СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНА СТРУКТУРА КОНСТРУКЦІЙ З ПОЯСНЮВАЛЬНИМИ ВІДНОШЕННЯМИ : Семантико-синтаксическая СТРУКТУРА КОНСТРУКЦИЙ С пояснительными отношениями

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, поставлено мету і завдання, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами та планами, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення результатів дисертаційного дослідження, подано інформацію про апробацію результатів дослідження та публікації, окреслено структуру роботи.

У першому розділі – «Категорія пояснення та мовна реалізація пояснювальних відношень у семантико-синтаксичній та формально-граматичній структурі речення» – уточнено поняттєвий і мовний зміст категорії «пояснення», розглянуто історію дослідження пояснювальних конструкцій, визначено критерії їх виділення, з’ясовано функціональний діапазон конструкцій із пояснювальним компонентом та стильову зумовленість породження і використання їх.

Філософське трактування категорії «пояснення» стосується насамперед використання його в мові науки як функції ідентифікації предмета (поняття). Пояснення наукове виявляє і фіксує зовнішні властивості предметів і явищ, дає визначення понять. Тотожність потрактовують як відношення, в основі якого лежить уявлення чи судження про предмет реальної дійсності, на основі схожості з іншим, що є відображенням однієї з функцій категорійної семантики пояснення.

У логіці під поясненням мають на увазі насамперед логічне виведення (дедукцію). Філософське і логічне визначення категорії пояснення взаємодоповнюють одне одного, але з погляду змісту в логіці воно ґрунтується, крім власне тотожності, також на встановленні причин виникнення чи змін у пояснюваному.

У лінгвістичному аспекті категорію пояснення розглядають як відображення семантичної категорії в засобах мови. Словникове трактування «пояснення» (пояснювати, поясняти, пояснити) відображає широкий поняттєвий зміст категорії «пояснення»: ідентифікації, або визначення, інші види пояснення, роз’яснення, з’ясування, витлумачення, розкриття причини, мотиву, намір мовця зробити сказане зрозумілим, виправдатися в чомусь, уточнити сказане тощо. Це дає підставу лінгвістам кваліфікувати пояснювальні відношення досить широко й об’єднувати за ними функціонально різнорідні конструкції.

Семантика пояснення у простому реченні як компонент ускладненого простого, складного (елементарного та багатокомпонентного) речення зумовлена багатьма чинниками: категорійним значенням слів і синтаксичних побудов, типом синтаксичного зв’язку, засобами вираження семантико-синтаксичного відношення (порядок розташування частин, сполучники, інтонація та ін.). Важливим чинником є також входження конкретного речення – висловлення до діалогу чи монологу відповідно до авторського наміру. Поява синтаксичної конструкції з пояснювальним компонентом завжди зумовлена особливою комунікативною настановою мовця: дати пояснення щодо певного явища, факту, події, найчастіше у спосіб коментування. Комунікативно-прагматичні передумови використання пояснювальних конструкцій лежать у площині організації актів мовлення і тексту як реалізації потреби людини у спілкуванні та досягнення порозуміння між учасниками комунікації. Відмінність між науковим визначенням поняття (терміна) та поясненням – інтерпретацією, що розгортає його, формулює закон, правило та ін., і поясненням, яке спрямовано на порозуміння з адресатом, випливає з іллокуції адресанта, й зумовлена стилем мовлення, у згоді з яким він реалізує різні функції пояснення.

Побутування пояснень в усному мовленні є природним. Йому властиві такі характерні риси, як спонтанність, непідготовленість висловлення, пошук мовних засобів пояснення для забезпечення іллокутивної мети адресанта і відповідної реакції адресата безпосередньо у лінійному розгортанні мовлення.

Науковий стиль як функціональний різновид літературної мови обслуговує сферу науки й освіти, де знаходить найширше застосування пізнавально-мисленнєва функція мови, що зумовлює формулювання визначень, уведення якісних характеристик і пояснень явищ, процесів, закономірностей.

У публіцистичному стилі основною передумовою використання пояснювальних конструкцій є намір адресанта розширити інформацію, довести до читача ту саму думку в кількох варіантах (іншими словами) дохідливо, щоб зацікавити адресата, переконати.

