| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми з огляду на її актуальність, визначено мету і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, окреслено джерельну базу і методологічні засади. Подано коротку характеристику методів, що були використані у роботі. Розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, а також названо різні форми апробацій результатів дослідження.
У першому розділі “Історія фіксації та дослідження лемківських весільних обрядових пісень” у хронологічній послідовності зроблено аналітичний виклад історіографії з даної проблеми, акцентовано на тому, що лемківська весільна обрядовість і пісенність досі не була об’єктом дослідження як одноцільний етнокультурний комплекс у міжетнічному середовищі, відзначено заслуги Ф. Колесси у вивченні лемківського фольклору, ініціювання цим ученим порівняльного підходу. Велику цінність для дослідження південнолемківського фольклору мають праці В. Гнатюка, зокрема його розвідка “Весілля в Керестурі” (1908). Цікаві судження про лемківську весільну пісенну обрядовість знаходимо у роботах Я. Головацького, І. Верхратського.
З найдавніших записів лемківського весілля заслуговують на увагу записи О. Торонського, В. Хиляка, Г. Бескида.
У міжвоєнний період лемківському весільному фольклору присвячено декілька невеликих книжечок та журнальних статей, з-поміж яких відзначимо записи Д. Качора, І. Бугери, Ю. Тарновича.
У 50–90-х роках ХХ ст. на сторінках “Нашого слова” (Варшава) друкувалися записи північнолемківського весілля багатьох фольклористів-аматорів (Я. Бодака, С. Верхоляка, М. Дзіндзя, В. Хомика, П. Феціци та ін.). На той самий час припадає активізація фіксації та публікування і весільної обрядовості Східної Словаччини (Ю. Булко, В. Гривна, М. Гиряк, М. Мушинка, О. Зілинський тощо).
Збирачів-аматорів на Південній Лемківщині певним чином згуртував Ю. Костюк, який у 1958 році започаткував тритомний корпус “Українські народні пісні Пряшівського краю” (другий том вийшов 1964 року, третій – 1977).
Важливу роль в історії дослідження лемківського весільного обряду відіграла антологія українського фольклору Східної Словаччини “З глибини віків” (уклав М. Мушинка), видана 1967 р. Поданий там опис весілля на Лабірщині є на сьогодні чи не найповнішим.
У розділі оглянуто записи лемківських весільних обрядових пісень, що були надруковані у різних популярних виданнях, зокрема “Лемківських співанках”, “Українських народних піснях з Лемківщини” та інших.
Чи не найбільше значення для дослідження лемківських весільних звичаїв та обрядових пісень має двотомна праця “Лемківщина” (1988), де поміщено описи весілля Південної і Північної Лемківщини, зроблені М. Мушинкою і М. Сивицьким. Прагнення якомога повніше зафіксувати лемківське весілля не згасає і в наш час, про що свідчить нещодавно виданий збірник І. Мадзіка і В. Максимовича.
Утім, потрібно зазначити, що досі зацікавлення Лемківщиною та її фольклором переважно мало емпіричний характер і не претендувало на широкі теоретичні узагальнення. Тому й досі немає комплексної праці, у якій було б усебічно досліджено весільні обрядові пісні (та й інші жанри народної творчості) українських лемків у контексті їх міжетнічних зв’язків із сусідніми західнослов’янськими народами.
Для аналізу регіонального фольклору важливими є праці про методику і методологію вивчення фольклорного регіоналізму. Праця Р. Кирчіва “Із фольклорних регіонів України” (Львів, 2002), у якій нас найбільше зацікавив розділ “Фольклорна традиція лемків”, стала логічним завершенням усього емпіричного набутку пошуковців-дослідників українського фольклору, у тому числі й лемківського.
Другий розділ – “Українська основа лемківської пісенної весільної обрядовості в її локально-регіональних варіантах” – складається з трьох підрозділів.
