ВЕРБАЛІЗАЦІЯ КОНЦЕПТУ СІМ’Я В УКРАЇНСЬКІЙ МОВНІЙ КАРТИНІ СВІТУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено зв’язок теми з науковою проблематикою установи, у якій виконана робота, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його методи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дисертації.

Перший розділ «Особливості вербалізації концепту сім’я в українській мовній картині світу» присвячено дослідженню стану вивчення зв’язку мови і культури, зокрема взаємозалежності ментальності і мовної картини світу. Аналізується становлення етнолінгвістики як окремого напряму мовознавчої науки, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення і зв’язку мови і духовної культури. У розділі сформульовано вихідні теоретичні положення, визначено поняттєво-термінологічний апарат дослідження.

Етнолінгвокультурологія мислиться як окремий розділ (ширше – напрям) мовознавчої науки, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення і зв’язку мови й духовної культури, мови й народного менталітету, мови й народної творчості, їх взаємозалежності й кореспонденції. У її межах виокремлюються етнолінгвістика як реконструктивний напрям наукових студій діахронічного спрямування (вивчення визначальних стабільних рис ментальності, культурного розвитку етносу за свідченнями мови) і лінгвокультурологія як окрема дисципліна синхронного напряму. Первинне спрямування етнолінгвокультурологічних студій на синхронію, у подальшому доповнене діахронічними дослідженнями, що мають на меті реконструкцію чи то культурної території, чи то культури і ментальності етносу, сприяло утвердженню дисципліни в статусі цільносформованої і неоднопланової. Із позицій сучасної когнітивістики дослідження ментальності й культури етносу співвідносне з виявленням закономірностей організації та функціонування ментально-мовного інформаційного простору. Концептуальна система становить сукупність знань, уявлень представників етносу, результатів людської діяльності і процесів дослідження та пізнання світу. Одиниці концептуальної картини світу – концепти, що є носіями найрізноманітнішої етнокультурної інформації, – характеризуються здатністю до повного чи часткового вираження засобами мови. Вищезазначене виступає підґрунтям уведення терміна мовна картина світу, що відбиває погляд на мову не як відображальну систему, а форму виявлення мислення.

Розгляд питання про мовну картину світу становить важливу теоретичну передумову дослідження співвідношення мови і мислення, мови і культури. На сучасному етапі розвитку лінгвістичної науки питання про дослідження мовної картини світу залишається відкритим. Продовжується детальна розробка загальнотеоретичних питань, таких, як проблема дефініції, структури, стратифікації мовної картини світу, визначення базових понять. Відомі спроби вирішення питань своєрідності індивідуальних картин певних особистостей, національно-мовних картин світу, окремих фрагментів та елементів мовної картини світу. У роботі під мовною картиною світу розуміємо характер відображення в мові концептуальної картини світу й мовні засоби вираження знань про неї.

Базовою одиницею для дослідження культури етносів на межі дотику культурної і мовної знакових систем визнають культурний концепт. Незважаючи на активне розроблення проблеми концепту, як питання визначення, так і деякі аспекти функціонування поданих структур залишаються відкритими, що повністю відповідає принципові експансіоналізму мовознавчої науки і визначає актуальність подальших студій. У дослідженні під культурним концептом розуміємо одиницю колективного знання/ свідомості, що має мовне вираження, позначену культурною специфікою.

Концепт сім’я становить один з історико-культурних концептів свідомості українського народу, характерну психоментальну особливість українського етносу, постає співвідносним з образом, поняттям, що відбиває специфіку одного з важливих соціальних інститутів. В українській мові концепт сім’я, співвідносний зі складним образом, виражається лексико-семантичною групою сім’я, до якої входить система назв спорідненості та свояцтва української мови. За смисловим обсягом концепт постає як макроутворення – багатовимірна, складна ментальна одиниця, у межах якої виокремлюється низка мікроконцептів – простих, одновимірних концептів. На рівні мовної картини світу простежується втілення центральної точки концепту в слові сім’я, структурантів утворення в низці лінгвальних концептів (слів, насичених етнокультурною інформацією, за якими стоїть певний образ), а також окремих словах-назвах спорідненості та свояцтва, які визнаємо пунктирними проекціями концепту, утіленням окремих асоціативних зв’язків.

