ХУДОЖНІЙ ЧАС І ХУДОЖНІЙ ПРОСТІР У ДРАМАТУРГІЇ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XVIІ-XVIII СТ.)

Краткое содержание

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження”  простежено процес наукового становлення категорій “час” і “простір” та понять “художній час” і “художній простір” від античності до сьогодення.

У підрозділі 1.1. “Становлення змісту загальнонаукових категорій “час” і “простір” на підставі огляду широкого масиву праць мислителів, філософів, фізиків, психологів та інших науковців у розвитку уявлень про час і простір виокремлено три періоди: 1) античність і Середньовіччя (час і простір є ідеально-абсолютними, незмінними вмістилищами всього сущого); 2) Просвітництво, класична механіка ХVI-XІХ ст. (уводиться поняття “абсолютний” (ілюзорне вмістилище) та “відносний” (система часових і просторових координат, які обов’язково встановлюються кожною людиною в процесі її життєдіяльності) час і простір);  3) наука ХХ-ХХІ ст. – фізична теорія відносності та її втілення у філософії, соціології, психології, інших гуманітарних і природничих науках (час та простір усвідомлюються як складна система відношень, матеріальним базисом якої є об’єктивне вмістилище-поле “час-простір”; у процесі його освоєння людство формує реальний час-простір, а кожен індивід – психічний час-простір).

У підрозділі 1.2. “Стан розробки проблеми художнього часу і простору в мистецтвознавстві та літературознавстві” здійснено огляд літературознавчих і мистецтвознавчих праць від античності до кінця ХХ ст., який дав можливість виокремити у процесі розробки проблеми художнього часу і художнього простору три періоди, співвідносні з етапами становлення категорій “час” і “простір”:

а) античне й класицистичне розуміння художнього часу і простору як формальних умов розгортання зображуваних подій відповідає уявленням про абсолютний час (тривалість) та абсолютний простір (місце); вершиною такої концепції стала вимога триєдності драматургічного дійства;

б) розмежування абсолютного та відносного часу і простору в епоху Просвітництва дало можливість літературознавству звільнити художній час і простір від тиску класицистичних жанрових канонів й узгоджувати історико-гео­графічні умови зображуваних подій з авторським задумом; при цьому відбувалося подолання принципу єдності часу, місця і дії у творі драматургії, виведення цього виду літератури на нові обрії художнього зображення й сприймання;

в) звільнення від поняття абсолютності й усвідомлення часу та простору як первинних форм існування матерії в науці ХХ  ст. дало можливість літературній практиці й літературознавству розглядати художній час і художній простір як один з первісних інформаційних кодів із потужним художнім потенціалом; важливим моментом розвитку концепції стало введення поняття “хронотоп” на означення взаємопов’язаності часових і просторових явищ.

На підставі сучасних літературознавчих праць сформульовано такі визначення базових термінів дослідження.

Художній простір – це система топологічних відношень і топонімів, що використовується у процесі художньої творчості, у становленні й функціонуванні художнього (зокрема літературного) образу. Вона не вичерпується зафіксованими у тексті елементами, а включає в себе також комплекс знаків і символів з просторовим значенням, які актуалізуються у свідомості автора й читача у процесі художнього мислення.

Художній час – це система хронологічних відношень, художньо використана у творі. Поруч із безпосереднім хронологічним узгодженням зображених подій художній час охоплює і комплекс понять, знаків та символів із часовим значенням, відбитих у мисленні й мові актуалізованих факторів свідомості автора та перцепієнта.

Художній хронотоп (або хронотоп, як це частіше вживається в сучасному літературознавстві) у широкому розумінні позначає “часопростір” – систему всіх часових і просторових елементів твору, що усвідомлюються у їхній змістовій та функціональній цілісності, яка й складає актуальну сутність поняття. У більш вузькому значенні хронотоп – специфічні складові часопростору, які мають одночасно часову і просторову характеристики. У цьому випадку актуалізується злитість часу й простору, відтворення їх у межах одного поняття чи й навіть лексеми – явище, характерне саме для художньої літератури. Таке бачення хронотопу дозволяє досліджувати як внутрітекстові художні явища, так й інтертекстуальні: мотив, сюжетний хід, мандрівний сюжет і т. п.

