АНТОНІМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ ХХ СТОЛІТТЯ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ, ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНИЙ І ЛЕКСИКОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
АНТОНІМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕТИЧНІЙ МОВІ ХХ СТОЛІТТЯ: СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ, ФУНКЦІОНАЛЬНО-СТИЛІСТИЧНИЙ І ЛЕКСИКОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТИ
Альтернативное Название: Антонимы В УКРАИНСКОМ поэтическом языке ХХ ВЕКА: Структурно семантические, функционально стилистические И лексикографические АСПЕКТЫ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання та методи дослідження, визначено джерельну базу, наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, указано на зв’язок теми дисертації з науковою проблематикою установи, у якій її виконано, подано форми апробації, зазначено кількість публікацій, у яких викладено загальну концепцію, теоретичні й практичні результати дисертаційної праці.


У першому розділі „Теоретичні засади дослідження” обґрунтовано філософський і логічний аспекти поняття протилежності – семантичної основи антонімії, досліджено антонімію як лінгвістичну категорію, а також з’ясовано роль контрасту в поетичному відображенні дійсності.


Поняття протилежності як семантичної основи антонімії привертало увагу ще давньогрецьких філософів (Геракліта, Платона, Арістотеля та ін.), а також німецького філософа Гегеля. Вони розглядали протилежності як реалізацію полярних понять, наявних у різних формах існування матерії. Протилежності, що є виявом полярної сутності предметів і явищ об’єктивної дійсності, вербалізовані в мові антонімічними лексемами.


Протилежність у логіці має два різновиди: контрарну і контрадикторну. У визначенні логічної основи антонімії сформувалося два основні підходи. Так, О.В. Ісаченко стверджує, що в антонімічних відношеннях реалізується тільки контрадикторна протилежність. Інші дослідники, зокрема Л.О. Новиков, Е.І. Родичева, В.О. Михайлов, вважають, що антоніми співвідносні з контрарними поняттями й тими контрадикторними, у яких протиставлення перейшло в протилежність. Такий підхід дає змогу зараховувати до опозицій як різнокореневі, так і спільнокореневі лексеми з полярними значеннями.


Антонімічні відношення й способи їх вираження витлумачують неоднозначно. У сучасному мовознавстві наявні три основних підходи до розв’язання цієї проблеми. Представники одного з них ототожнюють логічні й мовні категорії (А.Г. Волков, М.Д. Лєсник, В.М. Клюєва). Інші дослідники, зокрема В.Н. Коміссаров, В.Я. Пастухова, В.П. Тимофєєв, доводять неправомірність аналізу антонімії з позицій логіки й розглядають її в межах лінгвістичних явищ. Прихильники найпоширенішого в лінгвістиці підходу (Л.О. Новиков, Л.О. Введенська, Е.І. Родичева та ін.) стверджують, що антонімія – це і логічна, і власне лінгвістична категорія.


Серед мовних критеріїв виокремлення слів-антонімів розрізняємо: лексико-семантичні – семантична спільність, наявність максимально протилежної семантики; граматичні – повний або частковий збіг валентності; функціональні – регулярне протиставлення в мові. Ураховуючи названі критерії, визначаємо антоніми як регулярно протиставлювані в мові лексеми, що позначають взаємно протилежні (наявність контрарних сем) співвідносні (наявність спільної семи) предмети, явища, властивості й процеси об’єктивної дійсності. Крім терміна антоніми, у дослідженні використано синонімічні лексеми й словосполучення – антонімічна пара, антонімічні лексеми, опозиційна пара, опозиція, опозити, контрастиви.


Поняття антонімічний біном уведено на позначення різновиду антонімічної пари, компоненти якої, об’єднані в одне лексико-семантичне ціле за допомогою сполучника і (і – і), репрезентують значення сполучення протилежностей або охоплення всього класу предметів, усього явища тощо, пор.: схід і захід, осінь і весна, мале й велике, уздовж і впоперек, і вдень і вночі.


Словосполучення антонімічно-синонімічна парадигма використовуємо на позначення мікросистеми, що складається з групи слів, які перебувають  одночасно в антонімічних і синонімічних відношеннях, напр.: початок, начало, почин, зачин, вступ, старт, альфа – кінець, край, кінцевість, крапка, звершення, фініш, омега.


Лексеми з протилежними значеннями, як відомо, фіксують словники антонімів, у яких переважно засвідчено наявність загальномовних антонімів. Український поетичний дискурс ХХ ст. репрезентує функціонування значної кількості не лише загальномовних антонімів, а й антонімічно-синонімічних парадигм, а також характерних для мови поезії антонімічних біномів. Віршована мова актуалізує можливості поетичного слова виражати контрастну семантику, набувати „прирощення змісту”, розширювати асоціативні зв’язки. Мова поезії максимально реалізує потенції полісемічних слів-антонімів і синонімічно-антонімічної взаємодії лексем. Наприклад, у „Словнику синонімів української мови” (ССУМ) до субстантива нещастя наведено такі близькозначні іменники: біда, горе, лихо, зло (велике нещастя – в узагальненому значенні) [ССУМ 1: 1017]; у поетичній мові ХХ ст. зафіксовано ще й такі синоніми до лексеми нещастя – мука, страждання, журба, жура, печаль, скорбота, сльози. Отже, виявлення синонімічних паралелей до конституентів опозицій не лише засвідчує взаємозв’язок антонімії з синонімією, а й дає підстави для виокремлення поетичних антонімів – слів, у яких поетичний контекст актуалізує потенційно протиставлювані значення.


Лінгвостилістичні контрасти, за слушним зауваженням  В.А. Чабаненка, значною мірою визначають специфіку сучасної української поетики, становлять одну з її підвалин. Широке використання в поетичних творах ХХ ст. мовних контрастів, що увиразнюють віршовану мову, свідчить про тенденцію до поєднання непоєднуваних понять, про загострене авторське сприймання дійсності.


У другому розділі „Ключові опозиції в українському поетичному словнику” проаналізовано ключові опозиційні пари у віршованому тексті з урахуванням позитивної та негативної маркованості їхніх конституентів, зокрема, розглянуто опозиції, складники яких виражають колористичні (світло – темрява, білий – чорний); темпоральні (день – ніч, ранок – вечір, весна – осінь, зима – літо); локативні характеристики (земля – небо, схід – захід, північ – південь, лівий – правий); а також опозиції з компонентами-репрезентантами протилежних абстрактних понять (добро – зло, щастя – нещастя, доля – недоля, життя – смерть); емотивні опозиції (радість – горе, радість – мука, радість – сум); опозиції, пов’язані з релігійними уявленнями людини (рай – пекло, душа – тіло, дух – тіло, праведний – грішний); опозиції зі складниками-репрезентантами соціальних відношень (свій – чужий, рідний – чужий).


Аналіз фактичного матеріалу засвідчив, що опозиційні пари, пов’язані з прагматичною оцінкою зіставлюваних реалій дійсності (явищ та станів природи), зумовлені дуалістичним поглядом давніх слов’ян на навколишній світ. У поетичній мові ХХ ст., за нашими спостереженнями, позитивна і негативна оцінність членів виокремлених ключових опозицій здебільшого відбиває маркованість антонімів, зафіксованих у загальномовному словнику. Крім того, лексичні значення протиставлюваних складників антонімічних пар у віршованих текстах видозмінюються, набувають додаткових відтінків. Для української поезії ХХ ст. характерні метафоричні вислови, у яких антонімічні лексеми символізують позитивне та негативне ставлення до суспільних явищ; передають приємні, радісні почуття, позитивний емоційний стан ліричного героя і тяжкі душевні переживання, скорботу, печаль, нещастя, напр.: світло – темрява, білий – чорний, день – ніч, правий – лівий, схід – захід, рай – пекло. Із метафоричним змістом уживається опозиційна пара весна – осінь на позначення певних періодів людського життя. Позитивну та негативну конотацію компонентів ключових опозицій у віршованих текстах підсилюють дієслова, прикметники, з якими сполучаються антоніми.


У досліджуваних поетичних текстах відзначено стилістично марковані словосполучення з паронімічною атракцією, з уживанням спільнокореневих лексем, пор.: Немов роса спадає туга / На білі пам’яті листки. / А ті листки від болю білі, / У них занадто чорне тло (В. Калашник); Коли бувають ночі світлі, / Тоді світліють світлячки; / Як ночі темні з чубом бітлів, / Тоді чорніють чорнячки (І. Драч). 


Проілюструємо методику дослідження ключових опозицій у поетичному  словнику на прикладі темпоральної антонімічної пари день – ніч, компоненти якої виражають полярні прямі або символічні значення.


Символічне протиставлення членів субстантивної опозиції день – ніч, пов’язаної з антонімічними парами світло – темрява, білий – чорний, веде свій початок з найдавніших часів. В українській поезії ХХ ст. позитивна і негативна маркованість членів опозиції день – ніч мотивована контекстом.    У поетичному дискурсі названа опозиційна пара має переважно позитивний зміст. Образ дня традиційно асоціюється зі світлом, теплом, молодістю, радістю, спокоєм, щастям. У такому разі художніми означеннями до лексеми день є прикметники: білий, блакитний, блискучий, весняно-голубий, квітчастий, літній, світлий, сонячний, спокійний, теплий, чудесний  та ін. Образ ночі асоціюється з місяцем, зорями на небі, відповідно поєднуючись з означеннями: зоряна, місячна, сива, синя, срібна, темна, чорна тощо. Напр.: Пам’ятаю дні блакитні, / ночі зоряні, привітні, / Води, трави, квіти літні; / Пам’ятай, голубко, й ти! (Г. Чупринка).


Прикметники блаженний, закоханий, запашний, зачарований, солов’їний, щасливий та ін. не тільки характеризують названі частини доби, а й виражають позитивний емоційний стан ліричного героя (передають піднесений настрій, радість, щастя, захоплення): Десь згоріли ті дні і закохані ночі. / Спогадання тривожні лишивши в мені (Г. Коваль).