Художня образність як особлива властивість художнього мовлення накладає відбиток і на використання пояснювальних конструкцій. Як засіб експресивного синтаксису в художньому тексті вони виконують стилістичні завдання, але насамперед відтворюють форми усного мовлення з усіма лексико-семантичними, синтаксичними та інтонаційними особливостями.

Пояснювальна конструкція – це ускладнена синтаксична конструкція закритої структури, яка (умовно, якщо навіть врахувати надфразні єдності) утворена з двох частин. У першій частині наявний пояснюваний компонент –слово, сполучення слів, речення, основна частина надфразної єдності, – який відповідно до настанови адресанта і теми, стилю, жанру висловлення знаходить інтерпретацію у другій частині засобом уведення пояснювального компонента (у будь-якій функції пояснення: власне-пояснення (ототожнення), пояснення-виокремлення, пояснення-уточнення, пояснення-висновку, пояснення «загальне – часткове»).

Пояснювальні конструкції виділено за наявності в них: 1) пояснювальної функції; 2) спеціалізованих для цієї функції сполучників та вставних слів, словосполук, які здатні виражати і пояснювальні відношення або бути заміненими на пояснювальні; 3) усталеного порядку розміщення пояснюваного (у препозиції) і пояснювального (у постпозиції) компонентів та 4) своєрідного інтонаційного оформлення речення (надфразної єдності) як окремої синтагми.

За цими критеріями в дослідженні виділено пояснювальні конструкції: 1) просте речення, ускладнене апозитивним компонентом; 2) речення з однорідними членами та узагальнювальним словом, які виражають відношення «загальне – часткове»; складні конструкції: 3) складносурядні речення з пояснювальним компонентом; 4) складнопідрядні речення, в яких пояснювальний компонент (підрядну частину речення) приєднує до головної пояснювальний сполучник у єдності з підрядним сполучником; 5) безсполучникові складні речення із пояснювальними відношеннями; 6) багатокомпонентні складні речення з різними типами сполучникового і безсполучникового зв’язку та надфразні єдності; 7) речення з приєднувальним та вставленим пояснювальними компонентами.

У другому розділі – «Пояснювальні конструкції простого ускладненого речення» – схарактеризовано мовні засоби вираження пояснювальних відношень, здійснено аналіз конструкцій з апозитивним пояснювальним компонентом, з’ясовано структурно-семантичні особливості конструкцій із пояснювальними відношеннями «загальне – часткове».

Пояснювальні конструкції являють собою різні синтаксичні одиниці. Пояснювальний компонент може входити до складу простого неелементарного речення як його член чи складне словосполучення у позиції члена речення, а в складному реченні становить частину складносурядного, складнопідрядного, безсполучникового речення чи надфразної єдності.

Уживання пояснювальних конструкцій ототожнення зумовлено настановою на активний процес відбору мовних засобів для розуміння (інтерпретації) інформації читачем (адресатом). Основними граматичними показниками пояснювальних конструкцій тотожності є паралелізм пояснюваного і пояснювального компонентів, який полягає в тому, що обидва ці компоненти співвіднесені між собою на основі пояснювального зв’язку опосередкування з іншим членом конструкції. Наприклад: Ми тут готуємо дно моря, тобто очищаємо його від дерев і корчів (О. Довженко); Мені прислано листа «антидатного», себто числом заднім, від короля про амністію... (П. Загребельний).

Обґрунтована (чеськими, українськими) мовознавцями специфіка апозитивного компонента, що являє собою відокремлену просту чи складну синтагму, співвідносну з тією в реченні, до якої входить означуване ім’я, може бути доповнена характерними ознаками її як компонента із функцією пояснення. У цій функції апозитивний компонент завжди займає постпозицію і цим нагадує зв’язок предиката з суб’єктом («другорядного присудка»).

Функцію пояснення-тотожності маркують сполучники тобто (себто, цебто), або, чи та інші сполуки типу або так зване, званого, на ім’я, на прізвище, по-нашому, по-простому, по-вченому, по-модному; вставні речення типу як тоді казали, як мовилось, як охрестили, як пишуть та ін.

