Хронотоп романа Андрея Платонова «Чевенгур» в контексте русской эпической традиции

Краткое содержание

У вступі охарактеризовано стан вивченості проблеми, обґрунтовано актуальність теми, зазначено зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами, окреслено мету і задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, вказано наукову новизну роботи, практичне значення отриманих результатів і надано відомості про їхню апробацію.

Перший розділ – «Хронотоп романа «Чевенгур» у літературознавстві» – містить систематичний огляд досліджень, присвячених хронотопу романа А.Платонова «Чевенгур».

У сучасному платоновознавстві простір «Чевенгура» пояснюється через образи падаючої вежі (Є.Яблоков), материнської утроби (Л.Карасьов), стіни (М.Дмитровська) опозиції чужий-свій простір (Т.Ніконова, М.Дмитровська, В.Колотаєв). Час пояснюють через образ апокаліпсиса (К.Баршт). Дослідники вказують на відсутність у Чевенгурі минулого і майбутнього (М.Геллер), на хронологічні алогізми (О.Алейніков, М.Геллер, Є.Яблоков), на символічний зміст подій (О.Дирдін), на характер руху в романі (Т.Ніконова). Дослідники вважають «Чевенгур» дистопією (А.Мерк, О.Кеба), атопією чи політопією (Д.Замятін), метаутопією (Х.Гюнтер), але більшість визначає роман як антиутопію. Вчені виявляють зв'язок хронотопа «Чевенгура» з екзистенціалізмом (О.Кеба, Л.Червякова), філософією Шпенглера (М.Дмитровська), теорією відносності (О.Мущенко). Чевенгур співвідноситься з міським міфом (Є.Яблоков), онтологічним міфом (Т.Сейфрид). Порівняльний аналіз хронотопічних характеристик «Чевенгура» і інших «ключових» творів світової літератури ХХ ст. був початий і в сучасній компаративістиці – насамперед, у роботах О.Кеби, який пов'язав також особливості російського простору в «Чевенгурі» з феноменом російської душі. Дослідники вказали на звертання Платонова до жанрової архаїки (В.Чалмаєв, О.Дирдін, Є.Яблоков, О.Меньшикова, О.Алейников), на вплив Пушкіна на творчість Платонова (С.Небольсін, В.Мароши, Є.Яблоков, Н.Полтавцева), на зв'язок Платонова з творчістю Гоголя (В.Подорога, Л.Карасьов), на паралелі Платонова з Салтиковим-Щедріним (О.Ніколенко, М.Назаренко), на вплив Чехова на творчість Платонова (С.Бочаров, Л.Карасьов, О.Берднікова, О.Роженцева).  Однак спеціального дослідження хронотопу романа Андрія Платонова «Чевенгур» у контексті російської епічної традиції дотепер не існувало.

У другому розділі «Національно своєрідні риси хронотопу в російській літературі. (Теоретико-методологічна основа дослідження)» обґрунтовані головні теоретико-методологічні засади дослідження хронотопу романа «Чевенгур».

Своєрідність простору і часу художньої літератури як різновиду соціального хронотопу в порівнянні з фізичним простором і часом полягає в тому, що він є суб'єктивним, складається під впливом тієї культури, до якої належить письменник. Культ російського простору – це особливість російського хронотопу. Особливості національного типу російського простору і часу можна розділити на дві частини. По-перше, це, так би мовити, понятійні, загальнокультурні особливості, властиві типу культури в цілому (відокремлення часу і вічності, зворотний хід життя, сполучення циклічного і лінійного часу). По-друге, це особливості, що відбиті в конкретних лексичних чи лексико-граматичних мовних одиницях.