Рідше трапляються поетичні контексти, у яких антоніми день - ніч передають негативний оцінний зміст, пор.: день – безбарвний, безкрилий, бідний, божевільний, важкий, ворожий, втомлений, кривавий, нещадний, пекельний тощо; ніч – безголоса, бездонна, безсонна, божевільна, гірка, глуха, кривава, посивіла, сувора, тривожна, тяжка та ін. Опозиція день - ніч уживається не тільки для номінації частин доби, а й для передавання тяжкого душевного стану ліричного героя (сум, переживання, тривога, страждання). Негативна оцінність обох конституентів названої антонімічної пари зумовлена семантикою відповідних епітетів: А пусті, нескінченні, бездонні ночі, / А ворожі, навіки страчені дні, / Коли марно палаєш, а ворог регоче, / А доба ось гримить у залізі й вогні (Є. Маланюк).


Прикметниково-іменникові оцінні конструкції (з негативною конотацією) співвідносні з генітивними словосполученнями, пор.: чорний день, бойовий день, штурмовий день – день неволі, день потали; багряна ніч, буремна ніч, штурмова ніч, сувора ніч, люта ніч – ніч муки, ніч негод, ніч божевілля та ін., які символізують горе, трагедію, війну, неволю, насилля: Ночі муки, чорні дні потали, / вкритий трупом і сльозами шлях. / Од крові сніги червоні стали, / і жінки голосять у вітрах (В. Сосюра).


Традиційним для поетичного словника є вживання опозиції день – ніч (аналогічно антонімічній парі світло – темрява) на позначення контрастних суспільних явищ. Звертання до цих символів – одна з характерних ознак  ідіостилю В. Сосюри й О. Олеся: Безсмертя вам, о рицарі Вітчизни: / ви обернули ніч на вічний день (В. Сосюра); Народна пам’ять їх ніколи не забуде, / І доки житиме народ, / Їх світлий образ сонцем буде / І в день весни і в ніч негод (О. Олесь).


У досліджуваних текстах зафіксовано символічне протиставлення дня і ночі, на яке звернув увагу О.О. Потебня, зазначивши, що ніч – це печаль і нещастя, а день – щастя і радість. Пор.: Не повернусь! Радій собі радій. / Усе з тобою: / День і перемога. / Зі мною – ніч / І спогаданка вбога (Г. Чубач).


Індивідуально-авторські асоціації відбито у використанні антонімів день – ніч. Наприклад, із днем і ніччю асоціюються: а) білі і чорні клавіші музичного інструмента: Роялю мій, клавіатура крику. / Там дні і ночі / видзвоном чергуються, / Чекаючи на гарного музику (В. Коротич); б) життя і смерть:  Я похований під роками. / Я нічого не знаю – я ж бо в ночі. / Як там – у дні?! (В. Коротич). Крім того, у віршованих контекстах відзначено вживання відповідних антонімів на означення ситуації „побачити білий світ, народитися”: …ти [Україно] в любистку мене у хатині похилій купала, / коли вперше я крикнув і глянув із ночі на день (В. Сосюра).


До індивідуально-авторських належать словосполучення на зразок: смаглявий день, синьоблузий день, пласти днів; чорноброві ночі, караван ночей, крила ночі, клаптик ночі, краплі ночі, оксамит ночі тощо. Зафіксовано  порівняльні звороти, побудовані на логіко-смисловому паралелізмі протиставлюваних частин доби. Оцінна конотація таких порівнянь (позитивна або негативна) залежить від узагальнено-символічного значення другого члена порівняння. Так, компаративний зворот день як ніч із позитивною оцінністю конституента день у досліджуваних поетичних контекстах трансформується під впливом семантики компонента ніч у негативну. Негативну експресію порівняння підсилюють епітети чорна, темна та ін.: Проходять дні, як чорні ночі; / З пітьмою все злилось (О. Олесь); Дні, мов ті ночі, темні; / неперехожі, безрадісні далі… (П. Тичина).


Засвідчено розширення дієслівної сполучуваності зі складниками антонімічної пари день – ніч: день – біліє, випливає, виринає, входить, гасне, іде, летить, лине, набігає, облітає, падає, пролітає, спливає, шумить; ніч – відступає, гуркоче, згоряє, котиться, крилить, лине, маревіє, мчить, пливе, розтає, чорніє та ін.: А ніч пливе на хвилях світла, / А день назустріч їй летить (О. Олесь); День одбіліє. / Ніч зачорніє (І. Драч).


Для поетичного дискурсу характерні словосполучення з антонімами день – ніч, які формують персоніфіковані образи. Вони виявляють зв’язки між індивідуумом, його внутрішнім станом і природою. Стилістичний ефект виникає переважно від поєднання дієслів – назв персоніфікованих дій (вітати, говорити, гасити, дивитися, пильнувати, сміятися, співати, студити, ховати, ходити, чекати тощо) – з семантично протиставлюваними номінаціями-символами день – ніч: Розпучний стогін мій ховала ніч, / і пильнувала, і чоло студила, / а день гасив безумне сяйво віч (С. Йовенко); Сміється день, та сміх його зловісний, / Співає ніч, але страшний той спів (М. Рильський). День і ніч у поетичному словнику – це живі істоти, до яких звертаються: О ночі, що п’янили душним димом, / О дні, що тверезив їх синій хміль (Є. Маланюк).


За зразком дослідженої антонімічної пари день – ніч проаналізовано         23 виокремлені ключові опозиції.


У віршованих текстах зафіксовано вживання антонімічно-синонімічних парадигм, у яких позитивно маркований компонент ключової опозиції утворює антонімічні пари з двома, рідше з трьома негативно маркованими конституентами, пор.: радість – горе, журба; радість – смуток, горе; радість – сум, печаль; радість – туга, мука; радість – гіркота, журба; радість – жалі, журба; радість – зажура, смуток; радість – біль, жалі, горе; радість – біль, жаль, печалі; радощі – горе, муки; радощі – смуток, біль; радості – страждання, скорбота та ін. Напр.: То не диво, бо з юрбою / Ти не можеш іншим буть – / Просто будь самим собою, / З горем, з радістю, з журбою, / З тим усім, що в душу й серце / почування наженуть! (Г. Чупринка); Напевно в радості забула, / що вже пора, пора іти. / Напевно серцем не збагнула / журби моєї й гіркоти (Д. Луценко). 


Наголошено на стилістичній функції антонімічно-синонімічних парадигм як засобу інтенсифікації негативної маркованості. Зафіксовані в поезії антонімічно-синонімічні парадигми свідчать про значно більшу варіативність мовно-змістових форм для вираження негативного оцінного змісту, ніж позитивного, що зумовлене природною реакцією людини на явища негативного характеру.


У третьому розділі „Структурно-семантична характеристика лексичних антонімів у поетичних текстах” розглянуто симетричні (повні, загальномовні) антонімічні пари і асиметричні (неповні, „квазіантоніми”), подано структурну й функціонально-семантичну класифікації опозитів, проаналізовано зв’язок антонімії з полісемією і синонімією, описано парадигматичні та синтагматичні властивості лексем із протилежними значеннями.


У науковій літературі поширений поділ антонімів на симетричні та асиметричні залежно від їх розміщення (на однаковій або неоднаковій віддалі) від осі симетрії, яка існує реально чи уявно (Є.М. Міллер), або на повні і неповні („квазіантоніми”) (Л.О. Новиков). Компонентам симетричних антонімічних пар властива морфологічна однотипність, семантична однорідність, відсутність стилістичного забарвлення. Вони вступають в антонімічні відношення й поза контекстом, пор.: білий – чорний, більшати – меншати, веселий – сумний, вічний – минущий, вперед – назад, говорити – мовчати, завжди – ніколи, зустріч – розлука та ін. Складникам асиметричних опозицій семантична однорідність не властива, вони містять семантичні відтінки, що підсилюють чи послаблюють значення протиставлюваних лексем, репрезентують різний ступінь вияву ознаки: величезний – малий, велетенський – малий, великий – маленький, великий – дрібненький. До асиметричних зараховуємо також опозиції, конституенти яких стилістично різнопланові: днесь (заст.) – завтра, дух – плоть (заст.), минулий – грядущий (уроч.), правда – брехня (розм.), правда – лжа (уроч.), правда – кривда (нар.-поет.), слава – хула (книжн.) та ін. Напр.: Даждь нам, Боже, днесь! Не треба завтра – даждь нам днесь, мій Боже! Даждь нам днесь! (В. Стус). Одним із різновидів асиметричних антонімів є контекстуальні опозиції, члени яких набувають антонімічного значення в певній лексичній сполучуваності. Як свідчить досліджений матеріал, вони зберігають антонімічні відношення й поза контекстом, а лексичне оточення сприяє повнішій реалізації потенційно протиставлюваних значень. Так, лексема полин асоціюється з чимось гірким, а лексема мед – із чимось солодким; прикметники зелений, весняний, які в переносному вживанні мають значення „молодий”, протиставляються прикметнику сивий. В українській поезії ХХ ст., за нашими спостереженнями, вживаються такі асиметричні антонімічні пари: полин – мед (гіркота – солодкість), медвяний – полиновий (солодкий – гіркий),  океанний – маленький (великий – малий), вогонь – мороз, вогонь – лід, вогонь – крига, полум’я – крига (жара – холод), молодий – сивий, зелений – старий, весняний – сивий (молодий – старий), початок – крапка (початок – кінець), радість – сльози (радість – горе), овації – хула, ура – ганьба (слава – ганьба), спокій – буря, спокій – вітер (спокій – неспокій) та ін. Пор.: Зустрічай мене жінко / зустрічай мене жінко медвяна солодка терпка / полинова / зустрічай мене в білих одежах (І. Римарук); Ти втомилося, серце людини? / Звичайне, маленьке серце зробили ми [поезії] океанним (Л. Забашта); Життя, мов недописана листівка: / початок є, а крапки ще нема (М. Сингаївський); Чого ти, серце, мов несамовите, / чого ти все бунтуєшся, скажи? / Хто у глибінь тобі посіяв вітер? / Ти спокій, спокій свій побережи (Д. Луценко).


