Художественный мир романов С.И. Смирновой-Сазоновой

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, визначаються мета й завдання, об`єкт, предмет, теоретико-методологічні засади, наукова новизна дослідження, теоретична і практична цінність.

Перший розділ ("Теоретичні основи вивчення творчості С.І. Смирнової-Сазонової") складається з двох підрозділів. У першому підрозділі ("Категорія "художній світ" у літературознавчому дискурсі") визначається методика дослідження та зміст поняття “художній світ”.

Переосмислення і заміна термінів неминучі в процесі розвитку науки. Оновлення та збагачення літературознавчої термінології зумовлене потребою уточнення або заміни тих термінів, які вже не сприяють адекватному осмисленню літературного процесу й художнього твору. Так, термін "поетика" в літературознавстві ХХ ст. набув такої кількості нових значень, що без уточнення смислу та меж його застосування він фактично втратив поняттєву однозначність. Ці процеси зумовили формування нової точки зору, згідно з якою твір необхідно розглядати як художній світ.

Думка про те, що художній твір є особливим, незалежним від реальності ідеальним світом, набула розвитку в естетиці доби Відродження (Ф. Сідні "Захист поезії", Дж. Патенхейм "Мистецтво англійської поезії"). Учення про вищу трансцедентну реальність, породжену уявою, розробляли В. Гумбольдт та Г. Гегель. Формування вчення про естетичну дійсність тривало й у літературній критиці романтизму.

Подальшому розвитку уявлень про "художній світ" сприяли ідеї "внутрішньої форми слова" О.О. Потебні й "естетичного об`єкту"                 М.М. Бахтіна.

У 60-80-ті рр. ХХ ст. ідея літературного твору як "художнього світу" обґрунтовувалась теоретично (З.Г. Андреєва, Ю.Б. Борев, Д.С. Ліхачов,       О.Ф. Лосєв, В.І. Тюпа, В.В. Федоров) та практично в контексті вивчення творчості окремих письменників (В.Я. Лінков, О.П. Чудаков, С.Є. Шаталов). У сучасному літературознавстві поняття "художній світ" стало загальновживаним, закріпилося в науковому обігу, але, незважаючи на це, остаточно не визначене. Сучасні дослідники (М.М. Гіршман, В.Г. Зінченко,   В.І. Тюпа, В.Є. Халізєв, Л.В. Чернець) звертають увагу на проблему термінологічної синонімії. Дискусійними залишаються питання визначення властивостей та складових художнього світу.

Художній світ твору, породжений письменницькою уявою, постає як своєрідна фікція. Теоретичному дослідженню фікційності як основної властивості естетичної дійсності присвячені праці Р.Т. Гром`яка, Н.Р. Денисюк, Є.М. Черноіваненка, Вольфа Шміда. Значущими властивостями художнього світу визнаються також модальність, концептуальність, прагматична спрямованість, цілісність.

У сучасному вітчизняному та зарубіжному літературознавстві сформувалося уявлення про художній світ як про макросистему, орієнтовану на автора, реальність і читацьке сприйняття. У свою чергу ця макросистема пов’язана з кількома окремими моделями, серед яких основними є: 1) художній світ – реальна дійсність – читач; 2) художній світ – автор – суб’єкт оповіді;     3) художній час – простір; 4) художній світ – персонаж.

Результати аналізу окремих моделей макросистеми “художній світ” обґрунтовують формулювання робочої дефініції цього поняття, яка адекватно відтворює суть досліджуваного феномену. Встановлення найважливіших рис і складових художнього світу дозволяє говорити про нього як про втілену в тексті модель дійсності, що має духовний, фікційний характер, складається з перевідтворених реалій об’єктивного світу (час-простір, речі, природа, людина) та передає індивідуально-авторський погляд на світ. Таке визначення створює передумови адекватного розуміння й тлумачення романів                  С.І. Смирнової.

Щодо обраного предмета дослідження найбільш правомірним вважаємо виділення й аналіз наступних структурних компонентів: по-перше, художньої характерології, що є абсолютним "ціннісним центром" зображеного світу; по-друге, художнього простору і часу, які в романах С.І. Смирнової не тільки конкретизують місце та час дії, маючи власне просторове й темпоральне значення, але також є носіями інших художніх смислів (соціального, психологічного); по-третє, наративної стратегії, що організує художній світ твору.

У другому підрозділі (“Проблема інтерпретації романів С.І. Смирнової-Сазонової в критиці та літературознавстві ХІХ-ХХ ст.”) аналізуються досвід рецепції творчості письменниці в російській критиці 70-90-х рр. ХІХ ст. й особливості інтерпретації її романів у літературознавстві ХХ ст.