Другий розділ «Засоби вираження концепту сім’я в українській мові» присвячений структурно-семантичному аналізові слів-назв спорідненості та свояцтва, що виступають основними репрезентантами концепту в українській мові. Розглянуто питання про етимологію одиниць лексико-семантичної групи сім’я, характерні риси динаміки системи назв спорідненості та свояцтва в процесі історичного розвитку інституту сім’ї і шлюбу; сполучуваність компонентів лексико-семантичної групи сім’я; словотвірні можливості іменників, що називають осіб за спорідненістю та свояцтвом, структурні й семантичні особливості похідних, що утворені від зазначених слів, взаємозв’язок семантики конституентів лексико-семантичної групи з семантикою мотивованих слів. При розгляді застосовуються прийоми етимологічного, семантичного, дериваційного, синтагматичного аналізу.

Спираючись на тезу про те, що семантика мовного знака становить головне джерело знань про зміст репрезентованого концепту, продуктивним підходом до вивчення структури концепту вважаємо аналіз семантичного простору слова, який розуміємо як сукупність усіх значень слова, що реалізуються в напрямах розгортання його семантики – етимологічному (мотивація значення лексеми), семантичному (зміни семантичної структури слова), словотвірному (витворення похідних від аналізованого слова), синтагматичному (можливості аналізованого слова до сполучення з іншими словами). Семантична проекція слова відбита в його семантичній структурі на певному етапі розвитку мови; словотвірна представлена наявними похідними від аналізованого слова, синтагматична – найтиповішими сполучувальними позиціями слова, етимологічна – основою, що вмотивувала семантику аналізованого мовного знака.

Складність поняття, співвідносного з концептом, зумовлює розмежування одиниць групи на ядерні (узагальнені назви сімейного колективу) і слова на позначення маскулінних і фемінних образів членів сім’ї.

Слова, співвідносні з ядерною зоною концепту сім’я, постають як однорідні, що підтверджується на зрізах етимологічної, семантичної, словотвірної й синтагматичної проекцій їх семантичного простору. Із погляду етимології, одиниці підтримують єдину концептуальну ознаку «сукупність, єдність», окремі аспекти якої втілюються в похідних лексичних гнізд слів сім’я і рід. Дослідження семантичної структури підтвердило тенденцію до зближення між одиницями сім’я і рід (перехідним елементом, єднальною ланкою виступає слово родина). Архетипові основи уявлень про соціальні інститути, позначувані ядерними одиницями, відбиті в типових сполучувальних позиціях слів (окремий інтерес становить відмінність мовного вираження окремих аспектів єдиного набору концептуальних ознак).

Лексеми на позначення як маскулінних, так і фемінних образів членів сім’ї вкладаються в єдину ієрархізовану структуру назв спорідненості та свояцтва – лексико-семантичну групу сім’я. У плані етимологічної проекції семантичного простору аналізованих слів привертає увагу насамперед реалізація спільних концептуальних смислів «походження, народження» і «єдність (належність до кола)». Основою групи служить система назв спорідненості та свояцтва праслов’янської мови, певні елементи якої з часом архаїзувалися й перейшли до пасивного фонду лексики української мови. Із погляду походження система слів розкладається на групи: а) невивідні іменники, що мають відповідники в системах назв інших мов (дочка, онук, сестра, зять, жінка, дядько, тесть); б) утворені на базі інших назв системи за допомогою словотвірних афіксів (пасинок, падчерка, своячениця); в) терміни відад’єктивного походження (небіж, удова, молодий, наречена); г) запозичення (кузен, байстрюк, шваґер). Більшість із одиниць на позначення маскулінних образів членів сім’ї визнаються вченими як невивідні, для слів на позначення фемінних властива ускладненість морфологічної структури, що непрямо вказує на похідність одиниць блоку.

