ПРОБЛЕМА ГУМАНИЗМА В ПУБЛИЦИСТИКЕ М. ГОРЬКОГО 1920 – 1930-х ГОДОВ : ПРОБЛЕМА ГУМАНІЗМУ в публіцистиці М. ГОРЬКОГО 1920 - 1930-х РОКІВ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її наукову новизну, визначено мету й завдання, теоретичну й практичну значущість роботи, охарактеризовано матеріал дослідження й методологічні підходи.

У першому розділі «Літературознавство й критика про світоглядні основи творчості М.  Горького» представлено огляд наукових та критичних публікацій, присвячених проблемам горьківського гуманізму, виявлено головні дискусійні питання, окреслено сучасні підходи до їх вивчення.

У підрозділі 1.1. «Образ М. Горького в літературно-критичних дискусіях кінця 1920-х років» проаналізовано статті пролетарських та рапповських критиків, опубліковані в журналах «На посту», «На литературном посту», «Прожектор», «Новый мир», «Печать и революция».

У процесі аналізу встановлено: для критики 1920-х років М. Горький був не більш авторитетною фігурою, ніж будь-який інший письменник; інтерпретація його творів зводилася до з'ясування їх «класової природи», при цьому М. Горький поставав то «художником ембріональних форм пролетаріату» (Д. Горбов, І. Кубіков, І. Луппол), «індивідуалістом-меншовиком» (Г. Горбачов), що уникає проблем сучасності (В. Фриче), то «міщанським письменником» (В. Переверзєв), «центро-вужем» (Л. Сосновський). У творчості М. Горького вбачали культ сили як такий, безвідносно до її спрямованості (В. Переверзєв).

Водночас в умовах відносно вільної від партійного контролю дискусії критики часом виявляли проникливість, вказуючи на неоднозначні з ідеологічної точки зору аспекти горьківського світогляду, вбачали внутрішню спорідненість М. Горького з Ф. Достоєвським (В. Переверзєв, І. Нусінов, В. Вєшнєв), російськими модерністами (В. Вєшнєв, Д. Горбов), відкрито говорилося про ніцшеанство М. Горького (О. Толстой, О. Форш, Д. Горбов). До такої постановки проблеми «Горький і Достоєвський» радянське літературознавство повернулося в 1970-і роки, а дискусія про ніцшеанство М. Горького відродилася лише наприкінці 1980-х.

У підрозділі 1.2. «Літературна критика 1930-х років про М  Горького як пролетарського письменника» проаналізовано літературно-критичні публікації в журналах «РАПП», «Новый ЛЕФ», «Красная новь», «Новый мир», «Сибирские огни».

У другій половині 1928 року у відповідь на позитивні відгуки М. Горького про соціалістичне будівництво й у зв'язку з його поверненням до СРСР у літературній критиці почалася кампанія з пролетаризації письменника. Значимими віхами її були статті Ж. Ельсберга, Ф. Канаєва, В. Кірпотіна, А. Луначарського, автори яких висловилися щодо основних напрямків полеміки 1920-х років, формуючи «правильну» точку зору на горьківську творчість: було закрито питання про ніцшеанство письменника, головним героєм його творчості став пролетаріат, меншовицькими названі критичні відгуки на повість «Мать», М. Горького було проголошено співцем не будь-якої, а істинної революційної соціальної сили. Водночас ці роботи полемізували з судженнями дореволюційних критиків про надмір публіцистичності у творчості М. Горького. Доводилося, що публіцистична тенденційність є цінною рисою нової літератури.

Офіційний висновок влади, озвучений у день святкування 40-річного ювілею літературної й революційної діяльності М. Горького 25 вересня 1932 року, утвердив за ним звання художника пролетаріату. На I з'їзді радянських письменників його фактично було проголошено вождем радянської літератури.

Поступова «канонізація» письменника в радянській пресі гасила суперечки про нього в літературній критиці. Останніми «неканонічними» судженнями були різкі відгуки лефовців про художні принципи Горького-критика (В. Шкловський, Н. Чужак).

