ЭКЗИСТЕНЦИАЛЬНАЯ ПАРАДИГМА В ТВОРЧЕСТВЕ Л.Н.ТОЛСТОГО

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, окреслено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, визначено наукову новизну і практичну цінність дисертаційних результатів.

У першому розділі “Актуальні проблеми та шляхи вивчення екзистенційної парадигми у творах Л.М.Толстого” розглянуто історію рецепції окресленої проблеми у літературознавчих працях. Підкреслено, що “екзистенційна свідомість” як частина екзистенційного дискурсу типологічно тільки починає вивчатися. Стосовно творчості Л.М.Толстого сам категоріальний апарат дослідження екзистенційної свідомості, що включає розгляд “межових ситуацій”, категорій-екзистенціалів, парадигм екзистенційного часопростору, епізодично застосовувався до окремих творів. Дослідження сучасного толстознавства становлять наукові праці літературознавців, письменників, філософів, критиків. У першому підрозділі “Шляхи дослідження екзистенційної свідомості російським літературознавством” охарактеризовано найавторитетніші праці, присвячені вивченню екзистенційної свідомості в літературі, зокрема, монографії В.В.Заманської, С.Г.Семенової, І.І.Гаріна, В.М.Ільїна, Л.М.Голубєвої.

У другому підрозділі “Дослідження філософської проблематики творчості Л.М.Толстого у працях зарубіжних літературознавців” розглянуто студії Георга Хенрика фон Врігта, Єжи Коссака, Гі де Маллака. Докладно проаналізовано книги, де творчість Л.М.Толстого розглянуто як здобуток одного з попередників російського і західного  філософського та художнього  екзистенціалізму.

У третьому підрозділі “Рецепція екзистенційної складової творчості Л.М.Толстого українським літературознавством. Порівняльний аспект”  розглянуто дослідження українських науковців – А.К.Бичко, І.В.Бичка, Т.В.Кононенко та Н.Михайловської. Вважаючи Г.С.Сковороду та М.В.Гоголя засновниками екзистенційного типу свідомості, українські дослідники виявляють генетичний взаємозв’язок творчості Л.М.Толстого зі світовідчуттям цих письменників. Також значними в українському толстознавстві є праці Д.І.Баганя, І.Бажинова, Н.І.Бернадської, М.І.Вигона, М.К.Гудзія, В.А.Зарви, Н.М.Нагорної, О.С.Полтавцева, А.А.Сахалтуєва, Т.В.Філат, Ю.З.Янковського та ін.

          Четвертий підрозділ “Екзистенційний тип свідомості як метазмістовна категорія у творах Л.М.Толстого” визначає проблематику студійованого питання. Пунктирно накреслено два основних типи “межової ситуації” в долі героя. До першого у дисертації віднесено усвідомлення героєм власної смерті. До другого – прояснення героєм власної екзистенції через переживання чужої смерті. Такий тип реалізації екзистенційної свідомості містить дві перцептивні інстанції. Перша – персонаж переживає смерть іншого персонажа чи його страждання, що є, у даному випадку, ситуативним субститутом. Друга – смерть іншого переживає не конкретний персонаж, а абстрактний адресат оповіді. Таким чином моделюється позиція узагальненої перцепції. Це положення проілюстровано матеріалом повістей «Холстомір», «Хаджі-Мурат», оповіданням «Альоша Горшок», іншими творами Л.М.Толстого.  

Другий розділ “Особливості формування екзистенційної парадигми у творчості Л.М.Толстого” присвячено розгляду першого періоду творчості митця. Аналіз творів письменника у хронологічному порядку уможливлює відтворення перспективи авторського світосприйняття, виявляє генезу досліджуваного смислового комплексу. Здійснена спроба довести, що вже перший твір Л.М.Толстого, повість «Дитинство», виявляє низку константних авторських прийомів, які надалі зреалізуються у романістиці, драматургії, публіцистиці, філософській прозі Толстого. Ця повість аналізується у підрозділі 2.1 “Перший період творчості Л.М.Толстого. Концепція героя повісті «Дитинство»”.

До толстовських константних монотем, втілених уже в першому творі письменника, віднесені: смерть очима “іншого”, у даному випадку дитини; дві смерті як ситуація контрастної оцінки; картина світу помираючого героя; його сповідь, кризове світовідчуття людини напередодні смерті; бунтівна свідомість героя як опозиція покірливій свідомості, представленій як вимір паралельної перцепції; об’єктивація особливого типу рефлексії, “приречений герой” як продуктивний тип екзистенційної парадигми. У повісті «Дитинство» з’являється метафоричний образ лаштунків, який є знаком межової ситуації в інших творах Л.М.Толстого. Хронотоп “приреченого героя” – це не лише простір  людини за дві чисниці до смерті, але й межова ситуація для суб’єкта перцепції, у даному випадку дитини, яка переживає смерть матері. Дорослішання людини співвідноситься з процесом ініціації, пов’язаним з усвідомленням факту смертності як перспективи особистого майбуття. Толстой сакралізує добу дитинства, кореспондує розвиток кожної людини з етапами еволюції всього людства. Ці етапи – становлення, набуття життєвого досвіду, старіння і смерть. Уже в першому своєму творі Толстой об’єктивує провідну в екзистенційному дискурсі тезу, що смерть є основною межовою ситуацією для людини. Письменник відтворює дві оповідні інстанції, яким належить оцінити цю межову ситуацію. Це суб’єкт смерті – мати героя, Наталя Миколаївна, і сам хлопчик, чия картина світу катастрофічно роздвоюється, розпадаючись на остаточно втрачене дитинство і трагічне мужніння. Осягнення невідворотності факту своєї смерті ставить героїню повісти «Дитинство» Наталю Миколаївну перед провідним толстовським питанням: “Навіщо МЕНІ помирати?” [виділено Толстим]. Цим питанням перейнята героїня перед смертю, його ж осмислюють всі герої Толстого, це є центральне питання для самого письменника і, безумовно, це одна з наріжних проблем екзистенціалізму ХХ ст. Толстого завжди цікавила точка зору, світовідчуття, деформація картини світу людини у передсмерті. Вже у першому своєму творі письменник як одну з пріоритетних формулює проблему присутності в житті людини тих онтологічних сенсів, які не нівелюються фактом смерті. Толстой фіксує в картині світу людини у передсмерті іманентне від народження та історично незмінне поривання до бунту проти несправедливості не смерті взагалі, а власної загибелі. В екзистенціалізмі пріоритетне значення має особиста смерть індивіда, і в цьому його принципова новизна з-поміж решти філософських напрямків. Також до екзистенційних ресурсів поетики повісті «Дитинство» належить настанова письменника на інтимізацію дистанції між оповідачем і реципієнтом тексту. Цій меті прислуговується оповідь від першої особи “Я-оповідача”, лист-сповідь героїні перед смертю, сповідальність як авторська стратегема, внутрішні монологи головного героя, організовані на кшталт потоку свідомості, автобіографізм оповіді, що презентує телеологічну настанову письменника у цей період творчості.