До асиметричних опозицій зараховуємо також міжчастиномовні антоніми, зокрема оксиморонні сполучення слів на зразок ближні далі, рідна чужина, збагнути незбагненне та ін.: Немов уся земля в печалі / безсонних не склепила вій, – / Далекий світ і ближні далі / Ридали в бурі сніговій (Л. Первомайський).


Щодо структурного оформлення антонімічних пар наявні два підходи. Одні вчені, зокрема Л.А. Булаховський, І.Г. Мхітарян, вважають антонімами лише  різнокореневі лексеми з протилежними значеннями. Інші дослідники (Л.О. Новиков, Л.О. Введенська, Л.А. Лисиченко, Л.М. Полюга, О.О. Тараненко) до антонімів зараховують як різнокореневі, так і спільнокореневі слова. Різнокоренева антонімія представлена в поетичній мові прикметниками, іменниками, дієсловами й прислівниками. Спільнокореневих опозицій найбільше серед дієслів, що зумовлено наявністю розгалуженої системи корелятивних префіксів, які надають складникам дієслівної пари полярних значень (в (у) – ви, з (с) – роз, за – від, за – роз, при – від, ви – про, до – від, з – від, з (с) – за, за – про, на – від, роз – від, під – від): входити – виходити, з’єднувати – роз’єднувати, зацвітати – відцвітати, заплющувати – розплющувати, прилітати – відлітати, вигравати – програвати, добавляти – відбавляти, звикати – відвикати та ін. Спільнокореневі субстантивні й ад’єктивні контрастиви утворюються внаслідок приєднання до безпрефіксної основи префіксів не-, без-, анти-, які надають їй протилежного значення: доля – недоля, щастя – нещастя, надія – безнадія, сон – безсоння, світ – антисвіт, відомий – невідомий, вільний – невільний, крилатий – безкрилий, смертний – безсмертний тощо.


Функціонально-семантична класифікація антонімічних лексем, виявлених у поетичних творах, дає підстави для виокремлення опозицій, які є засобом характеристики індивідуума, та опозицій, що вживаються для оцінки предметів, явищ і процесів об’єктивної дійсності. Аналізовані опозиції першої групи вживаються на позначення зовнішнього вигляду людини, рис характеру, емоційного стану, фізичних властивостей тощо. Розрізняємо антонімічні лексеми, що характеризують:


а) зовнішній вигляд людини: білявий – чорнявий, білявич – чорнявич, блондин – брюнет, високий – низький, красивий – бридкий, солідний – несолідний, товстий – худий та ін.: Хто коми вживав, хто писав без ком. / Блондином був чи брюнетом. / Героєм, / співцем, / мудрецем, / диваком. / Але жоден поет не був непоетом (Л. Костенко);


б) внутрішні риси індивідуума: вдячний – невдячний, вірний – невірний, гордий – негордий, надійний – ненадійний, розумний – дурний, талановитий – бездарний, чесний – безчесний та ін.: Йдеш і горда така, і негорда... / І не знати – чи любиш кого? / І гримлять, і ридають акорди / незбагненного серця мого (В. Коломієць);


в) поведінку й характер людини: балакучий – мовчазний, добрий – злий, слухняний – неслухняний, хоробрий – боягуз, хороший – поганий, швидкий – повільний, щедрий – скупий тощо: О світе – світе – світе мій, / їй-бо, ніяк не звикну: / невже твій син – то тільки злий, / а добрий – то каліка? (В. Стус);


г) вік: великий – малий, малий – старий, молодий – старий, молодість – старість, молодший – старший та ін.: В людини вік – неозначимий, / Бо старість, молодість – усе це / Іде крізь нас, / як вірш крізь рими / І як життя іде крізь серце (В. Коротич);


ґ) психічний стан, емоції, почуття: веселий – сумний, весело – сумно, любити – ненавидіти, любов – ненависть, радісний – сумний, радість – горе, радість – мука, радість – сум, радіти – мучитися, радіти – сумувати, сміх – плач, сміятися – плакати, спокійний – неспокійний, усміхнений – заплаканий,  щасливий – нещасливий тощо: Там, захопившись власним летом, / Лелека крилами махав. / Там я щасливим був поетом – / Сміявся, плакав і кохав (М. Руденко);


д) фізичні властивості і стан людини: здоровий – хворий, зрячий – сліпий, сильний – слабкий, ситий – голодний, тверезий – п’яний, живий – мертвий тощо: Слабка од горя, / Сильна од любові, / Міняю усміх / На щасливий сміх (Г. Чубач);


е) дії людини: будувати – руйнувати, вдихати – видихати, вмикати – вимикати, входити – виходити, засинати – просинатися, знаходити – губити, лягати – уставати, падати – підводитися, підходити – відходити, починати – закінчувати, приїжджати – від’їжджати та ін.: І все мине... / І з вічністю обвінчані, / Останню чарку наллємо зорі... / Та буде сад! / Бо там, де ми закінчили, / Почнуть сини... ходою косарів (Б. Олійник);


є) стосунки з іншими людьми: брати – віддавати, вигравати – програвати, вітатися – прощатися, запитувати – відповідати, здрастуй(те) – прощай(те), зустріч – розлука, зустрічання – проводжання, купувати – продавати, миритися – сваритися тощо: Танцюй – і я усе   забуду: / Дні зустрічей і дні розлук – / І помолюсь, неначе чуду, / Теплу твоїх прозорих рук (Л. Первомайський);


ж) соціальні явища: багатий – бідний, батьківщина – чужина, війна – мир, вільний – невільний, воля – неволя, дружба – ворожнеча, наступати – відступати, перемога – поразка, рідний – чужий, свій – чужий та ін.: Благословенний мир – він заступає / дитячі дні від лихоліть війни, / й гарматні жерла, що оберігають / суничок достигання в тишині (С. Йовенко);


з) релігійні уявлення індивідуума: дух – тіло, душа – тіло, праведний – грішний, рай – пекло, хрещений – нехрещений, чистий – нечистий тощо: А було ж, а цвіло, / Шумом яріло, буянням кипіло, / Серце розчуливши – кожне  стебло, / Всяке зело, – душу тішило й тіло (І. Муратов).


Антонімічні пари, що належать до другої функціонально-семантичної групи, номінують полярні предмети, явища й процеси об’єктивної дійсності. Серед них виокремлюємо кілька підгруп:


1. Опозиції, конституенти яких репрезентують контрастні поняття, пов’язані з навколишньою природою, тобто називають:


а) пори року: весна – осінь, зима – літо: Нехай збуваються найкращі  сни. / І в мене розпочався творчий будень, / що з осені триває до весни (М. Сингаївський);


б) частини доби: ранок – вечір, день – ніч: Кожна мить у житті, ніби слово прощання, – / І летять за лелеками ночі і дні. / Все ж бо в серці відлунює радість кохання / Й не згорає в душі (Г. Коваль);


в) природні властивості, явища: жара – холод, приплив – відплив, світання – смеркання, світло – темрява, схід – захід, сходити – заходити, тепло – холод та ін.: Ось чому в жару й на холоді / Все ввижається мені, / що струмує наша молодість / У тужавому зерні (П. Сингаївський);


г) рослинний і тваринний світ: зацвітати – відцвітати, розквітати – відквітати, свійський – дикий тощо: І всотують у себе / Густу росу дерева, / І зацвіта маслина, / І відцвітає глід (Л. Талалай).


2. Просторові антонімічні пари, які вказують на:


а) місце дії: близько – далеко, вгорі – внизу, високо – низько, ліворуч – праворуч, попереду – позаду, тут – там, на – під, над – під, за – перед та ін.: Стрілися двоє, що долею схожі, / Може, десь тут або, може, десь там... / Дивляться в очі: чи вірити можна / Теплій руці і привітним словам? (В. Крищенко);


б) напрям дії: вгору – вниз, вліво – вправо, вперед – назад, зблизька – здалеку, зверху – знизу, зліва – справа, зсередини – ззовні, ліворуч – праворуч, наліво – направо, туди – звідти, туди – назад, туди – сюди, в (у) – з (із, зі), від (од) – до, до – з, на – з тощо: Уперед піду – вогню не мину, / а назад піду – загину. / Два вогні горять, з вітром гомонять, / а в високім небі два сонця стоять (В. Стус);


в) сторони світу: схід – захід, північ – південь: І зі сходу на захід далеко летіли лелеки, / І німіла дощами напита осіння земля (Є. Маланюк);


г) орієнтири в просторі: близький – далекий, верх – низ, земля – небо, земний – небесний, лівий – правий та ін.: І буду ждати кожної години / в далекому чи близькому краю / Одну тебе, тебе єдину, / Маленьку милу дівчинку мою (В. Симоненко).


3. Антонімічні пари, що репрезентують темпоральні відношення, мають такі різновиди:


а) опозити, конституенти яких передають значення минулого,  теперішнього або майбутнього часу: вчора – завтра, вчора – сьогодні, сьогодні – завтра, вчорашній – завтрашній, вчорашній – сьогоднішній, сьогоднішній – завтрашній, минулий – теперішній, минулий – майбутній, теперішній – майбутній: За твій світанок, і за твій зеніт, / і за мої обпечені зеніти. / За те, що завтра хоче зеленіть, / за те, що вчора встигло одзвеніти (Л. Костенко);


б) антоніми з компонентами – назвами частин доби: вдень – вночі, вранці – увечері, денний – нічний, денно – нощно, зранку – звечора, полуденний – полунощний, ранковий – вечірній, ранній – пізній, рано – пізно: Музико довколишнього світу, / Ранньої і пізньої пори / Скільки тебе, щедрої, розлито  – / Сонячної, звучної, – бери! (І. Муратов);


в) опозиції, у яких семантично протиставлювані лексеми передають часові відношення за порами року: весняний – осінній, зимовий – літній, навесні – восени, узимку – влітку: За борами синіми / Дні мої почато. / Вересневі, прозірні / Згадувать неважко. / Взимку – як метелиця, / Влітку – як ромашка (А. Малишко);


г) опозити, складники яких окреслюють часові межі: від (од) – до, з – до: Це од віку моє, це до віку моє – / Об каміння життя не зітреться, / Бо старе джерело не всихає, а б’є / І струмує до спраглого серця (В. Крищенко);


ґ) опозиції, компоненти яких виражають часову послідовність явищ, дій: раніш – тепер, спочатку – потім, до – після: За батьком син, за днями – слава... / І так до нас і після нас... / Іде у світ Григорій Савич, / За ним Григорович Тарас (Л. Талалай).


