Мала проза Богдана Лепкого в контексті західноукраїнської новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття

Краткое содержание

У вступі охарактеризовано стан наукової розробки обраної теми, обґрун­то­ву­є­ть­ся її актуальність та наукова новизна, сформульовано мету і завдання дослідження, а та­кож окресленні теоретико-методологічна база і практичне значення основних поло­жень праці, вказано на апробацію результатів дисертації.

У першому розділі – “Вивчення малої прози Богдана Лепкого та її про­чи­тання в контексті західноукраїнської новелістики кінця ХІХ – початку ХХ сто­ліття” – аналізується критичний дискурс про­зо­вої творчості Б.Лепкого, увагу дисертанта привертають переважно ті судження авторів мо­но­графій, статей, рецензій, які стосуються малої прози письменника. Окрес­лено низ­ку теоретичних проблем, що пов’язані з контекстуальним прочитанням малого епосу Б. Леп­кого кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зазначено, що дослідження багатогранної діяльності письменника пройшло кілька етапів: по­чи­наючи з другої половини 90-х років ХІХ ст., власне, з моменту виходу у світ перших пое­тичних і прозових збірок Б. Лепкого, потім – періоду майже п’ятдесятилітнього за­бут­тя на материковій Україні в радянський час, і, нарешті, – епохи повернення спадщини пись­менника українській культурі в 90-х рр. ХХ століття.

Першими рецензентами творів малої прози Б. Лепкого були: І. Франко, Л. Тур­ба­ць­кий, О. Маковей, М. Євшан, С. Єфремов, О. Грушевський та ін. Вони слушно зау­ва­жували, що в ранніх оповіданнях письменника чітко окреслилися дві паралельні лінії: суспільна і особиста. Водночас домінувало хибне переконання, що оповідання Б. Леп­ко­го на селянську тематику забарвлені надмірним ліризмом, а справжньою сферою для ньо­го на ниві малої прози є тиха задума й елегія. Більше того, такі дослідники як С. Єф­ре­мов та М. Євшан вважали, що початкуючий новеліст належить до авторів “кволого без­силля та безнадії”. Така суб’єктивна характеристика не сприяла належній оцінці мис­тецької спадщини Б. Лепкого упродовж кількох наступ­них десятиліть.

 Найбільш цікавою є передмова Л. Турбацького до першого ви­­дання малої прози Б. Лепкого (збірка “З села”, Чернівці 1898 р.). Критик назвав пра­цю автора “не штукою для штуки, а штукою для життя”, підкреслюючи схильність мо­лодого літератора до реалістичної манери відтворення дійсності. Окрім того, у зга­да­ній передмові Л. Турбацький першим з критиків зауважив, що митець зберіг у малій про­зі епічне мислення як нетипове для загальної тенденції його розкладу в новелі та за­га­лом у малому жанрі кінця ХІХ століття.

Привертає увагу стаття О. Маковея “З життя і письменства (Про фейлетони укра­їнсько-руських політичних часописей в р. 1898). О. Маковей, як і Л. Турбацький, ви­соко поцінував оповідання і новели Б. Лепкого, в яких правдиво і на належному ху­дож­ньому рівні відображалося життя народу, бо “автор не має писати простих про­то­ко­лів з життя, лише мусить життя подавати в письменській (читай: художній. – М.З.) формі”. Більше того, “в усіх цих оповіданнях помітно в автора добрий хист вдумливого художника, знавця народної психіки і побуту”, – як влучно висловився М. Вороний. І. Франко в опо­віданнях та новелах Б. Лепкого виділяв м’якість колориту і ніжність чуття, а О. Луцькому вони імпонували “див­но гарним сентиментом, ніжним ліризмом і пластикою малярською”. Тому не випадково художню манеру Б. Лепкого характеризує проникливий ліризм, прагнення заглибитися у світ людської душі, відтворити складну гаму почуттів, на­стро­їв, переживань.

Творчість Б. Леп­кого загалом, а мала проза зокрема були об’єктом дослідження З. Кузелі, В. Сі­мо­вича, Є-.Ю. Пеленського, В. Лева, М. Сивіцького та ін., які внесли вагомий вклад у різнобічне розкриття природи таланту самобутнього письменника.