          Точка зору дитини принципова для Толстого через ті можливості, які відкриваються письменнику як протодосвідна оповідна інстанція. І тут уперше реалізується персональна, суто толстовська настанова дистанціювання від досвіду людства, котре впродовж культурної та історичної еволюції виробило договірні, корпоративні, масові стереотипи сприйняття смерті “іншого”. 

Підрозділ 2.2 “Кавказький цикл оповідань як новий етап інтерпретації екзистенційної проблематики у творчості Л.М.Толстого” присвячено оповіданням «Набіг», «Рубання лісу», «Як помирають руські солдати (Тривога)». У кавказькому циклі оповідань Л.Толстой порушує тему випадкової смерті людини на війні. Продовжуючи традиції кавказької теми у російській літературі, Толстой деміфологізує художні штампи свого часу. Смерть солдата не має нічого спільного з героїзмом чи подвигом, вона нічого не змінює в ході військової кампанії, це випадкова і безглузда загибель людини. Толстой скасовує романтичну настанову висвітлення батальної тематики, війна для письменника – це завжди злочин проти природи людини. Ключове толстовське питання цього періоду творчості – у чому сенс цієї смерті? Чимало аспектів філософії історії Толстого, зреалізованої пізніше у всій повноті у романі «Війна і мир», випливають саме з цього питання і кола екзистенційних проблем, центрованого долею окремої людини у жорнах історичного процесу.

Підрозділ 2.3 “Авторська позиція в оповіданні «Три смерті»” присвячено аналізу одного з найпоказовіших у плані авторської інтерпретації екзистенційної свідомості творів. У оповіданні «Три смерті»  тип “приреченого героя” втілено в образі пані. Саме для неї смерть стає межовою ситуацією, здатною змінити її картину світу.  Напередодні смерті героїня відчуває страх, відчай, надію на чудодійне зцілення, жагу до життя, жах перед невідворотністю межі і, зрештою, – бунт як прояв особистісного ставлення до несправедливості своєї участі. У цьому оповіданні, а саме в епізоді смерті пані, Толстой порушує проблему неспроможності двох світів, “живих” та “вмираючих”, віднайти поле комунікативної взаємодії, акцентує відсутність живої людської єдності, порозуміння, співчуття, непідробного спочування поміж ними. Звідси тотальне непорозуміння, замкненість героїні на осі особистісного часу, страждань, повної самотності, яка фатально розмежовує світи живих та вмираючих. Живі поціновують стан людини у передсмерті як факт повної приреченості. Толстой застосовує константний семантизуючий прийом, так званий “погляд збоку”, яким об’єктивується реальний стан героя. Письменник виявляє принципову для екзистенційної свідомості спроможність до бунту проти несправедливості долі, жорстокості світобудови. Навіть звернувшись до Бога, герой, як правило, не знаходить його. Опір несправедливості власної приреченості конденсується в основному екзистенційному питанні всіх толстовських героїв: “За що? У чому сенс мого життя, якщо смерть невідворотна? Що привело мене у цей світ і примусило страждати?”. Толстой передбачив ключовий комплекс екзистенційних проблем, пов’язаннях зі свідомістю бунтівного героя на тлі секуляризованого світовідчуття межі століть, визначивши аксіоматичний для ХХ ст. “присуд” Ніцше про смерть Бога. Саме взаємини особистості з трансцендентним світом у межовій ситуації становлять одну з основних проблем в екзистенціальній філософії ХХ ст. Хронотоп “приреченого героя” пов’язаний з топосом заїжджого двору, заякореним на філософії життя Л.Толстого, де людина набуває статусу подорожнього, що прямує шляхом життя-смерті. Символ заїжджого двору врівні з філософемами “дверей життя”, “вигоряючої свічки” як метафори людського існування, “дерева життя”, “конаючого коня”, “вічного неба”, “квітки любові”, “легкості буття” – віддзеркалює екзистенційний код творів Л.М.Толстого.

