ПОЕТИКА ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ МЕТАЛІТЕРАТУРИ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ 1980-1990-Х РОКІВ

Краткое содержание

У вступі визначено проблематику дисертації, коротко окреслено ступінь дослідженості історіографічної металітератури, викладено мету і завдання, названо предмет, об’єкт та матеріал дослідження, обґрунтовано його актуальність, наукову новизну та теоретико-методологічні засади, розкрито теоретичне та практичне значення роботи.

Перший розділ дисертації „Постмодерністський історичний роман Великобританії: теоретичний та історико-літературний аспекти” складається з трьох підрозділів. Їх присвячено узагальненню сучасних уявлень про зміну векторів у підходах до історії в західноєвропейській культурі з рухом часу, розгляду феномену британської історіографічної металітератури, а також визначенню характерних рис і тенденцій розвитку постмодерністського історичного роману Великобританії.

У підрозділі 1.1. „Динаміка історичної думки в європейській культурній традиції” простежено основні етапи й закономірності становлення європейської філософії історії – від розуміння її античністю як «уроку на майбутнє», через есхатологічну лінійність історії у християнстві, поступове утвердження концепції «історизму» у Новому часі з його ідеєю прогресу та кризою цієї епістеми на порубіжжі ХІХ-ХХ ст. Істотні зміни внесла у бачення цієї проблеми постмодерна парадигма. Історія є одним з ключових метанаративів, що проблематизуються у філософії та естетиці постмодернізму (Ж.-Ф.Ліотар). Відійшовши від традиційної моделі єдиної істинної історії, знання про минуле перетворилося на поліцентричну зону ризику, розірвану і ризомну (М. Фуко). Наш час позначений перенесенням уваги на малі локальні наративи, історичні мініатюри. Сучасна історіографія поставила під сумнів критерії вірогідності, об'єктивності та абсолютності історичної істини. Наголос на категоріях відносності та множинності дозволяє проводити близькі паралелі між історією та літературою на підставі твердження, що історія доступна для пізнання лише у формі наративу, а отже, має суто текстуальну природу (Х. Вайт, П. Рікер). Деконструкція основних констант історичної свідомості як-то лінійність, хронологічна єдність, ймовірність, часова організація, об'єктивність стала підґрунтям  для виникнення феномену історіографічної метапрози. 

Підрозділ 1.2 "Історіографічна металітература Великобританії: суспільно-психологічне підґрунтя виникнення та розвитку" присвячено з'ясуванню важливих тенденцій, що характеризують загальний стан британського суспільства і культури другої половини ХХ ст. і вплинули на формування історіографічної металітератури. Популярність цього жанрового різновиду наприкінці ХХ ст. у Великобританії спричинена як особливостями суспільно-політичного розвитку країни, так і естетичними потребами. Ностальгія за втраченими позитивними цінностями, пошуки шляхів вираження національної ідентичності, страх людини постіндустріального суспільства перед можливими катастрофами змушують її звертатися до минулого, героїчного чи усталеного, з метою віднайти там опору. В результаті дії всіх названих чинників у 1980-х – 1990-х рр. на теренах британської літератури розгортається діяльність цілої плеяди письменників, у творчості яких «повернення до історії» посіло важливе місце (Дж. Фаулз, якого можна вважати прокладачем цього напряму саме в англійській словесності, А. Байєтт, Г. Свіфт, Дж. Барнс, П. Акройд, Р. Трімейн, Дж. Вінтерсон тощо). При цьому на поетиці і проблематиці історіографічної металітератури суттєво позначилися такі процеси сучасності, як заперечення позитивістського потрактування історії з його центруванням лідерів-переможців, перегляд традиційних етичних концептів, самовизначення історії як письма

