CЛОВА АВТОРА ПРИ ПРЯМІЙ МОВІ В СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ ГРИГОРІЯ ТА ГРИГОРА ТЮТЮННИКІВ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету, завдання, предмет і об’єкт, окреслено методологічну базу, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення слів автора при прямій мові в художньому ідіостилі ” здійснено аналіз праць вітчизняних і зарубіжних мовознавців, які розглядали пряму мову і слова автора, представлено теоретичні положення, пов’язані з дослідженням авторського стилю, обґрунтовано взаємозв’язок понять “текст” та “ідіостиль”, описано основні форми вияву автора у тексті.

В лінгвістичній літературі найпоширенішим розумінням тексту є таке: це письмове повідомлення, що характеризується цілісністю і зв’язністю, змістовою і структурною завершеністю та відображає ставлення автора до повідомлюваного. Явища об’єктивного світу, людського буття, переосмислені та інтерпретовані письменником, можуть по-різному виражатися в його творах. Своєрідним “посланням” автора до потенційного читача є художній текст, важливим чинником творення якого виступає авторська свідомість, що забезпечує своєрідність змістового і мовного вираження. Художній твір дає простір індивідуальній словесно-мовній творчості, а отже, значення індивідуальних особливостей авторської присутності в художньому тексті надзвичайно велике.

У філологічній науці широко послуговуються різними термінами: “автор-творець”, “автор-оповідач”, “образ автора”, “голос автора” та ін. В основі кожної наукової концепції лежить той факт, що автор у художньому тексті – це творча енергія, що знаходить вираження на різних рівнях художньої структури, забезпечуючи інтеграцію, взаємозв’язок і взаємодію всіх елементів художнього цілого. Проте жодну з форм персоніфікації суб’єкта  оповіді  дослідники не ототожнюють з реальним автором, оскільки будь-яка форма оповіді є лише способом вираження авторської інтенції. У художньому творі автором, який повідомляє про чуже чи власне висловлювання, є та особа, від якої ведеться розповідь.

Вплив авторської концепції на естетичне перетворення мови в художньому тексті зумовлює виникнення поняття ідіостилю. Аналіз теоретичного матеріалу дає підстави трактувати індивідуальний стиль як особливість організації мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з поміж інших. Крім  того, ідіостиль  будь-якого  письменника  формується такими чинниками, як  добір, комбінаторика та частотність використання мовних засобів, визначається як суб’єктивними, так і об’єктивними факторами, поєднанням загальнонаціонального та індивідуального.

Художній твір характеризується двоплановістю свого вираження, оскільки у ньому органічно переплітаються авторська і діалогічна мова. Будучи двома структурно автономними пластами оповіді, вони поєднуються в єдине ціле за допомогою слів автора, що різними способами здатні вводити висловлювання в текст.

Таке поєднання мови діалогічної та мови описово-констатаційної несе виразне стилістичне навантаження: пряма мова – засіб індивідуалізації автором своїх персонажів, розкриття їхнього внутрішнього світу; потенціал авторських слів реалізується у передачі інтенції автора та функції впливу на читача, створенні адекватного сприйняття реальної мовленнєвої комунікації у тексті художнього твору.

Особливою складністю позначене питання граматичного статусу слів автора у структурі конструкції з прямою мовою. Більшість дослідників наголошує на специфіці відношень між реплікою та авторськими словами, розглядаючи такі побудови як безсполучникові складнопідрядні чи складносурядні речення, безсполучникові складні речення з різнотипними частинами тощо. У пропонованому дослідженні приєднуємося до поглядів мовознавців І. Кучеренка, М. Милих, В. Рінберг, які кваліфікують слова автора як синтаксично незалежний компонент конструкції з прямою мовою, який завжди становить окреме речення і вводить репліку, вказуючи на акт говоріння, особу, якій належить мовлення, ситуацію, за якої воно відбувалося, тісно пов’язуючись зі словами прямої мови інтонаційно та за змістом.

Функціонуючи як самостійні структури, у художньому тексті слова автора маркують висловлювання дійових осіб, виражають імпліцитний зміст, забезпечуючи бажану автором інтерпретацію художнього твору. Надаючи інформативності не лише конструкції, до якої входять, а й значно ширшому контексту та характеризуючись наявністю конститутивних елементів, такі компоненти виконують виразні смислові, текстотвірні, стилістичні функції, що, зрештою, зумовлює статус слів автора як важливих лексико-граматичних, індивідуалізаційних репрезентантів ідіостилю того чи того письменника.