Епічна традиція – спосіб оповіді, що характерний для певної нації в цілому і відбитий, по-перше, у мові  (система часів, система відображення просторових і просторово-часових співвідношень, лексичні нюанси у вживанні, наприклад, дейктичних і т.п. слів) і, по-друге, – у художній літературі цієї нації, глибоко проникаючи всю систему ідей, понять, образів. Епічна традиція в літературі виникає тоді, коли виникає потреба у викладі національного «першоміфу»: напр., для античної літератури – з «Іліади» і «Одіссеї», а для давньоруської – з «Повісті минулих літ». Поняття «епічної традиції» ввів у літературознавство ХХ століття іспанський філолог Р.Менендес Підаль. Хронотоп є невід'ємною частиною епічної традиції. М.Бахтін, виділяючи типи романного хронотопу, що беруть початок ще від античного роману, вказує на один специфічно російський тип – провінційне містечко. По Бахтіну, такий хронотоп є ідеальним для розвитку роману як «єдиного жанру, який знаходиться у процесі становлення» («неготового»). Узявши за основу виявлені М.М.Бахтіним «три конститутивні риси» епопеї, можна запропонувати деяку робочу гіпотезу про неможливість спадкоємно-еволюційної лінії російської епопеї як магістральної лінії розвитку російської епічної традиції. «Пошуки себе» російською художньою свідомістю, маючи мало спільного з основною жанровою задачею епопеї, знаходять природне й органічне продовження у світі російського роману XIX – XX століть, «що знаходиться у процесі становлення».  

Теоретико-методологічну основу дослідження хронотопу романа Андрія Платонова «Чевенгур» у контексті російської епічної традиції складають теорії і методи традиційного аналізу поетики і міфопоетики художнього простору і часу, а подекуди й сучасні методи дослідження інтертекстуальності. Метод урахування епічної традиції дозволив показати спільне у Платонова і його попередників – авторів, що на різних стадіях складання «національного міфу» спробували його «розповісти» – як результат одночасно й об'єктивної неможливості вийти за рамки «національного способу оповідання», у тому числі – розгортання сюжету в рамках «єдиного національного хронотопу», і, так би мовити, «добровільної», суб'єктивної орієнтації автора на еволюційно «сильного» попередника, причому з єдиною художньою метою – стати подібною йому еволюційною силою, стати наступним «літописцем» у безупинному ланцюзі передачі «національного міфу».

У третьому розділі «Початок російського хронотопу (хронотоп давньоруської літератури і «Чевенгур» А.Платонова)» виявляється і пояснюється зв'язок хронотопів роману Платонова і давньоруської літератури.

У сучасному платоновознавстві не існує загальноприйнятих поглядів з фундаментальних питань, що стосуються роману «Чевенгур»: жанр, філософська основа, літературні впливи, трактування образів, ідея і т.п. На підставі деяких спостережень із приводу давньоруської епічної традиції в «Чевенгурі» можна висловити певні припущення з цих дискусійних проблем.   

Оповідна традиція Давньої Русі типологічно збіглася з багатьма рисами західної середньовічної оповідної традиції, що ґрунтувалася на традиції ще античній. Зокрема, наступні риси хронотопу, властиві середньовічній традиції в цілому (однак деякі з них – у специфічно давньоруських модифікаціях), знайшли втілення в романі «Чевенгур».

Особливості часу: одночасне існування у свідомості людини минулого, сьогодення і майбутнього, рух часу, втілений у передачі влади (чи віри для давньоруської літератури) із Заходу на Схід; сприйняття сьогодення як аналогії минулого як в історії в цілому, так і в особистому житті; рух часу сприймається як переміщення у географічному просторі, у героїв «Чевенгура» – як подорож, що цілком відповідає сприйняттю середньовічною людиною паломництва; вічність – мірило важливого і неважливого в житті людини, тільки вона має значення і є основним часом, якому підпорядковані минуле, сьогодення і майбутнє (герої «Чевенгура» просто відмовляються від властивого людині перебігу часу і влаштовують собі в Чевенгурі вічність, проте підкорити час їм не вдається); середньовічна людина сприймала час як існуючий об'єктивно і незалежно від людини, непідвладний людині, тому і плине час для середньовічної людини не від минулого до майбутнього, а від початку світу до кінця (для героїв роману «Чевенгур» час рухається протилежно життю, тобто своє майбутнє вони шукають у минулому – у дитинстві й у первісному житті); середньовічна людина не знала точного часу, як і герої роману «Чевенгур», що живуть у своєму часі. Цілком у давньоруській традиції влада комуністів сприймається як їхня віра, революція – як «природна сила». Чевенгурці, що влаштовують утопію комунізму, спонукувані не владою, як Захід, а саме вірою. Недарма Захар Павлович, розпитуючи про Чевенгур, говорить про козла відпущення, якого з'їли комуністи. Вони з'їли козла, що взяв на себе гріх народу, вони узяли на себе відповідальність віри: «Тепер самі будуть винуваті в житті». Нарешті Чепурний зовсім відмовляється від влади і розпускає ревком, але не відмовляється від віри, тому що комунізм є ні що інше, як заміщення народного християнства.