Підрозділ 2.4 “Проблема влади безособистісних сил у повісті Л.М.Толстого «Полікушка». Тема самогубства героя у контексті питань кордонів буття” присвячено одному з найменш вивчених творів Л.М.Толстого. У повісті «Полікушка» центральне місце посідає проблема межової ситуації як необхідної умови для реалізації людиною вільного вибору. Вихід із неї – в акті самогубства, що порушує питання про кордони буття. Випадково загубивши гроші, головний герой не може знайти вихід із ситуації, він вдається до самогубства, внаслідок чого відбувається низка трагічних подій, не передбачуваних Полікушкою: божеволіє дружина Акуліна, гине його немовлятко-син, посиротіли четверо дітей, стає рекрутом Альоха, сільський юнак, на якого чатує участь “випадкової людини на війні”, у свою чергу Альоха кидає в селі стару матір, що лишилась без годувальника. Таким чином, гроші, загублені Полікеєм, персоніфікуються в образ світового зла, детермінуючи ланцюг катастроф. Прагнучи розв’язати особистісну межову ситуацію, герой знеохоти стає причиною трагічної участі невинних людей. Толстой порушує питання про втручання надперсональних, ірреальних сил, якими детерміновано весь хід подій, що трагічно руйнують світ героїв. Це особливий вид реальності, яку здатні відчувати люди, але якій вони безсилі пручатися. Описання надперсональних сил розглядається як новаційна у межах реалізму XIX ст. об’єктивація особливого ґатунку колективних емоцій, які керують людською спільнотою на архетипно-колективному рівні: це масове відчуття жаху й страхіть, здатне охопити все село після самогубства Полікея (сучасні психологи називають таке відчуття колективним психозом). “Страх”, як внутрішня складова картини світу людини, притаманний і спільноті людей – колективу, здатному продукувати колективні емоції. Ця теза, об’єктивована Л.М.Толстим, – аксіома екзистенційного дискурсу ХХ століття.

Людина у книгах Толстого цього періоду творчості, з одного боку, підвладна перипетіям фатальних, безособових сил долі, у зв’язку з чим стає підневільною та вкрай уразливою, водночас – вона “приречена” померти, і це основне покордоння у долі героя. Розв’язуючи проблему свободи / детермінізму долі, Толстой об’єктивує новий тип “приреченого героя”, що стане надпродуктивним у літературі ХХ ст. Основною межовою ситуацією письменник вважає смерть героя. Її подолання пов’язано з опозицією “покора – бунт”. За цією ознакою героїв Толстого можна розділити на покірливих, стоїчно примирених із фактом власної смерті та бунтівних.

Підрозділ 2.5 і 2.6 присвячено художньому дослідженню екзистенційної свідомості у романістиці Л.М.Толстого (на матеріалі епізодів романів «Війна і мир» та  «Анна Кареніна»).

Смерть Андрія Болконського стає новим етапом втілення екзистенційного типу свідомості у творчості Л.Толстого. Цьому епізоду присвячено підрозділ 2.5 “Особливості художньої інтерпретації картини світу Андрія Болконського напередодні смерті”. Наголошено, що письменник відкриває коло тем, які пізніше стануть ключовими у творах останнього періоду його творчості. Характерним є світовідчуття князя напередодні смерті. Показово, що картина світу Андрія Болконського трансформується внаслідок останніх розмислів біля рокової межі. Князь доходить висновку, що життя – сон, а смерть – пробудження від сну життя. З екзистенційною тематикою пов’язані: 1.Метафоричний символ “дверей життя”, які князь хотів, проте не зміг зачинити уві сні, що і вмотивовує його смерть наяву. 2.Філософська концепція спокійної смерті. 3. Об’єктивація екзистенційного двосвіття – живих та вмираючого. 4. Розрив комунікації як механізму гармонізації стосунків між людьми. 5. Трансформація типу “приреченого героя” у модель “смерть героя” (авторська інтерпретація гідної смерті захисника Батьківщини; так само позиціонується загибель Хаджі-Мурата і його нукерів). 6. Персоніфікація ідеї смерті у безособовий займенник “воно”, а також протиставлення бінарних екзистенціалів “реальне – ірреальне” з превалюванням останнього у внутрішньому світі Андрія Болконського напередодні смерті. 7. Спроба позитивного тлумачення теми. Смерть князя Андрія – одна з “найсвітліших” та найочевидніше виправданих смертей у творчості Толстого. Князь вмирає, кохаючи та будучи коханим, втіливши свій проект життя як ідеал прекрасної долі, зреалізувавши себе як чоловік, батько, офіцер, виконавши власний обов’язок захисника вітчизни. Саме тому перед смертю князь відчуває легкість буття. Письменник зумів віднайти позитивне рішення проблеми сенсу життя та виправданості смерті людини як реалізації екзистенційної проблеми онтологічного масштабу.

Романістика Л.М.Толстого – новий етап у реалізації екзистенційного типу свідомості. Основна межова ситуація – смерть героя – розглядається у двох площинах – у реальній смерті героя (смерть Андрія Болконського) і в метафізичному страху смерті як перспективи загибелі у майбутті (світовідчуття Костянтина Левіна).

Кризове світосприйняття Левіна – принципово новий етап інтерпретації екзистенційної проблематики в російській літературі. Цьому герою присвячено підрозділ 2.6 “Новий етап реалізації екзистенційної свідомості у романі «Анна Кареніна». Кризове світосприйняття Костянтина Левіна”. Метафізичний страх смерті як перспектива майбутнього – один із центральних концептів екзистенціалізму. Толстой актуалізує межову ситуацію “благополучного героя”, чию картину світу моделює екзистенційна криза, пов’язана з пережиттям “абсурдності буття”, “страхом смерті”, “відчуттям нісенітності життя з огляду на неминучість факту смерті”. Це світовідчуття посідає центральне місце у рефлексії екзистенційного героя ХХ ст. Заслуга Толстого в тому, що він уперше звернув увагу на проблему втрати сенсу життя людиною свого покоління, що живе за умов постійної секуляризації світу. Костянтин Левін – генетично перший герой Толстого, що пройшов через особисту екзистенційну кризу і знайшов вихід із цієї кризи, тобто, створив власну концепцію позитивної програми життя, здатну побороти абсурд буття. Проблема самогубства як результат не тільки особистої трагедії героїв (самогубство Анни Карєніної, спроба самогубства Олексія Вронського), а й шлях подолання метафізичного відчуття безглуздості життя, абсурдності буття вперше порушується Толстим в якості передчуття онтологічної кризи людини межі століть. У цьому контексті особливого сенсу набував фінал: роман не завершується самогубством головної героїні. Фінальна сцена «Анни Кареніної» пов’язана з картиною “зоряного неба” після дощу, котрим “змито” рештки кризового світовідчуття Левіна. Толстой експлікує міфологеми “всесвітнього потопу”, “живої води”, “Едемського саду” (останній розділ роману – Левін на терасі після грози споглядає зоряне небо над садом), “дороговказної зірки”, “Чумацького шляху” як орієнтиру в житті людини. Кризове світосприйняття Левіна, спростоване позитивними екзистенціалами буття, Толстой розглядає як типове для людини свого покоління, що потребує віднайдення непохитних і константних максим, якими виправдано сенс життя конкретної особистості.

