ТИПОЛОГІЯ Й ПОЕТИКА МЕРЕЖЕВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І СУЧАСНЕ ЗАХІДНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО : Типология И Поэтика СЕТЕВОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И современное западное ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЕ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, з’ясовується стан її опрацювання, визначаються принципи її побудови та об’єкт дослідження, його мета і завдання, теоретико-методологічні основи і методи аналізу, мотивується вибір художніх текстів, розкривається новизна та практична значимість роботи.

У першому розділі – „Теоретичне осмислення мережевої літератури в сучасному західному літературознавстві” – розглядаються найвизначніші праці сучасних західних літературознавців з проблем вивчення мережевої літератури, її типології та поетикальних особливостей.

Найважливіший первинний вклад у теоретико-літературне осмислення проблеми зв'язку сучасних комп'ютерних технологій та літератури було зроблено такими науковцями, як Ролан Барт, Мішель Фуко, Умберто Еко, Жак Дерида, Юлія Крістева, Маршал МакЛуен та іншими, а також науковцями суміжних дисциплін – Теодор Нельсон, Ванневар Буш та інші. Дослідження цих науковців часто не є цілком присвяченими мережевій літературі, а є скоріше спробами побудувати модель нового  типу літератури, яка на сьогодні найбільш адекватно реалізовується в рамках комп'ютера. Саме ці науковці заклали основи термінології, яка застосовується в літературознавстві досі.

Попри те, що є досить проблематичним відокремлення “літератури в мережі” та “літератури мережі”, ми маємо на меті вивести головні принципи такого розподілу та провести детальнішу типологізацію саме мережевої літератури.

Мусимо підкреслити те, що мережева література представляє собою специфічну систему, з якої можемо абстрагувати основу та надбудови. В основі комп'ютерної мережі лежить технологія, яка дозволила утворити таке явище як мережа Інтернет, а саме гіпертекст. Ми розуміємо тут гіпертекст як віртуально можливий спосіб переходу від одного документа чи його уривка до іншого, що реалізовується за допомогою певних мов програмування. Гіпертекст виступає в ролі організуючої технології, засобом якої в мережі можливо зробити доступними кожному користувачеві певні інформаційні одиниці.

Пошук найбільш адекватного терміна для позначення масиву літературних творів, які творяться та сприймаються за участі сучасних комп’ютерних технологій, є важливим моментом в теоретико-літературному осягненні мережевої літератури.

В дослідженнях науковців різних країн побутують терміни на позначення літератури комп’ютерного середовища, вироблені з урахуванням особливостей мови та історичних умов формування теорії цього типу літературних творів.  Наприклад, у польському літературознавстві існує термін „літернет”; в російському – „сєтєратура”. Ці терміни мають не настільки адекватну наукову форму, як важливу для наукових кіл певних країн історію свого формування та функціонування, чим в більшості зумовлюється їхнє використання. В українському літературознавстві поки що не сформовано такого терміна за відсутності відповідних літературних творів та їх широкого обговорення.

Для того, аби віднайти найбільш відповідний термін на позначення літератури комп’ютерного середовища, ми сягнули до комп’ютерних наук. Зрозуміло, що прив’язаність літературного тексту до комп’ютерного середовища, а також його інтерактивність, мультимедійність та інсценованість, повинні бути охоплені новим терміном. На нашу думку, одним з найадекватніших термінів з цього ряду є термін „гіпермедіа”, що позначає собою всі перераховані ознаки цього типу літератури.

Натомість у своєму дослідженні ми обрали інший, менш претензійний авторський термін, який має український корінь та прямо вказує на мистецький характер явища та його зв’язок з комп’ютерними технологіями – „мережева література”. З одного боку цей термін апелює до важливої опозиції, яке було обґрунтовано польськими науковцями в збірниках праць „Літернет: література і інтернет” та „Lite et.pl”. Суть цієї опозиції полягає в протиставленні двох великих масивів літературних текстів на підставі їхнього відношення до комп’ютерного середовища. Один масив публікується в комп’ютерному середовищі після публікації у формі друкованого тексту, причому він не прив’язаний до можливостей комп’ютерних технологій і може бути без зусиль перетворений знову на друкований текст. Такого ґатунку тексти є, для прикладу, наповненням електронних мережевих бібліотек, і мета „цифрування” таких текстів – полегшення доступу та користування ними. Ці тексти, за висловом П.Марецького, можна назвати „літературою в мережі”. Існує й інший масив літературних текстів, що значно ближче зв’язаний з можливостями комп’ютера та комп’ютерної мережі, ба навіть більше – тексти цього масиву не можуть існувати поза комп’ютером і комп’ютерною мережею. В такому разі варто говорити про т.зв. „літературу мережі”. Саме із такого погляду ми вважаємо термін „мережева література” прийнятним для використання в межах наукового дослідження. Варто також зазначити, що цей термін двояко визначає „літературу мережі”, вказуючи на два її рівні:

а) мережевий характер окремих текстів, не зважаючи на природу носія, на якому вони розміщені (жорсткий диск ком’юптера, компакт-диск, інтранет, всесвітня комп’ютерна мережа), адже нелінійний текст зрештою є мережею непослідовних одиниць;

б) публікація текстів у комп’ютерній мережі як один з найпростіших способів донесення їх до читача, адже перші „гіпертекстові романи” були опубліковані в комп’ютерній мережі, і лише прагення до збереження авторських прав письменників та комерційні міркування перенесли ці тексти на окремі носії – компакт-диски чи дискети.