У підрозділі 1.3. «Публіцистика М. Горького в дослідженнях радянського періоду» розглянуто монографії Б. Бялика, К. Муратової, О. Овчаренка, В. Панкова, М. Пригодія, роботи В. Прожогіна, Я. Садовського, О. Шумського. Для досліджень цього періоду – не окремих авторів, а радянського горькознавства в цілому – характерна цілеспрямована упередженість в осмисленні спадщини письменника. Найважливішими в публіцистиці М. Горького визначено теми: «нова радянська людина», «масовий трудовий героїзм», «геть усі, хто заважає». Філософське підґрунтя горьківських статей розглядалося спрощено. Незважаючи на це, і в радянський час з'являлися дослідження, частково вільні від соціологічних штампів (роботи О. Овчаренка).

Переосмислення згодом став потребувати гуманістичний аспект світогляду письменника, в характеристиці якого утвердилися зайва узагальненість та ідейна спрощеність, а саме: щодо філософського підґрунтя горьківської гуманістичної ідеї, її змісту в радянські часи, образу нового героя.

У підрозділі 1.4. «М. Горький у сучасному літературознавстві» охарактеризовано нові підходи до вивчення горьківської спадщини й основні результати її переосмислення.

Значна частина робіт перебудовного періоду була присвячена публіцистиці 1917-1918 рр. М. Агурський, П. Басинський, І. Вайнберг, Л. Рєзников, С. Семенова звертають особливу увагу на культурологічний аспект горьківської концепції революційності. Провідними у світогляді М. Горького виголошують філософські опозиції «природа/людина», «стихія/культура», що набувають особливого значення в публіцистиці радянського періоду.

Із середини 1980-х років у дослідженнях не лише дожовтневої, але й післяреволюційній творчості М. Горького акцентується ніцшеанська складова (М. Агурський, П. Басинський, Х. Гюнтер, В. Злобін, Л. Єгорова, Е. Клюс, Л. Колобаєва, Р. Пєвцова, С. Семенова). Риси надлюдини помітно проявляються в героїчних особистостях, лідерах, що самовіддано слугують народним масам, але трагічно відірвані від них.

У статтях М. Агурського, П. Басинського, З. і В. Жукоцьких, О. Семенової, C. Семенової запропоновано нове трактування релігійно-філософських шукань письменника, відповідно до якого М. Горькому притаманна не атеїстична, а антитеїстична, богоборча позиція, коли заперечення Бога поєднується з утвердженням інших, не християнських основ буття, іншого, відмінного від релігійного, сенсу життя.

У роботах Х. Гюнтера, Є. Добренка, Н. Примочкіної, Б. Розенталь творча особистість М. Горького розглядається на тлі літературного руху 1920–1930-х років. Ці дослідження певною мірою торкаються питання гуманістичних поглядів М. Горького в радянський період, однак вони не виокремлені у спеціальну тему.

У другому розділі «Особливості горьківської антропології радянського періоду» розкрито зміст гуманістичної ідеї М. Горького, досліджено конфлікт «гуманізм – гуманність» у творчості письменника 1930-х років.

У підрозділі 2.1. «Від надлюдини – до сильної особистості комуністичного типу» встановлено: після різкої критики революційної надлюдини в «Несвоевременных мыслях» у публіцистиці М. Горького радянського часу знову з'являється цей тип. Нова людина, якою вона зображена у статтях «О «маленьких» людях и о великой их работе», «Письмо курским красноармейцам», «Открытое письмо А. С. Серафимовичу», «Молодая литература и ее задачи», «Две пятилетки», – це представник не просто більшості, але саме авангарду народної маси (іноді безіменний). Характерною є назва одного з нарисів про нову людину – «О единице». Нові люди в циклі «По Союзу Советов», п'єсі «Сомов и другие» – найчастіше керівники й організатори народних мас (помічник завідувача промислами Азнефті Румянцев, завідувачка московським диспансером для безпритульних, завідувач Бакинської трудової колонії, А. С. Макаренко, організатор комуни Лозницький та ін.). Їхнє головне завдання – сприяти справі перетворення звичайної людини на досконалу особистість («Десять лет», «Пять лет»).

Нова людина – фігура неоднозначна. Незважаючи на декларації письменника про те, що це  плоть від плоті народної, між героєм та масою в нього завжди наявна розбіжність. У статтях «Ответ», «О мещанстве», «Цели нашего журнала» М. Горький звертає увагу на індивідуалістичні дії «колективістів за переконаннями».