Спостережено, що типологія форм та ознак художнього часу і простору ще недостатньо розроблена й не має достатнього теоретичного обґрунтування. Натомість вивчення функцій художнього часу і простору видається найбільш продуктивним підґрунтям для аспектного аналізу літературного твору. Для розробки методики аспектного аналізу ці функції були згруповані, на підставі чого з’явилася можливість вичленувати функціональні підструктури художнього часу і простору:

– конструктивну, що обіймає сферу побудови “дійсності твору” і включає в себе ті локативи та відношення між ними, які допомагають топологічно й хронологічно скоординувати у свідомості автора й перцепієнта зображувані події, розширити зміст зображуваних явищ за рахунок встановлення зв’язків з реальною географією та історією (процес “прив’язування”);

– індивідуальну (психічну), яка відбиває ставлення автора, персонажів, читача до тих чи інших локативів і формується переважно з маркованих елементів простору й часу; до неї також включаються невласне літературні просторові (елементи графіки в поезії, геометрична побудова прози, відчуття сцени у драматургії, особливості конкретного видання твору тощо) й часові (мелодика і темпоритм поезії, тривалість зображення дії тощо) явища та фактори;

– концептуальну, яка конкретизує просторові й часові характеристики художнього задуму, елементи світовідчуття й світокомпозиції, відбиті у загальній побудові художнього простору і часу (часопростору взагалі).

У другому розділі “Видова специфіка дослідження художнього часу і простору літературного твору” розглянуто найбільш ефективні методики хронотопного аналізу творів прози і поезії, використані в сучасних літературознавчих працях; на підставі видових ознак драматургії розроблена оригінальна методика аспектного аналізу творів цього виду літератури.

У підрозділі 2.1. “Проза” спостережено, що при аналізі прозових творів базова інформація для аналізу отримується переважно з конструктивних підструктур часу та простору, і на цій основі робиться висновок про особливості концептуального часу та простору. Аналіз індивідуально-суб’єктивного часу і простору є допоміжним.

У підрозділі 2.2. “Поезія” з’ясовано, що в поезії конструктивний час та простір, як правило, підміняються реальним часом і простором, а тому ця підструктура художньо не актуалізується. Основним носієм інформації виступає індивідуально-суб’єктивний (психічний) час і простір, від особливостей якого залежать характеристики концептуальних підструктур. Тому хронотопний аналіз поетичних творів проводиться переважно у напрямку від суб’єктивності до концептуальності.

У підрозділі 2.3. “Драматургія” визначено, що загальний напрямок хронотопного аналізу творів драматургії має розвиватися у напрямку від конструктивної підструктури художнього часу і художнього простору до індивідуально-психічної, а завершуватися формулюванням і характеристикою концептуальної. Ця методика дозволяє врахувати основні особливості виду і специфіку втілюваного у цій формі драматичного змісту; на нашу думку, вона найточніше відтворює тезу про драму як поєднання епосу й лірики. Ця методика представлена у найзагальніших етапах реалізації аналізу та потребує коригування в залежності від жанрових особливостей твору.

Третій розділ “Художній час і художній простір давньої української драматургії” присвячено практичній перевірці розробленої методики хронотопного аналізу на матеріалі творів української народної драматургії та літературних діалогізованих творів XVII-XVIII ст.

При класифікації творів української народної та давньої літературної драматургії за історично-жанровим принципом була сформована така еволюційна послідовність жанрів: діалогізовані дитячі примовки і пісні; ігри навчально-моделю­ючого характеру; ігри-змагання провідника і хору; ігри-змагання двох хорів; діалогізовані пісні; календарні й родинно-побутові обряди; народні вистави; вертепна драма – для фольклорних творів; інтермедії та інтерлюдії; сатиричні етюди, сценки, п’єски; декламації, діалоги; релігійно-містеріальні п’єси і п’єси-міраклі; п’єси-мораліте й історичні п’єси – для літературних творів з виділенням у кожній групі тематичних підгруп.