4. Антонімічні пари, члени яких репрезентують квантитативні відношення, вказують на:


а) невизначену кількість чогось: багато – мало: Багато хиб, доробку надто мало / Я залишаю по своїм житті, / І тільки тим не вартий я   докору, / Що сам себе засуджую суворо (М. Рильський);


б) дії й опредметнені дії, пов’язані з кількістю: більшати – меншати, добавляти – відбавляти, зріст – спад, зростання – спадання тощо: Ну, зигзагами бувають / Злами ліній в діаграмі / (Стан речей там відбивають – / Зріст і спад у кожнім зламі) (Д. Білоус).


5. Антонімічні пари, конституенти яких називають контрастні ознаки, якості та властивості предметів. Такі опозиції позначають:


а) розмір, форму: великий – малий, довгий – короткий, широкий – вузький та ін.: Фразоманів меншає щоразу, / Скільки їх на частки не дроби. / З колії вузької на широку / Перейшов давно експрес доби (В. Забаштанський);


б) колір, відтінок: білий – чорний, світлий – темний: І зведеться над водами панна – / не з далеких століть... / Біла крапля з незримої рани! / Розсипається чорна коса!.. (І. Римарук);


в) температуру: гарячий – холодний: Гранітні вулиці такі важкі і втомлені, / Коли за мурами простори житні бачу. / Щось серцем затужив за ріллями холодними, / Колоссям русим, ніжним і гарячим (Т. Масенко);


г) смак: гіркий – солодкий: Лісова моя ожино, / І солодка, і гірка. / Скрізь ти, подруго-дівчино, / В ніжнім серці юнака (Т. Масенко);


ґ) інші властивості (протяжність у просторі, вагу, консистенцію тощо): глибокий – мілкий, гострий – тупий, густий – рідкий, легкий – важкий, м’який – твердий, прямий – кривий, рівний – нерівний тощо: Меди – густі й рідкі, аж чорні й золотисті!.. / Із цвіту кожного – свій мед, осібний (В. Коломієць).


Класифікація лексичних опозицій, що ґрунтується на встановленні співвідношення з денотатами, дає підстави стверджувати, що антонімія охоплює основні тематичні групи лексики.


Важливу стилістичну роль у поетичних текстах відіграють багатозначні лексеми як конституенти антонімічних пар: вони вживаються у прямому чи в переносному значенні, зазнають подвійної актуалізації, що є джерелом додаткової експресії й поглиблює художню образність твору. Субстантивні метафори, в основі яких лежать опозиції, у поетичній мові, за нашими спостереженнями, трапляються порівняно рідко. Досліджуючи структуру субстантивних (генітивних) поетичних метафор, Л.О. Пустовіт розрізняє: а) метафори, що означають почуття, емоції та стан людини (радість, смуток, кохання, тугу тощо). Основу названих метафоричних структур становлять антонімічні лексеми, пор.: серця плач і сміх; душі світання, сутінку печалі; голоси радощів і смутків; хвилі радості і піняви біди; віть ридань і сміху; дорога зустрічей і путь прощань; небо зустрічі й розлукиТак важко на жорстокім камені / Шляхів вирізьблювати грань. / Невже і справді заважка мені / Дорога зустрічей і тиха путь прощань (М. Бажан); б) метафори – назви явищ природи та абстрактних понять, що впливають на почуття індивідуума: вітру плач і сміх; вітру плач і сміх криниці; чайки плач і жайворонка сміх; регіт і плач жоржин, кобзи плач і сміх тощо – Куди їх [правнуків] думка сміло рушить, / І що їх серце там зворушить? / Чи будуть рідними й для них / І чайки плач, / І жайворонка сміх? (І. Муратов).


Широко представлені в українській поезії ХХ ст. атрибутивні метафори, основну роль у структурі яких відіграють семантично протиставлювані прикметники. Продуктивними є метафори, що ґрунтуються на опозиції гіркий – солодкий, складники якої вживаються в переносному значенні (гіркий – „сповнений горя, біди; тяжкий; який завдає горя, болю, гіркоти”; солодкий – „який дає відчуття приємності або виражає задоволення, радість, насолоду; сповнений достатку, щастя, радості”). Для поетичної мови характерні такі метафоричні сполучення: гіркі і солодкі роки, гіркий і солодкий день (В. Сосюра); любов солодка чи гірка, ріка життя солодка чи гірка (Г. Коваль); відтінки, барви, запахи – солодкі, гіркі (М. Бажан); обрій гіркий і солодкий (Т. Масенко); солодкі і гіркі думки (В. Коломієць); гіркі й солодкі висновки (С. Голованівський); солодкі надії, гірка печаль (Л. Дмитерко) тощо. Напр.: Дай мені напитися – упитись / Трунком з тополиного листка. / Дай любов’ю серцю обновитись, – / Будь вона солодка чи гірка (Г. Коваль).


У деяких віршованих контекстах антонімічні прикметники набувають подвійної актуалізації (поєднання прямого і переносного значень): Та не вгадати, світе мій, / І не підкаже літо: / Гіркий по осені напій / А чи солодкий пити (Л. Талалай); Може, гіркі ті чари?.. / Ох і солодкі на смак! / На серце спадає стожаром / Губ вогнелистий мак (Г. Коваль). Уживання лексем напій, пити, на смак свідчить про реалізацію прямих значень компонентів названої опозиції: гіркий – „який має своєрідний різкий смак”, солодкий – „який має приємний смак, властивий цукрові, медові тощо”. Водночас наведені поетичні контексти актуалізують виразне переносне значення членів цієї антонімічної пари. Така семантична двоплановість полісемічних протиставлюваних лексем є джерелом додаткової експресії поетичного образу.        


Продуктивністю в поетичному дискурсі вирізняються атрибутивні метафори з опозиційними лексемами веселий – сумний, весняний – осінній, гарячий – холодний, зрячий – сліпий, небесний – земний тощо. Метафоричні епітети означують темпоральні субстантиви (гіркий і солодкий день; теплі й холодні роки; гіркі й солодкі роки; гарячі літа і студені), соматизми (скорботні і веселі серця; гарячі голови й серця холодні; вчорашні і сьогоднішні очі), назви емоцій (любов солодка чи гірка; любов небесна і земна; веселі стрічі і сумні розлуки; солодкі надії й гірка печаль), назви предметів та явищ навколишнього світу (веселі птахи і сумні вітри; весела яворина і зажурена верба; сопілка сумна чи весела; вікна смутні і веселі): До поблідлої калини, по коліна у воді, / Тягнуть руки тополини і вербички  молоді. / Бо ж весела яворина і зажурена верба / Не на рідній Україні народилися хіба? (М. Пшеничний).          


Дієслівні метафори як складник поетичного словника часто побудовані на переносному вживанні найменувань контрастних дій та процесів. Традиційні для поетичної мови лексеми душа й серце поєднуються з семантично протиставлюваними дієсловами потопати – виринати, всміхнутися – заплакати, злетіти – упасти тощо. Дієслівними метафорами передають суперечність душевного стану ліричного героя, психологізм його настроїв, вчинків: А серце то всміхнеться, то заплаче, / Скажу собі, щоб зрозумів і ти: / І доброті потрібно мать удачу, / Якщо є шанс – його не упусти (В. Крищенко). Однак і в традиційній сполучуваності спостерігаємо індивідуально-авторські дієслівні метафори, в основі яких лежить опозиція сміятися – плакати: Стоїш чудесна, осіянна, / і милі ямки на щоках / сміються й плачуть (В. Сосюра); Дівчина входить / Іде і сіда за рояль / Мить / І заплакали пальці її / Мить / Засміялися пальці (М. Вінграновський).           


Для ідіолектів О. Олеся, В. Сосюри, Г. Коваля та ін. показовим є обігрування метафоричного сполучення сміються і плачуть солов’ї. Пор.: Сміються, плачуть солов’ї / І б’ють піснями в груди: / „Цілуй, цілуй, цілуй  її,  – / Знов молодість не буде!” (О. Олесь); Солодкі солов’ї там плачуть і сміються / і місяць слухає кохання срібний сміх (В. Сосюра); Хай солов’ї і плачуть, і сміються!.. / Біжать до мене квіти лугові. / А я дивлюсь, дивлюсь, не надивлюся, / Як ти ідеш по росяній траві (Г. Коваль).


У досліджуваних поетичних текстах зафіксовано дієслівні метафори, які ґрунтуються на опозиціях: вітатися – прощатися, говорити – мовчати, горіти – гаснути, засинати – просинатися, зацвітати – відцвітати, злітати – падати, розквітати – в’янути та ін. Названі дієслова сполучаються з субстантивами на позначення явищ природи: вітер, грози, небеса, райдуги, скелі, сонце, хвилі тощо: В обіймах хмар мовчали скелі… / І хмари так казали їм: / „О любі сестри, полетіли / В краї щасливі і веселі” (О. Олесь).


У сферу персоніфікації потрапляють контексти, у яких антонімічні дієслова сигналізують про поєднання конкретних дій людини з абстрактними назвами, назвами явищ природи, пор.: І на стеблинку зросту від землі / тріпочуть чорно-сині мотилі, – / так ніби казка / розплющить очі і заплющить, / розплющить і заплющить (Л. Костенко); І заснуло зерно у землі, / щоб проснутись весною, / коли очі розкриють поля, затремтять і тополі, і клени, / й скине білу шубу земля і одягне зелену (В. Сосюра).