У другому розділі “Структурно-семантичний аналіз слів автора (на матеріалі творів Григорія та Григора Тютюнників)” проаналізовано погляди мовознавців на проблему типології мовних одиниць загалом та слів автора при прямій мові зокрема, на матеріалі  прозових творів Григорія та Григора Тютюнників подано семантичну характеристику слів автора при прямій мові та розглянуто різні способи вираження їх на граматичному рівні.

У художньому творі слова автора забезпечують зв’язок висловлювання

дійової особи з комунікативною ситуацією, у межах якої воно актуалізується. Як корелююча структура між наративом і репліками персонажів, вони мають складну лексико-семантичну, синтаксико-морфологічну та прагматичну типологію. Здатність вводити висловлювання прямої мови – це та загальна формальна ознака, яка інтегрує функціональну мікросистему авторських вводів у загальнотекстову структуру твору.

Лексичні одиниці, які входять до складу слів автора, часто отримують додаткові відтінки значень, завдяки чому втілюються художні образи, важливі для побудови всієї системи художнього тексту. Така ситуація сприяє функціонуванню не лише лексичних та контекстуальних, а й авторських синонімів, які разом формують численні групи та підгрупи.

У словах автора при прямій мові домінантну функцію виконують дієслівні лексеми, зокрема група дієслів говоріння, яка у творах Григорія та Григора Тютюнників представлена лексичними одиницями:

а)     із загальним значенням говоріння;

б)    із значенням особливого способу промовляння (інтенсивність звучання, чіткість / нечіткість вимови, темп мовлення, забарвлення звучання);

в)     із значенням спрямованості на мовленнєву взаємодію (дієслова із семантикою запитання, відповіді, спонукання, характеру процесу мовлення);

г)     із значенням особливих мовленнєвих діяльностей.

Нерідко в художніх контекстах, у результаті конкретизації словами автора змісту прямої мови, “нейтральне” дієслово мовлення здатне виступати синонімічним еквівалентом до інших дієслів. Наприклад, дієслово казати, що загалом позбавлене особливих конотацій і констатує лише факт здійснення висловлювання, у ролі ввідного компонента може вживатися як еквівалент лексем на позначення питання, відповіді, подяки, прохання, привітання, прощання тощо, наприклад: – Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? – сказав Тимко (Григорій Тютюнник); – Ні, дядьку, не бачив, –сказав я, не розуміючи, чого він про це питає (Григір Тютюнник); Потис мені командир руку і каже: “Спасибі тобі, Охріме Сазоновичу, за службу. Представлю тебе до нагороди” (Григорій Тютюнник);  Дівчина,  ховаючи  очі  від  солдата, що курив біля дверей і вже

ступив був крок їй назустріч, підійшла до Івана і, дивлячись у підлогу, сказала: “Потанцюйте зі мною…” (Григір Тютюнник); – Здрастуйте, – кажу йому (Григорій Тютюнник);  – Прощавайте, – сказав, уже тримаючись за клямку, і спробував усміхнутися, але не зміг: щось незнайоме досі, холодне й байдуже, як татові очі уві сні, не дало мені того зробити, то тільки губи скривив (Григір Тютюнник).

Друга за чисельністю група об’єднує вводи на позначення рухів, жестів, міміки мовця. Хоча невербальні комунікативні системи людини є підпорядкованими, вторинними, оскільки “за своєю функцією лише приєднуються до мови, використовуються мовою і декодуються за допомогою мови” (Г. Колшанський), як компоненти слів автора кінемні лексеми детермінують і уможливлюють використання сконденсованих фраз, здатні заповнювати недостатній мінімум вербалізованої структури висловлювання. Такі конструкції сприяють особливій образності мовлення, відтворюючи різні дії співрозмовника, що стосуються зображення рухів, зовнішнього вигляду, манер особи, якій належить пряма мова. Наприклад: – Ах, яка я до того всього цікава, – сплеснула вона руками (Григорій Тютюнник); – Наче тебе прошено … – стинає плечем Софійка легенько, щоб не розбудити дитину (Григір Тютюнник); – Хабар? – насупив брови Гнат і показав ногою на кошик (Григорій Тютюнник); – Так і живе, – зніяковіла Рита (Григір Тютюнник).