          Третій розділ “Особливості втілення екзистенційної парадигми після особистісної кризи Л.М.Толстого” присвячено останньому періоду творчості письменника та розгляду творів різної жанрової форми. Це автобіографічні записки «Моє життя”, повісті «Смерть Івана Ілліча», «Крейцерова соната», «Отець Сергій», незавершена повість «Записки божевільного», незавершене оповідання «Отець Василій», нотатки-сповідь «Посмертні записки старця Федора Кузьмича», притча «Ассирійський цар Ассархадон», автобіографічний трактат «Сповідь», філософський трактат «Про життя». У цих творах Л.М.Толстой випередив екзистенційну проблематику у філософії та літературі ХХ ст., визначив онтологічний, антропологічний та філософський статус категорій-екзистенціалів “страх смерті”, “побоювання власного страху”, “нудьга”, “нудота”, “абсурд буття”, “людина стороння”. Письменник втілив головну для людини межову ситуацію – страх смерті, виявив комплекс усіх психологічних складових цього страху, надав станові страху філософського характеру та увів це поняття у парадигму філософських максим ХХ ст. Доведено, що Л.М.Толстой визначив картину світу людини кінця ХIХ ст. як катастрофічну, наділив ціле покоління статусом такого, що “заблукало”, “дрімає”, живе за хибною інерцією безконфліктної свідомості, яка долається виключно у межовій ситуації. Особисту межову ситуацію, так звані “арзамаський” і “московський” жахи Толстой максимально узагальнив. Письменник порушив центральні для екзистенціалізму ХХ ст. питання: “У чому сенс мого життя, якщо смерть невідворотна?”, “Чи є у моєму існуванні будь-який сенс, не скасовуваний фактом смерті?”, позиціонував проблему самогубства як одну з філософських, надавши їй онтологічного статусу.

У підрозділі 3.1 “Автобіографічні витоки кризового світобачення Л.М.Толстого. Екзистенційна проблематика у зв’язку з жанровими особливостями творів Л.М.Толстого. «Моє життя»” розглядається особистий претекст екзистенційного світовідчуття письменника. «Моє життя» – один із концептуально найважливіших творів Толстого, що втілює автобіографічні витоки кризового світовідчуття письменника, притаманного йому з раннього дитинства і трансформованого згодом в екзистенційну кризу, яка суттєво вплинула на подальшу творчість. Перше трагічне відчуття приходить з усвідомленням того, що людину скуто (дитину спеленали, їй задушливо, тяжко, вона прагне вивільнитися, та дорослі тотально не розуміють її). Світосприйняття Толстого базується на цьому відчутті. Людина приходить у світ вільною, проте у перший же момент свого існування стикається із законами, якими обмежено її свободу. Саме це викликає перший спротив особистості. Людина поривається звільнитися, реалізувати власну потребу свободи. Принципово важливим з цієї точки зору стає метафоричний образ “зв’язаної людини” як екзистенційного героя покоління письменника. Цей образ є унікальним у світовій літературі, надактуальним у прозі нового часу, невичерпним в екзистенційному дискурсі ХХ ст. Також надто актуальною є теза Толстого, що всі провідні психологічні конфлікти, фобії, комунікативні дисгармонії вкорінені в дитинстві людини, її перших емоціях, подеколи неусвідомлюваних, у резонансі, привнесеному світом у душу дитини. Самоаналіз розглядається Л.М.Толстим як інструмент гармонізації людини зі світом, найбільш адекватний спосіб корекції психосоматичних людських настанов.

У «Записках божевільного» знайшли віддзеркалення особисті враження Толстого від перебування в Арзамасі у вересні 1869 р., коли він їздив у Пензенську губернію з метою купити маєток. Цьому творові присвячено підрозділ 3.2 “Система моральних категорій-екзистенціалів у незавершеній повісті «Записки божевільного» Л.М.Толстого”. “Арзамаський жах” став однією з причин особистої екзистенційної кризи Л.М.Толстого, а з ним і переорієнтації всієї художньої системи письменника. Думка про смерть, пережита як особиста онтологічна проблема, з цієї миті стає визначальною в творчості Толстого останнього періоду. Толстой випереджає відому тезу А.Камю, що “відчуття абсурду може вдарити в обличчя кожної людини на розі будь-якої вулиці”. Герой «Записок божевільного» переживає страх смерті як емоційний стан, не мотивований реальною загрозою його життю. Категорія-екзистенціал “нудьга” визначає емоційний стан героя-оповідача. Саме він переживає “духовну нудьгу, яка буває перед блювотою” – це передчуття “Нудоти” Ж.-П.Сартра, де нудота – це метафора розколотої свідомості людини ХХ ст., якій відкрився тотальний і всепоглинаючий абсурд буття. Як згодом і Рокантен (герой “Нудоти”), оповідач із «Записок божевільного» об’єктивує новий тип свідомості, що балансує на межі реального (шлях, заїжджий двір, номер в готелі) та ірреального, домінантного в екзистенції героя. Це ірреальне (метафізичний жах смерті й усвідомлення марноти життя, відчуття страху, нудьги, жаху без видимих на те причин) поглинає свідомість героя, відчужуючи його від решти людей. Свідомість героя продукує особливий вид реальності, актуальний тільки для нього. У «Записках божевільного» Толстой поширює особисту екзистенціальну кризу до масштабів характеристики свого покоління, констатуючи основні проблеми людини межі століть. Картина світу героя змінюється градаційно від благополуччя до повного краху. Раптом усвідомивши смерть єдиною об’єктивною реальністю свого майбуття, герой переживає відчуття абсурду, досі не відоме людині XIX ст. Толстой доходить висновку, що саме відчуття абсурду буття провокує страх як особливий вид реальності, нудьгу, нудоту, відчуття одинокості і трагічну втрату комунікації зі світом. У цьому Толстой випереджає відомі тези французьких екзистенціалістів.

