СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МАРТІНА ВАЛЬЗЕРА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ МАРТІНА ВАЛЬЗЕРА
Альтернативное Название: Специфика художественного мира МАРТИНА Вальзера
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет дисертаційної роботи, наукова новизна і практична цінність, методологічна основа, зв’язок роботи з науковою темою, особистий внесок дисертанта.


Перший розділ – „Теоретичні засади вивчення творчості М.Вальзера” – містить два підрозділи і знайомить з наявними в літературознавстві підходами до вивчення художнього світу, а також з історією і станом дослідженості творчого доробку М.Вальзера.


Теоретико-методичні засади вивчення художнього світу формулюються у підрозділі „Теоретичні й методичні основи дослідження”. Констатується, що проблеми взаємовідносин між художнім твором і дійсністю, а ширше – між мовою і реальністю викликали різні підходи до розуміння художнього світу: 1) концепція художнього світу як відображення дійсності (Г.Поспєлов, В.Халізєв, М.Храпченко); 2) цілісний підхід – моделювання дійсності в її цілісності й неподільності (М.Бахтін, Ю.Борев, М.Гіршман), тобто текст як світ; 3) структурально-семіотичний підхід – художній світ як суцільний мовний простір, знакова система (Р.Барт, У.Еко, Ю.Лотман, В.Руднєв), тобто світ як текст; 4) наративний підхід – художній світ як фіктивний світ, вихідна точка зору „теорії оповіді” (К.Касіч, Й.Фоґт, Ф.Ципфель).


Слідом за М.Гіршманом, художній світ розуміється дисертантом як цілісна система взаємодії елементів змісту і форми, кожний з яких не є самоцінним, а несе смислове навантаження для системи в цілому. Зважаючи на те, що об’єктом даного дослідження є не один твір, а творчість письменника як єдина художня система, пропонується розширити обсяг терміну „художній світ” і осмислити його як специфічне авторське світобачення, що породжує художню реальність. Важливою передумовою повнішого дослідження художнього світу письменника визнається вивчення його філософсько-естетичних поглядів.


Системна єдність творчості письменника, на думку російського вченого М.Храпченка, зумовлена насамперед тим, що творчість кожного митця окреслює своє коло тем, ідей, образів тощо. І якими б гострими не були протиріччя, що виявляються в процесі еволюції письменника, вони не порушують системності його творчої діяльності. Ознаками творчості письменника як системної єдності є, таким чином, її сталість і розвиток.


У підрозділі – „Творчість М.Вальзера в оцінці вітчизняної та зарубіжної критики” здійснено огляд літературознавчо-критичної рецепції творчого доробку М.Вальзера. Розмаїття підходів і точок зору, представлених у критичних працях, можна згрупувати за основними тенденціями у визначенні романної творчості М.Вальзера: 1) соціальна критика (Т.Бекерманн, Е.Вейн, Д.Затонський, Й.Кайзер, Д.Калниня, І.Млечіна, К.Пецольд, М.Райх-Раніцькі); 2) реалізм (Е.Вейн, Д.Затонський, І.Млечіна, М.Райх-Раніцькі); 3) психологізм (Д.Затонський, М.Райх-Раніцькі); 4) поєднання модернізму й реалізму (Д.Ґеттше, Р.Морітц); 5) постмодернізм (Я.Новак). Погоджуючись із тезою про соціально-критичну спрямованість романів М.Вальзера, вважаємо, проте, суперечливим безапеляційне визначення їх реалістичними, зважаючи на унікальність і неоднозначність художнього світу будь-якого письменника, а також на чинник еволюції творчості, і, відповідно, ставимо завдання довести наявність і гармонійне співіснування в художньому світі письменника елементів різних естетичних напрямів: реалізму, модернізму й постмодернізму.


Другий розділ – „Філософсько-естетичні погляди М.Вальзера” складається з трьох підрозділів і висвітлює, головним чином на матеріалі літературно-критичних статей, есе та інтерв’ю письменника, основні аспекти філософського світобачення М.Вальзера, зокрема концепцію історії, мови, мистецтва й релігії. 


У першому підрозділі – „Філософська концепція історії” – простежується еволюція філософського розуміння історії М.Вальзера. Прогресистським уявленням, що передбачає спрямованість історії до певної мети, визначається світогляд письменника в період захоплення марксизмом (1960-70-ті рр.). Із середини 70-х років разом з марксистською картиною світу утопічне розуміння історії поступово витісняється нетелеологічним уявленням про історію як невпинний, але позбавлений мети процес. Будь-які універсалістські проекти, глобальні теорії з ідеологічними інтерпретаціями світу викликають у письменника недовіру, він розуміє небезпеку такого способу мислення, що втрачає зв’язок із дійсністю. Таким чином, успадковане від модернізму розуміння процесуальності історії релятивується у світогляді М.Вальзера постмодерністською невірою в існування мети історії та іронічною байдужістю до красномовних ідеологічних проектів. У цьому контексті дисертант проводить паралелі з концепцією Ю.Габермаса, який визначає головною ознакою сучасного, „пост-метафізичного”, етапу філософської рефлексії відмову від класичного уявлення про панування теорії над практикою. Парадоксальне співіснування антагоністичних переконань – історизму й епістемологічної невпевненості – у світобаченні М.Вальзера є свідченням суперечливості та синтетичності його філософської концепції.