Якщо з функціонального погляду пояснювальні конструкції з апозитивним компонентом подібні до конструкцій із сурядним зв’язком, то з погляду семантико-синтаксичних відношень зв’язок його з пояснювальним словом нечітко диференційований. Напівпредикативний зв’язок є опосередкованим: апозитивний компонент пов’язаний з ім’ям, що займає певну позицію в головній частині через згорнену конструкцію простого речення дає другу назву. Особливістю пояснювального апозитивного компонента є функція пояснення-ототожнення, що створює ілюзію збігу форми і синтаксичної ролі як членів речення зі зв’язком узгодження,  сприймається через предикативний (другорядної предикації) зв’язок. Засобами вираження апозитивних пояснювальних відношень у сучасній українській мові є: а) уживання пояснювального компонента у відмінковій формі, яка корелює із формою пояснювального слова; б) маркерами пояснювального компонента є спеціалізовані на функції пояснення-тотожності сполучники тобто (цебто, себто), або, чи (інші слова і сполучення слів); в) пауза й інтонаційне відокремлення апозитивного компонента, що є ознакою вторинної предикації. За відсутності пояснювального сполучника інтонація забирає на себе роль вираження функції пояснення-ототожнення, яке реалізовано як окрема синтагма. Пор.: Звати мене, до речі, не Олекса, як Ви пишете, а Олександр, сиріч Олесь... (О. Гончар); Цього дня [19 березня] прилітають з вирію журавлі, чи то пак «веселики», за словами поета [М. Рильського] (Б. Тихолоз); За річкою, на хуторі, живе моя тітка, татова сестра (Гр. Тютюнник); Він застав у хаті Софію, перву сестру Мотрину, ще не стару, балакучу жінку (М. Коцюбинський); Прилітає Васько, онук отой мій гемонський, і ще з вулиці криком кричить... (Остап Вишня).

Інший тип пояснювальних відношень виражають конструкції простих речень, ускладнених однорідними членами та узагальнювальним словом. Такі конструкції містять два компоненти, об’єднаних в одне ціле пояснювальними відношеннями: перша частина являє собою структурний компонент у функції узагальнюваного слова, друга частина представлена однорідними членами разом із залежними словами чи без них. На семантико-синтаксичному рівні речення таке пояснення є вираженням функції «загальне – часткове». Семантика узагальнювального слова знаходить вираження через окремі складники його – однорідні члени. На формально-синтаксичному рівні позицію узагальнювального слова займають іменники абстрактного значення або зі значенням збірності, займенники, назви певних класів предметів як родових щодо видових тощо. Наприклад: Цілий той рік везли безперестанно з окраїнних руських земель на Україну хліб, сіль, мед прісний, товари всякі, себто селітру, порох, свинець (П. Загребельний); Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю (О. Довженко); Всупереч традиційним для осені чорним, сірим, коричневим похмурим тонам виберіть світлі і радісні: помаранчевий, голубий, рожевий, жовтий («Високий замок»). Основними структурними ознаками таких конструкцій є: а) препозиція пояснюваного компонента – узагальнювального слова – щодо однорідних членів (можлива й постпозиція); б) синтаксичний зв’язок опосередкування з присудком як виразником основної предикації. Своєрідні пояснювальні конструкції розгляданого типу і за інтонацією: крім загального інтонаційного оформлення речення за модальністю (розповідного, питального, спонукального), йому властива попереджувальна пауза після узагальнювального слова та перелічувальна інтонація для оформлення однорідних членів, які виступають пояснювальним компонентом щодо змісту узагальнювального слова. Наприклад: На клумбах – скромні квіти, а саме: петунія і красоля, кручені паничі і резеда, бальзамін і півонії (Ю. Смолич); Татари вели здобич – прив’язаних до коней на арканах чоловіків, хлопців та жінок, кількох дівчат замотаних,  тобто полонених (В. Шевчук).

Пояснювальні конструкції, що виражають відношення «загальне –часткове» властиві переважно монологічному мовленню, за функціонально-комунікативною настановою їх можна характеризувати як розповідні структури, а за тематичним критерієм та за жанровою належністю – як художнє або меншою мірою публіцистичне, наукове мовлення.

У третьому розділі – «Семантична і формально-граматична будова складних конструкцій з пояснювальними відношеннями» –охарактеризовано складні конструкції з пояснювальним компонентом.

