ОБРАЗ АВТОРА ЯК ФОРМА ЕКСПРЕСИВНО-СМИСЛОВОЇ ОПОВІДІ У ПРОЗІ МАКСА ФРІША : ОБРАЗ АВТОРА КАК ФОРМА экспрессивно-смыслового Сказания В прозе Макса Фриша

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми, визначено об’єкт, предмет і методику до­слідження, сфор­мульовано загальну мету та завдання дисертації, визначено наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність робо­ти, а також положення, які вино­сяться на захист.

Перший розділ «Літературна комунікація: поняття, мо­дель та складові компоненти» скла­да­ється з шести підрозділів і має на меті окреслити таку чотирирівневу модель літературної ко­мунікації, в якій би категорія «образ автора» займала своє місце і була включена у за­галь­ний перебіг зовнішніх і внутрішніх комунікативних ак­тів. Відтак, у перших двох під­роз­ділах розгляда­ється по­няття літе­ратурної комунікації та її модель, а у нас­тупних чо­­тирьох проводиться струк­­тур­но-описовий аналіз прагматичного, абстрактного, нара­тивного та фа­­бу­ль­­ного рівнів кому­ніка­тив­ної моделі з урахуванням її численних дійо­вих еле­ментів. «Образ автора» визначається у тісному термінологічному взаємозв’язку з поняттям «імпліцитний автор» і трактується як одна з можливих категорій тексто­вого аналізу, що дає можливість осягнути фор­мальну та наративну організацію художнього твору.

Поняття літературної комунікації, яким спрощено позначають односторонній кому­нікатив­ний зв’язок між особою реального творця худож­нього твору та його емпіричним читачем, уза­га­ль­­нює три центральні ділянки будь-якого літературознавчого чи лінг­ві­с­тич­ного аналізу, об’єд­нуючи в одну ла­н­ку три цілковито відмінні за есте­тич­ними функ­ціями категорії автора, текс­ту й читача, розбіжним вивченням яких займа­єть­ся чи­мало різних шкіл та нап­ря­мів літера­турно-кри­ти­чної думки.

Представники біо­гра­­фіч­ної, соціо­ло­гі­чної, емпіричної, герменевтичної та психоана­лі­тич­ної шкіл зверта­ють­ся у своїх до­слі­дженнях до історичної постаті письменника, тоді як при­хиль­ники фор­ма­лізму, структуралізму, деконструк­ти­віз­му, теорії дис­курсу та вну­трішньотек­сто­вої ін­тер­пре­­­тації схиля­ються до вивчення формальних та організаційних особливостей текстової струк­ту­ри, полемізуючи таким чином з іншими опонентами свого методологічного підходу, тео­ре­ти­ка­ми феноменологічного літературо­знавства, рецептивної естетики та кри­тики чита­ць­кого відгуку, які займаються вивченням фігури реального читача, а також тих фіктив­них реци­пі­єнтів, що міс­тяться у тексті художнього твору і є складовими його ху­дож­ньо-есте­тичної побу­дови.

Унаслідок численних філологічних досліджень 60–70-х рр. ХХ ст., у яких літе­ра­тур­ні тексти почали розглядати як динамічні знакові єд­ності, від­зна­чені не тільки багато­рівневою коге­рент­ністю різноманітних іманен­тних кодів, дискур­сів чи опо­від­них пер­спе­ктив, але й своїми без­по­се­редніми зв’язками з ін­шими текстовими сис­те­мами, встановлено, що структуру зна­кового тексту становлять кілька внутрішніх рів­­­нів, які співіснують на основі своєї стро­гої ієрар­хічної послідов­но­сті. Трирівневу градацію тексто­вої структури най­перше обґрунтовано у фран­­цузькому літера­туро­­­знавстві другої половини ХХ ст. у працях представників «Па­ри­зької се­міо­логічної шко­ли», до якої, зокрема, належали К. Бремон, А.-Ж. Ґре­й­мас, Ц. То­до­ров, Р. Барт. Однак В. Шмід та Ю. Шутте вважають, що загальна структура літературної комунікації складається з чотирьох рівнів: перший рівень від­повідає прагматичним вер­ба­ль­ним від­но­синам між адресантом і адресатом естетич­ного повідомлення, інші три – пое­тичній орга­нізації епіч­ного твору, його внутрішній текстуальній зорганізованості.

---

Див.: Schutte J. Einfьhrung in die Literaturinterpretation. – Stuttgart: Metzler, 1990. – S. 130.