2.1. Весільні чини та їх роль в обряді. У цьому підрозділі окреслено назви окремих весільних чинів та їх функцію у лемків, словаків та поляків. З’ясовано, що окремі лемківські назви перегукуються з польськими та словацькими. Це пояснюється безпосереднім сусідством. Так, маршалок (помічник старости) фігурує також у поляків, видáвца (староста молодої) – у словаків. Слід відзначити, що у неповноголоссі назв головних дійових осіб лемківського весілля – млóдий і млóда, подібно як у поляків і словаків, збереглась праслов’янська мовна особливість, що у східнослов’янських мовах розвинулась у повноголосся (молодий і молода), а в західнослов’янських, у тому числі поляків та словаків, залишилась у первісній формі. Сьогодні це може сприйматися як вплив мови сусідів на лемківський діалект, бо мова швидше зазнає змін, ніж етнообрядові традиції. Таким чином, на мовному рівні міжетнічні контакти, як кажуть, на поверхні, проте на обрядово-ритуальному, родинно-традиційному, етнокультурному рівнях корені етнічної індифікації значно глибші.
2.2. Довесільна обрядопісенність. Перш за все зауважимо, що лемківські довесільні обряди в своїй основі мають більше рис саме загальноукраїнських або цілком автентичних, ніж привнесених з аналогічних словацьких чи польських обрядодійств. Наприклад, обряд приготування короваю, традиційний для лемківського весілля, є малохарактерним для словацького і польського весіль. Специфічно лемківськими є назви обрядового хліба: кух, бáлець, радосниковий калач, стільник. Деякі з цих назв надибуємо у словаків, що, очевидно, можна пояснити близьким сусідством.
До цієї ж групи обрядів відносимо також обряд сватання, що складався з дворазової зустрічі батьків молодих та їх посередників, притаманний здебільшого Карпатському регіонові України. Автентичними є лише назви цього обряду. За М. Мушинкою, обряд сватання на Пряшівщині складався з двох етапів: 1) презнанки – неофіційна розвідка в хаті молодої, щоб дізнатися про думку її батьків; 2) воглядини – офіційне сватання. Подібно проходив обряд сватання і на галицькій Лемківщині, де він називався зальотами. Така назва сватання побутує і в поляків.
У центральних районах України прибирання весільного гільця, весільних знаків – шаблі, меча, світильника (які на Лемківщині відповідно називаються: ріжджка, ріщка, курагов, застава) має тотожне символічне значення. У лемків ця весільна символіка дещо відрізняється – за формою, матеріалом, назвою.
Особливістю передвесільних угод лемківського регіону (як і українсько-карпатського) було обов’язкове триразове публічне оголошення оповідей. На Пряшівщині поширена назва оглашки (слов. ohlášky – оповіді). На всій території Лемківщини у передвесільний період побутували ритуальні танці. У лемків та словаків прощальний вечір молодого з парубоцькою громадою, як правило, називався “дружбівський танець”.
Окремі елементи лемківських довесільних обрядів мають аналогії у довесільній обрядовості західних слов’ян. Такі збіжності є наслідком особливих історичних, політичних, соціальних умов регіону та міжетнічних контактів. Наприклад, для всіх регіонів Лемківщини характерний обряд відгадування підставної нареченої перед шлюбом у домі молодої – схожа традиція існує і в поляків та словаків. Поряд з весільним вінком у лемків та словаків існувала пáрта, що часто заміняла вінок. Пáрта мала форму корони, оздобленої різними прикрасами, і в українців Пряшівщини вона означала те саме, що і в словаків. А в північній частині Лемківщини пáрта була необов’язковою у весільній церемонії. Після прощального вечора молодих з парубками та дівчатами на галицькій Лемківщині був поширений обряд “відігравання на добраніч” (молодий з маршалком, дружбами й музиками йшов до кожного запрошеного на весілля і співав йому під вікном відповідну пісню). Такий обряд спостерігаємо і в поляків.
2.3. Весілля. Лемківський варіант українського весілля, зберігши багато архаїчних форм і елементів, характеризується появою деяких відмінностей, що відображають постійні етнокультурні контакти лемків із сусідніми народами.