Необхідною умовою для аналізу поетики постмодерністського історичного роману постає окреслення основних концептуальних підходів до  трансформованої вальтерскоттівської моделі, що й представлено у підрозділі 1.3 "Поетика історіографічного роману крізь призму теорії". Розглянуто погляди на постмодерністський історичний роман тих літературознавців, які зробили найсуттєвіший внесок до теоретичного обґрунтування його засад. З-поміж принципово важливих концепцій слід відзначити доробок Л. Хатчен, Б. Макхейла, С. Ментона, К. Неша, С. Онеги. Серед визначених ними рис історіографічної металітератури основними, окрім самого звернення до історії (що є жанротворчою рисою історичного роману), вважаються розмивання меж між літературою та історією, акцент на неможливості встановлення об’єктивної істини та сумнів у вірогідності зображення минулого, суб’єктивізація оповіді, ідеологія плюралізму, постмодерністська гра з історичними джерелами, інтертекстуальність, метафікціональність, а також наявність анахронізмів. Постмодерна іронія притаманна постмодерністській літературі загалом, а відтак, і квазі-історичним романам. Іншою визначальною ознакою є зміна соціального статусу наратора чи протагоніста: в історіографічному романі це, зазвичай, або представник маргінесу, або ж негативний герой з точки зору “офіційної” історії, яка активно переписується з периферійної перспективи. Оскільки зазначені особливості романного письма А. С. Байєтт, Р. Трімейн, Дж. Вінтерсон та П. Акройда вже стали надбанням сучасного літературознавства, основну увагу буде зосереджено на тих аспектах їхньої поетики, які залишилися малодослідженими, а саме на коді тілесності,  функціонуванні наукового дискурсу в романах та наратологічних стратегіях авторів.

Другий розділ – „Код тілесності в постмодерністських історичних романах” – розпочинається аналізом дискурсу корпореальності у романах “Будинок доктора Ді” П. Акройда, “Якої статі вишня?” Дж. Вінтерсон та “Реставрація" Р. Трімейн (підрозділ 2.1 – „Гротескне і класичне тіло в британській історіографічній металітературі, присвяченій добі Відродження”). У часи кризи новочасних епістемологічних засад раціональні засоби дослідження минулого, як-то документи, матеріальні артефакти тощо, поступово відходять на другий план, і набирає впливу вивчення історії за допомогою дослідження тих пластів, що випали з кола раціоцентричного бачення. В історіографічній металітературі ця тенденція художньо оформилася у вигляді активного розгортання тілесного дискурсу.

У квазі-історичних романах, присвячених епосі пізнього Відродження, наперед висуваються два канони тіла в культурі, концептуалізовані М. Бахтіним (тіло «гротескне» й «класичне»). Конструювання образів персонажів відбувається у рамках гротеску – гігантські розміри, шрами, неохайність, лайливість Собачниці (роман Дж. Вінтерсон); великий живіт Мерівела ("Реставрація" Р. Трімейн), відправлення природних потреб привселюдно, бенкети; галасливість юрби, вуличні театральні замальовки ("Будинок доктора Ді"). Простір тілесності розширено, він включає у себе явища свідомості, одяг, кольорову гаму, що так чи так пов'язані з соматичним кодом.

Зміна тілесної моделі від гротескної до нової зображена не лише у рамках опозицій персонажів роману (Собачниця – Йордан, Мерівел – Пірс), але й у межах конструювання образів протагоністів: “реставрація” тіла Мерівела, переродження доктора Ді, коливання Собачниці в галюцинативному стані між двома типами тілесності. Відбувається зміщення акцентів у гендерному плані (підкреслюються ті частини тіла, що виступають не у чоловіків, а у жінок; водночас, великий живіт як символ плодючості не відіграє помітної ролі, що пов’язано з ідеологічним наповненням жіночого образу) та культурно-історичній площині (так, довгий ніс як евфемістичний субститут фалосу стає атрибутом пуритан, традиційно відомих своїм антагонізмом до тілесного). Романи просякнуті духом карнавальності, яка поступово трансформується на маскарадність. Варто відмітити авторські моделі інтерпретації ренесансної тілесності – феноменологічне тіло Собачниці з роману Дж. Вінтерсон "Якої статі вишня?" чи алхімічне тіло у "Будинку доктора Ді" П. Акройда.