Романи С.І. Смирнової “Вогник”, “Сіль землі”, “Попечитель навчального округу”, “Сила характеру”, “Біля пристані” з першого дня публікації опинилися в центрі гострої громадсько-літературної полеміки. З початку 1870-х рр. вони активно обговорювалися на шпальтах популярних газет і журналів (“Санкт-Петербургские ведомости”, “Петербургский листок”, “Новое время”, “Неделя”, “Русские ведомости”, “Ремесленная газета”, “Сын Отечества”, “Сияние”, “Дело”, “Русский вестник”, “Русская мысль”).

Художні твори С.І. Смирнової були об’єктом зіткнень неоднорідних духовних запитів, зумовлювали суперечливі оцінки: від захопленого визнання до відвертого заперечення. Увага сучасників (В.Г. Авсеєнка, О.В. Круглова, М.О. Протопопова, П.М. Ткачова, М.К. Цебрикової) зосереджувалась переважно на аналізі ідейного змісту романів, окресленні їх суспільного значення. Проте окремі висловлювання критиків щодо зображення характерів, багатства типів, психологічної майстерності, особливостей стилю                   С.І. Смирнової свідчать про визнання сучасниками таланту письменниці, її оригінального бачення існуючих норм та реалій дійсності. Показником популярності молодої авторки стало зростання читацького інтересу до її романів, які в період з 1871 до 1890 р. неодноразово перевидавалися. Прихильниками творчості письменниці були Ф.М. Достоєвський, А.Ф. Коні, М.С. Лєсков, О.М. Островський, М.Є. Салтиков-Щедрін, О.С. Суворін,        А.П. Чехов та ін.

Наступні десятиліття (1880–1890 рр.) характеризуються появою чималої кількості позитивних відгуків (А.Л. Волинського, І. Ігнатова, П.О. Кропоткіна, М.К. Михайловського, О.М. Скабічевського, Н.Д. Хвощинської), у яких романи С.І. Смирнової зараховувалися до кращих зразків тогочасної белетристики.

У літературознавстві ХХ століття осмислення творів письменниці відбувалося в контексті історичних умов їх створення, предметом дослідження були ті аспекти змісту, які вважалися найбільш значущими: відображення робітничого питання, мотив пробудження революційної свідомості мас, діяльність "нових людей", розробка "жіночого питання". Літературознавці радянського періоду (М.П. Ємельянов, М.Т. Пінаєв, В.Б. Смирнов,                М.В. Теплінський та ін.) розглядали романи С.І. Смирнової переважно в контексті белетристичної школи "Отечественных записок" та її настанови на зображення позитивного героя з народного середовища.

Негативне ставлення до творчого доробку письменниці в радянський період визначали кілька причин. Одна з них – тривале співробітництво            С.І. Смирнової в газеті "Новое время" О.С. Суворіна, за якою твердо закріпилася репутація реакційного видання. Негативно оцінювалася також присутність творів письменниці на сторінках "Северного вестника", який вважався органом пропаганди ідеалістичної філософії та естетики. Виключення  С.І. Смирнової з літературного дискурсу було зумовлене тим, що певний час вона оцінювалася як автор з суворими консервативними поглядами, при цьому ігнорувалася еволюція письменницького світогляду та суспільної позиції.

Слід відзначити, що художній світ романів С.І. Смирнової спеціально не досліджувався. Уявлення про місце і значення спадку письменниці в контексті доби потребує аргументації та уточнення. Осягнення цілісної концепції творчості можливе лише за умови звернення до виділених рівнів художнього світу її творів: системи характерів, просторово-часового континууму, наративного дискурсу.

Другий розділ дисертації (“Своєрідність художньої характерології романів С.І. Смирнової-Сазонової”) містить два підрозділи. У першому (“Типологія жіночих характерів”) визначаються типи героїнь та моделі стосунків між жінками у творах письменниці.

Найбільше уваги у творах С.І. Смирнової приділяється розробці жіночих характерів і різнорідних аспектів особистості жінки. Творчість письменниці – напружений пошук моделі жіночої поведінки, адекватної авторському світовідчуттю.

