Научно-фантастический дискурс Айзека Азимова: структурная организация и идейно-смысловое содержание

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету та зумовлені нею задачі, наукову новизну дослідження і практичне значення отриманих результатів, висвітлюється стан вивчення проблем наукової фантастики і, зокрема, творчості А.Азімова.

Перший розділ дисертаційного дослідження має назву «Формування науково-фантастичного дискурсу в оповіданнях». У першому підрозділі розглядається проблемно-тематичний аспект оповідань Азімова з виділенням чотирьох груп: оповідання про роботів, оповідання про учених, оповідання про Космос та інопланетян і оповідання про Землю та землян.

До першої групи віднесені оповідання знаменитої збірки “Я, робот”: “Роббі”, “Хоровод”, “Логіка”, “Як спіймати кролика”, “Брехун”, “Як загубився робот”, “Вихід з положення”, “Докази”, “Перший закон”, “Раб коректури”, “Робот ЭЛ-76 попадає не туди” та інші.

Оповідання про учених – це твори типу “Баттен, Баттен!”, “Некролог”, “Мертве минуле”, “Ніч, що вмирає”, “Мій син – фізик”, “Дзеркальне відображення”, “Співаючий дзвіночок”, “Жіноча інтуїція”, “Ризик”, “Як загубився робот”, “Більярдна куля”, “Виведення людини”.

Космосу й інопланетянам присвячені такі оповідання, як “В полоні у Вести”, “Шлях марсіян”, “Місце, де багато води”, “Молодість”, “Прихід ночі”, “Жалісливі стерв'ятники”, “Знай наших”, “Заслання в пекло”, “Творець-засновник”, “Господарка”, “Прикіл”. І, нарешті, Земля та земляни представлені переважно в оповіданнях “Професія”, “Вибори”, “Усі гріхи світу”, “Мрії – особиста справа кожного”, “Небувальщина”, “Життя і часи Мультивака”, “У літо 2430 від Р.Х.”, “Розв'язуване протиріччя”, “Докази”, “Паштет з гусячої печінки”, “Перст мавпи”, “Такий прекрасний день”.

Найзначнішою в кількісному відношенні є група оповідань про роботів (сам письменник називає 31 оповідання), найменшою – група оповідань про учених. Поділ цей багато в чому є умовним, оскільки характерною рисою азімовського дискурсу, що тільки починав формуватись, є органічне переплетіння парадигматичних елементів: в оповіданнях про роботів діють учені, образи яких відбивають психологію землян; за колізіями, що художньо відтворюються, проглядаються соціокультурні реалії і проблеми сучасної письменникові епохи; оповідання ж про учених, Космос, Землю так чи інакше містять елементи науково-технічного прогресу і фантастики.

У другому підрозділі аналізується предметно-психологічний світ як спосіб створення науково-фантастичної аури. Науково-фантастичний дискурс, у першу чергу, визначається його атмосферою, що створюється неодмінним використанням спеціальної лексики, яка пов'язана з освоєнням космосу, космічними польотами, екстраполяцією в майбутнє, науковими відкриттями. Слід відзначити, що вже перші оповідання Азімова маркіровані подібною лексикою. “В полоні у Вести”, наприклад, з'являються астероїдний пояс і населений астероїд Веста, поблизу якого зазнає аварії звездоліт “Срібна королева”. Тут же фігурують такі поняття, як гравітатор, магнітний присос, вихід у відкритий космос, далі Три Закони роботехніки і безліч інших термінів і нових понять, що мають безпосереднє відношення до сфери наукової фантастики.

Насамперед це такі елементи як:

Час розгортання усіх історій, що розповідаються, – близьке чи віддалене майбутнє.

Місце подій, що відбуваються, – Земля майбутнього, астероїди і планети: Вега, Сатурн, Юпітер, Венера, Церера, Арктур, Марс і менш відомі, такі, як Цефея (“Безвихідь”), Денеба (“Прикіл”), Гаукін (“Господарка”).

Поняття, що означають реалії майбутнього, серед яких можна виділити такі групи:

1)      Терміни, що стосуються сфери освоєння космосу: звездоліти, стратолайнери, гіперзвездоліти, штучне гравітаційне поле, гравітатор, скафандр, космічні обсерваторії, планетарний комп'ютер Мультивак, Галактичне братерство комп'ютерів, конвертори сонячної енергії, гіпербаза, гіперпростір, гіперстрибок, гіпердвигун, навігація зі скривленим простором та інші.