У підрозділі 2.2 “Реконструкція прихованої тілесності вікторіанської епохи у постмодерністському історичному романі” зроблено спробу зазирнути за зовнішній («безтілесний») бік фасаду вікторіанського суспільства у ретровікторіанських романах "Ден Лено і Голем з Лаймхауса” П. Акройда, “Одержимість” та “Ангели і комахи” А. Байєтт (дилогія складається з романів "Морфо Євгенія" та "Ангел шлюбу" ).

У проаналізованих творах реконструюється репресована тілесність (перверзійність сімейних стосунків, зокрема, їхня інцестуальна природа, при збереженні зовнішнього декоруму; фригідність вікторіанської дружини, замовчувана і відкрита реципієнтові лише у її внутрішньому монолозі; таємна вагітність і народження позашлюбної дитини). Алюзія на ієрархізовано-класову структуру британського соціуму другої половини ХІХ ст. виникає завдяки незвичному ракурсові – “робоче” тіло у "Морфо Євгенії". Демонстративна релігійність епохи у сполученні з її захопленням спіритизмом породжують “мертве” тіло з "Ангелу шлюбу". Вікторіанська культурно-літературна модель жіночності (покірність, безтілесність, “богиня домашнього вогнища”) руйнується через введення активної опозиції у рамках жіночих образів “смерть – секс/оргазм”, маніакальність у романі П. Акройда, свідомий інцестуальний потяг ("Морфо Євгенія"), а також через образ жінки, котра оберігає свою автономність і цілісність ("Одержимість"). Провідними темами роману “Ангели і комахи” є смерть і секс, тобто злиття полярних елементів опозиції Ерос – Танатос як двох кордонів існування людського тіла. Уподібнення людей до комах – трутнів, мурашиних самок з великою кількістю рабів – переводить людську тілесність у романі “Морфо Євгенія” у рамки природного відбору, позбавляє її душевної привабливості. Вміщення історії Джека-потрошителя в контекст театру у романі П. Акройда дозволяє показати зворотний, “темний” бік вікторіанства. Центрування як головного персонажу серійної вбивці-маніячки Елізабет Крі виступає актом заперечення позірної респектабельності епохи. Водночас, моральне спотворення її особистості представлене як реакція на репресованість тілесного, сексуального та жіночого начал в Англії кінця позаминулого століття.   

У контексті досліджуваної проблеми на увагу заслуговує факт тілесної присутності/відсутності королівської особи у псевдоісторичних романах, художнє оприявлення якого розкривається у підрозділі 2.3 “Від “державного”  до “приватного”  королівського тіла”. Образи Єлизавети ("Будинок доктора Ді" П. Акройда), Карла І ("Якої статі вишня?" Дж. Вінтерсон) та Карла ІІ ("Реставрація" Р. Трімейн) сконструйовано на базі "офіційного" культурно-літературного комплексу. Однак у романах вінценосна присутність так чи так позначена соматичним кодом. Як правило, монарха зображено у стилістично заниженій сцені (сексуальний акт у "Реставрації") чи у хвилини поразки (відсічення голови у романі Дж. Вінтерсон). П. Акройд презентує Єлизавету через галюцинативний стан доктора Ді, підкреслюючи владно-тілесний аспект її правління за допомогою навмисно відразливих й химерних візуальних образів. “Державне” королівське тіло, репрезентоване у традиційних історичних романах в образах Єлизавети І, Карла І та ін., поступово трансформується у культурній свідомості у “приватне”, набувши свого остаточного оформлення в усуненні, майже в повному зникненні на сторінках ретровікторіанських романів (у романах П. Акройда і А. Байєтт концепт королівської влади ледь-ледь бовваніє на загальному тлі доби).