У підрозділі 3.3 “Повість Л.М.Толстого «Смерть Івана Ілліча»: художнє узагальнення екзистенційного світосприйняття “приреченого героя”” розглянуто цей етапний для екзистенційного дискурсу твір письменника. У повісті «Смерть Івана Ілліча» Л.М.Толстой у межах реалізму ХІХ ст. переходить до екзистенційного осягнення світу крізь призму свідомості посередньої, звичайної людини, чиє життя, хай навіть пересічне, має свій індивідуальний сенс, який можна виявити в усвідомленні власної смерті. Толстой досліджує сам процес осягнення героєм власної екзистенції, визначає всі стадії цього процесу, пов’язані з емоційною реакцією героя на стимул – погіршення стану здоров’я персонажа. Толстой зображує всі стадії вмирання, на кожній фіксуючи емоційний стан героя, пов’язаний зі зміною картини світу. Злигодні, пережиті гранично одиноким, всіма полишеним героєм, знищують його тіло і вражають до глибин його душу. Плач героя про жорстокість Бога, про відсутність Бога випереджає ніцшеанську проблематику і фіксує бунт героя, що свідчить, насамперед, про особистість, здатну зафіксувати себе у світі, де людина потребує морального опертя, родини, любові, гідності, Бога.

Толстой вперше у філософському плані протиставляє на прикладі з логіки Кізеветтера “абстрактну людину” конкретній, унікальній особистості, котра переживає себе і світ не як філософські абстракції, а як одиничну екзистенцію, свідому своєї обмеженості у світі, глибоко байдужому до її уходу. Івана Ілліча ніхто не любив, його не цінували за життя, його досить скоро забудуть по смерті. Світ не помітить, що з уходом Івана Ілліча утворилась лакуна, яка ніким, окрім нього, не може бути заповнена. Ніхто не пережив смерть Івана Ілліча як непоправну особисту втрату. У констатації цього гіркого факту велика заслуга Л.М.Толстого, котрий раніше від інших порушив центральну філософську проблему унікальності екзистенції. Повість Л.М.Толстого «Смерть Івана Ілліча» значно вплинула на філософські пошуки М.Хайдеггера, більш того, на думку В.Кауфманна і У.Баррета, хайдеггерівська концепція смерті – це коментар до повісті Толстого (маю на увазі працю М.Хайдеггера “Буття і час”).

 У «Крейцеровій сонаті», проаналізованій у підрозділі 3.4 “Питання меж буття, прав особистості, злочину і кари у «Крейцеровій сонаті» Л.М.Толстого”, письменник порушує тему “злочину і кари” у секуляризованому суспільстві. Прогрес у техніці протиставляється процесу деградації моральних первнів особистості. Ситуація суперечки у поїзді, з якої розпочинається повість, метафорично проектується на долю Росії на порозі тотальної антропологічної катастрофи. Сповідь героя-вбивці маркує онтологічні глухі кути картини світу людини межі століть. Злочин Позднишева – невідворотний фінал свавілля у моральній сфері, яке стало нормою життя. Толстой порушує низку проблем, надто актуальних і сьогодні. Це особливості гендерних пріоритетів у екзистенційній проекції, урбанізація населення і як наслідок її – втрата особистої відповідальності людини, надбання нею анонімності, пріоритети поведінкових стереотипів натовпу, феномен маніпуляції масовою свідомістю. У «Крейцеровій сонаті», на відміну від «Злочину і кари», злочинця не покарано, і це ще один вектор толстовської проблематики. Цим питанням присвячено «Післямову до «Крейцеровой сонати»», що містить, на наш погляд, низку перспективних ідей Толстого, спрямованих на подолання людиною криз повсякденності.

Підрозділ 3.5 “Відхід у монастир як модель зняття межової ситуації у творах «Отець Сергій», «Посмертні записки старця Федора Кузьмича» и «Отець Василій» Л.М.Толстого” презентує константні мотиви екзистенційної свідомості, пов’язані з пошуками власного Бога. У повісті «Отець Сергій», «Посмертних записках старця Федора Кузьмича», незавершеному оповіданні «Отець Василій» Л.М.Толстой відтворює інваріантний мікросюжет – герой ховається за стінами монастиря, келії, скіту у прагненні подолати власну межову ситуацію. Проте стіни монастиря не рятують героя від спокус, вкорінених у його внутрішньому світі. Серед них основні – це погорда, ненажерливість, похітливість. Ці пороки іманентні природі людини. Толстой резюмує, що монастир не має нічого спільного з пошуками Бога. Герої Толстого завжди шукають власного Бога, і пошуки ці становлять стрижень філософії письменника.