Дієслівні метафори, побудовані на опозиціях народжуватися – умирати, жити – умирати, умирати – оживати, свідчать про універсальний характер антонімів життя – смерть. Напр.: Міста, як і люди, з своїми надіями і долями / живуть і вмирають, назавжди зникаючи в Леті (Д. Луценко); Проснулось сонце... / Тоне, мліє, / Умре і знову ожива (О. Олесь). 


Образність у віршованих текстах може створюватися і вживанням одного з членів опозиції в прямому значенні, а другого – у переносному: І стежка на город вже не покличе – / Згубилася у бур’яні цупкім. / А хата задивилась просто в вічі – / Питає щось. А що я відповім? (О. Ющенко). Метафори стежка не покличе, хата задивилась просто в вічі, а також протиставлювані дії питаєвідповім, перша з яких стосується неістоти (переносне значення), а друга – особи (пряме значення), виявляють характерне для поетичного мовомислення чергування однозначних і багатозначних лексем із прямим і переносним значенням.


Зафіксовані в аналізованих текстах антонімічно-синонімічні парадигми засвідчують універсальний характер опозицій-домінант і опозицій, компоненти яких розрізняються семантичними відтінками чи стилістичним забарвленням. У поетичній мові варіативність плану вираження спрямована насамперед на функцію семантично багатопланової реалізації слова. Синонімічні ряди в антонімічно-синонімічних парадигмах об’єднують не лише традиційну поетичну лексику, а й лексеми книжного, термінологічного характеру, властиві словнику мови поезії ХХ ст. Серед синонімів до членів іменникових, прикметникових і дієслівних антонімічних пар зафіксовано найпродуктивніші синонімічні ряди на означення полярних почуттів, душевного стану індивідуума, психічних процесів або емоцій (веселощі, мажор – сум, печаль, жаль, мінор; любов, кохання – ненависть, зненависть, зненавида, зненавидь, нелюбов; радість, радіння, радощі – горе, біда, лихо, нещастя, сльоза, плач, гіркота; веселий, мажорний – сумний, сумливий, сумовитий, смутний, посмутнілий, печальний, зажурений, журний, журливий, тужливий, скорботний, болісний, гіркий, мінорний; сміятися, посміятися, реготати – плакати, поплакати, ридати та ін.). Однак поезія послуговується не лише лексемами, що належать до тематичного поля „почуття”. У досліджуваних текстах широко використані антонімічні пари, компоненти яких належать до тематичних груп лексики на позначення фізичних відчуттів, пор.: Не вдарив грім, не спопелила блискавка... / І я льодин­кою / в твоїм вогні стою. / Холодний місяць плине в небі ви­соко, / Оплакуючи молодість мою (Л. Забашта); Пливуть, пливуть мелодій звуки – / їх безліч в серці розцвіло. / Я чую в холоді розлуки / нової зустрічі тепло (В. Сосюра).


Як компоненти адвербіальних контрастивів активно вживані синоніми, що репрезентують полярні локативні та темпоральні відношення, оскільки простір і час позначають основні форми буття.


Аналіз семантичних відношень між складниками лексичної опозиції дає змогу виокремити градуальні, комплементарні, координатні та векторні антоніми. Найпродуктивнішими є градуальні протиставлення, компоненти яких вказують на мінімальний і максимальний вияв якості, ознаки. У зазначеному різновиді антонімії сума значень протиставлюваних лексем не охоплює всього родового поняття, оскільки між цими крайніми членами наявний ряд перехідних ознак. Градуальні антоніми дають уявлення про поступову зміну якості, властивості, ознаки: гарячий – теплий – теплуватий – прохолодний – холоднуватий – холодний; молодий – середніх років – літній – похилий – старий; світло – сутінки – морок – темнота – напівтемрява – темрява – пітьма – тьма. Релевантною ознакою антонімічних лексем аналізованої групи є наявність середніх, проміжних членів між конституентами певної опозиції.


У поезії актуалізованими виступають векторні антоніми, компоненти яких означають протилежну спрямованість дії або ознаки, тобто один із них виражає пряму дію, а другий – зворотну. Антонімічна пара в такому разі складається з двох компонентів і не має проміжних членів: будувати – руйнувати, гріти – охолоджувати, запитувати – відповідати,  з’являтися – зникати, починати – закінчувати.


Менш поширені в мові поезії координатні опозиції, пов’язані з орієнтацією у просторі й часі. У таких протиставленнях, як і в градуальних, наявний середній член, але він не пов’язаний зі ступенем вияву якості чи ознаки: верх – середина – низ, лівий – середній – правий, північ – екватор – південь.


Найменшу групу становлять комплементарні антоніми, що виражають додаткову протилежність: зрячий – сліпий, однаковий – різний, свій – чужий тощо. Сума значень таких антонімів вичерпує все родове поняття, оскільки кожна з двох протиставлюваних лексем доповнює другу щодо вираження межі вияву певної ознаки, властивості тощо. Названий різновид семантичних відношень фіксуємо в опозиціях, у яких заперечення одного з конституентів трансформується в значення другого, оскільки між ними немає середнього, проміжного члена: не + зрячий означає „сліпий”, не + однаковий – „різний”, не + свій – „чужий”.


Аналіз антонімічних пар щодо їх синтагматичного функціонування в поетичній мові дає змогу виокремити дев’ять синтаксичних конструкцій (СК), у яких регулярно відтворюються семантично протиставлювані лексеми (критерієм визначення характерності СК є кількісний аналіз). Як свідчать спостереження, найчастіше опозиції вживаються в конструкції (і) X і Y (47,1 %), що виражає семантичні відношення поєднання протилежностей, а також охоплення всього класу предметів, усього явища та ін.: багаті й бідні, знайомі й незнайомі, мить і вічність, осінь і весна, схід і захід та ін. Зауважимо, що контрастність складників ряду антонімічних пар, актуалізованих у названій СК, зафіксована у фразеологічних одиницях: і вдень і вночі, днювати й ночувати, мале й велике, наліво й направо, тут і там, уздовж і впоперек тощо. Значення вичерпної множини властиве й контекстам від X до Y, з X до Y (4,2 %): від початку до кінця, від сходу до заходу, з ранку до вечора. Досить поширені також СК моделі X або (чи) Y (16,5 %), у якій реалізована сильна (так чи ні, живий чи мертвий, день або ніч) і слабка диз’юнкція (далекий чи близький, білий чи чорний, солодкий чи гіркий), та СК моделі X, а Y (11,9 %), що виражає протиставлення протилежностей (праворуч, а ліворуч; сьогодні, а завтра). Наведена конструкція, крім зазначеної форми, має такі різновиди: а) не X, а Y (не вліво, а вправо); б) X, а не Y (вперед, а не назад).


Не можна погодитися з твердженням Л.О. Новикова, що антонімічна       СК X, а У та її різновиди X, а не У і не X, а У – ідентичні за своїм значенням, оскільки заперечення вносить додаткові відтінки в семантику конструкції. Так, СК моделі X, а Y виражає значення протиставлення або зіставлення протилежностей, семантичні відношення між обома компонентами яких рівноправні (день, а ніч; ліворуч, а праворуч; тут, а там). Заперечна частка не змінює значення всієї синтаксичної конструкції, вона нейтралізує семантику того члена опозиції, перед яким її вжито (не день, а ніч – день, а не ніч; не ліворуч, а праворуч – ліворуч, а не праворуч; не тут, а там – тут, а не там).


Заперечення крайніх конституентів парадигми ні (не) X (і) ні (не) Y (10 %) може виключати ввесь її склад або стверджувати наявність середнього члена. У першому випадку антоніми виражають значення заперечення всього класу предметів, усього явища, властивості, дії (ні перші, ні останні; ні у снах, ні наяву; ні туди, ні звідти). У другому – члени опозиції передають середній, проміжний ступінь вияву властивості, розвитку дії тощо (не близько і не далеко; не низько і не високо; не рано і не пізно). Крім того, зазначена СК уживається для називання понять, для яких у мові немає спеціальних найменувань (ні слави, ні хули; не балакучий і не мовчазний).


Значення ототожнення протилежностей або їх перетворення реалізують СК моделі Х = Y та Х → Y (4,1 %): засміялись-заплакали; мить, як вічність; осінь, як весна; була чорна, стала біла. Синтаксична конструкція то X то Y (3,8 %) репрезентує чергування протиставлюваних дій, процесів (то прилітаю, то відлітаю; то сміється, то плаче); чергування напрямків, у яких відбувається дія (то тут, то там; то зліва, то справа); чергування протилежних властивостей, ознак (то сумний, то радісний; то білий, то чорний); чергування частин доби, пір року (то день, то ніч; то літо, то зима).


Констатуємо, що в поетичній мові СК, крім основного змісту, мають додаткові (вторинні) значення. Приміром, модель (і) X і Y, виражаючи  семантичні відношення кон’юнкції, може реалізувати: а) значення диз’юнкції (властивість СК моделі X або (чи) Y): На терезах життя і смерті ми, / І хтось один з них переваже... / Коли життя – гриміть, громи! / За волю кожний з нас поляже! (О. Олесь); б) значення чергування, послідовності протилежностей (характерна ознака моделі то X то Y): Я звертаюсь до вас [земляків] крізь залиті пожарами гони, / крізь тумани й сніги, в грізній зміні і днів і ночей (В. Сосюра).


Для встановлення додаткових семантичних відтінків синтаксичної конструкції необхідною умовою є наявність контексту.


Четвертий розділ „Граматична характеристика антонімічних пар у віршованих текстах” присвячений аналізу антонімів щодо їх морфологічної характеристики. Розглянуто опозиції зі складниками – самостійними частинами мови (ад’єктивні, дієслівні, субстантивні, адвербіальні і прономінальні), а також опозиції з компонентами – службовими частинами мови.