2)      Терміни, що стосуються наукових відкриттів і гіпотез майбутнього: телепортація; хроноскопія, тобто огляд минулого в його реальному плині, нейтриніка, мала гравіотика; деінгибітор – активізатор пам'яті; флюорошар; візіфон, вокалізатор, кубографія, модулятор поля, що переносить людину в задане місце; ефект Шиммельмайера – вплив на мозок за допомогою германієвого реле; психозондування, психоревізія, субгуманоїдна психологія; генетикоаналізатори – прилади для виявлення загарбницьких інстинктів з метою їх нейтралізації; позитронний мозок, інтуїтивний робот, роботи-хірурги, роботехніка та інші.

3)      Терміни, що стосуються назв екзотичної зброї: променевий пістолет; енергомет; нейронний хлист; дезінтегратор; електронний пістолет; бластер.

Події, ситуації, конфлікти в усіх оповіданнях так чи інакше співвіднесені з подіями в космосі, із взаєминами інопланетян та землян, з науково-технічними відкриттями і пов'язаними з ними проблемами людини-машини. Сама тематика визначає напруженість і динамізм сюжетного розвитку.

У третьому підрозділі аналізується специфіка діалогізованого начала в оповіданнях Азімова і робиться висновок, що характерною особливістю його дискурсу є їх драматизація. Азімов створює свій, властивий його творчій природі, спосіб оповідання, свій специфічний дискурс, відбитий у його численних творах малої форми. Незважаючи на їх тематичне розмаїття, їхня дискурсивна єдність проступає досить чітко.

Насамперед привертає увагу їх діалогізована форма. У всіх творах, від ранніх до пізніх, явно превалює діалоговий початок над описовим. У творах майже цілком відсутній опис пейзажів, інтер'єрів, побутових деталей. Об'єктами опису, і при цьому в дуже лаконічній формі, можуть бути портретно-психологічні деталі, об'єкти та явища фантастичного світу. Це рівною мірою характерно як для оповідань про космос і про роботів, з яких починалася його творча діяльність, так і для оповідань інших проблемно-тематичних груп.

Цей принцип – мінімум описовості при максимумі діалогізованої мови – притаманний практично всім оповіданням письменника, незалежно від часу їхнього створення. Навіть там, де немає людей, а діють тільки роботи [оповідання “Несподівана перемога” чи в іншому перекладі “Знай наших!”(1969 р.)] також превалює стихія діалогу. Автор надає перевагу, де це тільки можливо, характеристиці явищ та об'єктів через пряму мову.

У четвертому підрозділі подається характеристика типології зачинів, кінцівок та епіграфів творів Азімова.  Визнається, що зачини азімовських  оповідань або відразу вводять у суть конфлікту, або позначають його і таким чином фактично являють собою не експозицію, а скоріше вже один з моментів розвитку подій, якщо не їхню кульмінацію.

Азімов явно тяжіє до енергійних зачинів. Більшість його зачинів являє собою не просто зразок “рішучого приступу до дії”, але вони самі по собі вже являють дію в момент її драматичного напруження.

Варіантом “рішучого приступу до дії” у Азімова є зачин, що починається з представлення (поіменування) героя і подальшої його портретно-психологічної характеристики.

Частину фіналів азімовських оповідань можна віднести до категорії “ідеально закруглених”, а частину – до категорій, які мають  “відкриту перспективу”. Показово, що письменник надає перевагу “ідеально закругленим” фіналам і використовує їх у більшості своїх оповідань.

Щодо такого структурного елемента композиції, як епіграф, то до нього Азімов звертається дуже рідко. Можна навести лише кілька прикладів, що стосуються в основному раннього періоду творчості. Мова йде про оповідання “Прихід ночі”(1941), ранні варіанти оповідань чи повістей про Академію (1942), пародійної повісті “Безвихідь”(1945) і оповідання “У літо 2430 від Р.Х.”.

