| Краткое содержание: | У вступі визначаються актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими темами, мета й завдання, предмет, об'єкт, матеріал, методи дослідження, наукова новизна й практична значущість, апробація роботи. Зазначається кількість публікацій автора.
У першому розділі – «Слово й номінатема: параметри існування основної номінативної одиниці мови» – після встановлення параметрів класифікації складних слів дається визначення основної номінативної одиниці мови – номінатеми, описуються параметри її існування. Це вмотивовано тим, що першим кроком у процесі розгляду номінативних властивостей композитів є саме визначення їхнього відношення до цієї одиниці.
Сучасні концепції типології композитів можна поділити на морфематичні та дериваційні.
Морфематичні концепції налаштовані на кінцеву структуру складного слова й абсолютизують факт наявності в ньому декількох коренів, незалежно від того, як ці корені були поєднані в слово. Як уже зазначалося, таке широке тлумачення є прийнятним тільки на стадії добору матеріалу. Воно є вочевидь формальним, пов'язаним не з інтерпретацією процесів формування номінативної сутності тих або інших складних слів, а з особливостями їхньої кінцевої морфемної організації. Такий підхід нічого не дає для розуміння місця різних типів композитів у номінативній системі російської мови – він тільки констатує їхню наявність. При цьому масив складних слів не диференційований – знак рівності ставиться між наступними явищами: зрощеннями (юкстапозитами), тобто власне вербальними інтерпретаціями словосполучень, наприклад, плащ-палатка, вышеупомянутый; осново- і словоскладаннями, наприклад, снегозадержание (< задержание снега), светолечение (<лечение светом), красноармеец (<Красная армия), белобилетник (<белый билет); посесивними атрибутивними композитами, утвореними на базі субстантивно‑атрибутивних і субстантивно-нумеративних словосполучень в атрибутивній функції, наприклад, трехактный (<в трех актах), злонравный (<злого нрава), гладкоствольный (<с гладким стволом); різного роду абревіатурами, наприклад, автокатастрофа (<автомобильная катастрофа), дизель-электровоз (<дизельный электровоз), СНО (<студенческое научное общество), главред (<главный редактор); афіксоїдними похідними, коли утворення нової одиниці на базі простого слова здійснюється за допомогою афіксоїда, наприклад, правоведение (право + суфіксоїд -ведение), лжесвидетель (<префіксоїд лже- + свидетель); гендіадісами, тобто складними словами, у яких другий компонент є тільки «заримованим» формальним продовженням першого слова, наприклад, варенички-маленички, репетитор-англопитер, склероз-сколиоз, птенец-цыплец, чухча-мухча, супер-мупер, Илюшка-красноушка; складнопохідними словами, тобто афіксальними похідними від складних слів, наприклад, водопроводчик (<водопровод), зубоскальство (<зубоскал), работоспособность (<работоспособный); іншомовними композитами, реалізованими або як лексичні запозичення, наприклад, портфель (<фр. portefeuille), маршрут (<нім. Marschroute), або як кальки й напівкальки, наприклад, земледелие (<лат. agricultura), полуостров (нім. be-stehen).
Дериваційний підхід до опису складних слів спирається на диференціацію композитів за моделлю їхнього утворення. Він розподіляє складні слова між двома способами словотвору – морфологічним (осново- і словоскладання) і лексико-синтаксичним (зрощення). Слід сказати, що зазначені способи, якщо їх розглядати з точки зору ономасіології, анітрохи не суперечать один одному. Їхня формальна першооснова дозволяє визначити лише моделі перетворення словосполучень у слова, але не статуси композитів за їхнім відношенням до вихідних словосполучень і місцем у номінативній системі мови. Морфологічний і лексико‑синтаксичний способи розрізняють, зважаючи лише на те, чи беруть участь в утворенні складних слів афікси чи ні. Якщо афікси використовуються, похідні композити вважають морфологічними дериватами (осново- і словоскладаннями), якщо ж їх нема – зрощеннями. Однак існує велика група випадків, що перебувають на межі між зазначеними способами, коли використання службових морфем виступає лише засобом оформлення словосполучення як слова без утворення нової номінативної одиниці. Композит у цьому випадку має значення, тотожне значенню базового словосполучення, але його компоненти кількісно, а досить часто і якісно, не ізоморфні компонентам вихідної одиниці. Наприклад, слово небожитель є еквівалентним словосполученню житель неба в значенні «бог», але відрізняється від нього й порядком розташування конструктів, і наявністю інтерфікса; слово вольнослушатель, семантично й граматично еквівалентне сполученню вольный слушатель, відрізняється від останнього наявністю інтерфікса. Такі одиниці не можна інтерпретувати ані як деривати, ані як зрощення в традиційному розумінні цих слів. Від перших їх відрізняє те, що вони мають значення, абсолютно тотожне значенню вихідного словосполучення, а від других – те, що структура композита не є еквівалентною структурі вихідного словосполучення.
Спробою примирити статичний і динамічний підходи в мовознавстві є домінуючий у сучасній лінгвістиці розгляд складних слів у межах трихотомії «композиція – юкстапозиція – абревіація», запропонований ще в 1962 році А.О. Білецьким. Під композицією тут розуміється ситуація, коли в одне слово поєднується декілька основ, наприклад, говорить скоро > скороговорка, торговать рыбой > рыботорговец, юкстапозицією вважається поєднання в слово декількох лексем, наприклад рассказ-анекдот, громкоговорящий, а абревіацією – поєднання в одне слово скорочених представників вихідного словосполучення, наприклад заготзерно, медсестра, райком, вуз.
На нашу думку, ця класифікація не спирається на констатацію реальних словотвірних зв'язків й ономасіологічного статусу твірних та похідних одиниць, а лише вказує на подібності – розходження між ними. По суті, тут представлене не динамічне трактування процесу формування номінації, а порівняльна модель: твірна – похідна одиниця. Внаслідок цього її використання досить часто дозволяє вважати однотипними одиниці, які насправді виникли внаслідок дії різних словотвірних та номінативних процесів. Наприклад, деякі дослідники розглядають як юкстапозит лексему вагон-городок, яка, швидше за все, є дефісною (на письмі) абревіатурою від вагонный городок. Підстави для такого твердження наступні. По-перше, якби слово вагон-городок було юкстапозитом, воно позначало б не містечко, що складається з вагонів, а вагон, що виконує функції містечка (порівн.: вагон-ресторан – не ресторан, що складається з вагонів, а «вагон, у якому розташовано ресторан», вагон-клуб не клуб, який складається з вагонів, а «вагон, який виконує функції клубу»), що абсолютно не відповідає дійсності. По-друге, саме словосполучення вагонный городок використовується паралельно з вагон‑городком в абсолютно тотожному значенні «містечко з вагонів»: В Покачах горел вагонный городок й нижче в тому ж самому тексті В Покачах произошел пожар в вагон-городке. Горели 2 вагончика, гараж и микроавтобус «Фольксваген» [Тюменская линия. – 28.11.2006]. Крім того, саме абревіація є домінантною моделлю перетворення словосполучень із ідентифікатором городок у композити (порівн.: автогородок – автомобильный городок, детгородок – детский городок). Цілком очевидно, що при утворенні лексем типу вагон-городок діють дещо інші механізми, ніж при утворенні юкстапозитів, і вони мають у мові статус, відмінний від статусу юкстапозитів.
Зазначені проблеми у визначенні статусу композитів викликані тим, що абсолютно правомірний при описі словотвірних процесів принцип встановлення механізмів творення нових номінатем тут заступається простим пошуком формальних відповідностей між твірною й похідною одиницями. Ми ж уважаємо, що в основі класифікації композитів повинні лежати саме ті параметри, які визначають особливості формування номінативного статусу таких одиниць. Тобто, ця класифікація повинна бути ономасіологічною та враховувати ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці, тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит, статус композита стосовно вихідної одиниці, формальну модель утворення композита.
Базовими для розмежування моделей композитоутворення є перший та третій параметри. Всі інші залежать саме від первинного розподілу композитів за ономасіологічним статусом вихідної та кінцевої одиниць. У більшості випадків вихідною одиницею при утворенні композитів є словосполучення будь-якого типу (вільне словосполучення, колокація, фразеологізм), наприклад, видеть сны (> сновидение), проект закона (> законопроект), толочь воду в ступе (> водотолчение), водой не разлить (> неразлейвода). Крім словосполучень, джерелом для утворення композитів можуть бути й прості слова, стягнення яких у складне слово здійснюється не в синтагмі, а за аналогією до вже існуючих композитів, так би мовити, на рівні словника. Наприклад, слово трубопровод є не похідним від словосполучення *проводить трубы (оскільки в реальності трубопровід ніякі труби не проводить, а навпаки, у трубах проводиться щось – газ, нафта тощо), а виникло в результаті співчленування основ слів труба й проводить за аналогією до слів газопровод, водопровод, що виникли як результат деривації на базі словосполучень із семантичною структурою «дія + об'єкт» (проводить газ, проводить воду).