Метою третього розділу “Функціонування наукового дискурсу в британській історіографічній металітературі” є визначення причин звернення постмодерністського історичного роману до мовно-понятійного коду точних та природознавчих наук – від ботаніки, медицини, географії до алхімії як природничої квазінауки часів Середньовіччя та Ренесансу, а також дослідження шляхів його інтегрування та реалізації у текстах романів. У підрозділі 3.1 “Функції професійної діяльності персонажів у художньому просторі британської історіографічної металітератури” досліджено, як за допомогою зображення професійної активності героїв у тексти вводяться наукові теорії епохи Ренесансу чи вікторіанства. У романах, присвячених добі Відродження, авторський добір головних персонажів – алхімік, лікар, мандрівник – пояснюється постмодерністською тенденцією до децентралізації. Зосередженість нарації і сюжету навколо представників маргінальних професій є характерною рисою історіографічної металітератури, на відміну від традиційних історичних романів,  герої яких легко "вписуються" у магістральну ментальність епохи.

Науковий світогляд, що формувався у ренесансні часи, став основою нової епістеми. Автори, структуруючи образи Йордана, Мерівела, доктора Ді,  в ігровий спосіб наслідують моделі, які почали зароджуватися у професійній науковій діяльності того часу. Протагоністи не обмежуються лише однією сферою інтересів, останні розповсюджуються на все, що могла охопити тогочасна прото-наука. Не цураючись елементів реалістичної техніки для створення "ефекту реальності" (за Р. Бартом), письменники водночас використовують різноманітні постмодерністські прийоми, оніричність, гротеск тощо при описі подорожей, медичних оглядів і операцій, алхімічних студій.

Інша група персонажів історіографічної метапрози пов'язана з історією – як професіонали або як аматори (Метью і Деніел з "Будинку доктора Ді", Мод, Роланд, Крістабель і Еш з роману "Одержимість"). Акцент з точних наук зміщено на гуманітарні, тема історії лунає як одна з провідних, забарвлюючись вищезазначеними зсувами в її постмодерністському трактуванні. Професія "історик" доповнюється іншими складовими – детектив, літературний критик. У аналізованих романах ці персонажі перебувають у пошуках артефактів минулого – листів ("Одержимість"), доказів існування певних людей чи антропоморфних створінь. Але, як правило, обмануті очікування стають константою постмодерністського історичного роману, відповідаючи його засадній тезі про неможливість відтворення «істинної» історії.   

Підрозділ 3.2 “Наукові ідеї Ренесансу і вікторіанства у дзеркалі постмодерністського історичного роману” висвітлює шляхи переосмислення наукових парадигм, притаманних епохам, у які відбувається дія романів. Процес пізнання у часи Ренесансу був акумулюванням усього, більш-менш пов'язаного з «науковістю», у добу промислової революції і розквіту британської імперії наука набула статусу релігії, з неї відфільтровували усе, що не пояснюється досвідом, фактом, дослідом, експериментом. В історіографічній металітературі наголошується на магічному й містичному первнях наукових студій і на їхній нерозривній єдності. У романах "Будинок доктора Ді", "Реставрація", "Ден Лено і Голем з Лаймхауса", "Ангел шлюбу" алхімія і спіритизм, поряд з природознавчими зацікавленнями, виявляються об'єктами інтересу персонажів та/або їхньої практики.

Переписуючи зустріч Нового й Старого світів у романі "Якої статі вишня?", Дж. Вінтерсон змінює її традиційний локус – події відбуваються не в колоніях, а в метрополії, причому фокус авторської уваги зміщено з постаті завойовника/колоніста на (раніш другорядну) фігуру споглядача/дослідника. Особлива увага у романах приділяється характерній культурній практиці Нового часу – колекціонуванню, представленому у двох різних варіантах – ренесансному та вікторіанському. Принцип ренесансної кунсткамери базувався на несхожості різних екзотів, тоді як в основі вікторіанської колекції було тяжіння до системності й науковості (кунсткамера королівського садівника Традесканта з роману Дж. Вінтерсон "Якої статі вишня?", зібрання різних експонатів аристократа Алабастера з "Морфо Євгенії" А. Байєтт). Вікторіанський потяг до науки у ретровікторіанських романах набуває іронічного забарвлення.   

