| Краткое содержание: | У вступі висвітлено стан вивчення множинних іменників у сучасній лінгвістиці, обґрунтовано актуальність дослідження та наукову новизну, сформульовано предмет, мету та завдання роботи, вказано джерела, методи дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації.
У першому розділі ,,Іменники pluralia tantum у граматичній і лексичній системах української мови” розглядається походження згаданих номенів, їх сутність і феномен; подається історія розвитку мовознавчої думки в Україні щодо творення іменників pluralia tantum; уточнюється понятійний апарат дослідження (,,парадигма”, ,,парадигма лексеми”, ,,парадигма граматичної категорії” тощо); порушується питання про ,,неповноту”, „дефектність”, „некомплектність” парадигми й причини цього явища серед множинних іменників; з’ясовуються дериваційний статус аналізованих найменувань та способи поповнення їх складу.
Наявні як у сучасній, так і в античній науці факти дозволяють стверджувати, що іменники pluralia tantum є давніми назвами й відображають спосіб пізнання людини відповідних сторін навколишнього середовища, її абстрактне мислення.
З’ясування природи порушення числової співвіднесеності іменника сприяє дослідженню парадигматичних закономірностей і типів мовного позначення множинних іменників як окремих елементів дійсності, встановленню їх предметно-змістових особливостей та участі словотворення в номінації таких лексем. Плюральна форма найменувань відбиває складний процес еволюції й категоріальних видозмін у структурі граматичного числа, тенденції до уніфікації грамемних формантів. Іменники pluralia tantum відомі українській мові здавна. Вони виражають не просту кількісну множину окремих предметів, явищ, дій, ,,не арифметично помножене значення тих чи інших форм однини” (Є. Чернов), ,,не механічно збільшене значення форм однини” (О. Пазяк), а сукупну множину в єдності. Плюративи позначають ,,усе, з чим пов’язане уявлення про множинність або парність чи симетричність у будові” (В. Ільїн).
Творення множинних іменників – це складний номінативний процес. Наявність варіантних форм (лише в множині або однині) дослідники пов’язують із граматичним, семантичним і стилістичним переосмисленням форм іменників. У продукуванні іменників pluralia tantum закладено внутрішньомовний, структурний вияв граматичного ладу мови. Внутрішня форма слова – спосіб відтворення (зображення) предмета, котрий розкриває характер початкового бачення й організовувального узагальнення. Досить часто внутрішню форму слова прирівнюють до мотивованості. Саме мотивованність як мовне явище є відображенням засобами мови одного чи кількох ознак (прикмет) предмета в його назві. Семантичний розвиток спрямований на формування нової лексичної одиниці й виконаний за допомогою змінних граматичних форм, на набуття словозмінними афіксами функції словотворення, яка раніше не була їм властива.
Частина субстантивів запозичується з інших мов (здебільшого це непохідні структури) та функціонують в українській мові, як і в мові-першоджерелі, у плюральній формі (абори, паталі, похлопні), деякі іменники за аналогією до номенів, що вживаються в українській мові з подібною семантикою оформлюються pluralia tantum (кляцики, мигдалики), інші запозичені лексеми вибудовуються за допомогою певних формантів, відповідно до внутрішніх законів української мови (гайтови, журабки, обценьки). Фонд похідних плюративів семантично неоднорідний, вони належать майже до всіх лексико-словотвірних розрядів іменників.
Клас множинних найменувань наповнюють іменники на позначення опредметнених дій, процесів, станів (вибори, заздрощі, заробітки), обрядових дій, свят та урочистих подій (жнива, оглядини), найменувань ігор, розваг, змагань, у яких беруть участь двоє й більше осіб (піжмурки, сніжки, схованки); результатів дій та процесів (роздряпини, стусани, почубеньки) і залишків, рештків, що утворюються внаслідок певної дії чи процесу (відвіїни, недоїдки); знарядь дій, допоміжних засобів, пристосувань (носилки, трійчаки, хватки) і засобів пересування, утримання та їх складників (залубниці, тенетки); найменувань опредметнених ознак, властивостей за дією чи станом (млявощі, пахощі, хитрощі); речовин, маси, матеріалів (вершки, кислощі, м’якини) і продуктів харчування, страв, напоїв та їхніх компонентів (крученики, покрупини, присмаки, урванці); будівельних споруд та їх частин (підмостки, поручні); одягу і взуття, їх деталей, прикрас (крашениці ‘штани’, підштаники, свислі, ходаки); локативних назв (межипоточини, мойки, святощі ‘святі місця’); явищ природи, часових понять (різниці, первозимки, приморозки); людей за місцем проживання, народження та іншими ознаками (варшав’яни, полтавчани, стежі); представників рослинного і тваринного світу (дубики ‘жолуді’, прядки ‘шовкопряди’, щіпляни ‘сорт черешень’).
Фонд дериваційних ресурсів, котрі продукують іменники pluralia tantum, складають матеріально не виражений суфікс -Øи (викрути, перегони); форманти -ани (-яни) (перетягани, форум’яни); -ини (-їни, -чини) (м’якини, запоїни, обстрижчини); -ощі (вдалощі, смакощі); -ки (ліньки ‘лінь’, санки); -ики (-ники) (насінники, усики ‘різновид їжі’); -ні (-ни) (покрутні, сходни); -иці (-ниці) (портяниці, муравниці ‘захворювання’); -ці (прибаганці, стоюнці); -аки (-яки) (корчаки, стояки); -лі (-ли) (дриглі, замійли ‘бідні люди’), -оти (сліпоти, хламоти); -ачі (-ачи) (стогначі, сватачи). Чільне місце посідає конфіксація, композитосуфіксація.
Становлення всіх лексико-словотвірних типів множинних назв у новій українській мові обов’язково зазнає так званого тиску системи як на дериваційному, так і функціонально-семантичному зрізі. Саме це й зумовлює вибір словотворчих засобів та активність кожного афікса, певні особливості в продукуванні згаданої підсистеми іменника та сфери використання похідних.
Другий розділ ,,Динаміка лексико-словотвірних типів іменників pluralia tantum в українській мові кінця XVII – початку ХХІ століття” присвячений описові історії становлення афіксальних дериваційних типів і підтипів множинних іменників у новій українській мові згаданого періоду.