Найменш продуктивною групою є дієслова на позначення психічної діяльності (думки, пам’яті, емоційно-психологічного стану мовця, сприймання), які дозволяють відтворювати найтонші відтінки при передачі мовленнєвого акту, нерідко надаючи експресивності репліці: Я дивився в стелю, що з кожною хвилею синішала, вищала, і думав: “Піду з цієї хати. Сьогодні ж. Шукатиму радистів…” (Григір Тютюнник); – …на пасовиську… – почув Сергій уривок фрази (Григорій Тютюнник); “Тато! – згадав я раптом. – Так усміхався тато!” (Григір Тютюнник); – От тобі й старий, – розвеселився Дорош (Григорій Тютюнник); Коли побачив Ванька, у грудях солодко щемнуло: “Прислала кликати…” (Григір Тютюнник); – Що ж це? Як? Що це? – забухкало молотком у Тимкових грудях. – Товаришу комісар, як же це так? Чому? (Григорій Тютюнник).

Окрему групу становлять структури, в яких ввідне дієслово опускається, але авторські слова містять залежні від нього лексеми (прислівники різних лексико-семантичних груп, сурядні сполучники тощо): Відійде трохи, візьметься руками в боки, подивиться-подивиться та й знову: – Іван… Та звідки ж ти взявся? (Григорій Тютюнник); Потім обернувся до мене та: – А ти, недоуздок, чого тут трешся? (Григір Тютюнник).

Певний підсилювальний відтінок у зображення ситуації породження репліки вносить використання різних лексико-семантичних груп інтенсифікаторів у словах автора при прямій мові. У прозових творах братів Тютюнників виокремлюємо групи таких одиниць, які вказують на висоту, силу звуку, тембр голосу, темп звучання репліки, на темпоральні характеристики, ставлення суб’єкта до співрозмовника, процес мовлення чи певний акт виконання дії, на стан суб’єкта, жести та міміку в момент розмови тощо.

Значення дієслівної лексеми може по-різному характеризуватися завдяки введенню до слів автора інтенсифікаторів. Порівняймо: – Ти, Кузьку, не ображайся, – вже м’якше сказав Оксен, – але я тобі скажу так, що, крім свого носа і живота, ти нічого не бачиш (Григорій Тютюнник); – Порвуть машину, – охрипло каже Олекса Помазан до Сергуні Чабана, свого товариша, що йде поруч і свистить (Григір Тютюнник); Дід повернувся до святої Марії <…> і рішуче сказав жінці: – Мордуй на місці, воля божа, але ями я на себе копати не буду (Григорій Тютюнник); – Ну, тоді до побачення, – так же ввічливо, хоча трохи завчено сказав хлопчик і пішов до гурту (Григір Тютюнник).

У досліджуваних текстах у ролі інтенсифікаторів функціонують:

а) окремі слова: Задери піджак та постьобай себе батогом, – сміючись, радив Тимко (Григорій Тютюнник); – Що, Стехо? – дурнувато всміхається Степан (Григір Тютюнник);

б) сполучення слів: Відскакали ми від того поляка, а Харитонов і кричить на повному чвалі: “Ось як у нас рубають на Тихім Дону!” – і знову врізався в гущу уланів (Григорій Тютюнник); Бабуся подивилася на неї злякано, приголомшено і сказала по хвилі: “Ти не ходи більше, дочко, бо добра з того мало, а тільки гріх…” (Григір Тютюнник);

в) предикативні одиниці з модально-порівняльними частками “мов”, “ніби” тощо: Тоді баба згорбилася і, розхитуючись зі сторони в сторону, завила, мов різали б її: – І не-ща-а-асна ж мо-оя голівонько … (Григорій Тютюнник); – О, директор! – вигукнув Котя так, ніби й не спав щойно (Григір Тютюнник).

У  словах  автора розгляданих  творів  на граматичному  рівні категорія інтенсивності  дії  реалізується переважно якісними прислівниками (569 разів), дієприслівниковими зворотами (249 разів), прийменниково-іменниковими та прикметниково-іменниковими словосполученнями (35 разів), дієприслівниками (11 разів).

Широке використання Григорієм та Григором Тютюнниками різної граматичної і смислової структури інтенсифікаторів не лише індивідуалізує їхню авторську мову, визначає манеру коментування чужих висловлювань, а й допомагає передати авторське сприйняття того чи того персонажа.