Підрозділ 3.3 “Ревізія доктрини прогресу як “робочої віри” західної цивілізації” центрується на актуалізації і перегляді цього концепту в постмодерністському історичному романі. У розглянутих творах концепція лінійного позитивного розвитку проблематизується, набирає переважно негативного відтінку і постає в опозиції до моделі циклічного руху. Мотив прогресу/регресу реалізується через топос машини ("Ден Лено і Голем з Лаймхауса"), варіації на фаустіанську тему ("Будинок доктора Ді"), зображення природних катаклізмів і катастроф, що є неодмінними результатами людської діяльності ("Якої статі вишня?", "Реставрація").

Четвертий розділ “Наративні стратегії історичної романістики британського постмодернізму” розкриває форми і функції оповідних стратегій у поетиці аналізованих творів. У підрозділі 4.1 простежено композиційні особливості та організацію нарації в історіографічному романі. Проаналізований пласт романістики умовно поділено на дві групи згідно з історичними епохами, до котрих звернулися митці: англійський Ренесанс і вікторіанство. Центрування на цих часових відрізках зумовило композиційні особливості і організацію нарації. В усіх романах про добу Відродження (П. Акройд “Будинок доктора Ді”, Дж. Вінтерсон “Якої статі вишня?”, Р. Трімейн “Реставрація”) оповідь ведеться від першої особи – інтрадієгетичного-гомодієгетичного наратора-фокалізатора. Авторське рішення поєднати наратора, фокалізатора і головного персонажа можна інтерпретувати як відлуння ренесансного процесу становлення особистості та зародження в неї здатності до самоаналізу. Але такий прийом настільки суб'єктивує оповідь, що виникають сумніви у надійності наратора, як, наприклад, у романі "Реставрація".

Двошарова розповідь Метью, історика з ХХ ст., і доктора Ді, єлизаветинського алхіміка, у творі П. Акройда викликає більше довіри через взаємодоповнення і взаємне пояснення наративів. Схожий прийом зустрічаємо у романі Дж. Вінтерсон – чергування наративних голосів Собачниці та Йордана. Однак пізніша заява протагоністки про впадання у галюцинативні стани ставить під сумнів вірогідність наративу попередніх двох третин тексту. Композиційні особливості історіографічної металітератури про добу Відродження характеризуються відкритістю кінцівок, циклічністю побудови або ж налагодженням зв'язку між оповідачем та імпліцитним читачем через низку початків ("Реставрація").

У ретровікторіанських романах (“Одержимість”, “Ангели і комахи” та “Ден Лено і Голем з Лаймхауса”) переважна модель наратора – всезнаючий автор, що можна потрактувати як навмисну стилізацію, данину традиціям вікторіанської прози. Проте спостерігається перехід у свідомість того чи того персонажу, що свідчить про подвійну фокалізацію. Окрім цього, у ретровікторіанській прозі є й гомодієгітичні-інтрадієгетичні наратори, які проявляють себе у листах і щоденниках. 