Отже, на першому рівні класифікування необхідно розрізняти синтаксичні композити, тобто складні слова, утворені від словосполучень, і аналогійні композити (квазікомпозити), тобто одиниці, утворені або за аналогією із синтаксичними композитами на базі синтагмно не зв'язаних лексем, або внаслідок запозичення іншомовних складних номінативних одиниць. Ономасіологічний статус як перших, так і других можна визначити лише на основі встановлення параметрів існування основної номінативної одиниці мови.
Традиційна лінгвістика базує свої пошуки на тому, що такою одиницею «вважається слово й аналіз починається з виділення слів, від яких потім відбувається перехід до виділення як більш коротких (морфем), так і більш протяжних (словосполучень, іноді й речень) одиниць мови». Однак аналіз різноманітних словоцентричних концепцій засвідчує, що, по-перше, слово не може бути визначено як комплексна одиниця – щоразу, говорячи про слово, ми повинні уточнювати, яке слово мається на увазі – фонетичне, лексичне чи морфологічне; а по-друге, воно не може бути визначене і як мовна універсалія, оскільки має різні параметри існування як у різних граматичних типах мов, так навіть і в однотипних чи споріднених мовах. Все це стає вагомою підставою для того, щоб стверджувати, що слово в теорії – «невловима» одиниця, визначення якої загалом є неможливим.
Критичний аналіз несловоцентричних теорій показав, що й для одиниць, які не збігаються за довжиною зі словом, але висунуті різними дослідниками в якості основної мовної одиниці (семантема в Ш. Баллі, монема в А. Мартіне, форма в Л. Блумфільда, словосполучення в Г.Г. Бєлоногова тощо), також неможливо дати всеосяжну й несуперечливу дефініцію. В одних випадках проблема полягає в тому, що пропонована одиниця не є співвідносною з явищем номінації (монема й форма), в інших – у тому, що її виділення не враховує особливостей процесу номінації загалом й налаштоване на абсолютизацію яких-небудь важливих, але все-таки не єдиних його сторін (семантема й словосполучення).
Як альтернатива згаданим теоріям нами пропонується визначення основної номінативної одиниці – номінатеми – не як субстантної, а як структурної сутності, як моделі, що реалізується в субстантних мовленнєвих одиницях. Це визначення ґрунтується на розмежуванні мовної та мовленнєвої номінацій (В.Г. Гак, О.С. Кубрякова) як статико‑динамічних комплексів. Номінатема являє собою віртуальний знак – мовну сутність, орієнтовану на позначення референтів своїми мовленнєвими модифікаціями, кожна з яких є реальним втіленням цього віртуального утворення. При цьому, явище мовної номінації існує одночасно і як формула меж процесу позначення, і як система потенційних мовленнєвих номінативних знаків, а явище мовленнєвої номінації – як конкретна ситуація позначення і як використовувана при цьому конкретна одиниця – модифікація мовного інваріанта.
В основі тотожності номінатеми лежить її мовна семантична тотожність, підкріплена формальною зв'язаністю її мовленнєвих модифікацій. Вона має вигляд тотожності номінативної одиниці в усіх її лексико-семантичних варіантах, тобто тотожності як полісемії. Існує дві основні концепції полісемії – семасіологічна концепція дериваційних зв'язків між значеннями лексеми (концепція семантичної деривації) і ономасіологічна концепція спільного значення.
За домінуючою в сучасному мовознавстві концепцією семантичної деривації (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, С.Д. Кацнельсон, Л.О. Кудрявцева, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, Н.П. Тропіна тощо) основою для об'єднання різних значень, пов'язаних однією матеріальною оболонкою, в цілісну мовну номінативну сутність є «актуальні дериваційні зв'язки значень лексеми». При такому підході проблема семантичної тотожності номінативної одиниці не вирішується, вона просто знімається. Згідно з нею, семантичної тотожності й семантичної окремості як таких немає, а отже, немає й необхідності в розмежуванні лексико-семантичних варіантів одного слова й омонімів. Ми можемо об'єднати їх за назвою різних «лексико-семантичних варіантів» однієї номінативної одиниці, оскільки як перші, так і другі виникають унаслідок семантичної деривації – завжди можна виявити «актуальні дериваційні зв'язки» між різними значеннями, пов'язаними однією звуковою оболонкою. У концепції «семантичної деривації» номінативне, лексичне визначається, по суті, як формальне (тотожність «оболонки»), що є абсолютно неприйнятним. При такому трактуванні поняття тотожності номінації стає невизначеним, точніше, визначеним на основі не чітких параметрів, а лише інтуїції носія мови, фікцією, гносеологічним, а не онтологічним феноменом. Причина полягає у невиправданому застосуванні семасіологічного, емпіричного підходу до визначення ономасіологічних сутностей. На нашу думку, до встановлення первинності того або іншого підходу до інтерпретації тих чи інших фактів необхідно підходити з огляду реалізації в цих фактах мовних функцій. У нашому випадку втілюваною функцією мови є номінативна, тобто функція позначення. Тому й варто тут інтерпретувати структуру, функції, моделі існування мовних одиниць (семасіологія) в аспекті реалізації ними номінативної функції (ономасіологія). А такий підхід закономірно приводить нас до ідеї існування мовного семантичного інваріанта й інтерпретації мовленнєвих значень як реалізацій, функцій цього інваріанта в мовленні.
Розуміння семантичної тотожності як ономасіологічної сутності представлене в роботах В.О. Губанової, В.О. Звегінцева, В.М. Маркова, О.О. Потебні, Р.М. Римар, Л.В. Щерби, які твердили, що в слові (номінатемі) може бути лише одне інваріантне мовне значення, зміна якого автоматично призводить до розпаду тотожності. Сутність співвідношення значення й лексико-семантичного варіювання в цій теорії полягає в тому, що поняття «значення» переноситься в сферу мови й визначається як семантичний мовний інваріант, реалізований у мовленні в своїх лексико-семантичних варіантах. Інакше кажучи, основою тотожності слова є тотожність його лексичного значення, реалізована за схемою: «інваріантне загальне значення» – «актуалізоване загальне значення» («часткове значення»): інваріантне, загальконцептуальне, сигніфікативне значення реалізується в мовленні у своїх денотативних, часткових, варіантних лексико-семантичних і граматичних модифікаціях
В інваріантному значенні номінатеми реалізуються як онтологічні, так і прагматичні аспекти ідентифікації референта (референції), що дозволяє припустити структурну тотожність цього феномена з концептом. Процес мовленнєвого позначення на базі мовного інваріантного значення завжди має вигляд актуалізації останнього у зв'язку із цілями номінації. Саме розходження цілей і формує лексико-семантичну варіативність. Існує два типи актуалізації значення номінатеми в її лексико-семантичних варіантах: семна актуалізація при збереженні тотожності денотата/референта (денотація) і абсолютизована семна актуалізація, що приводить до заміщення денотата/референта (конотація).
Під денотацією розуміється комунікативно значуща актуалізація тих або інших сем денотата при референції. Наприклад, значення слова иголка «загострений металевий стрижень із вушком для затягання нитки, уживаний для шиття» може бути реалізоване в конкретних контекстах і з актуалізацією семи «уживаний для шиття» («дай мне иголку, мне надо пришить пуговицу »), і з актуалізацією семи «загострений металевий стрижень (що несе небезпеку)» («смотрите, ваш ребенок взял иголку ») і т.д.
Конотація ж, тобто заміщення референта, заснована на його образному ототожненні з базовим референтом цієї номінативної одиниці. Саме тут реалізуються прагматичні компоненти інваріантної семантики номінатеми, зокрема, компоненти, які реалізують образне мислення номінанта, що відзначається, наприклад, у випадку співіснування значень «тварина сімейства ластоногих» і «людина, яка захоплюється зимовим купанням» у слова морж. Образ виникає тут як «цілісне» уявлення, створене наступним шляхом: один з відрізків дійсності («людина, яка захоплюється зимовим купанням») сприймається як інший відрізок дійсності («північна тварина») цілісно – він не в реальності, але в нашій свідомості, детермінованій нашим образним мисленням, так би мовити морж. Звичайно ж, таке образне ототожнення здійснюється в результаті актуалізації семи «який купається взимку», однак це не перенесення за подібністю, як це декларується теорією семантичної деривації, а образне усвідомлення одного через інше, уявлення одного іншим, мотивоване семною актуалізацією із заміщенням референта.
Питання про семантичну тотожність номінатеми вимагає адекватної оцінки статусу в її структурі й іншого семантичного комплексу – граматичного значення. Варто, як нам видається, погодитися з думкою В.М. Нікітевича, який визначив номінативне значення слова як «лексичне значення, у якому неодмінно є присутнім як обов'язковий елемент цілісне значення частини мови і його підкласу». Граматичне значення, що є інтегрованим у загальне інваріантне значення номінатеми, вводить концепт, визначений нами як її семантичне ядро, у систему світового членування, робить його співвідносним із уже усталеними в мові уявленнями про онтологічні типи референтів (предмет, дія, ознака й т.п.), актуалізує в ньому найбільш загальні ознаки цих типів і тим самим встановлює його місце у системі мови, наділяючи вже властивостями відповідності мовним моделям.
