РОМАННАЯ ТРИЛОГИЯ ВЛАДИМИРА СОРОКИНА «ЛЕД», «ПУТЬ БРО», «23 000»: ПРОБЛЕМАТИКА И ЖАНРОВО-КОМПОЗИЦИОННЫЕ ОСОБЕННОСТИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовуються актуальність, наукова новизна дослідження, формулюються мета й завдання роботи, визначається теоретико-методологічна база дослідження, предмет та об'єкт літературознавчого пошуку, а також наводяться дані про апробацію дисертації.

У першому розділі дисертації – «Романна трилогія “Лед”, "Путь Бро”, “23 000” у контексті творчості Володимира Сорокіна» – подано огляд творчості письменника та історія її вивчення.

У підрозділі 1.1. розглядається романна творчість В. Сорокіна періоду 1980– 2000-х років. Відзначено, що постмодернізм існує в безлічі національних варіантів, виникнення яких визначено локальною специфікою літературного процесу. Російський літературний постмодернізм є складовою частиною східного постмодернізму, за цілою низкою ознак протиставленого західному.

Особливе значення для сучасної російської літератури мають інтертекстуальність та цитатність, пов'язані з виникненням одного з різновидів постмодернізму – соц-арту як контрмоделі соціалістичного реалізму. Соц-арт використовує традиційні соцреалістичні символи й образи, однак по-новому комбінує їх, створюючи ситуації й сюжети, неможливі в соцреалізмі. Мета соц-арту – деконструювати сакралізований соцреалістичний канон і показати обмеженість соціалістичного світогляду. Естетика соц-арту наявна у творах Д. Прігова, В. Пєлєвіна, однак найбільш яскравим соц-артівським прозаїком, на думку багатьох літературознавців і критиків (М. Липовецький, В. Куріцин, Г. Нефагіна, І. Скоропанова), є Володимир Сорокін. Вже в перших дослідженнях ранніх оповідань і романів Сорокіна було виявлено провідні ознаки його творчості: полістилістичність, майстерне володіння різними літературними жанрами («Норма», «Роман»), пародійність, пастиш, а також інтерес до всього табуйованого, про що не прийнято було писати в радянській літературі.

У вітчизняній науці переважає традиція осмислення ранньої художньої спадщини В. Сорокіна в межах парадигми соц-арту, однак існує також точка зору, згідно з якою естетика Сорокіна «не тотожна соц-арту» (П. Вайль), тому погляд на творчість В. Сорокіна як на явище соц-арту, що «паразитує» на принципах соцреалізму й здатне лише до пародіювання й руйнування, не має достатніх підстав.

Ми поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що роль соц-арту у творчості В. Сорокіна значно перебільшено. Навіть у такому «класичному» соц-артівському творі, яким вважається «Норма», окремі фрагменти (наприклад, «Падеж») мало співвідносяться із соц-артом, а роман «Очередь», побудований на відтворенні періоду «дефіциту» в Радянському Союзі, є своєрідним філософським осмисленням місця й ролі людини у світі. Соц-арт, безумовно, домінує в малій прозі письменника. Проте, «істерика стилю» (Л. Рубінштейн) може бути характерною і для твору, що не має нічого спільного з проблематикою соцреалізму, яким є «Роман», – майстерне відтворення російського класичного роману. Завдання автора аж ніяк не обмежуються руйнуванням соцреалістичного канону, і це виявилося в більш пізній творчості письменника.

Роман «Голубое сало» – перший значний твір В. Сорокіна, написаний поза естетикою соц-арту, однак остаточний розрив із художніми принципами раннього періоду засвідчила романна трилогія «Лед», «Путь Бро», «23 000», що ознаменувала початок нового етапу творчості письменника. В романах «День опричника» (2006) та «Сахарный Кремль» (2008), що з'явилися після трилогії, триває художнє дослідження проблем тоталітаризму й авторитаризму, соціальної самотності й шляхів розвитку сучасної цивілізації, що становлять основу проблематики трилогії.

Проблемі рецепції романної трилогії у літературній критиці присвячено підрозділ 1.2. Відзначено, що публікація романів трилогії супроводжувалася значним інтересом критики, але з моменту написання циклу пройшло небагато часу, тому він практично не одержав цілісного осмислення в науковій літературі.

