МОТИВ “МАРНОТА МАРНОТ” В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII – ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність та наукову новизну дисертації, окреслено мету, завдання, об’єкт, предмет, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів дослідження, публікації та обсяг студії.

У першому розділі дослідження “Ванітативний мотив в українській бароковій поезії як об’єкт історико-літературних студій” розглянуто стан вивчення проблеми в працях вітчизняних та зарубіжних учених ХІХ – ХХІ ст.

Від часу появи перших студій з історії українського письменства XVII –   XVIIІ ст. християнський мотив “світової марноти” привертав увагу дослідників вітчизняної літературної спадщини цієї доби. Попри суперечливе ставлення до пам’яток барокового мистецтва, неприйняття їхніх формально-стилістичних ознак, засудження “схоластичного” характеру більшості текстів, нібито далеких від потреб та інтересів народу, ідеологічні домінанти релігійно-філософського змісту творів української літератури XVII – XVIIІ ст. не могли залишатися поза сферою наукових зацікавлень учених ХІХ століття. Так, аналізуючи в розвідці “Малорусские вирши нравоучительного содержания” (1892) деякі зразки шкільного віршування у безпосередньому зв’язку з українською народною поезією, П. Житецький відзначив особливий песимізм, властивий світоглядові малоруського народу, а отже, надзвичайну популярність у вітчизняних духовних віршах та фольклорі мотивів скороминущості життя, тлінності сьогосвітніх благ, всевладдя смерті та дотичних до цієї проблематики сюжетів – описів Страшного суду, раю й пекла. Огляд творів українських поетів, представлений у ґрунтовних студіях М. Сумцова, В. Перетця,  М. Петрова, О. Барвінського, І. Франка, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушевського та інших учених другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст., засвідчує активне функціонування мотиву “марнота марнот” у віршованих пам’ятках барокової доби. Однак, наводячи приклади розробки ідеї Vanitas, дослідники насамперед згадували поодинокі тексти першої половини XVІІ ст. (“Вѣршѣ на жалосный погреб... Петра Конашевича Сагайдачного” К. Саковича, “Лѣкарство роскошником того свѣта” зі збірки “Перло многоцѣнноє” К. Транквіліона Ставровецького та ін.), а також деякі духовні елегії XVІІІ ст. При цьому великий корпус текстів періоду розквіту вітчизняної барокової традиції залишався поза увагою істориків літератури.

Фундаментальні праці Д. Чижевського (“Історія української літератури”, 1942; “Український літературний барок”, 1941–1944 та ін.), що стали основою для всебічного вивчення стилю бароко у вітчизняному письменстві, містять передовсім оригінальні спостереження щодо власне художньої специфіки інтерпретації мотиву Vanitas українськими авторами. Учений вказує також на історичні передумови популярності цього мотиву у вітчизняній поезії XVІІ ст.

Ґрунтовні  дослідження  представників  радянського  літературознавства  –    В. Колосової, В. Крекотня, О. Мишанича та ін. – подають цінну інформацію щодо джерел певних образів і сюжетів, традиційно вживаних бароковими авторами для художнього втілення ідеї марності дочасного людського життя. Проте, з огляду на специфіку методологічних підходів, що їх з об’єктивних причин застосовувала більшість учених цього періоду, аналіз особливостей потрактування мотиву “світової марноти” у вітчизняній поезії другої пол. XVІІ – поч. XVІІІ ст. був обмежений у деяких розвідках пошуком прикладів соціальної ангажованості ідеї Vanitas та зв’язку творів на цю тему із фольклором.

Попри суттєве пожвавлення процесу вивчення літературної спадщини українського  бароко  впродовж  останніх  десятиліть (поява  студій М. Андрущенко, І.  Бетко,  Дж.  Броджі-Беркофф,  О.  Засько,  М.  Іванека,  Б.  Криси,  А.  Макарова,  Р. Радишевського, Т. Рязанцевої, О. Ткаченко, Л. Ушкалова, В. Шевчука та ін.), у сучасній гуманістиці бракує спеціальних розвідок, присвячених аналізу творчості окремих представників вітчизняної поезії другої половини XVІІ – початку XVІІІ століття, що унеможливлює з’ясування індивідуальних особливостей тлумачення письменниками мотиву “світової марноти”. Автори оглядових студій з історії українського письменства XVІІ – XVІІІ століть переважно лише констатують популярність мотиву “марнота марнот” у вітчизняній бароковій літературі загалом і поезії зокрема, принагідно визначають специфіку його художньої інтерпретації.

Таким чином, недостатній ступінь розробки питання особливостей функціонування  мотиву  Vanitas  у  національній  поетичній  спадщині  доби  бароко зумовлює потребу комплексного літературознавчого дослідження, яке безпосередньо висвітлювало б різні аспекти цієї проблеми.

У другому розділі дисертації “Основні топоси мотиву “марнота марнот” у творчості вітчизняних поетів другої половини XVII – початку XVIIІ ст.” проаналізовано головні структурні компоненти цього мотиву, окреслено їхню універсальність та національну своєрідність у контексті загальних тенденцій розвитку європейського барокового письменства, а саме: польської, англійської, німецької, іспанської, французької, чеської, словацької та дубровницької поезії.

Ванітативні рефлексії українських барокових авторів щонайперше пов’язані з опрацюванням топосу швидкоплинності та крихкості дочасного життя. Окреслюючи швидкоплинний характер земного існування людини, Л. Баранович, І. Максимович, С. Климовський, архімандрит Онуфрій, І. Орновський та інші поети традиційно порівнювали короткий людський вік із хисткими реаліями світу природи – вітром, парою, павутинням, квітами тощо. Біблійні джерела цих аналогій (насамперед  книга Йова та Псалтир) зумовлюють спільність їхнього використання в християнській літературній традиції. Наприклад, семантика образу павутиння як уособлення нетривкості дочасного буття вельми приваблювала польських барокових поетів, зокрема Й. Я. Вадовського, С. Грабовецького та Я. Д. Морольського. Метафора життя-квітки фігурує у творах англійського лірика Дж. Герберта, іспанця П. Кальдерона, поляка З. Морштина та ін.

Вітчизняні письменники другої пол. XVII – поч. XVIII ст. приділяли значну увагу розробці топосу марності земних благ. З-поміж широкого спектру дочасних насолод, які незмінно ваблять людину та спонукають її до гріха, беззастережної негації  у  віршованих  пам’ятках  українського  бароко  зазнає  прагнення багатства. І. Максимович окреслював згубну схильність до накопичення матеріальних благ як найбільшу “тщету” цього світу, що завдає людині чимало горя та клопотів у дочасному житті й позбавляє її душу Небесного Царства. Натомість потрактування феномену слави мало у вітчизняній поезії другої пол. XVII – поч. XVIII ст. досить суперечливий характер: повсякчасно наголошуючи  на хисткості та марності земної величі (вірші “Цар Олександр” зі збірки І. Максимовича “Алфавит”, “Gloria inconstans est” С. Полоцького тощо), українські інтелектуалісти, разом з тим, визнавали  можливість  вшанування  особи,  чия  діяльність  була  спрямована  на захист Батьківщини та віри, високо поціновували здобутки літературної праці, богонатхненна  сутність  і  патріотичне  спрямування  якої  звільняли  письменників від  гріха  марнославства  та  прилучали  їхні  імена  до  сфери  вічності  (поезія “Author żałuje, gdzie appelluje” зі збірки Л. Барановича “Lutnia Apollinowa”, передмова І. Величковського до книжки “Млеко” тощо). У художньому світі європейського  бароко  поняття  слави  й  марноти  також  відділяє  вельми  хистка межа. Якщо твори німецького поета Д. К. фон Лоенштайна, французького лірика  Ш. В. д’Алібре засвідчують скептичне ставлення їхніх авторів до літературної слави, до величі науки та мудрості, то представники, зокрема, англійського (вірш на тему славетної оди Горація ІІІ, 30 Р. Герріка) та польського бароко (“Do Zazdrości” О. Кармановського, автоепітафія С. Твардовського), наслідуючи античних поетів, прагнули здобути безсмертя своєю письменницькою працею.

Важливе місце в розробці мотиву “марноти марнот” посідає топос мінливості людської долі. Українські поети використовували задля втілення цієї ідеї традиційні образи  нестатечного  щастя,  яке  обертається  по колу  або  зникає,  наче  сон,  а також прагнули до створення власних оригінальних художніх структур. Наприклад, І. Величковський в одній зі своїх епіграм переосмислив усталене тлумачення біблійного сюжету про “лѣствицю Іаковля” й уподібнив щастя драбині, якою люди то піднімаються, то сходять униз. Л. Баранович порівнював прихильність Фортуни зі звучанням струни, що радує і звеселяє людину, але уривається несподівано й швидко (вірш “Fortuna, jak struna”).

Подібно до європейських поетів XVIІ ст., українські автори були схильні ілюструвати свої роздуми над зрадливістю щастя прикладами з античних джерел (пор.: сюжети про царів Креза й Седекія, князя Полікарпа та ін. у збірці “Алфавит”  І. Максимовича; історія життя Юлія Цезаря, сенатора Сеяна у вірші “Fortuna” поляка С. Г. Любомирського). Прикметно, однак, що вітчизняна поезія засвідчує використання майже виключно сюжетів зі стародавньої історії, тоді як зарубіжні письменники дуже рідко, але все ж таки наводили в художніх творах приклади із сучасної їм дійсності (наприклад, алюзія на перипетії долі польських королів Фердінанда V, Владислава ІV та іспанського монарха Філіпа ІV в поезії “Lament...” К. Арчишевського).

Міркування вітчизняних барокових авторів стосовно мінливості людської природи, ненадійності й ілюзорності земного щастя поєднувалися також з уявленням про нестатечність світу, що традиційно наділений в українській поезії другої пол. XVII – поч. XVIIІ ст. епітетами “зрадливий”, “облудний”, “хитрий”, “измѣнный и непостоянный”. К. Зіновіїв розмірковує “о премѣнностях свѣтовых” в однойменному вірші, а Л. Баранович присвячує розробці цього топосу окремий цикл збірки “Lutnia Apollinowa” під назвою “O niestatku świata”. Розмірковуючи над хисткістю становища людини в непевному й похмурому світі, українські поети звертаються до розробки спільних образів європейського барокового письменства, а саме: світу як моря, кулі, крихкої будівлі, в’язниці, лабіринту, театру тощо.

Вагому частину національної літературної спадщини другої половини XVII – початку XVIII ст. складають твори, присвячені роздумам про невідворотність смерті, таїну “останньої миті”, справедливу відплату, що її отримають грішники та праведники по закінченні свого життєвого шляху. Серед найпоширеніших топосів, якими представлено танатологічну проблематику в українському та зарубіжному письменстві доби бароко, слід відзначити акцентування рівності всіх людей перед смертю (пор., наприклад, відповідні твори чеха А. Міхни, словака Д. Горчички-Синапіуса, поляка Я. Д. Морольського й вірші “Myśl o tym, człowiecze, co do ciebie ciecze” Л. Барановича, “О смерти” К. Зіновієва, численні духовні пісні кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.), підкреслення непередбачуваності й несподіваності цієї фатальної події (див., приміром, “Pieśń zawierająca w sobie przestrogę...” В. Потоцького та елегію “О суєтний человіче, рабе неключимий...” Т. Прокоповича), введення до тканини творів натуралістичних зображень процесів “post mortem” (надмірна деталізація в описах бридоти розкладу людського тіла зближує подібні художні картини, зокрема, у вірші Є. Морштина “Vanitas vanitatum et omnia vanitas” та панегірику С. Яворського “Pełnia nieubywającej chwały w herbowym księżycu”).

З-поміж решти складників комплексу “чотирьох останніх речей” барокових поетів насамперед цікавили Страшний суд і пекло. Картини вічних мук грішників у європейській літературі XVIІ – XVIІІ ст. були значно яскравіші й конкретніші, ніж змалювання райських благ. В українській поезії високого бароко, за окремими винятками (віршована передмова І. Максимовича до перекладного трактату “Богомысліє”, 1710), також маємо небагато розлогих описів Небесного Царства: вони здебільшого поступаються картинам пекла і за кількісним показником, і за ступенем деталізації зображення. Найчастіше стислі відомості про рай та небесні блага обмежені у творах вітчизняних поетів загальниками на зразок: “горняя отчизна”, “вѣчноє селеніє”, “небесния двори”; “блаженство вѣчне”, “небесная сладость”, “вѣчныє веселія”. У відносно великому за обсягом циклі віршів збірки “Lutnia Apollinowa” Л. Барановича “O Królewstwie Niebieskim” ідеться передовсім про шляхи досягнення людиною вічного блаженства – звільнення від семи смертних гріхів, уникнення марноти світу тощо.

Змальовуючи пекло як місце темряви, вогню, диму та смороду, вітчизняні й зарубіжні автори традиційно підкреслюють нескінченність лютих мук грішників. Найприкметнішою ознакою барокових зображень інфернальної сфери та спільною рисою європейської літератури XVIІ – XVIІІ ст., поза сумнівом, також є тенденція до приголомшливого натуралізму описів. Під цю добу поети з особливою докладністю змальовують саме тілесні страждання мешканців пекла. Біблійний образ “неусипна червія” [Мр. 9:44; Іс. 66:24] асоціюється в барокових авторів не стільки із гризотою сумління, скільки з вічною мукою грішного тіла. Неабиякої яскравості й конкретності надавало описам пекла протиставлення земних насолод тортурам, що ними буде покарано коханців цього світу.

Аналіз основних топосів ванітативного мотиву дає підстави стверджувати,   що представники барокового письменства різних країн виявляють посутню спорідненість в літературному опрацюванні християнської ідеї “марноти марнот”. Важливим чинником такої спорідненості є, зокрема, спільне джерело риторичної “матерії”, якою послуговувалися вітчизняні й зарубіжні поети для ампліфікації цього мотиву. Тексти Святого Письма, пам’ятки патристичної літератури й антична спадщина правили їм за надійну основу для оригінальних творчих потрактувань відомих образів та сюжетів.

Своєрідність розробки ідеї Vanitas українськими авторами визначається передовсім загальною специфікою національної барокової традиції: питомо релігійний характер вітчизняного письменства другої половини XVIІ – початку XVIІІ ст. зумовлює відсутність у його структурі так званої “епікурейської” моделі ванітативного мотиву. Якщо європейські поети (французи Е. Дюран, Ш. В. д’Алібре, Т. де Віо, поляк Є. Морштин та ін.) часом поєднували у своїх творах роздуми над нестатечністю життя із закликом насолоджуватися його скороминущими втіхами,  то українські автори тлумачили ідею “світових марностей” майже виключно в традиційному християнському річищі.

У третьому розділі дослідження “Мотив Vanitas і жанрова система української барокової поезії” докладно розглянуто специфіку художнього втілення ідеї марності дочасного людського життя в текстах провідних жанрів вітчизняної поезії другої пол. XVIІ – поч. XVIІІ ст. (епіграма, епітафія, елегія, панегірик, епос), а також з’ясовано індивідуальні особливості опрацювання мотиву “марнота марнот” чільними представниками барокового письменства України.

Аналізуючи епіграматичні вірші зі збірки “Lutnia Apollinowa” Л. Барановича та “Świat po części przejźrzany” Д. Братковського, оригінальні й перекладні епіграми І. Величковського, ми звертаємо увагу на художні засоби, які активно використовували названі поети при розробці ідеї Vanitas. Так, Л. Баранович послуговувався насамперед прийомами словесної гри й засобами евфонії, що їх надавали можливості польської та латинської мови. Тим часом Д. Братковський широко вживав риторичні запитання й вигуки, вибудовував яскраві анафоричні конструкції. Для творів І. Величковського притаманною є наявність складної системи повторів та антитез, майстерне застосування прийому переносу (enjambement) та римування лексем з метою актуалізації відповідних понять.

Традиційні образи марнотного світу, швидкоплинного людського життя й невблаганної смерті постають в українських епіграмах другої половини XVIІ – початку XVIІІ ст. джерелом вишуканих, розгорнутих концептів, покликаних справити якнайсильніше враження на вибагливого барокового читача, а відтак – спонукати його до усвідомлення суєтності власного існування на землі та необхідності відмови від згубного прагнення оманливих дочасних благ.

Широкі можливості для розкриття ідеї Vanitas надавав також жанр епітафії. Основні топоси мотиву “марнота марнот” фігурують у панегіричній частині нагробків (уславлення людини, що зуміла знехтувати “світовими розкошами”), виступають неодмінним елементом оплакування небіжчика та втішання родичів померлого (нагадування, що смерть є бажаним порятунком грішників із тенет світу). Жанрова природа епітафії як різновиду епіграматичних віршів дозволяла викласти подібні міркування у стислій і дотепній формі, керуючись принципами барокового концептизму. Естетичні засади цього стилю зумовили активне використання поетами моторошних натуралістичних зображень, котрі яскраво репрезентували ідею тлінності всього сущого. Найбільш специфічним художнім прийомом, яким послуговувалися вітчизняні (Л. Баранович, І. Орновський, С. Полоцький) та зарубіжні (А. Гріфіус, Я. Гавінський, Я. Д. Морольський та ін.) автори епіцедіальної поезії при розробці ванітативного мотиву, слід визнати майстерні стилізації автоепітафій, що дозволяли поетам з особливим емоційним ефектом висловити читачеві традиційні поради про необхідність уникнення земної суєти.

Докладно простудіювавши зразки жанру епітафії у творчості Л. Барановича, маємо підстави твердити, що найбільш послідовне художнє втілення ідея Vanitas отримала в “Епітафіоні гетьманові Івану Брюховецькому”, а також у нагробках членам царської родини, що входять до складу відповідного поетичного циклу збірки “Lutnia Apollinowa”. На наш погляд, домінування топосів мотиву “світової марноти” в епітафіях, присвячених представникам соціальної верхівки, можна пояснити здатністю цих творів стати найбільш яскравою й показовою ілюстрацією тези про нікчемність дочасних благ.

Мотив Vanitas є також ключовим елементом тематики українських барокових елегій. Автори духовних пісень, зокрема Д. Туптало, К. Зіновіїв, К. Соколовський та численні анонімні поети, опрацьовують ідею “світових марностей” у межах усталеної парадигми релігійної лірики, узгоджуючи вияв особистих почуттів із приписами традиційної християнської моралі. Духовні елегії, як правило, мають форму звернення-молитви грішника до Бога із благанням прийняти слізне каяття і врятувати нещасну душу для вічності; звернення-докору до марнотного світу, який спокушає слабку людську істоту своїми розкошами; звернення-перестороги до людини, що заради власного спасіння мусить звільнитися від гріха. Особливого ліризму та драматичної напруги покаянним пісням надають емоційно забарвлена лексика, широке вживання риторичних запитань, окличних конструкцій тощо.

В українських елегіях світського характеру абстрактні ванітативні рефлексії поєднуються з мотивами індивідуальної недолі: поети ототожнюють “марність світу” з його несправедливістю щодо конкретної особи, певною мірою визнають самостійну цінність земних благ. Часті скарги на швидкоплинність життя, наявні у вітчизняних елегіях, з одного боку, перебувають у загальному річищі популярної барокової опозиції “молодість – старість”. Проте, якщо для багатьох європейських ліриків, наприклад поляка В. Коховського, ця антитеза є своєрідним засобом виправдання філософії гедонізму – замолоду можна і треба взяти від життя якнайбільше насолод, а на схилі віку слід покаятись та бути поміркованим і статечним, – то для авторів українських елегійних віршів здебільшого характерний жаль за марно прожитими роками. Безумовно, у світських елегіях вітчизняних поетів присутнє і суто земне бажання ліричного героя повернути “орлову юність” із її розкошами (“Піснь о світі марном” Ф. Кастевича), і скарги на особисту недолю та неможливість скористатися втіхами молодості (“Піснь о світі” О. Падальського та ін.), однак превалюють у цих творах все ж таки мотиви самозасудження, настрій розчарування у дочасних благах, страх перед потойбічним життям, де люди змушені будуть дати відповідь за свої гріхи.

З’ясовуючи особливості інтерпретації ванітативного мотиву в жанрі панегірика, ми обираємо об’єктом дослідження польськомовні тексти кінця XVIІ – початку XVIІІ ст. Аналіз твору І. Орновського “Bogaty wirydarz”, присвяченого харківському полковнику Федорові Донцю-Захаржевському, засвідчує опрацювання автором твору деяких топосів мотиву “світової марноти”. Суперечність між уявленням про марність дочасного життя та ідеєю звеличення земних справ людини, що становить єство цього жанру, вимагала від автора зваженого підходу в тлумаченні певних фактів та явищ. Зокрема, апологія безсмертної слави вояків стає можливою з огляду на відповідну мотивацію їхньої діяльності – поет має право оспівати лицарські подвиги, здійснені в ім’я Бога та Вітчизни. Висловлюючи в панегірику побажання земних благ, І. Орновський бере до уваги соціальний статус адресатів твору, а також наголошує на необхідності розумного й поміркованого ставлення людини до хистких насолод цього світу.

Зміст популярних топосів ванітативного мотиву набуває специфічних рис у панегіричному тексті, виданому на честь представників військової професії. Зрадливість долі асоціюється тут насамперед із мінливим щастям вояків у битвах. Поданий у творі реєстр зруйнованих часом величних будівель, що є символом нестатечності видимого світу, містить не лише назви відомих пам’яток античної архітектури, але й сучасних авторові фортець – Остенде, Ла-Рошель та ін. Соціально-професійна приналежність адресатів панегірика зумовлює також широке використання поетом військової лексики, батальних образів тощо. Органічний зв’язок топосів мотиву Vanitas зі словесно-графічною композицією твору, ефектні стилістичні прийоми на кшталт літературного наслідування візії (з’явлення небіжчика, який нагадує читачам про нікчемність облудних благ цього світу) дозволили панегіристу в оригінальний спосіб висловити традиційну ідею марності дочасного людського життя.

Тенденція до синтезу мистецтв і використання аналогічних художніх засобів споріднює “Bogaty wirydarz” І. Орновського з панегіриком “Pełnia nieubywającej chwały w herbowym księżycu” С. Яворського. Зміст цього твору чітко узгоджений з образною системою вишуканих стемматичних конструкцій. Зокрема, символіка гравюр Олександра Тарасевича співвідноситься з деякими топосами мотиву “світової марноти”. Так, місяць, що є одним зі складників герба Варлаама Ясинського, викликає в поета асоціації з колесом зрадливої Фортуни. Водночас образ небесного світила, зображеного на геральдичній емблемі адресата твору, автор тлумачить у позитивному аспекті, протиставляючи його традиційному символові мінливості долі. Агіографічні сюжети – розповіді про життя та діяльність небесних покровителів київського митрополита (Варлаама-пустельника, Варлаама-мученика й Варлаама Печерського) – також пов’язані з емблематичними малюнками, зокрема із зображенням місяця. У вступній частині панегірика автор називає подвижників трьома світочами, які власним сяйвом вказують митрополитові істинний шлях у житті. Велич святих патронів Варлаама Ясинського зумовлюється насамперед їхньою перемогою над марнотою цього світу.

Віршовані парафрази житійних оповідань надають широкий простір для роздумів на тему Vanitas. У главі, присвяченій пустельнику Варлаамові, Стефан Яворський розмірковує над тлінністю земної краси, нікчемністю багатства, неминучістю смерті тощо. Відмова царенка Йоасафа від наслідування трону й усамітнення в пустелі дозволяє авторові твору ефектно протиставити царські розкоші аскетичному подвигу юного втікача від світу, розгорнути яскравий монолог-застереження, звернений до шукачів оманливої дочасної слави й почестей.

Порівняно із панегіриком І. Орновського “Bogaty wirydarz”, де, зокрема, йшла мова про високий матеріальний статус полковника Ф. Донця-Захаржевського, твір С. Яворського не містить безпосередніх згадок про багатство адресата віршів. Поет обмежується загальними дефініціями на взір “obfite wszelkich fortun Grono...” та ін. Водночас навіть дещо завуальоване побажання земних благ у тексті, присвяченому релігійному діячеві, потребувало роз’яснень. Відтак наявність певних статків у духовної особи автор виправдовує передовсім невтомною працею митрополита як захисника й покровителя своєї пастви. Уславлюючи його заслуги перед рідним краєм, панегірист закликає Варлаама Ясинського до подальших звершень в царині розвитку науки й освіти, відбудови та фундації церков тощо.

Окреслюючи своєрідність тлумачення ванітативного мотиву у творах “Богородице Дѣво” та “Осм блаженства євангелскіє” І. Максимовича й “О правосудію началствующих, правдѣ и бодрости их”  та  “О смиреніѣ височайших” С. Климовського, ми зазначаємо, що схильність бароко до деталізації й каталогізації зображення досягла найширших масштабів у жанрі епосу. Це, своєю чергою, спричинилося до вельми докладного опрацювання ідеї “світових марностей”, яке передбачало багатоаспектний підхід до змалювання певних фактів та явищ, наявність великої кількості варіацій, невтомний пошук авторами засобів “розширення” тексту: використання словесних повторів, накопичення тропів і риторичних фігур, активне застосування прийому екземпліфікації. Епос на значну міру ввібрав у себе риси малих жанрових форм, зокрема художні засоби епіграми, афектацію покаянних пісень та величальну тональність панегіричної поезії.

Виголошуючи хвалу Божому Синові й Діві Марії, автори поем щонайперше уславлювали зневагу Христа та Богородиці до земних благ. При цьому розробка христологічних мотивів зумовлювала акцентування ідеї наслідування Спасителя, богородичних – оспівування Пресвятої Діви-заступниці, яка рятує людей від згубних суєтних пристрастей. Тлумачення ідеї Vanitas підпорядковане тут логіці викладу та конкретній меті певного твору: І. Максимович розробляє топоси мотиву “марноти марнот” у контексті окреслення євангельських блаженств, у віршованих парафразах оповідань-міраклів; С. Климовський говорить про суєту світу, засуджуючи несправедливих правителів, розмірковуючи над хисткістю царської влади тощо. Поеми обох авторів об’єднує спільний комплекс стилістичних засобів і чітко виражений дидактичний характер.

Таким чином, мотив “марнота марнот” фігурує у творах основних жанрів поезії українського бароко. З-поміж найсуттєвіших жанрових особливостей, які визначають своєрідність опрацювання ідеї Vanitas, можна виділити обсяг текстів (пор. епос – епіграма), їхнє ідейне спрямування (пор. панегірик – елегія), а також специфічні художні прийоми чи елементи змісту, властиві певному жанрові (гра слів, протиставлення понять в епіграмах; стилізовані монологи небіжчика, натуралістичні елементи в епітафіях тощо) або окремому твору (особливості інтерпретації мотиву з огляду на конкретних адресатів епітафій Л. Барановича, панегіриків І. Орновського та С. Яворського, поем С. Климовського). Наявність спільних рис у розробці ідеї “світової марноти” в текстах різних жанрів зумовлена як суто традиційним характером потрактування ванітативного мотиву українськими авторами, так і спорідненістю складників жанрової системи вітчизняної поезії другої пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст., зокрема функціональною близькістю епітафій і панегіриків в аспекті уславлення чеснот певної особи, універсальним призначенням епіграми як першоелемента структури всіх інших жанрів, статусом епітафії як різновиду епіграматичних віршів, нарешті, синтетичним характером барокового епосу, що поєднав у собі риси найрізноманітніших жанрових форм.

У висновках узагальнюються результати дослідження.

Мотив Vanitas, являючи собою яскраве уособлення трагізму барокового світобачення та віддзеркалюючи засадниче уявлення християнської релігії про марність земного життя людини, посідає чільне місце в системі ідеологічних побудов вітчизняної поезії другої пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Він має значення як важливий самостійний елемент цієї системи, а також доповнює розробку інших провідних мотивів української віршованої літератури доби бароко – христологічних, марійних, агіографічних тощо. Зокрема, мотив “світової марноти” пов’язаний з ідеєю наслідування Христа, заступництва Божої Матері та святих, сюжетами покаяння й навернення грішників на істинний шлях. Своєрідні трансформації мотиву спостерігаємо також у творах нерелігійної тематики: ванітативні рефлексії поєднувалися з мотивами індивідуальної недолі у світських елегіях, нагадування про скороминущість людського життя та ілюзорність земної слави майже обов’язково фігурували в панегіричній поезії, причому межі похвал і гратуляцій було суворо регламентовано критерієм відповідності заслуг адресата віршів формулі діяльності особи “in patriam et religionem”.

Охоплюючи широке коло поетичних жанрів українського барокового письменства, мотив “марнота марнот” постає також масштабним змістовим комплексом, у структурі якого виокремлюємо топоси швидкоплинності та крихкості дочасного життя, марності земних благ, зрадливості долі, рівності всіх людей перед смертю; усталені образи життя-мандрівки, світу як моря, театру, кулі, в’язниці, долини сліз тощо. Згідно з принципами властивого естетиці бароко риторичного раціоналізму, вітчизняні поети прагнули детальної класифікації та диференціації зображення, надаючи вичерпної художньої характеристики кожному аспекту універсальної за своєю сутністю ідеї “марноти марнот”.

Широкий спектр сталих виражальних засобів ванітативного мотиву, що ними послуговувалися українські автори, природно поєднує біблійну та античну образність: звернення до джерел греко-римської культурної спадщини, по-перше, відповідало вимогам барокової поетики, по-друге – не суперечило традиціям християнського письменства, представники якого здавна використовували у своїх творах риторичну “матерію” літературних пам’яток античності (світ або життя як море, театральна метафора, своєрідно переосмислений образ Фортуни та ін.), підтверджували тезу про мінливість людського щастя, згубність тілесної краси чи всевладдя смерті прикладами з історії, а подекуди й міфології Стародавньої Греції та Риму. Водночас, якщо художнє втілення ідеї Vanitas передбачало розширення усталених меж образної системи, наявність значної кількості варіантів та оригінальних потрактувань, то світоглядні аспекти інтерпретації мотиву “марнота марнот” у вітчизняній поезії другої пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. залишалися принципово незмінними. Попри близькість топосів ванітативного мотиву у творчості письменників різних країн та спільний комплекс стилістичних прийомів, властивих певному жанру, українська модель опрацювання християнської ідеї “світових марностей” посутньо відрізняється від європейських зразків її розробки саме канонічністю тлумачення. У творах переважної більшості вітчизняних поетів цієї доби відсутні прояви внутрішнього конфлікту цінностей. Автори віршів не обирали між можливістю насолоджуватися скороминущими дочасними втіхами і потребою відмовитися від суєтних бажань заради спасіння власної душі, а переслідували виразну дидактичну мету – нагадати читачам про скінченність життя та спонукати їх до думки про вічність (навіть елементи покутньої гіпертрофії в деяких елегіях – радше формальний прийом, ніж відображення справжніх почуттів ліричного героя). Висловлюючи іноді компромісні міркування, наприклад, щодо можливості набуття матеріальних благ, українські поети, як правило, не виходили за межі традиційних поступок християнської доктрини, що завжди мала враховувати слабкість людської природи і зважати на вагомі соціальні чинники.

Суворістю моральних вимог вітчизняна поезія другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ століття вирізняється не лише на тлі європейської барокової   традиції, але й у порівнянні з деякими зразками української прози  цього  періоду (див., наприклад, “Казаньє в неделю третюю великого поста” І. Галятовського, окремі твори А. Радивиловського, С. Яворського та ін.). Певний прагматизм функціонального призначення жанру проповіді та спрямованість казань на конкретного адресата (представників окремої суспільної групи тощо) зумовлювали пом’якшення формулювань і більш поміркований характер оцінок при розробці ідеї “світової марноти”. Розгалужена система раціонально-логічних аргументів, що їх наводили у своїх творах барокові проповідники, уможливлювала своєрідне виправдання незначних відхилень від канону. Натомість, обмежений чіткими рамками поетичної форми, зміст загальнодидактичних віршованих інтерпретацій мотиву Vanitas засвідчував непорушність ідейних засад та категоричність присудів.

Індивідуальні особливості розробки вітчизняними поетами мотиву “марноти марнот” на значну міру співвідносяться зі специфікою жанру, в якому працював той чи  інший  представник  українського  барокового  письменства. Зокрема, схильність І. Максимовича до великих епічних форм зумовлює домінування в його творчості розлогих і часто повторюваних варіацій на тему марності дочасного людського життя: ці варіації входили до складу великих художніх систем, доповнюючи та поглиблюючи розкриття загальної ідеї творів – уславлення Божої Матері (поема “Богородице Дѣво”), вшанування діяльності святих та мучеників (збірка “Алфавит”) чи опис євангельських блаженств (епос “Осм блаженства євангелскіє”). Для поезії   І. Максимовича характерне накопичення великої кількості тропів і риторичних фігур, а також широке залучення автором ілюстративного матеріалу, зокрема агіографічних сюжетів як взірців перемоги над світом та його спокусами; легенд про чудеса Діви Марії, чиє заступництво допомагає людині в боротьбі з марнотою життя; прикладів з античної історії – насамперед для підтвердження тези про ілюзорність земного щастя та зрадливість людської долі.

Звертаючись до опрацювання ідеї Vanitas у жанрі епіграми, І. Величковський і Д. Братковський прагнули максимальної стислості викладу. Свідомо концентруючи думку, ці письменники досягали бажаного впливу на читача за допомогою використання яскравих, несподіваних концептів або ж оригінальної інтерпретації традиційних образів. Епіграматисти вміло послуговувалися засобами словесної гри і протиставлення понять, широко вживали риторичні запитання та вигуки. У структурі цього жанру можна добачити також суттєві відмінності в розробці ванітативного мотиву: дещо вільний характер потрактування ідеї “світової марноти” в поезії Д. Братковського та поодинокі твори І. Величковського й Л. Барановича, зміст яких балансував на межі дотепності як формального жанрового прийому і власне гумору та сатири, яскраво контрастують із суворою канонічністю духовних епіграм Д. Туптала. Виключно серйозна тональність домінує також в елегіях цього поета: його покаянним пісням властивий особливий ліризм, емоційна наснаженість, органічне поєднання літературних кліше на позначення мізерності людини, страху грішника перед посмертною відплатою тощо із глибоким особистим усвідомленням та переживанням релігійних істин.

Порівняльний аналіз особливостей художнього втілення ідеї “марноти марнот” у панегіриках І. Орновського та С. Яворського засвідчує близькість підходів, що їх застосовували обидва автори для аргументації можливості сполучення величальних мотивів із ванітативними рефлексіями, а також наявність у творах спільного комплексу стилістичних засобів, притаманних українській похвальній поезії барокової доби. Зокрема, письменники активно використовували прийом літературного наслідування візії, послуговувалися сюжетами та образами античної історії та міфології, майстерно узгоджували зміст тексту з графічною композицією творів. Прикметними ознаками панегіриків І. Орновського можна вважати використання поряд із класичною риторичною “матерією” прикладів із сучасного авторові життя, а також інтертекстуальність: роздуми поета над марністю світу нерідко являли собою ефектні словесні конструкції, що складалися з численних парафраз та прямих цитат, запозичених із широкого кола джерел європейської літератури. Відмінності в потрактуванні мотиву Vanitas у похвальних віршах С. Яворського та І. Орновського зумовлені різницею в соціальній приналежності як авторів (Орновський – найімовірніше світський письменник), так і адресатів текстів й оприявнюються щонайперше в наративній частині панегіриків (агіографічні сюжети у творі, присвяченому релігійному діячеві, – елементи героїчної епіки в панегірику козацькому полковникові), образній системі та лексиці.

Своєрідність тлумачення ідеї “світової марноти” у творчості Л. Барановича полягає насамперед в універсальному характері її розробки. У віршованих збірках цього автора подибуємо приклади функціонування майже всіх топосів ванітативного мотиву, кожен із яких репрезентований широким спектром дотепних варіацій, що засвідчують високий рівень художньої майстерності епіграматиста.

На відміну від Л. Барановича, котрий використовував топоси мотиву “марнота марнот” не лише у віршах певних жанрів (зокрема, в епітафіях), але й присвячував тлумаченню ідеї Vanitas численні самостійні твори, С. Климовський звертався до її опрацювання виключно з метою вирішення дидактичних завдань конкретного тексту. Ампліфікуючи ванітативний мотив, письменник спирався здебільшого на біблійну образність, виявив себе талановитим майстром побудови каталогів метафор, реєстрів антитез і риторичних запитань та використання інших стилістичних прийомів, властивих бароковій поетиці.

Система художніх засобів, що їх застосовував для втілення ідеї “світових марностей” К. Зіновіїв, певною мірою поступається різноманітністю та вишуканістю класичним зразкам української поезії високого бароко. Разом з тим, суто ідеологічні аспекти інтерпретації письменником ванітативного мотиву, попри складне переплетіння народних і релігійних елементів у світогляді поета, вписуються в загальну парадигму вітчизняної барокової традиції.

З-поміж текстів, що стали об’єктом нашого дослідження, найменшою мірою мотив Vanitas представлений у творчості Т. Прокоповича. З одного боку, цей висновок не є беззастережним, оскільки, по-перше, велика частина поетичного доробку митця досі залишається невідомою (оприлюднено лише близько тридцяти віршів), по-друге, виписки автора із творів класиків античної літератури, зокрема висловлювань Сенеки, Овідія, Горація та ін. щодо нетривкості речей, зрадливості щастя, швидкоплинності життя й неминучості смерті, засвідчують пильну увагу письменника до цієї проблематики й намір використати відповідні сентенції у власних художніх текстах. З іншого боку, справді обмежену кількість варіацій на тему Vanitas у віршах Т. Прокоповича можна пояснити активною життєвою позицією видатного церковного й державного діяча, що певною мірою стримувала культивування ним песимістичного мотиву марності дочасних людських прагнень, а також реформаторськими підходами митця в галузі літератури: прагнучи оновлення змісту та зміни естетичних орієнтирів вітчизняного письменства, Т. Прокопович міг уникати розробки деяких традиційних мотивів барокової поезії.

Підсумовуючи огляд творчості українських письменників другої пол. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст., слід підкреслити важливість та перспективність детального аналізу мотиву “марнота марнот” у вивченні особливостей тематики, образності, стильової та жанрової природи вітчизняної поезії. Подальший розгляд цієї проблеми на матеріалі віршованих пам’яток пізнього бароко, а також творів періоду становлення та розвитку нового українського письменства дасть можливість переглянути інтерпретацію й оцінку деяких явищ літературного процесу ХІХ ст., розширити та поглибити наші уявлення про тяглість національної духовної традиції.