Парадигму складносурядних речень із пояснювальними відношеннями становлять кілька різновидів. Перший – конструкції зі сполучником тобто (себто, цебто), які маркують значення тотожності висловленого раніше. Наприклад: Саме Морена (Мокш) супроводжувала душу в чорну ніч (образ смерті), тобто богиня сама в собі носила темне і світле начало (В. Шевчук).

Другий різновид парадигми становлять конструкції зі сполучником а саме, які виражають пояснення через уточнення повідомленого в першій частині. Наприклад: Дії віднімання і ділення можна тлумачити як дії, обернені до додавання і множення, а саме: відняти від числа т число п означає знайти таке число х ( х + п = т) (М. Шкіль).

Третій різновид парадигми представлений конструкціями зі сполучниками або, чи, які, на відміну від сполучників тобто, а саме, як-от, виражають відношення повної тотожності. Наприклад: Не все природжене обумовлюється спадковістю, або, інакше кажучи, не все природне є біологічним за своїм походженням (Г. Костюк).

До четвертої парадигми пояснювальних складносурядних речень входять синтаксичні побудови, предикативні частини яких поєднані, крім сполучників тобто (себто, цебто), як-от, або, також їх аналогами типу: інакше кажучи, іншими словами, або це те саме,  а це означає та ін. Наприклад: Особа батька мала в собі три місця, інакше кажучи, в особі батька було поняття про трьох синів (В. Шевчук).

П’яту парадигму становлять конструкції з пояснювальним компонентом, уведеним сполучником як-от та вставними словами наприклад, приміром, скажімо та інші, особливістю яких є наведення фактів, ілюстрацій у науково-популярному викладі матеріалу, а в художньому мовленні вираження пояснення-уточнення, переліку та ін. Наприклад: Замість «моя бідність» він [батько] міг сказати «моє багатство», наприклад: «Моє багатство не дозволяє купити мені нові, пробачте, чоботи» (О. Довженко).

Шоста парадигма об’єднує конструкції з семантикою пояснення-виокремлення, посилення уваги на висловленому в основній частині, в яких пояснювальний компонент містить компаративний елемент у сполучниковому засобові (більше того, ба більше), що зближує ці конструкції з безсполучниковими. Наприклад: А вони [П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський] таки спромоглися стати поетами, ба більше – вони стали поетами помежів’я епох (Б. Тихолоз).

Специфічні структури становлять складносурядні речення, пояснювальна частина яких уведена вставними сполуками (реченнями) як сказано, як кажуть, а зміст пояснення виражено цитацією. Наприклад: «Хто воістину мудрий?» – Той, хто вчиться в кожної людини, як сказано: «Від усіх, хто навчав мене, я [Соломон] набирався розуму…» (Ш. Амонашвілі). Вставний компонент можна замінити сполучником тобто.

Суттєвою ознакою складнопідрядних пояснювальних речень є функція поглиблення інформативності висловлення, що властиво насамперед науковому, науково-популярному та публіцистичному стилям мовлення. Наприклад: Під коливаннями розуміють будь-яку періодичну зміну деякої величини, тобто таку зміну, при якій значення цієї величини через певний інтервал часу повторюється (С. Гончаренко).

Засобами вираження пояснювальних відношень є своєрідні сполучникові (сполучні) комплекси: тобто + вказівне слово, до якого приєднана ця пояснювальна частина: тобто коли; тобто тоді; тобто в момент, коли; тобто від часу, коли; тобто відколи; тобто ніби; тобто щоб; тобто якщо ..., то; тобто які (тобто який; тобто яка; тобто яке); тобто виходить, що; тобто означає, що та ін.

Семантичні відношення у межах того чи того структурного типу можна встановити тільки з урахуванням характеру синтаксичних відношень між підрядною і головною частинами речення. Вони представлені моделями речень із вираженими об’єктними, обставинними, атрибутивними відношеннями. Наприклад: У повсякденній праці педагоги переважно мають справи не з мотивами, а з мотивуванням учня, тобто тим, чим він пояснює для нас свої вчинки («Завуч»); Новгород був окремою феодальною державою до 1478 р., тобто за сто років до того, коли писав свою поему С. Кленович (В. Шевчук). Поглинання діелектриків є великим лише в областях резонансу, тобто там, де частота падаючої хвилі наближається до власної частоти коливань електронів в атомах (С. Гончаренко); Щиросердно розкаялись та визнали всі свої провини, – себто за те, що одразу й так легко «розкололись» (І. Багряний).