Особливості простору: простір для середньовічної свідомості простягався до небес і навпаки – небеса могли зійти на землю. На землі можна було відвідати рай і пекло (комуністи в «Чевенгурі», безсумнівно, влаштовують рай на землі, що для деяких виявляється пеклом); місцем переходу на небеса з землі для західної людини стає ліс, а для російської (ще з традицій фольклору і давньоруської літератури) – степ; середньовічній літературі властиве уявлення про географію як про землі чисті і нечисті, що імовірніше є властивим давньоруській літературі, ніж західній (комуністи Чевенгура керуються цим давньоруським уявленням, коли «чистотою» і «нечистотою» мотивують запрошення до Чевенгуру пролетарів та «інших» («прочих») і вигнання буржуїв); основою ідеї Чевенгура є дві середньовічні ідеї: християнська ідея тисячолітнього царства на землі і народна утопія.

Середньовічне мандрівництво, тяжіння до подорожей відбито в романі «Чевенгур» як ідею про досягнення щасливого життя (комунізму) завдяки руху. Як подорож мислиться в романі «Чевенгур» смерть, що цілком відповідає середньовічним уявленням.

Портрети, образи, дії героїв роману «Чевенгур», їхнє переміщення в просторі нагадують портрети, образи, дії, зображені на давньоруських мініатюрах, що дозволяє зробити висновок про використання канону, подібного до канону давньоруської літератури. У романі можна знайти риси літописного канону (особливо в другій частині), житійного, паломницького. Властивості цих давньоруських жанрів так чи інакше вплинули на роман «Чевенгур». Хронотоп роману Платонова дуже близький до хронотопу як паломництва, так і літопису, а хронотопи цих жанрів, у свою чергу, ґрунтуються на фольклорному хронотопі чарівної казки, якому властива точка зору з висоти пташиного польоту. Це точка зору, яка пропонована читачу «Чевенгура» у першій частині роману. У другій частині хронотоп стає схожим на сон, казку.

Такий хронотоп другої частини роману «Чевенгур» можна співвіднести з хронотопом давньоруської пародії. Її риси, властиві карнавальній середньовічній свідомості, можна коротко охарактеризувати як створення антисвіту зі своїми антигероями. Тоді їхнє паломництво можна вважати антипаломництвом у неупорядкований світ, протилежний офіційному. Антисвіт «Чевенгура» в основному має ті ж прикмети, що й антисвіт давньоруської пародії і взагалі середньовічний карнавальний світ.

У четвертому розділі «Від хронотопу «літописного» до хронотопу історичного і міфологічного («Чевенгур» Платонова і художньо-історичне мислення Пушкіна)» аналізується вплив історичного мислення Пушкіна і його міста-міфу на «Чевенгур».

Пушкін відкрив і затвердив у історіософській епічній художній літературі («Борис Годунов», «Мідний вершник», «Капітанська дочка») нову точку зору: не «літописну», що панувала колись і розглядала події і героїв з деякого віддалення, відсторонено, а історичну, що дозволяла максимально наблизитися до зображуваного. Герої такої, умовно кажучи, історичної літератури виявляються здатними не просто бути учасниками історії, діючи в рамках канону, але розривати всілякі канони, що призводить до бунту, хаосу, безладдя, перетворювання (преобразования)  простору і часу.

Аналіз Платоновим творчості Пушкіна (у статтях Платонова про Пушкіна) глибокий і багатогранний. Для Платонова, як і для Пушкіна, – історія – це рух у просторі і часі. Пушкіна мучила ідея з'єднання простору і часу, як і Платонова. Обоє знайшли однаковий образ – образ Агасфера. Проблема його в тому, що він не хоче жити, життя тяжке для нього, а в смерті-відпочинку йому відмовлено. Пушкін задумав написати на цю тему поему «Агасфер». Платонов теж уводить цей образ у роман.

 Історичний хронотоп уявляється Пушкіну стихійно, безладно змінюваним. І він знаходить вихід у зображенні героїв-перетворювачів, подібних до Петра. Історичний хронотоп Петербурга Пушкін підмінює міфологічним хронотопом «петербурзької повісті». У цій пушкінській логіці – джерело роману Платонова «Чевенгур». Зберігши деякі риси хронотопу давньоруської літератури (житія, хоженія, літопису), Платонов звертається до хронотопу міфологічного, створеного героєм-деміургом. Хронотоп Росії зводиться до міфологічного хронотопу Чевенгура.

Подальша логіка розвитку подій у «Чевенгурі» Платонова наслідує логіку Пушкіна: порядок стикається зі стихією, влада – з бунтом. Щоб уникнути взаємного руйнування протиборчих сил, необхідно зрівноважити стихію і порядок, «погодити рух зі спокоєм». Письменник діє в двох напрямках: по-перше, створює такий тип руху в хронотопі твору, як чергування чи рух по колу; по-друге, такий тип героя, як герой-споглядач, що приймає участь у подіях, але не по своїй волі; переміщується в просторі, але по заданому кимсь маршруту. Платонов, як і Пушкін, має потребу в герої, що виконує пасивно-споглядальну роль, – своєрідному пам'ятнику, що спостерігає події і непідвладний часу.

Письменницька чесність Пушкіна і Платонова не дозволяє їм погрішати проти правди життя: погодити рух зі спокоєм, упорядкувати хронотоп і приборкати внутрішній світ якщо і можливо, то лише на короткий час. Міфологічний хронотоп, побудований героями, зазнає руйнування так само, як і авторський. Та й сама людина як хронотоп зазнає руйнування. Але надія письменників – надія на людяність маленької людини у великому історичному хронотопі – робить їхні твори такими життєвими й оптимістичними.

У п'ятому розділі «Міфологічний хронотоп у Гоголя і в «Чевенгурі» Платонова. Пошук упокоєння в світі» розглядається зв’язок  «Чевенгура» з творами Гоголя. Творчість Гоголя вплинула на хронотоп усієї наступної російської літератури. Він створив просторово-часові моделі, що активно і, очевидно, цілком свідомо використовував Платонов. У творчості цих двох письменників виявляються однакові принципи організації хронотопу, в основі яких, можливо, позанаціональні архетипи (що говорить про романтичне начало) і типові подібні герої в типових подібних обставинах (що говорить про начало реалістичне).

У «Вечорах...» Гоголь створив просторово-часову модель, що продовжує давньоруську епічну традицію і характеризується такими особливостями, як розподіл простору на обмежений побутовий і безмежний фантастичний, погляд на події з висоти і спостерігач, що рухається. Ця модель властива подальшій творчості Гоголя і запозичена багатьма російськими письменниками, у тому числі і Платоновим у «Чевенгурі».

Окремі просторово-часові опозиції живе-мертве, земля-небо-вода, рух-нерухомість, мотив віддзеркалення і води як проміжної речовини між життям і смертю можна вважати у творчості Платонова, як і Гоголя, фольклорними елементами, основою яких є давні архетипи. Гоголь і Платонов – письменники онтологічні, глибинні ідеї їхніх творів – пошук гармонії, заповнення внутрішньої порожнечі. Ці проблеми вони вирішують подібним чином, причому, можливо, Платонов безпосередньо запозичує в Гоголя образи і художні рішення проблем.

Проблему заповнення внутрішньої порожнечі Гоголь системно осмислює в збірнику «Миргород», вона властива також героям Платонова і має просторово-часову основу. Це заповнення внутрішньої порожнечі їжею, речами, ідеями, створення обмеженого простору для буття; зближення з товаришами до повної втрати проміжку між людьми; усвідомлення порожнечі усередині себе і небажання заповнювати її чимось негідним з погляду героя; упокоєння в боротьбі з простором і часом, що нас поглинають, у боротьбі з рутиною, яка руйнує заповітну ідею, що несе упокоєння.

У «Чевенгурі» і «Мертвих душах» є спільний просторовий принцип, що організує їх, – дорога. Це важливий структурний елемент зі своїм хронотопом, який зв'язує інші точки простору твору як сюжетно, так і за структурою. Центральним хронотопом і «Миргорода», і «Мертвих душ» є маєток, і це не випадково. Цей принцип цілком зберігається в Чевенгурі, з тією тільки різницею, що старі чевенгурці живуть кожний у своєму маєтку, а чевенгурські комуністи перетворюють місто на один спільний «маєток». Чевенгурський «маєток» наділений багатьма незвичайними рисами маєтків героїв Гоголя. Спільних рис так багато, що можна говорити про пряме запозичення просторово-часових ідей Платоновим з «Мертвих душ».

Влада над часом і простором, якої жадають герої Гоголя і Платонова, вимагає літописної, відстороненої в просторі і часі, точки зору на події. Щоб мати владу над хронотопом, треба самому бути поза простором і часом, як чевенгурці (тому що сам Чевенгур ширяє над усім простором Росії, уособлюючи його) або як оповідач у «Мертвих душах». Проблема оволодіння хронотопом у цілому і простором-часом Росії зокрема залишається для Гоголя відкритою і по-своєму розв’язується Платоновим – як уникнення її рішення.

У шостому розділі «Псевдохронотоп псевдоісторії (псевдоістризм «Історії одного міста» і міфологізм «Чевенгура»)» розглядається вплив традицій Щедріна на «Чевенгур». Роман «Чевенгур» з'єднує в собі і пушкінське, і щедринське ставлення до історії. Від Пушкіна Платонов узяв реалістичність зображення історичних подій, прагнення героїв творити, від Щедріна – руйнування причинно-наслідкових зв'язків, порядку будь-якого роду. Спільність «Історії одного міста» і «Чевенгура», по-перше, сюжетна (історія міста і градоначальників у другій частині роману «Чевенгур»), по-друге, ідейна, зв'язана зі ставленням авторів до історії і міфології, і, по-третє, основана на спільності художніх засобів для вираження ідейної складності, наприклад, міфологія замість причинності.

Хронотоп Чевенгура має безліч спільних рис із хронотопом Глупова, що обумовлено подібним ставленням авторів до своїх міст: це світ, що повинен бути зруйнований, тому що він недосконалий, загибель його неминуча і формальна причина цієї загибелі не важлива: Глупов, як і Чевенгур, – це узаконений на карті давньоруський антисвіт, казкова утопічна країна зі зверненими законами.

Дурість у Щедріна має вираження в хронотопі – це його хаотичне перетворення, а хаос, на противагу порядку, не може бути історією. Платонов не вважав, що хаотична модель псевдоісторії Салтикова-Щедріна може виразити конструктивну ідею перетворення Росії. Сам він відмовився від щедринського розподілу героїв на обивателів-глуповців і творців-градоначальників. У нього творцями історії стали глуповці самі собі начальники. Хотів того Платонов чи ні, але їхні образи ще більш хаотичні, ніж образи глуповців і градоначальників окремо. Вони схожі одночасно і на тих, і на інших. Тільки це не один градоначальник, а група градоначальників-товаришів. Вони зазіхають на все те, на що зазіхав кожен градоначальник окремо – на перетворення хронотопу: перенесення міста на нове місце і відмовлення від землеробства. Безмежна влада інфантильних начальників призводить до безглуздих перетворень хронотопу.

Стихійна сила, що здатна на перетворення хронотопу, – нівелятор Угрюм-Бурчеєв, духовний брат чевенгурців. Його прізвисько пройдисвіт (прохвост, тобто воєнний парашник, який прибирає в таборі усі нечистоти), говорить про намір вирівняти світ в буквальному значенні цього слова до самого обрію. Те ж саме роблять чевенгурці, перетворюючи місто в оранку. Героям романів властиві протилежні бажання: і перетворити хронотоп, дійти до кінця, і уникнути кінця, продовжувати рух вічно. У пристрасті до перетворення герої приходять до однакового стану топоса – пустелі. Для Угрюм-Бурчеєва це мета, у чевенгурців на «вивернутому ґрунті» повинне утворитися щось душевне, на старому, зруйнованому до основи світі (міфі?) повинен бути побудований їхній новий світ (міф?).

Ідея письменників полягає в тому, що стихію не можна скорити за допомогою відповідної стихії, потрібен, знов-таки, творець, пушкінська людина. Зіткнення двох стихій призводить до руйнування хронотопу. Збереженню хронотопа міфологічного світу сприяє відтягування зіткнень стихій. Угрюм-Бурчеєв розуміє ідею нескінченного руху як рух по прямій, і в цьому його помилка, тому що на шляху завжди трапиться яка-небудь стихія. Чевенгурці гинуть по цій же причині, тільки їхню «пряму» прокладено не в царині видимого світу, а в царині ідей. А от Дванов сходить з прямої, обходить стихію і є, таким чином, справжнім перетворювачем. Отже, Платонов усе ж таки створив «пушкінську людину», тільки стихії, що вимагають перетворення, виявилися дуже сильними.

У сьомому розділі «Хронотопи степу і саду як хронотопи Росії зламних епох («Чевенгур» Платонова, «Степ» і «Вишневий сад» Чехова)» аналізуються витоки хронотопів степу і саду у «Чевенгурі» Платонова. Платонов і Чехов – письменники дуже близькі: їхня близькість, зокрема, виявляється на рівні організації хронотопу, який безпосередньо, а не тільки через сюжет твору, відображує ідею.

Степ і сад у творчості Платонова, як і Чехова (особливо в повісті «Степ» і комедії «Вишневий сад»), – хронотопи-антоніми з протилежними властивостями. Хронотоп степу має у творах Чехова і Платонова однакові властивості, і те ж саме можна сказати про хронотоп саду. Степ нескінченний – простір саду обмежений. Час у степу зупиняється, це стан поза часом, застигле минуле. Степ – творець майбутнього: визначає зустрічі, розставання, напрямок руху. Сад і маєток вимагають зупинки, припинення руху і в часі, і в просторі.

Характер руху по степу і саду (маєтку) різний. Степ вимагає руху. На противагу степу місто, будинок, заїжджий двір, маєток і як серце маєтку сад – це зупинка, спокій, досягнення мети. Рух по саду і маєтку – пряма, по степу – коло. Є в цих схожих по хронотопу творах Чехова і Платонова ідеальний характер руху, заснований на постійному перетинанні межі степу і саду. Але, як показує досвід чевенгурців і Єгорушки, щастя триває тільки доти, поки перетинається межа степ-сад і назад. Потім настає стан поза часом, в якому щастя нема.

Степ сильніший маєтку із садом, він поглинає їх. Закони степу наприкінці роману «Чевенгур» стають законами Чевенгура. Порожнеча Чевенгура є закономірною, тому що хронотоп маєтку-саду заміщається хронотопом порожнечі-степу.

У комедії «Вишневий сад» сюжет будується навколо володіння маєтком і садом. Але, як і майно Чевенгура, маєток насправді не належить нікому з героїв п'єси. Маєток перетворюється на абсолютну відсутність майна – порожнечу, голу землю. Це відповідає комуністичній ідеї чевенгурців і виражає підсвідоме тяжіння героїв «Вишневого саду» до руйнування хронотопу маєтка. Чевенгур – це реалізована ідея Петі Трофімова про даремність майна. Єдине володіння, що визнають жителі Чевенгура, – володіння людьми. Але і людей вони не можуть мати назавжди. Герої «Вишневого саду» теж (без взаємності) прагнуть володіти іншими. Відмовлення від володіння майном не допомагає людині володіти іншою людиною. І тоді виникає своєрідна сублімація – бажання мати сад. Чевенгурці, в яких «одна професія – душа», це відпочилі з часів Чехова садівники революції. Сад для них – не сублімація володіння, а спосіб буття.

У восьмому розділі «Есхатологічний кінець російського хронотопа»  «Чевенгур» розглядається серед романів-антиутопій ХХ століття. Простір романів-антиутопій Замятіна, Хакслі й Оруелла відділено від іншого світу, час у них особливий і не відповідає перебігу часу на іншій території. Для антиутопії характерне зіткнення офіційного руху (від периферії до центра) і неофіційного (у протилежний бік). Рух героїв хаотичний через явне протиріччя: їхнє таємне бажання – периферія, заборонна межа, за якою – інший світ, а необхідність – центр. Свідомість героїв не може впоратися з таким протиріччям, і напрямок руху втрачається.

Світ антиутопії – світ застиглого сьогодення, стан поза часом, в якому майбутнє нічим не буде відрізнятися від нинішнього, а минуле і всі його носії, зокрема книги, знищуються або не читаються.

Душа і щиросердечні відносини – те, що руйнує ідеальний світ антиутопії. Враховуючи це, можна зробити висновок, що «Чевенгур» протилежний будь-якій антиутопії, тому що його ідеальний світ будується на підміні усього світу душею. Герої Платонова складають суцільну душу, при цьому в них атрофований через непотрібність розум. Душа чевенгурців видається порожньою. Таким чином, якщо класична антиутопія будується на конфлікті свідомості героя і тієї свідомості, що хоче «втиснути» у героя суспільство, у «Чевенгурі» мова йде не про свідомість, а про деякі моральні принципи, що поміщаються в душі, серці.

В антиутопії важливе місце займає проблема порожнечі зовнішньої і внутрішньої, котра розв’язується по-різному: знищення внутрішньої порожнини – душі, заповнення її псевдорелігією, якою можна вважати і комунізм. Для протистояння порожнечі зовнішній люди в антиутопії збиваються в групи. У «Чевенгурі» в кожної групи є свій ідеологічний «наповнювач». Для буржуїв це майно, для пролетарів – комунізм. Будь-яка антиутопія згадує про момент початку існування «ідеального суспільства» як про момент зміни ідеологій (читай – міфів). Християнство або християно-язичництво, що не працює в старому світі, замінюється іншою ідеологією – це есхатологічне бажання кінця часу і простору, кінця путі. Особливо чітко це видно в російських антиутопіях Замятіна і Платонова, у яких герої так або інакше висловлюють думку, що найважливіше для них – вічність і нескінченність: не майже вічність і нескінченність, що у них вийшли, а істинні вічність і нескінченність.

Антиутопії Замятіна і Платонова начебто виростають із традицій середньовічної російської літератури. При цьому роман Платонова істотно відрізняється від роману Замятіна відсутністю сатиричного начала, що ще більше ріднить його з давньоруською утопією. Проте, «російський дух» властивий роману Замятіна тією ж мірою, що і Платонова, і це відбито насамперед у «російській ідеї». І Платонов, і Замятін за допомогою різних сюжетів показали по суті те саме: людині необхідно переключитися з зовнішнього хронотопа на внутрішній, душу; його перетворення підвладно людині і є метою людського життя. Крім того, російська оповідна традиція виявлена в російських традиційних мотивах (нескінченності як відображення просторів землі, вічності, землі-матері і землі-дружини, спрямованості усередину себе, на перетворення не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього світу).

Зважаючи на ці мотиви, можна виявити характерні відмінності інтерпретації хронотопічних мотивів у романі Замятіна «Ми» від інтерпретації відповідних мотивів у романах Хакслі й Оруелла – саме по тих параметрах, в яких збігаються хронотопи «Ми» і «Чевенгура». Також можна прослідкувати принципово різний характер ставлення героїв російських романістів і англійських до «своїх» хронотопів. Так, наприклад, героїв Хакслі не влаштовує хронотоп, обмежений рамками, для них воля – подолання обмежень простору і часу. У російських же авторів немає ніяких обмежників, простору – хоч відбавляй. Російські письменники знаходять для своїх героїв способи перемогти сам простір і час, але герої не задовольняються і цим. Перетворення, спрямовані назовні, згубні для героїв російської літератури. Тільки перетворення, спрямовані всередину себе, приносять користь. Не хронотоп має відповідати внутрішньому «я», а внутрішнє «я» – хронотопу. Тоді настає гармонія, якої прагнуть автори.

Уся російська література, починаючи від давньоруської, переповнена есхатологічними чеканнями, пов'язаними з прагненням повного й остаточного розв’язання проблеми оволодіння простором і часом. Утопія – один зі способів приручення хронотопу: знищення звичного і створення нового, зовсім іншого. Як показує досвід антиутопій, новий хронотоп не тільки так само непідвладний людині, як і старий, але виявляє свою повну неспроможність, саморуйнується.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Дослідження основних структурних параметрів художнього хронотопу романа Андрія Платонова «Чевенгур» і закономірностей його функціонування в контексті російської епічної традиції допомогло виявити цілу низку сутнісних елементів для розуміння художнього змісту платоновського твору.

Уже попереднє вивчення основних хронотопічних характеристик «Чевенгура» у світлі сучасних лінгвокультурологічних уявлень про російські національні особливості розуміння ключових категорій часу і простору підтвердило обґрунтованість часто висловлюваних, але дотепер систематично не доведених суджень про особливу «російськість» головного твору Андрія Платонова. Простеживши «у великому часі» (від початку давньоруського літописання в Х ст. до кінця «російської утопії» у ХХ ст.) основні етапи еволюції російської епічної традиції як «національного способу оповідання», у тому числі – розгортання літописно-оповідного чи художньо-міфологічного сюжету в рамках «єдиного національного хронотопу», можна з повною впевненістю судити про те, що ціла низка елементів національної епічної традиції, у тому числі структуроутворюючих елементів хронотопу, практично не піддані впливу часу. Вивчення хронотопу «Чевенгура» у світлі російської епічної традиції підводить до розуміння його романної жанрової структури. З пушкінського моменту еволюції епічної традиції, коли до «міфологічного» у ній підключається «історичне», російська епічна традиція вже далі розвивається як діалог, тобто входить у сферу по самій своїй природі діалогічного жанру – роману. У цьому сенсі споконвічно «романні»: повісті Пушкіна і Гоголя, введені в традицію «оповідання національного міфу» («Мідний вершник» і «Капітанська дочка»; повісті «Вечорів...» і «Миргорода»); невдала (саме в силу «романічної» установки на діалог «міфічного» і «історичного») епопея («поема») «Мертві душі»; «не історична, а просто сатира» (за визначенням самого Щедріна) «Історія одного міста» («не історична», тому що ще і – у діалозі – «міфологічна»); оповідання, повісті і «драматичні романи» Чехова; роман-антиутопія Замятіна «Ми»; нарешті, сам «Чевенгур» Платонова з його споконвічною установкою не на епопейну, тобто монологічну, а на романну, тобто експериментально-діалогічну жанрову структуру, без самодостатньої авторської ідеї.

Художній світ «Чевенгура» самодостатній і має художньо самодостатню просторово-часову структуру, що, однак, не виключає, а припускає органічний зв'язок художнього світу платоновського роману з магістральною лінією еволюції російської епічної традиції. Цим зв'язком не тільки обумовлена національна своєрідність «Чевенгура», але багато в чому визначена його неминуща художньо-пізнавальна цінність.