ПОЭТИКА ДВОЙНИЧЕСТВА В РОМАНАХ В. НАБОКОВА «ОТЧАЯНИЕ» И «ПРИГЛАШЕНИЕ НА КАЗНЬ» : ПОЕТИКА ДВОЙНІЧЕСТВА В РОМАНАХ В. НАБОКОВА «ВІДЧАЙ» І «ЗАПРОШЕННЯ НА СТРАТУ»

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, його актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено основні методи аналізу, предмет і об’єкт дослідження, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, визначено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Двійництво як загальнокультурний та літературний феномен: історія питання» – представлено огляд наукової літератури за темою дисертації. Обрана для аналізу проблема (двійництво як тип художнього мислення та відображення) розглядається у контексті висновків філософів, психологів та літературознавців.

У підрозділі 1.1. «Історія дослідження двійництва» подано огляд провідних наукових праць з проблем двійництва як способу осмислення себе і світу. Двійництво зустрічається ще в міфології. За Дж. Фрєзером, для первісної свідомості характерне сприйняття двійника людини як її душі, її зображення, її тіні. Підтверджує це спостереження й теза В’яч. Іванова про появу двійника як наслідок двоїстого бачення світу, притаманного архаїчним культурам. Уявлення про бінарність світу породжує велику кількість літературних дуалістичних сюжетів, найвідомішим серед яких ще й досі вважається «Фауст» Гете. Життєтворчим ядром таких сюжетів треба вважати не «жах роздвоєння», а, навпаки, постійне і гостре прагнення цілісності.

Фігура двійника є однією з центральних у бахтінській концепції карнавальної культури. Карнавал, на думку вченого, стає образним втіленням ідеї двосвіту та уявлення про дуалістичну будову всіх культурних явищ. Саме в карнавалі формується особливий вид двійника – двійник пародіюючий, який потім став дуже популярним у світовій літературі.

Становлення традиції двоїстості, семантична багатозначність фігури двійника висвітлені у працях О. Фрейденберг. Появу двійників-персонажів у сучасних текстах пояснюють Є. Мелетинський, Ю. Лотман та З. Мінц, наголошуючи: це явище спричинене прагненням контрапунктації неподільного міфологічного мислення. Завдання такого образу пояснюється бажанням поєднати свідоме з таємницею несвідомого.

Історико-культурологічний огляд проблеми надав можливість систематизувати наступний матеріал. Досліджуючи історію та літературу XVI – XVII ст., академіки О. Панченко та Д. Лихачов дійшли висновку, що роз’єднання Грозним держави на земщину та опричнину призвело не тільки до розподілу населення за принципом «свої / чужі», але й позбавило людину відчуття загальної цілісності. Невдовзі це реалізувало себе у «Повісті про Горе-Злощастя», «Повісті про Савву Грудцина», «Повісті про Фому та Єрьому». В них, доводять учені, було продемонстровано варіативну множинність двійників, які уособлювалися в образах долі, біса, прислужника.

Звернення письменників-романтиків до теми двійництва зумовлене тим, що рубіж XVIII – XIX ст. стає епохою підкреслено індивідуального пізнання себе в світі. Суперечливість такого усвідомлення себе в часі-просторі слугує розквіту «подвійного зору», властивого романтикам XIX cт. Не випадково цей прийом постійно використовували як західноєвропейські, так і вітчизняні письменники-романтики (Е.-Т. Гофман, М. Гоголь). Двійництво у їхній творчості є прикладом того, як прагнення ідеалу стикається із повсякденністю і може призвести до роздвоєння свідомості.

До ідеї двійництва дуже часто зверталися російські письменники XIX ст. і особливо Ф. Достоєвський. Можна стверджувати, що у його творчості двійництво універсалізується і стає провідним показником авторського поетичного світу (М. Бахтін). На думку Р. Піддубної, цьому письменникові, що досліджував психологічний феномен «підпільної людини», вдалося показати, як усвідомлення проблеми «втраченого Я» призводить до самовідчуження і стимулює появу двійників. Це відкриття Ф. Достоєвського дало йому змогу відтворити цілу низку образів, які втілювали в собі тих людей, котрі не можуть позбавитися свого двійника-цензора. Зазначимо також, що, сприймаючи двійництво Ф. Достоєвського як уособлення його онтологічного бачення дійсності, Д. Чижевський дав обґрунтування етико-онтологічної «непорушності індивідуального людського існування».