У підрозділі 3.1. “Першоджерела української драматургії” розглянуті найважливіші характеристики художнього часу і простору діалогізованих фольклорних творів. Головна ознака діалогізованих дитячих примовок, пісень і текстів деяких ігор (“Звідки ти, баране?”, “Мишко-мишко”, “Баба-куця”) – нерозвинений сюжет, що впливає насамперед на їхню часову побудову. Концептуальна форма художнього часу в таких творах виражається лише формально, через ритм. Конструктивний простір являє собою своєрідну асоціативну “вибірку” з реального простору.

Основу часово-просторової структури навчально-моделю­ючих ігор (“Тешуть дуби” та ін.) складає концептуальна форма художнього часу, оскільки саме через неї передається послідовність дій, виконуваних учасниками гри, а отже, через асоціативний зв’язок з реальними трудовими процесами вона виступає носієм змісту твору. Концептуальний простір має мозаїчний характер і розмежовує події, які відбуваються в окремих локативах. Конструктивні форми часу і простору суттєво деформуються й мають фіксовано-точковий характер.

В іграх-змаганнях провідника й хору (“Ялина”, “Слабкий дідусь”, “Ворон” тощо) відображаються більш тривалі в часовому відношенні процеси, а тому конструктивні часові та просторові форми деталізуються, хоча й мають точковий характер. Основу концептуального часу (іноді – простору) складають ряди ключових слів. Нерозвиненість суб’єктивно-пер­сонажних та хронотопних форм свідчить про пряме часопросторове моделювання дійсності у творах.

В іграх-змаганнях двох хорів (“Просо”, “Пускайте нас” та ін.) основне змістове навантаження несуть просторові елементи, часові ж виконують допоміжні сюжетотворчі функції; форми хронотопу практично відсутні. Концептуальний простір має антитезовий характер і виражається через систему сталих синтаксичних конструкцій з протиставними відношеннями між її елементами. На основі цієї просторової форми утворюється сюжетно-змістовий центр твору, який виражається одним словом або поняттям. Конструктивне (текстуально-варіативне) наповнення художнього простору залежить від рівня свідомості учасників гри, матеріальних, соціальних та інших умов, при цьому центральне поняття лишається незмінним.

Специфіка художнього часу та художнього простору діалогізованих пісень пов’я­зана з відсутністю в цих творах сценічної складової, а відповідно, і з переведенням основних художніх функцій на текстуальні змістові елементи. Сюжетним центром у таких творах виступає не конкретний часовий або просторовий локатив, а взаємовідношення героя і цього локативу. У більшості творів у такий спосіб протиставляються два часові або просторові локативи, які й формують антитезові концептуальні форми. Великого сюжетного значення в піснях-діалогах набувають суб’єктивно-персонажні та суспільні форми художнього часу і художнього простору, які, власне, й виражають ставлення персонажа до окреслених антитезових локативів.

Складність аналізу української обрядовості пов’язана з такими факторами: надзвичайною варіативністю цих творів і відсутністю цілісної дії в зафіксованих останнім часом формах. Проведене дослідження виявило відмінності в часово-просторовій побудові календарних і родинно-побутових обрядів. У календарних обрядах ознаки концептуального художнього часу і художнього простору мало відрізняються від ознак об’єктивного часу і простору, оскільки змістовим центром тут виступає безповоротний перехід спільноти людей з одного часового локативу в інший. У родинно-побутових обрядах на основі тісно пов’язаних змін у часових і просторових умовах життя героя (саме вони й складають ядро змісту таких обрядів) формується концептуальна форма хронотопу, що свідчить про помітний прогрес, насамперед у мисленні народу-автора. В усіх різновидах обрядів повністю домінують суспільні форми художнього часу і художнього простору, а тому конструктивний простір і час таких творів глибоко символічні, локалізовані, позбавлені метричних співвідношень і головне – маркування, хоча в більшості складових частин обряду – ігор та пісень – це явище присутнє.