Аналізуючи хід національної історії, письменник послуговується не раціонально-науковими методами, а покладається на свою інтуїцію, почуття. Вихідною точкою для нього є окреме людське життя, а загальна історія складається з численних конкретних біографій і локальних конфліктів. Намагання подолати щоденну несправедливість, змінити реальність є запорукою для рухомого, процесуального розуміння історії; у безісторичності, навпаки, панує застій, тобто смерть. Локалізація в конкретному часовому (сучасність і повсякденність), просторовому (батьківщина) та індивідуальному (одиничне людське життя) вимірах, поворот від теорії до практики визначають антиміфічний характер сприйняття письменником історії.


У підсумку постає така картина сприйняття М.Вальзером історії, яка свідчить про розчарування у філософських теоріях ХХ ст. (зокрема в марксизмі) і характеризується приземленим прагматизмом та релятивізмом у баченні детермінованості історії. Обмеження соціально-антропологічної проблематики творчості національно-культурною традицією протистоїть втягненню в універсалістську парадигму розвитку. Філософська концепція історії М.Вальзера є прикладом конструктивного традиціоналізму в літературному процесі.


Другий підрозділ – „Мистецтво і релігія в культурологічній парадигмі Мартіна Вальзера” – присвячений дослідженню розуміння письменником ролі літератури й релігії, суспільного призначення письменника, генетичних та онтологічних аспектів творчого процесу; з’ясовуються основні естетичні засади письменника, а саме: визначення поняття „недосконалості” (Mangel) як основного чинника творчості, формулювання принципу „точності” відображення (Genauigkeit) тощо.


Творчість у розумінні М.Вальзера виконує екзистенційну функцію, стає своєрідним способом життя. Після того як письменник спробував себе в різних художніх і публіцистичних жанрах (оповідання, новела, роман, драма, вірш, есе, стаття, промова), він свідомо зупинив свій вибір на романі, який забезпечує необхідний простір для самовираження. На відміну від публіцистики, де від письменника очікують проголошення позиції”, роман, за М.Вальзером, є розмовою з самим собою” (Selbstgespräch) за допомогою персонажа, „виступом з найінтимнішим у суспільне”. Він переконаний, що кожна людина є письменником: навіть якщо їй не довелося професійно цим займатися, вона тоді „пише свої книги як читач”.


Саме література як захист від недосконалості життя не дозволяє втратити зв’язок із зовнішнім світом, рятує від самотності. Своїми спільниками М.Вальзер уважає все людство, яке, „як сукупний автор, створило персонаж і назвало його Богом”. Люди наділили Бога всім, чого бракувало їм самим, людству взагалі: „необмеженою владою, всюдисутністю, насамперед безсмертям, [...] і, що найважливіше, – добротою”. Відтак література остаточно змістила християнську релігію з п’єдесталу великої заступниці принижених. Релігія, насамперед в інституті церкви, є для М.Вальзера універсальною моделлю стосунків влади. Він сумує за часами, коли релігія ще була релігією, а не зводилася до теології і знаряддя влади.


Письменник піддає критиці догматизм, абстрактність і неприродність – риси, на його думку, притаманні християнському вченню, головним „злочином” якого він вважає впровадження дихотомії душі і тіла. У романах згадки про церкву й релігію мають відчутний присмак іронії та навіть сарказму. Різке неприйняття християнської релігії має автобіографічне походження і стало наслідком негативного досвіду проведеного, за висловом письменника, у „сільському середньовіччі” дитинства. Підтвердження цьому ми спостерігаємо в почасти християнській стратегії поведінки вальзерівських протагоністів і демонічно-апокаліптичній символіці семантичного комплексу природи. Водночас, поштовхом до ревізії християнської моралі для М.Вальзера було знайомство з літературою й відкриття філософії Ф.Ніцше, а пізніше емпіричної філософії французького просвітника Ла Метрі.


М.Вальзер наголошує на спільності основи (мова, текст) та функцій (захист від недосконалостей світу, ілюзія цілісної ідентичності) літератури і релігії, які як продукт людської фантазії є відображенням утопічних уявлень людей про добро.


У третьому підрозділі – „Філософія мови: між довірою і скепсисом” –  вальзерівська концепція світу як мовної реальності зіставляється з традицією мовного скепсису В.Гумбольдт-Ф.Ніцше-Ф.Маутнер і вченням про внутрішню діалогічність слова М.Бахтіна. Обсяг мовної рефлексії у творах М.Вальзера на трьох рівнях – у теоретичних висловлюваннях, як тема літературних творів, а також як причина творчих інновацій – дає підстави вважати його причетним до цієї традиції. Найширше ця тема представлена в романах „Одноріг”, „Лист лордові Лісту”, „Один без одного”, „Вируючий фонтан”, „Смерть критика”, у художньо-філософських творах „Думки Месмера” і „Подорожі Месмера”. На сучасному етапі головною характеристикою мови, на думку М.Вальзера, стала її самоспрямованість, дистанція між сигніфікатом і сигніфікантом безнадійно зростає, людина втрачає зв’язок із дійсністю. Позитивне ж полягає в тому, що мова є носієм колективної пам’яті, скарбницею історії, що зберігає свідчення культурного становлення людства. Історично набуті значення слова співприсутні в ньому на правах діалогу й актуалізуються в кожний окремий момент уживання та буквально промовляють до нащадків.