Незважаючи на чималу кількість словотворчих засобів, які продукують множинні іменники, основна маса розгляданих лексем творилася за допомогою кількох високопродуктивних формантів. Найбільш активним у новій українській мові є нульовий суфікс (-Øи), утворення з яким відомі ще з давніх часів. Нульсуфіксальні іменники з порушеною числовою кореляцією мотивуються переважно дієслівними основами. Залежно від того, наскільки збігається категоріальність твірного, серед девербативних похідних згаданого типу розрізняють іменники, що мають транспозиційні та мутаційні значення. Матеріально не виражений афікс характеризується полісемантичною орієнтацією, беручи участь у продукуванні плюральних найменувань, що формують 12 лексико-словотвірних груп (ЛСГ). Протягом усіх періодів розвитку нової української мови нульовий суфікс з послідовною продуктивністю деривує іменники на позначення опредметненої дії (заводи – XVII Синоніма 114 ‘тужіння’; фиглі – Котл І 283; запуски – Гр ІІ 87; перегони – СлТехн 91) та наслідків, результатів дії, при чому твірні основи найменувань останньої ЛСГ зазнають мутаційних змін (запаси – XVII УЛ 358; сходи – ІВ 49; замети – СМШ І 252; наноси – СНГТК 85).
Формування лексико-словотвірних груп похідних на позначення рештків (ωтрεби, изгрhбы – XVII Синоніма 157), знарядь дії (ωковы, пута – 1687 Гал 436) на ранньому етапі нової української мови (кінець ХVII – початок ХVIIІ ст.) перебувало на початковій стадії, але впродовж наступних століть кількість їх поступово збільшувалася (виполоски – УмСп 720; з’їди – Гр ІІ 155; огріби – ГуцГов 137; вязы – Б-Н 90 ‘кайдани’; стиски – Гр ІІ 205 ‘ножиці’; схвати –Техн 547 ‘кліщі’). Серед множинних іменників згаданих груп фіксується чимало дериватів, які вживаються в говорах сучасної української мови, а поміж nomina instrumenti трапляються спеціальні назви засобів, знарядь дії. Деякі з розгляданих утворень, зважаючи на умови й особливості використання, належать до інертного фонду української мови. У всі періоди становлення нової української мови нульовий афікс виявляє незначну продуктивність у функції деривування локативних найменувань (посади – 1720 ЛВел 40; заори – Гр ІІ 74; примости – Аркушин 2004 492). З середини ХІХ ст. словотвірна активність аналізованого суфікса зростає. Власне, на ґрунті нової української мови формується лексико-словотвірна група іменників на позначення захворювань (переполохи – Писк 183; переходи – Мирний V 333 ‘спазми у грудях’; корчі – УмСп 194), у ХХ ст. число таких дериватів продовжує збільшуватися (надими – Гр ІІ 482; ломи – ЛФр 116; стиски – Саб 377 ‘задуха’; сверби – ДзПрогр 181). Протягом останнього століття нульовий афікс бере участь у творенні невеликої кількості девербативів pluralia tantum, що номінують просторові поняття
(заори – Гр ІІ 74 ‘краї поля’; притопи – СНГТК 161 ‘прибережжя’; здьори – Арк І 188), продукти харчування (загреби – УкрКоз 154 ‘козацьке печиво’; харчі – СУМ ХІ 28), явища, які відбуваються з людиною та в природі (мари – ЗапКуліш 240; драглі – Гр І 439 ‘тремтіння’; опади – СУМ V 700; заливи – Лучик 1996 40), проте обмежена мотивувальна база не дає можливості розвинутися цим лексико-словотвірним групам. Дериваційну інертність виявляє аналізований формант у продукуванні назв одягу та взуття, істот за процесуальною ознакою (рипи – Аркушин 2004 492 ‘чоботи’; чати – XVII УЛ 311 ‘варта, охорона’). В обстежених джерелах ХХІ ст. реєструються поодинокі інноваційні відприкметникові утворення розгляданої структури.
Одним із високопродуктивних формантів у творенні іменників pluralia tantum є суфікс -ани (-яни). Цей тип охоплює похідні, що складають 5 ЛСГ, поміж яких виокремлюється ряд підгруп. Більшість розгляданих дериватів сформувалася внаслідок мутаційних змін значення твірної основи, поодинокі випадки транспозиції вивідної основи наявні серед девербативних похідних.
За спостереженнями мовознавців, згадані афікси позначилися особливою активністю в деривуванні назв осіб за місцем проживання та належністю до певного етносу. Л. Родніна вважає їх одними із найспеціалізованіших у системі українського суфіксального словотвору іменника. Як стверджують дослідники, ще в давньоруськоукраїнській мові формант -ани (-яни) вважався продуктивним і перебував у словотвірній зв’язці з топонімними основами як слов’янського, так і неслов’янського походження. Найменування осіб за місцем народження, проживання тощо послідовно вживаються в писемних пам’ятках нової української мови ХVІІ–ХVІІІ ст. З другої половини ХІХ ст. активність форманта
-ани (-яни) у згаданій функції стрімко зростає і впродовж наступних періодів зберігається на тому ж рівні (волжани – Калин 48; хуторяни – СДМ 239; варшав’яни – Русл 44; парижани – СУМ VІ 68), а починає згасати наприкінці ХХ ст. Протягом останнього століття такі деривати реєструються переважно в топонімних словниках та говорах сучасної української мови, причому виявлені мовні факти дозволяють стверджувати, що найменування жителів на -ани (-яни) частіше трапляються в розмовному мовленні, ніж у літературному. Очевидно, певні фонотактичні обмеження згаданих формантів стали першопричиною зниження їх продуктивності та активізації інших словотвірних моделей. Поміж назв людей на -ани (-яни), виявлених у писемних пам’ятках кінця ХVІІ – початку ХХ ст., виокремлюються підгрупи відіменникових похідних, що позначають найменування осіб за родом діяльності, соціальним станом, представників релігійних общин, філософських і суспільно-політичних течій, напрямків (обожани – ХVІ–ХVІІ Тимч ІІ 14; махометане – 1665 Гал 282; парафіяни – ХVІІІ УЛ 250; двораны – Гол 509; ассіріяни – ЛФр 12; лютерани – Русл 332; пресвітеріани – СУМ VІІ 541; форум’яни – Іннов 130). Проте, обмежена мотивувальна база не сприяє можливості розвинутися цим ЛСГ. У новій українській мові суфікс -ани (-яни) непродуктивний у творенні іменників pluralia tantum від дієслівних основ. З кінця ХVII й до початку ХХІ ст. виявлено незначну кількість дериватів, які належать до 5 ЛСГ: назви людей за певними ознаками; номени на позначення абстрактної дії та її результатів, наслідків; найменування предметів побуту, засобів пересування, страв та напоїв (приданяне – ГалЛем 242; перетягани – Гр ІІІ 141; штовхани – Крим ІІ3 815; гушпани – БукГов ІІ 57 ‘стусани’; тагани – Лис 249 ‘пристрій’; стояни – Чаб ІV 107 ‘посуд’; снідани – ГорбачТер 189 ‘їжа’). У ХХ ст. твориться кілька плюративів розгляданої структури, мотивувальними основами котрих були прикметники та числівники (заможняни – Яв 258 ‘багаті люди’; трояни – Мельн 95 ‘вила’). Однак функціональна обмеженість похідних, котрі мотивуються дієсловами, прикметниками, числівниками й мають виразний відтінок розмовності, стала стримувальним фактором у розвитку продуктивності словотвірного типу множинних іменників на -ани (-яни).