Своєрідність складнопідрядних речень з пояснювальним компонентом і багатокомпонентних із різними видами зв’язку полягає в тому, що компонент, уведений сполучним комплексом, представляє два яруси семантико-синтаксичних зв’язків і відношень. Хоча загалом такі пояснювальні конструкції стилістично немарковані, але функціонують вони переважно у науковому й науково-популярному стилях. За потреби широкого, розгорнутого пояснення в таких синтаксичних конструкціях пояснювальний компонент виникає в акті комунікації як додаткова інформація, що семантично ускладнює їхню структуру, а також інтонаційне оформлення.

Складні безсполучникові речення з пояснювальними відношеннями являють собою неоднорідні за формальною будовою синтаксичні конструкції. Пояснювальний компонент може уточнювати, доповнювати, коментувати зміст пояснюваного компонента. На пояснювальні відношення у безсполучниковому реченні нашаровуються додаткові відношення. Наприклад: Товар повинен мати «товарний вигляд»: м’ясо має бути біле, з рожевим відтінком, із специфічним приємним запахом («Високий замок»); Товар за товар: ти даєш мені красноголовці, а я тобі – книжечку (М. Стельмах); Тільки значно пізніше я зрозумів дідові слова: Сто друзів – це мало, один ворог – це багато!.. (М. Стельмах).

Пояснювальний компонент може входити складовою частиною до багатокомпонентного речення. Наприклад: Дискусію про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго (Остап Вишня); Не можу малювати й писати, тремтить рука і не стає уяви, тобто виходить, що в мене пропав хист (В. Шевчук); Окрім того, святий Микита лікує від хвороб духу, а це те саме, що бути пастирем  (В. Шевчук).

Аналіз складних синтаксичних конструкцій з пояснювальними відношеннями засвідчує своєрідність кожного типу речень. До спільних ознак належить: двокомпонентність конструкції з постійною постпозицією пояснюваної частини, наявність пояснювальних сполучних засобів, спеціалізованих на вираженні пояснювальних відношень, що відбивають характер змістового паралелізму й одночасно формальну залежність / незалежність другої частини від першої. Виразно представлена сфера функціонування пояснювальних складних конструкцій у книжних стилях української мови: у наукових текстах пояснення зумовлено потребою тлумачення термінів, наукових положень, з’ясування сутності явищ, причинових зв’язків тощо. Дескриптивне пояснення характерне для монографічних праць; у підручниках пояснення може бути вербалізоване у формі опису, роз’яснення, приведення ілюстрацій, схем тощо. У публіцистичному стилі, де переважає раціоналізм, а інтенції автора спрямовані на достатнє розуміння прочитаного реципієнтом (як досягнення авторської мети), пояснення реалізує насамперед прагматичну функцію мови.

Пояснювальні відношення можуть бути реалізовані в діалогічних єдностях та в складному синтаксичному цілому. На відміну від лінійної організації висловлення за схемою елементарного речення, що базується на предикативному відношенні тематичного і рематичного компонентів, у складному синтаксичному цілому наявні темо-рематичні зв’язки між висловленнями лінійного характеру і логіко-смислові, зумовлені потребою пов’язати ці висловлення за певними відношеннями відображуваної сигніфікативної ситуації. Надфразній єдності як актуалізованій частині мовлення (тексту) властива функція розвитку теми. Пояснювальний компонент переважно завершує складне синтаксичне ціле як висновок до повідомленого, хоча може виконувати і функцію перепитування як намір адресата дістати додаткове пояснення. Для книжних стилів властиве узагальнення у формі складного синтаксичного цілого.

У четвертому розділі – «Структурно-граматичні і стилістичні особливості приєднувальних і вставлених конструкцій із пояснювальними відношеннями» – схарактеризовано структурно-граматичні і стилістичні особливості приєднувальних і вставлених конструкцій із пояснювальними відношеннями.

