Становлення і розвиток ойконімії Північної Тернопільщини ХІІ – ХХ ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформу­льовано мету і завдання дослідження, названо методи аналізу ойконі­мів, охарактеризовано джерельну базу, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність отриманих результатів, подано відо­мості про апробацію роботи, її структуру та обсяг, вказано на особис­тий внесок здобувача та кількість публікацій, які висвітлюють основні положення дисертації.

У першому теоретичному розділі «Стан і перспективи регіональних дослі­джень ойконімії України» про­аналізовано регіо-нальні дослідження ойконімії України, починаючи з першої половини ХХ ст., та ареальні дослідження конкретних моделей ойконімів України, оскільки вони мо­жуть взаємодоповнюватися; а також охарактеризовано класифікційні схеми українських ойконімів.

Ареальні дослідження базуються на аналізі окремих словотвірних моделей ойконімів. Вони дозволяють показати географію різних топонімооснов, словотвірну та фонетичну структуру певних ойконімів. Зразками ареальних досліджень топонімії нашого краю є праці Д. Бучка «Украї­нські топоніми на -івці, -инці» (Львів, 1972),      О. Купчинського «Гео­графічні назви на -ичі ХІV-XX ст.» (Одеса, 1974), яка в 1981р. вийшла у світ під назвою «Найдавніші слов’янські топоніми України як дже­рело історико-географічних досліджень (Географічні назви на -ичі)», З. Купчинської «Лексико-семан­тична і словотворча структура географічних  назв на -ин, -ів (Територія України, Х – ХХ ст.)» (Львів, 1993). До ареальних вивчень топонімії зараховуємо й дисертаційне дослідження М. Мри-глод «Становлення і розвиток моделей ойконімів Правобережної України з християнськими іменами в основах» (Івано-Франківськ, 2002), Л. Радьо «Ойконіми України на -*jь (-*jа, -*jе) у Х – ХХ ст.» (Івано-Франківськ, 2004), монографію І. Царалунги «Українські топоніми на -ани (-яни)» (Львів, 2006).

Поширенішими є регіональні дослідження ойконімікону України. Переваги таких праць полягають у тому, що дослідник охоп­лює всі назви поселень, які функціонували на певній території. Це дає можливість створити цілісну картину розвитку ойконімійної системи окремого регіону, а також дозволяє здійснити порівняльно-зіставний аналіз систем окремих історико-географічних територій.

Регіональні дослідження ойконімії України розпочато з ви­вчення крайніх західних просторів України. Найпершою працею є книга Я. Рудницького «Географічні назви Бойківщини» (Львів, 1939). У післявоєнний період побачила світ аналогічна книга З. Штібера «Топономастика Лемківщини» (Лодзь, 1948) та книга польського мовознавця С. Грабця «Географічні назви Гуцуль­щини» (Краків, 1950). Традицію вивчення ойконімії України за окре­мими регіонами продовжили вчені-мовознавці: К.Й. Галас у кандидат­ській дисертації «Топонімія Закарпатської області. Назви населених пунктів» (Ужгород, 1960), Ю.О. Карпенко у докторській дисертації, яка була попереджена трьома об’ємними публікаціями: «Конспект ле­кцій. Топоніміка гірських районів Чернівецької області» (Чернівці, 1964), «Топонімія східних районів Чернівецької області (Конспект лекцій)» (Чернівці, 1965) та «Топонімія центральних районів Черніве­цької області (Конспект лекцій)» (Чернівці, 1965), а також його книж­кою «Топонімія Буковини» (Київ, 1973); у 1976 р. побачила світ моно­графія В.В. Лободи «Топонімія Дніпро-Бузького межиріччя» (Київ, 1976).

Новим етапом у регіональному вивченні ойконімії України стали праці, присвячені аналізу назв населених пунктів, Я.О. Пури «Похо­дження назв населених пунктів Ровенщини» (Львів, 1990), Д.Г. Бучка «Походження назв населених пунктів Покуття» (Львів, 1990), В.В. Котович «Походження назв населених пунктів Опілля» (Дрогобич, 2000), В.П. Шульгача «Ойконімія Волині. Етимологічний словник-довідник» (Київ, 2001), М.М. Габорака «Назви поселень Івано-Фран­ківщини (Бойківщина, Гуцульщина та Опілля). Історико-етимологіч­ний словник» (Івано-Франківськ, 2007). Доповнюють цей перелік ди­сертаційні дослідження М.М. Торчинського «Ойконімія Південно-Західного Поділля» (1993), Н.М. Герети «Ойконімія північної Хмельниччини» (2004), О.В. Іваненка «Походження назв населених пунктів Сумської області» (2006), І.С. Гонци «Ойконімія Черкащини» (2006), А.В. Лисенко «Ойконімія Полтавської області» (2007), Ю.А. Абдули «Стано­влення ойконімії Слобожанщини (на матеріалі Харківщини)» (2008).

Наукове вивчення онімів, як і будь-яких фактів, реалій чи явищ, розпочалося з їх класифікації. Перші спроби класифікації слов’янських назв населених пунктів були здійснені чеським дослід­ником Ф. Палацьким у 30-х рр. ХIХ ст. Трохи згодом з’являється кла­сифікаційна схема словенського мовознавця Ф. Міклошича, яка базу­валась на розрізненні топонімів за лексико-семантичним значенням і походженням. У 1946 р. В. Ташицький розробив класифікацію, в ос­нові якої був поділ ойконімів на дві групи: а) назви, які завжди були назвами місцевостей; б) назви, які спочатку були назвами людей, а лише згодом стали назвами територіальних об’єктів. Своєрідним про­довженням цієї схеми є класифікація топонімів, яку здійснила Л. Гу­мецька. Дослідниця виділила 4 групи назв:       1) місцеві назви, що не по­ходять від назв осіб; 2) місцеві назви, що походять від назв осіб; 3) мі­сцеві назви непевного значення; 4) назви неясного значення. На цій же основі побудована класифікація топонімії Покровського району Дніп­ропетровської області, запропонована К. Цілуйком.