Згідно концепції М.Вальзера фатальну двомовність свідомості зумовлюють два полюси: рідна мова (діалект) і чужа мова (літературна), яка, у свою чергу, є зібранням найрізноманітніших контекстів. „Точність” висловлювання прихована в його спонтанності, уживанні слів без попереднього конструювання їхнього значення, як це відбувається з чужими, “вивченими або вичитаними” словами. Підтвердження цьому М.Вальзер бачить у маргінальності діалекту відносно до письмової культури. Слова без конкретного значення, а отже готові виражати будь-яке значення, приречені бути інструментом ідеологічного впливу. Так народжується чужа „авторитарна” мова, що обслуговує суспільні інститути школи, релігії, політики тощо.


Мовна рефлексія ставить під сумнів і можливості літератури. Для письменника мова якщо і є засобом виробництва, то таким, яким він не володіє. Унаслідок специфіки професійної або аматорської діяльності вальзерівських персонажів творчість та пов’язані з нею труднощі тематизуються в романах експліцитно. Раз у раз герої переживають втрату здатності писати або спілкуватися. У той же час саме літературна творчість є засобом самоідентифікації і порятунком від несправедливостей світу.


У романах М.Вальзер зображує картину мовчазного суспільства, де сповідальне письмо (приватні листи, щоденники або й професійна літературна діяльність) дає персонажам інколи останню надію на самовираження. Узагалі, герої М.Вальзера справжні мовчуни, бо частка спрямованих назовні, прямих висловлювань є надто мізерною порівняно з багатосторінковими ескападами неозвученого внутрішнього монологу. Мовний розлад як причина і наслідок розщепленої свідомості є невід’ємним атрибутом втрати ідентичності. Таким чином, філософська концепція мови М.Вальзера вбирає в себе апологетичні та критичні тенденції, які базуються на модерністсько-постмодерністському усвідомленні мовної детермінованості людської свідомості й тотальної текстуальності світу.


Предметом дослідження в третьому розділі„Людина і світ у романах М.Вальзера” –, що містить три підрозділи, стали особливості світоглядної і творчої еволюції М.Вальзера, концепції людини і світу в романах та функціонування міфологем батьківщини і природи в художньому світі письменника.


У першому підрозділі – „Еволюція творчості Мартіна Вальзера” – робиться спроба виявити особливості творчої еволюції письменника. Творчість письменника можна умовно поділити на три етапи: 1) 1955-1968 рр. – оповідання і Я”-романи; 2) 1970-1976 рр. – перехідний період експериментаторства; 3) від 1976 р. – вибір нової форми, народження нових героїв, остаточне формування кола основних тем і мотивів). На ранніх оповіданнях М.Вальзера (збірка „Літак над будинком” (1957)) позначився вплив Ф.Кафки. У пізніших романах відбувається активний, але неостаточний відхід від художньої філософії Ф.Кафки. Відмова від зображення символічно-абстрактних ситуацій є, зокрема, результатом усвідомлення М.Вальзером неможливості інтегрувати розмаїття психологічного й соціального життя у відсторонену модель.


Негативно забарвлений досвід активного громадського анґажементу, який приніс із собою розчарування в „аморальній” і нещирій мові, вимагав пошуку своєї „точної”, тобто позбавленої будь-якої авторитарності, мови. Експериментальний твір Fiction (1970) знаменував, з одного боку, кризу творчості самого М.Вальзера, з другого, – був відгомоном нової хвилі літератури мовного скепсису”.


Друга половина 70-х років є початком нового, деполітизованого етапу в житті М.Вальзера. Поворот у світогляді поширився й на техніку оповіді в романах. У романі „По той бік кохання” (1976) письменник змінює „точку зору” оповіді із суб’єктивного „Я” на персональне Він, пояснюючи це намаганням трохи стримати потік свідомості „Я”-оповідача, де йому важко дотримуватися якихось меж узагалі. Своїм колишнім суб’єктивним „Я”-ораторіям” (трилогія про Ансельма Крістляйна), неодноразово критикованим літературознавчими авторитетами за „балакучість” (М.Райх-Раніцькі) і композиційну розмитість, він протиставив на разі стриманіший стиль і чіткішу організацію сюжету романів. На місце внутрішнього монологу, до цих пір домінуючого прийому передачі слів персонажів, прийшла невласне-пряма мова. Однак значні новації на формальному рівні майже не позначилися на змісті романів. Основними їхніми темами залишилися проблематичне існування індивіда в суспільній і приватній сферах, деформація особистості через владу, екзистенціальна функція літературної творчості тощо.


Другий підрозділ – „Концепція особистості Мартіна Вальзера” – присвячено дослідженню концепції особистості й пов’язаної з нею проблематики в романах М.Вальзера. Спираючись, зокрема, на методологію В.Марка, який основними складниками художньої концепції особистості вважає „естетичний ідеал, ставлення до персонажів, вибір героїв та принципи відображення”, у дисертації проаналізовано такі категорії, як авторський ідеал людини, вибір персонажів, взаємовідносини між автором і персонажами, його ставлення до них. Такий комплексний підхід дозволяє відтворити образ „універсального” вальзерівського героя. Констатується, що М.Вальзер створив новий тип героя – „скромної людини”, головною ознакою його протагоністів стає, відтак, безхарактерність як результат осмислення людини як деперсоналізованої сукупності почуттів, спогадів, соціальних ролей,  що є свідченням тенденції дегероїзації персонажа в сучасній літературі.