Серед «трудової маси» новий лідер такий же самотній, як і ранній романтичний герой із «сонцем у крові», а з іншого боку, професійні революціонери, чиї портрети письменник створює в нарисах 1924–1932 р. «Леонид Красин», «Михаил Вилонов», «Иван Вольнов», «Камо» і в романі «Жизнь Клима Самгина» (Кутузов), схожі на «великих хижаків», подібних до М. О. Бугрова з однойменного нарису, Василя Достигаєва, Васси Железнової, Тимофія Варавки, Захара Берднікова. З ними революційних вождів споріднює емоційно сильна натура, зневага до загального закону, відсутність жалю до потребуючої переробки «маленької людини».

У підрозділі 2.2. «Проблема «маленької людини» у творчості М. Горького 1930-х  років» розкрито одне з центральних понять горьківської публіцистики, представлено його внутрішню типологію.

Для М. Горького характерним є стійке негативне ставлення до традиційного в російській літературі образу «маленької людини». У статті «О мещанстве» письменник виступає проти героїзації страждань «принижених і ображених». У горьківській інтерпретації «маленька людина» - це не здатний до творчості міщанин. Йому протиставляється тип вольової людини – «маленька, але велична людина», готова прийняти правду «керівної ідеї» і стати свідомим будівником нового життя.

«Маленька, але велична людина» (соціалістичний лідер і «пробуджена особистість») – перехідна ланка між могутньою надлюдиною майбутнього й реальною «маленькою людиною». Вперше подібний тандем вимальовується в М. Горького в повісті «Мать» (Павло й Ніловна). У радянський час образи «пробуджених» до нового життя людей з’являються в нарисах «Рассказы о героях» (Заусайлов, Анфіса»), у п'єсі «Сомов и другие» (Крижов, Арсеньєва). До «пробуджених», починаючи з «Несвоевременных мыслей», М. Горький зараховував і самого себе.

«Маленька, але велична людина» – це колективна єдність, поза якою «маленькі люди» уподібнюються молюскам, кораловим поліпам, «щупальцям головоногого», розглядаються як «людські одиниці» («О «маленьких» людях и о великой их работе», «День индустриализации», «Десять лет»). Найбільш видатними з них є ті, що готові до самопожертвування в ім'я «керівної ідеї», відмовившись від власних особистісних інтересів чи приватних інтересів іншого. У масі своїй маленькі герої дають Геркулеса, титана, надлюдину, що монументом піднімаються над людьми-молюсками. Такими в зображенні М. Горького виглядають Кіров («Литературные забавы») і Сталін («Работнице и крестьянке»).

У публіцистиці М. Горького трансформується ще один тип класичної російської літератури – «зайва людина». Уже в дореволюційній прозі в М. Горького зустрічається образ «непотрібної людини». У радянський час сфера «непотрібності»у письменника розширюється. Логікою історії приречені на зникнення не тільки прикмети старого побуту, але й «непотрібні», «марні», «колишні» люди, що поповнюють ряди ворогів, яких, якщо вони не здаються, знищують.

Стосовно «керівної ідеї» «людські одиниці» також поділяються на «соціально корисних», «соціально небезпечних» та «зганьблений людський матеріал» (кримінальники й ідейні вороги).

У підрозділі 2.3. «Антропоцентризм і християнський гуманізм» встановлено: в «Несвоевременных мыслях» замість поняття «гуманізм», як синонімічне йому, М. Горький вживає вираз «соціальний ідеалізм» («братерство всіх з усіма»). У радянський час воно зникає з його лексикону, лише в «Жизни Клима Самгина» вустами Кутузова письменник говорить про обмежену допустимість «соціального ідеалізму» в новому суспільстві.

На думку М. Горького, не може бути єдиного уявлення про гуманізм, цих уявлень стільки, скільки класів і соціальних груп у суспільстві. Християнському гуманізму – одній із класових правд – письменник протиставляє іншу класову правду – пролетарський гуманізм («О разных разностях», «О бесчеловечии», «О цинизме», «Пролетарский гуманизм», «Подвиг этот возможен только в Стране Советов», «Гуманистам», «Третьему краевому съезду Советов», «Обращение к конгрессу защиты культуры», «О культурах», «Пролетарская ненависть»).