Успадковуючи цей, близький йому досвід відтворення дійсності, В. Набоков не міг залишити поза увагою і дуалістичні пошуки модерністів. Естетика модернізму, концентруючи попередній романтичний досвід, переведений у простір «надсвітової» гармонії, поетизуючи «глибинну упорядкованість універсуму», актуалізувала й Шеллінгову формулу світу, в якій було присутнє «таємне тяжіння до хаосу». Зміщені життєві та літературні простори, постійне подвоєння образного ряду, алюзійність, що базувалася на поезії асоціацій, які, з’являючись, кудись зникали, – ці, такі характерні для В. Набокова риси творчості, звичайно ж, були орієнтовані на поліваріант світового устрою.

Проблема двійництва привертала до себе увагу набоковознавців. Так, О. Долінін двосвіт художнього мислення В. Набокова розглядає як метатему, яка об’єднує собою «чотири тематичні комплекси»: свідомості, шляху, творчості, потойбічності. Складність реалізації двійництва в художній системі В. Набокова О. Сконечна пояснює його підкресленим «розмаїттям подвоєнь». Аналізуючи образи двійників у романі «Запрошення до страти», О. Леденьов звертає увагу на принцип «постійного двійництва»: його використання призводить до взаємозамінюваності героя і двійника.

Як з’ясувалося, двійництво може організовувати не лише образну систему, сюжетологію романів В. Набокова, а й хронотоп його творів. Так, дуальний принцип сприйняття часу-простору лежить в основі таких текстів, як «Машенька», «Подвиг», «Дар», «Пнін». «Двопросторовість», на думку Ю. Левіна, формує центральну географічну опозицію Батьківщина / Чужина; сама ж репрезентація цієї моделі, підкреслює він, пояснюється найважливішою індивідуальною особливістю світосприйняття В. Набокова – його прагненням перетворити власну біографію на семіотичний об’єкт. Таким чином, двосвіт стає постійним інваріантом поетики письменника і забезпечує наявність ігрового компонента в його текстах. Враховуючи сказане, можна стверджувати закономірність появи «тексту в тексті» (наприклад, у «Відчаї») і метатекстів (наприклад, у романі «Дар»).

У підрозділі 1.2. «Філософсько-психологічний аспект проблеми» доводиться, що філософська думка щодо проблеми двійництва апелює до поняття «Я та Інший». У працях М. Бубера, Ж.-П. Сартра, М. Хайдеггера це питання пов’язується із становленням та розвитком особистості. Підкреслено, що діалогічні відношення «Я – Ти» є дуже значущим фактором виховання (М. Бубер) і що людина є такою, якою бачить її Інший (Ж.-П. Сартр). Поширюючи цю думку, М. Хайдеггер вказує і на те, що зустріч з Іншим може призвести до повної втрати власної індивідуальності, у цьому випадку кожен виявляється ким завгодно, але не самим собою.

У психології проблема двійництва відбивається у понятті «заслуженого співрозмовника» О. Ухтомського. Двійник у нього сприймається тим, хто переслідує особистість, яка приречена повсякчас виявляти власне Я. Мета такого співрозмовника – виводити Я із сфери замкненої автокомунікації.

Процеси роздвоєння досліджуються і в теорії З. Фройда про поділ індивідуальної свідомості на «Я», «Воно», «Над-Я». Його послідовник К.-Г. Юнг, прагнучи запобігти психічних хвороб, розробляє рекомендації щодо запобігання одержимості образами, що вже стали архетиповими.

Отже, досягнення вчених, які досліджують категорію двійництва у колі спеціалізованих проблем, формують підґрунтя для поглибленого розуміння та аналізу його літературного варіанта. Тут літературознавство стикається з філософською антропологією та психотерапевтикою людини. Як бачимо, у перелічених галузях знань проблема двійництва обов’язково поєднується з проблемою «Я та Інший». І якщо у психології двійництво торкається внутрішніх порушень у свідомості людини, то наука про літературу вивчає коло проблем як внутрішньої, так і зовнішньої комунікації. Зазначимо також, що двійництво як специфічна мистецтвознавча категорія у просторі тексту показово реалізує себе на рівні образної системи, сюжетології та архітектоніки. Сказане у повній мірі стосується творчості В. Набокова.