У підрозділі 3.6 “«Сповідь»: екзистенційні компоненти інтерпретації. Автобіографічний претекст екзистенційної кризи письменника” розглядається інноваційна поетика цього твору. У «Сповіді»  Толстой  суттєво трансформує константні параметри жанру. Як рівноправні у тексті запаралелені публіцистичні, художні, філософські, автобіографічні, соціологічні, історичні, психологічні та міфологічні начала, і весь цей симбіоз рис зацементовано авторським суб’єктивно-особистісним світовідчуттям. Авторська настанова переміщується з об’єктивно-епічного дистанціювання, притаманного поетиці ХІХ ст., до суб’єктивно-особистісного осягнення світу, що воно домінуватиме в літературі ХХ ст. Нагадаємо, що сповідь  – один із найбільш визискуваних жанрів у творчості письменника. Герої Толстого лишають перед смертю листи-сповіді (наприклад, лист Наталі Миколаївни чоловікові у повісті «Дитинство» або лист героя-самогубця із «Записок маркера»), сповідуються у своїх гріхах іншому персонажу (наприклад, «Крейцерова соната» структурована у формі сповіді Василя Позднишева випадковому попутнику, про якого нічого не відомо). «Сповідь» Толстого – унікальний твір. Своєрідність його в тому, що сповідається не літературний персонаж, а сам письменник, Лев Толстой, людина, що переживає особистісну екзистенційну кризу. Сенс її в тому, що у п’ятдесятирічному віці письменник опинився на межі самогубства у зв’язку з особистим відчуттям абсурду буття, марноти життя через неминучість факту смерті. Толстой випереджає ідею А.Камю про пріоритет проблеми самогубства як ключового питання філософії. Жанр сповіді, суттєво модифікований літературою нового часу, являє у творчості Л.М.Толстого свої нові можливості, з’єднує художній та науковий типи мислення, документальність і автобіографізм із максимальною амплітудою узагальнень, витончений психологічний аналіз і філософічність, обговорення найболючіших і актуальних проблем, надто екзистенційних; поновлюється також і прагматична “повчальна” функція жанру. Все це, безумовно, здійснило суттєвий вплив на розвиток у літературі ХХ ст. жанру автобіографії, на посилення сповідальних мотивів та інтонацій, на зміцнення особистісного начала в літературі, розвиток “авторитетного авторського слова”.

         Підрозділ 3.7 “Філософський трактат Л.М.Толстого «Про життя» як квінтесенція екзистенційних шукань у російській літературі межі століть” присвячено названому твору Л.Толстого, етапному для російської літератури й екзистенційної філософії. Спочатку трактат мав назву «Про життя та смерть», проте в процесі роздумів над заявленою темою письменник доходить висновку, що для людини, яка осягнула сенс життя, смерті не існує. Толстой викреслює слово смерть із назви твору і долає песимістичну тональність трактування теми, традиційну у філософії Шопенгауера, К’єркегора, Гартмана. Тотальному песимізму цих філософів Толстой протиставляє свою позитивну програму екзистенційної життєрозбудови, засновану на максимах любові, довіри, взаєморозуміння, віри як способів гармонізації взаємин людини і світу. Толстой далекий від утопічного добросердя. Долю людини він метафорично порівнює з важкою, монотонною працею коня, якого уярмили, прив’язали та прирекли на довічну працю. Привертає увагу на диво симетричне потрактування теми А.Камю із “Міфу про Сізіфа”. Сізіфова праця – це гірка доля, на яку приречена людина. Завдання її – усвідомлюючи це, мужньо виконувати своє призначення. Такого висновку доходить А.Камю. Лев Толстой цю ж ситуацію пропонує сприймати по-іншому. Письменник вважає, що треба з радістю та вдячністю сприймати свою долю. Головна справа людини – прислухатися до себе, вчитися любити іншого, шукати вічні риси образу й подоби Божої в собі. Ідеалом для людства у цьому сенсі виступає постать Христа, а його духовні максими завжди залишаться аксіологічним компасом для людини будь-якої доби. Толстой дійшов ключового на сьогоднішній день висновку, що любов – це вид позитивної енергії, яка не тільки здатна об’єднувати людей, але й сама виступає способом об’єктивації людини як особливого виду, мислячої істоти. Тобто, любов приходить у світ із народженням людини з колективного досвіду існування попередніх поколінь, вона іманентна людині від народження так само, як здатність мислити, говорити, встановлювати контакти зі світом та іншою людиною. Завдання кожного – збільшувати цю любов у собі та привносити її у світ, тим самим лишаючи частину себе, свого існування у загальній сумі колективної діяльності людей, яка нікуди й ніколи не зникає, а функціонує як загальний сукупний продукт існування людства. У такому контексті ідеї Толстого про неспротив злу насиллям у найширшому сенсі актуальні у наш час.

У висновках резюмується, що творчість Л.М.Толстого містить екзистенційний компонент інтерпретації, випереджає онтологічну проблематику філософії ХХ століття, генетично торує появу даного типу свідомості у західноєвропейському екзистенціалізмі початку ХХ ст. Л.М.Толстой надав філософського статусу провідним філософським максимам екзистенціалізму, ввів у літературний процес новий тип “приреченого героя”, наділив його загальнолюдським статусом.

Висновки

Л.М.Толстой геніально випередив як художнє, так і філософське ХХ століття, об’єктивував у своїй творчості основні максими екзистенціалізму як перспективного напрямку. Відчувши кризу сучасності як таку, що вже відбулася, Л.М.Толстой спрямував усі свої духовно-творчі зусилля на подолання цієї кризи.

Категорія “екзистенційна свідомість” є частиною екзистенційного дискурсу, і в цьому сенсі об’єктивує особливий тип рефлексії героя у тексті художнього твору. Однією з характерних особливостей екзистенційної свідомості є спроможність до самоактуалізації у кризових, межових ситуаціях у долі людини, народів, людської спільноти. Здійснена робота дозволяє передбачити, що екзистенційна свідомість як метазмістовна категорія є вельми рухомою, здатна пересуватися від периферії до ядра, причому векторність цього руху пов’язана з об’єктивацією межової ситуації як необхідної умови у тексті твору.

У творчості Л.М.Толстого художня категорія “екзистенційний тип свідомості” об’єктивується вповні, реалізується впродовж всього творчого шляху, актуалізується у всіх жанрових формах, пов’язується з вибором оповідних стратегій письменника, формує низку закономірностей художнього втілення.

До основних імплікацій екзистенційної парадигми у прозі письменника належить комплекс константних прийомів, інваріантних сюжетів, монотема смерті героя, що переживається як основна межова ситуація; об’єктивація сталих парадигм часопростору, пов’язаних зі змінами картини світу “приреченого героя”, низка категорій-екзистенціалів, прагматична спрямованість позитивної концепції життєрозбудови як варіант подолання ситуації тотальної кризи людини на межі століть. Усі ці особливості формують художню систему, демонструють спільний арсенал реалізації та стійкі механізми взаємодії, структуровані авторськими стратегіями перцептивного впливу на реципієнта тексту.