Ідеалу самовпевненого, завжди й у всьому успішного героя-переможця, який на сучасному етапі вперто рекламується маскультурою, М.Вальзер протиставляє образ наївної та слабкої людини „без властивостей” із понівеченою самосвідомістю. Якщо узагальнено схарактеризувати вальзерівського героя, то вийде такий тип: звичайна „маленька” людина (у більшості випадків – чоловік), що, незважаючи на, принаймні на перший погляд, активне професійне і сімейне життя, залишається самотньою, не зрозумілою оточенням людиною з усіма ознаками втрати ідентичності. Вальзерівський персонаж обов’язково обумовлений соціальними (професія, сім’я), мовно-національними (походження, батьківщина, рідна мова), тілесно-побутовими (сексуальність, здоров’я, старіння) чинниками.


Письменник намагається відобразити внутрішню ідеологічну боротьбу й безперервний потік психічних станів у свідомості протагоніста. Таким чином, читач стає свідком постійної роботи свідомості, невпинного діалектичного руху, у якому знімаються будь-які протилежності між істиною і неправдою, добром і злом. І традиційному героєві був знайомий конфлікт між цінностями і ролями, що суперечать одна одній, конфлікт, який проте розв’язувався прийняттям етичних рішень. Це передбачає ієрархію цінностей, якої бракує героям М.Вальзера. У ситуації чергового „вакууму цінностей” і повалення авторитетів єдиною цінністю залишається саме життя, яке постає як процес переходу очікування в розчарування та навпаки і яке герої сприймають як ланцюг щоденних великих та маленьких поразок і катастроф. Потребу в гармонії і мирі персонажі успадкували від автора, який на своєму рівні реалізує надію на краще в самій структурі роману. Він свідомо намагається в кожній історії виробити найщасливіший кінець, а якщо це неможливо, залишає фінал роману відкритим.


Тема влади й деформації особистості через владу є однією з центральних у романах М.Вальзера. Згідно з концепцією М.Вальзера, не існує таких стосунків між людьми, які не позначались би присутністю влади. Влада виявляється в усіх сферах суспільного життя – політичній, професійній, сімейній і має різні обличчя: християнська релігія з її „ревнивим Богом”, держава, суспільство, розум, любов. Першими інстанціями влади, з якими стикається людина, є школа й церква. Письменник підкреслює деформуючий вплив влади як на тих, хто її застосовує, так і на тих, хто від неї потерпає.


Вальзерівські герої, таким чином, поєднують риси реалістичного (соціально-історична детермінованість) і модерністського дискурсу (безхарактерність, пасивність). Щоб бути однозначно реалістичним, їм бракує цілісності, „характерності”; зайняти ж місце серед персонажів модерністської літератури їм заважає соціально-історична детермінованість і „бюргерське” прагнення гармонії.


Концепція світу М.Вальзера відповідає уявленню про світ як ворожу до індивіда ієрархічну структуру, до якої людина по-екзистенціалістськи „потрапляє” мимоволі і змушена там виживати. Це – світ без Бога й любові, але не без надії, нехай і безпідставної, на краще. Таке світобачення близьке до модерністсько-постмодерністського уявлення про світ як хаос і як децентрований світ, проте у вальзерівському світі залишаються стійкі орієнтири. Єдино можливими для вальзерівського індивіда точками опори й засобами ідентифікації, а разом з цим і місцями втечі, є батьківщина, природа і мистецтво, які хоча й не гарантують гармонійного існування, але можуть надати тимчасовий притулок. Ці категорії, широко використовувані письменником, набувають у романах статусу міфологем.


У третьому підрозділі – „Функціонування міфологем батьківщини і природи в структурі романів” – відзначається, що походження, батьківщина є чи не єдиним чинником самоідентичності героїв у романах М.Вальзера. Як правило, перше, що читач дізнається про нового персонажа, який з’являється в полі зору оповідача, це його місце народження й рідна мова. Батьківщина, дім є символами безпеки й затишку. Людям, які з тих або інших причин живуть на чужині, персонажі щиро співчувають. За спроби емансипуватися від батьківщини герої розплачуються душевним або навіть фізичним розладом. У чужому середовищі вони змінюють свої звички, поведінку, почуваються невпевнено. Частим у Вальзерових романах є мотив повернення додому, яке викликає у героїв велике душевне піднесення і сприймається ними як щось урочисте („Робота душі”, „Вируючий фонтан”).


У романах часто провідною стає опозиція село/місто, де село виступає осередком затишного життя в безпосередньому контакті з природою, а місто, відповідно, символізує метушливу боротьбу за виживання в умовах шаленої конкуренції. Очевидно, міфологеми батьківщини і природи нерозривно пов’язані і мають позитивну семантику. Хутори, пагорби, квітучі дерева, озера, – невід’ємні атрибути образу провінційної батьківщини вальзерівських героїв – є фотографічним знімком рідних ландшафтів самого письменника, який народився і дотепер мешкає на Боденському озері. Для понівеченої суспільними тортурами людини природа є найсприятливішим середовищем перебування насамперед тому, що наодинці з природою не треба прикидатися й можна зняти свої численні соціальні маски. Елементи природи, що зустрічаються в романах, можна умовно поділити на три групи: земля (ландшафти, сад, ліс), вода (річка, озеро, океан), повітря (небо, вітер, сонце).