Другий розділ дослідження «Двійництво як образний елемент оповіді» присвячено аналізу варіантів персоніфікації двійництва, тобто вивченню і класифікації образів двійників у творах В. Набокова.

У підрозділі 2.1. «Персоніфіковані та неперсоніфіковані двійники» розглядаються форми існування двійника у романах В. Набокова. Зазначено, що присутність двійника завжди стосується головного героя, оскільки суб’єктним зв’язком визначається наступний розвиток їхніх стосунків та впливів на подальший хід подій. Цей зв’язок стає домінуючим, якщо зустріч з персонажем-двійником виступає центральною у сюжеті і якщо поява двійника зумовлена об’єктивацією тих чи інших процесів і властивостей, які притаманні людській свідомості. Двійник у такому варіанті свого існування має ефемерну природу, позбавлену виразних контурів.

Встановлено, що не лише наявність зовнішньої схожості персонажів свідчить про їх двійництво. Дуже часто у В. Набокова ситуація двійництва визначає стосунки героїв, які не мають зовнішньої подібності. В обох випадках і незалежно від наявності чи відсутності фізичної схожості формується образна система персонажів: реалізація двійництва, таким чином, відбувається за принципом його втілення – персоніфікованого і неперсоніфікованого.

Персоніфікований двійник виступає як матеріалізована сутність, наділена людською подобою, а неперсоніфікований – як створіння, позбавлене будь-яких матеріальних ознак. Нами запропонована ще одна градація двійників: проективні та непроективні. Проективний двійник – мерехтливий, безтілесний образ, ілюзія, сон, галюцинація. Він може виникати в спогадах про минуле чи у мріях про майбутнє. Непроективний двійник – це суб’єкт, зовнішній вигляд якого має подобу іншого персонажа.

Двійництво передбачає зіткнення реальної персони з її фантомом. Зіткнення – це тиск одного на іншого, коли кожний, прагнучи зберегти індивідуальне, якому загрожує загибель, відстоює свою незалежність. Боротьба спрямована на захист особистісного простору, а досягнення мети однією із сторін обов’язково призводить до трагедії. Вираження двійництва не обмежується наявністю великої фізичної схожості, оскільки повноту його виявлення забезпечує номінація. Літературні двійники В. Набокова мають лише спільні риси та окремі імена (наприклад, Герман – Фелікс).

Винятком є персоніфікований проективний двійник. Він може упізнаватися героєм, ідентифікуватися ним, але залишиться при цьому витвором хворої уяви чи простого оптичного обману. Таке двійництво будується на помилці сприйняття і тягне за собою постійну плутанину. У В. Набокова не існує тілесного двійництва. Він вважає за краще використання зовнішньої схожості, яка, до того ж, має бути підтвердженою. Відтворюючи характер стосунків між персоніфікованими двійниками і розставляючи відповідні акценти, письменник розкладає свій літературний пасьянс: копія / оригінал, переслідувач / переслідуваний, жертва / кат. Ігровий елемент в його романах майже постійний, а, виходячи із персоніфікацій В. Набокова, можна стверджувати, що двійник у нього – це той, хто постає одним у двох іпостасях: дублер – актор, який грає роль близнюків; маска – обличчя, що представляє образ Іншого.

У підрозділі 2.2. «Конструкція “Я – Інший” як спосіб вираження ідеї двоїстості» доводиться, що двійникові у художній системі В. Набокова органічні такі поняття, як Інший та Чужий. Конструкція «Я – Інший» так само, як і подвоєння «Я – Ти», «Ми – Вони», «Я – не-Я», представляють персоніфікації героя та форми відношень персонажа з його літературним близнюком. Типом зв’язків двійників визначається розвиток їхніх стосунків. Здебільшого вони складаються як антитетичні, репрезентуючи конфліктну ситуацію, в якій одна із сторін обов’язково хоче домінувати над іншою. Взаємодія суб’єктів у тексті є антагоністичною, поява двійника завжди порушує звичний лад життя, породжуючи відчуття негараздів та хаосу.