Своєрідністю весілля лемківської етнографічної зони є чітко виражена роздільність обрядодій у молодого і молодої, виголошення старостою напутніх промов перед кожним важливим обрядодійством. У лемківському перед-шлюбному благословенні вражає рівнозначність моральних зобов’язань молодого у вірності як своїй обраниці, так і “народови, з котрого ся вивóдиш, зéмли, по которой ходиш”. У ньому домінує мотив поєднання особистого і громадянського.
До архаїчних елементів, збережених у лемківському весільному церемоніалі, належить також обряд зв’язування молодих під час вінчання. Поряд з цим існували ще обряди ходіння молодого і молодої “за сонцем”, спільного споживання їжі тощо.
Основними обрядовими стравами у лемків були яєшня, гіркий сир, рисова каша, сос (варена на розсолі мука із шматочками м’яса), капуста та ін. Цікаво, що за весільною трапезою, на хрестинах та інших родинних обрядах співають, як правило, жартівливих, гумористичних пісень, бо весела атмосфера психологічно найсприятливіша для сприймання їжі.
Особливі ритуали вшанування культових місць (печі, порогу, столу) потрібно було здійснювати, коли молода входила в дім чоловіка. За народним уявленням, родові предки неприхильно ставляться до приходу у родину “чужака”, так само не схвалюють вони, коли хтось покидає свій рід. Тому відхід дівчини зі своєї сім’ї і перехід до роду чоловіка супроводжувався урочистими обрядами, які мали на меті умилостивити домашніх духів. В українських поселеннях Пряшівщини молода з хлібом на голові входила в хату, випускаючи яйце із запаски, “жеби легко дітей родила”. У супроводі свекрухи невістка підходила до столу, тричі обходила його, цілуючи всі кути. Стіл, як правило, стояв на культовому місці – в куті, тому й набував сакрального значення, так само як і хліб, що на ньому лежав. Треба зазначити, що цей обряд, добре відомий у всіх регіонах України, набув поширення на Східній Словаччині – в українських і змішаних словацько-українських поселеннях, тоді як в інших районах Словаччини він був розповсюджений набагато менше.
Як і в поляків та словаків, у пряшівських та галицьких лемків ритуальними діями супроводжувалась зустріч молодих після шлюбу в домі нареченої (стукіт у ворота і пісні перед замкнутими дверима, ритуальний діалог, викуп, вручення хліба і солі тощо). А в лемків Закарпаття, що тепер у складі України, як і в інших українських регіонах, молодят після шлюбу на порозі хати з хлібом і сіллю зустрічала мати молодої, одягнена у вивернутий кожух. Таку відмінність в обрядовому супроводі одного й того ж весільного етапу в лемків можна пояснити, очевидно, проживанням їх в різних країнах, впливом сусідніх фольклорних традицій.
В окремих місцевостях галицької Лемківщини існував звичай танці в корчмі, що як окремий етап весілля був поширений і в поляків. Подібно до лемків, у словаків також збереглися ритуальні танці, наприклад, платний танець з молодою, який подекуди мав назву рядового танцю. Він знаменував перехід нареченої до гурту молодиць. При обдаровуванні нареченої, поряд зі звичаєм платного танцю, існував також звичай дáрника. За М. Мушинкою, дáрник (кýділь) – це, переважно, ялинка з двома рядами відрізаних галузок із загостреними кінцями та загостреним верхнім стрижнем. Його виготовляли жінки у домі молодої: на галузки, як правило, “затикали” яблука з грошима, свічки, горіхи. Кожна жінка завішувала на дáрник свій подарунок для молодої: намисто, полотно, хустину тощо. Обвішаний кýділь несли в дім молодого. Цікаво, що звичай дáрника поширений у багатьох словацьких областях, але під такою назвою він знаний лише на словацько-українських етнічних територіях (наприклад, район Спишу). Відмінність полягала в тому, що в українців дáрник – подарунок родичів молодої, а в словаків – родичів молодого.