Як у період «Несвоевременных мыслей», так і в радянський час горьківський гуманізм принципово виключає жалість і співчуття. У статтях про культурні руйнації 1917-1918 рр. найсильніші почуття письменника пов'язані із загальними поняттями – «інтелектуальна сила», «дорогоцінний розум». В 1930-і роки з позицій того ж абстрактного гуманізму він захоплюється «дивовижною культурною роботою чекістів» («Речь на слете ударников Беломорстроя», «О воспитании правдой», «От «врагов общества» – к героям труда»). «Пролетарський гуманізм» не переймається гуманністю навіть щодо «соціально цінних», вимагаючи від них безапеляційного підкорення особистого суспільному («О «Библиотеке поэта», «Вперед и выше, комсомолец!», «Литературные забавы»). У роботі ж із «соціально небезпечними» й особливо з ворогами припустимі найрадикальніші заходи, навіть фізичне знищення.

Виступаючи проти винищування людей капіталістами й фашистами, М. Горький відстоює це право для пролетаріату, і промову на антивоєнному конгресі парадоксальним чином завершує закликом до «останнього й рішучого бою» проти класового ворога («Делегатам антивоенного конгресса (Речь, которая не была произнесена)»). В 1917-1918 рр. письменник засуджував і світову, і громадянську війну. В 1930-і роки він переглядає своє ставлення до громадянської війни, виправдує її («Заре Востока», «К рабочим и крестьянам», «Участникам гражданской войны»).

У третьому розділі «Концепція революційності в публіцистиці М. Горького 1920- 1930-х років» на підставі аналізу опозиції «стихія/культура» розкриваються уявлення письменника про сутність революційного процесу, горьківська ідея «вічної революційності» розглядається в літературно-художньому й соціально-політичному контексті епохи.

У підрозділі 3.1. «Вічна» і «тимчасова» революційність» простежується історія поняття «вічна революційність» у М. Горького, розглядаються різні підходи до її вивчення.

Образ «вічного революціонера» з'являється в М. Горького в «Несвоевременных мыслях», де стверджується широкий погляд на революційний процес як на нескінченний і всебічний суспільний прогрес (науково-технічний, соціально-політичний, моральний, духовний). Образ «вічного революціонера» виникає як альтернатива більшовицьким вождям, що наповнюють нові революційні форми старим духовно-моральним змістом.

У дисертації підкреслюється нетотожність для М. Горького в пореволюційний період понять «вічний» і професійний революціонер. У радянський час письменник розрізняє «майстрів» (раціоналістів-прагматиків) і «святих» революції. «Вічна революційність», за Горьким, – це релігійне служіння «керівній ідеї», спрямованій на досягнення надсвітового ідеалу загального блага. До такого типу революціонерів належать у М. Горького Ленін («Владимир Ильич Ленин»), Рашель (друга редакція «Вассы Железновой»), Єлизавета Співак («Жизнь Клима Самгина»).

У підрозділі 3.2. «Опозиція «стихія/культура» як підгрунтя горьківської концепції революційності» визначено провідні ідейні параметри зазначеної опозиції.

Прихильність до ідеї «вічної революційності» М. Горький стверджує у статтях і виступах 1930-х років («Речь на торжественном заседании пленума Бакинского Совета», «Речь на торжественном заседании пленума Тбилисского Совета», «Наши задачи», «О культуре», «О борьбе с природой»). На думку письменника, соціальна революція створює умови для організованої боротьби зі стихією в природі, суспільстві й у самій людині.

Думка про ворожість природи людині й необхідність її перетворення – одна з найактуальніших у горьківській публіцистиці радянського періоду («О музыке толстых», «Цели нашего журнала», «О кочке и точке», «О темах», «Литературные забавы», «Заключительная речь на Первом всесоюзном съезде советских писателей 1 сентября 1934 года», «По Союзу Советов»). Лише одного разу, в статті «От «врагов общества» – к героям труда», з’являється висловлювання письменника щодо необхідності охорони природи, але й воно губиться серед численних закликів до радикальної боротьби з нею.

Дикій природі М. Горький протиставляє «другу природу» – культуру й звертає увагу на зростання не лише духовних, але й матеріальних культурних цінностей у країні («По Союзу Советов»). Культура, за М. Горьким, – водночас мета («третя дійсність», досконала культура майбутнього) й засіб (перетворення людини, подолання внутрішньої стихії в ній) революційного процесу. Нова людина – це ідеальна Людина культури.