Аналіз фактичного матеріалу свідчить про те, що роль різних частин мови в утворенні антонімів неоднакова. У поетичній мові найбільшу кількість опозицій засвідчено серед ад’єктивів, які називають якості і властивості, що можуть виявлятися різноступенево й навіть перетворюватися в протилежні (34,3 %): багатий - бідний, близький - далекий, великий - малий, високий - низький, гарячий - холодний, гіркий - солодкий, гострий - тупий, довгий - короткий, легкий - важкий, м’який - твердий, новий - старий, хороший - поганий, швидкий - повільний, широкий - вузький тощо: Дзвінок – гортанний лоскотун, / Малий сіяч великих лун / Довершує права - / Веселі видива-дива (І. Драч).


У творах українських поетів ХХ ст. спостережено перевагу опозицій із компонентами – якісними прикметниками, оскільки протиставлення характерні насамперед для лексем, у значенні яких є вказівка на якість. Відносні прикметники, контрастність яких ґрунтується на наявності співвідносних із ними твірних субстантивів, антонімами бувають рідко: буденний - святковий (будень - свято), весняний - осінній (весна - осінь), воєнний - мирний (війна - мир), земний - небесний (земля - небо), північний - південний (північ - південь), ранковий - вечірній (ранок - вечір). Напр.: Іду по діброві, а листя мені під ногами: / „Шу - шу”. / Осіння діброво, я в тебе не дуже багато прошу: / Весняного шуму, щоб луни аж понад лугами (П. Воронько).


У поетичних текстах виявлено, зокрема, ад’єктиви, співвідносні з протиставлюваними дієсловами та прислівниками: балакучий - мовчазний (балакати - мовчати), вітальний - прощальний (вітатися - прощатися), згаданий - забутий (згадувати - забувати), вчорашній - завтрашній (вчора - завтра), вчорашній - сьогоднішній (вчора - сьогодні), сьогоднішній - завтрашній (сьогодні - завтра). Напр.: І все це у душі іскринками заляже - / І звуки, й запахи, і в димарі виття, - / І учорашній день з сьогоднішнім пов’яже / Строкатою тканиною буття (М. Руденко).


Друге місце щодо частотності вживання посідають антоніми, виражені дієсловами (26,3 %): брати - віддавати, вітатися - прощатися, говорити - мовчати, жити - умирати, запитувати - відповідати, зустрічати - проводжати, зустрічатися - розлучатися, купувати - продавати, любити - ненавидіти, починати - закінчувати, рушати - зупинятися, світати - смеркати, сміятися - плакати та ін. Напр.: Ради тебе [Україно] перли в душі сію, / Ради тебе мислю і творю - / Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю (В. Симоненко).


Значна кількість дієслівних антонімічних пар пов’язана, по-перше, зі здатністю їхніх компонентів означати протилежну спрямованість дій, по-друге, з наявністю різноманітних словотворчих префіксів, семантика яких зумовлює творення дієслів із контрастним значенням. Корелятивні антонімічні префікси, поєднуючись із спільнокореневими словами, утворюють дієслівні опозиції: вдихати - видихати, вигравати - програвати, загадувати - відгадувати, заплющувати - розплющувати, зацвітати - відцвітати, підходити - відходити, приїжджати - від’їжджати, сходити - заходити тощо. Напр.: Десь дзенькнув місяць золотим відерцем! / Це ти, це ти / Цвіла в моєму сні. / Ніч одцвітала, зацвітало серце, / Як полохливі маки навесні (Г. Коваль).


У досліджуваних поетичних текстах зафіксовано також відприкметникові дієслівні контрастиви з компонентами-антонімами: біліти - чорніти (білий - чорний), більшати - меншати (більший - менший), дешевшати - дорожчати (дешевий - дорогий), довшати - коротшати (довший - коротший), лівіти - правіти (лівий - правий) тощо. На відміну від прикметників, що виражають протилежні статичні ознаки, дієслова називають полярні динамічні ознаки, виконувані предметом або властиві йому в процесі становлення й розгортання. Пор.: Нехай змурують чорний хмарочос / Там, де стоїш ти, біла й золотава, / О ліліє струнка в намисті рос, / Яку плекала мудрість Ярослава (Ю. Клен); В долинах десь хатки біліють, / Привітно світяться вогні, / А тут, на горах, в вишині, / Провалля з скелями чорніють (О. Олесь).


Поетичний словник засвідчує також дієслівні опозиції, семантично протиставлювані складники яких співвідносні з відповідними субстантивами: днювати - ночувати (день - ніч), зимувати - літувати (зима - літо) та ін.: Тихим словом чи думою / поділюсь: / як живу. / Де я літую. / Де я зимую (М. Сингаївський).


Антонімічні пари, члени яких виражені іменниками, посідають третє місце (23,1 %): блондин - брюнет, будень - свято, весна - осінь, війна - мир,   вічність - мить, день - ніч, доля - недоля, друг - ворог, земля - небо, зима - літо, північ - південь, правда - неправда, рай - пекло, ранок - вечір, слава - ганьба, щастя - нещастя тощо. Напр.: Бачу літо у високім цвіті, / Янтареві доли і поля, / Є в людини молодість на світі, / Як полтавське небо і земля (А. Малишко).


Властиві українській поезії ХХ ст. й адвербіальні контрастиви (9,7 %): багато - мало, вчора - завтра, вчора - сьогодні, гуртом - поодинці, за - проти, завжди - ніколи, зсередини - ззовні, спочатку - потім, сьогодні - завтра, туди - звідти, туди - назад, туди - сюди, тут - там. Напр.: Розтане сніжок на роками притомленій скроні. / Повернеться листя в грудневі сади. / І дзенькнуть вудилами юності нашої коні. / Та це вже – ніколи… / Ніколи… Навіки. / Завжди (Б. Олійник).


Займенників, які виражають антонімічні значення, небагато (1,4 %): все - нічого, всі - ніхто. Напр.: Переживу. Перечорнію. / Перекигичу. Пропаду. / Зате – нічого. Все. Німію / Байдужість в голови кладу (М. Вінграновський). Нечисленність антонімічних пар серед займенників пов’язана, очевидно, з особливістю їхнього лексичного значення й порівняно невеликою кількістю слів, які належать до цієї частини мови.


Дослідження морфологічного вираження складників корелятивних пар засвідчує, що антонімія властива всім повнозначним частинам мови, за винятком числівників.


Серед службових частин мови найбільша кількість антонімічних пар виражена прийменниками з просторовим значенням: в (у) – з (із, зі), від (од) – до, до – з, за – перед, на – з, на – під, над – під. Напр.: І рушають поїзди у   вечір, / І приходять поїзди із ночі. / І долоні падають на плечі, / А з плечей злетіти вже не хочуть (В. Крищенко).


Граматична характеристика антонімів передбачає аналіз синтаксичних структур, у яких функціонують лексеми з протилежними значеннями. Серед поширених у творах українських поетів ХХ ст. дієслівних словосполучень із синтаксично залежними субстантивними опозиціями найпродуктивніше представлені моделі з родовим придієслівним, а також із знахідним придієслівним, у якому семантично протиставлювані додатки вказують на деліберативні полярні об’єкти.


У поетичному дискурсі зафіксовано синтаксичні структури, у яких антонімічні компоненти різного морфологічного вираження виконують вторинні синтаксичні функції, зокрема, у ролі антонімічних підметів виступають субстантивовані прикметники, прислівники, інфінітиви, частки, вигуки; у ролі додатків – субстантивовані прикметники, прислівники, частки. Напр.: Я стукаю, вперто стукаю, / Чолом б’юсь, б’юсь серцем криваво, / Я хочу достукатись мукою, / Де справді наліво, а де направо (І. Драч); Люблю тебе, доба переходова, / За смутний вид, за зломи, за огні, / за рух юрби і за огненне слово, / за владне „так” і непокорне „ні (В. Сосюра).        


Компоненти опозицій, виявлених у поетичних творах, виконують різні функції в семантичній організації речення. Так, у віршованих текстах один із членів антонімічної пари день – ніч виступає у функції активного діяча, агенса, а другий – у функції об’єкта, на який поширюється або через який відбувається дія: Усе в чеканні істинної ласки, / Бо навіть ніч свого чекає дня (Б. Олійник); один – у функції діяча, а другий – у функції предиката: Дні, як ночі (В. Сосюра); Ніч здавалась днем (Л. Костенко); один – у функції агенса, а другий виражає темпоральну характеристику його дії чи стану: І на бульвари входить день врочисто / посеред ночі (П. Ребро).


Урізноманітнюють поетичну мову структури, у яких агенсом виступають обидва антонімічні субстантиви – І час гойдається, і гори, / І день і ніч, і щастя й горе... (М. Вінграновський), або протиставлювані лексеми виконують функцію предиката – В їх [людей] житті кохання й зрада – / То для серця день і ніч (Г. Чупринка) чи об’єкта, на який поширюється дія – Звіхолили сни / мій день, і ніч мою, й життя прожите (В. Стус).


Синтаксичний механізм ускладнення поетичного образу виявлено в трансформації поетичних антонімів. Наприклад, лексеми з протилежними значеннями сміх – плач виступають у структурі означального словосполучення на зразок: Та тільки голос лунає ридма, / Та тільки сміх, зогорнутий у плач (В. Крищенко).


Субстантиви з антонімічними значеннями найчастіше виконують у поетичних текстах функції підметів, іменних частин складених присудків, прямих і непрямих додатків, рідше – обставин. Крім того, вони вживаються як звертання й номінативні речення. Прикметникові опозиції (серед них і субстантивовані) функціонують у ролі головних членів та означень, дієслівні – переважно в ролі присудків, зрідка – підметів. Антонімічні прислівники вживаються як обставини різних типів.