Якщо жіноче начало в романах асоціюється зі стихією землі, води й уособлює життєдайність, то чоловіче начало пов’язується з образами неба, сонця, вітру. У семантиці образу сонця актуалізуються метафори світла й тепла. Найвиразніше опозиції світло/темрява і тепло/холод зреалізовані в романі „Прибій”, у якому заповнені світлом пейзажі тихоокеанського узбережжя протиставляються темній зимовій атмосфері південнонімецького Зілленбуха. Відчуття браку світла супроводжується у героїв відчуттям холоду. Метафора холоду реалізується в образах „оніміння”, „заціпеніння”, „криги”, „холодних ніг”. Дослідження функціонування міфологем світла й темряви, сонця, неба дало підстави говорити про їхню часткову належність до апокаліптичного архетипного модусу (Н.Фрай), тобто про їхню релігійну основу.


Незважаючи на свідому критику деструктивної ролі релігії, на образному рівні М.Вальзер залишається в архетипному колі „апокаліптичної метафоричної організації”. Так у романі „Прибій” світло й небо стають метафорами раю, „небесами апокаліптичного світу”, а міфологічне „випробування вогнем” перетворюється на випробування світлом, що символізує перехід в інший стан, здобуття нового досвіду. „Апокаліптичним” є й образ Америки, який вбирає в себе метафори води, світла й асоціюється у свідомості Гальма з раєм, „землею обітованною”. Картину апокаліптичної метафоричної організації доповнюють тваринні образи, серед яких переважає образ вівці (у „Захисті дитинства” це культ матері-вівці, у „Біографії кохання” – образ жінки-вівці). На другомі місці – вівцеподібні, жертвенні собаки (епізод загибелі улюбленого пуделя в „Прибої”). Релігійний характер метафорики романів М.Вальзера слід, однак, сприймати в іронічно-пародійному плані.


Четвертий розділ „Поетика романів М.Вальзера” присвячено дослідженню художніх особливостей романної творчості М.Вальзера, жанрової своєрідності, особливостей композиції, часово-просторової організації, структури образів і наративної організації романів.


У першому підрозділі – „Жанрові особливості романів Мартіна Вальзера” – наголошується, що жанрова палітра романів увібрала в себе моделі німецького класичного роману виховання та психологічного роману. Творчість М.Вальзера, як і будь-якого іншого письменника, є спробою віднайти своє місце в національному й інтернаціональному історико-літературному просторі та відображають ставлення письменника до літературної традиції. Традиція роману виховання, започаткована німецькою класичною літературою XVIII ст. („Вільгельм Мейстер” Ґете), є точкою відліку авторських пошуків. М.Вальзер, відштовхуючись від моделі німецького роману виховання, створює швидше романи-пародії шляхом руйнування знайомої схеми:  „гармонійний вихідний стан” – „конфлікт із суспільством” – „синтез інтересів обох конфліктуючих сторін”. Структура його романів позбавлена першого й останнього елементів. У стані конфронтації із суспільством і спричиненої нею кризи ідентичності герой перебуває, очевидно, із самого дитинства, коли стикається з першими у своєму житті соціальними інститутами: сім’єю, школою, церквою („Вируючий фонтан”). Саме тоді починається боротьба, яка може мати як внутрішній, так і зовнішній характер, але яка не припиняється ні на мить. Отже, психологічна гармонія неможлива як така. Гармонійний стан означав би припинення діалектичного руху свідомості, історії, життя.


Іншим потужним джерелом жанрового наповнення романів М.Вальзера є психологічний роман (Л.Толстой, Ф.Достоєвський, М.Пруст). Гранично точне відбиття найдрібніших змін психологічного стану, реєстрування найдрібніших зорових, слухових, тактильних, нюхових відчуттів суб’єкта відповідає намірові письменника якомога правдивіше передати неосяжність і незрозумілість дійсності. Чесність і „точність” зображення, які приваблюють Вальзера-літературознавця у творчості М.Пруста, можна вважати одними з головних поетологічних принципів самого М.Вальзера, які є основою глибинного соціально-психологічного аналізу.


      У підрозділі – „Характер часово-просторової організації романів Мартіна Вальзера” – підкреслюється, що хронотоп романів М.Вальзера має реальні й чіткі кордони, точно обмежений історичними й географічними рамками. Художній час збігається в романах М.Вальзера з об’єктивно-історичним. Події, за деякими винятками, відбуваються саме в той історичний період, коли письменник працює над твором. Романний доробок письменника ніби конституює хроніку життя самого автора в художньому відбитті.