Групі властива тенденція до поступового зменшення вживання частини термінів і втрати значень таких назв для наступних поколінь (спрощення системи завдяки заміні видових форм родовими назвами, випадінню лексем на позначення віддалених ступенів споріднення та свояцтва, вилученню одиниць унаслідок конкуренції з новоутвореними синонімами, вираженню складних понять описово). Наприклад, уже з кінця XV ст. відзначається тенденція до вживання лексем племінник, племінниця на позначення сина і дочки брата чи сестри, що поступово витісняють лексеми братанецъ, сыновьць, сыновица, сестричичь до сфери звуженого (рідке, діалектне) уживання. На сучасному етапі поняттєво непрозорими виявляються слова типу ятрівка, братаниця, викликають проблеми з ідентифікацією шурин, дівер, своячка, зовиця. Одночасно залишаються повністю прозорими такі слова, як батько, мати, брат, сестра, мачуха, вітчим, теща, сват, дружина. Таким чином, українська літературна мова відбиває певне спрощення лексичних засобів вираження концепту сім’я.

При розгляді семантичної структури одиниць знайшли висвітлення питання про її характер (здатність до відбиття одиницями різного роду відношень) і тип (розгалуженість структури; процеси зміни семантичного простору лексем і їх обґрунтування). Виділено блоки базових одиниць, на основі яких тлумачиться решта одиниць на позначення маскулінних і фемінних образів членів сімейного колективу, якими постають слова-назви повної спорідненості (переважно по прямій лінії, винятки становлять одиниці брат, сестра). Визначено склад груп моносемантичних і полісемантичних лексем, досліджено семантичний простір останніх на предмет основ виокремлення вторинних значень (причинами розбудови семантичної структури постають різновиди перенесення позначуваних відношень на різні сфери життєдіяльності суспільства). Розглянуто процеси зміни семантичного простору лексем у діахронії (розширення, звуження, переієрархізація значень), найбільш виразно представлені на матеріалі лексем на позначення маскулінних образів.

У плані словотвірної проекції одиниць лексико-семантичної групи сім’я досліджено словотвірний потенціал слів, набір концептуальних ознак, що втілюються в групах похідних. У словотвірному відношенні аналізована лексико-семантична група становить одну з найактивніших, причому потенціал окремих компонентів визначається комплексом їх лексико-семантичних, структурних, стилістичних і частотних особливостей. Залежно від рівня вияву потенціалу всі слова поділяються на групи, серед яких: а) одиниці з розлогими словотвірними гніздами й невичерпаним потенціалом у сфері утворення нових слів (батько, мати, дід, баба, жінка); б) слова з бідними словотвірними можливостями, похідні від яких становлять в основному зменшено-пестливі та збільшено-оцінні іменники (теща, тесть, дружина, дівер, зять); в) одиниці, що не беруть участі в словотворенні (братова, діверка). Продуктивність слів від початку визначалася ступенем спорідненості, що відбивається назвою, і суспільної значущості поняття, на позначення якого виступає та чи інша лексема (лексичні гнізда назв батько, мати, дід у порівнянні з назвою племінник).

Похідні, умотивовані лексемами на позначення маскулінних і фемінних образів членів сімейного колективу, розподіляються на групи, що відповідають окремим концептуальним ознакам їх семантики. Склад концептуальних смислів постає стабільним, однак характер їх утілення (групи похідних, у яких вони втілюються) відрізняється для лексем на позначення чоловічих і жіночих образів. Зокрема, групи похідних для першого блоку характеризуються більшою поширеністю; для другого властиве більше різноманіття груп мотивованих (на прикладі втілення концептуального смислу «ідентифікація за особою»).

Словам на позначення членів сім’ї властива сполучуваність зі словами, що виконують роль атрибута й різнобічно характеризують особу за напрямами діяльності, психологічними станами, провідними особистісними рисами. Виявлені архетипові або відповідні традиційним народним уявленням риси членів сім’ї становлять сильну відправну точку свідомості, від якої розходяться асоціативні вектори, ядро (слова, що вибудовують кістяк образу) і приядерну зону (одиниці, що доповнюють і увиразнюють схему образу) мікроструктурантів етноконцепту сім’я. Варіативні атрибутивні елементи, що не відбивають стереотипних рис члена сім’ї, а також решта одиниць, із якими може сполучатися подана назва спорідненості чи свояцтва, відносяться до периферії мікроконцепту.