Давніми за походженням утвореннями, які мотивуються головно дієсловами, значно рідше – іменниками, числівниками, прикметниками, є найменування pluralia tantum з формантом -ини. Розглядані деривати об’єднуються в 5 ЛСГ. Типовим для більшості іменників аналізованої структури виявилося значення ‘опредметнена процесуальна дія’ (заручины – Тимч І 286; мілыни – ДолГов 109 ‘милування’; виглядини – Гр І 152; переносини – СУМ VІ 236), поміж яких чимало назв обрядів, свят, ритуалів тощо (зазовины – Б-Н 144; хрестини – Писк 272; оглядини – Кіп 196). Останні заслуговують на особливу увагу, бо є не лише елементами дериваційної підсистеми іменників з порушеною числовою кореляцією, а й особливим компонентом нової української мови, котрий відображає звичаї українців, їх менталітет. Позитивна динаміка властива для продуктивності розгляданої моделі іменників зі значенням ‘процесуальна дія’ до початку ХХ ст. Упродовж ХХ ст. афікс -ини в згаданій функції неактивний. Більшість виявлених дериватів продовжує використовуватися носіями мови, проте, зважаючи на особливості семантики таких слів, частина номінацій під впливом позамовних чинників зникла з ужитку (нагребини – Русл 632; вимовини – О І 103 ‘застереження’), а деякі зазнали розширення семантики (зводини – Гр ІІ 134 ‘обряд’, ‘каркас державної будівлі’ – СУМ ІІІ 490, ‘колективна робота’ – Сизько 36, ‘весілля’ – О І 301, ‘плітки’ – Чаб ІІ 93 тощо). Через специфіку лексичного значення іменників pluralia tantum на -ини чимало похідних цього типу характеризується стилістичною обмеженістю і функціонує головно в розмовному мовленні. Зрідка впродовж останніх трьох століть названий формант використовується для продукування найменувань залишків, рештків чогось та приладь (ωдробини – XVII ЛексЛат 82; зшимовини – ХVІІІ ЛО 76; сколотини – КвОсн ІІІ 241; мостини – УмСп 1023; козлини – Гр ІІ 242; підплетини – О ІІ 75). У писемних пам’ятках кінця ХVII – початку ХVIIІ ст. виявлено кілька іменників pluralia tantum з суфіксом -ини, що творяться від прикметникових основ і позначають назву продукту харчування (м’якини – ХVІІІ УЛ 382) та предмет (твε(р)дины – XVII ЛексЛат 313 ‘стовпи’). З ХІХ ст. у джерелах нової української мови функціонують деривати розгляданої структури, котрі з’явилися внаслідок універбації (роковини, сорочини). У відприкметниковому та відчислівниковому іменниковому словотворі афікс -ини виявився нежиттєздатним. Чимало дериватів цього типу в ХІХ – на початку ХХ ст. поступово перейшли до інертного фонду лексики української мови.
У новій українській мові досить поширені іменники pluralia tantum із суфіксом -ощі. За твердженнями вчених (Л. Булаховський, С. Бевзенко), цей формант є однією з найхарактерніших особливостей української мови в іменниковому словотворі. Панівна більшість найменувань виникла на основі транспозиційних змін семантики дієслівних та прикметникових основ, частково – мутаційно-модифікаційних значень іменників. Протягом новоукраїнського періоду виявлені похідні на -ощі формують кілька ЛСГ. З кінця ХVIII – до початку ХХ ст. продуктивним є творення назв опредметнених дій, станів, процесів (пустощі – ХVIII Сковор І 4; любощі – УкрП 132; лютощі – УмСп 23; плутощі – Гр ІІІ 198) та деяких абстрактних понять із відтінком збірності (радощі – РД 78; заздрощі – Сковор ІІ 251; немощі – Гр ІІ 551 ‘слабкість’). У цей відтинок часу простежується поступове розширення кола ЛСГ плюративів на -ощі. З’являються лексеми з речовинним значенням (ласощі – ХVIII УЛ 191 ‘солодощі’; любощі – КвОсн ІІ 88 ‘приворотне зілля’), найменування результатів дій (пустощі – УмСп 29 ‘вчинки, заради розваги’; пестощі – Ж 630 ‘ніжні дотики, поцілунки’) та ін. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. афікс -ощі виявляє активність у продукуванні відприкметникових дериватів на позначення якостей, властивостей (веселощі – Ж 65; скупощі – Яв 881; хитромудрощі – Русл 851), предметів, речей, рідин (теплощі – Ж 357 ‘тіла’; ситощі – Гр ІV 124 ‘жир’; різнощі – Тимченко 1917 50 ‘речі’), збірних понять різної семантики (прянощі – Ж 786 ‘рослини’; темнощі – Гр ІV 254 ‘морок’). У кінці ХХ – на початку ХХІ ст. під впливом мовних чинників чимало згаданих деад’єктивів переходить до пасивного складу лексики. Новотвори окремих ЛСГ фіксуються спорадично (вартощі – СлНтв 25; святощі – СУМ ІХ 106 ‘,,святі” місця або предмети’; недбалощі – Аркушин 2004 413). Протягом усіх періодів нової української мови аналізований формант виявляє незначну продуктивність у творенні множинних назв від іменникових основ. Знайдені похідні формують такі ЛСГ: назви їжі (солодощі – Куліш І 275), частин тіла (нутрощі – Сковор І 307), почуттів, психологічних станів (відрадощі – Гр І 226 ‘втіха’). У сучасній українській мові множинні найменування на -ощі досить поширені, однак цей клас слів вважається закритим через обмеженість значення твірних основ.