      Індивідуальний час у художньому світі М.Вальзера завжди пов’язаний з колективним, історією. У романах є згадки й посилання на реальні історичні події та реальних персонажів. У хід індивідуального життя героїв нерідко втручається історія. Історичність світобачення зумовлює лінійну концепцію часу М.Вальзера, яка базується на уявленні про існування минулого, сучасного і майбутнього. Минуле, сучасне і майбутнє перебувають у складному взаємозв’язку. Минуле, з одного боку, впливає на сучасне, з другого, – сучасне переінакшує минуле до невпізнання. Адже все перебуває під владою часу. Сучасного як такого не існує, тому що наступної ж миті воно вже стає минулим. Тієї ж миті сучасне вже „вагітне” майбутнім. Утім, М.Вальзер з недовірою ставиться й до поширеної в літературі „ілюзії віднайденого часу”. Минуле не можна осягнути, як не можна осягнути сновидіння. Якщо людина є сумою свого минулого, то проблема його осмислення, процес пригадування набуває статусу важливого екзистенційного й естетичного завдання. Таким чином, час заганяє свідомість у глухий кут потрійної невизначеності: царину спогадів, неспроможних передати пережите відчуття, повернути минуле; непізнаність сучасного; а майбутнього й взагалі не існує, воно тільки буде.


Простір дії романів не виходить за межі країни (Німеччини), винятками є романи „Прибій” і „Миттєвість кохання”, у яких важливу роль відіграє хронотоп Америки. Серцем художнього простору є Боденське озеро – мала батьківщина письменника. Окремі подорожі або періоди життя героїв, пов’язані з перебуванням у великих містах (Штуттгарт, Мюнхен, Гамбург, Берлін), слугують швидше випробуванням з метою протиставити міській цивілізації провінційне життя.


Поняття часу тісно пов’язане з топосом батьківщини. М.Вальзер повністю ідентифікує себе зі своєю країною. Загострене почуття історії робить його небайдужим і напрочуд чутливим до долі своєї вітчизни, регіону, рідного села, де повітря „солодке від історії”. Водночас батьківщина, провінційне буття уможливлює контакт із природою. Місцем перетину історичного часу і вічної природи є батьківщина, рідне село. Таким чином, художній час реалізується в романах М.Вальзера у поєднанні двох моделей: з одного боку, це лінійна модель часу – індивідуальна й колективна історія, що постає у взаємодії минулого, теперішнього і майбутнього, з другого боку, циклічний час, пов’язаний з основними складовими художнього світу письменника: батьківщиною, природою, мистецтвом.


У підрозділі – „Принципи композиції сюжету в романах М.Вальзера” – увагу зосереджено на аналізі побудови сюжету романів М.Вальзера з метою виявити характерні принципи зіставлення та співвіднесення сюжетних епізодів і частин тексту. Відзначається, що специфікою композиційної побудови романів М.Вальзера є поєднання ретроспективного й вільного (монтажного) способів поєднання епізодів сюжету. При цьому послабленими виявляються хронологічні й причинно-наслідкові зв’язки між подіями, натомість зростає роль емоційно-смислових та асоціативних. Загалом хронологічний хід подій повсякчас переривається спогадами героїв, часто події, що входять в основну сюжетну канву, згадуються вже „заднім числом”.


Тексти романів всюди містять відступи і вставні епізоди, що безпосередньо не стосуються основної дії. Майже в кожному романі присутні „історії”, тобто усні повідомлення з історії рідного краю, які головні герої мають звичку розповідати своїм рідним і друзям („Робота душі”, „Захист дитинства”, „Вируючий фонтан”). Зв’язок між фіктивними світами першого і другого ступенів встановлюється шляхом не прямих, а емоційно-асоціативних паралелей, які надають авторові можливість висвітлити душевний стан героя через ситуацію спілкування останнього з літературними текстами. „Історії”, разом з мовними портретами, підкреслюють характерне для героїв М.Вальзера „відчуття історії” й тісну емоційну спорідненість із батьківщиною.


Указані композиційні прийоми, як і просторікуваті асоціації героя, уповільнюють дію романів і руйнують каузальні зв’язки між елементами сюжету. Події романів М.Вальзера розгортаються на постійному конфліктному тлі, герої перебувають у конфлікті з усім – з людьми і з майже персоніфікованими речами, які на них впливають і їх змінюють. Така композиційна побудова зумовлена, на нашу думку, уявленням письменника про дійсність як децентрований хаос, про невизначеність суб’єкта в умовах епістемологічної кризи, а також пов’язана з плюралістичним розумінням рівнозначущості кожної деталі реальності та їхнього таємничого взаємозв’язку. Підбір і побудова сюжетного матеріалу слугує розкриттю ідеї про „звичайну” жахливість існування сучасної людини.


Підрозділ „Структура художніх образів” присвячений аналізові співвідношення різних рівнів художнього образу, носія як рис конкретно-історичних характерів, так і загальнолюдських типів. Конкретні соціально-історичні ситуації, у яких діють персонажі М.Вальзера, є тлом для відображення одвічних людських конфліктів і трагедій. З огляду на граничну доцентровість” романів М.Вальзера увага читача концентрується навколо однієї фігури, крізь свідомість якої читач у навмисне хаотичному порядку знайомиться з близьким і далеким оточенням головного героя. Навколо центрального персонажа групуються другорядні фігури різних рівнів: від членів родини до зовсім випадкових знайомих або навіть незнайомих людей. Коло головних і другорядних персонажів, які населяють романи М.Вальзера, може бути різновеликим. Іноді їхня кількість стає просто неосяжною.