Найбільшу кількість відгуків одержав хронологічно перший роман «Лед». «Путь Бро» розглядається в комплексі з ним, а «23 000» сприймається і читачем, і літературною критикою лише в контексті всієї трилогії. В оцінці місця трилогії у творчості В. Сорокіна чітко простежуються дві тенденції. З одного боку, відзначається новаторство романів, з іншого, мова йде про повторюваність проблематики, прийомів В. Сорокіна, про «вичерпаність» його художніх засобів. Про новаторський характер трилогії говорять, насамперед, критики, статті яких представлені в «товстих» літературних журналах і в газетах федерального масштабу («Новое литературное обозрение», «Дружба народов», «Литературная газета», «Известия»): М. Александров, В. Бондаренко, М. Бондаренко, І. Кукулін, В. Кукушкін, А. Латиніна, О. Лебедушкіна, Л. Пирогов. В їхніх відгуках підкреслюється нестандартність проблематики й поетики трилогії, іноді відзначається висока художність нового циклу. Серед найяскравіших особливостей трилогії називаються «чітка ідея» (М. Бондаренко), «нова міфологія» (О. Лебедушкіна), «лінійний сюжет» (І. Кукулін, В. Кукушкін). Представники іншої точки зору (А. Гаррос, К. Куталов-Постолль, Г. Орлов, Д. Яцутко, Є. Иz) стверджують, що В. Сорокін вичерпав себе як письменник, а трилогія характеризується численними повторами стандартних для нього стилістичних засобів. Це свідчить, на думку критиків, про те, що В. Сорокін – справжній постмодерніст, тобто автор, нездатний до творення власних сюжетів і образів, що лише пародіює й деформує вже існуючі художні тексти. Деякі критики вважають, що трилогія є вдалою спробою вийти до широкого читацького загалу, а цикл свідчить про втрату В. Сорокіним статусу елітарного письменника, схильного до епатування та несподіваних художніх експериментів.

Особливе місце у вивченні романної трилогії належить електронним літературним журналам, що не мають друкованого аналога (так звана «інтернет-критика», наприклад мережеві журнали «Топос», «Ликбез» та ін.). В них яскраво проявляється ігровий характер сучасної критики, прагнення перетворити рецензію на самостійний літературний твір, однак за грою нерідко приховується спроба серйозного літературознавчого аналізу (Є. Иz, С. Воложин, Д. Яцутко). Наприклад, у статтях Є. Иz'а докладно проаналізовано ідеологічні джерела трилогії та її зв'язки зі скандинавською міфологією й Кабалою.

Проблематика трилогії нетрадиційна для творчості В. Сорокіна. Її розгляду присвячено другий розділ дисертації – «Особливості проблематики романної трилогії». Провідну роль у створенні художнього світу романів відіграє особлива авторська міфологія, розглянута в підрозділі 2.1. Вона представлена як знання про істинну будову Всесвіту, що з'явилося у вигляді прозріння купецькому сину Олександрові Снєгірьову після контакту з льодом Тунгуського метеориту. Снєгірьов приймає нове ім'я Бро та засновує таємну організацію «обраних» («братів у Світлі», або «людей-променів»), головною метою якої стає повернення Всесвіту до стану гармонії. Цивілізація людей вважається помилкою, виправити яку можна лише шляхом знищення Землі. Головним звинуваченням на адресу людства, що висувають «брати у Світлі», є те, що люди не вміють відчувати й говорити серцем, тому живуть «мертвим життям». «Обрані» – носії філософії кордоцентризму, а конфлікт «людей-променів» і людства можна охарактеризувати як зіткнення почуттєвого й раціонального пізнання.

В дисертації встановлено, що В. Сорокін активно використовує елементи різних міфологічних систем для формування оригінальної міфології «людей-променів». Серед її основних джерел можна назвати біблійні мотиви (паралелі між Бро й Христом, життєписи лідерів «обраних» на кшталт агіографічних творів, розп'яття випробуваних), ідеологію міленаризму (можливість побудови Царства божого на Землі), Кабалу (використання магічної символіки числа «23» – двадцять три таємних слова, двадцять три тисячі «обраних», двадцять три імпульси, після яких Землю буде знищено). Ідеологія «братів у Світлі» близька до шопенгауерівської концепції майбутнього космічного самогубства людства як єдиного засобу порятунку світу від страждань. Правда, «обрані» прагнуть не до самогубства, а до відродження у Світлі й знищення людства. Особливе значення для романної трилогії має спадщина Ф. Ніцше (образ крижаного молота як знаряддя осягнення істини, фенотип «обраних» – блакитноокі блондини), а «брати у Світлі» нагадують образ надлюдини. Крім того, проголошення чуттєвого пізнання як єдиного адекватного способу осягнення навколишньої реальності на противагу раціоналізму також тяжіє до ідей Ніцше.

Відзначено, що комплексність міфології циклу дозволяє В. Сорокіну надати нового значення широкому спектру традиційних архетипів (вода, світло, земля), а також створити на їх основі значущі елементи міфологічного простору романів (лід). Міфологія романної трилогії є ідеологічною: вона використовується для досягнення конкретних цілей (знищення Землі й відродження порядку у Всесвіті), а в ролі культурних героїв виступають, насамперед, Бро та його учениця Храм. Організація «обраних» змушена існувати серед людей («м'ясних машин»), що дозволяє максимально точно зіставити світоглядні системи «людей-променів» та людської цивілізації. Світогляд «обраних» несумісний з поглядами людей, їхніми уявленнями про істинне й хибне. Все земне проголошується недосконалим, пов'язаним зі смертю й руйнуванням, істинним вважається тільки те, що існує в ідеальному космосі «людей-променів». Найбільш важливі в системі трилогії міфологеми льоду, води, життя повністю реалізуються в умовах протиставлення «істинного» (космічного) і «хибного» (Земного) варіантів, а сама Земля як осередок «фальшивого» життя протиставляється гармонії Космосу. Все, що «обрані» вважають проявом життя (вічний рух, відсутність часу, завжди холодні світи), в уявленні людства пов'язано із смертю. Різна інтерпретація поняття «життя» «обраними» й людством виступає основою конфлікту трилогії й причиною неможливості спільного існування «людей-променів» та «м'ясних машин».

Протягом сюжету романів розвивається й міфологія: показано процес її зародження, розвитку, остаточного формування та виродження, коли організація набуває рис, подібних до релігійної секти, керованої за твердим авторитарним зразком. Взагалі в трилогії помітне коливання між міфотворчістю і пародіюванням утопії. У фінальному романі «23 000» загибель всіх двадцяти трьох тисяч «обраних» у ніч Апокаліпсиса демонструє хибність їхнього вчення, а Бьорн і Ольга переживають духовне переродження й повертаються до світу людей, щоб принести нове знання.

У другому підрозділі розглядаються принципи організації системи образів романної трилогії. Як уже відзначалось, рушійною силою конфлікту є зіткнення «обраних» і людського суспільства – антагоністичних макрообразів романів. Людство у трилогії зображено як хаотичний натовп. Організація «обраних», навпаки, має ієрархічну структуру, що виступає проявом порядку, з яким співвідноситься суспільство «людей-променів». Цю структуру можна представити у вигляді піраміди, ранжирування в якій здійснюється за гностичним і фенотипічним критеріями: всі «обрані» – блакитноокі блондини, і чим більше якихось таємничих слів знає член братства, тим на більш високому щаблі в ієрархії організації він перебуває. Отже, пропонується інформаційно-генетичний варіант побудови ідеального суспільства. Протиставлення організації «обраних» людському суспільству як реалізація антиномії «порядок» / «хаос» поступово перетворюється на антиномію «авторитарність» / «свобода». В дослідженні показано, що організація «обраних» типологічно близька до релігійної секти з чітким розподілом обов'язків та точним слідуванням законам ієрархії. «Обрані» для досягнення своїх цілей успішно інтегруються в тоталітарні суспільства та їхні структури (НКВС, СС), що свідчить про подібність братства до найодіозніших організацій тоталітарних режимів.

У дисертації показано, що життєписи Бро та Храм оформлені на зразок агіографічних творів («народження» – «випробування» – «досягнення святості»). Парі перших лідерів «обраних» (Бро та Фер) відповідає пара персонажів зі світу людей, що очолила боротьбу проти «обраних» (Бьорн та Ольга). Аналіз показав, що в обох випадках інтерпретуються біблійні сюжети про перших людей: Бро та Фер – Адам і Єва у світі, що сподівається побудувати братство, а Бьорн та Ольга – в оновленому світі Землі, що вижили після ночі Апокаліпсису. Еволюція характерів, що належать до антагоністичних сторін, реалізується в трилогії різними шляхами. Портретом «обраних» на самому початку циклу стає портрет Бро, впродовж дії він лише доповнюється різними деталями. Уявлення про людську цивілізацію складається в цілісну картину з розрізнених фрагментів: спостережень Бро та Храм, історій трьох адептів у романі «Лед». У першому романі циклу увагу автора зосереджено на «обраних» («Путь Бро»), в другій частині («Лед») представлено як людське суспільство, так і братство Світла; у романі «23 000» зображено переважно земну цивілізацію. Взаємодію організації «братів у Світлі» й людей зведено до мінімуму, однак «обрані» не можуть існувати без людства, яке постачає нових «людей-променів», і заперечення культури якого є однією з основ ідеології організації. Репрезентантів суспільства людей, зображених у романі «Лед»: Лапіна, Ніколаєву, Боренбойма, всіх, хто користується приставкою «LЁD», об’єднує почуття невпорядкованості у світі, соціальна самотність, притаманна людству. Поява в третьому романі трилогії позитивних типів людського суспільства (Бьорна та Ольги), що вижили для існування в оновленому світі, демонструє віру письменника в людство та в можливість духовного очищення сучасної цивілізації.

У третьому розділі – «Жанрові особливості трилогії» – розглядається специфіка хронотопу та композиції романної трилогії. Підрозділ 3.1. присвячено аналізу просторово-часового континууму, що визначає опозицію справжнього (пов'язаного з організацією «обраних») та хибного (пов'язаного з суспільством людей). У трилогії представлено кілька видів хронотопу, які існують у межах дихотомії «реальне» / «фантастичне».

Встановлено, що в реальному хронотопі події обмежено проміжком часу від 1905 року до сучасності (в «23 000», можливо, йдеться про найближче майбутнє). Більшість подій відбувається в Росії, хоча точно назвати центр географічного простору складно. Реальний хронотоп пов'язаний зі світом Землі й людською цивілізацією. Фантастичний хронотоп характеризує ідеальний всесвіт «обраних», в ньому чітко виділяється просторовий центр – місце падіння Тунгуського метеориту. Саме він, згідно з міфологією братства, приніс на Землю космічний лід, що пробудив згустки первинної космічної енергії в серцях деяких людей. Після досягнення мети організацією «обраних» реальні час та простір будуть знищені, а їх місце повинен посісти ідеальний хронотоп. Поки пошук загублених братів триває, реальний та фантастичний хронотоп співіснують. Однак для людей, що не знають про існування на Землі «людей-променів», не існує й фантастичного хронотопу. «Обрані», що були колись людьми, вільно орієнтуються в просторово-часових координатах Землі та змушені жити на перетині двох хронотопів. Це дає В. Сорокіну можливість через точку зору братства показати основні характеристики людської цивілізації в умовах світоглядної соціальної кризи. Особливо показовим є роман «Лед», сюжет якого розвивається навколо трьох росіян, що стали «обраними», – студента Лапіна, комерсанта Боренбойма і танцівниці стриптиз-клубу Ніколаєвої. У роботі підкреслюється важлива роль історичної пам'яті в міфології «обраних», тому що лише за її допомоги вдається відновити уявлення про ідеальний Всесвіт. Але водночас вона виключає можливість повторення Золотого Віку, перетворюючи діяльність братів на невдалу утопічну спробу протиставити «тих, хто розмовляє серцем» раціоналізму сучасного суспільства.

У циклі представлено також оригінальну інтерпретацію хронотопу порубіжжя, що реалізується на перехресті реального й фантастичного світів. Існує три способи подолання опору реального: сни та мрії, приставка «LЁD» та удар молотом з космічного льоду, принесеного на землю Тунгуським метеоритом. Сни і мрії лише симулюють вихід до сфери фантастичного хронотопу, їх функція – показати нестандартність мислення майбутніх «обраних» і відмінність «братів у Світлі» від оточуючих їх людей. Ігрова приставка «LЁD» пробуджує у «м'ясних машинах» здатність «відчувати серцем» і в спрощеній формі реконструює ніч Апокаліпсиса. Однак її ефект триває недовго, після чого відбувається повернення до реальності, найчастіше, без серйозного осмислення комп'ютерних видінь. Єдиним засобом, що спроможний назавжди здолати межу реального й фантастичного, є крижаний молот.

У роботі відзначається, що головною особливістю хронотопу «обраних» є сприйняття часу як земної характеристики та заперечення його існування в ідеальному Всесвіті. Час, на думку «людей-променів», нерозривно пов'язаний зі старінням і смертю, і саме тому люди – це «м'ясні машини», позбавлені можливості жити справжнім життям. Однією з головних відмінностей ідеального хронотопу від реального є відсутність у ньому поняття «смерть», що витісняється поняттям «вічність». Існування розумного Світла у вічному русі є реалізацією хронотопу дороги й виключає наявність хронотопу дому. Хронотоп дороги реалізується в постійних пошуках нових «обраних», а хронотоп дому, неприйнятний для «братів у Світлі», представлено у вигляді підземного бункера в Китаї лише у фіналі циклу як вимушений застережний захід у ворожому людському середовищі.

У підрозділі 3.2. розглядаються особливості композиції романної трилогії «Лед», «Путь Бро», «23 000», а також здійснено спробу жанрової ідентифікації циклу. Відзначено, що структура трилогії нетрадиційна як для творчості В. Сорокіна, так і для російського постмодернізму в цілому, хоча Г. Нефагіна стверджує, що ранні романи Сорокіна «Норма» і «Роман» є дилогією. Але власне романною трилогією, циклом, на наш погляд, є «Лед», «Путь Бро», «23 000», об'єднані єдиною проблематикою, сюжетом, героями.

Для трилогії Сорокіна характерні такі типові риси постмодернізму, як полістилістичність, інтертекстуальність, цитатність. Однак встановлено, що цикл значно відрізняється від ранніх романів автора: у трилогії виділяється чітка сюжетна лінія й стверджується певна позитивна ідея. Розвиток сюжету романів відбувається поступово й лінійно (від минулого до сьогодення й майбутнього), від «Пути Бро» через «Лед» до «23 000». Тому «Путь Бро», написаний пізніше за «Лед», концептуально є першою частиною трилогії. Саме «Путь Бро» зображує втрату віри в людей і в можливість подолання кризи гуманізму силами людського суспільства. «Лед» демонструє еволюційний шлях організації від 30-х до 90-х років ХХ століття, а в ідейному плані роман втілює коливання симпатій автора й перші сумніви щодо можливості застосування насильства заради добра. Останній роман – «23 000» – стверджує ідеї самоочищення й відродження людства. Сучасну цивілізацію показано в різних ракурсах: з точки зору «обраних», через долю трьох нових адептів у романі «Лед», а завершує картину характеристика двох лідерів боротьби з організацією «людей-променів» – Бьорна й Ольги. Відповідно варіюються жанрові різновиди романів, що складають цикл. При ідентифікації жанрової природи трилогії в дисертації враховано досвід вітчизняних дослідників утопії й антиутопії, насамперед О. Ніколенко, О. Кеби й Л. Софронової. Відзначено, що для постмодернізму, який проголосив хаотичність і невпорядкованість константою буття, притаманним є антиутопічний світогляд, тоді як жанр утопії в постмодернізмі практично не зустрічається.

Романтизація образу Бро та його соратників, що прагнуть створити «оазис» стабільності й порядку серед жахів революції та громадянської війни, пропаганда цінностей миру й любові визначають утопічну природу першої частини трилогії – роману «Путь Бро», в якому В. Сорокін використовує композицію класичного роману-життєпису XVIII–XIX ст. В романі «Лед» комбінуються ознаки утопії й антиутопії. Вперше автор «надає слово» звичайним людям – «м'ясним машинам» (III частина роману), а також показує зміни, які відбулися в самій організації «обраних», що успішно влилася в людське суспільство й перетворилося на авторитарну групу. «Людьми-променями» пропагуються колишні високі цілі, однак вони антигуманні, а повернення до Золотого Віку стає неможливим без знищення людства й Землі. В «23 000» всі «брати у Світлі» гинуть, не досягши своєї утопічної мети, у фіналі трилогії помітні ознаки антиутопії. Трилогія об'єктивно поєднує в собі риси утопії й антиутопії, тому для ідентифікації її жанрової природи в роботі запропоновано визначення «апокаліптична утопія», тобто утопія, в якій побудова ідеального суспільства пов'язана із знищенням Землі й людства, а ідеал не є гуманістичним.

До аналізу композиційної структури циклу в дослідженні залучено методику «точки зору», детально розроблену Б. Успенським. Встановлено, що романна трилогія є поліфонічним циклом, у якому виявляється множинність точок зору. Поліфонічність трилогії дозволяє авторові провести численні стилістичні експерименти в галузі індивідуального стилю письма. У трилогії успішно продовжено розпочатий ще в «Норме» досвід використання опредмеченої метафори (у трилогії це, в першу чергу, метафора льоду) і монтажу. Зіставлення трилогії з романом Є. Замятіна «Мы» дало змогу виявити спільність колористичної символіки творів, що також доводить антиутопічний характер трилогії В. Сорокіна.

У роботі простежено використання В. Сорокіним прийому «динамічної композиції», пов'язаного з історією написання циклу: зав'язка, кульмінація й розв'язка змінювалися в залежності від появи нових частин трилогії. Наприклад, знищення Тунгуського льоду безіменним хлопчиком у фіналі роману «Лед» виявилося не розв'язкою, а лише одним з компонентів розвитку дії після появи «23 000». Точку зору автора можна назвати динамічною, тому що вона еволюціонує від практично повного ототожнення з точкою зору «обраних» («Шлях Бро») до максимального наближення до точки зору людей («23 000»).

Результати дослідження узагальнено у висновках.

Творчість В. Сорокіна належить до перехідного періоду й несе на собі яскравий відбиток зіткнення різних аксіологічних і світоглядних систем. Російський постмодернізм зародився й розвивався в опозиції до соціалістичного реалізму, однак сформована думка про В. Сорокіна як «руйнівника соцреалізму» перешкоджає об'єктивній оцінці не тільки ранніх творів письменника, але й тих, що були написані відносно недавно. Безумовно, не можна заперечувати, що на перших етапах у творчості В. Сорокіна домінував постмодерністський пафос деконструкції, однак майстерна робота зі стилем, сміливі експерименти з тематикою й проблематикою творів остаточно вивели більш пізні доробки письменника за межі соц-арту.

Поява романної трилогії «Лед», «Путь Бро», «23 000» є закономірним наслідком розвитку індивідуального авторського стилю В. Сорокіна. Письменник виходить на новий рівень осмислення буттєвих філософських проблем. У художньому світі трилогії нещодавні соціалістичні реалії відіграють допоміжну роль, не стаючи об'єктами пильної уваги автора. Продовжуючи тенденції, що виявилися вже в «Голубом сале», дія романної трилогії вмотивована не завданнями полеміки з літературою соціалістичного реалізму, а внутрішніми закономірностями розвитку сюжету.

Новаторство трилогії полягає, насамперед, в її проблематиці. Ідея очищення людства й повернення гармонії через знищення існуючого Всесвіту провокаційна вже за своєю суттю. Вона також демонструє еволюцію ідей письменника: в ранніх творах В. Сорокін пропонував знищення світу, створеного ідеологією соціалізму, в романній трилогії – земної цивілізації. Вперше в творчості В. Сорокіна деконструкція стає не метою, а засобом: кінцеве завдання «обраних» – побудова нового світу з новою мораллю та власними, відмінними від земних, фізичними характеристиками.

У російському постмодернізмі особливого поширення набуває антиутопія, що пов'язано з «принциповою антиутопічністю постмодерністського мислення» (Д. Затонський), але міфологія трилогії утопічна за своєю суттю. Це також виділяє романну трилогію на тлі художніх явищ російської літератури початку нового тисячоліття, свідчить про зміну орієнтирів російського постмодернізму межі століть: від замкнутого на собі руйнування до винаходу альтернативної реальності, роль якої у творах виконує світ Гармонії й Вічного Світла.

В. Сорокін створює оригінальну авторську міфологію, засновану на різних джерелах, – Біблії, Кабалі, християнських апокрифах, ідеях А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Трилогія пронизана численними алюзіями, інтертекстуальність в ній перетворюється на гіпертекстуальність, де первинним текстом стає багатовіковий досвід існування людської цивілізації. Особливий характер міфології трилогії полягає в тому, що традиційна боротьба Порядку (організації «обраних») і Хаосу (людства) виявляється боротьбою двох Порядків, заснованих на різній інтерпретації базових для будь-якої культури понять – «життя», «смерть», «воля», «час», «простір», та зіткненням філософії кордоцентризму й раціоналізму. Мабуть, вперше у творчості В. Сорокіна чітко виявляються гуманістичні тенденції, що протиставляють трилогію раннім романам і оповіданням автора. Не можна сказати, що міфологізація в романах В. Сорокіна повністю виключає іронію й постмодерністську гру змістів, однак вона сприяє побудові цілісної картини світу з певною аксіологічною шкалою. Варіювання різних точок зору, використання монтажу й опредмеченої метафори надає сюжету динамічності.

В романній трилогії важливу роль відіграють експерименти автора із простором і часом. Можливість народження й існування без смерті, простору без часу, циклічність простору й роль історичної пам'яті – це широке коло проблем дозволяє В. Сорокіну показати на основі контрасту принципи існування людської цивілізації в умовах кризи цінностей і занепаду гуманістичного світогляду, дати точну й об'єктивну характеристику сучасності. Просторово-часовий континуум трилогії будується на протиставленні реального (земного) і фантастичного (характерного для ідеального Всесвіту) видів хронотопу. Ідеальному хронотопу притаманний чіткий центр (місце падіння Тунгуського метеориту), в ньому відсутній час, який замінено поняттям «вічність», що спричиняє переосмислення понять «народження», «смерть» і «життя». В трилогії В. Сорокін, відновлюючи ієрархію цінностей, повертається до традиційного бінарного коду, протиставляючи добро та зло, життя та смерть, світло та темряву.

Проблематика циклу обумовлює його жанрову природу: повернення до всесвітньої гармонії, що є метою «обраних», свідчить про утопічний характер трилогії, однак неможливість досягнення гармонії без знищення Землі й людства є ознакою антиутопії. Крім того, організація «обраних» поступово перетворюється з братства романтиків-ідеалістів на рабовласницьку тоталітарну секту, ворожу всьому живому, що свідчить про антиутопічний характер циклу. Органічне поєднання елементів утопії й антиутопії відбилося у композиції циклу: «Путь Бро» (сюжетно перший роман) – утопія, «Лед» – утопія з елементами антиутопії, а «23 000» – антиутопія, за винятком ідилічного фіналу, що зображує порятунок Землі та надію на духовне очищення людства. У роботі пропонується жанрове визначення «апокаліптична утопія», що враховує утопічний характер ідей «обраних» та їх антигуманний характер.

Трилогія в цілому споріднена з «інтелектуальними» постмодерністським творами (Т. Толстая, В. Пєлєвін), що свідчить про поступове вибудовування внутрішньої парадигми російського постмодернізму й канонізацію з часом його певних форм. Уявлення В. Сорокіна про світ і місце людства у Всесвіті пройшли довгий еволюційний шлях і обумовили постійний пошук нових художніх форм та зображально-виражальних засобів. Новаторство В. Сорокіна проявляється в органічному поєднанні у трилогії руйнівного й творчого начал, усталеної ціннісної вертикалі, синтезу оповідної структури класичного роману з принципами постмодерністського письма, що свідчить про диверсифікацію російського постмодернізму початку XXI ст.