Отже, вивчивши проблему терміна на позначення літератури комп’ютерного середовища, ми зупинилися на власному терміні „мережева література”, визначивши його особливі риси та можливі кореляції.

Українське літературознавство силами визначних його творців створило умови для вивчення новітніх явищ літератури, серед яких і мережева література. Вивчаючи принципи асоціацій ідей, І.Я.Франко задовго до перших комп’ютерів та комп’ютерних мереж, говорив у роботі „Із секретів поетичної творчості” про те, що нема сумніву, що спосіб, як пов'язуються одні з одними ідеї, репродуковані в певному поетичному творі, надає тому творові головний його колорит. От тим-то досвід над асоціацією ідей у поета може дати нам вагомий матеріал до його характеристики. Говорячи, зрозуміло, не про гіпертекст, а про побудову лінійного тексту, Франко висловлює надзвичайно важливу думку про ґрунтовну роль закону асоціацій ідеї між окремими, нехай і послідовними, елементами літературного твору.

Сьогодні є лише поодинокі українські дослідження природи гіпертексту та близьких до нього явищ в літературі. Термінологічний апарат, який можна було застосовувати у вивченні мережевої літератури, ще до кінця не розроблений. В центрі праць постає проблема фраґментарності, специфіки існування пастишу та деякі риси гіпертексту. В статті „Етюди з сучасної жанрології” В.Костюк виділяє такі головні риси гіпертексту, як принципова можливість існування лише у комп’ютерному вигляді; множинність віртуальних структур.

В українському літературознавстві поки що немає ґрунтовного дослідження з обраної нами теми, яке би могло послужити для нашої роботи вихідним пунктом. Нам відомі декілька праць, що розпочинають довгий шлях теоретичного осмислення мережевої літератури та близьких їй культурних явищ. Нам відомі тексти дисертаційних досліджень Костюка В.І. „Поетика фрагменту і художня цілісність твору”, Алатирєвої Н.Б. „Номінативна ланка в середовищі українського обрядового гіпертексту” та  Коломієць Н.В. „Лінгвістичні особливості організації гіпертексту інтернет-новин (на матеріалі англійської мови)”. У своєму короткому есе під назвою „Вихід другий: пря з комп'ютерним змієм” літературознавець Ростислав Семків намагається вказати на підвалини теоретичного осмислення ролі комп'ютера в сучасній культурі та науці. Посилаючись на праці Ж.Ф.Ліотара та деяких російських науковців, Р.Семків з острахом говорить про втрату людиною природності. Стаття Людмили Сокол „Гіпертекст і постмодерністський роман” репрезентує результати досліджень науковця в галузі впровадження несеквенційного письма в сучасній романістиці. В статті зустрічаємо посилання на праці А.Роб-Ґріє, М.Кафаленос, Б.МакГейла, М.Бахтіна, А.Мережинської, М.Субботіна, М.Візеля, С.Корнєва, Я.Міхайловіч. У статті аналізуються такі твори, як „Хозарський словник” М.Павича, „Замок перехрещених доль” І.Кальвіно, „Шляхи до раю” П.Корнеля, „Композиція №1. Роман” М.Сапорти, „Бліде полум'я” В.Набокова. Натомість не згадуються чисто гіпертекстові віртуальні тексти М.Джойса, Ш.Джексон та інших. Л.Сокол у своїй праці подає визначення таких важливих і для нашого дослідження понять, як інтертекстуальність, гіпертекстуальність, дисперсність, нелінійність, мультимедійність. Тексти, які дослідниця зараховує до „української літератури в Інтернеті”, не класифікуються згідно їхньої природи, а лише об'єднуються згідно місця їхньої публікації, а саме мережі Інтернет.

Таким чином, в українському літературознавстві тема мережевої літератури ще цілком не розроблена, хоча зроблені перші кроки на шляху освоєння цієї ланки сучасного мистецтва. Натомість багатий теоретичний матеріал дають праці сучасних літературознавців США, на підставі яких ми можемо вималювати чіткі типологічні та поетикальні схеми мережевої літератури.

Другий розділ дисертації - "Типологічна модель мережевої літератури в працях західних літературознавців" - присвячений аналізові основних одиниць мережевого літературного тексту - текстона та гіперпосилання, вивиченню історичних, технологічних та поетикальних особливостей нелінійного літературного тексту, а також велика увага присвячується дослідженню типологічної моделі мережевої літератури, запропонованої Е.Дж.Аарсетом.

У процесі читання гіпертекстового літературного тексту читач зустрічається з двома основними одиницями мережевого тексту, які диференціюють його як відмінну форму в контексті масиву мовленнєвої діяльності людини - окремими уривками, які за своєю структурою є лінійними і складають собою окремі відносно завершені наративні одиниці, які достатні для передачі читачеві певної естетичної інформації і які ми будемо називати вслід на Е.Дж.Аарсетом „текстонами"; і посиланнями, особливість яких як одиниць тексту полягає не тільки в їхньому функціонуванні як зв'язків з іншими документами, а і в зміні сутності їх як мовних одиниць, що складають мовне полотно літературного тексту.

Посилання ― спосіб поєднання двох уривків одного і того ж тексту або є переходом на інший відносно окремий текст. Посилання є головним механізмом, який суттєво відрізняє друкований текст від того, що сконструйований за допомогою технології гіпертексту, і дозволяє створити умови для непослідовного прочитання певного тексту, розбитого автором на певну кількість уривків, які ми називаємо документами.

Природа посилання відмінна від відсилки до джерела чи коментарю в друкованому тексті. Посилання в гіпертексті має необов'язковий характер, тоді як без знання одиниць, до яких відсилає друкований текст, його розуміння буде неможливим або ж неповним. У цьому зв'язку говорять про заміну наративного потоку, властивого т.зв. друкованій літературі, який є лінійним і нелінійність якого приховується лише в плані змісту, дискурсом "ерґодичним" (за Еспеном Аарсетом). Суть його полягає в матеріалізованій нелінійності розповідного тексту засобом докладання зусиль з боку читача, а відповідно і побудові в свідомості читача відносно цілісного твору на підставі прочитаної певної обмеженої порції тексту. Ця порція не дорівнює загальному об'єму певного літературного тексту, проте дозволяє створити настільки завершене естетичне враження в читачів, які можуть говорити про досконалість процесу естетичної комунікації між літературним текстом і свідомістю читача.

Під час читання вибудовується певний маршрут прочитання тексту -  послідовність читання відносних семантично цілісних уривків тексту. Побудова маршруту прочитання тексту зумовлюється головно вибором певних посилань в кожному з текстів, що відкриваються читачеві на площині екрану. Текст постає як збір відносних семантично цілісних уривків. Гіпертекст дозволяє створити текст, який може бути деконструйованим під час його читання з опорою читача саме на відносно семантично цілісні уривки.

У літературознавстві США було запропоновано декілька термінів, які, на думку науковців, мали б слугувати для позначення окремої відносної семантично цілісної одиниці тексту мережевої літератури. На нашу думку, саме термін "текстон" може бути застосований із значенням відносної семантично цілісної одиниці тексту. Його відмінністю від лексії в друкованій літературі є такі його риси: сталість та об'єктивність у межах одиничного прочитання, лінійність, відносна завершеність та семантична цілісність. Текстон ― складова тексту, яка характерна інформативністю та тісним зв'язком з іншими такими ж складовими тексту.

Літературний текст, який твориться та сприймається за посередництвом комп'ютера, є матеріалізацією літературного першотвору автора, і був задуманий ним з урахуванням можливостей, які пропонує комп'ютер. З погляду теорії літератури можна зробити припущення, що за ідеальних умов весь комплекс літературного творіння (літературний першотвір та літературний текст, разом з передбачуваною автором моделлю читацького твору) реалізується автором як специфічна літературна форма, яка відразу є сукупністю окремих текстів, об'єднаних у мережу, прочитання яких має за мету утворення умовного над-тексту, причому цей над-текст є варіативним та різниться від прочитання до прочитання. На позначення особливого типу інформаційної одиниці, в якій текст, зображення, звук та дії об'єднані разом у комплексну, непослідовну  мережу асоціацій, яка уможливлює користувачеві перегляд пов'язаних тем як завгодно, не рахуючись з порядком їх подачі, вживається термін гіпертекст. Термін запропонував Т.Нельсон 1965 року в праці "Літературні машини".

Основою для утворення нелінійного тексту є посилання, яке з'єднує два окремі документи. З погляду теорії літератури, посилання є узгодженням зовнішніх зв'язків між окремими текстами, що уможливлює перехід від одного тексту до іншого засобом активізації цього посилання. За наявності декількох посилань з одного і того ж тексту до відповідно декількох текстів створюється можливість альтернативного вибору читачем шляху прочитання.

Серед творів, тексти яких володіють мають ознаки, варто назвати збірку "Каліґрами" Ґ.Аполлінера, драматичний твір "Ніч 16 січня" Айна Ранда, "Композицію №1. Роман" Марка Сапорти, книгу "Сто трильйонів віршів" Раймона Квене, "Пейзаж, намальований чаєм" Мілорада Павича. Між сучасними літературними творами, які найкраще втілюють ідеї нелінійності назвемо гіпертекстовий роман "Полудень. оповідання" Майкла Джойса. До цього списку можемо також додати такі твори як "Життя і роздуми Трістрама Шанді, джентельмена" Л.Стерна, "Життєва філософія кота Мура" Е.Т.А.Гофмана. В українській літературі відомі зразки т.зв. "зорової прози" Андрія Чужого "Ведмідь полює за сонцем", із сучасної української літератури - тексти І.Іова, М.Мірошниченка, І.Лучука та інших.

Поряд з іншими ученими, які сьогодні працюють у США над проблемами мережевої літератури, дослідження Еспена Аарсета виділяються своєю послідовністю та обґрунтованістю. Його критичні розгляди сучасних праць про мережеву літературу виявляють їхні слабкі сторони, які в основному полягають у надмірному захопленні новими можливостями літератури та недостатньому аналізі нових літературних форм, які здобули можливість реалізації з допомогою сучасних інформаційних технологій.

Еспен Аарсет пропонує два ключові терміни, - "кібертекст" і "ерґодична література". Термін "кібертекст" незмінно асоціюється у нас з науковою дисципліною кібернетикою, яка в розумінні її творців повинна бути інтердисциплінарною конкретною дисципліною, що займається дослідженням процесів керування - водночас в живих організмах і технічних приладах, а також і в суспільстві. Елементами процесу керування, за працею польського ученого Йозефа Коссецького "Метакібернетика", є: 1) прийняття рішення - тобто вибір варіанту, який повинен бути зреалізований в результаті даного процесу;  2) реалізація обраного варіанту.

Принципи кібертексту лежать в основі типу літератури, який, на думку Е.Аарсета, є не стільки новим, скільки невивченим. Застосування волі читача як незмінної складової літературного твору, анґажування його не лише до пасивного сприймання текстового потоку, а до творення чи перетворення цього тексту, є ознаками, які диференціюють певні літературні тексти в контексті світового письменства. Це дає можливість дослідникові припустити існування підстав для відокремлення засобами наукового абстрагування цілого масиву літературних творів, тексти яких вимагають від читача докладання певних зусиль в процесі читання. Тому дослідник вводить новий термін „ерґодична література" на позначення цього масиву літературних творів.

Терміном "ерґодична література" (англ. "ergodic literature") учений позначає масив певного виду текстів, які можуть реалізовуватися як в комп'ютерному середовищі, так і поза ним. В процесі читання кібертексту користувач здійснює семіотичний відбір, створюючи певну послідовність, і цей вибірковий рух є роботою з фізичної побудови тексту, що його не враховують різні теорії читання.

Третій розділ дисертації - "Поетика мережевої літератури в працях сучасних західних літературознавців" - присвячено вивченню поетикальних особливостей типів мережевої літератури, а саме наративного гіпертексту та мережевої зорової поезії. В розділі також велика увага приділяється ролі автора й читача та аналізується процес читання тексту мережевої літератури. Важливим підрозділом третього розділу є огляд розвитку української мережевої літератури та стану вивчення цього підвиду літератури в українському літературознавстві.

Наративні структури, які ймовірно вичленити з наявних творів мережевої літератури, мають відмінні риси, до яких причисляються такі їхні властивості, як наявність рівнобіжних текстових потоків (нелінійність тексту), можливість роботи в діалоговому режимі (інтерактивність тексту), залежність від носія (інсценованість тесту) (а відповідно й можливість формування щоразу іншого або відмінного твору в результаті кожного окремого прочитання, відсутність можливості повторного прочитання тексту і повторення естетичного досвіду) і поєднання в тексті мовних і позамовних елементів (мультимедійнійсть).

Е.Дж.Аарсет на основі своїх попередніх досліджень, у праці „Кібертекст: Перспективи ерґодичної літератури" робить висновки про особливості нарації в мережевій літературі. Дослідник говорить, що основною відмінністю між літературними текстами мережевої літератури й іншими модерністичними текстами є те, що перші спираються на гіпертекстовий механізм передусім для того, щоб віддалити від себе читача, задля лінґвістичного ефекту. Гіпертекст швидко стає для читача лабіринтом, і читач стає його "заручником", в'язнем повторів, колових шляхів і власних виборів шляхів прочитання. Те, що можна визначити як фраґменти тексту, або навіть як акт їх визначення, дозволяє нам побачити цілісність навіть тоді, коли фраґменти і не складають собою цілісності. Це є головним тропом літературного механізму літературних текстів мережевої літератури, наприклад таких, як "Afte oon. a story" Майкла Джойса або "Patchwork Girl" Шеллі Джексон.

У контексті мережевої літератури яскраво виділяється  в окремий тип зорова поезія, яку в англомовних джерелах зазвичай називають „конкретизм" (англ. concretism). У своєму маніфесті „Орієнтований план конкретної поезії" члени групи Нойґандрес говорять, що слово в конкретизмі бачиться само по собі - привабливе поле можливостей - подібне до динамічного об'єкта, життєвої ґратки, завершеного орґанізму, з психо-фізико-хімічними властивостями. За метафоричністю маніфесту приховується дійсна практика митців-конкретистів - акцентування на певних властивостях мовної одиниці чи графеми (чи це літера, чи звук, чи слово, чи висловлювання, чи період). Під „певними властивостями" ми маємо на увазі властивості, про які говорили конкретисти ще на початку 1950-х років - це „вербо-воко-візуальні" властивості. Ймовірний розподіл плану вираження конкретистського тексту на три рівні згідно програмних документів представляється нам таким: семантичний (що експлуатувався такими напрямами, як концептуальне мистецтво, соціальне мистецтво, перформенс), фонетичний (використовувався і досі зокрема в т.зв. „sound poetry" - „звуковій поезії", що не може бути записана за допомогою традиційної мовної графіки) і графічний (це власне зорова і конкретна поезія, належні до яких тексти не можуть бути артикульовані та не мають змісту в традиційному розумінні). Проголошуючи трирівневу структуру тексту, конкретисти в своїй творчості акцентували на одному з трьох рівнів, впадали в крайнощі, творячи текст, який може бути або лише прозвучати як звукозапис чи декламація, але не може бути в звичний спосіб переданий на письмі, або ж може бути сприйнятий як послідовність чи масив знаків (мовних і немовних), але не може бути відтворений усно без найменшої втрати. В своїй спробі визначення конкретизму дослідник сучасного мистецтва з США Роберт Клувер зазначає, що конкретна поезія, або ж зорова поезія чи вербо-воко-візуальна поезія втілила в життя прагнення до інтермедіальності, що присутня в усіх мистецтвах, відповідна їм і водночас така, що формує сучасну чуттєвість, яка з'явилася внаслідок взаємодії різних знакових систем в мистецтві і житті, і для якої намагання визначити різницю між мистецтвом і не-мистецтвом щоразу більше втрачає свій сенс. Термін „інтермедіальність", зважаючи на специфічний характер конкретизму, набуває особливо важливого звучання. Саме використання у конкретизмі багатьох засобів передачі інформації репицієнтові визначає т.зв. „інтермедіальність" цієї мистецької техніки.

Підкреслюємо, що процес ідентифікації читача з конкретистським текстом відбувається надзвичайно подібно до ідентифікації з текстом бароковим. Дослідниця українського Бароко Б.Криса говорить, що поетична норма І.Величковського - своєрідний код, розшифрування якого уможливлює певне прочитання. Читачеві потрібне особливе знання, щоб прочитати текст, і він дістає це знання від автора. Невичерпність поетичного смислу підкреслено ймовірністю ще інших способів цього написання-прочитання. Твори Івана Величковського, відомого українського барокового поета і теоретика, подібні до сучасного мережевого конкретизму передовсім поєднанням графіки та мовних знаків у єдину естетичну цілісність та створенням поетичних структур, які не лише дозволяють різні прочитання одного і того ж тексту, але й запрошують читача до такої діяльності. Прикладами можуть бути такі тексти, як „Чворогранистий" вірш або вірші „Єдиногласний" чи „Єдинопадежний", семантика яких залежить від комбінацій їх сеґментів.

Мережева література в усій її різноманітності представляє собою єдність постструктуралістських концепцій тексту в електронному їх втіленні, що торкається проблем авторства та автономності тексту. Функції автора в рамках мережевої літератури ми умовно поділяємо на декілька рівнів. На першому рівні, як і в "традиційній" літературі, автор поводиться як творець, який керує процесом творення тексту, творить його й отримує продукт своєї діяльності - власне літературний текст. У випадку завершення процесу творення тексту на цьому етапі, автор отримає результат своєї діяльності, яким буде лінійний літературний текст, не зважаючи на те, якою б ускладненою не була його структура і якою мірою він не імітував нелінійність.

На наступному етапі виявляються суттєві відмінності між мережевою і "традиційною" літературою, адже авторові доводиться йти далі, аніж формувати пропозицію готового лінійного тексту, а саме - творити нелінійну структуру тексту. Ми припускаємо декілька можливостей творення цієї нелінійної текстової структури, але в межах теоретико-літературного дослідження беремо до уваги узагальнений ідеальний образ цього процесу, за умов якого текст постає нелінійним, починаючи від самого авторського задуму. В будь-якому випадку, нелінійну структуру тексту авторові доводиться оформляти задля досягнення потрібного ефекту від евентуального читання тексту. Для цього автор вдається до застосування сучасних комп'ютерних технологій, які дозволяють йому з легкістю втілювати свій задум. Ймовірно також припустити, що текст і його оформлення можуть розпосторюватися на наступний рівень і відбуватися паралельно із читацьким сприйманням. Завершення оформлення мережі відношень між текстонами означає межу другого авторського функціонального рівня.

У випадку з текстами мережевої літератури, яких не запрограмовує автор на доопрацювання з боку читача чи самого автора, на другому рівні процес творення доходить свого завершення. В цій ситуації може постати текст, який має різні характеристики ― це або лінійний текст, оформлений як гіпертекстова одиниця з простими відношеннями між текстонами, які здатні лише увиразнити його лінійність (наприклад, посилання наприкінці кожного текстона до початку іншого без можливості альтернативного вибору), і на цьому процес творення такого виду тексту завершується, або ж це може бути нелінійний текст, якщо в волі автора було встановити альтернативні посилання до інших текстонів. На наступному етапі маємо справу з продовженням процесу творення нелінійного тексту. Якщо текст згідно задуму автора повинен бути "відкритим" і таким, що потребує втручання в текст зовні задля активізації заданих автором або встановлення додаткових відношень всередині себе або з виходом поза власні межі, він досотворюється і на наступному рівні, на якому вже має свій вплив особа читача. У випадку з текстом, який надає читачеві можливості його доопрацювання, ймовірно читач займає місце співавтора. Ми вживали в другому розділі терміни "первинний автор" і "вторинний автор" задля позначення автора і читача, і тут варто підкреслити, що така ситуація стає можливою лише на цьому третьому рівні. В цій ситуації читання та творення тексту перемежовуються, внаслідок чого автор стає "первинним авторм", яким він і був від самого початку, оскільки саме від нього йде ініціатива творення тексту, а читач стає "вторинним автором", який має вплив на текст, на відношення в тексті, проте лише користується текстом "первинного автора" як готовим продуктом, не впливаючи на його форму, а лише діючи в межах тих можливостей, які надає йому "первинний автор". Цей етап формування літературного тексту завершується утворенням специфічної літературної конструкції, яка, з одного боку, є продуктом творчості автора ("первинного автора") та продуктом читацької активності (твором "вторинного автора").

На наступному етапі, який не є властивим для всіх текстів мережевої літератури, кожен наступний читач зустрічається з літературним текстом, який вже був підданий обробці попередніх читачів, що відповідно здатне змінити його структуру, а також кількість і якість текстонів. Стосунки читача і такого типу тексту подібні до взаємин користувача комп'ютерної мережі й т.зв. блоґу, форуму або гостьової книги, які дописуються іншими користувачами і в такий спосіб формуються як специфічна форма писемної бесіди, розтягненої в часі. Постать автора такою ж мірою віддалена від читача, натомість актуалізується активність кожного з попередніх читатів.

Як ми бачимо, суттєвої зміни функцій автора не відбувається, проте відбувається помітне доповнення його функцій. На першому етапі авторської роботи результатом є лінійний літературний текст, який мало чим різниться структурою від структури лінійного тексту. Натомість у результаті роботи автора згідно тієї моделі, яка виділена яке згаданий другий етап, твориться текст, який може бути нелінійним в своїй структурі, хоче може припускати лише експлуатацію гіпертекстової структури задля спрощення доступу до всіх його складових елементів. Найвищий етап - це сприймання читачем тексту, який містить знаки не лише авторської роботи, але й читацького втручання. Саме на цьому етапі ми можемо підтвердити істинність висловлювання Дж.П.Лендова про присутність інших читачів-співавторів, за умови, якщо певний текст допускає можливість доопрацювання його вмісту, дописування розділів чи додавання власних коментарів до певних його частин. Власне тут варто згадати про авторство та його множинність в контексті мережевої літератури.

Присутність чи відсутність шляху прочитання змінює розуміння сеґменту літературного тексту. В тому випадку, якщо шляхи прочитання оповідання „Полудень" звузити до одного потоку, цей твір перетвориться на звичайне оповідання в традиційному розумінні: воно може імітувати лінійний текст доти, доки не буде сприйняте в звичному для нього віртуальному середовищі. Читацьке усвідомлення межі між лінійним та нелінійним текстом з багатьма альтернативними шляхами прочитання дозволяє говорити про те, що це гіпертекстове оповідання звертається до проблеми читання як до одного з пластів свого підтексту. Ймовірне прагнення читача віднайти в тексті вирішення провідної проблеми твору зближує це оповідання з лінійними зразками літератури. Проте зусилля, якого мусить докладати читач на цьому шляху аж ніяк не нагадує перегортання сторінок та цілковиту контрольованість читання в друкованій літературі.

Стосовно гіпертекстових літературних творів української літератури варто зазначити, що їх є обмаль. У польській літературі на сьогодні, наприклад, такого ґатунку творів нараховується не більше десятка, і це за ситуації повної інформаційної відкритості польського культурного простору світовому процесові. В російській літературі подібна ситуація. В Україні гіпертекстові твори поки що не обговорюються і не пропонуються читачеві поряд з т.зв. секвенційними, проте починають творитися. Наприклад, молодий харківський поет Олег Коцарев є автором, за власним жанровим визначенням, „гіпертекстової поеми" „Квітневі тести", що деякий час була розміщена в мережі Інтернет для широкого доступу читачів. Олег Коцарев, відомий своїм незвичним поетичним стилем, створив нелінійний текст досить простої структури, що наслідує структуру психологічного тексту.

В українській літературі зорова поезія і конкретизм скоріше як мистецькі техніки, а не літературі напрями, представлені відносно небагатьма текстами, здебільшого присутніми в літературі української діаспори. Зорова поезія в Україні, незважаючи на давні традиції, не є надзвичайно розвиненою. Найсильніші конкретистські тенденції помітні в творчості Ярса Балана, Миколи Мірошниченка, Івана Іова, Івана Лучука. У творах цих письменників широко застосовуються вже класичні техніки віршотворення, які відомі ще з епохи Борокко, а також сучасні методи творення зорового поетичного тексту. Так, конкретистські вірші зустрічаємо в творчості українських письменників Канади, натомість в „материковій" українській літературі конкретистських текстів майже немає. Переважає в українській літературі класичний фігурний вірш, але зустрічаються і такі унікальні поетичні форми, як „Періодична система слів" І.Іова або „Україна" М.Сороки.

Здебільшого українські письменники в своїй творчості поки що не використовують сучасних комп'ютерних технологій. Лише дехто з українських літераторів починає використовувати можливості комп'ютера у творенні зорових текстів. Серед таких піонерів назвемо того ж О.Коцарева, М.Сороку. Проте здебільшого ці письменники не творять тексти, які були б призначені для сприймання виключно у віртуальному середовищі і не могли бути передані на папері.

Таким чином, мережева українська література лише розпочинає свою ходу і ще не набула достатнього розвитку, аби можна було з певністю сказати, що вона вже зародилася і розвивається. Зародження мережевих літературних форм, як ми вже наголошували, залежить від багатьох чинників, головні з яких ― тотальна комп'ютеризація, розвиток комп'ютерних мереж та мережевого життя. Натомість розробка теоретичної бази для вивчення мережевих літературних творів присутня вже сьогодні та змушує задуматися над важливістю та неминучістю появи мережевої літератури в контексті українського мистецького процесу.

ВИСНОВКИ

Здійснене дослідження розкриває найважливіші проблеми вивчення літератури, що використовує можливості комп'ютера і поза комп'ютерним середовищем не може бути адекватно передана читачеві. Проаналізовані в дисертації праці доводять важливість вивчення новітніх літературних форм, що існують у віртуальному середовищі комп'ютера, та показують перспективи їх появи та розвитку на українському ґрунті.

Наявність великої кількості робіт, присвячених тематиці мережевих мистецьких форм, дозволяє говорити про поступ теоретико-літературної думки у США та вдосконалення і розширення літературознавчого інструментарію на шляху створення різноманітних методик вивчення складних літературних форм.

У дисертації проведено зіставний аналіз позицій провідних американських дослідників мережевої літератури, здійснено базову класифікацію типів мережевої літератури та висвітлено проблеми їх поетики і специфіки рецепції.

Зважаючи на сучасне перемежування видів мистецтва, література в певних зразках втрачає свої властиві ознаки, набуває рис малярства (наприклад, зорова поезія, конкретизм, до яких доклалися і українські автори, серед яких І.Іов, М.Мірошниченко, В.Трубай, С.Сорока, і зарубіжні – Д.Піґнатарі, А. де Кампос, А.Сароян, І.Ісу та інші), музики (наприклад, симультанні вірші дадаїстів (Т.Тцара, Х.Балл, Р.Хюльзенбек та пізніші К.Швіттерс, Е.Яндль) або т.зв. “звукова поезія” (“sound poetry”) в сучасній американській та європейській літературах), театру (прикладом можуть послужити ті ж самі дадаїстичні акції, а також концептуалістські геппенінґи та перфоманси), кінематографу (наприклад, поетичні фільми учасників руху Флуксус та сучасна мультимедійна поезія Б.К.Стефанза чи Л.П.Ґляс'єра), скульптури та архітектури (наприклад, просторова, виготовлена з бетону і заліза, поезія Фінлея та Ґеріца, яку зараховують до конкретизму). Однак, важливо підкреслити, що в більшості випадків навіть при порушення традиційної художньої форми незмінною залишається первинна ознака літератури ― використання мови. Яким би не був зміст та смисл твору, а також і форма, мова визначає належність певного творіння до літератури.

До мережевої літератури належить зорова поезія, яка не може бути адекватно відтворена на папері, оскільки використовує можливості комп'ютерних технологій, передовсім анімацію та гіперпосилання. Мережева зорова поезія належить до однієї з гілок сучасної мережевої літератури, що доводить, по-перше, її залежність від т.зв. електронного носія, який не може бути замінений яким-небудь іншим, наприклад, книгою; по-друге, вона виявляє риси інтерактивності, використовує гіперпосилання та можливості мов програмування (для прикладу, в середовищі веб-сторінки JavaScript, PHP, ASP або в середовищі Macromedia Flash – ActionScript); по-третє, тексти, які зараховуємо до мережевої зорової поезії, мають характерний спосіб представлення читачеві на комп'ютерному екрані; по-четверте, містять мультимедійні елементи та володіють специфічним оформленням самого тексту, що входить до складу авторського задуму і сприймається читачем як цілісність поряд із самим текстом.

Як бачимо на прикладі мережевої зорової поезії, поєднання вербальних та невербальних одиниць стає не лише шляхом до відкриття нових можливостей трансляції естетичної інформації, а підставою для постання нового для мистецтва типу літературного тексту, в якому на рівних правах поєднуються одиниці різних якостей з різними вимогами щодо їх сприймання. Саме через те Дж.Д.Болтер говорить про те, що “гіпермедіа просто поширює принципи електронного письменства на сферу звуку та зображення”.

З іншого боку до теоретичного осягнення мережевої зорової поезії підходить Е.Аарсет. Вивчаючи специфіку кібертексту, науковець вказує на тенденцію до зменшення “дистанції між сиґніфікатом та сиґніфікантом”, що вирізнялося теоретиками конкретизму як одна з базових властивостей цього напрямку. Конкретизм, який заявив про себе 1953 року проведенням спільної літературної виставки в Сан Пауло, в Бразилії, в якій в основному взяли участь засновники напрямку, учасники угруповання “Нойґандрес”, постановив увиразнити графічну сторону мовного знака, перетворити текст на “корисний об'єкт”. Конкретна поезія трактується її теоретиками як мистецтво, в рамках якого митець почуває “тотальну відповідальність перед мовою”. Одними з основних рис конкретизму в програмному документі угруповання "Noigandres" описані в таких термінах: "напруга речей-слів в часопросторі. Динамічна структура: розмаїття супутніх спрямувань". Наділення мовного знака рисами персонажа з усіма його психічними, філіологічними, хімічними та фізичними властивостями є відмінною рисою конкретизму, яка дещо посуває його від власне зорової поезії та підтверджує його межовість як мистецької форми.

У рамках мережевої зорової поезії ми можемо виділити дві гілки: одна представляє суто мережеву зорову поезію, ще в творчому задумі якої були враховані можливості комп'ютерних технологій, інша – адаптацію вже попередньо відомих з друкованих варіантів читачеві текстів, які були перетворені з різних причин на мультимедійні одиниці комп'ютерної мережі.

Перший підтип мережевої зорової поезії, очевидно, в процесі свого творення застосовує комп'ютерні технології так само, як в традиційній зоровій поезії враховується можливість фіксації тексту в площині паперу. Причиною до творення таких мультимедійних текстів є або дійсна попередня установка автора на використання можливостей комп'ютерних технологій, або ж на його думку недостатня для створення естетичного враження від тексту друкована чи писана його фіксація. Зорову поезію ми називаємо “традиційною” вслід за висновками дослідника української зорової поезії М.Сороки, який кваліфікує її як “традиційний авангард”. Використовуючи термін “поезія” на означення описуваного підтипу мережевої літератури, ми йдемо вслід за авторськими визначеннями та програмними публікаціями самих авторів та теоретиків конкретизму та літературного мінімалізму, які лягли в основу мережевої зорової поезії. Врахування можливостей фіксації тексту, безперечно, є головною умовою перетворення цього тексту на одиницю літературного процесу певної національної літератури.

Другий підтип не передбачає такого глибокого зв'язку між структурою самого тексту та можливостями комп'ютерних технологій, проте є одним з варіантів трансформації літературного тексту із друкованої (писаної) форми в форму, відповідну комп'ютерному середовищу. Відомі зразки трансформації попередньо відомих текстів поетів-конкретистів на складні мультимедійні конструкції, як от текст бразильського автора Деціо Піґнатарі “Організм”, написаний 1960 року, який інший автор, будучи освіченим в комп'ютерних науках, Ельсон Фроес перетворив 1997 року на анімаційний текст. Така трансформація літературного тексту дозволяє нам говорити про суттєву зміну шляхів перцепції цього літературного тексту, а в такому разі і зміну читацької стратегії, що може наштовхнути нас на думку про те, що, зрештою, похідний текст не є тим самим текстом, який був написаний первинним автором. Власне мережеві зорові тексти, які ми зараховуємо до першого підтипу, цілком не можуть бути перетворені на друковані (писані) тексти без суттєвої втрати їх структури. Як бачимо, друковані (писані) тексти також не можуть бути перетворені на мультимедійні без втрати їхньої структури, а саме зміни синтагматичних зв'язків між одиницями, які складають їх  тексти.

Літературний гіпертекст як інший тип мережевої літератури, згідно з дослідженнями сучасних літературознавців США (Дж.Лендов, Дж.Болтер, Е.Аарсет), умовно розпадається на два підтипи, а саме:

1) гіпертекстові літературні тексти, які розміщені в комп'ютерній мережі та з'єднані з нею в такий самий спосіб, як і інші текстові одиниці мережі засобом гіперпосилань;

2) гіпертекстові літературні тексти, які розміщені на окремих носіях (дискети, компакт-диски та інші), які не мають постійного з'єднання з мережею, хоча можуть надавати можливість виходу в зовнішню комп'ютерну мережу. Цей другий тип в працях Е.Аарсета і Дж..Лендова називається терміном “stand-alone hypertext”. І дійсно, сучасні правові вимоги та комерційні міркування змушують письменника вдаватися до розміщення своїх творів на окремих носіях задля можливості нагляду за успішністю їх продажу.

Поетика мережевої літератури, відповідно до класифікації її типів розпадається на два відлами:

1) поетика наративного гіпертексту, що зближується з ліроепічними жанрами, характерний симуляцією сюжетності та близький постмодерністській белетристиці;

2) поетика мережевої зорової поезії, що зближується з конкретизмом та традиційною зоровою поезією, а також як одиниця віртуального середовища використовує позалітературні засоби впливу на свідомість читача, що близькі кінематографу, малярству, рекламі, мультиплікації.

Таким чином, у дисертаційному дослідження проаналізовано праці провідних учених США, які займаються проблемами мережевих літературних форм, та проведено зіставлення їхніх поглядів на типологію та поетику мережевої літератури. Висновки, запропоновані американськими науковцями, дають добрий ґрунт для розвитку теорії мережвої літератури в українському літературознавстві та, зважаючи на залежність постмодерністської белетристики від теоретичних шукань, створюються передумови появи в українській літературі творів, що втілюватимуть ідеї несеквенційного письма та мультимедійних мистецьких конструкцій.