Для представлення ситуації спілкування у ролі ввідних слів можуть використовуватися й інші частини мови. Група іменних вводів у творах досліджуваних авторів функціонує з метою репрезентації:

а) власне комунікативної ситуації: – Хто там, питаю? – голос Сергія

посуворішав (Григорій Тютюнник); – Зараз виноситимуть… – шепіт по натовпу (Григір Тютюнник);

б) фактора мовця і фактора адресата: Ми посміялися, а баба: “Не хочу, щоб на квартирі був отой чорний, і все” (Григорій Тютюнник); То вже до молодиці: – Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як? (Григір Тютюнник);

в) просторової локалізації звучання репліки: Іду до воріт не озираючись, а від хати: – Куди ж ти, хлопче? Пообідав би. Голодний же, по очах видать. Заверни його, Тетяно! (Григір Тютюнник).

Для слів автора, які не містять у своїй структурі актуалізованого дієслова, характерна інтонаційна та змістова незавершеність. Вони потребують доповнення прямою мовою і лише разом з реплікою утворюють граматичну конструкцію, яка виражає відносно завершену думку.

У третьому розділі “Функціонування слів автора в ідіостилях Григорія та Григора Тютюнників” простежено роль аналізованих одиниць у художньо-композиційній системі досліджуваних творів, встановлено вплив частотності вживання основних різновидів слів автора на особливості авторських стилів, а також здійснено порівняльний аналіз стилістичного використання слів автора у творах Григорія та Григора Тютюнників.

У художньому тексті автор прагне різнобічно показати спілкування дійових осіб. Сама комунікативна ситуація нерідко зумовлює відбір певних мовних одиниць; синонімізація різноманітних лексичних та граматичних засобів у межах авторських слів надає можливість уникнути структурної і стилістичної одноманітності. Письменник не лише констатує, але й оцінює, зображує персонажів твору. Слова автора у такій ситуації є одним з основних засобів створення стилістичної різноплановості функціонування конструкцій з прямою мовою.

В ідіостилях Григорія та Григора Тютюнників специфічне поєднання авторського мовлення та реплік персонажів відіграє важливу динамізаційну і текстотвірну роль. Слова автора функціонують з метою

а)     констатації факту висловлювання та передачі його змісту;

б)    компресії діалогічної мови та передачі ефекту мовчання;

в)     деталізації змісту висловлювання;

г)     характеристики персонажів, зокрема портретної;

ґ) передачі особливостей мовленнєвої діяльності персонажів;

д) опису фізичного стану героя;

е) показу жестів, міміки, дії, пози у момент розмови;

є) передачі емоційно-психологічного стану героїв;

ж) показу стосунків між співрозмовниками;

з) опису навколишнього середовища.

Ідіостилі Григорія та Григора Тютюнників,  характеризуючись  певною

подібністю способів введення прямої мови та засобами її опису, відрізняються своєрідністю художньої репрезентації персонажа. Кожен із письменників, використовуючи мовні засоби, втілює їх у своїх текстах по-різному.

Як Григорій, так і Григір Тютюнники передають у словах автора основну інформацію про персонажів, вказуючи їхні імена, прізвища чи прізвиська: – Дуже вона мені потрібна, – без нотки злості промовила Дорина (Григорій Тютюнник); – Яку сьомаку? – хрипить Помазан і закашлюється, щоб подумати, як викрутитися (Григір Тютюнник).

Такі номінанти можуть не лише називати героїв, а й містити у своїй семантиці інформацію про їхній вік (– Ой не буде, синочку мій, не буде, – заволала стара (Григорій Тютюнник)), соціальний статус (– Дурні дітиська. Так. Дурні дітиська, – говорив господар, тяжко відхекуючись (Григір Тютюнник)), рід занять (– Міцно стоїть, холера, – хвалився Мирон трактористам (Григорій Тютюнник)), родинні відношення (Тітка Ялосовета озвалася з печі: – Спи, синок, рано ще, мабуть. Я од самого вечора і очей не стуляла (Григір Тютюнник)).

Залежно від конкретної мети висловлювання автори добирають ту чи іншу лексему, яка відповідає настановам комунікації. Такі структури здебільшого вказують на номінацію мовної дії з подальшим описом того, хто говорить. Григорій Тютюнник часто акцентує увагу на певній характеристичній деталі у зовнішності своїх героїв: Сівалка поламалася, товаришу голова, – труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі (Григорій Тютюнник). Авторська мова Григора Тютюнника поряд з констатацією факту мовлення нерідко містить багатоплановіші описи: Подати, щоправда, не зразу подав, а спитався у Сашка-поштаря, молодого ще поквапливого хлопця в окулярах, що як говорив, ковтав по півслова: – А скільки це, Сашко, за рік процентів набіжить, як я тобі шістсот сорок два карбованці здам? (Григір Тютюнник).

Уникаючи  великих  описів,  автори  зазвичай  за  допомогою  одного влучного вводу досить точно  характеризують персонажа.  Звуження слів автора до однослівної будови зі вживанням присудків на  позначення говоріння пояснюється прагненням письменників посилити  значимість репліки  прямої  мови.  Такі  структури  можуть  використовуватися  й тоді, коли  персонажі, по суті, перебирають на  себе  функції  автора  з метою лише повідомити про факт здійснення діалогу без додаткової  його

характеристики: – Це мій гріх, – зітхнув Марко. – Як полягали ми вчора спати, чую, щось мацає за плечі. «Це ти, Марку?» –  питає. «Я», – відповідаю.  «Ходімо надвір,  я  тобі  щось  скажу», –  просить  Герасько (Григорій  Тютюнник); –  <…>  А тут  молоковоз  під’їжджає,  одкликав

Петра за лавку, чую, каже: «Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Аксьонові!». <…> Ну, я – в підсобку. А цих нікельованих там десятків зо два стоїть... Кажу: «Ти ж казав, що одне, що тільки мені» (Григір Тютюнник).

Використання авторами лексем на позначення особливого способу промовляння зумовлене потребою через голос передавати почуття персонажа. Конструкції з тим самим дієсловом, залежно від супровідного інтенсифікатора, можуть вводити різні за змістовим навантаженням репліки. Пор.: А Павло, ляпаючи себе долонями по колінах, закричав, захлинаючись від сміху: – А що, Гнате, получив гривеник здачі? (Григорій Тютюнник); Вони сердилися i то по-своєму, то по-нiмецьки кричали, вибалушивши чорнi циганськi очi: – Дурнi! Сольдато iтальяно... дати вам маркен... Денаро деля... Гросдойчен Райхес, унд зi мюссен... вi повiннi дати... фюр дiзес вертфоллє гельд:  лютте – молько, бурро –  масльо,

формаджо – сiр... Манджяре! Ессен! їсти!.. (Григір Тютюнник).

Слова автора в прозових творах Григорія Тютюнника частіше вживаються в контекстах, що передають негативний емоційний стан героя, ніж позитивний. Це досягається за допомогою відповідних дієслівних лексем (49 разів з 85), а також цілого спектру інтенсифікаторів з мінусовим знаком (52 випадки вживання із 70): – Піди їх поспитай, – розсердився Охрім за те, що його перебивають (Григорій Тютюнник); Сотник закінчив жувати, порився у кишенях, незадоволено пробурчав: – Тютюн промок. Дай сухенького (Григорій Тютюнник).

Для ідіостилю Григора Тютюнника навпаки характерним у словах автора є зображення переважно позитивних емоцій, хоча життя у його творах “далеко й далеко не ідилічне, а люди не безгрішні” (І. Дзюба): – Та вже раз іздалеку... – добрішає Онисько, бічком наставляючи дядькові під важку, зогріту в пазусі пляшку, і запускає в лантух із соньками широку, як цебро, гільзу з-під німецького снаряда, мірку (Григір Тютюнник); – А й справді! – здивувалися і пораділи ми (Григір Тютюнник); – Здрав’я желаєм, товариш майстер! – урозлад, весело крикнули ми (Григір Тютюнник).

Григорій Тютюнник використовує ширший спектр дієслів на позначення незгоди із співрозмовником, в той час як Григір репліки прямої мови у такому випадку вводить переважно за допомогою антонімічної пари погоджуватися – заперечувати. Пор.: – Гаразд, – погодився отець (Григір Тютюнник); – Ну да, – заперечив йому другий (Григір Тютюнник); – Ніякого напуску. Ти з дороги збився, – заперечив Тимко  (Григорій Тютюнник);   –  А  скажете  –  ні?  Я  більше  всіх посіяв, – виправдовується

 Охрім (Григорій Тютюнник); – <…> А ми не проти влади. Богу дякувати, ми  не  якісь  там лісовики, а порядні господарі.  У  мене  двоє  дітей,  а  в Миколи та Теодосія по троє, – доводив сумлінно дядько, ніби  порядність господарів  цінилася  кількістю  дітей  (Григорій  Тютюнник);   –  Тебе  не

спитали, сморкуна! – огризнувся Гнат, і знову до Ганни: – Ну, ти йтимеш на роботу чи ні? (Григорій Тютюнник).

У художніх текстах Григорія та Григора Тютюнників пряму мову часто вводять синтаксичні конструкції, що не  містять у своїй структурі лексеми  на

позначення  власне акту  говоріння. Автори акцентують увагу на засобах комунікації, які супроводжують власне мовленнєвий акт.

Лексичний ряд на позначення сміху розширюється письменниками за допомогою метафоризованих лексем та дієслів зі зниженим стилістичним забарвленням: – Ти на таких харчах як посидиш на сіновалі – куркою закудкудачеш! – качався від сміху Тимко (Григорій Тютюнник); – А що влучив? – загигикав бас, і вершники зникли (Григорій Тютюнник); – Кривоматній! – підсипала Палажечка, теж закипаючи зловтішним сміхом (Григір Тютюнник); – Ой, та ну вас, дядю, к монахам... – давилася реготом дівчина (Григір Тютюнник).

Важливою деталлю портретної характеристики в авторських словах у творчості Григора Тютюнника є означення манери рухатися, сидіти, звички виконувати одні і ті ж дії, чого не спостерігаємо у прозі Григорія Тютюнника: – Я вже приготувався, – сказав сам собі, зітхнув і знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу (Григір Тютюнник); Тоді на Кравчину находить голодний сказ. Він хапає миску, бігає з нею кругом хати, шукаючи вітру поза причілками, а знайшовши, заходжується віяти ложкою борщ, як віють зерно до млина, і кричить так, що на всім кутку собаки ґвалт зчиняють: – Мало мене біля горна пече?! Га? Мало?! (Григір Тютюнник). У Тютюнника старшого, навпаки, домінує безпосереднє введення реплік невербальним компонентом, що надає лаконічності, сконденсованості всій конструкції з прямою мовою: – Тату, тату, – штовхає він знову Мирона, – а де його дім? (Григорій Тютюнник); – А що? – озирається він на всі боки (Григорій Тютюнник).

Активне використання Григором Тютюнником у словах автора інтенсифікаторів компенсовано у прозі Григорія Тютюнника за допомогою семантично виразних дієслів, у яких уже присутня внутрішня конкретизація певного способу дії. Пор.: – А що? – весело здивувався Іванько. – Взяли, та й усе (Григір Тютюнник); – Заходь, хлопці, – злякано бурмотів Скорик (Григір Тютюнник); – От молодчина! Оце коса так коса! – повеселішав Павло, уже не так з розгону заганяючи її в траву (Григорій Тютюнник); – Ти хто? – злякався вже сторож (Григорій Тютюнник).

Обидва письменники вдаються до авторських слів з метою роз’яснення репліки прямої мови, коментування висловленого персонажем. Нерідко такі пояснення стосуються манери промовляння: – Которая хорошая, пойдет с нами  аль  нет?  Кохать,  жалеть  всем взводом будем. А? – допитувався

білявий боєць з окаючою говіркою (Григорій Тютюнник); “В нас це просто”, – запевняли вони енергійно, особливо підкреслюючи оте “в нас”, бо вважали себе, звичайно, не тутешніми (Григір Тютюнник).

Оповідання і повісті Тютюнника-молодшого насичені вводами, у яких глибше розкриваються мотиви тих чи інших дій, а також причини звучання прямої мови: – Малча-ать! – гукаю щосили, бо знаю від старших, що гайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне (Григір Тютюнник); – У нас немає родичів, – кажу сердито, бо до цього поштаря мені ще ніхто ні за що акафіста не читав, а тільки жаліли (Григір Тютюнник).

Отже, слова автора виступають одним із найпродуктивніших лексико-граматичних засобів творення художніх структур, не лише констатуючи акт здійснення мовлення, а й описуючи різноманітні вияви внутрішнього стану персонажів, їхні візуальні характеристики, а також параметри комунікативної ситуації, в якій взаємодіють герої твору. Поєднуючись із конструкціями прямої мови, вони відіграють важливу смислотворчу і функціональну роль у прозових текстах Григорія та Григора Тютюнників.

У висновках подано теоретичне узагальнення результатів дослідження.

Текст як результат мисленнєвої та мовної діяльності індивіда характеризується структурністю, інтегративністю, прагматичністю, авторською модальністю. Авторська присутність, незалежно від того, йдеться про особу, від якої ведеться оповідь, чи про оповідача від третьої особи, завжди є актуальною для розуміння цілісного, образно-мовного континууму твору. Письменник з притаманною йому системою ціннісних орієнтирів, інформаційним тезаурусом, цілями та мотивами є рушійною силою творення тексту. В акті художньої комунікації він здійснює діяльність, у якій виділяють два істотні моменти: художнє пізнання дійсності та її творче втілення у словесному матеріалі.

Стиль письменника залежить передусім від сукупності індивідуальних рис, зумовлених національністю, місцем проживання, віком, соціальним, культурно-освітнім станом тощо. Авторська індивідуальність у доборі мовно-образних засобів повною мірою виявляється у використанні творчих можливостей загальномовної системи: тут найповніше реалізується виражальний потенціал усіх засобів, відбувається взаємодія загальномовних і внутрішньотекстових чинників, що породжує художньо-естетичний зміст усього твору.

Форми суб’єктивації сприяють емоційному й експресивному увиразненню оповіді, композиційно-образній організації твору.

Як слова  героя, втілені у формі  одного  з  трьох  мовних  типів  (прямої мови, невласне прямої мови та  внутрішньої  мови)  індивідуалізують

авторську розповідь, так і ввідні компоненти при прямій мові є важливими лексико-граматичними репрезентантами ідіостилю того чи того письменника.

Аналіз теоретичної літератури з досліджуваної проблематики дає підстави трактувати взаємозамінні терміни “слова автора” та “авторські слова” як синтаксично незалежні від репліки компоненти конструкції з прямою мовою, які вказують хто, де, як, за яких обставин говорить, займають позиції перед, в середині та після прямої мови, виконуючи структурно-граматичну та стилістичну роль у тексті, поєднуються із реплікою інтонаційно та за змістом.

Проведене дослідження показало, що ідіостилі Григорія та Григора Тютюнників характеризуються високою продуктивністю вживання дієслів різних лексико-семантичних класів як ввідних компонентів при прямій мові. Серед основних типів у ролі слів автора виділяємо дієслівні та еліптичні утворення із нульовим дієсловом мовлення.

Фактичний матеріал засвідчує перевагу вживання лексико-семантичних груп дієслів із загальним значенням говоріння. Григір Тютюнник частіше використовує лексеми вимовляти, мовити, промовити, проказувати, в той час як у творчості Григорія Тютюнника кількісна перевага надається нейтральному казати та говорити.

Особливий спосіб промовляння репліки персонажем автори презентують за допомогою широких синонімічних рядів. У системі художніх творів Григора Тютюнника превалюють лексеми на позначення інтенсивності звучання (вигукувати, гукати, кричати, шепотіти), нечіткості вимови (бурмотіти, бубоніти, мимрити), забарвлення звучання (гудіти, стогнати), натомість як у прозі Григорія переважають лексеми темпу мовлення (голосити, кидати, спішити, тягнути), а лексико-семантичні ряди на позначення вищезгаданих груп розширюються за допомогою контекстуальних синонімів басити, лаятися; белькотати, бурчати; визвіритися, вити, сичати, шипіти тощо.

Лексеми загального характеру передачі мовлення, запитання, відповіді, спонукання характеризуються високою частотністю вживання як у прозі Григорія, так і Григора Тютюнників. Письменники надають перевагу дієслівним вводам питати, обзиватися, погоджуватися, кликати наказувати, обіцяти, просити тощо. Лексема відповідати є більш продуктивною  у  творах  Григорія  Тютюнника,  тоді  як  Григір  Тютюнник у  таких  випадках  зазвичай  вживає  відказувати  (одказувати).  Розбіжність

слововживання спостерігаємо і при використанні слів автора із семантикою емоційного  ставлення  й  оцінки  співрозмовника. В той час як слова автора з позитивною конотацією презентують репліки у творчості обох письменників, Григорій Тютюнник надає перевагу таким дієслівним компонентам, як докоряти, лаяти, вичитувати, сварити. Характер процесу мовлення втілюється переважно за допомогою низки таких авторських слів, як починати, закінчувати, перебивати, продовжувати (у Григорія), додавати, докидати (у Григора).