У п'ятому підрозділі йдеться про роль сюжету, художнього конфлікту, а також ідейно-структурного рівеня оповідань Азімова. Робиться висновок про те, що при всій важливості зачинів, фіналів та інтертекстуальних елементів вирішальну роль у художньо-смисловій структурі твору відіграє сюжет: саме він групує певним чином події, скріплює їх воєдино, сприяє віддзеркаленню персонажів, відтворюючи пов'язані з подіями (подією) внутрішні протиріччя, тобто художній конфлікт, що у свою чергу додає оповіданню більш-менш яскраво вираженого драматизму.

Фінали оповідань Азімова завершують драматичне напруження інтриги, що веде до щасливого чи благополучного вирішення задіяного у дискурсі конфлікту і свідчить про оптимістичну домінанту азімовського світосприйняття.

Звідси – комедійно-гумористичний відтінок багатьох конфліктів і сюжетно-фабульних структур його оповідань.

У шостому підрозділі аналізується позиція оповідача (наратора) у структурі художнього дискурсу, де вона має ледве не ключову роль. Саме вона забезпечує ту  точку зору, що формує ідейно-смисловий, емоційний, психологічний та інші рівні художнього тексту. Встановлюється також тип героя.

Азімов використовує декілька  способів або технік вираження точки зору. Однак надає перевагу техніці  використання точки зору імпліцитного, всевідаючого оповідача від третьої особи.

Другий розділ  «Романна творчість Азімова 50-х років» присвячений романній творчості А.Азімова. У першому підрозділі мова йде про проблемно-тематичний аспект романів та повістей Азімова. Відзначається, що перу Азімова належать майже два десятки романів і вісім повістей.  До жанру роману за порядком їх появи належать такі твори: «Камінець у небі» (“Pebble in the Sky”,1950), «Зірки як пил» (“The Stars, Like Dust”,1951), «Академія» («Foundation»,  1951), «Академія та Імперія» («Foundation and Empiere»,1952), «Космічні течії» («The Currents of Spaсe»,1952), «Друга Академія» («Second Foundation»,1953), «Сталеві печери» («The Caves of Steel»,1954), «Кінець Вічності» («The End of Ete ity»,1955), «Оголене сонце» («The Naked Sun»,1957), «Фантастична подорож» («Fantastic Voyage»,1966), «Самі боги» («The Gods Themselves»,1972), «Вбивство в «Ей-Бі-Ей» (1976), «Криза Академії» («Академія на краю загибелі», «Foundation’s Edge», 1982), «Роботи Зарі» («The Robots of Davn»,1983), «Роботи та Імперія» («Robots and Empiere»,1985),  «Академія і Земля», («Foundation and Earth»,1986),  «Прелюдія до Академії», 1988, «Немезида» («Nemesise»,1989), «Уперед до Академії» («Forward the Foundation»,1993 – посмертно).

Його повістями традиційно вважають серію творів про Космічного Рейнджера – безстрашного агента Ради Науки Галактики Девіда Старра, якого прозвали Щасливчиком: «Девід Старр – космічний Рейнджер» («David Starr, Space Ranger»,1952), «Лакі Старр та пірати астероїдів» (1953), «Лакі Старр і велике Сонце Меркурія» («Lucky Starr and the Big Sun of Mercury»,1956), «Лакі Старр та місяці Юпітера» («Lucky Starr and the Moons of Jupiter»,1957), «Лакі Старр і кільця Сатурна» («Lucky Starr and the Rings of Satu »,1958), а також фантастичний бойовик «Чорні ченці полум'я» і посмертно опублікований твір «Золото», відзначений премією «Хьюго-92». Уже в першому своєму романі письменник освоює характерну для наукової фантастики тему – можливе космічне майбутнє людства і місце Землі в цьому майбутньому. З  проблемно-тематичної точки зору всі розглянуті романи та повісті належать до «змістовної» (термін В.Чумакова) чи до «самоцінної» (термін Т.Чернишової) фантастики, оскільки в них власне фантастика виступає вже як тема, але тема саме науково-фантастичного дискурсу.

Другий підрозділ присвячений розгляду структурно-композиційних особливостей романів про Академію, оскільки Трилогія про Академію, в якій розглядаються проблеми існування Галактичної федерації в тринадцятому тисячолітті, належить до найвідоміших та найушанованіших у науковій фантастиці творів А.Азімова. Трилогія складається з таких романів: «Академія» (1951), «Академія й Імперія» (1952), «Друга Академія» (1953). Пізніше створені «Криза Академії», 1982; «Академія і Земля», 1986. Але найбільш пов'язані з трилогією “Прелюдія до Академії” (1988) і «На шляху до Академії» (1993).           