У п’ятому розділі „Стилістичне функціонування антонімів у поетичних творах” з’ясовано стилістичні функції художніх засобів, утворених на основі антонімічних пар, зокрема стилістичних фігур – акротези, амфітези, антитези, діатези, оксиморону, що реалізують естетичну функцію поетичної мови; визначено особливості структурно-семантичної організації оксиморонів (оксиморони – складні слова, оксиморонні словосполучення й предикативні оксиморони); подано функціонально-семантичну класифікацію оксиморонних синтагм.


Антитези, образність яких ґрунтується на підкресленому протиставленні понять, явищ, образів, оцінок зображуваного, активно вживаються в українській поетичній мові для:


а) створення контрастних характеристик персонажів: Ти – моря шум, я – спокій суші, / обидва ми – мов тиша й крик. / А ніч і день – то наші душі, / любов’ю з’єднані навік (В. Сосюра);


б) підкреслення контрасту зображуваних предметів і явищ об’єктивної дійсності: Не тужи, моя мамо, / при вікні, / при віконці – / Понад всі океани, / великі й малі, / Наша вишня на гілці / подає мені сонце, / Що ніколи не   зайде, / бо зіходить на отчій землі (Б. Олійник);


в) передавання полярних емоцій: Немає для жадань моїх межі, / Але сьогодні мушу я зізнатись, / Що є така уроча мить в душі, / Коли ти хочеш плакать і сміятись (Г. Коваль);


г) увиразнення іронічного ставлення до висловленого: Скільки вас є? / Відгодовані трутні. / Вміння не думать – єдиний хист. / Разом –  безстрашні. / Разом – могутні. / Кожен окремо – тремтить, як лист (Л. Костенко).


Фігура антитези й відповідний контекст виступають джерелом формування поетичних антонімів – слів, у яких актуалізуються потенційні протиставлювані значення, напр.: Отак у радості і горі / приходиш, посестро [поезіє], завжди. / Мені лишаєш сни прозорі, / веселі й болісні сліди (Д. Луценко); Йому [Т. Шевченкові] стелилася дорога незвичайна – / Єдина у житті і в смерті теж єдина, – / Крізь всі віки, загорнуті у смуток, / Крізь всі народи, сиві і весняні, – / Кругом землі йти на плечах братів (І. Драч); Те, що вчора було прогресом, / завтра стане іхтіозавром (Л. Костенко); Альфо й омего, колиско й мавзолею – / Земле! / З тебе пішов і в тебе вернусь (Б. Олійник).


Звернено увагу на таку характерну ознаку використання антонімів у поетичних текстах, як ампліфікація. Нанизування антонімічних пар зумовлене, зокрема, ритмічною природою віршової мови, а також намаганням у часткових протиставленнях передати цілісний контрастний образ: В моєму серці – чуйні терези. / Клади на них талан чи безталання, / Любов, зненависть, зустріч, розставання, / Краплину крові, крапельку сльози (Л. Дмитерко).


 Виокремлено архітектонічну функцію антитез, що використовуються як заголовки (початкові рядки) поетичних творів. У названій функції виступають антоніми, що стосуються різних поняттєвих сфер. Найчастіше функціонують антонімічні пари на позначення: а) частин доби: „Дні ідуть, ідуть безсонні ночі...” (Д. Павличко),  „Тисячі днів і ночей…” (С. Йовенко); б) природних стихій: „Мороз чи спека, грози чи відлига…” (А. Малишко), „Світло й темрява” (М. Руденко); в) пір року: „На грані літа і зими” (В. Крищенко), „Не весен первоцвіт, не осінь златокудра…” (Л. Забашта); г) сторін світу: „Дихнуло з півночі і з півдня…” (П. Тичина), „Зі сходу на захід” (М. Терещенко); ґ) часових ознак: „Осінь вчора, і сьогодні осінь…” (П. Усенко), „Я все віддала тобі: минуле й прийдешнє…” (Л. Забашта); д) білого і чорного кольорів: „Біла береза і чорний ворон” (І. Драч), „Біля білої вежі чорне дерево. Спи” (Л. Костенко); е) психічного стану, емоцій, почуттів: „З журбою радість обнялась…” (О. Олесь), „Що я ненавиджу і що люблю” (М. Рильський).


Наголошено на функції подвійного протиставлення в заголовках (початкових рядках) поезій, пор.: „Багато почато – закінчено мало…” (П. Усенко); „Добро і лихо – світло й темнота…” (Д. Павличко); „І день, і ніч, і мить, і вічність…”, „Ще назва є, а річки вже нема”, „Син білявого дня і чорнявої ночі…” (Л. Костенко) та ін. Антонімічна семантика заголовків (початкових рядків) сприяє афористичності висловлювання, оскільки лаконізм заголовків – це характерна ознака поетичних текстів.


На лексемах із протилежною семантикою побудовані такі стилістичні фігури: а) акротеза, яка вживається для підкресленого стверджування однієї з ознак, дій або одного з явищ об’єктивної дійсності через заперечення протилежних: Але мене не покидає думка, / Що не для зла мені потрібна  сила, / А для добра, і тільки для добра (П. Сингаївський); б) амфітеза, у якій стверджуються обидві протиставлювані ознаки, дії чи обидва явища, результатом чого є повне охоплення всього класу предметів, усього явища та ін.: Тут біль і велич, / мир і пам’ять… / Пливуть вінками років пори, / і день, і ніч гіллям хоралять / дуби прадавні, як собори (Д. Луценко); в) діатеза, сутність якої полягає у ствердженні середнього ступеня вияву ознаки, дії тощо через заперечення протилежних властивостей, дій та ін.:  А син у неї звичайний. / Не з перших і не з останніх. / За ним якогось таланту не помічала доти (В. Терен).


Для поезії ХХ ст. показові оксиморони – стилістичні фігури, побудовані на антонімах. В основі оксиморонів лежать різні способи поєднання семантично протиставлюваних конституентів в одне змістове та структурне ціле. Оксиморонні синтагми утворюються поєднанням загальномовних антонімів. На відміну від протиставлення, контрастні поняття в них зливаються (одному денотатові приписуються одночасно протилежні ознаки, несумісні з погляду формальної логіки), напр.: Та явори, що майорінням віт / Мене гукали з далей, мов лелеки... / І я п’янів, і наслухав той клекіт – / Близький безтямно і такий далекий (А. Мойсієнко). 


Незначну частину оксиморонів, зафіксованих у досліджуваних творах, утворюють лексеми з антонімічними коренями. Такі оксиморонні словосполучення співвідносні з опозиціями, члени яких перебувають у регулярних антонімічних відношеннях на зразок: близька далина (В. Сосюра), пор.: близькість – далекість або близький – далекий; пекельний рай (Л. Первомайський), пор.: пекло – рай або пекельний – райський; щасливе нещастя (В. Симоненко), пор.: щастя – нещастя або щасливий – нещасний. Напр.: Ти не здаєшся вже сном, / щастя близька далина! / Білим махнула крилом за димарями весна (В. Сосюра).


Окремий різновид оксиморонів – це структури, компоненти яких, маючи різне морфологічне вираження, є умовним означенням зображуваного предмета чи явища на основі асоціативного зближення. У змістовій структурі таких поєднань, крім спільної семи, наявні несумісні контрарні семи, що водночас взаємно виключають і взаємно передбачають одна одну. Так, складники вислову біла сажа (М. Нагнибіда) мають значення: білий – „який має колір крейди, молока, снігу; протилежне чорний” [СУМ I: 181], сажа – „чорна порошкова маса, що утворюється внаслідок неповного згоряння топлива й осідає у печах, димоходах і т. ін. ” [СУМ IX: 14]. На основі спільної семи „колір”, що зумовлює поєднання лексем в одну синтагму, і контрарних сем „білий”„чорний” як виразників діаметральної протилежності утворено оксиморони білий циган (О. Олесь), чорне світло (В. Симоненко), пор. також: теплий сніг (Г. Коваль), холод вогню (С. Йовенко) та ін. Напр.: В цю білу ніч, зірчасту, щасну, / Тобі я квіти слів зберіг. / А вечорінь така прекрасна, / Такий на серці теплий сніг (Г. Коваль).


У мові поезії зафіксовано типові оксиморони, утворені зі спільнокореневих лексем, протилежні відношення між якими мотивовані значенням префікса. У таких моделях наявна експліцитно виражена (через заперечні частки, префікси з заперечним значенням) форма протиставлення. Серед оксиморонів, відзначених у поетичних контекстах, трапляються спільнокореневі субстантивні словосполучення, у яких антонімічність виражена за допомогою префікса-частки не-, що приєднується до прикметника, напр.: невинна вина (М. Бажан, І. Драч), недавня давнина (П. Сингаївський), неповторне повторення (І. Муратов), нерозкаяне каяття (С. Йовенко), нечужа чужина (Л. Костенко) та ін. Різновидом зазначеної моделі оксиморонів виступають синтагми, у яких префікс не- в атрибутивах ускладнюють інші префікси, зокрема, з-, за-: знелюднілий люд, незасекречений секрет (М. Cамійленко), знеславлена слава (М. Бажан, Г. Коваль), незмірна міра (М. Бажан). Рідше заперечний префікс не- приєднується до субстантива, пор.: покірна непокора (В. Стус), щасливе нещастя (В. Симоненко).   


Аналогічні функції виконує в оксиморонах префікс без-, який надає компонентові значення „такий, що не має чогось, позбавлений чогось”. Префіксальна лексема набуває значення, протилежного спільнокореневому безпрефіксному відповідникові: безвинна вина (В. Коломієць, С. Йовенко), безнадійна надія (Г. Світлична), безпровинна провина (В. Стус), радість безрадісна (В. Симоненко).


У структурі оксиморонних синтагм зафіксовано вживання атрибутива з подвійним префіксом однакової семантики: Непомічена пройшла людина. / Непоміченою тихо вмерла. / Стань! / Тяжка провина безневинна / Крила над тобою розпростерла (І. Драч). Пор. протиставну семантику у співвідносній фраземі: Не закажеш / Ненавидіть чи кохати. / Легковажиш: / мовляв, без вини винний! (С. Йовенко) або в структурі оксиморону з використанням прийменника: Стримай гнів на винних без провини, / Загрими в архангелові труби / Нерозважним чадам України / І остережи від самозгуби! (Б. Олійник).