У підрозділі  4.2 “Часопросторовий вимір квазі-історичних романів” проаналізовано специфіку хронотопу обраного пласту романістики. Зникнення глибини з поняття «історія» призводить до хронологічних зміщень як у оповіді, так і у свідомості персонажів. Хронозрушення у проаналізованих романах мають різні моделі. Так, в "Одержимості" вони відбуваються як на дієгетичному, так і на міфологічному рівні (алюзії на образи Мелюзини, Аска, Ембли).  В "Будинку доктора Ді" також маємо подвійний зсув – на дієгетичному та наративному рівнях (двочасовість оповіді). Поширеним прийомом слід визнати хронозміщення за рахунок оніричного чи холотропного стану – сни в "Реставрації", галюцинації у романі Дж. Вінтерсон, візії та стан крайнього алкогольного сп'яніння вкупі з агресивним сексом  у "Будинку доктора Ді", спіритичний сеанс чи самогіпноз в "Ангелі шлюбу" А. Байєтт.

Простір в історіографічній металітературі набуває якостей гіперпростору, де змішано минуле і теперішнє, де відбуваються фантастичні (на кшталт раблезіанських) подорожі Йордана ("Якої статі вишня?"), де персонажі, в основному, перебувають у маргінальних локусах. Дія романів часто відбувається у лімінальному просторі, що спричиняє зміни статусу, свідомості, цінностей, – у не позначеному на карті будинку, льосі, на околиці міста, нічних вулицях вікторіанського чи сучасного мегаполісу.

Постмодерна проза характеризується "типографізацією" письма. Поліграфічні символи (банан і ананас у романі Дж. Вінтерсон, метелики, хробаки, ворон у "Ангелах і комахах"), "наративні" полотна вікторіанства, перекладені на вербальний рівень (екфрасис), зміна шрифтів і величезний масив віршованих рядків, тобто просторові техніки, так чи так впливають на романний час – уповільнюють його, переключають увагу читача тощо.

Історіографічна металітература проблематизує питання онтологічного статусу факту і документа, що розкривається у підрозділі 4.3 "Фактуальність і фікціональність у британській історіографічній металітературі". Сьогоднішні скепсис і підозра щодо відповідності наративу дійсності віддзеркалилися в історіографічному романі, який, перш за все, піднімає питання співвідношення правди і вигадки. Одне зі спірних питань, що обумовлюють проблемні відносини між історією і літературою в постмодернізмі, – референтність, тобто зв’язок з джерелом, фактичним матеріалом, який вплітається у текст роману, і у якому неодмінно присутня  інтерпретація. Митці використовують різні прийоми актуалізації складної природи взаємовідносин правди і вимислу. Універсальний спосіб, який допомагає письменнику створювати ефект правдоподібності,  – це документальність, що часто є лише уявною.  

Розмиття водорозділу між фактичним і фікціональним у багатьох випадках починається з назви. До неї додається підзаголовок – “роман про Англію ХVII ст.” ("Реставрація" Р. Трімейн) чи “Romance” (“романтичний роман”), як у "Одержимості", і читачеві одразу наголошується на фіктивності оповіді. Назва книги П. Акройда “Ден Лено і Голем з Лаймхауса” містить гру з  читачем. Вона, зокрема, натякає на відому літературну традицію називати твір за іменем головного героя, тим паче, що Ден Лено – історична особа. Але фактуальність перекреслюється винесенням у заголовок магічного створіння, а у процесі читання з’ясовується і маргінальність Лено щодо наративу. Псевдодокументальність досягається чітким часофіксуванням чи насиченням романного модального поля реаліями епохи, посиланнями на джерела, які дійсно існували, іменами історичних персон, котрі були сучасниками вигаданих протагоністів. Онтологічний статус персонажу в історіографічній металітературі засвідчив розширення канону традиційного історичного роману, де реальні історичні особи взаємодіють з фіктивними: у постмодерністському варіанті з’являються ще й інтертекстуальні персонажі як, наприклад, Собачниця з книги Дж. Вінтерсон “Якої статі вишня?”, гігантські розміри якої не можуть не відсилати до велетнів Ф. Рабле. Хаотичність і фрагментарність викладу, притаманні в добу постмодернізму як історичному наративу, так й історіографічній металітературі, посилили еластичність кордонів між ними. Таким чином, категорія документальності набуває іншого значення в постмодерністському історичному романі, змінюючи форму від історичного факту до “нібито” факту, псевдофакту або просто артефакту доби.