Останній, третій етап вивчення творчості Б. Лепкого (1991 – 2006) – найбільш про­дуктивний. Упродовж п’ятнадцяти років літературна спадщина відо­мого майстра слова бу­ла об’єктом вивчення рядом відомих науковців: М. Ільницького, Ф. Погребенника, М. Жу­линського, В. Качкана, Н. Шумило, М. Ткачука та ін., чим, власне, запо­чат­кувалося науково-об’єктивне осмислення творчої спадщини митця з позицій сучасного лі­те­ратурознавства. У кандидатській дисертації Н. Буркалець “Поетика малої прози Б. Леп­кого” вперше було зроблено спробу визначити місце малої прози Б. Лепкого у кон­тексті розвитку жанру українського оповідання кінця ХІХ – початку ХХ сто­літ­тя. Не менш важливим є дисертаційне дослідження О. Царик “Твор­чість Богдана Леп­кого в українсько-польських літературних взаєминах 1899 – 1941 рр.”. Дослідниця ха­рак­теризує взаємини Б. Лепкого з українськими і польськими письменниками, ана­лі­зу­ючи типологічні перегуки в творчості Б. Лепкого та його сучасників В. Стефаника й В. Оркана.

 Якісно новим явищем у процесі вивчення малої прози Б. Лепкого стало до­слід­жен­ня Н. Шумило “Під знаком національної самобутності”, у якому авторка поряд з тво­рами І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефаника, М. Яцківа та ін­ших письменників розглянула окремі твори малої прози Б. Лепкого. Н. Шу­ми­ло справедливо вважає, що “пись­менник (Б. Лепкий. – М. З.) не наслідує попередню опи­сову традицію, не відображає дійсність – він свідомо добирає відповідні своєму кон­цептуальному баченню ситуації, деталі. І не просто добирає, – створює “узагаль­ню­ючі” художні картини, характери, за якими проглядає закорінення в споконвічне – іс­то­рію, архетипи, побутові звичаї”. Більше того, дослідниця уперше в сучасному літе­ра­турознавстві акцентує увагу на тому, що такі стильові риси малої прози Б.Лепкого, як ху­дожнє узагальнення та символістська тенденція “дають підстави віднести пи­сь­мен­ника до модерністів, а відтак умотивувати його зв’язок із модерною організацією “Молода Муза” .

 Літературний талант Б. Лепкого розвивався під впливом традицій української класики другої половини ХІХ ст., зокрема побутово-психо­логічної течії в українській літературі 70-90-х рр., новаторської прози І.Франка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, О.Кобилянської, В.Винниченка, а також новітніх західноєвропейських літературних шкіл і течій, особливо польського модернізму, репрезентованого іменами С. Пшибишев­ського, В.Оркана. Тому малу прозу письменника належить розглядати як ланку в системі взаємодії різних течій літературного руху кінця ХІХ – початку ХХ століття, як фрагмент загальноєвропейської панорами у по­рів­няльному зіставленні з творами сучасників митця, бо ідеї модернізму приходили в Україну різними шляхами, поєднуючись із окре­мими рисами попередньої реалістичної школи, набуваючи в українському національному середовищі нових ознак.

Критична рецепція малої прози Б.Леп­кого свідчить про національну самобутність письменника, як і особливості іма­нен­тного розвитку українського модернізму в прозі загалом. Можемо ствер­джувати про міц­ні зв’язки митця з попередньою літературно-естетичною традицією, з якою він ні­ко­ли різко не поривав, а зумовленість художніх конфліктів вбачав у конкретному жит­тє­во­му ґрунті. Тому вивчення  малої прози Б.Лепкого та її прочитання в контексті західноукраїнської передбачає з’ясування духовно-емоційних аспектів авторського світовідчуття, визначення рівня індивідуальної майстерності, проблемно-тематичних та стильових тенденцій малої прози Б.Лепкого в контексті проблем і специфічних рис української новелістики аналізованого періоду.

У другому розділі дисертації – “Проблемно-тематична та стильова своєрід­ність малої прози Богдана Лепкого в контексті західноукраїнської новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття” – досліджується проблемно-тематична і стильова специфіка малої прози письменника у порівняльно-типологічному зіставленні з творчістю найбільш яскравих пред­ставників західноукраїнської новелістики означеного періоду. Дисертант переконаний, що тематика, проблематика, глибокий аналіз явищ життя, якими об’єднано підходи цих письменників, до того ж в умовах загалом спільного для них літературного процесу, не могли не вести до постановки кожним із них низки однакових художніх, насамперед стильових проблем. При цьому творчі відгуки на них могли як збігатися, так і бути відмінними. Для автора дисертаційного дослідження стрижневою є думка про те, що специфічні особливості проблематики творів Б.Лепкого визначають особливий характер стилю, специфіку образних структур і навіть своєрідність жанрових модифікацій.

 У підрозділі 2.1. “Стильові тенденції імпресіонізму і мала проза Б.Лепкого та його сучасників” пропонується об’єктивно поглянути на проблемно-тематичну та стильову еволюцію малої прози Б. Лепкого, В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Кобилянської та інших новелістів, які вагомо сприяли процесу європеїзації української новелістики. В основу цієї творчості було покладено потужний пласт національної культури, синтезованої крізь призму нових художніх моделей та структур у світлі загальнокультурних цінностей. Досягалось це шляхом осмислення справжньої суті усіх речей і явищ з позицій модернізму, який в українській прозі зреалізувався у рамках імпресіонізму та неоромантизму.