Найпоширеніша функція Іншого у В. Набокова полягає у тому, щоб активізувати роботу суб’єкта незалежно від намірів, якими він керується. Інший стимулює і направляє вчинки Я і спрямовує цей процес на збереження цілісності того Я. Інший може виглядати пасивним, але тільки у тому разі, якщо він виступає у ролі посередника і не прагне заміщення. Таким є Фелікс («Відчай») – маріонетка в руках Германа, жертва реалізації його прихованих намірів. Покірний Фелікс не наважується на протиборство, зазвичай властиве двійникові. Відсутність зовнішньої схожості, невиконання ним антагоністичних функцій перетворюють Фелікса на псевдодвійника героя. Стороннім виразником принципово чужого для себе оточення постає Інший у романі «Запрошення до страти». Тут Я – Інший відтворюють попередньо переакцентовану опозицію. Іншим виступає не м-сьє П’єр, а сам Цінціннат.

У підрозділі 2.3. «Поняття “дзеркального” двійництва В. Набокова» проаналізовані способи втілення двійництва у дзеркальних формах авторського вираження. «Дзеркальний об’єкт» завжди наділяється амбівалентністю, яка проявляє себе у формуванні двосвіту і людської дволикості за принципом «Я – Інший»; «Цей світ – Інший світ». Усі ті, хто потрапляє у дзеркальний простір, виявляються копіями, які демонструють приховані види своїх оригіналів. «Дзеркальний об’єкт» із його кількома функціями (відображення, розглядання) налагоджує зв’язок із суб’єктом, який спостерігає себе у дзеркалі. Окремі властивості цього предмета виступають у ролі «технічних засобів», здатних підсилити подвоєння чи оптичний фокус. Вони допомагають конструювати окремі текстові ситуації, а новий візуальний ряд дозволяє бачити себе у незвичному ракурсі, сприймати й оцінювати себе як Іншого.

Зовнішня схожість – це «дзеркальне» двійництво, яке передає фізичну відповідність двох зображень. Але в романах В. Набокова ця особливість дзеркального відтворення коригується. Наприклад, у романі «Відчай» паліндром «олакрез» вказує на те, що дзеркалу присвоюється нове значення – воно стає джерелом неправдивої інформації, яка спотворює усе відображуване в ньому і породжує ситуацію фальшивого двійництва. Такою є класифікація дзеркал, описана Германом: це «криві дзеркала», «дзеркала-чудовиська», у яких з’являються «людина-бик», «людина-жаба».

Сказане пояснює, чому дзеркало викликає у Германа суперечливі почуття. З одного боку, він уникає будь-якого дотику до нього, оскільки спроби упізнати себе залишаються марними. А з іншого – цей об’єкт чинить тиск на героя: він поглинає, втягує Германа в орбіту недостовірного зображення. Контакт із дзеркалом, як і взаємодія Германа з двійником, супроводжується наявністю / відсутністю світлових ефектів, які є головною умовою встановлення / заперечення факту двійництва. Акцентована рухливість двійника також нівелює зовнішню схожість персонажів. Протягом усієї дії роману одночасно створюються і спростовуються умови, необхідні для встановлення зовнішньої схожості, а обставини, за яких з’являється двійник, зберігають свою амбівалентність.

Дзеркальність / задзеркальність як топос непізнаного простору (В. Топоров) у В. Набокова складає атмосферу двійництва, але не пояснює причини безумства героя. Просто дзеркало перестає бути елементом декору і бере на себе функцію витворення двійника та констататора його існування. У той же час дзеркало позначає грань переходу із реального простору-часу в ірреальний, воно ж заявляє про себе як предмет рефлексії. Паліндром у цьому випадку, передбачаючи амбівалентність свого прочитання, відтворює опозиційне бачення реальності – тут Світ дійсний стає Світом ілюзорним. Зазначимо, що в романах В. Набокова відображення нерідко втрачає зв’язок зі своїм предметом і починає існувати незалежно від нього – так у текстах письменника з’являються не прояснені подвоєння та перебільшення.

Підрозділ роботи 2.4. «Пародійні двійники у В. Набокова» присвячено дослідженню цього дуже характерного для письменника виду двійництва. Оскільки пародія представляє викривлене уявлення про об’єкт і перебільшує його вади, то пародійна пара двійників виражає впізнавання одного в іншому через контрастне протистояння сторін. Головна відмінність пародійних двійників В. Набокова полягає у тому, що вони доводять до крайнощів основні риси своїх антиподів. Будучи носієм знижених характеристик, пародійний двійник робить притаманний йому комічний елемент трагічним. Такими є пари Кречмер і Горн («Камера обскура»), Цінціннат і м-сьє П’єр («Запрошення до страти»). Крім пародійних двійників, реалізованих у тексті двома персонажами, у письменника зустрічаються і ті пародійні «близнюки», які складають пару з позатекстовим (інтертекстуальним) двійником – героєм всесвітньо відомих творів. Введення такого варіанта пародійного двійництва пов’язане із постійним тяжінням В. Набокова до метатекстуальності. Прикладом сказаного може бути герой роману «Відчай», який одночасно пародіює Нарциса і Розкольникова.

Крім експлікованих форм пародіювання, у В. Набокова зустрічаються і його імпліцитні варіанти. Вони провокують безліч асоціацій одразу з кількома літературними образами і реконструюють приховані фрагменти інших текстів.

У третьому розділі дисертації «Двійництво як сюжетотворчий елемент роману В. Набокова “Відчай”» узагальнюються провідні закономірності сюжетного мислення письменника. На прикладі «Відчаю» адсорбуються показники багатовекторної сюжетної дії, в яку залучаються не тільки вчинки, але й пульсуюча думка роздвоєної свідомості героя.

У підрозділі 3.1. «Сюжет і мотивація появи двійника» зазначено, що В. Набокову притаманне сприйняття сюжету як алюзії та ідеї, яка виникає в романі подібно до того, «як мелодія виникає у фузі». У загальний потік його текстів залучаються тематично близькі фрагменти з різних шарів інтертекстуальної й ремінісцентної свідомості автора та його героя, а кожний новий фрагмент посилює те, про що вже було сказано ніби ненавмисно. Постійна двоїстість розповіді передбачає як наявність персонажів-двійників, так і «відкрите» завершення / незавершення сюжетної дії.

Двійник потрібен письменнику ще й для того, щоб підкреслити подвійну природу усіх думок та вчинків героя. Неоднозначність його дій допомагає читачеві усвідомити психічну нестійкість Германа-парадоксаліста. Стан цього персонажа позначається синдромом розщепленої свідомості, готової до відновлення через Іншого. Саме тому протягом оповіді «Відчаю» зображується не історія божевілля як такого, а спроба його подолання. Усі події твору підпорядковуються розв’язанню проблеми реконструювання особистісного Я, налаштованого на заповнення власних «пустот» за рахунок Іншого. Зазначено, що таких Інших у романі декілька.

У підрозділі 3.2. «Видова різноманітність двійників у романі “Відчай”» систематизовано образи двійників твору, виявлені варіанти подвійної персоніфікації. Зазначено, що двійництво розкривається В. Набоковим не через поняття тотожності, а через антонімію дії подвоєння. Відповідно до своєї природи, двійники поєднуються у групи: Герман-Фелікс – «дзеркальні», ілюзорні, проективні двійники; Герман-Ардаліон – двійники сутнісні; у деяких персонажів (Фелікс, Ардаліон, Ліда) є двійники зооморфні. Кожна пара двійників реалізується за допомогою наочних засобів зображення. Найбільш поширений ілюзорний вид двійництва формують «олакрез», «ртутні тіні», «зорова пам’ять». Всі ці форми відображення створюють візуально рухому, нестійку тотожність.

Підрозділ 3.3. «Логіка гри в сюжеті твору» присвячений поетиці гри, використаної В. Набоковим у романі «Відчай». Для письменника було органічним ігрове начало, оскільки фантасмагорія, що відбувається у творі, не могла підкорятися логіці реальних подій. У роботі виокремлюються специфічні риси ігрового дискурсу в аналізованому романі.

Теоретичною основою цієї досліджуваної проблеми стала праця німецького естета В. Ізера «Вигадане і уявне» (1991), присвячена аналізу «тексту-як-гри». З’ясувалося, що автору «Відчаю» притаманне тяжіння до специфічної гри-mimicrу, яка передбачає «найменш конвенціональний тип гри» як дії, де гравець на якийсь час стає кимось іншим і відповідно до цього поводиться. Для такого типу поведінки характерне прагнення позбавити реальність стабільності, перевернути звичні уявлення про світ; у такій грі є точки дотику з «карнавальною дією» (М. Бахтін). Дуже плідним для роботи стало й твердження В. Ізера про те, що текст сам встановлює правила цих ігор і вони можуть взаємодіяти між собою.

Великий простір гри, окреслений романною дією «Відчаю», дав підставу для наступних узагальнень: а) постійна зміна ролевих функцій надає твору рухливості й підтримує в читачеві відчуття загадковості того, що відбувається; б) синдром експериментування стає в романі рушійною силою сюжету; в) принцип дублювання, закладений в архітектоніку твору, дистрибутивно урівнює двійника-персонажа із двійником-дією.

У підрозділі 3.4. «Міф про Нарциса у сюжеті роману “Відчай”» аналізуються семантичні можливості міфу та засоби його інтерпретації у творі В. Набокова. Експлікована форма міфу про Нарциса ще раз засвідчує використання письменником міфологічних паралелей. Звернення до міфу завершує багаторівневу реалізацію двійництва у творі, приводить читача до глибинного пізнання персонажа, орієнтує його на прочитання інтертекстуальної складової новітнього твору.

Цілком закономірно, що найбільша схожість виявляється між головним героєм і міфологічним Нарцисом. Самовдоволення, егоцентризм, гіпертрофована зосередженість на власній особі – всі ці риси себелюбця знайшли своє втілення в образі Германа. Але, на відміну від стародавнього героя, розглядаючи себе в дзеркалі, Герман прагне відшукати власну копію у житті, йому потрібне матеріалізоване тіло. Відсутність фізичної рівності між Германом і Феліксом призводить до того, що Герман повторює долю Нарциса: вони обидва залишаються наодинці з собою і гинуть від закоханості у власну нематеріалізовану сутність.

У підрозділі 3.5. «Особливості ілюзорної свідомості, реалізовані в романі» доводиться думка про необхідність сприймати Германа як людину, що породжує хворобливий, недійсний світ і перебуває в ньому. Запаморочений світ Германа базується на ідеї двоїстоті всього, що оточує героя. Навколо двійників обертаються думки персонажа, а також сюжетна дія роману. Суб’єктивним світосприйняттям Германа пояснюється помилковість позиції, тому двійник з’являється в житті героя саме тоді, коли імпульси божевілля загострюються й починають прогресувати. Нав’язлива ідея людини з роздвоєнням свідомості реалізується поняттям «ядро життя», ця серцевина керує Германовими діями і робить його схожим на «карафу із мертвою водою». Як явище нереальної природи, магічний центр Германової ідеї буття позначає себе великою продуктивністю. Підсилюючи улюблену ідею, Герман безупинно її примножує і в якусь мить йому починає здаватися, що вже всі навколо теж мають двійників. Такий світ потребує доречних засобів художнього відтворення – і в романі заявляє про себе «криве дзеркало», яке й відбиває образи спотвореного оточення. Саме це оточення картографується Германом вже не в статусі людей, а тільки як людський паноптикум. Таким чином доведено, що двійництво як обов’язковий прийом набоківського художнього мислення реалізує себе не лише в образній системі твору, але і в сюжетній його дії. Саме комплекс двійництва унаочнює характерологію та семантику тексту.

У четвертому розділі «Подвійна модель світу у романі “Запрошення до страти”» розглядається такий принцип дуальної побудови твору, який виразно протиставляє поняття «матеріально-тілесне» «ідеально-духовному». Оскільки при аналізі роману «Відчай» насамперед було зосереджено увагу на сюжетоутворюючій функції двійника, то двійництво у «Запрошенні до страти» спонукало до характеристики найбільш важливих для В. Набокова поетичних ознак твору.

У підрозділі 4.1.«“Відчай” та “Запрошення до страти”: типологічна близькість і основні відмінності» встановлюються зв’язки двох романів, а також еволюційні ознаки набоківської реалізації двійництва.

Двосвіт нового роману суттєво відрізняється від попереднього багатьма своїми функціями. Якщо в тексті «Відчаю» переважно авторська увага була зосереджена на психології людини, наділеної хворобливим комплексом роздвоєння, то в своєму наступному романі В. Набоков створює світ, в якому, підміняючи одне одного, граються чужим життям люди-ляльки, а єдина жива істота – Цінціннат – протистоїть їм. У творі «Запрошення до страти» простежуються багато ліній світової літератури, від романтиків і Гофмана до Кафки і особливо до О. Блока з його поділом світу на «творне» й «одвічне».

У підрозділі 4.2. «Матеріально-тілесна сфера роману і способи її реалізації» міститься аналіз набоківських засобів унаочнення матеріального світу в романі «Запрошення до страти». Цей світ, у чомусь близький «Балаганчику» О. Блока, імітує справжню дійсність, його мешканці постійно мімікрують і вже не пам’ятають про високу духовність. Розподіл світу на дві частини обумовлює принцип систематизації персонажів. Визначено, що представники матеріальної сфери позбавлені живих людських рис і набувають ознак манекенної статури.

Встановлюється, що вся система дійових осіб – це трафарет, використовуючи який автор механічно збільшує кількість одноманітних персонажів. Але парадоксальність його твору полягає у тому, що велика кількість дійових осіб тільки звужує коло живих. За таким принципом формується відчуття людського маскараду, в якому не живуть, а тільки переодягаються і поглинають «живе життя».

Матеріальність у цьому романі перевіряється ще й поняттям «прозорість», яке у В. Набокова позначає субстанційну якість світу. Прозорими можуть бути як живі істоти, так і мертві предмети. Двійництво опозиції живе / мертве набуває оригінальних рис: у романі порівнюються вже не істоти, а люди й предмети. Сам матеріал, із якого вироблені речі, розкриває імітаційну установку більшості персонажів – вони жадають створити бутафорську копію життя. Акцентування речовинного складу предмета – пластмаси, вовни, фарб – підтверджує штучність світу, у якому мешкає набоківська більшість.

Апогей матеріальності у «Запрошенні до страти» досягається ще й двома навмисно акцентованими процедурами, у центрі яких опиняються неживі речі. Йдеться про інвентаризацію та аукціон, проведені у в’язниці. У першому випадку присутність героя у тюремній камері розцінюється як складова убрання помешкання. У другому – до лотової торгівлі притягаються речі ще живого Цінцінната.

Вершиною матеріальності в «Запрошенні до страти» виступають еротичні зазіхання персонажів. У підрозділі 4.3. «Ерос на службі у “Задзеркалля”» показано, що означена тема висвітлена в романі різними способами, але в системі цінностей «прозорих» еротичні стосунки зводяться до насолоди, подібної до гастрономічної. У цьому світі існує ще й потворна хіть – відчувати сексуальний потяг до тих, хто завтра буде страчений. Саме тому крихкі хребці, тонка шия і навіть загальна тендітність Цінцінната викликають у його мучителів почуття, близькі до сексуальних. Цілком закономірно, що і в зовнішньому вигляді Цінцінната постійно підкреслюються нібито існуючі ознаки жіночості. Ставши об’єктом еротичних домагань сторожів, в’язень боїться тілесної спокуси, але в його мозку дуже швидко оформлюється афоризм: сексуальні відносини з наглядачем можна прирівняти до страти.

Отож, уміючи показати кохання то раєм, то пеклом (К. Кедров), В. Набоков відтворює спотворений варіант любовних стосунків у зображенні тих, кому не подобалися «не такі, як усі». Якщо врахувати, що Цінцінната мучили своїми зазіханнями не просто стражники, але і двійники-манекени, то сцени останніх днів героя постають жахливими.

Підрозділ 4.4. «Ідеально-духовна сфера» містить дослідження та аналіз вищого рівня ідеального середовища, зображеного у романі. Якщо двійництво у матеріальному світі демонструється як нескінченна гра перевтілення, то в ідеально-духовному світі воно представляє людське єство головного героя. Його двійник абсолютно інший, чим він і вирізняється з оточення Цінцінната. Потворність ситуації полягає у тому, що живе начало сприймається тут як «привид», «додатковий Цінціннат» та «двійник».

Ознаки духовності, які так ретельно приховував герой, є показником істинності його Я, але це Я приречене стикатися з бездушністю середовища і піти на страту. Зазначимо, що присутність двійника Цінцінната у романі не лише констатується – цей персонаж здійснює ряд функцій. На відміну від усіх, двійник Цінцінната має здатність упорядковувати й змінювати недосконалі риси його матеріального Я. Він стає надчутливою іпостассю героя і при нагальній на то потребі виконує свої захисні обов’язки. Виявляючи емоції через сльози, двійник виказує, здавалося б, свою слабкість, але це тільки видима його сторона – у цьому випадку привид просто приймає на себе негативний вплив, залишаючи фізичне єство героя невразливим в очах тюремного оточення.

В романі «Запрошення до страти» духовна і тілесна іпостасі не конфліктують, як те відбувалося у «Відчаї», а доповнюють одна одну. Двоїстість центральної фігури постає не в суцільній єдності цих двох начал, а у можливості дистанційно-близького їх співіснування. Але якщо у перших розділах твору появу «додаткового Цінцінната» можна трактувати як метафору чи уособлення внутрішнього Я героя, то наступні сторінки демонструють духовну субстанцію «Другого Цінцінната», який існує нарівні з тілесним двійником, але не співпадає з ним. Виходячи з контексту твору, можна стверджувати, що двійник у цьому випадку обирає роль тіні, яка тільки дублює вчинки героя. В романі є епізоди, які підтверджують цю думку. Наприклад, під час страти з’являються не одна, а дві особи Цінцінната – він сам та його тінь. То, виокремлюючись, в органічну сферу переходить духовна іпостась героя. Самостійність двійника, яка довгий час не була візуалізованою, нарешті заявляє про себе.

У підрозділі 4.5. «Фінал духовності у бездуховному світі: триваюче буття» переважно коментується фінал роману, який прояснює суть твору і в якійсь мірі пояснює ставлення автора до героя. Перебування у в’язниці змусило Цінцінната усвідомити, що навіть його страта – це така ж бутафорія, як і все в житті «прозорих». Усе скінчилося в одну мить – як тільки Цінціннат здолав страх смерті, як тільки подумав: навіщо я тут? У фіналі роману прозорість дійових осіб, що пишалися цією своєю властивістю, обертається прозорістю-примарністю. Як виявилося, не така вже й велика їхня перевага. А маленька немічна людина Цінціннат переконалася у тому, про що вона тільки здогадувалася: смерть – то лише поріг і перехід до іншого світу, туди, де душа знаходить свій справжній притулок.

Подвійність як зіставлення одвічного і буденно-земного у кінці твору набуває нових граней. «Прозорі», і зокрема м-сьє П’єр, як виявилося, схожі на комах, які проходять стадії свого біологічного розвитку від личинки до гусениці, від гусениці до лялечки, від лялечки до метелика і у безперервному коловороті все одно залишаються комахами.

Оскільки у кожного персонажа «Запрошення до страти» є кілька двійників, то мав їх і Цінціннат. Окрім двійника-примари, в нього несподівано реалізувалися душа-метелик, зовсім не схожий з метеликом м-сьє П’єра, і олівець, який, витрачаючи себе на записи, відлічував час героя.

Великим успіхом автора «Запрошення до страти» можна вважати знайдені ним прийоми констатації невловимої субстанціональності героя, яка постає як ледь помітне мерехтіння світла. Ця рідкісна аналогія робить стиль В. Набокова неперевершеним і запам’ятовується назавжди. Що ж стосується проблеми двоїстості світу, яка може призвести до відчуження кращих представників людства і «запросити» їх до страти, то запропонована письменником форма втілення цієї проблеми завдяки своїй талановитості ще довгий час буде спонукати науковців до її вивчення.