Отже, структура семантичного стрижня номінатеми – значення представляється нам у такий спосіб. На рівні мови це цілісне інваріантне значення‑концепт, який являє собою систему граматичних і лексичних сем, що актуалізуються в мовленні у глосах у ситуаціях денотації та конотації.
Інваріантне значення, концепт, сигніфікат може реалізувати в мовленні свою тотожність двома способами: або як повну семантичну ідентичність, наприклад, у ситуаціях уживання номінатеми парашют у значенні «пристрій з куполом, що розкривається в повітрі, і стропами для стрибка з літака або спуску з висоти вантажу» у глосах парашюта // парашют у реченнях «изобретение принципа устройства парашюта относится к XIII столетью» і «попытку применить на практике для своего спасения парашют произвели 2 француза, Жак Гарнерен и Друэ, бывшие в плену у австрийцев», або як семантичну варіативність, коли глоси однієї номінатеми семантично різняться, наприклад, у ситуації вживання глос номінатеми кирпич «брусок з обпаленої глини (також із сумішей деяких осадових порід, вапна, піску), що використовується для будівництва» з актуалізацією різних сем: семи «уживаний для будівництва» (передай мне кирпич, надо закончить стенку) і семи «важкий предмет (вага)» (не надорвитесь – в портфеле кирпич) тощо.
Таке трактування структури значення словесної номінатеми розширює зону її модифікування. У цю зону закономірно включаються також сполучення повнозначних слів зі службовими й словосполучення різного типу, які виступають відповідно як аналітичні граматичні й лексико-семантичні модифікації номінативної одиниці.
Як писав І.Є. Анічков, «жодне слово не може вступати в сполучення з будь‑яким іншим словом; кожне слово сполучається з обмеженою кількістю інших слів, і в кожному випадку межі можуть і повинні бути встановлені». Реєстр цих сполучень визначається саме особливостями значення головного слова. Продукування словосполучень має у своїй основі актуалізацію тих або інших семантичних множників останнього в залежній лексемі. Залежна ж лексема при такому трактуванні стає вербалізованим компонентом семантики головного компонента словосполучення. Наприклад, у словосполученнях зеленый дом, трехэтажный дом, дом у обочины, каменный дом, що мають тотожний референт, слова зеленый, трехэтажный, у обочины, каменный, що вказують лише на різні характеристики цього референта, є, по суті, реалізаторами семного наповнення семантичних множників «колір», «розмір», «місце розташування», «матеріал» значення слова дом як базової в цьому випадку одиниці номінації. Це й дозволяє припустити, що зазначені словосполучення є багатослівними, аналітичними лексико-семантичними варіантами номінатеми дом, а не самостійними мовними сутностями. Актуалізація сем номінативного центру абсолютно адекватна тут актуалізації сем монолексемних реалізацій номінатеми при денотації. Інакше кажучи, лексичне значення словосполучення – це значення базового компонента номінатеми, його носія, актуалізоване в залежному слові. Граматичне ж значення словосполучення – це саме граматичне значення головного компонента, оскільки залежні компоненти піддаються при утворенні аналітичних номінацій деграматикалізації. Отже, внутрішня організація номінативної семантики словосполучення налаштована на повну й беззастережну актуалізацію інваріантного значення номінатеми, щоправда, в аналітичній формі.
Семантична тотожність номінації дозволяє визначити й сполучення повнозначних слів зі службовими як реалізації (глоси) номінатеми. Абсолютно справедливою є думка В.В. Виноградова про те, що «службові слова позбавлені номінативної функції й відносяться до світу дійсності через посередництво слів‑назв». Але в цьому випадку ми повинні констатувати монолітність номінативної функції сполучення повнозначного слова (слова-назви) зі службовим. Наприклад, прийменник за самостійно не виконує номінативної функції. Він стає номінативною одиницею лише в сполученні з повнозначною лексемою: за домом, за спичками тощо. При цьому лексична семантика автономних повнозначних слів-синтагм і повнозначних слів-синтагм у сполученні зі службовими одиницями абсолютно ідентична. Це й дозволяє нам припустити, що сполучення повнозначної одиниці зі службовою, коли повнозначна є самодостатнім виразником інваріантного номінативного значення, є цілісною глосою-словом, щоправда, в аналітичній його формі.
Отже, на мовленнєвому рівні номінативну функцію виконують слово, словосполучення, сполучення службового й повнозначного слів, які ми називаємо мовленнєвими глосами мовної номінативної одиниці. Таке трактування ставить під сумнів можливість її позначення термінами, що вказують на її моновербальний характер (слово, лексема тощо), оскільки навіть одиниці, які реалізують у мовленні слово, можуть не збігатися з ним за довжиною. Крім того, у мовленні можуть реалізуватися одиниці, які на рівні інваріанта ототожнюються з надслівними утвореннями – колокаціями, фраземами тощо. Моделі їхнього функціонування й реалізації глибинно абсолютно тотожні моделям функціонування й реалізації слова. Все це дозволяє вважати доцільним заміну терміна моновербального типу для найменування основної номінативної одиниці мови на термін «номінатема». Для позначення мовленнєвої одиниці ми використовуємо термін „глоса”.
Нами виділяються три типи мовленнєвого модифікування номінатеми: ідентичність, дублетність і варіативність. Визначення цих типів засноване на абсолютизації принципу дистрибуції глос.
Під ідентичністю розуміється абсолютна тотожність тих або інших компонентів структури глос, реалізованих в ідентичних або різних оточеннях. Наприклад, у реченнях Чтобы можно было передвигаться на высокой скорости не в ущерб мягкости хода и безопасности, усилили подвеску и поставили спортивные амортизаторы, и, конечно, тормоза сделали более эффективными [Итоги. – 17.07.07] и Как рассказал водитель автомобиля, у него неожиданно отказали тормоза [Твой день. – 17.07.07] глоса тормоза ідентична як на рівні лексичного значення «прилад, апарат для вповільнення або повного припинення руху машини», так і на рівні звучання [търмΛзa].
Під дублетністю розуміється розходження тих або інших компонентів глос, яке не є обумовленим розходженням їхніх оточень, тобто розходження, яке базується на відношеннях вільного модифікування. Це одиниці, «що виконують у мові (точніше, у мовленні – В.Т.) однакову функцію й різняться між собою за їхнім розподілом в соціальному або географічному просторі тієї або іншої мови, або за їхньою частотністю й продуктивністю». Наприклад, глоси галоши й калоши перебувають у відношеннях фонетичної дублетності, оскільки, розрізняючись у звучанні, можуть вільно взаємозамінюватись в однакових контекстах.
Під варіативністю розуміються внутрішньослівні розходження між глосами, обумовлені розходженнями контекстів, у яких вони вживаються. Варіанти лексеми перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції й не можуть зустрічатися в однаковому оточенні – «кожний варіант чітко співвіднесений із певним набором позицій». Так, наприклад, у фразі «бесславный конец был уготован творению французского ювелира Абеля Лафлёра, который изготовил этот приз к первому чемпионату мира 1930 г.» [Футбол. – 20.06.2006] глоса конец звучить як [кΛн'éдз], оскільки перебуває в позиції перед початковим дзвінким приголосним наступного слова, а у фразі Конец пришел так внезапно: он только заснул, он ничего не сказал [Орловская искра. – 29.11.06] – як [кΛн'eц], оскільки перебуває перед початковим глухим приголосним наступного слова. При цьому [кΛн'eдз] не може бути вживана в тих самих контекстах, що й [кΛн'eц], і навпаки, що й дозволяє вважати ці глоси такими, що перебувають у відношеннях фонетичної варіативності.
Для кожного рівня структури глоси кожний із зазначених типів модифікування реалізується в тій або іншій формі модифікування. Наприклад, на фонетичному рівні реалізуються наступні форми модифікування: фонетична ідентичність, що припускає відсутність фонетичних розходжень між глосами, наприклад, у випадку вживання глос номінатеми класс: класс [клас] не был переполнен» – «он вошел в класс [клас]; фонетична варіативність, коли різні фонетичні модифікації перебувають у відношеннях додаткової дистрибуції й не можуть зустрічатися в однаковому оточенні, наприклад, фонетичні варіанти [мок] і [мог] номінатеми мочь, вибір яких залежить від якості першого звука одиниці, що знаходиться за ними в синтагмі: он [мок] прийти вчера, де звучання [к] визначене глухістю першого приголосного слова прийти, і он [мог] бороться со злом, де звучання [г] визначено дзвінкістю першого приголосного слова бороться; фонетична дублетність, коли розходження у звучанні глос не пов'язані ані з розходженням семантики глос, ані з розходженням їхньої фонетичної дистрибуції, наприклад: акцентні розходження позвóнишь – позвонúшь, фонетичні розходження [г]ород – [γ]ород, фонологічні розходження ноль – нуль і т.д. Те ж саме відзначається і для інших рівнів структури глоси.