Виявляються особливості сюжетної структури трилогії, причини переростання її в септалогію (масштабність замислу, зв’язок його з актуальними проблемами часу), принципи структурної організації тексту (поділ на частини і глави, широке використання фіктивних довідок із «Галактичної енциклопедії», інтертекстуальність та інші.)

Робиться висновок, що у септалогії про Академію найповніше проявилися характерні особливості азімовського романного дискурсу як на рівні формальних структур, так і на рівні проблемно-тематичному чи, в інших термінах, світоглядно-аксіологічному (анагогічному).

У третьому підрозділі  аналізується фабульна структура романів про Академію. Відзначається, що у лаконічній, але напружено-інтригуючій манері письменникові вдається відтворити об’ємну картину стану Імперії й Академії, представити вождів і фаворитів Імперії з їх нескінченними інтригами, так само як і керівників Академії, що втратили велич духу і патріотизм своїх попередників. Констатується, що дискурс письменника наповнений розгорнутими діалогами і монологами, які найчастіше переходять у науково-популярні лекції, але інтерес полягає у багатоваріантності пропонованих і відкинутих версій місцезнаходження Другої Академії і на інтригуючих колізіях, створених письменником у кожній главі, чи  супроводжуючих появу нових героїв. Особливо вдалими є інтригуючі маркери, які використовує Азімов для підтримки читацького інтересу, для залучення його до активного домислювання і розгадування.

У четвертому підрозділі розглядається персонажний (характерологічний) рівень трилогії, а також система конфліктів та часова організація тексту. Робиться висновок, що цікавість сюжету творів забезпечується вмілим поєднанням основної інтриги – боротьба Імперії з Академією й одночасно пошук ними обома таємної Другої Академії – з частими колізіями, що виникають у процесі цієї боротьби. Особливістю сюжету є те, що він цілком є плодом авторського вимислу, про що красномовно говорять усі реалії художнього світу трилогії.

Про це свідчать і перенесення подій у далеке майбутнє – тринадцяте тисячоліття, і фантастична Галактична Імперія, і вигадане джерело виникаючого конфліктного напруження – учений Гарі Селдон з його психоісторією. Рушійною пружиною сюжету є заданий автором масштабний конфлікт, позачасовий за своєю суттю, в даному разі екстрапольований у фантастичне майбутнє. Це вічний конфлікт між старим та новим, між тим, що відмирає і тим, що народжується, конфлікт між силами розпаду і силами творення.

У трилогії він втілений у формі боротьби між дивовижною за своїми розмірами та силами спрямованою до занепаду Галактичною Імперією та  зовсім малесенькою за галактичними вимірами групою прихильників вчення Гарі Селдона, що прагнуть забезпечити прискорене подолання людством найглибшої цивілізаційної кризи і вихід його до стійкого і тривалого гуманістичного майбутнього. Саме цей наскрізний конфлікт, доповнений своєрідними локальними конфліктами, що виникають і вирішуються у відповідному часі й просторі, скріплює воєдино численні події, сприяє розгортанню і прояві персонажного ряду, життєвості і правдивості протиріч створюваного художнього світу.

До скороминучих конфліктів, кожен з яких тісно пов'язаний з вирішенням основного конфлікту, можна віднести конфлікти, що виникають у процесі становлення Академії: зіткнення учених-енциклопедистів з реальними політиками – мерами, протиріччя і боротьба за владу серед торговців, боротьба з сусіднімим планетами-державами, що висуває талановитих вождів Академії і сприяє її розвитку; боротьба Академії з генералами і фаворитами Імперії – Бель Ріозом і Бродрігом, а також з авантюристом Мулом і, нарешті, Академії проти Другої Академії. Серед усталених прийомів відтворення дійових осіб, які використовує автор, слід назвати лаконічні зовнішні, найчастіше портретні характеристики, що супроводжують кожного персонажа і мають певну типологічну схожість: зазначаються такі характерні риси, як тип обличчя, колір волосся, очі, статура персонажу, хода і який-небудь особливо помітний штрих. При відтворенні негативних персонажів об’єктивована і лише трохи емоційно забарвлена стилістика поступається місцем комедійно-сатиричному пафосу. Характер авторського ставлення до зображуваних героїв є, як відомо, засобом кодифікації ціннісних настанов письменника і засобом орієнтації  симпатій і антипатій читачів. Розвиваючи цю думку, можна сказати, що система персонажів (характерологічний рівень твору) виступає носієм ідейно-смислового концепту твору.