Таким чином, аналогії окремих елементів більше простежуються у весільній обрядовості українців Східної Словаччини і словаків, набагато менше збіжностей у лемківсько-польському суміжжі.
2.4. Післявесільна обрядопісенність. Завершальний цикл мав переважно розважальний характер з послабленою магічною функцією. Для нього характерне велике розмаїття ігрових елементів. Обряд скріплення родичання двох сімей на всій території Лемківщини називався свáщини. Така назва зумовлена, очевидно, тим, що головними ініціаторами післявесільної гостини були саме свашки. У деяких місцевостях гостину для молодих та їх родичів справляли дружби, а тому цей обряд називався дружбóвини. Післявесільна гостина була актом остаточного з’єднання двох родів.
Аналіз текстів весільної обрядової лемківської пісенності здійснено у третьому розділі – “Лемківська весільна пісня у межових контактах з польською та словацькою”.
3.1. Коровайні та барвінкові весільні пісні. Немає сумнівів, що за змістом і функціональним наповненням довесільні обрядові пісні Лемківщини мають спільну генетичну основу із загальноукраїнськими, але водночас їм властиві і певні локальні особливості. Порівняльний аналіз дозволяє зробити висновок, що у лемківських піснях збереглася архаїчна поетична образність, яскрава експресивність, що в багатьох випадках впливає і на словацькі пісні цієї тематичної групи. Що стосується довесільних польських пісень, то тут паралелей з лемківськими значно менше, крім того, існуючі аналогії часто мають дещо інше, ніж у лемків, функціональне призначення. Водночас у лемківських піснях помітні окремі лексичні запозичення із словацької та польської мов.
Серед обрядових довесільних пісень лемків можна виділити так звані коровайні пісні – їх виконували під час приготування короваю. Водночас у поляків і словаків цей момент не вважали настільки значущим. Натомість, наприклад, у поляків особливо урочистим був обряд ділення короваю на завершальному етапі весільної драми – це й відзначалося відповідними піснями. Так, і в поляків, і в лемків є пісня “Коровайóве тісто їхало через місто”, але виконувалася вона в різних обрядових ситуаціях.
Барвінкові пісні, якими супроводжувався обряд вінкоплетин у лемків, можна вважати суто українськими, бо словаки і поляки не виявляли такої шани до барвінку, як українці (зокрема у поляків вінки найчастіше звивали з рути).
Для поетики слов’янської лірики притаманні образи сонця, місяця, зірок. У весільних піснях ці явища природи часто одухотворені. З пісенних паралелей видно, що образна модель вираження радості весільного вінкоплетення у трьох сусідів однотипна. У ній метафорично використано образ Сонця, що грає, купається в морі, і навіть часові орієнтири однакові (понеділок, рано). Барвінковий вінок у лемківських піснях порівнюється з місяцем та зірками – в дусі традиційної величальної колядкової стилістики (червений, зелений, красний, як місяченько ясний), з гіперболізованим порівнянням (такі на нім листочки, як на небі звіздочки). Подібне славлення весільного вінка маємо і в словацькій пісні: “Krasen vinočok, krasen jak tot misjačok jasen, toľko na nem kvitočok, jak na nebi zvizdočok”.
Певний вплив на весільний обряд мала християнська церква. У деяких весільних піснях Бог наділений язичницькими рисами. Так, у пісні “Зійди, Господи, з неба”, якою розпочинали обряд вінкоплетин, до нього зверталися як до живої істоти. Варіанти цієї пісні, поширеної у різних регіонах України, знаходимо також серед словацьких та польських весільних пісень. Відома дослідниця українсько-словацьких пісенних зв’язків Оксана Мельник віднесла цей зразок до весільних пісень типу ладкання, які побутують на всій українській території, а також прижилися у словацькому фольклорі, особливо у східних районах Словаччини. Ми згоджуємося з висновком дослідниці, що таке розмаїття варіантів цієї мелодії з текстами у нашій пісенності свідчить саме про українське її походження. А вже від нас пісні-ладкання перейняли інші слов’янські народи – перш за все у Карпатській зоні.
На вінкоплетинах нареченій-сироті виконували пісні дещо іншого змісту, водночас і тут маємо приклади використання однакових мотивів. Так, словацький текст пісні “Chodzi Marča na cinter na žile” майже дослівно повторює лемківський; діалогічна форма надає тексту драматизму та експресивності (мати з могили просить землю відпустити її, щоб побачити весілля донечки, а якщо земля не погодиться, то мати потайки вибереться з могили й упаде дрібним дощиком на чорну землю). Відзначимо, що мотив перевтілення матері в дощик присутній у пісенності і лемків, і поляків, і словаків. Пісенні паралелі та українізми (дрібний дощик, чорна земля), розсіяні в текстах польських і словацьких весільних пісень, вказують, найімовірніше, на запозичення від сусідів-українців.
Основним мотивом барвінкових пісень був мотив прощання молодої з подругами, з дівоцтвом, зі своїм безтурботним життям у батьківському домі. Серед прощальних пісень натрапляємо на лемківсько-словацьку паралель пісні “Камарáтко наша”. Тут маємо уже в лемків виразне запозичення від словаків (камарáтка), яке, в свою чергу, прийшло до словаків з Німеччини (нім. Kamerádin – подруга).
Крім вінків, у передвесільний вечір дівчата завивали ще гільце (на галицькій Лемківщині – ріщка, різка, на пряшівській Лемківщині – застава). За І. Коморовським, свою назву весільного деревця галицькі лемки, як і західні українці отримали під впливом польської назви różdźka, rózga. Цей весільний знак пряшівських лемків дуже подібний до відповідної весільної атрибутики словаків. Однак пісні, які виконувалися в цей обрядовий момент, у лемків, поляків та словаків відрізняються. Весільне деревце на лемківському весіллі збереглось як символ дівочої краси і як знамено дружини молодого. Тому пісні цього обрядодійства неоднакові за змістом: одні (галицькі лемки, а також поляки) оспівують прощання нареченої з дівочою свободою, інші (закарпатські лемки, а також словаки) – радість з нагоди приготування весільного знамена.
3.2. Шлюбні та післяшлюбні весільні обрядові пісні. Весільний пісенний репертуар трьох сусідніх народів віддзеркалює генетичну спорідненість праслов’янської весільної обрядовості, яка формувалась на моногамному шлюбі, рільничому укладі, подібному світогляді (однакове значення вогню, води, хліба тощо). Ось чому ми маємо аналогічні обрядодійства (благословення, кругові обходи навколо стола й діжі, розділювання короваю тощо), подібну змістовно-функціональну структуру весільного церемоніалу – іншими словами, різні етнонаціональні варіанти традиційної родинної обрядовості спільного ареалу (так званого “карпатського циклу”). Аналізуючи пісенний матеріал весільної обрядовості, зауважуємо не тільки спорідненість образних моделей, спільність мотивів і поетичної стилістики, але й дуже часто цілковиту однотипність метрично-строфічної структури. Можна припустити також запозичення окремих елементів з того чи з того етнічного фольклорного репертуару. Так, відому у трьох сусідніх народів пісню “Ой сідай, сідай, кохання моє”, яку виконували при вибиранні молодих до шлюбу, можна вважати запозиченою з польського весільного фонду, оскільки пісня “Siadaj, siadaj na wóz moje kochanie” поширена на всій території Польщі. На польське походження цієї пісні вказує також будова строфи, що складається з віршів різного складу.
У лемківській весільній пісенності збереглися архаїчні мотиви й образи давнього українського репертуару, для якого характерне розлоге пісенно-хорове вираження змісту весільних обрядодійств, морально-психологічного стану молодої пари, їх родин, розмаїта поетична символіка і стилістика. Як відзначив етномузиколог І. Шевчик-Лукавиченко, лемківські весільні пісні є своєрідними не тільки щодо змісту, а й щодо мелодії: вони “не зносять хроматики і збільшеної секунди”, які домінують у підгалянських мазурів, у них “виразно виступає тонація дурова, чиста, без жадних чужих домішок так, як душа лемка-українця”. За спостереженнями музиколога, лемківська мелодія має суто індивідуальний характер: “як гуцули мають свою “коломийку”, так і лемки мають своєрідну “мельодію лемківську”. Цієї мельодії не стрічаємо нігде! Єк на коломийку складаються два 14-ти складові стихи, злучені в одну строфу, так і на “лемківську” складаються два 12-ти складові стихи, злучені в одну строфу. “Мельодія лемківська” – це коротка пісня в непаристім трохеїчнім 3/8 такті. Є це перехід від коломийки до краков’яка через підгалянський мазурок”.
У розділі звернено увагу на жартівливо-гумористичний репертуар весільних пісень, які виконують в обрядодійстві важливі психологічні функції, бо не тільки розважають, забавляють весільну челядь, а й урівноважують душевний стан молодої пари та їхніх родин, зокрема у час прощання нареченої з батьківським домом. У кожного народу жартівливі весільні пісні мають свої характерні особливості. Лемківський репертуар цього складу досить багатий і розмаїтий. Текст спільної для всього міжетнічного ареалу жартівливої пісні “Познати, познати” виразно ілюструє певні національні особливості творення комічного образу на однаковій моделі “кудлатого пса”.
Також проаналізовано різні моделі творення поетичних образів прощальних пісень, сумних і тужливих. У них трапляються вражаючі поетичні мікрообрази, як, скажімо, “єдна лижка”, що залишається в родині як згадка про дочку, видану заміж. Водночас маємо однотипні міжетнічні моделі розлуки молодої з родиною, але зі своєрідними у кожного народу вкрапленнями експресивних деталей: у лемків – мальовані двері, білі ноги і рідні пороги, гори і долини; у словаків – хатні ключики, білі ручки, батько і мати; у поляків – вікна, стіни, побілена піч тощо. Саме на рівні таких мікрообразів виявляється неповторність художнього світосприймання окремих етносів, що межують між собою.
Подібну однотипність спостерігаємо також у строфіці: для весільних пісень “карпатського циклу” характерна ізометрична строфа 12-складового вірша за схемою 2(3+3+6). Як відзначав Ф. Колесса, “у слов’янських народів, споріднених походженням, мовою, традиціями, є, безперечно, багато спільного в народній поезії, ба навіть у віршовій формі (складочисловий принцип) і мелодіях народних пісень, що й полегшувало мандрівку пісенних тем від одного слов’янського народу до іншого… Сі спільності виступають ярко особливо в давніх верствах пісенних”, а саме такими і є весільні пісні.
Багатовікове сусідство трьох етносів, їх культурні, економічні, суспільно-політичні контакти зумовили і взаємопроникнення елементів весільної пісенно-обрядової інсценізації з досить помітною лемківською домінантою у словацькому пісенному весільному репертуарі, а також і в репертуарі польських гуралів, особливо у давніших пісенних верствах.
ВИСНОВКИ
Унаслідок злочинної депортації лемків з їх материзни (з польської території) у середині ХХ ст., а також у результаті асиміляційних процесів на підсловацькій території Лемківщини сьогодні склалася загрозлива ситуація для існування і розвитку лемківського етнокультурного комплексу.
Унікальність цього комплексу полягає в тому, що він зберіг архаїчні елементи народно-поетичних традицій, витоки яких нерідко сягають доби індоєвропейської спільності. Ось чому лемківський фольклор становить велику наукову цінність – для пізнання генези фольклорно-етнографічних, лінгвістичних та етнокультурних явищ. А весільна пісенна обрядовість є одним із найбільш консервативних сегментів у фольклорному фонді лемків.
У дисертації не лише узагальнено попередні досягнення фольклористики у вивченні лемківського весільного фольклору, а й запропоновано нове вирішення цієї проблеми – в міжетнічному контексті.
У лемківських весільних обрядових піснях відображено регіональний варіант традиційного українського весілля, який містить чимало загальноукраїнських рис. Серед них – обряди сватання, заручин, приготування короваю, прибирання весільного деревця, звивання вінків, обсипання молодих зерном, обмін подарунками між нареченими у передвесільний період, зустріч молодих у вивернутому кожусі, покривання молодої головним жіночим убором, приготування шлюбної постелі та низка інших. Спільними є також назви окремих весільних чинів: староста, дружба, дружка, сват, свашка; ритуальні весільні страви: курка, мед, каша, коровай тощо.
Весільні обрядові пісні Лемківщини відображають і специфічно карпатські елементи, зумовлені географічним розташуванням краю, культом землеробства і скотарства, збереженням давніх галузей господарства, маловідомих в інших місцевостях України. Для прикладу суто карпатськими елементами є: виголошення старостою напутніх промов упродовж всього весілля; обряд умивання молодих; ритуальні танці, які супроводжували обряд прощання з молоддю села; обрядові страви (сир, яєшня) тощо.
Водночас тісне сусідство лемків із західними слов’янами стало першопричиною активних взаємовпливів у їх весільній обрядовості. Тому, попри архаїчні форми та елементи, весільна пісенність лемківського варіанта українського обряду характеризується деякими відмінностями, зумовленими контактами із словацькою та польською пісенними традиціями, як-от: обряд відгадування підставної нареченої, обряд “відігравання на добраніч”, “танці в корчмі” як окремий етап весілля, звичай “дáрника” при обдаровуванні молодої, назви весільного гільця (ріщка, застава), наявність пáрти – весільного атрибуту молодої тощо.
Аналіз весільної лемківської пісенності у межових контактах з польською і словацькою дозволяє зауважити, що в карпатській групі знаходимо весільні пісні: 1) спільні для лемків, словаків і поляків (так звані пісні карпатського циклу); 2) спільні тільки для лемків і словаків; 3) місцеві, локальні пісні, характерні тільки для лемків.
Тривалі історико-культурні взаємини українських лемків, словаків і поляків призвели до появи схожих пісень, які демонструють унікальний синтез різних етнічних елементів.
У дисертації виділено сім весільних пісень, спільних для лемків, словаків і поляків: “Зійди, Господи, з неба”, “Ой, сідай, сідай, кохання моє”, “Познати, познати”, “Мислиш ти, Маричко”, “Вила Ганічка віночок”, “Сидит млода за столиком”, “А за нашим хижом копа сіна”.
Винятково важливим фактором етнокультурного обміну між сусідніми етносами був їх політичний статус. Між панівним і поневоленим народами завжди виникав психологічний бар’єр відчуження. В той же час між підневільними етносами існувала атмосфера взаєморозуміння, що сприяла культурному взаємообміну. Очевидно, саме тому знаходимо 18 весільних пісень, спільних для лемків і словаків, причому майже відсутні лемківсько-польські паралелі.
Попри спільність і специфічність пісенності лемків, словаків та поляків, їх музичний фольклор закономірно виявляє тісний генетичний зв’язок з фольклором своїх народів. На українському матеріалі це переконливо довів ще Ф. Колесса.
Лемки по обох схилах Карпатського хребта створили багатий автентичний цикл весільних пісень. До них відносимо: “Ідеме в ліс на барвінок”, “Ходила Ганічка на цвинтар на зілля”, “Встала Марися рано”, “Вивили зме ріщку”, “Свашки заставу вили”, “Треба би нам стільця широкого”, “Пришли нам ту приданяни” та ін. Зазначимо, що серед специфічно лемківських пісень – найбільше жартівливих коломийкового формату.
Аналіз лемківських весільних обрядових пісень свідчить і про їхню високу естетичну вартість, що виявляється у глибокому психологізмі змісту, багатстві та яскравості поетичних образів, у розмаїтті ритміки і строфіки, докладності відображення весільного обрядодійства і церемоніалу.
|