Третій розділ «Специфіка вербалізації концепту сім’я в мовотворчості представників літературного процесу кінця XVIII – І половини ХІХ ст.» присвячено питанню мовного вираження концепту в авторських художніх творах. Мовотворчість представників літературного процесу, зокрема яскравих, ключових особистостей, становить незмінний науковий інтерес, зважаючи й на той факт, що дослідження творчих здобутків представника етноспільноти співвідносне з вивченням естетичних і моральних ідеалів, ментального коду нації, національного характеру, концептосфери етносу. Окремим аспектом проблеми постає дослідження художніх творів як реалізації особистості, активного рушійного чинника розвитку й реорганізації концептуальної картини світу завдяки авторському використанню мовних одиниць. Вибір художнього матеріалу для дослідження зумовлений внеском представників літературного процесу в розвиток української літературної мови, а також значущістю творів для дослідження тематично й за характером відбиття інституту сім’ї і шлюбу (традиційне уявлення).

В українській літературній мові І половини ХІХ ст. концепт сім’я вербалізується у відповідній лексико-семантичній групі, частина одиниць якої постає як полісемантична. Основним значенням, спільним для всіх складових групи, постає значення терміна системи спорідненості і свояцтва (наприклад, батько, мати, син, дочка, брат, сестра). Частина одиниць постають моносемантичними, фігурують лише як терміни системи (вітчим, пасерб, мачуха, онука, зять, шурин), однак для більшості властива багатозначність, підґрунтя якої становить статус окремих членів сімейного колективу, що простежується в діахронії. Так, ідеографічні джерела засвідчують лексему отець в давньоукраїнській мові з чотирма значеннями (отець, родитель; старший, що викликає пошану подібно до батька і турбується про дітей; духовна особа (шанобливе); Бог-отець); у староукраїнській XV – XVI ст. – із сімома (рідний батько; батько, отець, опікун (користується повагою, як батько, піклується про дітей); множ. предки; титул служителя культу; звич. множ. тлумачі християнського вчення; перша особа святої трійці відповідно до християнської традиції; епітет Папи Римського); українській XVIII ст. – переважно п’ятьма основними (рідний батько; батько, отець, опікун (користується повагою, як батько, піклується про дітей); множ. предки; титул служителя культу; перша особа святої трійці відповідно до християнської традиції). Порівняння системи значень слів, що виражають концепт сім’я, із сучасними словниками доводить, що в сучасній українській літературній мові актуальні всі значення слів, належних до цієї групи, що функціонували в мові І пол. ХІХ ст. Відмінності полягають лише в тому, що сучасні словники засвідчують окремі значення як застарілі, історичні.

Аналіз мовного вираження архетипового концепту сім’я в українській літературній мові виявляє динаміку його розвитку вже на початку ХІХ ст., що виявляється в переважанні певних значень слова в різножанрових творах письменників. Це свідчить про початок стильової і стилістичної диференціації нової української мови вже на початку ХІХ ст. (відмінності мови травестійних поем і віршів, побутових п’єс і романів, ліричної поезії). В «Енеїді» І. Котляревського відбиті значення, пов’язані зі сферою сімейних стосунків, соціокультурного, духовного життя, міфології. У драматичних творах цього письменника, як і в прозі Г. Квітки-Основ’яненка, переважають прямі значення, пов’язані з родинними і побутовими стосунками. Відмінною рисою творчого здобутку Т. Шевченка виступає багатожанровість (інтимна, громадянська, публіцистично-викривальна поезія), що напряму відбивається на семантичній структурі слова (переосмислення значень, зумовлене перенесенням зі сфери сімейно-побутових стосунків до сфери громадського, політичного, духовного життя національної спільноти; звідси – ширше коло одиниць і за кількістю, і за значенням, і за стилістичним використанням).

Показовою стороною відмінностей груп одиниць, зумовлених  внутрішньо-літературними й індивідуально-авторськими чинниками, є аксіологічне наповнення. Характерною рисою поеми І. Котляревського виступає переважання традиційного поцінування образів представників сімейного колективу. Загальне моралізаторське спрямування текстів Г. Квітки-Основ’яненка виявляється в тенденції до однозначності при розмежуванні меліоративного й пейоративного наповнення, що властиво і для українського побуту, і для фольклорної традиції, зокрема ліричної пісні. Творчості Т. Шевченка характерна вибірковість, акценти на окремих представниках сімейного колективу (що відбивається насамперед у преференції змалювання певних образів) і їх переосмислення (неоднозначність, відкритість до поповнення ряду оцінок).

У художній творчості представників літературного процесу кінця XVIII – початку ХІХ ст. концепт сім’я постає як макроутворення: аналіз вербалізації концепту дозволив виявити в його складі низку основних складових, мікроконцепти із закріпленим, постійним оцінним компонентом, а також пунктирні проекції етнокультурного концепту.

Для кожного з письменників, творчість яких постає як матеріал для аналізу, характерний власний набір елементів для кожної із зазначених груп. Аспектами відмінностей мовного втілення пунктирних проекцій концепту сім’я на матеріалі творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка постають набори слів-назв членів сім’ї і специфіка їх уживання. І в тексті поеми І. Котляревського, і в малій прозі Г. Квітки-Основ’яненка пунктирні проекції концепту втілюються в словах, що характеризуються низьким рівнем відтворення і відсутністю аксіологічного потрактування позначуваного образу. Відмінність полягає в наборах слів (для порівняння: дядько, племінниця, внук, правнуки, сват, кум, удова, хрещений батько поруч із родич, рідня, род, кров, кревні і дядько, дядина, братова, тесть, теща, пасербиця, зять, кума, кум, дівер), лише  два слова – дядько, кум – постають спільними елементами груп одиниць. Найширшу групу становлять слова-назви спорідненості і свояцтва, що відбивають пунктирні проекції концепту в поетичних творах Т. Шевченка. Це пояснюється відсутністю проміжного варіанту лінгвальних мікроконцептів із закріпленою оцінкою позначуваних образів (сваха, свекор, свекруха, тесть, теща, невістка, зять, жених, дядько, тітка, дядина, кум, кума, сват). Групам одиниць, співвідносних із текстами трьох письменників, властиве якісне розмежування: у складі першої фігурують назви кровноспорідненого колективу і його членів узагальненого характеру (родич, рідня, кров, кревні); окремі одиниці другої додатково тлумачаться як терміни свояцтва (кум, кума, дівер). Група слів-назв членів сім’ї, виокремлена при аналізі корпусу поетичних творів Т. Шевченка, відрізняється від наведених вище завдяки квантитативному переважанню і специфічному принципу поділу одиниць у межах групи (моносемантичні і полісемантичні одиниці з низьким рівнем відтворення в поєднанні з бідністю мовного відображення позначуваних ними образів).

Групи мікроконцептів із постійним оцінним компонентом (слова, за якими закріплене традиційне потрактування образу) виокремлені при аналізі тексту поеми І. Котляревського і малої прози Г. Квітки-Основ’яненка, натомість вони не властиві поетичним текстам Т. Шевченка. Виділені групи якісно відрізняються за набором компонентів, за спільну рису мають деталізацію мовного образу, позначеного словами-назвами спорідненості і свояцтва.

На особливу увагу заслуговують групи мікроконцептів приядерної зони, мовному вираженню яких притаманна авторська специфіка, що в поєднанні з важливістю позначуваного персонажа для образної системи творів письменника обґрунтовує їх особливий статус. Для поеми І. Котляревського до складу групи мікроконцептів приядерної зони входять ті, імена яких становлять слова батько, мати, син, дочка, брат, сестра, дід, баба, а також мікроконцепт подружжя, що знаходить відбиття в словах-назвах членів шлюбної пари. Малим прозовим творам Г. Квітки-Основ’яненка властивий подібний набір основної групи мікроконцептів; особливістю групи, у порівнянні з попереднім випадком, виступають мікроконцепти дитина, сирота. Для поетичної творчості Т. Шевченка властивий найширший набір основної групи мікроконцептів: мати, дитина, батько, син, дочка, брат, сестра, дід, баба, подружжя, сирота, а також внуки, байстрюк (їх статус зумовлений важливістю для образної системи творів і характером мовного втілення, з урахуванням традиційної лінії відбиття образів). Специфічною рисою групи виступає зміщення акценту на пару мати – дитина з попередньо центральної одиниці на позначення чоловічого образу батько.

Детальне порівняння груп одиниць, у яких знаходять мовне вираження основні складові, співвідносні з поемою І. Котляревського, малою прозою Г. Квітки-Основ’яненка і поетичними творами Т. Шевченка, дозволив виявити основну закономірність вербалізації концептів. Вона виявляється в поступовому збільшенні як кількісного складу одиниць, що виражають мікроконцепти, так і паралельному розширенні семантичних меж використання одиниць (мікроконцепти мати, батько, дочка, сестра, дитина). У низці випадків спостерігаються відхилення у виняткових утіленнях мікроконцептів, що, однак, непрямо підтверджують окремі її положення (або зростання компонентного складу груп одиниць (мікроконцепт подружжя), або нарощення семантичних меж уживання одиниць (син, брат); відносна стабільність як компонентного складу, так і набору випадків уживання (мікроконцепти дід, сирота)). Це обґрунтовується  внутрішньо-літературними чинниками, зокрема,  жанровою специфікою літературних творів, що послужили матеріалом для дослідження (енциклопедичність поеми І. Котляревського, деталізованість побутописання малої прози Г. Квітки-Основ’яненка) і художнім методом автора (використання Т. Шевченком засобів різних стилів української мови, що позначилося у розвиненій семантичній структурі слів: співвіднесення значень зі сферами громадського, політичного життя, яке пояснює і нерівномірний прояв виявленої тенденції завдяки різним потенційним можливостям окремих слів).

Викладене вище виступає підґрунтям для визначення закономірностей функціонування української мови взагалі, зокрема становлення нової української літературної мови на живій народній основі в І половині ХІХ ст., таких, як поступова інтенсифікація (ускладнення) семантичного наповнення одиниць лексичної системи як явища динамічного, а також закону економії мови.

Результати дослідження вербалізації концепту сім’я в українській мовній картині світу в етнолінгвокультурологічному аспекті дозволяють зробити такі висновки:

Незмінний інтерес до етнолінгвокультурологічних досліджень визначається як зверненням сучасної мовознавчої науки до питань міждисциплінарних пограничних зон, так і реактуалізацією українського національного питання. Вихідною одиницею для дослідження культури і ментальності етносів на межі культурної і мовної знакових систем визнається культурний концепт, який розуміємо як одиницю колективної свідомості, позначену етнокультурною специфікою, що експлікується засобами певної мови, оскільки подане потрактування дає уявлення про концепт як ментальне утворення з огляду на його культурні потенції, що реалізуються через мовний знак.

Концепт сім’я є одним із ключових історико-культурних концептів свідомості українського народу, співвідносним із заснованою на шлюбі або кровній спорідненості групою людей, члени якої об’єднані спільністю побуту, взаємною допомогою і моральною відповідальністю, тобто образом, що відбиває специфіку одного з важливих соціальних інститутів. Дослідження динаміки розвитку інституту сім’ї та шлюбу на теренах України дозволяє визнати сім’ю активним дієвим чинником впливу на життя і діяльність українського народу. Вона постає фактом культури, набуває символічного значення, не тільки відбиває духовну спадщину народу, особливості його світосприйняття і світовідношення, але й служить агентом їх збереження й передачі наступним поколінням.

Зважаючи на складність образу соціального інституту сім’ї і шлюбу, із яким співвідноситься концепт, в українській мові він вербалізується у відповідній лексико-семантичній групі – системі назв спорідненості і свояцтва. Особливості мовного вираження концепту сім’я в названій лексико-семантичній групі простежуються на різних рівнях мовної картини світу (загальнонародної, діалектної, архаїчної, індивідуальної). Дані частотного словника української художньої прози дають можливість відтворити польову структуру досліджуваного концепту на рівні загальнонаціональної мови періоду, охопленого матеріалами джерела. Ядерна зона концепту представлена в українській мовній картині світу словом сім’я, а також близькими до нього з погляду семантики одиницями рід, родина; потенційно до неї належать слова, що можуть уживатися як контекстуальні синоніми до наведених слів (як родичі, рідня, клан, коліно, покоління, плем’я) на рівні індивідуальної мовної картини світу окремого мовця.

До приядерної зони відносимо слова з високими показниками частотності вживання, у лінійній послідовності в напрямі до порубіжжя з периферією, як батько, чоловік, мати, жінка, син, дід, брат, дружина, дядько, дитина, дочка, баба, сестра, тітка. Окремі слова-назви спорідненості виявляють потенцію до описового вираження, результати чого також поповнюють цю зону, зокрема, дід – батько батька/ матері, дядько – брат батька/ матері, баба – мати батька/ матері, тітка – сестра батька/ матері.

У напрямі від ближньої до дальньої периферії спостерігається розміщення слів наречена, онук, невістка, жених, сирота, сват, зять, наречений, тесть, шуряк, прадід, свекруха, небога, племінниця, небіж, кузина, мачуха, сваха, байстря, теща, онука, племінник, свекор, свояк, правнук, пасинок, прапрадід; як і в попередньому випадку, певні назви потенційно можуть бути представлені описовими конструкціями, як онук – син дочки/ сина, невістка – жінка сина, свекруха – мати чоловіка, тесть – батько жінки. На порубіжжі дальньої периферії засвідчені іменники-назви спорідненості з нульовою частотністю, як вітчим, пасерб, пасербиця, падчериця, кузен, прабаба, правнука, прапрабаба, праправнука, праправнук, дівер, діверка, своячка, зовиця, невіста, а також описові конструкції, як вітчим – нерідний батько, діверка – жінка чоловікового брата, своячка – сестра жінки, прапрабаба – мати прабаби/ прадіда.

Загальна кількість слів на позначення осіб чоловічої статі складає 27 одиниць, жіночої – 28, спільного роду – 3, не співвідносних із особами, узагальненого характеру – 3. Приядерній зоні відповідають 6 одиниць на позначення особи чоловічої статі, 7 – жіночої, 1 – спільного роду, причому перші позначені найвищими показниками частотності використання. Подібне співвідношення для ближньої периферії становить 8:6, дальньої – 6:5:2, зони порубіжжя – 5:10:0. Привертає увагу вищий рівень частотності представлених слів на позначення осіб чоловічої статі, що пояснюється соціокультурними чинниками, зокрема статусом чоловіків у політичному, культурному, економічному житті етносу, а також значна кількість одиниць системи спорідненості в зоні порубіжжя, що обґрунтовує тезу про тенденцію до описового вираження окремих понять.

Співвіднесення сім’ї з уявленнями про сукупність усіх членів колективу родичів лягло в основу розмежування груп лексем на позначення маскулінних і фемінних образів, що дозволило здійснити зіставлення на рівні вмотивованості одиниць, векторів сприйняття позначуваних ними осіб як представників сімейного колективу (концептуальні основи словотвірної проекції семантичного простору лексем), архетипових основ уявлень про соціальні ролі, властиві окремим членам сім’ї (синтагматична проекція семантики лексем). Таким чином, розмежування дало можливість паралельно дослідити як етнокультурну інформацію, так і аспект її лінгвального закріплення і вираження. Зокрема, поряд зі структуруванням одиниць досліджуваної лексико-семантичної групи у вигляді ієрархізованої системи назв спорідненості та свояцтва, чинниками вибудови якої виступають ступінь і лінія спорідненості, стать і покоління, проведено структурування компонентів за показником частотності вживання, що не тільки підкріплює первинну ієрархізацію одиниць групи, але й подає інформацію про характер стосунків і статус окремих членів сімейного колективу. Відбиттям статусу і повноважень окремого члена сім’ї (або вказівкою на них) служать розгалуженість семантичної структури окремих лексем (причому одним із важливих аспектів виступає час закріплення результату процесів розбудови семантики), базовість як у плані етимології (група одиниць праслов’янського періоду), так і для потрактування решти одиниць лексико-семантичної групи, словотвірний потенціал і поширеність лексичного гнізда слова, стабільність (на тлі процесів спрощення системи назв спорідненості і свояцтва завдяки заміні видових назв родовими, випадінню лексем на позначення віддалених ступенів спорідненості і свояцтва, вилученню одиниць унаслідок конкуренції з новоутвореними синонімами, вираженню складних понять описово). Найбільшу кількість етнокультурної інформації дало дослідження синтагматичної проекції семантичного простору аналізованих лексем на прикладі прикметникової сполучуваності. Розроблена схема аналізу мовного образу дозволила виявити акценти при вербалізації образів членів сімейного колективу, проаналізувати відповідність образів архетипам національної свідомості (ідеалізований образ матері, предка-діда, козака-захисника, базарної баби). Зіставлення етимологічної, семантичної, словотвірної й синтагматичної проекцій семантичного простору одиниць досліджуваної лексико-семантичної групи дозволило встановити особливості мовного закріплення етнокультурної інформації як у виявленні точок дотику (наявність полісемантичних одиниць високого рівня стабільності зі значним словотвірним потенціалом, наборів базових одиниць, концептуальних смислів, що втілюються в групах похідних від досліджуваних лексем), так і відмінностей (співвідношення мотивованих одиниць у плані етимології, словотвірного потенціалу, наповнення груп похідних, що втілюють окремі концептуальні смисли).

Відштовхуючись від твердження, що концепти – об’ємні (а не лінійні), просторові багаторівневі ментальні утворення, на які мова накладає певні обмеження, концепт сім’я за смисловим обсягом ідентифікуємо як макроутворення – багатовимірну, складну ментальну одиницю, що характеризується розгалуженою асоціативно-вербальною сіткою смислових зв’язків. У його межах виокремлюємо низку мікроконцептів – простих, одновимірних концептів, семантична сітка яких структурується в одному напрямку. На рівні мовної картини світу простежується закономірне втілення центральної точки концепту в лексемі сім’я, структурантів макроутворення в низці лінгвальних концептів (слів, насиченими етнокультурною інформацією, за якими стоїть певний образ, як мати, батько, дитина, сестра, брат), а також словах-назвах спорідненості і свояцтва, які визнаємо пунктирними проекціями концепту, утіленнями окремих асоціативних зв’язків (дівер, своячка, зовиця, прабаба, праправнука).

У художній творчості представників літературного процесу  кін. XVIII – І пол. ХІХ ст. (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко) структуранти ментального макроутворення підлягають подальшій диференціації на основні (авторські) та мікроконцепти із закріпленим оцінним компонентом.

Імена перших становлять іменники-назви спорідненості певних членів сімейного колективу, що відігравали найвпливовішу роль і яким традиційно відводиться провідна позиція в зображенні життя сімейного колективу українців. Лінгвальні мікроконцепти із постійним оцінним компонентом  представлені словами-назвами спорідненості та свояцтва, за якими закріплюється традиційне потрактування позначуваного ними образу, стереотипне сприйняття. Низка пунктирних проекцій етноконцепту відбита за допомогою назв спорідненості і свояцтва, що за характером відтворення (низький рівень) і мовного втілення позначуваних ними образів (бідність) не здатні подати уявлення про члена сім’ї.

Порівняльний аналіз вербалізації етнокультурного концепту сім’я з урахуванням структури ментальної одиниці як макроутворення дозволив простежити динаміку його мовного вираження і встановити основні закономірності змін, якими визнаються поповнення груп одиниць, у яких утілюється відповідний мікроконцепт, паралельно з розширенням семантичного наповнення лексем. Дослідження мовного матеріалу з урахуванням екстралінгвальних чинників (тематика, проблематика, жанр художніх творів, індивідуально-авторські нахили, уподобання) сприяло встановленню підґрунтя специфіки вербалізації етнокультурного концепту в художній творчості окремих представників літературного процесу  кін. XVIII – І пол. ХІХ ст., що виявляється, зокрема, в різниці внутрішнього структурування макроутворення сім’я (групи концептів ядерної, приядерної, периферійної зони виступають відбиттям авторського уявлення), домінуванні окремих значень лексем у різножанрових творах письменників (відображення стильової і стилістичної диференціації нової української мови), аксіологічному наповненні одиниць (традиційне поцінування образів в енциклопедичній поемі І. Котляревського, тенденція до однозначного розмежування меліоративного і пейоративного в моралізаторських текстах Г. Квітки-Основ’яненка, неоднозначність образів, відкритість до поповнення ряду оцінок, властива поетичним текстам Т. Шевченка).

Дослідження вербалізації етнокультурного концепту сім’я в українській мовній картині світу довело розвиток ментального утворення як у суспільній думці, так і художніх авторських творах (на прикладі текстів представників літературного процесу кінця XVIII – І половини ХІХ ст.), відбиття чого знаходимо на мовному рівні. Паралельно засвідчена тенденція до редукції лексичних засобів вираження досліджуваного концепту, що пов’язано з переосмисленням уявлень про сім’ю як розгалужену родову структуру в напрямі до звуженого колективу близьких родичів. Звідси розгляд структурного й семіотичного моделювання концепту й засобів його вербалізації в українській мовній картині світу становить передумову для подальшого вивчення окремих фрагментів мовної картини світу та формування механізмів вивчення вербалізації концептуальної картини світу.