Продуктивним у системі віддієслівного деривування імен pluralia tantum є формант -ки. Більшість похідних виформувалася внаслідок транспозиції та мутації мотивувальних основ. Цей тип складає 7 ЛСГ. Із середини ХVIIІ – до другої половини ХХ ст. у джерелах нової української мови чітко простежується поступальне збільшення кількості найменувань опредметненої дії (похвалки – XVII ЛСам 399; розпитки – ХVІІІ ДНМ 129; провідки – КвОсн ІІІ 34; довідки – УмСп 856; посідки – Гр ІІІ 360; скитки – СУМ ІХ 267 ‘блукання’). Наприкінці ХХ ст. продукування назв розгляданого типу загалом завершується. У новій українській мові подібна динаміка простежуються у творенні обрядових назв (переважно пов’язаних із весіллям та сільськогосподарськими роботами), найменувань традиційних заходів з нагоди свята (зажинки, заорки – XVIII АрхЮЗР VІ 41; дограбки – Гр І 408; загребки – СУМ ІІІ 92; поминки – ХVІІІ УЛ 437; перезивки – Ж 615 ‘обрядове пригощання після весілля’; запивки – Арк І 173 ‘заручини’). У ХХ – на початку ХХІ ст. частина назв під впливом позамовних чинників продовжує використовуватися мовцями. При цьому сфера функціонування їх обмежується розмовно-побутовим мовленням. Більшість девербативів аналізованих ЛСГ зафіксовані й у лексикографічних працях початку ХХІ ст., проте практично всі вони маркуються як розмовні та застарілі назви. З середини ХVІІІ – на початку ХІХ ст. формується ЛСГ іменників на позначення рештків, залишків чогось. Найбільше згаданих номінацій виявлено в пам’ятках другої половини ХІХ – кінця ХХ ст. (обривки – ЗапКуліш І 2;
вигрібки – УмСп 132; вижимки – СУМ І 396; почіски – Чаб ІІІ 256; недокіски – СлСх 139). З кінця ХХ ст. активність форманта -ки помітно зменшується. У цей період деякі номени переходять до групи іменників з повною числовою парадигмою (пор.: недоїдки – Куліш І 190, СУМ V 292 та недоїдок – НТСУМ ІІ 834), або термінологізуються, що відображається в лексикографічних працях відповідним маркуванням: вичіски, спец. (СУМ І 539); недопрядки, ткац. (СхСл 139). Нежиттєздатною виявилася модель у продукуванні назв результатів дій, ігор, локативів, збірних понять і явищ, назв представників флори та фауни, побутових речей, найменувань одягу, взуття. У віддієслівному та відіменниковому творенні множинних похідних помітна досить висока активність суфікса -ки у формуванні групи nomina instrumenti. Найбільше девербативів розгляданої ЛСГ зафіксовано в джерелах української мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (набивки – Ж 464 ‘кросна верстата’; грабки – УмСп 178; братки – Гр І 95; щемки – Шел 104 ‘лещата’). Поряд з ними виформувалася й група десубстантивів на -ки, переважно з виразним модифікаційним значенням: дибки – Куліш І 82; грабельки – Ж 156; повідки – ГалЛем 451; гирьки – Саб 323. Згадані множинні назви вживаються головно в розмовно-побутовому та говірковому мовленні. Низький ступінь активності виявив суфікс -ки у творенні найменувань одягу (прили(п)ки – XVII ЛексЛат 100; розпарки – Гр ІV 71; підтяжки – СУМ VІ 519) та назв істот (гризки – СЗН ІІІ 76 ‘загальна назва гризунів’). Пасивним є афікс -ки при десубстантивному та деад’єктивному продукуванні множинних назв унаслідок мутаційних та модифікаційних змін семантики твірних. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (подекуди – у кінці ХХ ст.) спорадично трапляються множинні номени певних ЛСГ, як-от: назви тварин і рослин (рябки – СЗН І 43 ‘птахи’; братки – Чаб І 102 ‘дерева’), їжі та її складників (бурячки – УмСп 972 ‘підлива’; киданки – Лис 95 ‘галушки’), предметів побуту й одягу (сошки – ЗапКуліш І 243 ‘триніг’; іршанки – Гр ІІ 129 ‘штани’; вельветки – Нелюба 18), явищ природи та просторово-локативні найменування (гробки – Писк 59 ‘цвинтар’; мойки – УмСп 76 ‘місце на річці’; зимки – Гр ІІ 151 ‘сніги’) тощо. Емоційно-експресивне забарвлення іменників pluralia tantum на -ки зумовило функціональну обмеженість лексем розгляданої структури, що, відповідно, не дозволило розвинути дериваційні потенції розгляданого суфікса.
Невисоку продуктивність у творенні множинних назв нової української мови виявляє формант -ики (-ники), походження якого сягає праслов’янської доби. Більшість дериватів є результатом видозміни твірної основи, тобто наслідком розвинення так званих вторинних значень (зокрема предметних).
Від початку формування нової української мови динаміка процесу творення плюративів є неоднорідною, з повільним наповненням складу ЛСГ. Протягом ХІХ – ХХ ст. поміж десубстантивів фіксується незначне збільшення кількості лексем, які номінують рослини, тварини (житники – СМН 136 ‘гриби’; баранчики – Смик 11 ‘козельці’; вечерники – СЗН ІІІ 76 ‘клас тварин’) та людей за певною ознакою (перильники – ДолГов 113; худібники – Гриценко 1990 178 ‘учасники весілля’). До середини ХХ ст. малопродуктивним є віддієслівне творення іменників pluralia tantum. У другій половині ХХ ст. суфікс -ики (-ники) набуває певної продуктивності, і в межах розгляданих дериватів формується загалом 4 ЛСГ: взуття, одягу (завісики – СхСл 79 ‘передник’), деталей, різних приладь (накладники – Лис 133; кочики – Ліпк 1993 220; ношіки – Арк І 351 ‘коромисло’), їжі (пиндики – Сизько 67 ‘ласощі’; сичіки – СхСл 190), представників флори і фауни (мудики – Смик 111 ‘розхідник звичайний’; охороннікі – НикМЛА 221 ‘бджоли’). Номени pluralia tantum аналізованої структури функціонують у говірковому мовленні й мають виразний розмовно-просторічний характер, що стає на заваді їх універсальності та конкурентноспроможності серед назв іншої структури. Формант -ики (-ники) виявляє інертність у продукуванні іменників pluralia tantum від прикметникових та числівникових основ (грязники – СхСл 59 ‘галоші’; сотки – Аркушин 2004 464 ‘городи’). Його дериваційні можливості стримувалися семантикою вивідних слів. Сфера використання таких номенів стилістично обмежена, вони функціонують переважно в говірках української мови.