Боротьба зі стихією «першої природи» в собі, на думку письменника, – мета кожної людини нової формації («О мещанстве», «Весь мир смотрит на нас», «О новом человеке», «Предисловие к «Книге для чтения по истории литературы для красноармейцев и краснофлотцев»). Але крім індивідуального ця боротьба повинна проводитися й на соціальному рівні («Открытое письмо А. С. Серафимовичу», «Великие дела свершаются в нашей стране...», «Работнице и крестьянке»). У соціальному плані найзначнішим проявом «природності», «стихійності» М. Горький вважав російське селянство й у колективізації побачив не просто соціально-економічну акцію, а «тектонічний вибух», що перетворить селянську масу.

У підрозділі 3.3. «М. Горький і Л. Троцький: сутність і мета революції» горьківську концепцію «вічної» революційності репрезентовано як характерну особливість ранньої радянської ідеології.

У публіцистиці М. Горького 1917-1918 рр. Л. Троцький є уособленням «користолюбця влади», «тимчасового революціонера». «Перманентна революції», ідеї якої Л. Троцький розвиває в однойменній роботі, з погляду горьківської «вічної революційності», – революція тимчасова, оскільки є тією ж боротьбою за владу, тільки в інших географічних масштабах. Однак у статтях про культурне будівництво («О культуре будущего», «Литература и революция», «Культура и социализм», «Проблемы культуры. Культура старого мира», «Проблемы культуры. Культура переходного периода») Л. Троцький висловлює цілу низку ідей, співзвучних горьківським.

Як і для М. Горького, революція для Л. Троцького – процес нескінченний, у якому на зміну класовій боротьбі приходить культурне й наукове будівництво. Культуру Л. Троцький розуміє, як і Горький, широко – як усе, що створено людиною в боротьбі з природою. І М. Горький, і Л. Троцький виключають «стихійність» із суспільних відносин на всіх рівнях – науки, ідеології, економіки, сім'ї. Не поділяючи екстремістських ідей Л. Троцького щодо відмирання сім'ї, М. Горький, однак, говорячи про звільнення жінки, виправдовує колективні заклади казарменого типу (комуна, дитячий садок, колонія) («По Союзу Советов», «О детях»). Процес революційного перетворення країни і для М. Горького («Цели нашего журнала», «О самом главном», «С кем вы, «мастера культуры»?»), і для Л. Троцького («Литература и революция», «Культура и социализм») пов'язаний з її європеїзацією. Обоє поділяють утопічну ідею урбанізації села.

Уявлення М. Горького й Л. Троцького про людину майбутнього ґрунтуються на одній основі – ідеї надлюдини. У роботах «Литература и революция», «О культуре будущего» Л. Троцький підтримує погляд на мистецтво як життєтворчість, притаманний і М. Горькому («Равнодушие не должно иметь места», «О литературной технике»).

М. Горький не менше за Л. Троцького переконаний у глобальному характері революційного процесу, що розгортається в Росії. Але при всіх загальних моментах у цих двох концепціях є істотне розходження: для Л. Троцького культурна програма є все ж доповненням до головного – соціально-політичної експансії революції, тоді як для М. Горького – це основний зміст революції.

У підрозділі 3.4. «Вічна революційність» в уявленні М. Горького та І. Франка» розкривається утопічний характер горьківської революційної концепції.

У творчості І. Франка образ «вічного революціонера» з'явився значно раніше, ніж у М. Горького. У ході аналізу публіцистики М. Горького радянського періоду й статей І. Франка 1900-х рр. («Що таке соціалізм?», «Мислі о еволюції в історії людськості», «Соціалізм і соціал-демократизм», «Радикали і релігія», «Поза межами можливого», «Що таке поступ?», «До історії соціалістичного руху») виявлено: письменників поєднувало визнання безумовного пріоритету науки, ставлення до релігії як до скороминущої світоглядної системи, інтерес до гностичної традиції, симпатія до соціалізму. Водночас концепції «вічної» революційності М. Горького й І. Франка мають ряд істотних відмінностей.

Насамперед – це ставлення до людини. М. Горький мріє про перетворення людської природи, про вдосконалення сучасної людини до рівня надлюдини майбутнього. І. Франко реально оцінює людські можливості, його світогляд вільний від надлюдських устремлінь. Глобальним проектам М. Горького в публіцистиці І. Франка протистоїть теорія «малих справ».

У самому поступальному розвитку людства український письменник бачить не тільки плюси (прискорення й удосконалення праці, культурний розвиток), але й мінуси (суспільна й освітня нерівність). На тлі суджень І. Франка помітніша відсутність якісних характеристик прогресу в М. Горького, для якого це завжди рух до кращого

«Вічний революціонер» І. Франка – ідеальний образ. М. Горький намагається представити ідеал як реально втілений у «колективній людині». Всупереч подібній умоглядності І. Франко відстоює право особистості на самобутність, духовну й матеріальну незалежність. Задовго до реалізації комуністичної ідеї І. Франко побачив у ній небезпеку анігіляції особистості, перетворення держави на тоталітарну в'язницю, а його лідерів – на наддеспотів. Подібні застереження М. Горький висловлював у «Несвоевременных мыслях», і на початку 1920-х років у нього ще зберігалося ставлення до «організуючої ідеї» як до «тимчасової істини», але в 1930-і роки все, пов'язане з нею, складається в його публіцистиці в догматичну систему.

У четвертому розділі «Нова соціалістична духовність в уявленні М. Горького» досліджено філософське й духовно-моральне підґрунтя ідеї колективізму в  М  Горького.

У підрозділі 4.1. «Інтелектуальна енергія й соціалістична ідея як чинники нової духовності» встановлено: матерія в М. Горького стає творчою силою лише під впливом енергії, еманованої людиною, а та в свою чергу є вершинним витвором матерії. Події політичного й економічного життя Радянського Союзу, будь то партійна чистка чи колективізація, розглядаються в горьківській публіцистиці у двох планах  – видимому й енергетичному. Головне досягнення соціалізму, за М. Горьким, – нагромадження інтелектуальної енергії. Зусиллями цієї енергії, сконцентрованої в радянському виробництві, звичайна маленька людина за короткий час перетворюється на «людську одиницю» («О старом и новом человеке»). Відмінність цієї теорії від уявлень М. Горького попереднього періоду полягає в тому, що не тільки колектив впливає на особистість, але й особистість впливає на колектив.

Причетність до революційної енергії, за М. Горьким, починається з віри в «керівну/організуючу ідею». Хоча письменник і визначає її як наукову істину, «вчення Маркса-Леніна» наділяється атрибутами божества, уособлює загальне благо, справедливість, праведність.

Віра в «керівну ідею» творить чудеса, які мають не містичний, а науковий характер (Дніпрогес у циклі «По Союзу Советов»), це суттєво вплинуло на ставлення письменника до соціалістичної держави. Віра М. Горького в наукові чудеса сягає ідеї безсмертя. Смерть у його уявленні не неминуча, а лише «шкідлива» («Ответ», «О «Библиотеке поэта»). Публіцистичні виступи М. Горького на цю тему підкріплюються в 1930-і роки його ініціативами з організації центру експериментальної медицини («Перед нами розгортається велична й прекрасна робота»).

У підрозділі 4.2. «Духовні еманації колективу (колективна людина)» досліджено основні характеристики нової культури в публіцистиці М. Горького радянського періоду.

Нова духовність, з точки зору М. Горького, формується колективом. Особистість створив народ, у колективі вона набуває духовної цілісності, а поза колективом вироджується. У зображенні М. Горького колектив виглядає містичною спільнотою, єдиною духом і тілом (танець сасунських вірменів у циклі «По Союзу Советов», містичний велетень Радянський Союз у статтях «Анонимам и псевдонимам», «Школе взрослых в Смоленске», «Под красными знаменами», «Ударники в литературе»). Лише колектив володіє реальним безсмертям.

В ідеальному колективі існує гармонічний енергообмін між масою й кожною з її складових. Як колектив М. Горький характеризує не будь-яку спільність людей, а лише згуртовану передовою «організуючою ідеєю». «Організуюча/керівна ідея» – головний критерій в оцінці суспільних відносин. В залежності від того, хто є її носієм, письменник в одних випадках розглядає придушення особистості колективом негативно (при капіталістичному ладі), а в інших позитивно (в умовах радянської дійсності) («Ответ», «Ответ интеллигенту»).

Почуття колективізму в публіцистиці радянського періоду абсолютизується: «моє» повинне відступити на задній план перед «нашим». Виховання мас у дусі колективізму оголошується головним завданням соціальної педагогіки («Хорошее, полезное дело», «Харьковскому заводу «Серп и молот», «Прекрасным, героическим трудом вы удивляете мир», «Пионерам», «Редакции газеты «Канадский гудок», «О старичках», «О литературе и прочем»). У такому ключі повинне розвиватись і виховання (і перевиховання) дітей, а також класових (селянство) і професійних (письменство) груп.

Переборення індивідуалізму в письменницькому середовищі М. Горький бачить в оволодінні навичками колективної роботи, у створенні письменницьких бригад і в ідеологічній самоцензурі – підпорядкуванні творчого «я» «організуючій» ідеї. Він виступає проти літературної групівщини, вбачаючи в цьому результат вождистських амбіцій окремих письменників.

Обов'язком нової літератури, за М. Горьким, є створення соціалістичного міфу, міф же твориться колективною свідомістю. В такій новій літературі дозволяється обмежений, строго дозований мінімум «старої правди» («По Союзу Советов», «О литературной технике», «Еще раз об «Истории молодого человека XIX столетия»). Але «високий обман» у зображенні дійсності виправданий лише за умови наявної в колективі ідеї «вічної революційності», в іншому випадку це прояв старої, рабської ідеології.

У висновках узагальнюються результати дослідження, з яких основними є такі:

- тенденційні засади публіцистики М. Горького 1930-х років сприяли утвердженню в радянському літературознавстві догматичного погляду на творчість письменника; у літературній критиці 1920-х років, незважаючи на її загальну теоретичну обмеженість, було констатовано зв'язок М. Горького з Ф. Ніцше, Ф. Достоєвським, російським модернізмом, філософськими й художніми пошуками «срібного століття», про що наука отримала можливість говорити лише у 1980-і роки, а на сучасному етапі це стало аксіомами горькознавства;

- постать надлюдини в радянські часи повертається до публіцистики М. Горького в образі соціалістичного лідера, що є водночас частиною трудової маси та її духовним наставником; ця єдність суперечлива: між вождем і масою завжди зберігається дистанція; сильна особистість комуністичного типу за своїми соціально-психологічними характеристиками близька до «господарів життя» дореволюційної Росії в художній творчості й спогадах М. Горького;

- центральне поняття горьківської публіцистики радянського періоду – «маленька, але велична людина», поєднує в собі два типи – соціалістичний лідер і «пробуджена особистість» – і кидає виклик «маленькій людині» класичної російської літератури; нове поняття внутрішньо суперечливе, власне особистісне начало оцінюється в ньому вкрай низько: маленькі люди, «людські одиниці» уподібнюються мурахам, молюскам – тільки в масі вони набувають необхідного соціально-історичного масштабу й сили;

- традиційна для російської літератури «зайва людина» перетворюється в М. Горького на «непотрібну людину», що вимагає викорінення такого типу в суспільстві;

- у гуманістичній концепції М. Горького традиційному гуманізму протиставляється «правда організуючої ідеї», що виключає співстраждання навіть до «соціально корисного»; у радянський час письменник переглядає своє ставлення до громадянської війни;

- у публіцистиці М. Горького 1930-х років отримує розвиток ідея «вічної революційності», що розуміється як всебічний соціально-економічний, культурний, науковий прогрес надсвітового й утопічного характеру (урбанізація села, життєтворчість, перетворення природи);

- під новою соціалістичною духовністю М. Горький розуміє нагромадження інтелектуальної енергії в суспільстві, що є прихованою сутністю й найважливішим завданням соціалістичного будівництва;

- визначальними умовами причетності особистості до інтелектуальної енергії мас стають віра в «організуючу/керівну ідею», що в горьківській публіцистиці 1930-х років набуває статусу вищої істини, і широкі – на межі з дивом – можливості науки (досягнення людиною безсмертя);

- ще один чинник гармонічного енергетичного обміну між особистістю й масою – абсолютизоване почуття колективу; у публіцистиці М. Горького радянського періоду особистість нівелюється, поступаючись місцем містичній єдності людей, об'єднаних «організуючої» ідеєю; статті письменника наповнені закликами до колективної творчості;

- гуманістична концепція М. Горького антиномічна: однакові явища (знищення ворогів, підпорядкування особистості колективу) в одних умовах (капіталістичної системи) оцінюються як негативні, в інші (при соціалізмі) як позитивні.

Дисертаційне дослідження може стати основою для дослідження специфіки горьківського гуманізму в більш широкому соціокультурному контексті епохи.