У висновках підсумовано й узагальнено основні положення та результати дисертаційної роботи.

1.     Бачення історії як тексту призводить до штучної організації дійсності на базі симулякризованого минулого. Відтак, теоретики постмодерної історіографії підкреслюють неможливість однієї «істинної» версії історії через іманентну неповноту історичних знань, відсутність вододілу між їх об’єктивними та суб’єктивними аспектами, конструювання об’єкту історичного пізнання мовними і дискурсивними практиками, непевний онтологічний статус джерел і свідоцтв.

2.     Причини популярності історіографічної металітератури у Великобританії пов’язані, серед іншого, з крахом імперії і намаганнями виявити англійськість за пластом імперської ментальності. Постмодерністський історичний роман дозволяє надати голос маргіналізованим учасникам історичного процесу.

3.     Аналіз низки досліджень у галузі теорії історичного роману дозволяє зробити висновок про виникнення історіографічної металітератури як трансформованої  вальтерскоттівської моделі роману під впливом розвитку сучасної історіографії і теоретичної думки загалом. У розвідках літературознавців, які зробили найсуттєвіший внесок до обґрунтування теорії постмодерністського історичного роману, знаходимо численні точки перетину у визначенні  домінантних рис поетики жанрового різновиду, як-то:

·       звернення до історичного минулого і його взаємозв’язок з теперішнім, сприйняття цих двох площин  як нерозривного цілого;

·       розмивання меж між літературою та історією;

·       акцент на неможливості встановлення об’єктивної істини та сумнів у вірогідності зображення минулого;

·       суб’єктивізація оповіді у сполученні з ідеологією плюралізму;

·       постмодерністська гра з історичними джерелами,

·       інтертекстуальність та метафікціональність;

·       злиття реально-історичних та фантастичних чи магічних елементів у рамках єдиного фікціонального світу;

·       зміна суспільного статусу героя і/або наратора – представник ментального і соціального мейнстриму епохи поступається місцем аутсайдеру і маргіналу.

4.     Історія в "ризомній" парадигмі складається з тріщин, розламів, проваль, порожнеч. Вона стає поліцентричною, ламається, рветься, плине декількома різнорідними струменями. Злиття історичного і фантастичного порушує конвенції традиційного історичного роману, проте є характерним для квазі-історичного, що дає підстави розглядати цей феномен не лише як бажання поставити під сумнів надійність “офіційної історії”. Це ще й спроби осягнути ту частину минулого, яка довгий час придушувалася раціоналізмом, а саме: міфічні, езотеричні, магічні, оніричні елементи, які колись були нерозривним цілим з розумом і логікою. 

5.     Серед домінант поетики зазначеного пласту історіографічної романістики виокремлюємо соматичний код. Прочитання романів через призму корпореальності відкриває нові інтерпретаційні можливості – акцентуацію феноменологічного тіла, перехід від “державного” до “приватного” королівського тіла, виключно медичне сприйняття тіла, “робоче” тіло. Ренесансна тілесність в цілому репрезентована у романах П. Акройда, Дж. Вінтерсон та Р. Трімейн через бахтінську концепцію “гротескового” та “нового” тіл. Однак відбувається трансформація моделей у гендерному та соціоісторичному планах. Соматичний код інтерпретується через призму карнавалізації, маскарадності, зовнішнього вигляду, зокрема, одягу, кольорової гами. Дж. Вінтерсон домішує до зображення історичної доби фантастичні та міфічні моменти, для її творів надзвичайно характерні поліморфізм і андрогінність. У романі П. Акройда ренесансна гротескна тілесність забарвлена езотеричними загадками. Постмодерне бачення розчленованого тіла, трупу як його медичної референції частково відбилося на поетиці тіла у романі Р. Трімейн.  Ретровікторіанському роману притаманні наполегливі художні спроби (ре)конструювати “інше”, тілесне, подеколи збочене минуле, розвінчати узвичаєні міфи, зокрема, про «невинність» (асексуальність) вікторіанської жінки, про респектабельність сімейного вогнища тощо.