За допомогою суфікса -ні (-ни) в новій українській мові твориться порівняно невелика кількість девербативів, що формують різні ЛСГ множинних іменників. З XVII ст. продукуються найменування опредметнених дій, станів (окрутні – 1902 ГалЛем 189 ‘залицяння’; лежні – Чаб ІІ 248), результатів дій, рештків (нарhчнh – XVII ЛексЛат 71 ‘ім’я’; брехні – УмСп 952 ‘плітки’; поєдні – НикМЛА 190 ‘недоїдений корм’), допоміжних деталей, пристроїв (злазні – Яв 299 ‘драбина’; ставні – Лис 202 ‘щити для затримання води’), одягу й взуття (насувні – ГорбачСт 482 ‘панталони’; моршні – УмСп 33 ‘черевики’), їжі (кришні – Яв 395 ‘порізані плоди’) та окремі гідроназви (Живні – Лучик 1996 204 ‘джерело’). У ХХ ст. помітна невелика активізація афікса -ні (-ни) у відіменниковому творенні плюративів різних ЛСГ, проте ,,неномінальність наростка” (Ф. Славський) стримує подальше поширення розгляданої моделі. Не набуло розвитку й відприкметникове деривування (великні – Яв 68 ‘велетні’).
Малопродуктивним у творенні множинних іменників у новій українській мові є формант -иці (-ниці). У кінці ХVIIІ – першій половині ХІХ ст. фіксуються поодинокі плюративи різної семантики, які мотивуються прикметниками, дієсловами та іменниками (вечорниці – РД 97; ложницh – ХVІІІ Пр 119 ‘вбивства, негаразди’; ножиці – КвОсн ІІ 280). З другої половини ХІХ – на початку ХХ ст. формант -иці (-ниці) дещо активізується у творенні від прикметникових основ назв одягу (портяниці – Гр ІІІ 355), взуття (кожаниці – УмСп 32), захворювань і стану людини (дрімливицї – Ж 206; сонниці – Гр ІV 167), різного роду приладь та складників житла (дрібниці – УмСп 1008 ‘густа сітка’; наріжниці – Гр ІІ 516 ‘бокові стропила даху’). На початку ХХ ст. фіксується нечисленна група десубстантивних похідних, що позначають інструментальні назви, допоміжні засоби, приладдя (здебільшого будівельні та побутові: повідки – ГалЛем 451; челюстники – Гр І 450 ‘отвір у печі’), рослини, істоти (переважно зі збірним значенням: приворотки – Гр ІІІ 410 ‘рослина: приворот’; дітки – ЛексФр 61). В усіх згаданих ЛСГ суфікс -иці (-ниці) не набуває продуктивності. Причиною його низької дериваційної активності можна вважати насамперед особливості значення вивідних основ, що й зумовило розмовно-просторічний характер іменників pluralia tantum на -иці (-ниці) та використання їх головно в регіональному мовленні.
За допомогою афікса -ці в новій українській мові утворився порівняно невеликий масив номенів pluralia tantum. Унаслідок мутаційних (рідше транспозиційних) змін значення твірних слів виформувалися нечисленні деривати, що відносяться до різних ЛСГ. З другої половини ХІХ ст. подекуди фіксуються девербативи аналізованої структури з абстрактним значенням (виступці – УмСп 1011 ‘танок’; підходці – Саб 413 ‘хитрість’), з предметним – на позначення пристосувань та приладь (сівці – КвОсн ІІІ 220; затяжці – Шел 36 ‘кліщі’; ставці – Арк ІІ 169 ‘козла’). Непродуктивним виявився суфікс -ці й при відіменниковому творенні. З кінця ХІХ й протягом ХХ ст. фіксується невелике збільшення кількості похідних розгляданої структури, які наповнюють такі ЛСГ: назви ігор, розваг (кремінці – ДзПрогр 263), знарядь дії (троянці – ГорбачСт 513 ‘вила’) та найменування людей (пропійці – О ІІ 154). Неоднорідною є динаміка й деад’єктивного продукування множинних імен. У пам’ятках кінця ХІХ – початку ХХ ст. спостерігається незначна активність розгляданого афікса у творенні назв одягу, взуття (ляпанці – УмСп 1043; сап’янці – Гр ІV 102; снігівці – ГорбачТер 246), найменувань рослин (кровавці – Лис 107 ‘звіробій’) та номенів з абстрактною семантикою (поганці – УмСп 352 ‘гультяйство’; паршивці – ДзПрогр 181 ‘хвороба’). Деривати з суфіксом -ці мають здебільшого виразний відтінок розмовності й уживаються переважно в говірках нової української мови, очевидно, це і стало стримувальним фактором у продукуванні множинних іменників, обмежило сферу вживання та територію їх функціонування.