У другому розділі – «Типологія композитів відповідно до їхнього ономасіологічного статусу» – на основі розмежування процесів деривації, лексикалізації й універбалізації пропонується класифікація композитів залежно від їхнього ономасіологічного статусу.
Цілком очевидним є розмежування тільки двох типів синтаксичного композитоутворення за лексико-граматико-семантичною відповідністю складних слів твірному словосполученню – дериваційного композитоутворення й композитної універбалізації. Їхнє розрізнення пов'язане, в першу чергу, з розходженням процесів утворення номінатем і процесів утворення вербальних модифікацій номінатем, тобто, власне, процесів формування композитних одиниць. Тому актуальним є встановлення моделей процесів словотвору й номінатемоутворення, визначення ономасіологічного статусу одиниць, що виникли в результаті зазначених процесів.
Базовими поняттями для розмежування різних типів словотвірних процесів є поняття мотивації, умотивованості й внутрішньої форми. У нашому розумінні мотивація й внутрішня форма співвідносяться як процес і результат. Умотивованість же є ознакою, атрибутом внутрішньої форми. Вона виступає як ланка, яка поєднує мотивацію й внутрішню форму. Внутрішня форма виступає як відбиття вмотивованості номінативної одиниці, заснованої на її мотивації іншою одиницею.
Зазвичай мотивація й внутрішня форма вивчаються в теорії словотвору в семасіологічному аспекті. Розрізняються два трактування зазначених явищ: широке й вузьке.
Відповідно до широкого трактування, будь-який новотвір, формально виведений з іншої одиниці, вважається вмотивованим цією одиницею, і, отже, перебуває з нею в словотвірних (дериваційних) відношеннях. Таке розуміння повністю нівелює розходження між словотвором і формотворенням, що призводить до нівелювання явищ нової номінації й заданого мовною системою модифікування в межах тотожності старої номінації. У вузькій концепції відношеннями вмотивованості поєднують взаємообумовлені, але все ж таки різні номінативні одиниці. Відповідно до цієї концепції, значення похідного слова або формується значенням його частин /словотвірної основи й форманта/ (морфологічна мотивація/деривація), або виникає внаслідок переосмислення (семантична мотивація/деривація). Але щоразу між мотивуючими й мотивованими номінативними одиницями повинні існувати розходження, що не можуть трактуватися як розходження в межах семантичної тотожності. Недоліком вузької концепції є лише те, що нею не встановлені параметри тотожності номінації. Внаслідок цього з поля зору випадають аналітичні одиниці (словосполучення й сполучення повнозначних слів зі службовими); трактування семантичної мотивації повністю стирає межі між семантичним варіюванням і власне семантичною деривацією тощо.
На нашу думку, для визначення моделей мотивації (умотивованості) семасіологічний підхід, налаштований на інтерпретацію мовних процесів, необхідно доповнити ономасіологічним підходом для того, щоб описати явище вмотивованості, мотивації з погляду тих механізмів, які забезпечують акт номінації, з погляду того, чим він є – формуванням нового номінативного комплексу із властивим саме йому новим номінативним інваріантом або реалізацією номінативного інваріанта в його модифікаціях.
Необхідно розрізняти два типи вмотивованості – внутрішню, мовленнєву, що виступає як фактор, що забезпечує модифікування цілісного номінативного інваріанта – номінатеми – в мовленні в її глосах, і зовнішню, мовну, що виступає як фактор утворення нових номінативних одиниць
Внутрішню вмотивованість ми визначаємо як умотивованість мовним номінативним інваріантом – номінатемою – її мовленнєвих модифікацій. Основним компонентом для глоси тут є номінативний інваріант, носій базового змісту та формальної взаємозалежності глос однієї номінатеми.
Зовнішня вмотивованість виступає у вигляді дериваційної вмотивованості, тобто у вигляді вмотивованості однієї номінатеми іншою. Тут варто говорити про семантичну домінанту цього явища, оскільки нова номінація – це пошук нової чи старої мовної форми для нового інваріантного значення. У мові існує дві моделі утворення нових номінатем: а) афіксація або власне деривація, коли засобом словотвору є дериваційні афікси, а структура нової номінатеми містить у собі як частину форму й семантику твірної одиниці; б) трансформація, а точніше – лексикалізація, тобто перетворення мовленнєвої реалізації або групи мовленнєвих реалізацій у самостійну номінатему внаслідок їхнього семантичного саморозвитку, що веде до розщеплення тотожності номінатеми-джерела.
Спільне у зазначених типів мовної мотивації – подвійна референція, тобто «властивість похідного слова мати й своє власне, і запозичене значення водночас», що виступають, з одного боку, як «референції до світу дійсності, типової для класу слів взагалі», а з іншого – «референції до світу слів, типової для вторинних одиниць номінації». Розходження полягає в тому, як у них реалізується ця подвійна референція.
При деривації вона формалізована й двокомпонентна. Референція до світу слів реалізується у твірній основі, яка представлена в дериваті й вказує на зовнішню обумовленість її первісного інваріантного значення. Наприклад, у номінатемі зачинщик референція до світу слів реалізується через виведення її форми й значення з форми й значення номінатеми зачинать. Однак ці форми й значення не тотожні. До твірного комплексу «форма + значення твірної одиниці» у похідній номінатемі закономірно додається форма й значення словотвірного форманта. Референція до світу дійсності саме й формується за рахунок формантної верифікації нового поняття. Схема формування номінації має такий вигляд: (твірна основа (форма) + значення твірного слова (зміст): референція до світу слів) + (формант + значення форманта: уточнення референції до світу слів) > (похідна одиниця (форма) + значення похідного слова (зміст): референція до дійсності).
При лексикалізації подвійна референція формально однокомпонентна. У її основі семантичний саморозвиток глос, не підкріплений додатковою семантикою зовнішніх форм. Відсутність можливості використання тут форманта реалізується в чистій референції нового інваріантного значення інваріантним значенням номінатеми-джерела (референція до світу слів) і одночасним формуванням у зв'язку з цим нової номінації у всіх її можливих і прогнозованих системою мови модифікаціях (референція до дійсності).
Лексикалізація характеризується двома ознаками – вона, по-перше, є процесом семантичного саморозвитку номінатеми, а по-друге, має своїм результатом розпад її тотожності і здійснюється за трьома базовими моделями.
1. Власне семантична лексикалізація, при якій найбільш можливий розпад, обумовлений втратою образності, заміною реляційної номінативності, коли один референт ототожнюється з іншим, онтологічною, коли позначений новий референт сприймається вже самостійно. Наприклад, номінатема скоба/скобка «залізна дужка, смужка, вигнута півколом, яка слугує ручкою у дверей, скринь тощо» використовувалася для позначення розділового знака, фактурно схожого з позначеним референтом. Спочатку його використання мало структуру конотативного ототожнення: «ручка дверей = форма = розділовий знак / так би мовити ручка». Однак втрата образної тотожності й актуалізація онтологічного значення призвела до того, що скобка «напівкруглий розділовий знак» уже не сприймається через скобка «ручка дверей», що й формує нову номінатему.
2. Граматична лексикалізація, коли відбувається синтаксично необумовлене перетворення граматичної форми або групи граматичних форм слова в окрему лексему. Найчастіше це пов'язано з лексикалізацією форм множини іменника й відбувається у зв'язку з переходом граматичних значень у сферу лексичних значень, що ще раз підтверджує тезу про злитість цілісного номінативного значення. Так виникла, наприклад, на базі номінатеми развод “результат дії за дієсловом развести” номінатема разводы “візерунок”, для якої відзначається наступна модель лексикалізації: (1) “результати дії за дієсловом развести” > (2) “разводы фарби на чому-небудь” (розчленована множинність) > (3) “разводы фарби, які становлять візерунок (етап формування нерозчленованої множинності й установлення еквівалентності з іменником узор)” > (4) “візерунок” (нерозчленована множинність). При цьому значення 2 і 3 поглинаються значенням 4, що знову ж формує «втрачену проміжну ланку», щоправда, вже з граматичною домінантою.
3. Синтаксична лексикалізація, коли семантичний перерозподіл обумовлено абсолютизацією значення синтаксичної позиції глоси. Цей процес відзначається в тих ситуаціях, коли в конкретних умовах контексту глоса виконує синтаксичну функцію, що не є основною для того лексико-граматичного розряду, до якого вона належить, наприклад, функцію обставини для іменника. Наприклад, розвиток прислівника домой на базі давньоруської форми давального відмінка однини іменника doìú (doìîâè) пов'язано з уживанням цієї форми в давньоруській мові в обставинній функції: doìîâè æå ðàäq>c< âúçâðàòèñ<. Вимивання в цій позиції об'єктних сем із семантики глоси й ситуативна актуалізація периферійних реляційних сем місця призвели до синтаксично обумовленого семантичного саморозвитку глоси, який став причиною її переходу в розряд прислівників.