У п'ятому підрозділі розглядаються стилістичні особливості дискурсу А.Азімова. Зважаючи на визначення стилю як “індивідуальної мовної системи твору чи групи творів” або, іншими словами, мовної майстерності письменника, зазначається, що у трилогії “Академія” насамперед слід виділити органічне поєднання оповідно-описового й зображувального начал.

Кожна глава, кожен епізод трилогії являє собою своєрідний сплав епічних принципів розповіді з принципами драматургічними, визначальною ознакою яких є діалогізована структура. Кожен роман трилогії починається з епічного зачину, тобто певного повідомлення з “Галактичної енциклопедії” – своєрідного оператора билинно-історичної вірогідності. Повідомлення у свою чергу є способом уведення (представлення) актанта (персонажа), з яким пов'язане подальше розгортання подій. Подійна низка, що і є відмітною рисою манери Азімова, з'являється переважно не в описі, а в діалогах персонажів, що складають більшу частину тексту. До інших особливостей мовної майстерності письменника у трилогії належать широкі використання вигаданих реалій і неологізмів, що сприяють створенню вірогідності фіктивного фантастичного світу. Це вже такі згадувані реалії, як “Галактична Імперія” зі своєю сорокаміліардною столицею Трантор; “Галактична енциклопедія”; Планети-держави Калган, Анакреон, Асконь, Термінус; Темпоральний бункер, в якому в період криз з аналізом подій з'являється Гарі Селдон; Головна Радіанта – прилад, що укладав у собі план Селдона в повному обсязі.

Неологізми: трансмутаційний апарат – прилад для перетворення заліза в золото; психоісторія – винайдена Селдоном наука про закони оптимального розвитку людського суспільства; депресор енергії – прилад, що виводить з ладу всі механізми; візісонор, стереовізор, фільмокнига, гіпербачення, транскрайбер – пишуча з голосу машинка та інші. Значне місце посідають також афоризми, дотепні слова, іронічні зауваження, комічні портрети-характеристики, комічні ситуації, мовні відхилення.

У шостому підрозділі «Ідейно-смисловий (анагогічний) рівень» та висновках до розділу завершується розгляд трилогії про Академію та пригодницьких повістей про Лакі Старра. Обґрунтовується думка про те, що в основі задуму трилогії лежить універсальна подійна модель, в якій перипетійний сюжет переплітається і доповнюється субстанціональним, що сприяє осмисленню першооснов буття і його протиріч. Звідси – ідея психоісторії як грандіозної і глибокогуманної спроби створити науково обґрунтовану парадигму розвитку людського співтовариства на багато тисячоліть уперед. Перенесення актуальних проблем свого історичного часу у сферу космічного простору і часу додало їм масштабності і гостроти, що й зумовило непередбачений успіх твору, який можна віднести до жанру соціальної утопії.

Робиться висновок, що характерними рисами азімовського дискурсу на рівні великих оповідальних форм 50-х років є тяжіння до серіальності художнього мислення, органічне поєднання оповідально-описового та зображувального начал, діалогізованість, драматичне напруження та динаміка розвитку сюжету. З мовно-лексичного боку – це широке використання вигаданих реалій і неологізмів, які створюють достовірність фантастичного світу; залучення великої кількості науково-популярних відомостей про Космос, планети і міжпланетні та міжзоряні відстані, що подаються як елемент діалогу між персонажами або мають характер авторських описів, які набувають іноді форму популярної лекції.

До характерних особливостей азімовського дискурсу відноситься також поділ тексту на невеличкі поіменовані глави, назви яких підтримують динаміку сюжету і стимулюють інтерес читача.