Усі названі нами класифікації були укладені на лексико-семан­тичній основі з урахуванням етимології, походження назв. У 60-х роках ХХ ст. польський ономаст С. Роспонд запропонував струк-турно-гра­матичну класифікацію топонімів, яка базувалася на аналізі морфологі­чної структури топоніма. Автор виділив три групи назв: 1) примарні, тобто ті, що не мають топонімічного форманта; 2) секундарні – дери­вативні, тобто утворені з допомогою суфіксальних і префіксальних морфем; 3) складні та складені.

М. Худаш, досліджуючи українські карпатські і прикарпатські назви населених пунктів, поділяє слов’янські ойконіми на три етимо­логічні різновиди: 1) ойконіми, що походять від особових власних назв (антропонімів); 2) ойконіми, що походять від загальних назв (апелятивів); 3) ойконіми змішаного типу, що походять від сполучення антропоніма з апелятивною назвою або навпаки. Умовно виділяється ще й четвертий класифікаційний різновид – ойконіми неясного похо­дження.

Ґрунтовну класифікаційну схему ойконімії запропонував у 1993 р. Д. Бучко. Він наголошує, що при здійсненні словотвірного аналізу топонімів у кожному конкретному випадку необхідно визна­чити, чи маємо ми справу з топонімічною деривацією, чи з топоніміза­цією апелятивів, патронімів, етнонімів, родових і службових назв, тобто перенесення назв  існуючих географічних об’єктів на населені пункти, які виникали біля цих об’єктів. Особливо важливим при вивченні дерива­ції топонімів є визначення дотопонімної семантики їх базових назв, а також класу самих топонімів. Вивчення ойконімії Північної Тернопі­льщини проводимо в межах цієї класифікаційної схеми.

      Другий розділ «Розвиток ойконімійної системи Північної  Тернопільщини» присвячено аналізу ойконімії досліджуваного регіону за століттями. До найдавніше фіксованих моделей ойконімів Північної Тернопільщини належать назви на -*jь: Збараж, на   -ьск (-ськ): Шумськ, на -ів: Вигошів (сучасне Вишгородок), Данилів (тепер не існує) та відапелятивні літописні ойконіми Кременець і Стіжок.

      Беручи до уваги археологічні відомості, а також характер твірних основ та архаїчність певних топоформантів, до ойконімів давньоукраїнського (княжого) періоду зараховуємо також назви поселень, які вперше фіксуються історичними джерелами XIV–XVI ст. Це назви на *-jь: Сураж, Тараж; на -івці, -инці: Башківці, Витківці, Ланівці, Тетильківці; -ів (< -ов): Лідихів, Маневе, Потуторів, Почаїв; на -ин: Бутин  та ін.

      Ойконіми з архаїчним суфіксом -*jь уперше знаходимо в документах ХІІІ ст. (1 найменування),  у ХІV, ХVІІ та ХVІІІ століттях не виявлено жодної першофіксації цих назв. Найбільше ойконімів названого типу засвідчено у писемних пам’ятках ХV ст.,  решта століть презентують лише по 1-2 назві. Але усі назви на -*jь (-*je, -*ja), зафіксовані у різний час, уважаємо давньоукраїнськими ойконімами.

     Відпатронімні ойконіми на -івці, -инці фіксують писемні пам’ятки усіх століть, починаючи з ХV – по ХІХ; найбільшу їх   кількість подають  документи ХVІ ст., найменшу – ХVІІІ – ХІХ ст.

     З ХІІ по ХVІ ст. поступово збільшується кількість першофіксацій ойконімів на -ів,  проте в документах ХVІІ – ХVІІІ ст. не знаходимо жодної назви цього типу. Вони були поступово витіснені ойконімами на -івка, які у ХVІІ ст. займали уже друге місце за кількісним показником. У ХХ ст., після опублікування детальних списків поселень, число назв  поселень на -ів знову зростає.

     Відродинні назви поселень на -и/-і були другими щодо продуктивності упродовж ХV – ХVІ ст. У ХVІІ ст. кількість цих ойконімів дещо зменшується і вони посідають третє місце, поступаючись відпатронімним ойконімам та назвам поселень з суфіксом -івк-а,  у ХVІІІ – ХІХ ст. не знаходимо жодної першофіксації таких назв, а в ХХ ст. їх кількісний показник різко збільшується.

Ойконімів на -ець на території Північної Тернопільщини небагато (16 назв поселень), проте вони засвідчені в писемних пам’ятках усіх століть. Їх продуктивність зростала впродовж  останніх віків.

Найменування поселень, утворені шляхом топонімійної метонімії, виявили нестабільну продуктивність упродовж століть. З ХІІІ до ХVІ ст. їх кількість поступово зростає, а в ХVІІ – ХVІІІ ст. різко зменшується. Проте у ХХ ст. вони займають за продуктивністю першу позицію серед інших моделей. Субстантивовані ойконіми репрезентовані одиничними першофіксаціями, починаючи з ХV ст., лише у документах  ХVІІІ ст. немає жодної назви цього типу.  Найбільше субстантивованих ойконімів  засвідчено в довідниках  ХХ ст.

      Моделями ХХ ст. вважаємо ойконіми з суфіксом -ськ(-цьк)-ий          (-ськ(-цьк)-а), назви поселень на -(ч/щ)ина, -івщина та префіксальні ойконіми.