Вибір і групування персонажів є засобом втілення авторської ідеї. Типові для романів М.Вальзера констеляції персонажів відбивають стосунки влади: директор фірми і підлеглий („По той бік кохання”, „Лист лордові Лісту”), шеф і шофер („Робота душі”), шеф редакції і її співробітниця („Один без одного”), партійні керівники і чиновник міністерства („Війна Фінка”), батьки і діти („Один без одного”, „Біографія кохання”). Проблемі стосунків матері і сина письменник присвячує цілий роман („Захист дитинства”). Тема дружби розробляється за допомогою введення в дію романів друзів-суперників (доктор Ліст, КФМ). Проблематику любовних стосунків ілюструють подружні пари і позашлюбні афери.


Особливий естетичний ефект породжують такі зміщення в зображенні, як гіпербола або гротеск. Гіперболічним поєднанням портретно-побутових деталей вирізняється образ злого генія Кольцша („Один без одного”), потвори, карлика, наділеного надприродним лінгвістичним даром наступника Цахеса та Гренуя. Структура образів реалізується в романах М.Вальзера через створення паралельних і контрастних фігур, які, однак, мають звичку мінятися ролями. Ефект герметичності романного світу М.Вальзера створюють персонажі, які „мандрують” з одного роману в інший, відіграючи головні або другорядні ролі (Ґоттліб Цюрн, Ксавер Цюрн, Месмер, Франц Горн, Гельмут Гальм).


У підрозділі – „Наративна організація романів Мартіна Вальзера” –, спираючись на наративну типологію австрійського дослідника Ф.Штанцеля, який виводить три „базові” оповідні ситуації – аукторіальну, „Я”-оповідну і персональну (тобто персонажну) – досліджується феномен співіснування автора й оповідача в художньому світі М.Вальзера. Переважну більшість романів написано від третьої особи (Er-Erzählung), причому автор повністю приймає точку зору головного персонажа. За наміром письменника, його романи від третьої особи мають зберігати сповідальність і щоденниковість, притаманні „Я”-оповіді. Персональні романи М.Вальзера являють собою потік думок і вражень Він”-оповідача, відображений за допомогою так званої невласне-прямої мови (erlebte Rede).


Оскільки в романах М.Вальзера невласне-пряма мова є домінуючою формою зображення, письменник, як правило, відмовляється від авторських маркерів для передачі думок і асоціацій персонажа, а іноді взагалі позбавляє їх ситуаційного контексту. В ідеологічному плані в романах М.Вальзера спостерігається повна відсутність „авторської точки зору”, тобто ідеологічної оцінки з абстрактних позицій. Носієм оцінки в романах виступає головний герой. Наративна техніка М.Вальзера становить випадок мінімальної розбіжності автора і персонажа в усіх відповідних планах (фразеологічному, ідеологічному, хронологічному і психологічному – за Б.Успенським), випадок повного „перевтілення” автора в персонажа.


Незважаючи на принципову відданість „персональному” типу нарації і невласне-прямій мові, які в модерністській літературі були запорукою об’єктивного й безпосереднього зображення дійсності, М.Вальзер вдається подекуди до постмодерністського кокетування з читачем, залишаючись при цьому в тіні: внутрішнє (без переходу на зовнішню позицію) обрамлення оповіді („Баский кінь”, „Прибій”, „Один без одного”), уведення в роман як дійових осіб відомих реальних діячів (Ігнац Бубіс, Йошка Фішер) у романі „Війна Фінка” або нашаровування кількох художніх реальностей у романі „Один без одного”, де письменник Сильвіо, розмірковуючи про варіанти фіналу для свого чергового роману, обдумує, між іншим, і ситуацію, майже аналогічну тій, якою закінчується сам роман „Один без одного”. У читацькому сприйнятті через проведену паралель між дійсністю” роману та книгою Сильвіо релятивується і ставиться під питання саме реальність” художнього світу.


Таким чином, за усіма ознаками романи М.Вальзера слід віднести до типу персональної оповіді. Свідомо відсторонена авторська позиція залишає за читачем право інтерпретації значення твору шляхом заповнення лакун.


 Останній підрозділ четвертої частини – „Іронія як форма розкриття ідейного змісту в романах М.Вальзера” – присвячено дослідженню явища іронії в художній системі письменника. З огляду на те, що періодом теоретичного осмислення і формування власної концепції іронії були для М.Вальзера 1970-ті рр., площиною для її практичного застосування стали саме романи цього й наступного десятиліть: „По той бік кохання”, „Баский кінь”, „Робота душі”, „Лист лордові Лісту”.


В опублікованих у 1981 році Франкфуртських лекціях „Самосвідомість і іронія” („Selbstbewußtsein und Ironie“) М.Вальзер, обравши точкою відліку філософію Фіхте, розрізняє дві форми іронії. Перший тип представляє шлегелівську романтичну іронію великобуржуазного „Я”,  що вичерпується самозакоханою грою геніальної особистості, яка перебуває над реальністю. Лінію цієї традиції М.Вальзер проводить від Ф.Шлегеля до Т.Манна. Другий тип іронії – істинна, справжня іронія як вираження ще не укріпленої ідентичності „дрібного буржуа” – заперечує оточуючі лихі соціальні обставини через їх „схвалення” (Zustimmung). ЇЇ апологетами є, відповідно, С.К’єркеґор, Ф.Кафка, Р.Вальзер. „Іронічний метод” як літературний прийом виражається у свідомому пристосуванстві, тобто постійному й безумовному схваленні героями нестерпних умов існування. Саме невідповідність між надмірним бажанням суб’єкта пристосуватись і ворожою йому дійсністю має викрити жахливу несправедливість. Головними ознаками „справжньої” іронії М.Вальзер вважає невимушеність і серйозність, вона не допускає зверхнього ставлення до свого предмета.