До лексикалізаційних процесів варто віднести не тільки семантичну абсолютизацію моновербальних глос номінатеми, але й семантичну абсолютизацію її полівербальних реалізацій – сполучень повнозначного слова зі службовим, а також вільних словосполучень. Наприклад, ідіоматизоване словосполучення заочное обучение позначає не навчання «за очами, позаочі», що можна було б припустити, спираючись лише на його внутрішню форму, а «проходження курсу без постійного слухання лекцій, шляхом самостійного вивчення предметів». Розрив зв'язку із прямою семантикою номінатеми обучение (тут більш адекватні внутрішній семній структурі вихідного слова будуть генеровані словосполучення хорошее обучение, быстрое обучение тощо) реалізується в прагненні зазначеної колокації перетворитися в універб заочка. У цьому випадку ми говоримо про домінантну роль словосполучення у функціонуванні номінатеми заочное обучение.
Семантична абсолютизація (автономізація) аналітичних лексико-семантичних варіантів номінатеми призводить до утворення номінатем-колокацій, які мають ті ж структурні ознаки, що й номінатеми, розгорнені на базі слова – вони можуть реалізуватися як у простих, так і в аналітичних модифікаціях усіх типів і видів. При цьому простою модифікацією буде власне колокативна модифікація.
На відміну від номінатеми з основним словесним варіантом, колокація може бути реалізована у своєму словесному конденсованому дублеті. У цій ситуації словесна одиниця виступає як дублет номінатеми, а процес її утворення визначається нами як універбалізація, тобто словотвір за моделлю внутрішньої мотивації в межах тотожності номінатеми. В основі універбалізації лежить явище конденсації, яка може мати вигляд:
1) семантичної конденсації (семантичної універбалізації), яку традиційно визначають як «включення значення (план змісту) одного з компонентів сполучення слів (при редукції його плану вираження) у семантичну структуру іншого компонента», наприклад, девятиэтажный дом – девятиэтажка (універбація), первый секретарь – первый (еліпсис у бік залежного слова), повышенное давление – давление (еліпсис у бік головного слова);
2) лексичної конденсації, що визначається як стягнення компонентів словосполучення в складне слово, тобто у синтаксичний композит, наприклад: автоматическая кормушка – автокормушка (абревіатура); с белой головой – белоголовый (бахуврихи); везде сущий – вездесущий (юкстапозит), возить бензин – бензовоз (дериват); копатель канав – канавокопатель (композит).
Якщо семантична конденсація однозначно може бути трактована лише як універбалізація, то лексична конденсація, тобто утворення синтаксичних композитів, може реалізовувати як дериваційні, так і універбалізаційні моделі.
Дериваційні композити є самостійними номінатемами, оскільки їхня семантика не тотожна семантиці вихідного словосполучення, а являє собою особливим чином співчленовану семантику цього словосполучення й словотвірного форманта. Мотивація композитів у цьому випадку визначається як зовнішня. Наприклад, слово мясоконсервный утворене від словосполучення мясные консервы. Його план вираження формується шляхом співчленування кореня першого слова (мяс‑ ) з коренем другого (консерв-), до яких додається формант -ный. Структурним компонентом, що з'єднує конструкти, тут є інтерфікс.
Композити-деривати можуть входити до двох типів словотвірних гнізд. По-перше, якщо композит утворено від словосполучення-глоси моновербальної номінатеми, він входить до складу гнізда з вершиною – номінатемою-словом. Таке трактування дозволяє вважати, наприклад, слово чугунолитейный таким, що входить до словотвірного гнізда дієслова лить, оскільки воно утворене від його аналітичного лексико‑семантичного варіанта лить чугун. По-друге, якщо композит утворено від колокації, він входить до складу гнізда з вершиною-колокацією. Так, наприклад, слово красноармеец повинне бути віднесене не до словотвірного гнізда з вершиною армия, а до словотвірного гнізда з вершиною Красная армия, оскільки останнє стало вже самостійною номінативною одиницею і є базою для створення нової номінатеми (вже з вершиною – словосполученням).
Отже, якщо розглядати дериваційні композити в межах позначених нами параметрів композитоутворення, то вони можуть бути визначені в такий спосіб. Ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці: словосполучення різних типів; тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит: деривація; статус композита стосовно вихідної одиниці: самостійна номінатема, пов'язана з вихідним словосполученням відношеннями зовнішньої дериваційної мотивації; формальна модель утворення композита: суфіксація й конверсія.
При універбалізації між вихідним словосполученням і словом, що виникло на його базі, не існує ніяких семантичних розходжень, наприклад, нефтедобыча (=добыча нефти), горсовет (=городской совет), черноволосый (=с черными волосами). Семантична тотожність словосполучення та композита разом із їхньою формальною взаємопов’язаністю дозволяють стверджувати, що всі вони вмотивовані одним номінативним інваріантом. Мотивація універбалізаційних композитів словосполученням, таким чином, є внутрішньою, а самі вони мають статус глос номінатем-колокацій.
Нами виявлені наступні моделі універбалізації за формою реалізації словосполучення в композиті.
1. Пряма універбалізація, коли вихідне словосполучення структурно абсолютно релевантне слову. Моделі прямої універбалізації мають юкстапозитну природу. Для того, щоб релевантний словосполученню композит став інтерпретуватися як слово, в його структурі повинні відбутися зміни, що формують його словесний статус. Єдино можлива тут лише універбалізація, ускладнена абревіацією, наприклад: военкор (=военный корреспондент), метеослужба (= метеорологическая служба).
2. Універбалізація компонентного типу, коли композит не є кількісно ізоморфним твірному словосполученню. Розрізняються дві ситуації.
По-перше, це додавання структурних компонентів при утворенні композитів. Структурним компонентом, що додається до композита, зазвичай є інтерфікс, наприклад: благоглупость (=благая глупость), газоаппаратура (=газовая аппаратура). Іноді утворення слова на базі словосполучення супроводжується імітацією дериваційного процесу, тобто виступає як компресія універбного типу. Відмінність від компресійної деривації тут полягає в тому, що словотвірний формант не привносить до семантики нового слова нового значення. Останнє залишається еквівалентним значенню вихідного словосполучення. Приклади компресії універбного типу: белоснежный (= белый, как снег), быстроходный (= с быстрым ходом, быстрого хода).
По-друге, у деяких випадках універбалізація компонентного типу може супроводжуватися еліпсом, тобто втратою кількісної еквівалентності компонентів вихідного словосполучення й композитної лексеми, що виникла на його базі. Нами виявлені тільки приклади еліпса повнозначних слів, ускладненого абревіацією, наприклад: завком (=заводской комитет профсоюзной организации), иняз (=институт иностранных языков). Досить часто при універбалізації має також місце еліпс службових одиниць, наприклад: двубортный (=с двумя бортами), желтокожий (=с желтой кожей) тощо.
3. Універбалізація метатезного типу, коли порядок розташування компонентів вихідного словосполучення не є ізоморфним порядку розташування еквівалентних компонентів композита. Тут відзначається чиста композиція, наприклад, киноартист (=артист кино), і композиція, ускладнена абревіацією, наприклад: здравотдел (=отдел здравоохранения), кожимит (=имитатор кожи).
4. Універбалізація компонентно-метатезного типу, коли перестановка конструктів супроводжується додаванням структуротвірного форманта й/або еліпсом повнозначного або службового компонентів вихідного словосполучення. Тут також простежується чиста композиція, наприклад: богоугодный (=угодный богу), вероотступник (=отступник от веры), і композиція, ускладнена абревіацією, наприклад: бензосклад (=склад для бензина), автошкола (=школа для автомобилистов).
Отже, якщо розглядати універбалізаційні композити в межах виведених нами параметрів композитоутворення, вони можуть бути визначені в такий спосіб. Ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці: словосполучення (зазвичай – колокація); тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит: універбалізація; статус композита стосовно вихідної одиниці: дублет номінатеми з базою-колокацією, пов'язаний з вихідним словосполученням відношеннями внутрішньої мотивації; формальна модель утворення композита: пряма універбалізація, універбалізація компонентного типу, універбалізація метатезного типу, універбалізація компонентно-метатезного типу.
Квазікомпозити – це одиниці, які не мають за основу словосполучення. Їхнє утворення відбувається за двома моделями. По-перше, це утворення за аналогією, коли нове складне слово виникає за абсолютизованою як словотвірний тип кінцевою структурою вже існуючих у мові композитів як дериваційного, так і універбалізаційного типу. Наприклад, для слова авианосец ми не можемо виявити твірне словосполучення *носить авиацию, внаслідок чого цю лексему варто визначати як квазікомпозитну, слово самолет, швидше за все, виникає на базі словосполучення сам летает і його утворення відноситься до згаданого вище процесу продукування складних слів на базі аналітичних лексико-семантичних варіантів номінатеми з домінантою-словом (у цьому випадку – номінатеми летать), але вертолет і экранолет ніяких вихідних словосполучень не передбачають і утворюються як кореневі комбінації, побудовані за моделлю самолета. По-друге, джерелом для виникнення квазікомпозитів може бути запозичення як у чистому вигляді, так і у вигляді калькування. Розрізняються, з одного боку, освоєння дериваційних композитів, де виділяється пряме запозичення таких одиниць (голкипер), їхнє калькування (небоскреб), створення квазікомпозитів (филология), калькування квазікомпозитів (любомудрие), а з іншого боку – освоєння універбалізаційних композитів, де наявним є просте запозичення (лейтмотив, УЕФА), власне універбалізація еталонного словосполучення (ботфорты), калькування універбалізованого композита (порядок дня, именительный падеж, ООН, благородный) тощо.
Якщо розглядати квазікомпозити в межах позначених нами параметрів композитоутворення, то вони можуть бути визначені в такий спосіб. Ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці: слово; тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит: деривація або запозичення; статус композита стосовно вихідної одиниці: самостійна номінатема; формальна модель утворення композита: деривація за моделлю кінцевої структури дериваційних або універбалізаційних композитів, запозичення.
У цьому ж розділі визначаються параметри опису семантичних (ономасіологічних) класів номінатем, що включають універбалізовані словосполучення й універбалізаційні композити.
Тотожність семантики вихідного словосполучення й універбалізаційного композита дозволяє розглядати їх як рівноправні компоненти одного ономасіологічного класу, що представляють ту ж саму номінативну сутність розчленовано (словосполучення) і універбально (композит). При цьому розходження стосується лише форми реалізації номінативного значення в межах однієї номінатеми. Таке розуміння дозволяє давати цілісний ономасіологічний опис і робити цілісну ономасіологічну класифікацію всіх компонентів останньої. По-іншому, розподіл за ономасіологічними класами словосполучень і еквівалентних їм композитів є не класифікацією розходжень, а класифікацією тотожності.
Структура ономасіологічного класу тричленна. Верхнім її ярусом є загальнокатегорійне граматичне значення, що відносить номінатему до того або іншого класу вербалізованих референтів. Нами розглядаються лише субстантивні й атрибутивні номінатеми. Наприклад, номінатема Юный корреспондент / юнкор є субстантивною, оскільки реалізується в субстантивному словосполученні та іменнику-композиті, а номінатема Понижающий жар / жаропонижающий – атрибутивною, оскільки реалізується у атрибутивному словосполученні та прикметнику-композиті.
На другому ярусі перебуває віднесеність одиниць, що розглядаються, до тієї або іншої лексико-семантичної групи, визначеної за архісемою номінатеми, зазвичай реалізованою в її ономасіологічному базисі. При цьому, на відміну від загальномовних лексико-семантичних груп (ЛСГ), розглянуті нами групи не абсолютні – вони є лексико-семантичними групами одноструктурних одиниць (ЛСГОО), що викликає необхідність коректування деяких параметрів об'єднання номінатем у групи. Так, наприклад, несуттєвим для ЛСГОО є визначення домінанти ЛСГ (вона може перебувати за межами ЛСГОО), центру й периферії групи (вони не значимі для цілей нашого дослідження) тощо. Рівень архісеми –граничний. Це рівень, на якому поєднуються однотипні за семантикою композити. Варто сказати, що при визначенні ЛСГОО важливу роль відіграє концептуальний статус архісемного концепту. Нами виділяються два його різновиди, значимі для розподілу номінатем за групами – субстантний і гештальтний. Останній, у свою чергу, може мати фреймовий і скриптовий статус.
За спільністю архісеми виділяються, наприклад, гештальтна фреймова ЛСГОО „процес виготовлення”, яка об’єднує номінатеми Варение самогона / самогоноварение, Плетение корзин / корзиноплетение, Прядение пеньки / пенькопрядение тощо; субстантна ЛСГОО „установа”, яка об’єднує номінатеми Лесной питомник / лесопитомник, Центральный диспетчерский пункт / ЦДП, Эвакуационный госпиталь / эвакогоспиталь тощо.
На третьому ярусі конструювання ономасіологічних класів здійснюється розподіл номінатем за ономасіологічними моделями. Ономасіологічна модель включає головний і уточнювальний компоненти найменування, тобто його ономасіологічний базис і ономасіологічну ознаку. При цьому для універбалізаційних композитів ономасіологічний базис є тотожним архісемі головного компонента вихідного словосполучення, а ономасіологічна ознака – тому його семантичному множнику, який актуалізується в залежному компоненті зазначеного словосполучення. Наприклад, ономасіологічна модель номінатеми Сосущий кровь / кровососущий має вигляд „дія + об'єкт”, а номінатеми Вещевой мешок / вещмешок – „предмет + призначення”.
Отже, ономасіологічний (семантико-ономасіологічний) опис, наприклад, для пари Хозяин дома / домохозяин (Добавлялись также иконы святых покровителей хозяина дома или членов семьи – Молитвы читал обычно домохозяин, стоя перед иконами [Энциклопедия русского быта]) має такий вигляд: лексико‑граматичний розряд – субстантив; лексико-семантична група одноструктурних одиниць – назви суб'єктів; ономасіологічна модель – «статус суб'єкта + об'єкт (стосовно суб'єкта)». До того ж класу відносяться, наприклад, такі номінатеми: Владелец автомобиля / автовладелец, Держатель векселя / векселедержатель, Владелец груза / грузовладелец тощо.
Нами було визначено 2 лексико-граматичних розряди (субстантив і атрибутив), 4 лексико-семантичні групи (суб'єкт, об'єкт, дія та стан, ознака), 20 лексико-семантичних груп одноструктурних одиниць (39 різновидів), 157 ономасіологічних моделей. Найчисленнішими ЛСГ є «Суб'єкт» (589 прикладів) та «Об'єкт» (475). Найбільш популярні ЛСГОО «Об'єднання людей» (427), «Статус ознаки» (265), «Процедура» (257), «Пристосування» (205). Найчастіше реалізуються ономасіологічні моделі «Процедура + об'єкт» (146), «Частина + кількість» (124), «Частина + якість» (103), «Установа + галузь» (71).
У третьому розділі – «Моделі композитної універбалізації словосполучень» – дається опис моделей універбалізації словосполучень у композити в російській мові.
Класифікація моделей композитної універбалізації являє собою класифікацію моделей переходу від вихідної складної номінативної конструкції (словосполучення) до кінцевого універбалізаційного композита, що мотивує її двочленну структуру, яка включає модель вихідного словосполучення, тобто вихідну конструкцію, і модель структури композита.
Вихідна конструкція визначається за наступними параметрами.
По-перше, це кількість компонентів вихідного словосполучення. Виділяються двокомпонентні, наприклад, Родильный дом / роддом, трикомпонентні (зі службовими словами), наприклад, Ловушка для жира / жироловушка, трикомпонентні (з повнозначних слів), наприклад, Совет народных комиссаров / Совнарком, чотирьохкомпонентні (з повнозначних слів), наприклад, Районный отдел внутренних дел / РОВД, чотирьохкомпонентні (зі службовими словами), наприклад, Бюро рационализации и изобретательства / БРИЗ, п’ятикомпонентні (зі службовими словами), наприклад, Заместитель командира по политической части / замполит та восьмикомпонентні (зі службовими словами), наприклад, Чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией и саботажем / ЧК, конструкції.
По-друге, це тип зв'язку між компонентами словосполучення. Тут необхідне розмежування сурядних (Фамилия, имя, отчество / ФИО), підрядних (Ложная акация / ложноакация) та комбінованих сурядно-підрядних (Пункт наблюдения и связи / ПНС) зв'язків. Для підрядних виділяються як базові (для двокомпонентних конструкцій) узгодження (Драгоценные металлы / драгметаллы), керування (Курение вина / винокурение), прилягання (Взаимно полезный / взаимополезный), аппозитивний зв’язок (Автомобиль-водовоз / автоводовоз). Для багатокомпонентних конструкцій відзначаються як ланцюжкові гомогенні зв'язки, наприклад, керування + керування (Центр управления полетами / ЦУП), так і гетерогенні, наприклад, узгодження + керування (Налог на добавленную стоимость / НДС) тощо.
По-третє, це граматичні характеристики компонентів вихідного словосполучення, у першу чергу, їхня частиномовна приналежність. Компонентами вихідного словосполучення можуть бути іменники, наприклад, глоси производство та чин у конструкції производство в чин (чинопроизводство), прикметники, наприклад, глоси механизированное и лесное в конструкції механизированное лесное хозяйство (мехлесхоз), числівники, наприклад, глоса восьми в конструкции восьми лет (восьмилетний) тощо. Для конструкції велике значення мають також відмінкова форма (для змінюваних слів) та парадигматична активність компонента. Нами розрізняються парадигматично активні глоси, тобто глоси, які змінюються в межах вихідної конструкції за відмінками й, там, де це можливо, за числами, такі, наприклад, як глоса поглотитель в конструкції поглотитель шума, яка змінюється і за відмінками і за числами (поглотителя шума – шумопоглотителя, поглотителю шума – шумопоглотителю, поглотители шума – шумопоглотители тощо), та парадигматично пасивні глоси, тобто глоси, що в межах конструкції вживаються лише в одній формі, наприклад, глоса шума у наведеному прикладі.
По-четверте, це порядок розташування компонентів у конструкції, тобто, власне, схема конструкції.
Таким чином, наприклад, для словосполучення товары широкого потребления визначаємо вихідну конструкцію Ім1мн+Прикм2одн+Ім2одн, де Ім1мн вказує на іменник в називному відмінку множини товары (з повною парадигмою відмінювання у параметрах множини – товаров, товарам), Прикм2одн – на прикметник широкого, Ім2одн – на іменник потребления, застиглі у формі родового відмінка однини.
Модель структури композита реалізує наступні параметри.
По-перше, це порядок розташування базових конструктів універбалізаційного композита та їхня кількісна відповідність компонентам вихідного словосполучення, тобто схема композита, яка реалізує описані в другому розділі моделі композитної універбалізації – пряму юкстапозитну універбалізацію, наприклад, Юный корреспондент / юнкор, універбалізацію компонентного типу, наприклад, Аграрний комплекс / агрокомплекс, універбалізацію метатезного типу, наприклад, Новинка кино / киноновинка та універбалізацію метатезно-компонентного типу, наприклад, Плетение корзин / корзиноплетение.
По-друге, це спосіб представленості форми еквівалентів компонентів вихідного словосполучення у структурі складного слова. Розрізняються ситуації використання глоси вихідного слова в цілому (автозавод <автомобильный завод), його основи (зернохранилище <хранилище зерна), частини основи (виброустойчивый <устойчивый к вибрации), а також початкових звуків (БАД <биологически активная добавка) або букв (ЕС <Европейский союз).
По-третє, це словесне оформлення композита, для якого визначається наявність або відсутність спеціальних структурних компонентів оформлення (допоміжні конструкти) – інтерфіксів, наприклад, інтерфіксу о в композиті социолингвистика (< социальная лингвистика), і суфіксів, наприклад, суфіксу ‑евн- у композита злободневный (на злобу дня), а також спосіб граматичного оформлення композита. Відзначається граматичне оформлення за граматичними характеристиками головного слова вихідного словосполучення або за кінцевим звуком композита. У першому випадку головне слово може виступати або реальним носієм граматичних характеристик композита, коли воно представлено в структурі останнього повністю, наприклад, жизнеопасный (<опасный для жизни), який має граматичні характеристики та парадигму іменника опасный, або віртуальним носієм граматичних характеристик композита, коли вони реалізуються шляхом віртуального розгортання скороченого головного слова твірного словосполучення, наприклад, заместитель директора / замдиректора: Я популярно объяснил нашему замдиректора по хозчасти, что вакуум нельзя определить не только по цвету, но даже по запаху [Квартирный ряд. – 31.03.05], де прикметник нашему є вказівкою на граматичне значення віртуально розгорнутої глоси заместителю вихідного словосполучення заместителю директора.
Таким чином, наприклад, для слова ширпотреб, який є універбалізаційним композитом зазначеного вище словосполучення товары широкого потребления, визначається модель ЧоснПрикм2одн+ЧоснІм2одн (-Ім1мн), де ЧоснПрикм2одн вказує на те, що від прикметника широкого при утворенні композита взято частину основи, ЧоснІм2одн – на те, що від іменника потребления при утворенні композита взято також частину основи, а (-Ім1мн) – на те, що іменник товары еліптовано.
Отже, універбалізація, наприклад, словосполучення нагреватель воды в композит водонагреватель (Именно поэтому одной из самых полезных летних покупок может стать электрический нагреватель воды – Если воду у вас отключают время от времени, но на короткий срок, подойдет проточный водонагреватель [Газета по-киевски. – 28.05.07]) здійснюється за наступною моделлю: Ім1одн+Ім2одн → ОснІм2одн+інт+Ім1одн, де Ім – іменник, одн – однина, інт – інтерфікс, 1 – називний, 2 – родовий відмінки. За такою ж моделлю відбулося створення таких, наприклад, номінатем: Очиститель воды / водоочиститель, Образование газа / газообразование, Углубление дна / дноуглубление тощо.
Нами виявлено і описано 23 базові моделі вихідних конструкцій, що існують у 94 різновидах, і 176 моделей структури композита, тобто 176 моделей універбалізації. Найчастіше універбалізації піддаються базові конструкції Прикм1+Ім1 (48,90% від загального числа розглянутих номінатем) і Ім1+Ім2 (25,08%). Серед різновидів базових конструкцій найбільше прикладів реалізації мають Прикм1одн+Ім1одн (36,59%) і Ім1одн+Ім1одн (15,57%) При цьому найпопулярнішими моделями універбалізації є ЧоснПрикм1одн+Ім1одн (21,84%) і ОснІм1одн+инт+Ім1одн (12,40%).
Висновки
1. Констатуючи суперечність та явну формальну спрямованість статичного й динамічного підходів до типології композитів, що не дозволяє відповісти на принципове питання про статус та функції в мові цих одиниць, ми припускаємо, що в її основі повинні лежати параметри, які мають ономасіологічну домінанту. Наше дослідження показало, що такими є: ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці; тип процесу перетворення твірної одиниці в композит; ономасіологічний статус композита стосовно твірної одиниці; формальна модель утворення композита.
2. Визначення ономасіологічного статусу як твірних одиниць, так і складних слів, що виникли на їхній базі, для сучасного мовознавства, на перший погляд, не становить проблеми. Внаслідок того, що всі композити є саме словами, їхній опис рухається в межах наукових парадигм сучасної ономасіології, яка за традицією є словоцентричною – вона ґрунтує свої дослідження на констатації того, що центром номінації визнається слово. Всі інші номінативні одиниці (словосполучення, фразеологізм, речення, текст) визначаються через слово. Однак багатовіковий досвід лінгвістики показав, що поняття «слово» принципово невизначене. Учені змушені констатувати існування в мові явищ, до яких, до речі, відноситься й досить велика кількість композитів певних типів, які не підпадають під його універсальну дефініцію та перебувають на межі між словом і не‑словом. Серйозним недоліком зазначеної концепції є ще й те, що слово в ній не можна визначити і як загальномовну універсалію, оскільки уявлення про нього в різних мовах різниться.
3. Причиною недосконалості словоцентричних теорій є прагнення її прибічників знайти субстантну основну номінативну сутність, дати їй субстантне визначення й розглянути через її призму систему мови в цілому. Однак навіть аналіз уживання слова показав, що в мовленні воно може виходити за межі субстантної тотожності самому собі і бути реалізованим в одиницях, які формально з ним не збігаються – словосполученнях, сполученнях зі службовими словами тощо. Це дозволило припустити, що не в слові (і не в якій-небудь інший субстантній ономасіологічній одиниці) варто шукати основну (мінімальну) мовну одиницю номінації.
4. На наш погляд, пошук такої одиниці повинен здійснюватися на двох рівнях мовної діяльності. По-перше, на рівні мовної номінації, де основна номінативна одиниця виступає, як показало наше дослідження, у вигляді віртуального ономасіологічного знака. У цьому випадку вона являє собою не субстанцію, а структуру, механізм, модель номінації. По-друге, на рівні мовленнєвої номінації, де вона матеріалізується, набуває субстантних характеристик і може виступати й у вигляді слова, й у вигляді словосполучення, й у вигляді будь-якої іншої одиниці, налаштованої на виконання номінативної функції.
5. Таке трактування структури номінативної одиниці не дозволяє використовувати на її позначення термін «слово», оскільки на рівні мови вона не може бути ототожнена зі словом, як і з будь-якою іншою субстантною одиницею, а являє собою структурну схему номінації, на рівні ж мовлення слово є тільки однією, нехай емпірично найбільш «угадуваною», можливою реалізацією цієї основної одиниці. Тому для позначення останньої в пропонованій роботі використовується термін «номінатема». Для позначення ж мовленнєвих реалізацій номінатеми вживається інтегруючий термін «глоса».
6. В основі виділення номінатеми лежить уявлення про семантичну тотожність і формальний взаємозв'язок її мовленнєвих реалізацій. Семантична тотожність – домінанта об'єднання цих реалізацій – може реалізовуватися за двома моделями: моделями ідетничності й моделями варіативності. При цьому на рівні мови вона існує у вигляді цілісного лексико-граматико-семантичного комплексу, цілісного інваріантного сигніфікативного номінативного значення, яке за своєю структурою збігається з концептом. Це конгломерат онтологічних і індивідуальних знань про клас референтів, що номінується. У мовленні ж здійснюється актуалізація згідно з цілями комунікації тих або інших аспектів цих знань у семантичній структурі одиниці мовленнєвої номінації. У зв'язку з цим передбачається, що лексико-семантичні варіанти номінатеми – це її мовленнєві модифікації з актуалізованим тим або іншим способом інваріантним значенням. Існують дві тактики актуалізації – денотація, тобто актуалізація значення без зміни референтів, і конотація, тобто актуалізація із заміщенням референтів, обумовленим їхнім образним ототожненням за актуалізованою ознакою. Як уже відзначалось, при такому трактуванні в зону модифікування однієї номінатеми попадають глоси, які є рівними не лише слову, але і його сполучення з іншими повнозначними словами, що є аналітичними актуалізаторами тих або інших лексико‑семантичних множників вихідної номінатеми, а також його сполучення зі службовими словами, які є аналітичними актуалізаторами її лексико-граматичних множників.