Екзистенційна парадигма як метазмістовна категорія завжди у творах Л.Толстого актуалізується посередництвом “межової ситуації”, яка є центральною категорією екзистенційного дискурсу. Єднальним началом творчості Л.М.Толстого виступає об’єктивація “межової ситуації”, втілена як у долю конкретного героя, так і на рівні потенційно ймовірної онтологічної можливості і для окремої людини, і для людства в цілому. Характерною особливістю творчості Толстого стає механізм художнього узагальнення, яким межову ситуацію героя поширено на тріаду: герой – покоління – людство. Тобто, будь-яка межова ситуація в творах Толстого – це онтологічна модель кризи сучасності. Найпоширеніші художні імплікації межових ситуацій у творчості Л.М.Толстого пов’язані з наступними константними мікросюжетами:

1) страх смерті, побоювання власного страху, зміни картини світу людини напередодні смерті;

2) відчуття абсурдності буття, марноти існування, пережиття “глухих кутів чи зупинок життя”;

3) це світовідчуття переживається як тотальна сенсовтрата усіх константних стимулів буття, що призводить героя до думки про самогубство як єдиний вихід із глухого кута життя;

4) криза віри як позитивного екзистенціалу, спроможного наділити сенсом життя людину, пов’язана, на думку Толстого, з процесом секуляризації, який на межі століть набув загрозливого характеру;

5) наявність ірраціональних, безособових сил буття, об’єктивованих як фатальні події, роковий збіг обставин, детермінізм долі, чим нівелюються уявлення про свободу людини;

6) смерть “іншого”, пережита героєм екзистенційної рефлексії як особистісна трагедія: з огляду на смерть “іншого” відкривається перспектива власної смерті у майбутньому;

7) страждання “іншого” в якості варіативної імплікації смерті “іншого”.

Виявлення загальних особливостей межових ситуацій у творчості Л.Толстого спричинило висновок про наявність спільних механізмів їхнього моделювання у творах різної жанрової форми впродовж усіх періодів творчої діяльності письменника. Цю єдність підтверджено наявністю комплексу символів, системою мотивів, особливостями хронотопу, стратегіями оповіді, актуалізацією стійких категорій-екзистенціалів, пов’язаних із телеологічними настановами Л.Толстого.

Екзистенційний тип рефлексії іманентний картині світу письменника і завжди становив одну з домінант його світовідчуття. На першому етапі творчого шляху Толстой об’єктивує смерть в якості універсалії, що однаково властива всьому живому, як дереву, так і людині. Смерть не розглядається як трагічна реальність, скоріше як частина коловерті буття, якою урівнюється все суще на землі за ознакою тимчасовості. Це “чиясь” смерть, “не моя” – цим і долається трагічна сутність теми.

Другий етап творчості Толстого співвідносний із часом написання романів «Війна і мир» та «Анна Кареніна». У плані протиставлення особистої долі героя та руху історичного процесу розв’язується питання сенсу життя людини. При цьому індивідуальна доля героя протиставляється історичній долі нації, яка виступає колективним героєм історії. Толстой доходить узагальнення, що загибель героя виправдовується вищим сенсом буття нації, частиною якої він є. Трагедія героя розглядається як результат свободи волі, особиста відповідальність, добровільний вибір людини, не свідомої, наскільки далеко її заведе умовність цієї свободи. На цьому етапі творчого шляху Толстой стверджує цінності “ройового”, “мурашиного” начала, співвідносячи життя героя з діяльністю мурахи, бджоли, яка працює на благо загального “вулика”, “мурашника”. Смерть героя, таким чином, урівнюється розумною діяльністю цього вулика. Окрім того, вибір його зреалізований як свобода волі. “Мурашине” та “ройове” начала – філософські концепти Л.М.Толстого, які не мають аналогів у світовій літературі.

Третій, останній етап творчості Л.Толстого пов’язаний з особистою екзистенційною кризою письменника. Результат цієї кризи – зміна онтологічних акцентів у художньому світі Л.Толстого, прорив від абстрактного до конкретного, від загального до приватного, від чиєї-небудь смерті до власної смерті. Толстой екстраполює особистісну межову ситуацію до масштабів свого покоління, фіксуючи гострий драматизм зміни картини світу людини межі століть. Сповідальність ліричного героя спрямована на корекцію “дрімотної свідомості” “заблукалого” покоління, що втратило непохитні межі буття.

Здійснене дослідження дало змогу запропонувати типологію героїв, що втілюють екзистенційну свідомість у творчості письменника. Це “приречений герой”, “бунтівний герой”, “пробуджений герой”, “заблукалий герой” і “людина зв’язана” як макрокомпонент свідомості, що об’єднує всі вищеназвані типи героїв за ознакою “свободи людини – детермінізму долі”.

Дослідження особливостей екзистенційного зв’язку художніх текстів та життя письменника (особливостей автобіографізму і авторської міфотворчості) дозволило зробити висновок про константну присутність у всіх розглянутих творах стратегії Л.Толстого поширювати особистий життєвий досвід на картину світу покоління. Також вдалося виявити автобіографічний претекст багатьох творів Л.Толстого, акцентованих саме за ознакою екзистенційного типу свідомості. Автобіографічний претекст особистої долі письменника, що вилився в екзистенціальну кризу, дозволяє простежити ґенезу кризового світосприйняття Толстого та етапи загострення цієї кризи.

 Виявлення особливостей художньої реалізації семантичного комплексу “комунікації” та “самотності” дозволяє зробити висновок, що це одна із провідних екзистенційних складових художнього світу Л.Толстого. Комунікація або здатність людини існувати в рамках постійного діалогу зі світом, з іншою людиною  –  визнається Л.Толстим необхідним атрибутом, іманентним самій сутності особистості. Для акту комунікації потрібен суб’єкт, так званий “інший”. Людина з дитинства налагоджує цей діалог, і етапи подібного становлення збігаються з розвитком окремої особистості і людини в цілому. До таких етапів належить народження, дорослішання, набуття життєвого досвіду і смерть. Смерть є тією примежовою ситуацією, яка трагічно вириває людину з актів комунікації, з життя. Вмираючого героя протиставлено живим саме за ознакою повної втрати комунікації з іншими. Герой замикається на осі повної самотності, наодинці зі страшною реальністю, персоніфікованою через різні імплікації смерті. Тотальна, остання самотность у рокової межі – одна з семантизуючих рис екзистенційного дискурсу Толстого. Письменник не тільки констатував цю проблему як одну з онтологічних у картині світу людини межі століть, але й запропонував власну прагматичну, морально-етичну програму подолання цього світосприйняття.

Виявлення своєрідності та функцій домінантних мотивів “свободи” і “смерті” у творчості письменника засвідчує, що це провідні філософеми художнього світу Л.Толстого. Концепт “свобода” амбівалентний. З одного боку, свобода визнається необхідною умовою і константним атрибутом існування людини. Особистості іманентно прагнення свободи, саме свобода дає людині право морального вибору в кризових ситуаціях. Та з іншого боку, від моменту появи на світ “людина зв’язана”: свободу її обмежено діяльністю інших людей, комплексом об’єктивних причин, тиском детермінізму ірраціональних, безособових сил, непідвладних людині. Ця дилема Толстим вирішується у наступному ключі: людина трагічно поневолена, проте вона здобуває свободу в момент реалізації свого морального вибору, який і робить її абсолютно вільною. Тобто, людина вільна обирати, і ця якість дає їй внутрішню свободу. В аналогічному річищі розглянуто і проблему смерті. Людина приречена померти. Завдання її віднайти ті онтологічні першооснови буття, якими б виправдовувався сенс її особистого існування. 

Дослідження генези, функціонування у художньому тексті авторської інтерпретації категорій-екзистенціалів: “нудьга”, “нудота”, “абсурд буття”, “страх смерті”, “побоювання власного страху”, “самотность”, “паніка рефлективної свідомості”, “туга”, а також опозиції “реальне / ірреальне” – доводить, що об’єктивація цих категорій пов’язана з екзистенційною проблематикою у художньому світі Л.Толстого. Більш того, в результаті нашого дослідження стало очевидним, що письменник випередив більшість тез, які вважають ідеями французької екзистенційної школи. Так, категорії-екзистенціали “туга”, “нудота” й “абсурд буття” – онтологічні риси екзистенційної кризи героя-оповідача із «Записок божевільного», світовідчуття це спричинено “страхом смерті”. Герой, продукуючи екзистенційну кризу, позиціонується як “заблукалий”. Тим часом ситуація ця долається у процесі внутрішньої рефлексії, скерованої на пошуки позитивної програми життєрозбудови. Вважаємо, що категорії-екзистенціали  “туга”, “нудота” з’являються у творчості Л.Толстого раніше, аніж у Ж.П.Сартра, “абсурд буття” – раніше, ніж у А.Камю. Також Толстой випереджає тезу А.Камю про самогубство як основне питання філософії. Окрім того, пріоритет Толстого-мислителя в тому, що він не тільки констатував основні онтологічні проблеми сучасності, але й створив прагматичну програму подолання цих криз. Ця програма вповні об’єктивована у філософському трактаті Л.Толстого «Про життя». Це перший філософський твір російського християнського екзистенціалізму, що суттєво вплинув на екзистенціальний дискурс ХХ століття.

Вивчення особливостей втілення екзистенційного начала у творах різної жанрової форми: малій художній прозі, романах, публіцистиці, епістолярії, уривках, нотатках, філософських трактатах, критичних працях – дозволяє зробити висновок, що екзистенційні компоненти свідомості втілені у всьому розмаїтті жанрових форм. Також Л.Толстой актуалізує жанри сповіді, проповіді, притчі, казки, автобіографічних нотаток і записок. Особливої семантики набувають мотиви “сну”, який “пробуджує” екзистенційну свідомість героя. Це сон Василія Брехунова перед смертю (оповідання «Хазяїн і наймит»), сон Л.Толстого зі «Сповіді», сон царя Асархадона з казки «Ассирійський цар Асархадон», сон Андрія Болконського перед смертю («Війна і мир»), сон Анни Кареніної про “чоловічка в залізі” з «Анни Кареніної» та багато інших.

Проведене дослідження призвело до висновків про константний і послідовний екзистенційний пошук Л.М.Толстого у зв’язку з онтологічними проблемами особистості і людства. Екзистенційна парадигма включає низку художніх категорій, що визначають типологію героїв, особливості хронотопу, наративні стратегії автора, конфлікт твору, центрованого “межовою ситуацією” як основною складовою сюжету, а також категорії-екзистенціали, домінантні у телеологічній настанові  Л.М.Толстого і проблематиці екзистенційного твору. Таким чином, у контексті екзистенційної парадигми у творчості письменника досліджено екзистенційну проблематику, що становить як перцептивний резонанс низки творів, так і стратегічні настанови автора, якими актуалізуються ті чи інші художні ресурси: “екзистенційний тип свідомості героя”, “межова ситуація”, “категорії-екзистенціали”, “страх смерті”, опозиції “свобода – детермінізм долі”, “реальне – ірреальне” у картині світу героя, “хронотоп приреченого героя”, а також трансформації картини світу героя у межовій ситуації. Дослідження специфіки екзистенційної парадигми у творчості Л.М.Толстого в усій розмаїтості її художньої реалізації доводить, що письменник не лише випередив основні тези екзистенційної проблематики в літературі і філософії ХХ століття, але і став витоком західноєвропейського екзистенціалізму як художнього напрямку, визначив вектори розвитку літературного процесу межі століть.