Тенденцію до формування „негативної” самосвідомості виявляють усі герої М.Вальзера, їм не залишається нічого іншого, як „вихваляти” цю негативну самосвідомість, бо це все, що вони мають. У ситуації повсюдного пригнічення суб’єкт виховує в собі потребу щирого самоприниження й самоусунення, які звеличують його у власних очах. Звідси намагання вальзерівських героїв перетворитися на ніщо, „повний нуль” і стати, таким чином, недосяжними для оточення. Зразками „іронічних” романів М.Вальзера є „По той бік кохання” і „Лист лордові Лісту”, де сумлінний герой надсерйозно сприймає навколишню дійсність, намагається грати за загальноприйнятими правилами, страждає від усе нових ударів і зрад.


Із вуст героїв М.Вальзера раз по раз вилітають сентенції, які майже цитують Франкфуртські лекції письменника. Укладаючи в голови персонажів постулати власної теорії іронії, М.Вальзер насправді позбавляє іронічність своїх творів славнозвісної „невимушеності”. Водночас про невідповідність практики власній теорії, а разом з тим й іронічному стилю роману Р.Вальзера „Якоб фон Ґунтен” як прикладу для наслідування, свідчать епізоди переходу від внутрішньої динаміки дії до зовнішньої. Герої пізніх романів („Війна Фінка”, „Смерть критика”, „Біографія кохання”) схильні скидати маски пристосуванства й пасивності та вдаватися до активних протидій насиллю. Відтак, у ході еволюції творчості М.Вальзера спостерігається тенденція до послаблення впливу концепції іронії схвалення на поетику романів.


Проведений аналіз, таким чином, показав, що іронічний стиль романів М.Вальзера в той чи інший спосіб підтверджує теоретичні засади письменника, а більшість персонажів відповідають задумові автора в тому, що представляють принципово відмінний від романтичного тип іронічного героя, якому чуже усвідомлення себе самого як іронізуючого. Завдяки іронічній напрузі свідомість протагоністів перетворюється на місце зустрічі автора і читача, нескінченне діалектичне протистояння, що заповнює собою весь романний простір. 


У загальних висновках формулюються основні здобутки проведеного дослідження художнього світу М.Вальзера, яке дало змогу встановити точки перетину й розбіжності між викладеними в теоретичних працях естетичними засадами письменника та їх утіленням у романах, простежити творчу еволюцію письменника. Здійснений аналіз есе, інтерв’ю та романів М.Вальзера виявив основні аспекти філософського світобачення письменника, зокрема концепції історії, мови, мистецтва і релігії, а також особливості побудови й існування художнього світу його творів.


Констатується, що романна творчість М.Вальзера певною мірою є сферою реалізації його філософсько-естетичних засад. Проте, основна ідеологічна боротьба, культурна дискусія точиться на сторінках есе й літературознавчих автокоментрів письменника, у той час як романи в першу чергу покликані змальовувати становище маленької людини та її приватної сфери існування, а не бути підтвердженням будь-яких філософсько-естетичних теорій.


Аналіз дозволив визначити історичність і діалектичність домінантними категоріями світосприйняття письменника, співвіднести його концепцію світу як мовної реальності з традицією мовного скепсису ХХ ст. Модерністське прагнення до абсолюту й гармонії у філософсько-естетичній системі М.Вальзера поєднується з постмодерністським скепсисом щодо можливості реалізації великих ідеологічних перетворень, що свідчить про розставання з лого- й антропоцентричним світоглядом класичної раціоналістичної філософії, супроводжуване зняттям суперечностей ідеалізм/матеріалізм, душа/тіло, добро/зло, істина/неправда.


Художній світ М.Вальзера є прикладом зближення або навіть злиття реалізму (уявлення про соціально-історичну обумовленість особистості, деміфологізація дійсності, історичність, „точність” відображення, увага до деталі, протистояння авангардистським перебільшенням), модернізму (уявлення про тотальну мовну детермінованість свідомості, критика мови, суб’єктивність, пасивність, імпресіоністичність, асоціативність, внутрішній монолог, тенденція до створення літературної умовності, прагнення до духовного абсолюту) з елементами постмодернізму (плюралізм, уявлення про децентрований світ, пародіювання, метатекст).


 








Martin Walser. Auskunft. 22 Gespräche aus 28 Jahren. Hrsg. von K. Siblewski.   Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1991.S. 74.




Ibidem. S. 75.




Марко В. П. Основа творчих шукань: Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі. – Київ: Вища школа, 1987. – C. 39.




Walser, Martin. Ich vertraue. Querfeldein. Reden und Aufsätze – Frankfurt am Main: Suhrkamp, 2000. – S. 16.




Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. М. Зубрицької. 2-е вид. поп. – Львів: Літопис, 2001. – С. 149.




Ratz, Norbert. Der Identitätsroman: e. Strukturanalyse. – Tübingen: Niemeyer, 1988. – 153 S.




Ibidem.




Успенский Б. А. Поэтика композиции. – СПб: Азбука, 2000. – С. 26.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины