КОНСТАНТИН ФОФАНОВ КАК ПОЭТ ПЕРЕХОДНОГО ПЕРИОДА (трансформация мироощущения и стиля)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами; визначено мету та завдання, об’єкт і предмет, методологію дослідження; розкрито наукову новизну положень та висновків роботи, її теоретичне і практичне значення; зазначено публікації результатів дисертаційного дослідження, відомості про їх апробацію; наведено дані про структуру дисертації.

У першому розділі “Історія вивчення, теоретичні та методологічні аспекти дослідження” з’ясовується стан вивчення творчості К. Фофанова; визначається теоретико-методологічна база дослідження перехідних періодів в історії літератури та в цьому контексті – творчості К. Фофанова як феномена перехідної доби.

У підрозділі 1.1. “Історія вивчення проблеми” подано огляд літературно-критичних робіт, присвячених поезії передсимволізму і зокрема творчості К.М. Фофанова. Показано, що поезія перехідної доби
80-х – початку 90-х років ХІХ ст. залишається все ще малодослідженим явищем в історії російської лірики. Аналізові процесів, що відбувалися в “поетичному господарстві” цієї доби, присвячено лише декілька праць радянських літературознавців (К. Бікбулатової, Г. Бялого, К. Григор’яна
та ін.), де головна увага приділяється насамперед долі двох головних ліній (“громадянської” поезії та “чистого” мистецтва), протистояння яких нібито визначало художню картину розвитку вітчизняної поезії другої половини ХІХ століття. В цьому контексті дослідників перш за все цікавило продовження традиції демократичної лірики; тим часом творчість поетів суб’єктивно-ліричного плану аналізується здебільшого в аспекті згасання традицій революційно-демократичної літератури наприкінці 80-х років ХІХ ст.

Початок системного аналізу поезії доби 80-х – початку 90-х років
ХІХ ст. поклав сучасний російський учений С. Сапожков, який зробив спробу виявити поетичні об’єднання, процеси взаємовпливу та взаємовідштовхування ідей та стилів, реальних літературних контактів, задокументованих діячами літературного руху цієї доби.

У теоретичному плані саме поняття передсистеми та його типологічні ознаки вперше були запропоновані та обґрунтовані З. Мінц.

Загальні праці, в яких аналізуються провідні тенденції в поезії 80-х – початку 90-х років ХІХ ст., доповнюються та конкретизуються дослідженнями, присвяченими безпосередньо творчості Костянтина Михайловича Фофанова. В дисертації їх поділено на дві групи, до першої з яких належать численні критичні відгуки на прижиттєві ліричні збірки поета, а до другої – дослідження радянської та пострадянської доби.

Визначено декілька тенденцій у поцінуванні поезії К. Фофанова його сучасниками. По-перше, це благодушне сприйняття консервативною та ліберальною критикою (К. Арсеньєв, В. Буренін та ін.), яка протиставляла соціальну незаангажованість, свіжість та “наївність” фофанівської музи “фразистій рутині” демократичної поезії; одностайне визнання ранньосимволістською критикою (В. Брюсов, Д. Мережковський та ін.), що вперше поставила питання про місце К. Фофанова в російській поезії як проблему історико-літературного та загальноестетичного характеру й атестувала поета як безумовного попередника першої модерністської течії. По-друге, різке й саркастичне ставлення до творчості К. Фофанова з боку  “народницької” критики (Л. Мельшин, М. Михайловський), яка “інкримінувала” поетові відсутність “ідейності”, прямих злободенних декларацій (це вважалося відступом від завойованих раніше позицій), та представників несимволістських течій, що називали сутнісними рисами фофанівської творчості відірваність від реальності, прагнення до “святинь, яких немає” (О. Блок), та навіть “нерозуміння законів ритму та стилю, словесні кліше, стерті до відчаю” (М. Гумільов). По-третє, найоб’єктивніше усвідомлення поезії К. Фофанова критиками ліберально-демократичного напрямку (В. Краніхфельд, Пл. Краснов та ін.), які розвинули загальну концепцію фофанівської творчості. На їхню думку, відсутність сильних пристрастей, фрагментарність світовідчуття, суб’єктивізм, притаманні ліриці К. Фофанова, пояснюються тим, що в сучасній для поета дійсності не було великих пристрастей та великих справ.

Радянське літературознавство (О. Єрмилова, М. Клеман, Є. Тагер, Г. Цурикова та ін.) вперше визначило К. Фофанова як “художника перехідного типу”, у творчості якого, з одного боку, “воскресла” романтична традиція, а з другого – з’явилися тенденції символістської доби. Водночас дослідників передусім “приваблювали” реалістичні елементи: урбаністичні мотиви, виразно точне зображення природи, наявність соціального почуття тощо.

“Випрямлення” творчого шляху К. Фофанова, відчутне в працях радянських літературознавців, було скориговане в сучасних дослідженнях.

Важливою в контексті досліджуваної проблеми є змістовна праця С. Сапожкова, де вивчаються творчі й особистісні зв’язки К. Фофанова з гуртком Ясинського-Рєпіна, а також книга сучасного австрійського дослідника А. Ханзен-Льове (розробника парадигмальної типології російського символізму), в якій ґрунтовно досліджено мотивний рівень ранньосимволістських текстів. Автор останньої не просто максимально наближує Фофанова (поруч з іншими поетами “доби безчасся”) до межі, що відокремлює передсимволізм від наступного напрямку, але й перетинає її. Такий “радикалізм” навряд чи може бути науково обґрунтованим.

У монографії російського вченого Є. Тарланова вперше об’єктивно оцінюється творчість К. Фофанова, переглядається багато положень, що склалися в сучасній поетові критиці та були підхоплені деякими критиками радянського часу, але водночас не ставиться завдання виявити ті сутнісні якості поетичної картини світу та поетичної структури фофанівської лірики, які найвиразніше репрезентують дію “механізмів перехідності”.

У підрозділі 1.2. “Теоретичні та методологічні аспекти вивчення перехідних періодів в історії російської поезії та творчості К. Фофанова” визначається теоретико-методологічна база дослідження перехідних явищ в історії російської поезії, обґрунтовується вибір плюралістичної методології, доцільність якої детермінована особливим характером літературної системи взагалі та перехідного періоду її еволюції зокрема. До дослідницького “інструментарію” належить насамперед системний підхід, у межах якого актуалізовано такі основні риси системи “література”, як складність (представленість різнорідними підсистемами), відкритість (обмін інформацією із зовнішнім світом) та лінійність (детермінованість колишнім станом системи).

З’ясовано специфіку даної системи, яка є відкритою, однак усе ж таки демонструє наявність у своєму розвиткові певної закономірності, що в контексті російської літератури полягає в постійній зміні двох основних тенденцій – реалістичної та романтичної. Авторка дисертації дотримується такого розуміння принципу літературної спадкоємності, згідно з яким якості колишньої системи не зникають, але втрачають свою значущість, щоб за певних обставин, що сприятимуть їхній актуалізації, “заявити” про себе знову, але, звичайно, уже на іншому рівні.

Синергетичний підхід застосовано в дисертації задля “раціонального” пояснення численних “нераціональностей” перехідного періоду: багатьох естетичних явищ у точці вибуху (біфуркації) старої системи; непередбачуваного стану поетик, а головне – випадкового, стихійного чинника у формуванні нової системи. Синергетика постулює той факт, що хаотична складова, яка є конструктивною, посилюється в перехідні періоди, що зумовлює велику можливість впливу будь-якої випадковості на подальший хід розвитку системи. У контексті дослідження цей постулат ураховується в аналізі тих процесів, що відбуваються в “поетичному господарстві” перехідної доби, а саме конгломеративно-непередбачуваного стану поетик цього періоду. В дисертації обґрунтовується конструктивний характер випадковості, стихійності як стилістичних показників поезії перехідної доби, що є визначальними під час формування нового “великого” стилю. Підкреслюється, що протилежний конструктивний принцип вимальовується саме “на основі “випадкових” результатів та “випадкових” помилок” (Ю. Тинянов).

Перехідний період в історико-літературному контексті охарактеризовано авторкою як передсистему, яка виникає в точці біфуркації (кризи попередньої системи), є незавершеним етапом процесу, що призводить зрештою до формування цілісної системи та характеризується недоструктурованістю (відсутністю критичних автометаописів) та неоднорідністю щодо системи, яка складається. До типологічних ознак передсистеми, запропонованих З. Мінц, дисертанткою додана ще й конвергентність артефактів, що репрезентують перехідний період. Конвергентність тлумачиться як “принцип зближення та співіснування різних за своєю природою естетичних явищ та форм” (В. Силантьєва).

Поезію передсимволізму розглянуто в дисертації поряд з такими перехідними явищами в історії російської лірики, як передромантизм та “протопоезія” кінця ХХ ст., для з’ясування типологічних ознак, притаманних передсистемам. Виявлено певну закономірність у появі подібних феноменів наприкінці століття як часу різноманітних переломних процесів у життєдіяльності суспільства.

Авторка виходить із того, що неоднорідність поетичної передсистеми передсимволізму виявляється в співіснуванні багатьох естетичних тенденцій цієї доби. “Перехідними” в дисертації названо тих поетів передсимволізму (М. Лохвицька, К. Льдов, К. Случевський, К. Фофанов та ін.), у творчості яких традиційна спадщина отримала своєрідну корекцію у вигляді появи мотивів, що були реалізовані в ранньосимволістській естетиці (відчуження, занепаду та ін.), поглибленій суб’єктивації світовідчуття, дисонансах стилю тощо. У дисертації доводиться, що порушення цілісності ліричного почуття, роздробленість поетичного світовідчуття, “штучність” образів, невідповідності стилю тощо є характерними прикметами для поетичних передсистем, оскільки й імпресіонізм (який у цьому контексті сприймається як особливий тип художнього мислення перехідного часу), і порушення нормативної поетики – продуктивні та конструктивні елементи формування нової художньої парадигми.

Спираючись на досвід парадигматичної типології російського символізму А. Ханзен-Льове, деякі істотні зауваження З. Мінц, а також класифікацію російського символізму С. Венгерова, дисертантка доводить, що передсимволістський поетичний досвід актуалізується переважно діячами раннього, “дияволістського” етапу символістського руху та практично не використовується символістами “другої хвилі”.

У другому розділі “Трансформація романтичної картини світу в ліриці К. Фофанова” досліджено специфіку фофанівської поетичної картини світу як найбільш репрезентативного феномена передсимволізму в аспекті конвергентності його артефактів.

У підрозділі 2.1. “К. Фофанов та естетика “щирої” творчості” аналізується особистісно-творчий феномен К. Фофанова, який завдяки “стихійному” поєднанню в ньому “геніальності” та “дикунства” став для діячів перехідної доби (а саме членів гуртка Ясинського-Рєпіна, з яким пов’язане становлення поета) уособленням справжнього таланту. Саме в постаті К. Фофанова та в його поезії були втілені ознаки так званої “щирої” творчості, що постулювалися М. Мінським у “Старинном споре” та декларувалися І. Рєпіним у “Письмах об искусстве”: наївність світовідчуття, стихійна сила поетичного натхнення, “необробленість” таланту. Для найближчого літературного оточення К. Фофанов був уособленням Дон Кіхота, Пророка свого часу, чиє наївне та ідеалістичне світовідчуття вважалося основою геніальності та істинності його творчості.

У дисертації проаналізовано той особливий тип ставлення до дійсності, що був притаманний К. Фофанову і що сучасною поетові критикою (С. Андреєвський, І. Ясинський) визначався як “лунатизм”, або ж таке світовідчуття і світовідтворення, у межах яких фантазія повністю підкорює свідомість ліричного автора. Вказавши на поетичний орієнтир К. Фофанова – представника низової течії французького символізму Жана Ришпена, – дисертантка доводить, що “високий” романтичний образ безумця у творчості і Ришпена, і Фофанова змінюється на “знижений” образ мрійника, містифікатора, “лунатика” – деміурга власного світу фантазій, позбавленого реальних координат.

У контексті цих визначень розглядається ключове поняття фофанівської естетичної системи сон з його тропеїчними значеннями, що є для поета своєрідним “магічним кристалом” (Є. Тарланов), крізь який він сприймає реальність. Підкреслюються здатність поета з легкістю порушувати межу сну та дійсності; натхнення без приводу та результату, яке “перевтілює”, поетизує реальність. Указується на те, що подібна незалежність поетичного натхнення від закону розумної основи не є прерогативою лише фофанівського ліричного таланту. Через зіставлення деяких подібних за тональністю віршів О. Фета та К. Фофанова виявляється спільна здатність обох поетів без зусиль переходити з реального світу до світу фантазій та мрій.

Водночас з’ясовується, що романтичний “іншосвіт” в обох випадках виявляється по-різному – реально існуючим, таким, що його можна відчути в моменти ліричного пориву (у Фета), та як продукт гіпертрофованої фантазії ліричного автора (у Фофанова). В дисертації показано, що феномен фофанівської творчості є зразком “іншого” романтизму, який сучасними дослідниками визначається як “наївний романтизм” (С. Сапожков), “особистий романтизм”, “романтизм фофанівського типу” (О. Єрмілова), де відбувається своєрідна трансформація романтичної поетичної картини світу, що веде до вже нового, ранньосимволістського мистецтва.

У підрозділі 2.2. “Деформація романтичного світообразу” аналізується трансформація романтичної картини світу, яка набуває ознак справжнього розколу світобудови на дві сфери, що існують незалежно від волі індивіда: “чистої матерії” – абсолютного торжества мізерності земного існування – та “чистого духу”, або практично ілюзорного ідеалу. Неспроможність синтезувати ці іпостасі колишнього універсального цілого є для К. Фофанова екзистенційною проблемою, яка вирішується шляхом добровільної самомістифікації як способу компенсації, з одного боку, за життєві турботи, а з другого – за втрату романтичного ідеалу, який підмінюється “сурогатом”, міражем. Ідеальний світ у К. Фофанова позбавляється тих етичних координат, які переносилися на нього романтиками з дійсності (Істина, Добро, Справедливість), набуває суто естетичної забарвленості, що корелює з тенденцією до демонстративного естетизму ранніх символістів.

У дисертації визначено характер уяви “поета-лунатика” в контексті деформації романтичної картини світу. На противагу своєму класичному аналогові, який виконував креативну, життєбудівну функцію, фофанівська уява вже не спроможна перетворити дійсність, натомість здатна лише до її естетизації. Уява у структурі особистості ліричного героя Фофанова – це мрійництво, фантазування, мета яких полягає в абстрагуванні від реальності.

Намагання поета “вимріяти” світ ідеальної природи виявляється в багатьох випадках вищим за бажання відтворити реальні контури сучасної дійсності: засоби створення образності, що застосовуються поетом, аж ніяк не характеризують предмет зображення, виконуючи лише емоційно-оцінну функцію. Прагненню естетизувати реальність підпорядковані також “реалізовані” метафори; романтичний прийом міфологізації дійсності, зорієнтований не на пояснення таємниць Всесвіту ідеальними умоглядними образами, а на створення ефекту; значна кількість ботанічних “красивостей”; численні “весняні” цикли, в яких предметом зображення переважно є не природа, а стан відчуженості ліричного суб’єкта внаслідок впливу на нього мрій та чар весни тощо.

Досліджено також особливості фофанівського імпресіонізму, що полягають у створенні “сутінкової” модальності: напівтуманних образів, приглушеного, ахроматичного колориту живописної палітри та ін., які водночас виявляють особливий тип художнього мислення, що дозволяє “склеїти” опоетизовані фрагменти в конгломерат цілого.

У підрозділі 2.3. “Елементи ранньосимволістської парадигми в ліриці К. Фофанова” виявлено та проаналізовано ранньосимволістський, або “дияволістський” дискурс у створенні поетичної картини світу К. Фофанова. Доведено, що імпресіоністична техніка зображення на зрілому етапі творчості Фофанова (1892–1896 рр.) виявила зовсім іншу спрямованість, аніж в образотворчому мистецтві та близькій поетові ліриці Фета: традиція живописання змін, несталості світу покликана була втілити в пластиці художніх образів мотив ілюзорності краси. “Сутінкова”, напівреальна поетична модальність Фофанова все більше “працює” на експлікацію авторського уявлення про “тіньову”, “таємну”, “незрозумілу” сутність дійсності, що постає породженням авторської уяви. У цьому контексті в роботі досліджено передовсім найдосконалішу збірку К. Фофанова “Тени и тайны” (1892 р.), “тіньові” й “таємні” образи якого найбільш демонстративно виявляють нову авторську настанову. На противагу Є. Тарланову, який вважає, що дані образи “розуміють” зіткнення з містичними силами світобудови, в дисертації доводиться, що для Фофанова не існує трансцендентного корелята: раніше ліричний автор успішно підмінював його казковим, мрійним образом, але тепер він опиняється в ситуації прозріння, коли “світ ілюзій золотих” виявляє всю свою примарність. Унаслідок цього поезія Фофанова сповнюється дисонуючими мотивами (ілюзорності та принципової недосяжності прекрасного; деструктивних снів; безцільного блукання у світі-лабіринті; двоїстості; невизначеності того, хто говорить; персоніфікації ірреального й таємничого тощо), які уміщуються в “дияволістський” контекст. Проте ґрунтовний аналіз цих мотивів дає підстави стверджувати, що вони не цілком надаються до “дияволістського” трактування, оскільки ліричному авторові не притаманні ані добровільна позиція самоізоляції, що оцінюється декадентами позитивно, ані декадентський імморалізм, ані демонізація особи творця, який у “дияволізмі” розповсюджує свій вплив за межі автономії мистецтва, тощо.

Таким чином, “романтизм фофанівського типу” найяскравіше демонструє ознаки конвергентності артефактів перехідної доби, оскільки є трансформацією класичної романтичної картини світу та поступового її насичення елементами радикально нового мистецтва, що припускало одночасне існування й традиційних романтичних, й імпресіоністичних, і майже “дияволістських”, і цілком “дияволістських” елементів.

У третьому розділі “Конвергентність як структурна домінанта ліричної системи К. Фофанова” проаналізовано структуру фофанівської ліричної системи в аспекті її конвергентності, тобто виявлено різного роду суперечливі зрощення, стихійні сполучення, випадкові зближення елементів, далеких один від одного за своєю естетичною значущістю та конструктивним призначенням.

У підрозділі 3.1. “Дисонанс “чудесного” та “реального” досліджено таку рису ліричної системи К. Фофанова, як суперечливе зрощення умовно-романтичних поетичних штампів і конкретної деталізації в поетичному втіленні “чудесного” та “реального”. Показано стилістичну незлитість сфер “неба” й “землі”, що репрезентується виникненням в атмосфері традиційних поетизмів різких конкретних деталей, які не були раніше “надбанням поезії” (Б. Бухштаб). Такими реалістичними елементами можуть бути виважені раціональні судження та раптові натуралістичні образи-порівняння, що перебивають загальний рефлективний тон. Реалістично-речовими деталями, які виникають у ліричних контекстах Фофанова, є також точні хронологічні вказівки, часово-просторова конкретика, прикмети міського побуту тощо. Такі зближення у стилі різнопланових аспектів буття вносять дисонанс у класичну гармонію явищ матеріального й духовного порядку, стають надбанням уже ранньосимволістської естетики. Поетика “дисонансів” характеризує Фофанова як поета “переходу”, поета “між двома парадигмами”.

У підрозділі 3.2. “Суперечність “природного” та “людського”, “особистого” та “громадянського” виявлено розбіжність “природного” й “людського” рядів у змістовій структурі багатьох віршів К. Фофанова. Показано, що в численних випадках природні образи ліричних контекстів є лише алегорією або ж паралеллю до людських переживань. “Природне” й “людське” уподібнюються одне до одного переважно механічно. На противагу традиційному образному паралелізму, в якому підкреслюється стан аналогії двох явищ, сконструйовані згідно з традиційними схемами паралелі К. Фофанова не тільки не врівноважуються, але й зіштовхуються як далекі за змістом. Обґрунтовано, що така дисгармонія в композиції віршів, побудованих на зіставленні “природних” і “людських” шарів, – закономірне явище для перехідних стильових систем, яке відбиває невміння поетів “безчасся” поєднати в нерозривну художню цілісність два члени паралелі (тоді як Фету, чиї принципи ліричної композиції стали предметом рецепції в цьому разі, така єдність була притаманна). Зазначається, що фофанівські паралелі між різними за своєю суттю феноменами буття є “продуктом” авторського уявлення про світ як про дві сфери, що одночасно існують та однаково чужі поетові.

У цьому контексті проаналізовано також улюблений фофанівський прийом порівняння, побудований на зближенні “далекуватих” ідей. Порівняння для Фофанова – прийом, що розкриває умовність будь-якої подібності та покликаний втілити семантику не тотожності і навіть не аналогії (як у класичному порівняльному звороті), а подоби, причому подоби, що здалася такою авторові. В деяких ліричних контекстах виявлено цілі каскади порівнянь, де всі явища подані шляхом уподібнення одне до одного. Внаслідок такої кумуляції образів сприйняття того, що втілюється, ускладнене, оскільки увага читача відволікається на “дешифрування” нанизаних одне на одне порівнянь. Показано, що структура порівнянь Фофанова втілює авторське світовідчуття: механічне уподібнення як тип зв’язку між членами бінарних рядів перетворює порівняння з виду тропу на логічний прийом, який констатує розкол світобудови у свідомості автора на декілька паралельних світів. Зв’язок між означальним та означуваним послаблюється і стає доволі стихійним, іконічним, спирається на лише авторові відомий поетичний міф. Такий стилістичний дисонанс, а саме зміна сталих зв’язків усередині класичних тропів, є конструктивною тенденцією для символістської “семіотизації дійсності” (І. Смирнов), тобто перетворення реалій на знаки, денотативну функцію яких зведено до мінімуму. К. Фофанов порушує звичні референції, перекодовує “мову” класичної поезії та створює власну, де зв’язок між денотатом і десигнатом зумовлюється авторським світобаченням.

У підрозділі досліджено також іще одне репрезентативне явище структурної конвергентності ліричної системи К. Фофанова, а саме суперечливе поєднання, випадкове співіснування різних естетичних тенденцій (традицій) – суб’єктивно-ліричної та “громадянської” (або “некрасівської”). Зазначається, що рецепція “некрасівської” традиції (через посередництво Надсона) набула у Фофанова характеру не свідомого наслідування, але “інерційного”, “рефлективного”, не детермінованого чіткою соціальною позицією автора. Результатом такого “несвідомого” успадкування є ліричні контексти, де “громадянські” мотиви дисонують із традиційно-романтичними.

У підрозділі 3.3. “Своє” та “чуже” в ліричній системі К. Фофанова” проаналізовано вияв конвергентності фофанівської ліричної системи у феномені суперечливого зрощення “свого” та “чужого” слова. В поетичному словнику К. Фофанова виявлено традиційні синтаксичні кліше: варіації поширених у мові Ф. Тютчева звороту “Ще…, але (а)”, інших ораторських конструкцій, пушкінського звороту з початковим “Люблю” тощо. За принципом відтворення “чужих” синтаксичних зворотів (М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Пушкіна, Ф. Тютчева, О. Фета та ін.) побудовано чимало фофанівських віршів. Доведено, що такий вид функціонування “чужого слова” відрізняється від епігонства, стилізації та цитування. У цьому випадку К. Фофанов варіює певний поетичний код, наповнюючи відомі формули власним змістом, що викликано бажанням опертися на традицію.

Якщо вважати, що поетична доба передсимволізму є певною мірою постмодерною (виходячи при цьому з концепції Ф. Ліотара), то такий компонент стилю К. Фофанова можна описати за допомогою методів постмодернізму. Ревізія класичної спадщини, притаманна поетичній свідомості перехідного періоду 80-х – початку 90-х років ХІХ ст., виявилася у формі архівної роботи в культурному просторі класичної поезії. На противагу поезії постмодернізму кінця ХХ ст., в якій ця ревізія відбувалася як нівеляція всіх мовних цінностей, передсимволістська поезія “фольклоризувала” арсенал традиційних поетичних образів. Зброєю сучасного постмодерну є нищівний “де-” акт, крізь який переломлюються всі надбання літератури “модерності”; натомість для “постмодерну” досліджуваного періоду “ре-” акт є реставрацією класичних цінностей. Отже, “заручитися підтримкою” відомого тексту для К. Фофанова означає певним чином “убезпечити” власний текст від недосконалості.

У підрозділі проаналізовано також особливості функціонування “чужого слова” у використанні К. Фофановим принципу стилізації, що відігравав особливу роль у художній практиці кінця ХІХ ст. як спосіб естетизувати далеке минуле, цінності якого (як світоглядні, так і творчі) були втрачені “хаотичною” та “розгубленою” людиною “доби безчасся”. Вірші, побудовані за цим принципом, є “діалогічними контекстами”, в яких “чужа” художня манера (навіть щодо розміру твору) стає предметом та способом зображення. Питомою ознакою таких віршів К. Фофанова є те, що автор нібито трансформує вихідну ліричну ситуацію, наповнюючи власний твір особливим змістом, який відрізняється від заданого, і таким чином вдається до діалогу з автором оригіналу.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються результати дослідження, основними з яких є такі:

1. Теоретико-методологічну базу дослідження перехідних періодів в історії російської лірики, вироблену в дисертації, склав передусім системний метод, у межах якого система “література” охарактеризована як складна, відкрита та лінійна, а також синергетичний, що дав змогу окреслити насамперед конструктивну роль випадковості в становленні нового великого стилю.

2. Поезію перехідної доби 80-х – початку 90-х років ХІХ ст. охарактеризовано загальними для всіх поетичних передсистем (передромантизм, передсимволізм, “протопоезія” кінця ХХ ст.) рисами. “Перехідними” ми називаємо поетів, у чиїй творчості відбулася корекція традиційної поетичної спадщини, що призвело до генерації елементів нової естетики й поетики.

3. Найбільш значущою постаттю в поетичному поколінні передсимволізму названо Костянтина Михайловича Фофанова, особа та творчість якого є репрезентативними для цієї перехідної доби в аспекті конвергентного характеру її творчих “продуктів”, стихійної природи поєднання різних естетичних тенденцій. Художній світообраз К. Фофанова став утіленням наївності та простоти особистісного бачення (тобто постулатів “щирої” творчості, які культивувалися деякими діячами перехідного періоду). З’ясовано, що у творчості К. Фофанова, яка задекларувала особливу модель романтизму, відбулася своєрідна деформація романтичного бачення світу.

У контексті зіставлення з романтизмом як “системою-інваріантом” (найбільш глибинними властивостями цієї художньої спільності) виявлено специфічні риси “романтизму фофанівського типу”:

-          у характері двосвітовості, яка є “реалізованою”, тобто усвідомлюється як дійсний розкол світобудови на два окремі світи, однаково чужі для ліричного автора;

-          у характері ідеалу, який є “сурогатом” романтичного ідеалу, нібито штучним, “створеним” (причому з розрахунком на ефект), позбавленим тих етичних координат, що їх романтики переносили на нього з дійсності;

-          у характері уяви, яка втрачає високу, життєтворчу силу свого класичного аналога та замінюється мрійництвом, спроможним лише естетизувати дійсність (але не перетворити її).

Конвергентну сутність поетичної картини світу К. Фофанова виявлено в парадоксальному поєднанні тенденції до естетизації реальності з імпресіоністичною тенденцією, зорієнтованою на ліричну систему О. Фета.

4. Доведено, що реалізація імпресіоністичних тенденцій зумовлює появу мотивів, які наближують К. Фофанова до кола ранніх російських символістів (примарності ідеалу, відчуження ліричного героя, безцільного блукання у світі-лабіринті, демонізації ірреального й таємничого, двоїстості тощо). Проте цілком “дияволістській” інтерпретації ці мотиви не підлягають, оскільки не мають для ліричного автора позитивного сенсу, яким вони наповнюються в ранньосимволістських поетичних текстах. 

5. На рівні структури ліричної системи К. Фофанова виявлено притаманні явищам перехідного порядку конвергентні риси, які полягають у стихійному зближенні, співіснуванні різних за своєю природою поетичних прийомів, що теж з’ясовує характер авторського світосприйняття. Такими рисами є:

-          дисонанс “чудесного” й “реального”, умовно-романтичних поетичних штампів і конкретної деталізації (часово-просторової конкретики, прикмет міського побуту, раціональних суджень тощо);

-          суперечності “природного” й “людського” рядів у змістовній структурі віршів. На противагу традиційному образному паралелізму (в якому підкреслено стан аналогії двох явищ), відповідний фофанівський прийом засновано на принципі подоби, причому здебільшого віддаленої;

-          суперечливе поєднання естетичних тенденцій (традицій): суб’єктивно-ліричної та “громадянської”. Результатом такого зрощення є дисонуючі ліричні контексти, в яких “громадянські” мотиви (їхня рецепція має характер “інерційного” успадкування) на тлі традиційно-романтичних не детерміновані соціальною позицією автора;

-          розбіжності “свого” й “чужого” слова. У поетичному словнику К. Фофанова налічується чимало знайомих читачеві синтаксичних кліше, що вживаються у вигляді “безвідсильного цитування”, коли “чуже”, відірване від першоджерела, ще не стає повною мірою власністю автора, який його використав.

У творчості К. Фофанова виявлено тенденцію до “семіотизації дійсності”, сутність якої полягає в послабленні референтних зв’язків між знаками та об’єктами. Зв’язок між означальним та означуваним стає умовним, іконічним. Автор “перекодовує” мову класичної поезії, створюючи свою власну, де цей зв’язок детермінується авторським світобаченням.