7. Семантичної тотожності недостатньо для об'єднання глос в одну номінатему, оскільки нею можуть бути наділені й самостійні, формально не зв'язані синонімічні номінативні одиниці. Обов'язковою для глос є формальна зв'язаність, реалізована при формальному й семантичному модифікуванні номінатеми. Існують два параметри опису останнього.
По-перше, це «тип модифікування», в основі визначення якого лежить уявлення про дистрибуцію мовленнєвих реалізацій номінатеми. Відповідно до розмежування тотожної, додаткової дистрибуції й вільного модифікування варто виділити відношення ідентичності, тобто відсутності розходжень між глосами, варіативності, тобто вживання різних глос у різних оточеннях, і дублетності, тобто можливості вільної взаємозаміни глос в однаковому оточенні. По-друге, це «вид модифікування», тобто реальне рівневе наповнення типу модифікування. Для лексичного рівня відзначаються лексико-семантична ідентичність, лексико-семантична варіативність, лексична дублетність і формально-семантична варіативність. Для граматичного рівня – граматична ідентичність, граматична дублетність і граматична варіативність. Для фонетичного рівня – формальна ідентичність, формальна дублетність і формальна варіативність. Варто сказати, що глоса завжди реалізує одночасно три види модифікування. Вона може, наприклад, вступати з іншими глосами номінатеми одночасно у відношення лексико-семантичної варіативності, формальної дублетності й граматичної ідентичності тощо.
8. Порушення семантичної тотожності номінатеми призводить до виникнення нових номінативних одиниць. Такі процеси, що забезпечують явище зовнішньої мотивації, тобто мотивації однією номінатемою іншої, підрозділяються на дві групи: власне деривацію, коли значення однієї номінатеми (твірної), входить як частина в значення іншої (похідної), нова семантика якої визначається сумою семантик твірної одиниці й словотвірного форманта, і лексикалізацію, коли нова номінативна одиниця формується на базі вихідної шляхом семантичної переактуалізації, перенесення семантичного центру з актуалізованих при мовленнєвій номінації (в першу чергу – конотативного типу) сем вихідної глоси на онтологічно домінантні семи позначеного нею нового референта. Одним із різновидів лексикалізації є семантична абсолютизація аналітичного лексико‑семантичного варіанта номінатеми, в результаті якої виникає автономна колокативна номінативна одиниця.
9. Джерелом для утворення композитів можуть бути словосполучення й самостійні слова. У першому випадку вихідна одиниця може мати статус вільного словосполучення, тобто аналітичного лексико-семантичного варіанта словесної номінатеми, і колокації в усіх її модифікаціях. Складні слова, що виникли на базі цих одиниць, є синтаксичними композитами. У другому випадку відбувається штучне позасинтагмне аналогійне співчленування коренів прототипних лексем, а створені внаслідок цього слова мають статус квазікомпозитів.
10. У більшості випадків утворення композита є створенням нової номінатеми на базі словосполучення внаслідок процесу деривації. У цій ситуації ономасіологічна модель утвореної одиниці включає у свій склад ономасіологічний базис, реалізований у форманті, ономасіологічну ознаку, що представляє вихідне словосполучення, і предикат, який зв'язує базис і ознаку в цілісний номінативний комплекс.
11. Для композитів часто відзначається й абсолютна семантична тотожність із вихідним словосполученням, що не дозволяє відносити їх до дериватів. Більше того, саме семантична тотожність і формальна зв'язаність, як властивості, що визначають тотожність номінатеми в цілому, дозволяють припустити, що словосполучення й утворений на його базі композит цього типу є формальними модифікаціями однієї й тієї ж ономасіологічної одиниці. Процес композитоутворення має тут статус формального перетворення розчленованого найменування в цілісне, що абсолютно підпадає під моделі внутрішньої мотивації, тобто мотивації номінатемою її мовленнєвих реалізацій. Такий процес ми позначаємо терміном «універбалізація», а композити, що є її результатом, розглядаємо в одному ряді з еліптичними перетвореннями словосполучень як формальні дублети останніх.
12. Нами виявлені чотири моделі універбалізацїї словосполучень у композити: пряма універбалізація, яка налаштована на компонентну й структурну еквівалентність вихідної й утвореної одиниць; універбалізація компонентного типу, яка реалізує моделі еліпса вихідної структури та/або додавання семантично незначущих компонентів у структуру композита; універбалізація метатезного типу, коли компоненти номінатеми розрізняються порядком розташування складників, і гібридна універбалізація компонентно-метатезного типу, коли модифікації номінатеми розрізняються і структурно, і кількісно.
13. Квазікомпозити виникають у мові або за аналогією до абсолютизованих моделей кінцевих структур синтаксично обумовлених композитів, або в результаті запозичення. Всі вони мають статус самостійних номінатем.
14. Абсолютно не вивченими є універбалізаційні композити, тому основним завданням пропонованої роботи є встановлення моделей їхнього опису. Він здійснюється у двох напрямках.
По-перше, це опис процесів формування семантики номінатем, які складаються зі словосполучень і універбалізаційних композитів. Цей опис є інтегральним, оскільки семантичні (ономасіологічні) характеристики як перших, так і других абсолютно тотожні й реалізується в системі семантичних (ономасіологічних) класів універбалізаційних комплексів. Кожний клас визначається на підставі трьох ознак: загалькатегорійного значення, лексико-семантичної групи одноструктурних одиниць і ономасіологічної моделі номінації. Остання включає ономасіологічний базис, який реалізує архісему головного компонента вихідного словосполучення, і ономасіологічну ознаку, яка є семантичним множником головного компонента словосполучення, реалізованим у його залежному компоненті. По-друге, це опис процесу перетворення словосполучення в слово, що реалізується в моделях універбалізації, які включають структурну схему вихідного словосполучення й структурну схему композита, а також опис механізму перетворення першого в другий.
15. Введення в обіг поняття номінатеми, на наш погляд, є досить значимим для науки. Однією з можливих сфер її застосування є практика машинного перекладу. Ні для кого не таємниця, що остання, налаштована за традицією на номінативну абсолютизацію слова, не може бути визнана успішною. Машинний словник, що являє собою реєстр слів і їхніх значень, може бути базою тільки для послівного перекладу. Однак такий переклад ніколи не мав нічого спільного з реальним змістом перекладного тексту. Ми вважаємо, що словоцентричне трактування номінації, що домінує в лінгвістиці, є перешкодою як для непротирічного опису номінативних процесів, так і для прагматичної й успішної лексикографічної практики. Успішність же для нас полягає у можливості, по-перше, найбільш адекватно описати в словнику номінативні відповідності «знак – реалія», по-друге, на основі цієї адекватності скласти двомовний словник номінативних відповідностей, по-третє, використовувати такий словник у практиці машинного перекладу. Саме до таких результатів може привести використання при створенні словника поняття «номінатема», яке налаштовано не на реєстр словникових одиниць, а на тактики, механізми номінації. При цьому в межах словникової статті такого словника повинна бути реалізована наступна інформація: моделі можливого модифікування мінімальних реалізацій номінатеми, які включають тактики використання її формальних, лексико-семантичних і граматико‑семантичних реалізацій; моделі можливого граматико-аналітичного варіювання, які визначають реєстр можливих сполучень базової одиниці зі службовими лексемами; моделі можливого лексико-аналітичного варіювання, що вказують на можливості актуалізації в залежному слові семантичних множників базової лексеми; моделі універбалізації.
16. Однак перш ніж створювати двомовні словники, необхідно розробити словники номінатем для окремо взятих мов. Звичайно ж, це досить копітка робота на багато років. Навряд чи можливо створити такий словник «з нуля» для всіх номінатем мови. Першочергово повинні бути створені словники окремих різновидів номінатем, яким може бути Словник композитів універбалізаційного типу. Структура словникової статті такого словника може мати такий вигляд: заголовок словникової статті – універбалізаційна пара, яка включає універбалізаційний композит і вихідне словосполучення; тлумачення значення; приклади еквівалентного вживання компонентів універбалізаційної пари; ономасіологічний опис номінатеми, який включає загальну граматичну характеристику номінатеми (частиномовна приналежність), універбалізаційний тип (пряма універбалізація; універбалізація компонентного типу тощо); лексико-семантичну групу одноструктурних одиниць, до якої належить номінатема; ономасіологічну модель; опис моделі універбалізації, що включає модель вихідного словосполучення та модель утвореного композита.
Наприклад, для номінатеми Велотрасса / Велосипедная трасса пропонується наступна структура словникової статті:
|