У романах представлено два типи жіночих характерів. Перший позначається як тип “гордої дівчини”. Таке визначення пропонує сама авторка в романі “Вогник”. Героїням цього типу притаманні традиційні риси “нової жінки”: чесність, цілеспрямованість, розвинене почуття власної гідності, прагнення до суспільної самореалізації. Погляд С.І. Смирнової на феномен “нової жінки” є дещо нетрадиційним. Якщо письменники-сучасники (Марко Вовчок, М.С. Лєсков, Л.О. Ожигіна, І.С. Тургенєв, Н.Д. Хвощинська) у появі “нової жінки” вбачали перспективу майбутніх змін у суспільному житті, то   С.І. Смирнова, навпаки, оцінювала їх діяльність негативно. Героїня роману “Вогник”, “нова жінка” Клавдія Ракітіна, проголошує істинність суспільних ідеалів, рішуче розриває сімейні зв’язки, проте їй не під силу відстоювати власні переконання, і вона позбавляє себе життя. На нашу думку, уже в першому романі письменниці помітне скептичне сприйняття можливості “нової жінки” твердо рухатися власним шляхом. Це проявляється навіть на рівні вибору імені головної героїні. Клавдія латинською – “кульгава”. Самовбивство “нової жінки” виглядає як учинок негероїчний, продиктований відсутністю внутрішньої стійкості, окрім цього, – як заслужена кара за опір патріархальним законам. У романі “Сіль землі” “нова жінка” Ганна Корсакова відмовляється від суспільних прагнень заради пристрасті і стає залежною, покірливою тінню демонічного героя Черника.

Намагання героїні бути духовно незалежною, продемонстроване в романі “Вогник”, значно слабшає в наступних творах письменниці й трансформується в повну підпорядкованість і безсилля в останньому романі. Жодна з “гордих дівчат” не досягає окресленої мети: Клавдія (“Вогник”) гине, Августа Охлистишева (“Сила характеру”) назавжди замикається в собі, Любов Федорівна (“Попечитель навчального округу”) потрапляє під вплив релігійних фанатиків, Ніна Огнєва (“Біля пристані”) обирає революційний терор як єдину можливість забути про пережиті розчарування.

Письменниця надає перевагу іншій моделі жіночості, що втілюється в характері та в поведінці так званих “гордовитих паній” (визначення                С.І. Смирнової). Жінка цього типу – втілення пристрасті. У творах письменниці пристрасть є основою більшості розгорнутих колізій, вона реалізується як практика суб’єктивації, при якій жіноча самодостатність виражається якнайповніше. На думку С.І. Смирнової, стихійна сила пристрасті здатна звільнити жінку від традиційних норм патріархального соціуму. Письменниця не була феміністкою, проте порушувала питання про можливість жіночого опору репресивним суспільним механізмам.

“Гордовиті пані” у творах С.І. Смирнової (Емма Ракітіна (“Вогник”), Рашель (“Сіль землі”), Надія Миколаївна (“Сила характеру”) надривні, розпачливі, надмірно імпульсивні й емоційні. Вони позбавлені традиційно жіночої підсвідомої інерційності, прагнення до гармонії. Небажання виконувати традиційно жіночі ролі дружини, матері, господині зумовлює внутрішні розлади й дисгармонію.

Одним із центральних у художньому світі романів С.І. Смирнової є мотив материнства. Матері в романах авторки виступають у кількох моделях стосунків: “мати – дочка”, “мати – син”, “свекруха – невістка”, “мачуха – пасербиця”. У більшості моделей мати уособлює суворий голос патріархальності, її функція у творі – позбавляти дітей свободи вибору. Така мати не спроможна реалізуватися в жодній іпостасі, окрім материнства, тому й вимушена відстоювати своє право на цю роль.

Своєрідно реалізується в романах С.І. Смирнової сестринський мотив. У зображенні сестер підкреслюється взаємна відчудженість, відсутність щирості, підтримки й розуміння (Ганна Корсакова та Єва Балкашина (“Сіль землі”), Ніна і Ліза Огнєви (“Біля пристані”). Як правило, це відносини нерівноправ’я, залежності й взаємної неприязні. У творах письменниці спростовується уявлення про щирість жіночої дружби. Єдиний сюжет дружби жінок, представлений у романі "Вогник", завершується взаємним розчаруванням подруг. Жодна з них не бажає жертвувати власними життєвими пріоритетами заради загальної мети.

Значна увага в романах приділяється зображенню різних форм жіночої поведінки: досліджуються прояви покори й самознищення, добровільного підкорення, ревнощів, жертовності, тиску, суперництва.

У другому підрозділі другого розділу (“Тип псевдогероя та героя-ідеаліста в романах С.І. Смирнової”) визначаються типи героїв-чоловіків.

Перші романи письменниці створені під впливом теорії “суспільного роману”, однією з вимог якої було зображення передового героя, діяча-пропагандиста, який присвячує життя народові. Традиційність романів          С.І. Смирнової "Вогник" і "Сіль землі" – у предметі зображення ("нова людина"), групуванні персонажів ("нові" й "старі" люди), соціально-моральному конфлікті (особистість та суспільство).

Тип “нової людини”, що розроблявся белетристами щедринської школи, мав утілювати самовіддане й безкорисливе служіння народу, тверезий аскетизм, усвідомлення обов’язку подвигу і самопожертви в ім’я інтересів мас. Відповідно до цих вимог С.І. Смирнова створює характери Арсенія Домейка (“Вогник”), Андрія Черника (“Сіль землі”). Сукупність індивідуальних рис і особливостей поведінки героїв свідчить про їх приналежність до типу “нової людини”. У романах мала втілитися ідея реалізації особистості в подвигу.

Проте “нова людина” С.І. Смирнової компрометує себе й обертається на псевдогероя, який не спроможний реалізувати себе ані в суспільно-політичній діяльності, ані в особистому житті. Розчарування в собі самому й оточуючих обумовлює появу цинізму і тотального заперечення. Ідейні переконання замінюються роздратуванням та скепсисом.

Персонаж роману “Сіль землі” Андрій Черник – пародія на “нову людину” рахметівського типу. Назва твору є алюзією, що вказує на характеристику “нової людини” в романі М.Г. Чернишевського “Що робити?” У такий спосіб (з метою компрометації традиційного типу героя й доведення його неповноцінності і неспроможності) письменниця намагалася вибудувати читацький асоціативний ряд. Показово, що практична діяльність "нової людини" безпосередньо не відтворюється, зображується фрагментарно або опосередковано. Головною є любовно-психологічна лінія сюжету.

У романі “Вогник” з’являється герой, згодом названий “ані павич, ані ворона” (А.Й. Осипович-Новодворський). Його основні риси (егоїзм, недовіра до людини, внутрішня роздвоєність, самотність, відчуття приреченості) притаманні псевдогероям інших романів С.І. Смирнової: Давидову (“Попечитель навчального округу”), Соловому (“Сила характеру”), Левицькому (“Біля пристані”). Поява цього типу віддзеркалює кризу народництва і втрату духовних орієнтирів в умовах світоглядної кризи кінця 1870-х рр.

Псевдогерої романів С.І. Смирнової (Домейко, Черник, Давидов, Соловий, Левицький) кидають виклик сталому порядку речей, заперечують і спростовують моральні й соціальні ідеали часу. Страждання від внутрішньої розколотості породжують у них шалену руйнівну силу; натомість зародки добра в них безсилі. Визначальна характеристика героя цього типу – пристрасть, руйнуюча сувору впорядкованість його внутрішнього світу й провокуюча катастрофічний розвиток подій.

У кожному романі паралельно з псевдогероєм письменниця зображує героя-ідеаліста, який, найчастіше, є втіленням душевної слабкості та вразливості. Загальні риси персонажів цього типу: розгубленість, відчуття приреченості й самотності. Герой-ідеаліст неспроможний чинити адекватний опір цинічному псевдогерою, саме тому фінал його життя трагічний.

Серед численних чоловічих типів у романах С.І. Смирнової привертає увагу тип героя-революціонера. У характеристиках революціонерів утілився притаманний письменниці скептицизм щодо необхідності революційної боротьби. Серйозний смисл, закладений у мотивах вчинків революціонера, обертається комічним змістом. Керівники таємного товариства в романі “Попечитель навчального округу” зображені карикатурно й іронічно. Для Льовки Трезвова (“Сіль землі”), Платона Козлова (“Біля пристані”) революційний терор стає наслідком незадоволеності життям. У художньому світі романів революціонери виглядають неповноцінними, оскільки не здатні реалізувати себе інакше, аніж через підрив сталих основ життя. Відхід до революції письменниця трактує як учинок, заздалегідь приречений на невдачу. Революціонер у романах завжди знаходиться на периферії романного простору.

Третій розділ дисертації ("Особливості організації художнього світу романів С.І. Смирнової-Сазонової") містить три підрозділи. У першому (“Своєрідність художнього простору і часу в романах С.І. Смирнової-Сазонової”) визначаються принципи просторово-часової організації художнього світу письменниці.

Простір і час у романах С.І. Смирнової набувають особливого значення як засоби характеристики персонажів і категорії, поза якими реалізація художнього задуму неможлива.

Об’єктом зображення найчастіше є традиційний хронотоп “батьківської домівки” (домівки Ракітіних (“Вогник”), Корсакових (“Сіль землі”), ректора (“Попечитель навчального округу”), генерала Охлистишева (“Сила характеру”), Огнєвих (“Біля пристані”), тобто побутовий простір, що вимагає підпорядкування своїм непохитним патріархальним канонам. У його зображенні актуалізується семантика насильницького ув’язнення. Найчастіше батьківська домівка стає джерелом гострих сімейних конфліктів,  що призводять до трагедії. У романах С.І. Смирнової відтворення атмосфери буденності здійснюється через посилену деталізацію предметного мікросвіту. Мета останньої – індивідуалізація простору.

Чимало уваги приділяється зображенню хронотопу ворожої “чужої домівки”, що постає як пограничний простір на шляху героя до здійснення заповітної мрії. Як правило, у чужому просторі зазнають тяжких випробувань. Клавдію Ракітіну (“Вогник”) принижує брутальна господиня чужої домівки, Арсеній Домейко (“Вогник”) тяжко хворіє, Ганна Корсакова (“Сіль землі”) страждає через деспотичну свекруху. Зіткнення з чужим простором зумовлює переоцінку життєвих принципів. Образи “чужого світу” важливі для розуміння авторської оцінки персонажів. Так, наприклад, самовбивство Клавдії Ракітіної (“Вогник”), спровоковане зіткненням з ворожим простором, демонструє авторський скепсис щодо можливості вільного вибору жінкою власного шляху.

Письменниця змальовує різні типи ворожого, ектремального простору. Зокрема це промисловий топос механічного заводу (“Сіль землі”), де перевіряється фізична і моральна стійкість людини. Один з персонажів роману, Борис Корсаков, залишає батьківську домівку, аби випробувати себе у важких умовах промислового топосу і довести власну корисність. Завод – це також своєрідний простір вільнодумства. Саме там зароджується анархічний протест Льовки Трезвова.

Семантику ворожості акцентовано й у зображенні Петербурга. Простір столиці згубний для щирих людських почуттів і прагнень. Письменниця змальовує місто як духовну пустелю, байдужу до людських трагедій. Любов Федорівна (“Попечитель навчального округу”), Ніна Огнєва й Олексій Яковлєв (“Біля пристані”) – жертви безжального Петербурга.

У романах по-різному зображується й природний простір. Одна з найважливіших його функцій – позначення місця дії як традиційного хронотопу російської садиби. З метою відтворення помірного плину життя в маєтках Балкашиних (“Сіль землі”) й Охлистишевих (“Сила характеру”) письменниця використовує традиційний пейзаж як одну з форм психологізму. Деталі пейзажу і ландшафту достовірно передають внутрішній стан героїв у драматичні моменти дії: зречення Соловим Августи, убивство Надії Миколаївни (“Сила характеру”).

Події в романах подаються концентровано й розгортаються напружено, зазвичай у межах стислого часу. Фабула творів пов’язана з мотивом приїзду нової діючої особи. У вищому світі Москви з’являється молодий публіцист Домейко (“Вогник”), приїзд агронома Черника непокоїть жителів провінційного містечка (“Сіль землі”), в університетське місто N призначають нового попечителя (“Попечитель навчального округу”), поява Солового та Надії Миколаївни “ламає” життя родини Охлистишевих (“Сила характеру”), візити Левицького порушують спокій у будинку Огнєвих (“Біля пристані”). Поява нового героя в усталеному просторі обумовлює різницю часових координат у місцевих жителів і прибулого. Майже не відчутне на початку протиріччя надалі провокує серйозний психологічний конфлікт. Вигнання чужинця (“Сіль землі”), його добровільний відхід до “свого світу” (“Біля пристані”) або смерть (“Сила характеру”, “Попечитель навчального округу”) – наслідки останнього.

Час у романах С.І. Смирнової зазвичай представлений як сюжетний час послідовності подій, проте відчувається значна орієнтованість героїв на минуле. Для Дениса Ракітіна ("Вогник"), Олексія Яковлєва ("Біля пристані") прагнення відтворити власне минуле зумовлене відчуттям втрати колишньої стабільності, невлаштованістю сьогодення. Герої, які пов’язують з майбутнім проекти втілення суспільних перетворень (Клавдія Ракітіна, Арсеній Домейко ("Вогник"), Борис Корсаков ("Сіль землі"), Ганський ("Попечитель навчального округу") гинуть фізично або морально. Події, що відбуваються з ними в романному сьогоденні, призводять до втрати віри в себе і в майбутнє. Теперішній час у романах зазвичай не змінюється майбутнім. Дія завершується трагічною смертю головного героя або самогубством, його підкоренням або суцільним розчаруванням. Перспектива майбутнього для героїв чи то взагалі відсутня (у випадку їхньої смерті), чи то вкрай песимістична. Виняток – персонажі, які добровільно відмовились від моральних принципів заради власної егоїстичної мети, – Черник ("Сіль землі"), Левицький ("Біля пристані"). Такі герої не вступають у відкритий конфлікт з дійсністю, а тому їх майбутнє є передбачуваним і не цікавить автора.

У другому підрозділі третього розділу (“Форми оповіді й позиція наратора в художньому світі романів С.І. Смирнової-Сазонової”) визначається специфіка функціонування суб’єктів нарації (оповідача й розповідача) у художньому світі романів письменниці.

Форми оповіді у творчості С.І. Смирнової обумовлені особливостями присутності наратора – дієгетичного чи недієгетичного. Найчастіше в романах представлено оповідача, “розчиненого в тексті”, тобто недієгетичного наратора. Його присутність у творі обмежується планом оповіді (екзегезисом). Наратор не є ані учасником подій, ані об’єктом зображення для будь-якого персонажа.

Презентація недієгетичного наратора в романах С.І. Смирнової здійснюється двома способами: експліцитно й імпліцитно. Експліцитне змалювання ґрунтується на саморепрезентації наратора: він говорить про себе як про суб’єкт оповіді. У “Вогнику” та в “Солі землі” наратор характеризується через специфічні знаки виявленості. Ознаками присутності суб’єкта-оповідача є використання ним особових і присвійних форм займенників та особових форм дієслів, наявність елементів тексту про текст, звернень до фіктивного читача. Зауважимо, що фіктивний читач, як і власне наратор, зображується експліцитно за допомогою граматичних форм займенників другої, третьої особи, а також формул звертань. Зазвичай взаємозв’язок персоніфікованого наратора й адресата виражається специфічним використанням займенників “ми”, “наш” (водночас ідеться  й про оповідача, і про абстрактного читача). Виявленість уявлюваного читача залежить від ступеня виявленості наратора: чим яскравіше виражений наратор, тим сильніше він формулюватиме уявлення про адресата.

У романах С.І. Смирнової “Сила характеру”, “Біля пристані” активність наратора помітно знижується. Тексти творів позбавлені будь-яких стилістичних ознак, що вказують на людину із соціально-побутовою, психологічною, мовленнєвою характеристикою. Поверхнева активність наратора обмежується наявністю узагальнено-позаособистісних суджень і коротких коментарів учинків персонажів. Це формує загальне враження його непричетності до художнього світу роману. Глибинна активність оповідача проявляється в доборі елементів з подій, у їх поєднанні для створення конкретної історії, у їх оцінці та позначенні. Окрім того, наратор є присутнім у всіх словесних проявах персонажів, добирає слова героїв і, у випадку непрямої та невласне-прямої мови, передає їх, так чи інакше оброблюючи.

Дієгетичний наратор (розповідач), представлений у романі “Попечитель навчального округу”, фігурує одночасно у двох планах – у оповіді (як його суб’єкт) та в історії, що ним оповідається (як об’єкт). Такий тип наратора розпадається на дві функціонально відмінні інстанції – “я”, котре оповідає, та “я”, про яке оповідають. На відміну від нейтрального, позбавленого фізичної індивідуальності наратора перших романів С.І. Смирнової, образ розповідача в “Попечителі навчального округу” моделюється як неповторна індивідуальність зі своїм світоглядом і специфічними рисами особистості.

У третьому підрозділі (“Іронія як авторське кредо та стильова домінанта романів С.І. Смирнової”) аналізуються функції та природа іронії письменниці.

Іронія – одна з визначальних рис художнього світу романів С.І. Смирнової. Вона реалізується як стилеутворюючий фактор, структурно-смислова характеристика образної системи, філософія письменницького світовідчуття.

У романах С.І. Смирнової іронія визначає характер і функції портретних та пейзажних описів, предметної сфери, оповіді. Природа даних елементів художнього світу оціночна, саме тому їх іронічний опис експліцитно виражає авторську оцінку та модальність.