Народні вистави (“Коза”, “Меланка” та ін.) виявляють багато справді те­атральних (сценічних) ознак художнього часу та художнього простору: поряд з абсолютно об’єктивними концептуальними формами з’являються деформо­вані конструктивні форми. Одна з важливих умов таких деформацій – орієнтування народних вистав на сценічне побутування. Повне домінування су­спільних форм художнього часу та художнього простору над суб’єктив­но-персонажними свідчить насамперед про фольклорні корені народних вистав. Конструктивні форми хронотопу виявляються лише в тих частинах народних вистав, які мають ознаки “концертності”. Ці форми не виконують сюжето­творчих функцій і мають надзвичайно варіативний характер.

У підрозділі 3.2. “Вертепна п’єса” міститься аналіз твору в записах М. Мар­кевича й інших дослідників. Усі події твору об’єднані навколо одного хронотопного локативу – народження Ісуса Христа у Віфліємі. Концептуальний художній простір вертепу відрізняється від об’єктив­ного простору виокремленням у ньому трьох рівнів-поверхів, розме­жованих як формально, так і функціонально. Конструктивний простір вертепу до певної міри абстрагується, хоча й об’єднує в собі реально-узагальнені та географічні локативи, які пере­важно виконують роль декорацій, дуже рідко – асоціацій. Кон­цептуальний час першої й другої дій вертепу відрізняється від об’єктивного часу, оскільки твір у цілому являє собою своєрід­ний синхронний соціальний зріз з ознакою паралельності. Тому в художньому часі вертепної драми яскраво виокремлюються два конструктивних локативи – час народження Христа й сучасність глядачів й акторів. Суспільні часові та просторові форми виявляються у специфіці часового, а також просторового мислення авторів-акторів і повністю входять до складу концептуальних форм.

У підрозділі 3.3. “Інтермедії та сатиричні сценки” проводиться хронотопний аналіз невеликих сатирично-гумористичних діалогізованих творів. Концептуальні та конструктивні часові й просторові форми в більшості інтермедій цілком об’єктивні та реальні, що свідчить про спорідненість їх із народнодраматургічними творами. Відмінності в цих формах простежуються при аналізі кількісних співвідношень часових та просторових елементів. Так, у центрі змісту соціально-політичних та звичаєво-політичних інтермедій стоять проблеми просторового характеру, і ці елементи в них переважають. В інтермедіях морально-релігійної тематики в основу сюжету покладено зіставлення минулого й майбутнього часу, а отже, у них домінують часові й зокрема, екскурсні елементи.

У сатиричних драматургічних етюдах та сценках автори використовують специфіку художнього часу або художнього простору для формування певних асоціацій перцепієнта, за допомогою яких твір набуває суспільної гостроти, а зображені у ньому події – типовості чи унікальності. Так, цілковита об’єк­тивність і реальність художнього часу й художнього простору “Плачу київських монахів” І. Некрашевича прив’язує твір до відповідних сучасних автору суспільних подій. Поєднання конкретності часових вказівок з абстрактністю просторових у п’єсі-сценці “Ісповідь 1789 года февраля дня” розширює її суспільні масштаби. У “Замислі на попа” цілковите абстрагування й часових, і просторових конструктивних елементів надає подіям твору максимальної типовості, однак сам зміст твору не дає йому можливості наблизитися до рівня притчі.

У підрозділі 3.4. “Декламації та діалоги” твори цих жанрів згруповані за тематикою: релігійні, історичні, політичні.

Основою формування концептуальних форм художнього часу та художнього простору декламацій та діалогів релігійного змісту (“Вірші з трагодіи “Христос Пасхон” Григорія Богослова” А. Скульського, “Стихи на страсти Господни” Д. Туптала, “Розмишляннє о муці Христа, Спасителя нашего” І. Волковича тощо) є залучена авторами позатекстова інформація. Подібне розширення змісту твору, а також формування конструктивних часових і просторових форм відбувається шляхом використання різноманітних часових, просторових та хронотопних екскурсів.

Історична декламація К. Саковича “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного” має широкі часові та просторові координати, сконструйовані переважно з допомогою розширених екскурсів. Всі конструктивні елементи охоплюються сформованим за допомогою чітких граматичних структур орієнтованим у майбутнє концептуальним часом, за допомогою якого виражається релігійно-повчальний зміст твору.