Третій розділ має назву «Романи 80-х років». У ньому аналізуються романи-продовження про Академію, а також інші романи, створені письменником у 80-і роки. У першому підрозділі розглядаються структурно-композиційні особливості романів 80-х років. На початку вісімдесятих років, змушений поступится під тиском читачів, Азімов пише «Академію на краю загибелі», яку читачі зустріли з захопленням, що спонукало його до подальшого розвитку багатих  сюжетних можливостей, закладених у романах 50-х років. Більше того, йому спадає щаслива думка поєднати проблемно-тематичні мотиви і сюжетні лінії трилогії про Академію і дилогії про незвичайну пару детективів – людину І.Бейлі та робота Д.Оліво. У результаті протягом вісімдесятих років з інтервалом у рік-два А. Азімов створює шість нових романів у наступній хронологічній послідовності: «Академія на краю загибелі» [«Foundation’s Edge» (1982)], «Роботи  Зорі» [«The Robots of Dawn» (1983)], «Роботи та Імперія» [«Robots and Empire» (1985)], «Академія і Земля» [«Foundation and Earth» (1986)], «Прелюдія до Академії» [«Prelude to Foundation» (1988)] і останній з них «На шляху до Академії» [«Forward the Foundation», виданий посмертно у 1993 році].

            У структурному відношенні всі романи цього десятиліття зберігають основні композиційні принципи, властиві попередньому  періоду, але деякі з них переносяться з однієї серії на іншу. Так, у першому створеному після тривалої перерви творі, що належить до серії романів про Академію, письменник використовує розбивку на поіменовані глави, характерну як для дилогії про детективів, так і для останніх томів трилогії про Академію, але без довідок із Галактичної Енциклопедії. Водночас роман доповнюється прологом і епілогом – елементами, що в інших романах раніше не зустрічалися. Епілог наявний і в останньому за часом його написання романі про Академію. Деякі романи («Академія і Земля», «На шляху до Академії», «Роботи й Імперія») крім поіменованих глав, розбитих у свою чергу на короткі підглавки, поділяються на поіменовані частини. До такого характерного для трилогії структурно-композиційного елемента, як довідки з Галактичної Енциклопедії, автор звертається лише у двох романах – «Прелюдія до Академії» та «На шляху до Академії». Подібний принцип композиційного членування тексту, як це було відзначено на прикладі трилогії про Академію, є однією з характерних особливостей азімовського дискурсу, що забезпечує його динаміку, наглядність розвитку перипетій та мотивацію читацького інтересу.

У другому підрозділі аналізується сюжетно-подійна структура романів 80-х років. Констатується, що вона є дуже складною системою перемежованих мотивів і конфліктів, які перехрещуються і які, з одного боку, витікають із попередніх текстів 50-х років, а з другого – переходять із однієї серії в іншу, що поєднує раніше автономні сюжетні лінії в одну і дає змогу письменникові зобразити сутнісні конфлікти розвитку суспільства в найголовніших його сферах – філософській, морально-етичній, науково-технічній, соціальній, державно-політичній. Уражає масштабність задуму і філігранність його художньої реалізації, що вимагала не тільки сюжетного узгодження численних мотивів, але й приведення до логічної відповідності  та вірогідності образів і характерів, спільних для романів 50-х і 80-х років.

У третьому підрозділі розглядається  формування макросюжету та специфіка художньої концепції. Доводиться, що у результаті поєднання основних  мотивів двох романних серій виникла оригінальна сюжетна структура, своєрідний  макросюжет, органічними елементами якого стали сюжети окремих творів – детективних і епічних. Стосовно художньо-хронологічної послідовності зображених у ньому подій, романи розташовуються в такому порядку: «Сталеві печери» (1954), «Оголене сонце» (1957), «Роботи зорі» (1983), «Роботи й Імперія» (1985), «Прелюдія до Академії» (1988), «Уперед до Академії» (1993),  «Академія» (1951), «Академія й Імперія» (1952), «Друга Академія» (1953), «Академія на краю загибелі» (1982) та «Академія і Земля» (1986).

Зав’язка макросюжету починається в «Сталевих печерах», і вже тут намічається його магістральна тема, яка буде потім постійно переосмислюватись, тема взаємодії людини і робота у співвіднесеності можливих варіантів подальшого розвитку цивілізації в її земному і галактичному вимірах.