Шляхом опису вербальної та невербальної поведінки в тексті здійснюється багатоаспектна характеризація ситуації спілкування. Невербальна дія  може бути  настільки  виразною, що  повністю заступає собою  вербальну. При  цьому  експресія  немовленнєвої  діяльності  відіграє роль  стимулу  або  мотиву  для репліки  співрозмовника.  Саме  тому група слів автора з екстралінгвальним компонентом має широкий стилерозрізнювальний потенціал в ідіостилях як Григорія, так і Григора Тютюнників (352 і 251 лексема відповідно). У прозі Григорія Тютюнника кінемні вияви у словах автора при прямій мові пов’язані з використанням таких частин людського тіла, як плечі, голова, очі, брови, рот, губи, зуби, а також експлікуються за допомогою цілого спектру дієслів на позначення просторової локалізації суб’єкта. Окрему групу авторських вводів формують лексеми із значенням стану, який виявляється через різні зовнішні ознаки. У художніх текстах Григора Тютюнника поряд із широким використанням дій, пов’язаних із верхніми кінцівками та органами дихання, як слова автора майже не використовуються групи дієслів вищезгаданої семантики.

Менш активно письменники користуються дієслівною лексикою на позначення розумових, психічних виявів персонажів. І Григорій, і Григір Тютюнники послуговуються переважно лексемами думати та міркувати при введені невисловлених героями реплік.

Частовживаними в авторських словах творів Григора Тютюнника є лексеми дивуватися, радіти, трапляються поодинокі (крім сердитися) приклади дієслівного компонента слів автора із негативною конотацією. У прозі Григорія Тютюнника, навпаки, компоненти з позитивною семантикою корелюють зі значно ширшим спектром слів автора, що виражають певні негації: гарячкувати, обурюватися, сердитися, скипіти тощо.

Поширення авторських слів з домінантним дієсловом досить часто відбувається завдяки вживанню інтенсифікаторів, які у прозі досліджуваних письменників набувають різноманітності морфологічного вираження. Ступінь  лексико-семантичної  селективності  цього  класу  утворень  на  214 одиниць  нижчий  у  творчості  Григорія,  ніж Григора Тютюнника.  Пор.: кількісний  вияв  інтенсифікаторів  на  рівні  лексико-семантичних  груп       із  значенням  висоти  звуку (8 і 9лексем  відповідно),  тембру  голосу  (5-14),

 сили звуку (58-71), темпу (4-15), відношення суб’єкта до сказаного, виконаного (50-74), ставлення до співрозмовника (18-49), фізичного (7-15) та психологічного (70-84) стану тощо. Превалюючою тенденцією в ідіостилях

досліджуваних авторів є інтенсифікація ввідного компонента за допомогою різноманітних поєднань на позначення дій, жестів, міміки суб’єкта.

Мовотворчість Григорія та Григора Тютюнників характеризується порівняно невеликою частотністю вживання слів автора з нульовим дієсловом.

Таким чином, добір мовних засобів, частота вживання слів автора насамперед залежить від творчої індивідуальності письменника. Неабияке емоційно-експресивне навантаження авторської мови сприяє використанню її

як стилістичного засобу, підпорядкованого єдиній меті – створити цілісну канву художнього твору, переконливі образи персонажів.

Такі утворення по-різному функціонують у системах художніх творів Григорія та Григора Тютюнників, зображуючи суб’єктів комунікації, констатуючи факт висловлювання, передаючи його зміст, описуючи параметри ситуації спілкування.

Індивідуальність творчої манери кожного з розгляданих авторів повною мірою виявляється через творчі можливості загальномовної системи, яка, породжуючи художньо-естетичний зміст усього твору, позначена впливом унікальної, неповторної особистості письменника. Слова автора при прямій мові, характеризуючись лексико-семантичним та морфологічним різноманіттям функціонування у художньому тексті, є одним із стилетворчих та індивідуалізаційних елементів в ідіостилях Григорія та Григора Тютюнників.