6.     У проаналізованих творах митці активно звертаються до коду науковості. Скепсис та іронія щодо можливостей раціонального пізнання світу як одна з провідних тем історіографічної металітератури Великобританії кінця ХХ ст. співвідносяться з ревізіоністським баченням основних епістемологічних засад ренесансного чи вікторіанського періодів. Синкретизм науки і її магічного начала, очевидний у часи Відродження і прихований у добу вікторіанства, чітко простежується в історіографічній метапрозі. Позитивізм і дарвінізм, основні складові наукової парадигми другої половини ХІХ ст., перепрочитуються з огляду на суспільні параметри життя (соціальний дарвінізм у романі “Ден Лено і Голем з Лаймхауса”), порівняння життя організованих суспільств комах і людей (“Морфо Євгенія”). Переосмислюються центральні теми епох – зустріч Нового і Старого світів, позитивний аспект наукового розвитку, метанаратив прогресу, акцентується скепсис щодо потенціалу раціонального пізнання світу, підкреслюється езотеричне і міфологічне коріння наукового знання.

7.     Аналітичний розгляд наративних стратегій авторів постмодерністських історичних романів дозволяє виділити наступні риси: авторська гра з читачем, перегук історичних площин на різних наративних рівнях, створення ефекту ненадійності оповідача через надмірну суб’єктивність чи розлади психіки персонажа, що суголосить релятивізації та текстуалізації історії у постмодерністській художній системі. Історіографічна металітература проблематизує питання онтологічного статусу події, часу, факту, документу, визначення ролей автора, оповідача і персонажу. У псевдоісторичних романах, присвячених добі Ренесансу, оповідач – інтрадієгетичний-гомодієгетичний з внутрішньою фокалізацією, данина процесу активного формування власного “я”. У ретровікторіанських романах нарація ведеться від третьої особи, що детерміновано умовностями епохи та її літератури – такий авторський прийом не впускає читача одразу у закриту свідомість вікторіанського персонажу і є варіантом стилізації, грою з умовностями класичного роману. Ритмічний малюнок часової моделі, презентований у цих історіоцентричних романах, є або перервним, хаотичним, або ж  циклічно-спіральним, що відбивається у структурі творів. Рівень художньої топографії псевдоісторичного роману вибудовується завдяки топосам Дому і лімінального простору. Документальність і псевдодокументальність функціонують у рамках тієї ж самої оповіді, залучаючи у категорію історичних фактів/документів приватні листи, пророкування астролога, судові звіти по суто побутовим справам  тощо.

8.     У дисертації на основі аналізу пласту історіографічної романістики визначено поетикальні та ідейно-змістовні домінанти творчості британських письменників цього напряму. До ідейно-змістовних домінант можна віднести постмодерністську концепцію історії (текстуальність, множинність, відносність, непевність, перервність, хаотичність тощо), ментальні особливості англійської нації (острівний менталітет, важливість концепту “місця”, вплив імперського минулого), соціально-культурний фон епохи, про яку пишуть автори (Ренесанс, вікторіанство). До поетикальних домінант належать, крім вже визначених дослідниками рис, розвинений соматичний та науковий дискурс, специфіка у виборі наратора та у композиційній організації тексту, зокрема, перевага циклічності над лінійністю, примхливі часопросторові координати (наявність хронозрушень). Щодо жанрового рівня, постмодерністським історичним романам притаманна певна еклектика і порушення між-жанрових кордонів, загалом характерні для літератури постмодернізму. У річищі подальших аналітичних шукань найбільш перспективним видається компаративний напрямок, що матиме на меті порівняння британської та інших національних версій постмодерністського історичного роману.