Приєднувальні пояснювальні конструкції мають специфічні, тільки їм властиві змістові, граматичні та ритмомелодійні ознаки. За змістом приєднувальні пояснювальні конструкції максимально залежать від контексту, від змісту попереднього, структурно опорного речення. Тісно пов’язані з ним, вони окремо сприймаються як недостатні в змістовому відношенні. За характером вираження пояснювальних відношень приєднувальні конструкції поділяються на чотири типи: 1) власне пояснювальні, приєднані до основного речення сполучником тобто (цебто, себто); 2) пояснювально-уточнювальні, що конкретизують зміст основного висловлювання способом точнішого формулювання думки, введені сполучником тобто, або його аналогами: точніше, вірніше, конкретніше тощо; 3) приєднувальні конструкції виокремлення із додатковою функцією підсилення якоїсь деталі, ілюстрації попереднього викладу, маркерами яких, крім сполучника тобто, виступають сполучні засоби: зокрема, особливо, передусім та ін.; 4) приєднувальні конструкції пояснювально-висновкові, пояснювальний компонент яких здебільшого уведений вставними словами: словом, одне слово, отже та ін. Наприклад: Не піддавати руїні Київ. Тобто те місто, яке вже давно руїна (В. Шевчук). Суглоби національної історії були вкотре вивихнуті. Якщо точніше й жорстокіше – це був відкритий перелом (Б. Тихолоз); У того ж процесу, що започатковується нині, перспективи бути розстріляним, можливо, й немає, але є загроза бути задушеним в обіймах та поцілунках, обраним в делегати й лауреати... Словом, приспаним (Л. Костенко).

Вставлені конструкції з пояснювальними відношеннями мають складну семантичну структуру і репрезентують пропозитивний зміст у спосіб констатації певної інформації в основній частині та пояснення, уточнення (часто з оцінним значенням) якогось компонента чи всього повідомлення в цілому – у другій частині. Вони своєрідно репрезентують щодо адресата мовлення іллокутивну мету адресанта засобом пояснення, уточнення, відсилання до відповідного джерела. Наприклад: На 1966 – 1968 роки (тобто до того, коли в червні 1968 року мене призвано на військову службу) припадає час найчастіших наших з Василем зустрічей (О. Орач); ... Рибки розсиплються сріблястим водограєм, тікаючи від нього: там норець (Пірникоза, як кажуть наші діти) то білими виблискує грудьми, то щезне у воді, лиш розійдуться круги широкі (М. Рильський).

Специфіка конструкцій зі вставленим пояснювальним компонентом знаходить відображення у їхній синтаксичній структурі, у засобах морфологічного, синтаксичного та інтонаційного оформлення.

Маркерами пояснювальних відношень у вставленій частині є: пояснювальні сполучники та їх аналоги. Показником синтаксичного зв’язку є також співвіднесеність граматичних форм дієслів-присудків, здатність займенникових слів вступати між собою в анафоричні відношення, використання вставних слів, словосполучень, речень для вираження модально-оцінних відтінків категорійної семантики пояснення. На відміну від вставних слів, словосполучень, речень, вставлені пояснювальні компоненти мають власну модальність та інтонаційне оформлення, яке на письмі завжди позначають дужками. Ізоляція – вставність (інтонаційна у вимові та графічна на письмі) вирізняє вставлені конструкції з-поміж інших пояснювальних речень та інших – без пояснювального компонента.

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження зроблено такі основні висновки:

Семантичну категорію пояснення за онтологічною сутністю з погляду логіко-філософського можна визначити як особливу форму мислення, зумовлену потребою людського розуму в усьому пізнаваному знаходити причинові зв’язки, системність. Пояснення як універсальна категорія знаходить відображення у мовних засобах – своєрідних синтаксичних конструкціях.

Суттєвою ознакою категорії пояснення у лінгвістичному потрактуванні є те, що основне її значення – це пояснення як операція інтерпретації (за Кантом), яка у мові представлена кількома видами: визначення (ідентифікації), з’ясування, пояснення (власне-пояснення, пояснення-уточнення, пояснення-виокремлення, пояснення-висновок, пояснення «загальне – часткове») та ін. Кожен із них знаходить різну реалізацію у семантико-синтаксичній структурі речень. Пояснення в мові виступає як одна із функцій інтерпретації поняття, явища, події або як намір адресанта передати іншими словами, інакше (власне-пояснення – ототожнення), розкрити загальне через конкретні вияви його («загальне – часткове»), уточнити думку (пояснення-уточнення), виокремити із загалу (пояснення-виокремлення), узагальнити сказане (пояснення-висновок) чи просто порозумітися з адресатом. Отже, пояснювальні відношення відображають функціонально-прагматичний аспект речення (висловлення) і текстових одиниць – діалогічних та надфразних єдностей.