Непродуктивним є формант -аки (-яки) у творенні іменників pluralia tantum. Серед десубстантивів, що сформувалися внаслідок мутаційних змін значення мотивувальної основи, протягом ХІХ ст. виявляється невисока активність розгляданого суфікса в наповненні таких ЛСГ: назви рослин і тварин (плїсняки – Ж 659 ‘мухомори’; хоботаки – СПТ 244 ‘хоботкові’), частин тіла (більмаки – Аркушин 2004 48), взуття (повстяки – Калин 30; личаки – ЕСУМ ІІ 370), інструментів та приладь (корсаки – БукГов ІV 82 ‘сани’; дибаки – Аркушин 2004 48). Зрідка фіксуються похідні на -аки (-яки), що позначають людей (руснаки – Закр 265), страви (картухляки – Аркушин 2004 48), прикраси (перстеняки – ЕСУМ ІV 355) тощо. Схожа динаміка простежується й у відприкметниковому творенні множинних найменувань. З кінця XVIII – до початку ХХ ст. виявлено кілька похідних на -аки (-яки), котрі позначають складники флори і фауни, взуття й одягу, частин тіла. Недієвим є афікс -аки
(-яки) і в продукуванні назв людей (крайняки – Закр 265), деяких плодів (кругляки – ЕСУМ ІІІ 107 ‘чорнослив’), речей та предметів із відтінком збірності (мідяки – СДМ 42 ‘гроші’; кругляки – Аркушин 2004 286 ‘горщики’). В обстежених джерелах з кінця ХІХ ст. фіксується небагато девербативів розгляданого типу, які формують різні ЛСГ іменувань опредметненої дії (дрижаки – Крим І 252), результатів дії та рештків чогось (гримаки – Закр 606 ‘шматки льоду’; жмаки – ЕСУМ ІІ 189), допоміжних засобів та знарядь дії (рыяки – ГалЛем 461 ‘гальма’; драпаки – Аркушин 2004 347 ‘вила’), рослин (драпаки – Аркушин 2004 347 ‘ожина’), тварин (ліняки – СЗН ІІ 33), назв одягу (стояки – Ставицька 321 ‘шкарпетки’), взуття (ходяки – Бойківщина 1986 146) тощо. Розглядані номени функціонують головно в говірковому мовленні, мають яскраво виражений розмовно-просторічний (часом іронічний, згрубілий, а подекуди й вульгарний) відтінок. Очевидно, це і є основною причиною непродуктивності форманта -аки (-яки) у деривуванні множинних назв.
Невелика кількість іменників pluralia tantum, виявлених у писемних джерелах нової української мови, твориться за допомогою суфікса -лі (-ли). Унаслідок транспозиційних перетворень значень твірних дієслів виформувалися плюративи, що належать до різних ЛСГ. З другої половини XVIII – до кінця ХХ ст. спостерігається невисока продуктивність згаданого афікса в деривуванні найменувань опредметненої дії (дриглі – ЛФр 66; дзяблі – Ужченко 37), знарядь дії, приладь (хідлї – УмСп 1088; свислі – Гр ІV 106; кугикли – СМТ 78 ‘музичний інструмент’), результатів, наслідків дії (зарослі – ОЛУ 240; шмарклі – УмСп 968; нарослі – СНГТК 126). Через вузькість мотивувальної бази та функціональну обмеженість розгляданих номінацій склад їх не збільшується, а на початку ХХІ ст. значна частина таких похідних переходить до пасивного складу лексики. Нерухливим є суфікс -лі (-ли) у відіменниковому та відприкметниковому словотворенні номенів pluralia tantum. У результаті мутації вивідної основи продукується невелика кількість імен із різною семантикою, що зрідка фіксується в обстежених джерелах нової української мови кінця ХХ – початку ХХІ ст.: мнятлі – Смик 107 ‘м’ята’; храпли – О ІІ 346 ‘дорога’; риглі – Аркушин 2004 163 ‘сапа’. На початку ХХ ст. виявлено деад’єктив на позначення страви цвітли – Гр ІV 425 ‘буряк із хріном’. Аналізовані номінації регіонально марковані, мають розмовний характер, що стає перепоною дериваційній активності суфікса -лі (-ли).
Непродуктивним у формуванні множинних назв в українській мові є суфікс -оти. Обстежені джерела кінця XVII – початку ХХІ ст. засвідчують рівномірне (нечисленне) творення девербативів. Унаслідок транспозиційних змін твірного виформувалися похідні на позначення опредметненої дії (пещоти – ХVІІ УЛ 593; стогноти – Гр ІV 208; дриготи – Крим І 252), результатів, наслідків дії (блювоти – Писк 20; льопоти – ГуцГов 116 ‘лайливі слова’; псоти – Аркушин 2004 412 ‘збитки’). З середини ХVІІІ ст. й протягом усіх періодів нової української мови в обстежених джерелах подекуди фіксуються деад’єктиви на
-оти з різною семантикою (переважно зі збірним відтінком). У говірках сучасної української мови трапляються деривати десубстантивного походження
(хламоти – Мельн 96 ‘лахміття’).
Низьку активність у творенні іменників pluralia tantum виявив формант -ачі (-ачи). Зафіксовані в джерелах ХХ ст. віддієслівні та відіменникові похідні позначають в основному інструменти, допоміжні приладдя, що виникли в результаті мутаційних змін значення твірного слова (витрисачі – Корз 86 ‘очисні решета’; метачі – Чаб ІІ 281 ‘вила’; кімлачі – Арк І 222 ‘пастка’). Непродуктивним суфікс -ачі (-ачи) є й у відприкметниковому творенні
(плескачі – Артюх 1983 46 ‘сніпки’). Особливості семантики мотиваційної бази іменників такого типу зумовили функціонування їх переважно в говірках української мови.
Близько 400 плюративів, виявлених в обстежених джерелах розгляданого періоду, вибудувалися на основі цілого ряду конфіксів із другим структурним елементом, оформленим у множині. Більшість номінацій такої структури виникла в результаті мутаційних змін вивідних дієслівних, іменникових, рідше – прикметникових та числівникових основ. Протягом усього новоукраїнського періоду розвитку мови найбільш активними в деривуванні множинних назв виявилися афікси із фіналлю -ки, -ини та матеріально не вираженим другим компонентом (-Øи). Вони творять номени, що належать до різних ЛСГ, і це є свідченням ,,семантичної поліорієнтації” згаданих формантів. Серед девербативів найбільше похідних, у яких виокремлюються такі конфікси: о-...-ки (огребки – СУМ V 621), по-...-ки (пометки – ГуцГов 154 ‘сміття’), су-...-ки (супрядки – УМ 171 ‘вечорниці’), за-...-ки (заляски – Яв 155 ‘плескання’),
па-...-ки (пазолки – Гр ІІІ 87 ‘попіл’), о-...-ини (окапини – СУМ V 661 ‘віск’),
за-...-Øи (заступы – кінець XVII АЮЗР 11 608 ‘лопата’), па-...-Øи (пачоси – ЛФр 161 ‘волокна з льону’). Певну активність при відіменниковому словотворенні множинних назв виявляють конфікси по-...-ини (похрамини – УмСп 732 ‘святкування’; почеревини – Чаб ІІІ 255 ‘могорич’), о-...-ки (обочки – Ж 546 ‘узбіччя’), о-...-ини (остожины – Б-Н 265 ‘хліб’), за-...-ки (зап’ятки – СУМ ІІІ 286 ‘місце в екіпажі’), під-...-ники (піджнивники – Дейн 70 ‘курчата’), під-...-ки (підсусідки – XVIII ОЛУ 274 ‘люди’), су-...-ки (суголовки – ДолГов 117 ‘місце стику полів’) та ін. Малопродуктивними є конфікси з препозитивними елементами ви-, не-, без-, межи-, полу-, у-.
Вагоме місце у формуванні словотвірної структури множинних іменників займає композитотворення (складно-суфіксальне творення). В обстежених джерелах української мови кінця XVII – початку ХХІ ст. виявлено понад 130 найменувань, котрі деривуються за такими моделями: ІО + ДО (водостої ‘заливне місце’, воскодавини, смертобойці ‘взуття’, снігоступи), ЗО + ДО (самодери, самотяжки), ЧО + ІО (сорококлинці, дворучки), ПО + ІО (суховершки, червонокрівці) та ін. Композитно-суфіксальні похідні значно розширили дериваційну базу й збагатили фонд іменників pluralia tantum у новій українській мові. Різний ступінь продуктивності в наповненні ЛСГ множинних назв виявляють тут форманти -Øи, -ини, -ки, -чики, -ці. Водночас розглядані іменники мають яскравий вияв розмовності, притаманний живій народній мові. Це обмежує сферу їх функціонування, проте такі структури є проявом економії мовної енергії, прагматизму, і в той же час – національної самобутності й неповторності.
ВИСНОВКИ
1. Унаслідок тривалого процесу розвитку української мови в граматичній і лексичній системах іменника сформувалася підсистема субстантивів pluralia tantum. Номени з початковою формою множини є незвичайним, феноменальним явищем у слов’янських мовах. Розглядані лексеми з неповною числовою парадигмою відтворюють процес пізнання й осмислення мовних фактів давніх людей, відображають специфіку вербалізації їх уявлень про світ. Джерелами номінацій множинних іменників стали відчуття, враження людини, почуттєві образи від предметів, речей, явищ. Утворення та функціонування таких лексем було спричинене необхідністю в первісних людей словесних реалізацій позначень, якісних характеристик понять і реалій, які були найбільш життєво важливими й забезпечували повсякденне існування.
Іменники pluralia tantum виражають не просту кількісну множину окремих предметів, явищ, дій, а сукупну множину в єдності. Внутрішня форма слова стає вихідною точкою думки, оскільки у плані змісту такі найменування не можуть утворювати кількісно протиставної числової опозиції – і це відіграє вирішальну роль у творенні похідних множинних найменувань.
2. Плюративи репрезентують досить численний клас слів із відносно строкатою будовою. Виявлені в писемних джерелах нової української мови кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. іменники pluralia tantum об’єднані в лексико-словотвірні групи й підгрупи, як от: найменування опредметнених дій, процесів, станів (вибори, заздрощі, заробітки), а також назви обрядових дій, свят й урочистих подій (жнива, оглядини), найменування ігор, розваг, змагань, у яких беруть участь двоє й більше осіб (піжмурки, сніжки, схованки); назви результатів дій та процесів (роздряпини, стусани) і залишків, що утворюються внаслідок певної дії чи процесу (відвіїни, недоїдки); назви знарядь дії, допоміжних засобів, пристосувань (носилки, трійчаки, хватки) і засобів пересування, утримання та їх складників (залубниці, тенетки); найменування опредметнених ознак, властивостей за дією чи станом (млявощі, пахощі, хитрощі); назви речовин, маси, матеріалу (вершки, кислощі, м’якини) і продуктів харчування, страв, напоїв та їхніх компонентів (крученики, покрупини, присмаки, урванці); номени на позначення будівельних споруд та їх частин (підмостки, поручні); назви одягу і взуття, їх деталей, прикрас (крашениці, підштаники, свислі, ходаки); локативні назви (межипоточини, мойки, святощі); найменування явищ природи, часових понять (різниці, первозимки, приморозки); назви людей за місцем проживання, народження та іншими ознаками (полтавчани, приданки, стежі); номени на позначення представників рослинного і тваринного світу, їх структурних компонентів (перистокрилки, прядки ‘шовкопряди’, щіпляни ‘сорт черешень’).
Лексичний фонд іменників pluralia tantum постійно поповнюється: частина субстантивів запозичується з інших мов (здебільшого це непохідні структури) і функціонує в українській мові як і в мові-першоджерелі у плюральній формі (офіцини ‘флігель’ від фран. officine ‘лабораторія при аптеці’; ваганти ‘мандрівні актори’ від лат. vagantes (vagantis) ‘той, що блукає’); деякі іменники, в основі котрих іномовні запозичення, оформлюються за аналогією до номенів pluralia tantum, що функціонують в українській мові з подібною семантикою (видеркаси ‘бійка; вимагання; податковий гніт’ від польс. wyderkaffy ‘прибуток з нерухомості’; кінцеве -аси виникло на українському ґрунті, можливо, під впливом номенів вихиляси, викрутаси, баляси). Невелика кількість запозичених лексем оформлюється за допомогою тих чи інших формантів, відповідно до внутрішніх законів української мови (калаверці ‘чоботи з вивернутими халявами’, від молд. калеври ‘черевики з повсті’ через болг. калеври ‘старовинне взуття’, що походить від тур. kalavra ‘поношене взуття’; журабки ‘вовняні шкарпетки’ від тур. çorap, çorabi ‘панчоха’). Феномен таких найменувань тісно пов’язаний із багатьма чинниками як у граматиці, так і словотворі.
3. У новій українській мові кінця ХVІІ – початку ХХІ ст. найпоширенішим засобом творення множинних іменників є суфіксація. Фонд дериваційних засобів, котрі продукують іменники pluralia tantum, сформувався на основі давніх (праслов’янських) словотворчих ресурсів. На українському ґрунті вони зазнали своєрідного фонетичного та морфологічного переоформлення. Таким чином, упродовж останніх трьох століть розглядані номени творяться головно за допомогою тринадцяти афіксів та їх похідних: зокрема, високопродуктивних:
-Øи (викрути, перегони); -ани (-яни) (перетягани, форум’яни); -ини (-їни, -чини) (запоїни, м’якини, обстрижчини); продуктивних: -ощі (вдалощі, смакощі); -ки (ліньки ‘лінь’, санки); -ики (-ники) (насінники, усики ‘різновид їжі’); малопродуктивних: -ні (-ни) (покрутні, сходни); -иці (-ниці) (багріниці, муравниці ‘захворювання’); -ці (прибаганці, стоюнці); -аки (-яки) (корчаки, стояки); непродуктивних: -лі (-ли) (дриглі, замійли ‘бідні люди’); -оти (сліпоти, хламоти); -ачі (-ачи) (стогначі, сватачи ‘день сватання’).
Найбільш активними у деривуванні множинних найменувань виявилися конфікси із фіналлю -ки (понад 130 одиниць), -ини (близько 40) та матеріально не вираженим другим компонентом (-Øи) (більше 50 дериватів).
Вагоме місце у формуванні словотвірної структури іменників pluralia tantum займає композитотворення (складно-суфіксальне творення). Використання багатьох множинних суфіксів призводить до розширення чи звуження їх функцій, специфікації та прагматизму при продукуванні згаданих номінацій. Незважаючи на різний ступінь продуктивності множинних формантів у досліджуваних лексико-словотвірних групах, композити й конфіксальні похідні значно розширили дериваційну базу та кількісно збагатили підсистему іменників pluralia tantum у новій українській мові.
4. Серед дериватів, які вживаються лише в множині, досить поширені структури, котрі продукуються від дієслівних (закладати – закладчини,
любити – любощі, опікуватися – опікувани, ходити – хідлі) й іменникових (нутро – нутрощі, стоюни – стоюнці) основ, рідше трапляються деад’єктиви (багряний – багряниці, великий – великні, повстяний – повстяники), у поодиноких випадках вивідними словами аналізованих номенів є числівники (двоє – двойчаки, сорок – сорочини). Мотиваторами конфіксальних номенів виступають дієслова та іменники, зрідка у творенні згаданих структур беруть участь прикметники й числівники. Серед композитно-суфіксальних похідних – плюративи, які мотивуються іменниково-дієслівною (вінкоплетини ‘обряд’, гноякиди ‘вила’, снігоступи ‘взуття’), займенниково-дієслівною (самолови ‘вудка’, самотужки ‘сани’), числівниково-іменниковою (сорококлинці ‘різновид орнаменту’, їдноножні ‘взуття’), прикметниково-іменниковою (довгокрильці ‘різновид тварин’, суховершки ‘рослина’, червонокрівці ‘еретроцити’) основами. Опорними компонентами є переважно дієслова та іменники.
5. Деривати з різними формантами при однаковому лексико-словотвірному значенні зазвичай відрізняються семантичними відтінками, стилістичним забарвленням, сферою використання та функціональним навантаженням. Множинні іменники з суфіксами -ини, -ани (-яни), -чани, -иці (-ниці), -ики (-ники), нульовим формантом та композити на -ці, -ки (-ики), -ини можуть вживатися у всіх функціональних стилях сучасної української мови. Утворення, які продукуються за допомогою формантів -ки, -ощі, -ні (-ни), -аки (-яки), -лі (-лі),
-оти, -ачі (-ачи), а також композити з афіксами -ні, -jи(ї), -Øи та панівна більшість конфіксальних плюративів використовуються переважно в художньому та розмовному стилях, зрідка в науковому, публіцистичному та епістолярному.
6. У дериваційній підсистемі найменувань pluralia tantum нової української мови кінця ХVII – початку ХХІ ст. спостерігається функціонально-семантична дистрибуція формантів та їх диференціація на рівні мовної норми. Поширення в новій українській мові тенденції до варіативності зумовило появу ряду спільнокореневих різноафіксних утворень, які в слов’янському мовознавстві кваліфікуються неоднозначно: словотвірні синоніми, словотвірні варіанти, лексичні дублети (вигляди, розгляди, оглядини; залубні, залубниці ‘сани’; доколінниці, підколінниці, поколїнниці ‘штани’; звіди, звідини; збої, збоїни; з’їди, з’їдини, недоїдки, переїди, поїді ‘рештки’; кпи (у виразі: брати на кпи ‘кепкувати’), кпини; ліньки, лінощі; ожмурки, піжмурки, пожмурки, прижмурки ‘гра’; навідини, відвідини, провідини; заушні, наушні ‘хустка’; оповіди, заповіди ‘церковне повідомлення про шлюб’ тощо). Кожен із аналізованих формантів, як елемент окремої структури, виконує певну лексико-словотвірну функцію. Поміж плюративів, утворених за допомогою тих чи інших афіксів, формуються синонімічні ряди, у яких наявні і спільнокореневі, і різнокореневі лексеми:
змови – змовини – домовини – словини – договори – переговори ‘обрядове домовляння про весілля’; засновини – зводини – построїни – закладчини – закладини ‘початок зведення житла’.
Часом префікс впливає на значення однокореневих похідних: замолотини ‘початок молотьби’, обмолотини ‘кінець’; зводи ‘помилка при накладанні основи в нитках’, заводи ‘почин’, наводи ‘наклеп’. Розподібнення різних фонетичних варіантів подекуди формує семантичну спеціалізацію, напр.: шепоти ‘нашіптування’ – процес, шепти ‘знахарське шептання’ – результат дії. Зрідка в межах рогляданих похідних трапляються омоніми: мари ‘ноші, похоронні сани’ та ‘видіння’; стояни ‘пропуск у косінні’, ‘посуд’, ‘стовпи для огорожі’ та ‘марно витрачати час в очікуванні’ (у виразі: відстоювати стояни); досвітки ‘посиденьки до ранку’, ‘вранішня робота’, ‘вечорниці’, ‘зібрання молоді взимку і восени для спільної праці й розваг’, ‘час збирання хліба’, ‘час доби’ тощо.
Таким чином, виявлені в процесі дослідження факти дозволяють стверджувати про постійний розвиток упродовж останніх трьох століть самобутньої й органічної дериваційної підсистеми іменників pluralia tantum, що був інтенсифікований як тиском системи, так і внутрішніми законами мови (розширенням словотвірної бази, збагаченням стилістичних ресурсів та ін.).
|