Значеннєвим є емоційне відношення оповідача до жертви осміювання (симпатія або антипатія) і ступінь конфлікту між видимим та реальним. У романі "Попечитель навчального округу" реальність орієнтована на загальнолюдські цінності: домінує неагресивна, комічна іронія, зазвичай об’єкти якої – другорядні персонажі (ректор, Вагнер, Воронов). Письменниця використовує прийоми комічного порівняння, гротеск у дусі гоголівської естетики.

У романах "Вогник", "Сіль землі", "Біля пристані" іронія письменниці, навпаки, межує з отруйною насмішкою та сарказмом. Гострота іронічного сміху найчастіше проявляється в містких характеристиках героїв, численних коментарях оповідача. Прояви уїдливої, відчуженої іронії ґрунтуються на психологічній дистанції між тим, хто говорить, і об’єктом осміяння. Ця дистанція ієрархічна: той, хто сміється, так чи інакше підносить себе над тим, кого осміює. Зла іронія має потенціал роз'єднання, духовного та фізичного розмежування, відбиває неприйняття героями навколишнього світу. При цьому вона залишається інтелектуальною грою, маскою, за якою герої ховають свій розпач. Уїдлива іронія позитивна тільки в тих випадках, коли захищає гідність людини і допомагає відстоювати її духовну незалежність (до такої іронії вдаються Льовка Трезвов ("Біля пристані"), Ганна Корсакова ("Сіль землі").

Для більшості персонажів іронія є вираженням соціального песимізму. Вона спрямована на перегляд цінностей дійсності заради звільнення егоїстичної індивідуальності та реалізації її нестримного бажання влади (Льовка Трезвов, Черник ("Сіль землі"), Давидов ("Попечитель навчального округу"), Левицький, Козлов ("Біля пристані"). Цим пояснюється агресивність іронії, її перехід у сатиру або цинізм.

Позитивні герої романів С.І. Смирнової розгублені, спантеличені, не мають мети. Письменницьке бачення виходу з такого стану – відсторонення та усамітнення. Результатом іронічного неприйняття світу є обґрунтування самоцінності внутрішнього життя людини. Відносна свобода особистості у творах С.І. Смирнової досягається за рахунок іронічного заперечення та самозаперечення. У долях трагічних персонажів Ганського ("Попечитель навчального округу"), Яковлєва ("Біля пристані") іронія посилює відчуття життєвої несправедливості.

У цілому, аналіз численних прийомів іронії дозволяє інтерпретувати її як втілення своєрідної стратегії життєвої поведінки С.І. Смирнової, спрямованої на утверждення власної унікальності. Іронічне відношення письменниці до дійсності стало засобом утвердження власної суб’єктивності як найвищої істини.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження.

Звернення С.І. Смирнової до великої епічної форми обумовлювалося прагненням вписатися в історико-літературний дискурс, подібно до письменників-сучасників, впливати на суспільну свідомість, формувати суспільну думку. Письменниця відчувала залежність від вироблених суспільством ідейних та естетичних стандартів. Свідченням цього є її зацікавленість ідеологією та діяльністю "нових людей", ідеями жіночої емансипації, народницькими й революційними ідеалами. Визначальними в процесі створення художніх творів є інтерес до крайніх проявів людських рис та почуттів, неприйняття насильницьких змін соціального устрою, іронічне відношення до дійсності. Складна єдність суб’єктивних і об’єктивних факторів забезпечує змістову й естетичну цінність художнього світу письменниці.

У російській критиці та публіцистиці 1870–1890-х рр. твори С.І. Смирнової були зараховані до кращих зразків белетристики. Значні розбіжності в оцінках сучасників і дослідників наступного періоду зумовили наше звернення до творчості письменниці. Своєрідність художнього світу романів С.І. Смирнової в даному дослідженні визначається шляхом аналізу його основних складових: художньої характерології, просторово-часового континууму, наративного дискурсу.

У художній характерології романів відбилося неприйняття                     С.І. Смирновою суспільних та літературних уявлень про "нових людей". Насамперед це стосується специфіки зображення "нової жінки". Традиційна для літератури цього періоду модель жіночої поведінки втілена письменницею в характерах так званих "гордих дівчат". Клавдія Ракітіна ("Вогник"), Ганна Корсакова ("Сіль землі"), Ніна Огнєва ("Біля пристані") – "нові жінки", незалежні, цілеспрямовані, вольові, з твердими моральними принципами та переконаннями. Проте сила жіночої самодостатності, продемонстрована героїнями перших романів, удавана: долі сильних жінок у творах С.І. Смирнової повністю залежать від волі чоловіків. У романах наявний притаманний письменниці скептицизм щодо можливості успішної самореалізації жінки в суспільному житті.

Антиподом традиційної героїні в романах С.І. Смирнової є жінка як уособлення пристрасті. В ім'я пристрасті порушуються моральні норми та закони, жертвується благополуччя патріархальної родини. Пристрасть стає основною формою репрезентації жіночої суб’єктивності в романах “Сіль землі”, “Сила характеру”. Традиційні способи самореалізації жінки – подружнє життя, материнство представлені як зазіхання на унікальну жіночу суб’єктивність. Заперечуються і нові форми самовираження жінки – суспільно-корисна праця, революційна боротьба.

У трактуванні традиційних жіночих ролей (матері, сестри, подруги) послідовно розвивається думка про нівелювання сімейних цінностей і відношень. Образ матері, який традиційно асоціюється з любов’ю та турботою, у творах     С.І. Смирнової втрачає позитивні характеристики. У зображенні сестер підкреслюється взаємна відчуженість, відсутність щирості, підтримки і розуміння. Найчастіше це відношення нерівноправ’я, залежності й неприйняття. У романах розвінчується ідеал жіночої дружби, зображений як одна з ілюзій патріархальної моралі.

Репрезентуючи чоловічі характери, авторка спростовує усталені уявлення про "нову людину". Традиційний героїчний діяч, пропагандист передових ідей у романах С.І. Смирнової втрачає риси, притаманні морально досконалим "новим людям": революційну цілеспрямованість, любов до народу, невичерпну працелюбність, моральну чистоту, високе благородство, виключну чесність.

Уявлення про "нову людину" спростовується через зображення глибоких внутрішніх протиріч носія нової етики. Його теоретичні уявлення перевіряються життям, найчастіше пристрастю, і, як правило, не витримують такого випробування. Внаслідок цього "нова людина" відмовляється від декларованих принципів, перетворюючись на псевдогероя. В образах псевдогероїв відбилося переконання письменниці в безперспективності моральних та соціальних ідеалів "нових людей".

Глибшому розумінню авторської концепції особистості й сучасності сприяє аналіз просторово-часових характеристик романів. Простір у творах письменниці найчастіше локалізований навколо свідомості героя і не набуває вигляду широкої соціально-історичної панорами. Це пояснюється увагою автора до внутрішнього життя особистості. Функція хронотопу переважно характерологічна.

Час у романах С.І. Смирнової – подієвий, представлений у логічній послідовності. Теперішнє часто позбавлене зовнішнього календарного датування подій. Плин художнього часу реалізується в просторі свідомості героїв як сукупність настроїв, переживань та емоцій персонажів. Суб’єктивне сучасне кожного з героїв виходить за хронологічні межі реального теперішнього часу, воно довантажується особистісними переживаннями й емоціями. Усі репрезентовані форми часу: соціально-історичний, побутовий, природний, – своєрідно присутні в "оповідному сьогоденні", переданому як час свідомості.

Одним з механізмів саморепрезентації автора та розкриття психології героїв у художньому світі романів є вибір наративної стратегії. Зображення наратора в художньому світі письменниці здійснюється двома способами: експліцитно, за допомогою специфічних знаків виявленості й самоопису, та імпліцитно, завдяки таким прийомам, як добір персонажів, ситуацій, дій із подій як матеріалу для створення історії, що оповідається; складання і розташування дібраних елементів, їх мовленнєва оформленість. Форми представлення наратора також різні: у одних творах оповідач обмежується оцінками, коментарями, роздумами (“Вогник”, “Сіль землі”, “Попечитель навчального округу”), в інших – змальовується переважно в плані добору і композиції елементів (“Сила характеру”, “Біля пристані”). Відмінними також є наративна компетентність (усезнання, здатність проникати у свідомість героїв), соціально-побутовий статус, освіченість та світогляд наратора.

Стильовою домінантою творів письменниці є іронія, що вирізняється надзвичайною інтенсивністю. Іронія визначає характер зображення більшості складових художнього світу: характерів, предметної сфери та оповіді. Аналіз функцій іронії в романах С.І. Смирнової сприяє виявленню авторського кредо письменниці.

В умовах сучасної активізації уваги до людської свідомості та самосвідомості, художній світ С.І. Смирнової набуває особливого значення як унікальний досвід ціннісної самоактуалізації особистості. Художня творчість стала для письменниці найбільш адекватним засобом вираження суб'єктивного розуміння людини та осмислення історії.