Маркерами пояснювальних відношень є спеціалізовані на функції пояснення сполучники (тобто, або, чи, зокрема, особливо, а саме, як-от), інші сполучні засоби: прислівники (точніше, вірніше, певніше, більше, гірше, правдивіше, коротше, по-нашому, по-вуличному, по-модному), вставні слова (головно, наприклад, як наприклад, скажімо, власне, властиво, отже), звороти (ба гірше, ба більше, а скорше, а швидше), сполучні комплекси (тобто хто / що; тобто це; тобто який / яка, яке, які; тобто коли; тобто як; тобто якщо; тобто чи; точніше ті, що; власне того, що; а саме, що; отже, якщо; отже, коли; словом, коли; це означає, що; це те саме, що; так би мовити; так би сказати; точніше сказати; йдеться про; мова йде про) частки (навіть, пак, мовляв) та ін.

Пояснювальні конструкції з погляду семантичної і синтаксичної структури й прагматики (взаємодії суб’єктів комунікації) виявляють своєрідність, яка полягає в тому, що семантика пояснення знаходить реалізацію на двох рівнях – конструктивному (у конструкції, яка відповідає різновиду пояснювальних відношень) та актуальному членуванні висловлення, що відповідає намірові адресанта в певні моменти спілкування (діалогічного чи монологічного) уводити пояснювальні конструкції.

За визначеними нами критеріями виділено дев’ять типів пояснювальних конструкцій, побудованих за моделями простого ускладненого та різних типів складних речень і надфразних єдностей.

Пояснювальні конструкції з апозитивним компонентом – це мовні одиниці, що реалізують семантику категорії пояснення як представлення функцій тотожності, але не того пояснення, що ідентифікує (визначає) предмет, поняття, термін, явище, а того, як сказати інакше, точніше для порозуміння з адресатом.

Своєрідність власне пояснювальних відношень, або тотожності, полягає в тому, що предмет, явище, поняття підлягають подвійному найменуванню. Домінанта (друга назва) ототожнена з першою (основною), однак їхні функції різні, оскільки друга виконує функцію пояснення через предикативний зв’язок на семантичному рівні. У простому реченні він може бути реалізований як другоряднопредикативний.

Функція апозитивного компонента в структурній моделі простого речення не передбачена, але цей вид пояснення може з’явитися у мовленні за наміром мовця назвати інакше, іншими словами, зрозуміліше, з оцінно-емоційним відтінком, вказати на якусь невідому співрозмовникові деталь тощо.

Конструкції з апозитивним компонентом у функції пояснення, уведені пояснювальним сполучним засобом чи без нього (але завжди його можна вставити), властиві живому уснорозмовному і художньому мовленню, меншою мірою – науковому із функцією уточнення, наголошення чи виділення певного положення та характеризації в публіцистиці.

Функцію пояснення «загальне – часткове» виконує пояснювальний компонент у структурі речення, ускладненого однорідними членами й узагальнювальним словом. Однорідні члени пов’язані між собою сурядним зв’язком, а з пояснюваним членом – підрядним (крім однорідних підметів, пов’язаних із присудком зв’язком координації). Пояснювальний компонент з’являється у разі уведення узагальнювального слова (назви абстрактного поняття, родового щодо видових та ін.), значення якого конкретизують однорідні члени.

Пояснювальний компонент в усіх конструкціях простого ускладненого речення не дублює функції пояснюваного компонента. Виражаючи другорядну предикацію як компонент згорнутої ситуації (у тій самій формі, що й пояснюване слово), виконує пояснювальну функцію.

Синтаксична кваліфікація пояснювальних складних конструкцій певною мірою співвідносна з кваліфікацією простого ускладненого речення.

Пояснювальні складносурядні конструкції на формально-синтаксичному рівні можуть бути представлені за структурною схемою двох простих речень, другу частину яких становить пояснювальний компонент, що семантично продовжує основну інформацію і відповідно до наміру адресанта пояснює, деталізує з деяким уточненням або підсумовує зміст першої частини. Пояснювальний компонент семантично залежний від основної частини, але чіткого сурядного зв’язку у конструкціях, що формально нагадують складносурядне речення, не спостерігається.

Складнопідрядні конструкції з пояснювальними відношеннями виявляють специфіку з погляду комунікативної настанови, а особливо в організації їхнього складу. Пояснювальний компонент, уведений у висловлення із функцією поширення інформації, уточнення, деталізації сполучником тобто (цебто, себто), формально стає підрядною частиною до основної (або його члена). Приєднуючись за допомогою пояснювального сполучника і займенникових сполучних слів (тобто хто / що; тобто це; тобто який / яка, яке, які; тобто коли; тобто як; тобто якщо; тобто чи; точніше ті, що; власне того, що; а саме, що; отже, якщо; отже, коли; словом, коли та ін.), пояснювальний компонент одночасно виражає й об’єктні, означальні, просторові, часові, умови, мети та інші відношення.

Безсполучникові складні речення з пояснювальними відношеннями виявляють своєрідність у тому, що тільки частково співвідносні зі сполучниковими складносурядними і складнопідрядними. У багатьох випадках до них або не можна увести сполучник сурядності чи підрядності, або якщо увести, то зміниться характер семантико-синтаксичних відношень. Не можна вставити будь-який сполучник у безсполучникове речення, в якому пояснювальний компонент виражає не власне-пояснення чи пояснення-уточнення, а спричинений певною ситуацією (емоційний) стан особи. У такій конструкції імпліцитний компонент в опорній частині опосередковує зв’язок між двома ситуаціями, але уведення пояснювального компонента, що описує другу ситуацію, контекстно характеризує реакцію особи на цю ситуацію і зумовлений нею емоційний стан. Такі безсполучникові конструкції властиві розмовному діалогічному мовленню та художнім текстам (транспонованим з уснорозмовного мовлення у діалоги персонажів).

Пояснювальні конструкції неоднаково реалізують семантику пояснення у діалогічних та в монологічних єдностях. Пояснювальні відношення у надфразній єдності виразно виступають на фоні тематичного зв’язку частин складного синтаксичного цілого, де основній відведена провідна роль, як і в реченні (висловлюванні): вона «підказує», якою має бути висновкова частина. Узагальнювальна функція пояснення спрямована на авторську оцінку інформації, представленої в основній частині. Монологічні, як і діалогічні, надфразні єдності є актуалізованими одиницями мовлення і тексту із властивими їм багатоплановими відношеннями, з-поміж яких виділяються своєрідні пояснювальні відношення з різною акцентуацією змісту адресантом у формах усного розмовного або книжного мовлення.

У функціонально-змістовому плані приєднувальні і вставлені компоненти відрізняються від усіх інших характером уведення їх до структури висловлення як актуалізованих компонентів, що виражають пояснення з додатковими нашаруваннями апелятивних, експресивно-емоційних, оцінних та інших відтінків (вставлені конструкції) або зосереджують увагу адресата на виокремленому фрагменті повідомлення (переважно приєднувальні пояснювальні конструкції).

Приєднувальні і вставлені конструкції з пояснювальним компонентом у мовленні завжди стилістично марковані і виявляють жанрову специфіку. Своєрідність приєднувальних і вставлених конструкцій з пояснювальними відношеннями знаходить відображення і в просодичних засобах їхнього оформлення (у паузації, виділенні в окрему синтагму чи складну синтаксичну конструкцію).

Залежно від стилю, жанру пояснювальні конструкції по-різному представляють семантику пояснення за правилами граматики української мови та інтонаційного оформлення у процесі розгортання актів спілкування.

Проведений аналіз семантико-синтаксичної структури пояснювальних конструкцій з урахуванням актуального членування в діалогічному мовленні і тексті сприятиме подальшим напрацюванням в аспекті вивчення різних функцій та просодичних і пунктуаційних засобів вираження семантики категорії пояснення в сучасній українській мові.