Суспільно-політична тематика діалогу С. Дівовича “Разго­вор Великороссии с Малороссией” зумовлює повну об’єктив­ність концептуального часу і простору. Конструктивні підструктури утворюють дві групи локативів: умови самого діалогу й умови історичного розвитку персонажів діалогу, які в кінці твору зливаються в цілісний історико-повістувальний конструктивний час і простір. Вдале поєднання особливостей діалогу й історичної оповіді свідчить про високий рівень мислення автора й велику художню цінність твору.

У підрозділі 3.5. “Шкільна драматургія” розглянуто найвідоміші зразки провідних жанрів. У п’єсах календарно-релігійного циклу спостерігається значне ускладнення практично усіх форм художнього часу й простору, пов’язане, насамперед, з уведенням до змісту твору абстрактних і алегоричних понять, великої кількості символів. Специфічний спосіб конструктивного часу і простору спостерігається в драмі “Царство Натури Людской”: на основі просторових асоціацій формується конструктивний художній хронотоп.

У п’єсі-міраклі “Драма про Олексія, чоловіка Божого” яскраво виявляється структурно-змістовий розподіл концептуальних і конструктивних форм художнього часу та художнього простору на абстрактні й реальні. Події, що відбуваються в абстрактних часових і просторових умовах, більш доступні як для сценічного відображення, так і для сприймання. Саме вони формують проблемно-ідейний центр твору. Події, подані автором у реальних, однак надзвичайно невпорядкованих часових та просторових умовах, формують певний сюжетний “фон” до основного конфлікту й асоціюються з фабулою “Легенди про Олексія”. На основі такого розчленування художнього часу і простору можна зробити висновок про авторське ставлення до реального часу та простору як до явищ хаотичних, невпорядкованих, які суттєво відрізняються від умов життя  справжньої “Божої людини”.

П’єса Г. Кониського “Воскресеніє мертвих” є зразком класичної п’ятиактової драми-мораліте, в якій у кількісному та функціональному плані чітко збалансовані практично всі форми художнього часу і художнього простору. Концептуальна форма часу узгоджує п’ять хронотопних локативів, у яких безпосередньо розгортаються події п’єси. Просторові компоненти цих п’яти локативів формують мозаїчний концептуальний простір твору. Означені хронотопні локативи абсолютно абстраговані, оскільки конструктивні форми художнього часу і художнього простору складають виключно екскурсні елементи, що формують реальний фон, за допомогою якого п’єса набуває також гострої соціальної спрямованості. В основі конфлікту твору лежить усвідомлення антагоністами категорії часу.

У підрозділі 3.6. “Історична драматургія” аналізуються п’єси найбільш складної у відношенні часопростору тематичної групи. Художній час та художній простір історичної драми Ф. Прокоповича “Владимир” цілком об’єктивні та реальні. Основу концептуальних їхніх форм складає цілісна часова вісь та цілісний просторовий локатив. Конструктивні ж форми, незважаючи на їхню деталізованість, мають переважно асоціативний характер, а тому сюжет твориться за допомогою залученої інформації.

Події анонімної драми “Милость Божа” розгортаються в цілісних алегорично-абстрагованих часових і просторових координатах. Функції асоціювання з реальною географією та історією в цьому творі покладені перш за все на сюжетну канву твору, незначні ж часові та просторові конструктивні елементи повністю підпорядковуються загальній асоціативності твору.

Спільними рисами часової та просторової організації більшості п’єс вказаного періоду різних жанрів є часте використання алегоричних та абстрактних часових, просторових і хронотопних локативів, а також широке залучення до розкриття змісту твору позатекстової інформації.

У цілому авторські та анонімні твори української драматургії XVI-XVIII ст. мають загальну тенденцію ускладнення часової та просторової структур, однак у кожній жанрово-тематичній групі ця тенденція реалізується по-різному. У процесі входження часу й простору в драматургічний твір з’являються нові змістові та формальні елементи, розширюються масштаби авторського часового й просторового мислення, зростає рівень театральності драматургічних творів.

У висновках узагальнено результати дослідження.

1. При з’ясуванні стану розробки проблеми були виокремлені три ключові етапи розвитку уявлень і понять про художній час і художній простір, співвідносні з етапами становлення загальнонаукових категорій “час” та “простір”. На сучасному етапі художній час, художній простір і хронотоп розглядаються як системи специфічних художніх засобів, які базуються на зафіксованих у мові топологічних та хронологічних відношеннях і назвах локативів.

2. При формуванні концепції художнього часу і простору в літературі як найбільш продуктивний був обраний функціональний підхід, з допомогою якого створено три групи функцій часових і просторових елементів у творі. На цій підставі сформульована теза про можливість виокремлення у межах художнього часу, простору і хронотопу трьох функціональних підструктур: конструктивної, індивідуальної (психічної) та концептуальної.

3. Відповідно до видових особливостей драматургії сформульовані загальні засади хронотопного аналізу творів цього виду літератури. Вихідним пунктом має стати інформація про конструктивний час і простір твору як про систему всіх локативів твору в їхньому співвідношенні з реальною історією та географією. Наступний етап – аналіз індивідуально-суб’єктивного сприймання дійовими особами конструктивних локативів і визначення на цій підставі антитезових та конфліктних пар. Узагальнення й синтезування наслідків такої роботи веде до розкриття особливостей концептуального часу і простору.

4. Матеріал для практичної перевірки був класифікований відповідно до історично-жанрового принципу: діалогізовані дитячі примовки і пісні; ігри навчально-моделю­ючого характеру; ігри-змагання провідника і хору; ігри-змагання двох хорів; діалогізовані пісні; календарні й родинно-побутові обряди; народні вистави; вертепна драма – для фольклорних творів; інтермедії та інтерлюдії; сатиричні етюди, сценки, п’єски; декламації та діалоги; релігійно-містеріальні п’єси і п’єси-міраклі; п’єси-мораліте та історичні п’єси – для літературних творів з виділенням у кожній групі тематичних підгруп.

У процесі аспектного хронотопного аналізу творів фольклорної та літературної української драматургії виявлено ускладнення змісту, форм і функцій художнього часу та простору, кількісне і якісне зростання їхніх ознак як на рівні генезису окремих жанрів, так і в процесі розвитку драматургії взагалі.

5. Практична перевірка показала результативність обраного функціонального підходу, достовірність висунутих у роботі положень, продуктивність розробленої методики хронотопного аспектного аналізу творів драматургії й разом з тим дала можливість зробити певні уточнення:

– важливими засобами зображення і розширення змісту конструктивного часу і простору драматургічного твору є екскурс та асоціювання, тому для максимального розкриття сутності цих факторів слід враховувати семантику епічних вставок та використаних авторами символів і мотивів;

– індивідуально-суб’єктивне маркування часових і просторових локативів, як правило, виявляється у побудові конструктивного часу та простору; тому слід простежувати співвіднесеність місця і часу подій кожного акту з етапами розвитку конфлікту твору;

– попри загальну об’єктивність художнього зображення у драматургії провідними засобами втілення авторського усвідомлення часу і простору є добір реальних локативів для розташування у них зображуваних подій та часова чи просторова зумовленість конфлікту; а тому висновки про авторський час і простір повинні підкріплюватися і перевірятися додатковою (позатекстовою) інформацією;

– важливим є врахування жанрових особливостей твору при розробці методики й здійсненні аспектного хронотопного аналізу; зокрема у фольклорних творах індивідуально-психічні підструктури часу і простору повністю витісняються суспільними; у вертепі, інтермедіях, декламаціях і діалогах у становленні актуальності твору значну роль відіграють конструктивні елементи художнього часу і простору, що потребує залучення при аналізі значного масиву додаткової інформації; твори шкільної драматургії потребують всебічного різноаспектного дослідження художнього часу і простору, в тому числі й за методиками, характерними для творів прози і поезії;

– розроблена методика може використовуватися для аналізу драматургічних творів різних історичних періодів, оскільки при її формуванні враховано найбільш загальні аспекти драматургії як виду літератури і передбачена можливість вивчення художнього часу, художнього простору і хронотопу як окремо, так і комплексно, у зв’язку з іншими аспектами змісту і форми.

6. Зміст художнього часу і художнього простору конкретних драматургічних творів має значні масштаби і відтворює багатогранну палітру художнього мислення, а отже, потребує детального і різнобічного вивчення. Форми вираження художнього часу і простору в теорії та практиці драматургії в цілому вже осмислені й опрацьовані, найменш дослідженою залишається складна галузь поетики художнього часу і простору.

І все ж на особливу увагу в подальших дослідженнях заслуговує функціональний аспект художнього часу і художнього простору в окремих драматургічних творах, жанрових єдностях, творчих спадках драматургів, груп творів, які належать конкретним течіям, напрямкам, методам тощо. Надзвичайно перспективним, на нашу думку, є дослідження логіки та закономірностей функціонування цих явищ, вивчення їх у зв’язку зі світоглядом, свідомістю та з процесом художнього мислення драматурга зокрема.

Основні положення дослідження викладено в таких публікаціях

1.         Драматургічний художній час, простір і хронотоп // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія “Літературознавство”. – Харків, 2000. – Вип. 1 (25). – С. 312-318.

2.         Художній час та простір у драматургії // Вісник Запорізького державного університету. Філологічні науки. – №1. – Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – С. 60-63.

3.         Світогляд і дух української народної драматургії (часово-просторовий аспект) // Придніпровський науковий вісник. Філологія. Педагогіка. – 1998. – № 2 (70). – С. 11-22.

4.         Світогляд і дух давньої української драматургії (часово-просторовий аспект) // Придніпровський науковий вісник. Філологія. Педагогіка. – 1998. – № 3 (71). – С. 7-24.

Додатковий список публікацій:

5.         Основні аспекти дослідження часово-просторових параметрів драматургічного твору // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. – Вип. 16. – К.: Твім інтер, 2003. – С. 571-578.

6.         Категорії “час” і “простір” в теорії драми // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. – Вип. 10. – К.: Твім інтер, 2002. – С. 241-246.

7.         Українські інтермедії: часові й просторові параметри художнього мислення // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. – Вип. 9. – К.: Твім інтер, 2001. – С. 338-345.

8.         Часові та просторові масштаби мислення драматурга // Літературознавчі студії. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2001. – С. 133-137.

9.         Першоджерела української драматургії // Козлов А. В., Козлов Р. А. Зародження і розвиток української драматургії: Книга для вчителя. Навчально-методичний посібник. – К.: Освіта, 1998. – С. 11-35.

10.    Деякі часово-просторові аспекти літературної творчості // Формування і діяльність творчої особистості. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Секція І. Філологія. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. – С. 169-171.

11.    Духовність педагога-філолога: часові та просторові аспекти // Придніпровський науковий вісник. Філологія. Педагогіка. – 1998. – № 1-2 (96-97). – С. 57-58.

12.    Азбука літературознавства: Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: Астон, 1997. – 122 с. (У співавторстві з Козловим А. В.)

13.    Часові та просторові аспекти духовності у п’єсі Г. Кониського “Воскресіння мертвих” // Актуальні проблеми духовності. Збірка наукових доповідей та реферативних викладів повідомлень ІІ-ї Всеукраїнської конференції у Кривому Розі. – Київ - Кривий Ріг, 1997. – Вип. ІІ. – С. 263-265.

14.    Хронотоп української народної драматургії // Людина – Культура – Духовність: Зб. наук. пр. – К., 1996. – Вип. ІІ. – С. 301-310.

15.    Духовний аспект хронотопу (до постановки проблеми) // Наукові праці викладачів, докторантів, аспірантів та студентів. – Вип. 1 (До 15-річчя відновлення підготовки в інституті вчителів української мови та літератури). – Кривий Ріг: КПДІ, 1996. – С. 9-10. (У співавторстві з Козловим А. В.)

16.    Часово-просторові масштаби мислення в українській драматургії XVI-XVIII століття // Культура – Духовність – Мистецтво: Зб. наук. пр. – К., 1995. – С. 81-95.