Доведено, що новелістика Б.Лепкого адекватна стильовим тенденціям імпресіонізму кінця ХІХ – початку ХХ ст. Тим більше, що зародження явища в українській літературі зумовлено пізнанням речей прихованих під покровом видимого, а також загальним проникненням ліризму у психологічну прозу. Домінування ліризму в прозі Б.Лепкого та інших західноукраїнських новелістів спричинило втілення в його рамках мистецького процесу актуалізації та художнього синтезу культурної спадщини українського народу: фольклорної символіки, особливостей національного світобачення, народної мови.

З метою поглибленого розкриття внутрішнього світу людини виникають специфічні засоби художнього зображення: містичні візії, сни, марення, зв’язок з потойбічним світом тощо. Тому аналізуються тексти, у яких письменник виявляє інтерес до явищ підсвідомості як автономного чинника, що впливає на поведінку, свідомість персонажів, проривається назовні у снах (“Прикрий сон”, “Старий двір”, “Мій товариш”, “Цвіт щастя”).

 Підтвердженням тези може слугувати текст новели “Старий двір”, де використано імпресіоністичний прийом взаємопроникнення контрастних світів, а також оповідання автобіографічного характеру “Цвіт щастя”, у якому Б.Лепкий піднімає ряд проблем виховного й пізнавального характеру, поринає у світ дитячої уяви. Більше того, цей твір можна охарактеризувати як літературну казку, якій притаманні бароково-готичні риси. Проблемно-стильова специфіка твору близька до казок Н. Кобринської “Простибіг”, “Хмарниця”, “Рожа”, що увійшли до збірки “Казки” (1904). Суголосність спостерігається на рівні архетипної свідомості персонажів, використанні надприродного в сюжетній канві творів, що дозволяє поглибити уявлення про модернізм Б.Лепкого. Серед творів письменника, позначених впливом імпресіонізму слід виділити новелу “Гусій”. Однією з найхарактерніших рис поетики імпресіонізму названих творів є те, що трагічні обставини ми сприймаємо через “внутрішню оптику” душі героя. Тут домінує типове для явища суб’єктивно-ірраціональне начало, коли реальний час втрачає межі. Аналогічний прийом можемо бачити на прикладі новели М.Коцюбинського “Цвіт яблуні” та оповідання І.Франка “Під оборогом”.

Контекстуальне прочитання засвідчує, що поетика імпресіонізму виявляється в малій прозі Б.Лепкого не тільки на рівні жанрово-композиційному, а й на рівні проблем­но-тематичному, бо центром творчої лабораторії митця стає людина у всій складності її душевних протиріч, перемог і поразок. Пошук гармонії власної душі та світу – лейтмотив творчості письменника. Ліризм – домінанта стилю малої прози Б.Лепкого, а лірико-імпресіоністична течія (з елементами експресіонізму) найбільш відповідна природі таланту письменника, цілком закономірна, зумовлена іманентним розвитком національного літературного процесу тенденція.

 Підрозділ 2.2. “Проблемно-тематична та стильова своєрідність малої прози Богдана Лепкого в порівнянні з новелістикою Ольги Кобилянської” зазначає, що висвітлення проблемно-тематичної та стильової специфіки малої прози Б.Лепкого буде не повним без її порівняння з новелістикою О.Кобилянської, бо твори видатної буковинки якнайбільше перегукуються із сюжетами низки оповідань та новел Б.Лепкого. Характерною рисою, яка суттєво зближує проблемно-стильові рівні малої прози Б. Лепкого і О. Кобилянської є використання рецептивних моделей з творчості німецького філософа і письменника Ф. Ніцше (теж саме стосується Ібсена, Метерлінка, Шопен­гауера та ін.). Особливо це помітно на  матеріалі низки творів Б. Лепкого (“Іван Медвідь”, “Кара”, “Під лісом”, “Скапи”, “Старий двір”) та О. Коби­лянської (“За готар”, повісті “В неділю рано зілля копала”), у яких вони зуміли майстерно поєднати елементи символізму, імпресіонізму та неоромантизму з наявною в людей вірою в пов’язаність людини з позараціональними силами. На думку дисертанта причин такого явища кілька. Одна з найвагоміших полягає в тому, що на творчості Б.Лепкого та О.Кобилянської суттєво позначився вплив концепції “національної літератури” І.Франка (маємо на увазі працю “Теорія і розвій історії літератури”, 1899 р.).

Одним з провідних концептів, яким активно послуговуються Б. Лепкий та О. Кобилянська – мотив “верхів і долин” (у Ф. Ніцше буквально звучить – “Жити треба на горах”). Універсальність цього мотиву полягає в тому, що він дозволяє авторові накреслити для своїх героїв, а отже, читачів, шлях до пошуку самих себе, свого місця в суспільстві, можливості вирватися з лабет буденщини і консерватизму провінційного життя (“Іван Медвідь”, “Для брата”, “Звичайна історія” Б. Лепкого). Психологія “людей долин” виявляється у меркантильно-дрібновласницьких інстинктах, жорстокості, пияцтві, брехні, небажанні позитивних змін в житті громади і страх перед цими змінами. І навпаки психологія “людини верховин” характеризується винятковою чуттєвістю і піднесеністю, вона не здатна і водночас не бажає миритися з соціальним і духовним гнітом – це творча особистість “нового часу”. У Б. Лепкого подібна сюжетно-образотворча парадигма проглядається в оповіданнях “Настя”, “Дочекався”, “За що?”, “Образ”, як і в О. Кобилянської: “За готар”, “Жебрачка”, “Огрівай, Сонце!”, “Аристократка”. Конфлікт, який, як правило, наростає між носіями обох типів світогляду, носить в основному екзистенційно-онтологічний характер.

Знаковим у зазначеному контексті є оповідання Б. Лепкого “Настя”, яке, попри зовнішню традиційність композиції та конфлікту родинно-побутового характеру, засвідчує, що автор зробив спробу показати на прикладі, на перший погляд, тривіальної ситуації з життя сільської родини, трагедію дівчини, яка  прагне до верховин, але не може перебороти інерції долин. Майже аналогічна вмотивованість простежується на матеріалі новел О. Коби­лянської “За готар”, “Час” й “Аристократка”. Більше того, національна наповненість не суперечить вселюдському змістові оповідання Б. Лепкого “Іван Мед­відь”, у якому мотиви верхів і долин, а також туги, самотності і протистояння неординарної особи натовпу є провідними. Рятунок від всепоглинаючої туги та розчарування головний герой твору вбачає у вічній і величній красі природи. Подібна ситуація чітко простежується в новелі О. Кобилянської “Час”, де головна героїня також відчула, що “збудилась знов туга за тим світом”, “світом верховин”, світом природи.

Для Б. Лепкого, як і для О. Кобилянської, було притаманним відчувати внутрішній світ своїх героїв, а також викликати у читача страх, співчуття і очищення, симпатію до нещасть і страждань людини і домогтися “трагіч­ного співпереживання”. Тому не випадково спостерігається активне використання письменником інтегральних форм рецепції іншолітературного матеріалу – спосіб максимально індивідуалізувати та суб’єктивізувати художню свідомість. Окрім того, архетип “долі” у прозі Б.Лепкого, завдяки циклічності функціонування, є головним організовуючим началом, поглиблює екзистенційні мотиви авторської нарації.

На думку дисертанта однією з найхарактерніших спільних рис, які зближують стильові рівні малої прози Б. Лепкого і О. Кобилянської, є ліризація жанрових форм. Тому вважаємо, що тематично-стильові рівні малої прози Б. Лепкого і О. Кобилянської не випадково характеризу­ються близькістю тем і мотивів. Виокремлюється близька рецептивна парадигма при формуванні сюжетно-образного матеріалу і його реалізації відповідно до власних життєвих спостережень і творчого досвіду, сили епічного таланту, іманентного світовідчуття орієнтовно на найновіші есте­тичні та філософські віяння кінця ХІХ – початку ХХ ст. Творчість митця не тільки органічно вписується в явище пошукового “ліричного експерименту” української психологічної й модерної прози, а й підноситься до рівня корифеїв.

У підрозділі 2.3. “Родинно-побутова проблематика, еміграційні мотиви, твори про дітей, світська й духовна інтелігенція в проблемно-стильовій проекції малої прози Б.Лепкого та його сучасників” дисертант доводить, що художній темарій новелістики Б.Лепкого є багатогранним, однак можна виділити певні домінантні проблемно-тематичні кола, які віддзеркалюють своєрідність креаційно-індивідуального стилю митця. Безпосереднім предметом художнього зображення, потужним мотиваційним полем різноманітних сюжетних ліній значної частини оповідань і новел Б. Лепкого є стосунки у родинно-побутовому середовищі різних соціальних верств на західноукраїнських землях кінця ХІХ – початку ХХ століття, крізь призму яких проектується не тільки родинно-побутова, а й соціально-економічна проблематика, людська психологія загалом.

Б. Лепкий акцентував увагу на ментально-культурологічному звучанні своїх творів. Найяскравіше така спрямованість творів письменника втілена через систему образів-символів, архетипів та міфологем, які постають у формі  моральних абсолютів. Естетична зумовленість яких здатна розширювати духовний простір, обмежений простором часу сюжетної дії, до загальнолюдських масштабів, що особливо було характерно для малої прози В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Кобилянської, Є. Ярошинської та ін. Тому не випадково фабула цих творів має можливість проявитися в новій естетичній, стильовій та етичній якості, адже етичне і естетичне як єдине ціле – це наскрізна якісна домінанта психічного у творчості більшості західноукраїнських новелістів аналізованого періоду.

Така специфіка характеризує значну частину творів малої прози Б.Лепкого, зокрема, тексти, які присвячені еміграційним мотивам. Особливо цікавими видаються новела “Підписався” та оповідання “В глухому куті”. В останньому автор уперше в українській літературі відтворює процес еміграції у неординарній ситуації, коли селянин у відчаї перетягує власну хату, щоб у такий незвичний спосіб позбутися прикрих негараздів та злиднів. Випадок із переміщенням помешкання з одного місця на інше Б. Лепкий використав з метою нетрадиційного, символічно-міфологічного відображення явища. Ціна такого кроку рівноцінна смерті – герой гине під руїнами власної хати. Трагічна доля селянина з оповідання Б. Лепкого “Глухий кут” виявляє спільні риси з долею Івана Дідуха – героя оповідання В.Стефаника “Камінний хрест”. Високим рівнем ідейно-тематичного й сюжетного новаторства позначена новела “Підписався”, у якій автор осмислює еміграційний мотив за допомогою багатозначної опозиції “земля – межа – людина”. Подібний синтез можемо спостерігати на матеріалі новел В.Стефаника “Межа” та О.Кобилянської “За готар”.

Феномен творчості самобутніх майстрів художнього слова, виразників найпотаємніших селянських прагнень, стає зрозумілим з об’єктивно-суб’єктивних мотивів кожного письменника, як виразника селянського менталітету, а у випадку з Б.Лепким, як і з С. Яричевським, О. Кобилянською, Є. Ярошинською – духівництва та інтелігенції. Привертають увагу такі мо­тиви як пошанування вартості життя, шанування матері, батька, родинного щастя та традиційних морально-етичних категорій, які виявля­ються у специфічному світосприйнятті, в оцінці крізь призму селянської психології добра і зла, етнічної пам’яті тощо. Підтвердженням тези можуть слугувати новели Б. Лепкого (“Нездала п’ятка”, “Вона не з тих”), В. Стефаника (“Новина”, “Скін”, “Кленові листки”), О. Кобилянської (“Під голим небом”), Марка Черемшини (“Дід”, “Злодія зловили”), С. Яричевського (“Палій”), Є. Ярошинської (“Проклятий млин”).

Для творів малої прози Б. Лепкого, О. Кобилянської, В. Стефаника, Марка Черемшини, Т. Бордуляка, Л. Мартовича, Є. Ярошинської, Д. Ха­ров’юка та ін. характерним є те, що письменники основну увагу звертають не на зовнішні події, а на глибоке розкриття психології персонажів, на показ їхніх душевних переживань. Тому не випадковим є те, що в окремих творах Б.Лепкого (“Перша зірка”, “Жертва”, “Гостина”, “Для брата”, “Звичайна істо­рія”, “Настя”) письменник ставить життя, а отже, долю своїх героїв у залеж­ність не тільки від суспільних обставин, а й волі оточення. Цим він близький до новел В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Яцківа, Марка Черемшини.  Міфологема долі концентрує художній і художній простір на рівні психічного стану знедоленої людини як прояв поетики імпресіонізму. Подібне доволі чітко проглядається в проблемно-тематичній палітрі новели Б.Лепкого “Вона не з тих” та окремих творів Є.Ярошинської (“На цвинтарі”, “Єї повість”).

Більше того, тонка іронія над власним безсиллям, сміх крізь сльози, а подекуди і вбивчий сарказм характеризує низку творів Б.Лепкого та інших представників “нової школи” західноукраїнської новелістики, адже іронізм – одна з ознак національного варіанту модернізму.  Як аргумент – оповідання Б.Лепкого “Добив торгу”. Подібну ситуацію спостерігаємо в художній канві низки творів Леся Мартовича “Мужицька смерть”, “Ось поси моє” та ін.

Загалом творчість Б.Лепкого органічно вписується в явище літературного імпресіонізму початку ХХ ст. Вектор дії спрямовується від реалій зовнішнього світу до внутрішнього світу письменника. Не випадково для митця стає характерним поєднання колористичного і звукового пуантилізму, використаного для відтворення широкої гами почуттів і настроїв людини.

  Очевидно, що ця особливість творів митця підносить його до рівня таких видатних майстрів “нової школи” новелістики – В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Кобилян­ської, Т. Брдуляка, М. Яцківа, Л. Мартовича та ін.

 У підрозділі 2.4. “Воєнна тематика малої прози Б.Лепкого та її новаторство в порівнянні з творчістю сучасників” відзначено, що помітне місце в проблемно-стильо­вому діапазоні малої прози письменника посідають твори на військову тематику. Слід підкреслити, що тема цісарської вояччини та її трагічних наслідків була однією з найболючіших і найбільш актуальних, активно опрацьовуваних у творчості багатьох прозаїків. Це явище доволі широко відображене в літературі на західноукраїнських землях ХІХ – першого десятиріччя ХХ століття, зокрема в творах Ю. Федьковича, І. Франка, О. Мако­вея, В. Стефаника, М. Яцківа, О. Кобилянської, Т. Бордуляка.

У малій прозі Б. Лепкого тема рекрутчини та служби у війську майже не представлена. Виняток становить оповідання “Іван Медвідь”. Письменник акцентує увагу читача на рекрутському минулому головного героя твору Івана. Привертає увагу те, що тема служби у війську Б. Лепкий трактує не як складне соціальне явище, яке мало негативні наслідки, а як епізод у житті, що сприяв формуванню прогресивних поглядів селянина. Це якісно вирізняє назване оповідання Б. Лепкого серед творів його сучасників, зокрема В. Стефаника, О. Маковея, М. Яцківа.

Воєнна тема в малій прозі Б. Лепкого репрезентована пізніше – вже з часів Першої світової війни, учасником якої він заледве не став у зв’язку з мобілізацією 1915 року. Події війни знайшли відображення в оповіданнях, фрагментарних творах письменника (“Вечір”, “Дзвони”, “Папері є?”, “Теж лист”, “У Шатмарі”, “Жінка з квіткою”, “Лежав при відчиненім вікні”, “У таборі, “Моя вина”, “Під Великдень”).

Вважаємо, що світова війна внесла в малу прозу Б. Лепкого новий драматично-трагедійний струмінь, чого не простежувалося в його попередній творчості (до 1914 року) і що значно наблизило автора до манери письма В. Стефаника, О. Кобилянської, Марка Черемшини.

Твори Б. Лепкого цього драматичного періоду, – переважно мініатюри, ліричні образки у прозі, що є своєрідним воєнним циклом, – це результат особистих переживань, спостережень і вражень. Характерною рисою циклу є те, що в ньому було реалізовано авторське розуміння сутності людини і її психології в екстремальних швидкоплинних ситуаціях за посередництва образів-символів, окремих деталей, фраз, кольорів, що знайшло відбиток у поетиці творів. Це зближує окремі твори Б. Лепкого з імпресіоністичними пошуками, які фіксують швидкоплинні враження від мінливої дійсності. Відбувається художньо-естетичне осмислення фрагментарного, розірваного світу, де письменник намагається поєднати втрачену гармонійність буття: батьківщини, рідних і близьких людей, душевного спокою, матеріальних цінностей. У таких творах, як правило, немає імен персонажів, а образ людини замінює якась промовиста деталь: жінка, яка везе горщик з квіткою – єдиний її скарб, селянин, який привів в угорське місто Шатмар корову, тощо. Така вмотивованість та стильова специфіка творів воєнного циклу Б. Лепкого наближає їх до кращих новел та оповідань О. Кобилянської, Марка Черем­шини. Особливо О. Кобилянської, бо названі процеси і явища безпосередньо визначають проблемне поле осмислення кризового світу і концепції “філо­софії життя” в творах письменниці воєнного періоду ( “Щира любов”, “Лісова мати”, “Воєнний акорд”, “Юда”).

Окремі твори Б. Лепкого пройняті алегорично-символічним змістом (“Allegro patetiko”). Оригінальним за змістом і формою виглядає оповідання “Мишка”. У творі простежуються два плани розвитку сюжетних колізій: реалістичний та умовно-фантастичний. Б. Лепкий вперше використав казко­вий сюжет у творах антивоєнного спрямування. У зазначеному контексті привертають увагу тематично-стильові паралелі, що простежуються між мініатюрою Б. Лепкого “Двоє дітей”, новелою В. Стефаника “Дівоча приго­да” та оповіданням О. Кобилянської “Назустріч долі”. У сюжетній колізії новели Б. Лепкого “Також лист”, де малий Петрусь пише листа до Бога, прохаючи відпустити батька додому, простежується певна тематично-стильова паралель з новелою “Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки” О. Кобилянської.

Якісно новим явищем серед творів антивоєнного звучання виступає новела Б. Лепкого “Під Великдень”. Цей твір належить до числа кращих на цю тему, що вийшли з-під пера його сучасників, зокрема Марка Черемшини, О. Кобилянської, М. Яцківа. Письменник відображає своє емоційне сприй­няття трагічних подій і прагне викликати відповідні почуття у читача за посередництва авторського роздуму. Композиційною основою твору є євангельська колізія страждань Ісуса Христа, які згідно з авторським задумом асоціюються з жахливими випробуваннями, які випали на долю народу. Вважаємо, що ви­користання Б. Лепким євангельського сюжетно-образного матеріалу – свід­чення своєрідної проблемно-стильової тенденції в українській новелістиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Своєрідним завершенням воєнного циклу у Б.Лепкого є гостро викривальне, публіцистично наснажене оповідання “Моя вина”. Текст твору – це спроба поєднати поетику документа з поетикою імпресіоністичної новели в формі мозаїчної композиції: персональний таратор, цитуючи закордонні українські часописи, вибухає емоційними роздумами, великими і напруженими ліричними відступами на тему війни, української історії і долі людини.

Загалом дисертант вважає, що твори Б. Лепкого воєнного періоду характеризуються гострим антивоєнним звучанням, водночас окремі з них позначені умовно-реалістичною тональністю стилю, що створений засобами іномовлення, алегорією, імпресіоністичною зумовленістю, поглибленим лі­ризмом. Однак така особливість стилю не лише не суперечила реалізмові бачення світу, а й підсилювала його, що було виявом досить своєрідної авторської манери і проблемно-стильової вмотивованості.

У третьому розділі – “Жанрово-стильова специфіка малої прози Б. Лепкого у світлі проблем західноукраїнської новелістики кінця ХІХ – початку ХХ століття” – аргументується думка, що важливим етапом у процесі контекстуального ви­вчен­ня малої прози Б. Лепкого є з’ясування жанрово-стильової специфіки.

Мала проза Б. Лепкого – багатожанрова. Прозаїк володіє не тільки фор­мою класичного оповідання, але й досяг неабияких успіхів в жанрі психологічної новели та соціально-психологічного оповідання, поезії в прозі. Іншими словами, для розкриття різнопланової проблематики, розширення тематично-стильових можливостей прози автор, як і його сучасники, свідомо експериментує з різноманітними жанровими структурами.

У підрозділі 3.1. “Поезія в прозі в жанрово-стильовому діапазоні малої прози Богдана Лепкого та його сучасників” дисертант вважає, що осібне місце в малій прозі письменника посідає така специфічна жанрова форма, як поезія в прозі. Схильність Б. Лепкого до передачі зовнішніх подій за посередництва образів-символів, розрізнених думок, внутрішніх монологів, де ліричний герой, як правило, безіменний, суттєво зближує жанрово-стильову природу поезій в прозі “Лежав при відчиненім вікні”, “Жінка з квіткою”, “Сім шляфроків” з ліричними мініатюрами М. Яцківа “Дитяча грудь у скрипці”, “Лісовий дзвін”, “Журавлі”.

Варта уваги мініатюра Б. Лепкого “Лежав при відчиненім вікні”, де на високому художньо-естетичному рівні розкрито велич і водночас трагедію людського життя, що її спроектовано через внутрішні переживання без­іменного ліричного героя, який знаходиться на порозі смерті. У згасаючій свідомості юнака вимальовуються яскраві спогади щасливого дитинства, спілкування з матір’ю як свідчення архетипної значущості роздумів про життя і смерть, добро і зло, людську пам’ять. Автор використав широкий діапазон поетикально-стильових засобів: невласне-пряме мовлення, символіч­ність назви (яка водночас є розгорнутою метафорою), поєднання “високого” стилю із “низьким”. Мініатюра Б. Лепкого за своїми жанрово-стильовими характеристиками є типологічно близькою до узагальнено-філософських поезій в прозі М. Яцківа “Білий коник”, “Гомін будучини”.

Поезія в прозі Б. Лепкого “Кидаю слова” привертає увагу чітко окресленою програмною спрямованістю, а також сформульованим творчим кредо ліричного героя: “Гать будуйте кріпку і високу, щоб море грізне не залило, щоби ми у багні не застрягли, та щоб внуки дідів не прокляли, що не вміли краю боронити, – гать будуйте кріпку і високу”. Названий твір письменника, як і лірична мініатюра в прозі “Хочу писати”, за своїми жанрово-стильовими особливостями близька до поезій в прозі В. Стефаника “Амбіції”, “Моє слово”, О. Кобилянської “Поети”. Їх об’єднує форма одно­стороннього монолога-звернення до другої особи. У такий спосіб митець подібно до В. Стефаника та О. Кобилянської звертається до проблеми рідного слова, ролі митця в житті суспільства.

Дисертант вважає, що використання Б. Лепким можливостей такого синкретичного жанру, як поезія в прозі сприяло розширенню жанрово-стильових горизонтів вітчизняного письменства. Водночас це свідчить про те, що в українській літературі відбуваються процеси, характерні для розвинених європейських літератур зламу ХІХ – ХХ століть.

У підрозділі 3.2 “Оповідання й новела в жанрово-стильовій проекції Богдана Лепкого та його сучасників” відзначається, що мала проза Б. Лепкого характеризується специфічним для свого часу тяжінням до жанрово-стильової поліфонічності, що виявлялося у пошуку нових виражаль­них можливостей традиційних для української літератури наративних форм. Найпоширенішими структурними типами малої прози Б. Лепкого є опо­відання і новела.

 Виділяємо три основні типи оповідання в малій прозі письменника:

–        “дрібне оповідання” – тип закритої малої прози;

–        новаторське оповідання особливого змістовного навантаження (багатопроблемність і багатозначність, алегоричність твору дають змогу трактувати його як відкриту форму прози, що тяжіє до більш ширших епічних полотен, зокрема, повісті);

–        поєднання різних літературних форм.

У більшості новел письменник під впливом І. Франка, В. Стефаника, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Марка Черемшини, М. Яцківа письмен­ник активно запроваджував прийом синтезу стильових елементів епіки, драми і лірики. Це засвідчує порівняльно-типологічний аналіз новел акції Б. Леп­кого “Над ставом” та Марка Черемшини “Парубоцька справа”, побудованих за схемою: герой – антагоніст – конфлікт між ними і несподівана трагічна розв’язка.

Осібне місце у новелістичному доробку Б. Лепкого посідає структур­ний тип психологічної новели близької до потоку свідомості, яка побудована на майже суцільному внутрішньому монолозі. Найбільш показовим твором такого жанрово-стильового типу у прозовому доробку Б. Лепкого видається новела “Гусій”, яка побудована за принципом плинності свідомості маленького Гриня, якого відправили ранньою весною пасти гусей. Очима дитини розкрито весь спектр родинних проблем, характер стосунків між батьками і дітьми, а головне, показано його погляди на життя, проблему життя і смерті. Подібний підхід можемо простежити на прикладі новел В. Стефаника (“Сини”), Марка Черемшини (“Дід”), О. Кобилянської (“Банк рустикальний”).

Знаходить відображення у жанрово-стильових комбінаціях малої прози Б. Лепкого і жанрово-структурний тип так званої пейзажної новели, побудо­ваної за проблемно-мотиваційною тріадою: суспільство – особа – природа.

У Висновках синтезовано загальні підсумки дослідження. Встанов­лено, що новаторська творчість Б. Лепкого помітно збагатила проблемно-тематичну, тематично-стильову й жанрово-стильову палітру української прози кінця ХІХ – початку ХХ століття.

У творчості Б. Лепкого виразно простежується стильова домінанта, яка співвідноситься із тенденціями поетики імпресіонізму та неоромантизму. Проте говорити про малу прозу письменника лише у руслі названих стилів означало б не врахувати особливостей індивідуального стилю автора, який не можна “втиснути” лише в рамки імпресіоністичного та неоромантичного письма. Мала проза Б. Лепкого, з її проблемно-тематичними, стильовими та жанрово-стильовими пошуками, а також поглибленим ліризмом поєднує в собі імпресіоністичні, неоромантичні та елементи експресіоністичних та бароково-готичних засобів вираження. Письменник, як і його сучасники, порушує проблеми людини і світу, їх взаємозв’язку, гармонії та відчуження, пошуку втраченої гармонії. Світ малої прози розкривається в усіх іпостасях – це світ природи, світ людських відносин, світ громадянських обов’язків, проблема людської долі і т.д. Внутрішній конфлікт і трагедія, яку переживають герої Б. Лепкого від зіткнення зі світом, стають лейтмотивом творчості письменника, що було зумовлено загальним процесом суб’єктивізації літературної творчості. Авторський підхід до художнього втілення проблем поглиблює уявлення про духовний, психолого-емоційний світ людської особистості кінця ХІХ – початку ХХ століття.

---

 Євшан М. Богдан Лепкий // Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С.190

 Турбацький Л. (Переднє слово) // Лепкий Б. З села. – Чернівці: Руська Рада, 1898. – С. 3-4.

 Маковей О. Молоде покоління // Буковина. – 1897. – 6-8 листопада.

 Лепкий Б. Кидаю слова: Нариси й оповідання. Чернівці: Селянська каса, 1911. – С.3.

 Луцький Остап – молодомузівець. – Нью-Йорк, 1968. – С. 48

Шумило Н.М. Під знаком національної самобутності. К.: За друга,2003. – С.315.