В утворенні оксиморонного значення важлива роль належить найближчому лексичному оточенню, яке підсилює образність вислову, збільшує значеннєве навантаження його складників. Напр.: Яка нестерпна рідна чужина, / цей погар раю, храм, зазналий скверни! / Ти повернувся, але край не верне – / йому за трумну пітьма кам’яна (В. Стус). Оксиморонна синтагма рідна чужина репрезентує негативну оцінність, якої їй надає іменник чужина. У формуванні семантики цього вислову також беруть участь слова й словосполучення: нестерпна, погар, зазналий скверни, пітьма кам’яна номінації з негативною оцінкою.


Оксиморони, зафіксовані в поетичних текстах, мають переважно форму підрядного словосполучення. За морфологічним вираженням головного слова оксиморонної синтагми розрізняємо: а) субстантивні: беззвучний крик, теплий сніг (М. Бажан), безкордонний рубіж, лихе добро (І. Драч), рідна чужина (В. Стус, В. Коломієць), тривожний спокій (Є. Маланюк), голосіння тиші, злигоднів розкоші, нещастя щасть (В. Стус); б) ад’єктивні: винний без провини (Б. Олійник), грішний без гріха (В. Стус), царствено убога (Л. Костенко); в) дієслівні: безмовно кричать, голосно мовчать (Г. Чубач), кличу безслівно (В. Коротич), мовчки кричать (В. Стус), кричить мовчазливо (П. Тичина), мовчки скрикне (М. Бажан), регоче ридма (І. Драч); г) інстантивні: в моєму домі так бездомно Чубач).


Зафіксовано оксиморони – оказіональні складні слова, утворені злиттям двох субстантивів, переважно за зразком композитів: життєсмерть, смертеіснування (В. Стус), світлотінь (В. Коломієць, С. Йовенко), плачосміх (В. Коломієць); оксиморони, утворені за взірцем юкстапозитів: буття-небуття (Г. Чупринка), зустріч-прощання (Г. Чубач), ночі-днини (І. Римарук), смуток-радість (А. Мойсієнко), щастя-муки (О. Олесь) і предикативні оксиморони: гукала тиша (Л. Костенко), пам’ять… забува (Б. Олійник), холод гріє (А. Мойсієнко).


Оксиморонні синтагми, виявлені в аналізованих віршованих текстах, виконують семантико-стилістичні функції увиразнення контрастного психічного стану людини. Напр.: Твої вуста бентежні та гарячі / Мені шепочуть ніжне „не забудь” / І заклинають, щоб в житті ніколи / Колючка зради не зросла між нас. / Болючим щастям і солодким болем / Я хочу відповісти кожен раз (В. Крищенко).


 Оксиморони підкреслюють суперечливу сутність зображуваних предметів і явищ об’єктивної дійсності – Де шлях летючими штрихами за обрій віддалі несе – / гіркі черешні над шляхами – / спасибі вам за все, за все. / За цю красу, що при дорозі, / за цю солодку гіркоту (Л. Костенко); підсилюють  іронічне ставлення до зображуваного, надають тексту емоційної виразності – А мені б ще лютості – / Реготать надривно / Над дурною мудрістю, / Мудрим марнослів’ям (А. Мойсієнко).


У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.


Функціонування української мови в поетичному дискурсі ХХ ст. спричинює динамічні процеси в лексичній семантиці, пов’язані з різним співвідношенням мови й мислення, а також із взаємодією літературної загальновживаної мови та сучасної поетичної практики. Однією з основних категорій лексико-семантичної системи є антонімія. Як різновид семантичних відношень у системі мови антонімічні відношення передають складність і суперечність об’єктивної дійсності, репрезентують протилежності, що існують у кожному конкретному вияві сутності. У понятті антонімії як лінгвістичної категорії відбиті філософське й логічне поняття протилежності.


Поетичному дискурсу ХХ ст. властиве опозиційне світобачення. Одна з форм художнього відображення навколишнього світу – мовні контрасти, що постають як складна система засобів з описово-оцінною функцією. Вони дають змогу схарактеризувати предмет із полярних сторін, об’єднати протилежності, передати суперечливу сутність людських почуттів і думок.


 В українському поетичному словнику ХХ ст. зафіксовано 444 домінантних антонімічних пари. З них за критеріями складності семантичної структури, символічності значень, частотності вживання виокремлено 23 ключові опозиції, об’єднані в 7 тематичних груп: 1) опозиції з конституентами-репрезентантами кольоропозначень; 2) темпоральні опозиції; 3) локативні опозиції; 4) опозиції з компонентами-репрезентантами протилежних абстрактних понять; 5) емотивні опозиції; 6) опозиції з конституентами-репрезентантами релігійних уявлень людини; 7) опозиції з компонентами-репрезентантами соціальних відносин. Складники ключових опозиційних пар здебільшого зберігають полярну маркованість, започатковану в давньому мисленні слов’ян. Поетичний контекст впливає на взаємну трансформацію позитивної і негативної оцінної семантики.


Дослідження антонімічних пар із погляду симетричності / асиметричності значень їхніх конституентів дає підстави стверджувати, що в поетичній мові частіше реалізуються асиметричні опозиції, члени яких виражають додаткові семантичні відтінки, набувають стилістичних значень або вживаються як символи певних протиставлюваних понять. Співвідношення симетричних та асиметричних антонімів у поетичних текстах відповідно – 37,2 % : 62,8 %.


У досліджуваних текстах переважають різнокореневі опозити, складники яких виражені прикметниками, дієсловами, іменниками та прислівниками. Найчастіше конституенти антонімічних пар виражені якісними прикметниками, що можна пояснити їхньою здатністю репрезентувати якості та властивості, які виявляються різноступенево й навіть перетворюються в протилежні, а також дієсловами, що зумовлено насамперед їхньою можливістю виражати векторну протилежність. Рідше вживаються в поетичній мові субстантивні та адвербіальні опозиції. Антонімічні відношення репрезентовано й неповнозначними частинами мови, зокрема, прийменниками (здебільшого локативного значення), частками, вигуками.


Систематизація антонімічних пар за функціонально-семантичними полями свідчить про різноманітність семантичних функцій опозитів у віршованих текстах: переважають номени-опозити, що характеризують зовнішній вигляд людини, її поведінку й характер, психічний стан, емоції, фізичні властивості, дії та стосунки з іншими людьми. З‑поміж антонімічних пар, що позначають предмети, явища, процеси об’єктивної дійсності, відзначаємо продуктивність лексем, співвідносних із просторовими й часовими поняттями.


Зіставний аналіз семантичної структури компонентів багатозначних антонімічних пар засвідчує, що повна співвідносність протиставлюваних значень трапляється рідко. У поетичній мові поширені полісемічні опозиції, у яких корелятивними й попарно співвідносними є лише частина значень. Багатозначні антонімічні пари відіграють важливу стилістичну роль у поетичному словнику: вони можуть уживатися в прямому чи в переносному значенні, набувати подвійної актуалізації. Метафоричні перенесення (субстантивні, атрибутивні, дієслівні, адвербіальні) відбивають семантичну двоплановість компонентів лексичних опозицій.


Аналіз антонімічно-синонімічної парадигми як універсалії поетичної мови виявив, що найширше й найрізноманітніше в досліджуваному матеріалі представлені синоніми до іменникових та прикметникових опозитів. Менш поширені синоніми до конституентів дієслівних та прислівникових корелятивних пар. Уживання синонімічних лексем до складників опозицій сприяє найточнішому відтворенню різноманітної дійсності та внутрішнього світу людини, виявленню авторського ставлення до зображуваних явищ, подій.


Дослідження парадигматичних відношень між компонентами антонімічних пар свідчить, що в мові української поезії ХХ ст. представлені всі типологічні різновиди опозитів. Найпоширеніші градуальні та векторні антонімічні пари, які виражають якісну протилежність і полярну спрямованість дій, властивостей, ознак. Комплементарні антоніми, що репрезентують додаткову протилежність, та координатні, пов’язані з орієнтацією в просторі й часі, трапляються рідше.


Антоніми-домінанти в поетичних текстах репрезентовано дев’ятьма синтаксичними конструкціями, які виражають семантичні відношення кон’юнкції, диз’юнкції, протиставлення, заперечення, ототожнення, перетворення, чергування протилежностей. Переважають у досліджуваних текстах відношення поєднання протилежностей (охоплення всього класу предметів, усього явища та ін.), що дає підставу для виокремлення антонімічних біномів як різновиду опозицій, характерних для поетичного дискурсу.


Поетичну мову ХХ ст. урізноманітнюють синтаксичні структури, у яких протиставлювані лексеми виконують первинні й вторинні синтаксичні функції.


Антонімічні лексеми становлять основу стилістичних фігур – антитези,  оксиморону, акротези, амфітези, діатези. Особливу виразність у творах українських поетів має оксиморон. Осиморонні синтагми утворені  поєднанням симетричних і асиметричних антонімів; поєднанням лексем, у значеннєвій структурі яких наявні контрарні семи; аномінацією. За формальною структурою розрізнено три продуктивні типи оксиморонів: оксиморони – складні слова, оксиморонні словосполучення й предикативні оксиморони. Серед досліджених функціонально-семантичних різновидів оксиморонів продуктивними виявилися емотивно-оцінні контрастиви.


Вивчення симетричних і асиметричних антонімів на матеріалі поетичного дискурсу ХХ ст. дає підставу виокремити лексико-стилістичні категорії поетичних антонімів, антонімічних біномів, антонімічно-синонімічних парадигм. 


Запропонований „Словник антонімів поетичної мови” дає змогу в наведених контекстах розкрити значення моносемантичних та полісемантичних опозицій, проілюструвати їх уживання в прямому і переносному значенні, виявити антонімічно-синонімічну взаємодію лексичних одиниць.


 


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины