ЛІНГВІСТИЧНИЙ СТАТУС НЕОЛОГІЗМІВ У НЕОКЛАСИЧНОМУ ТЕКСТІ : ЛИНГВИСТИЧЕСКИЙ СТАТУС НЕОЛОГИЗМОВ В неоклассическом ТЕКСТЕ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність, новизну і проблематику дослідження, напрямок лінгвістичного аналізу, визначено об’єкт і предмет, методологію, мету і завдання лінгвістичного спостереження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, представлено форми апробації дослідження.

             У першому розділі "Феномен художньої мови і неокласична поезія: лінгвоепістемологічні засади аналізу" подано теоретичне обґрунтування проблеми в контексті лінгвостилістичної аспектології, розглянуто сутність неокласичного тексту як вербалізованої естетико-художньої цілісності; визначено стилістичну домінанту в лінгвістиці неокласичної поезії; обґрунтовано критерії лінгвістичної доказовості, що виявляються в можливості ідентифікації тексту за характерною ознакою; проаналізовано перспективу дослідження неологізмів в аспекті лінгвомоделювання особливостей художньої свідомості.

           Наукова проблематика визначила коло пріоритетних дослідницьких завдань: обґрунтування системних характеристик екстралінгвального й інтралінгвального зв’язку явищ вербалізованої естетичної дійсності та лінгвістичної об'єктивації неологічних характеристик неокласичного тексту.

           Філологічний дискурс аналізу неокласичного тексту як естетико-художньої цілісності об’єднує два фундаментальні складники – літературознавчий і мовознавчий. Перший вказує на світоглядно-естетичну цілісність неокласицизму і передбачає окреслення концептуальних засад мистецького напрямку. Принципи літературознавчого аналізу спираються на систему ідейно-естетичних уявлень  та модельовану в категоріях і конструктивах цієї системи словесно-художню дійсність. У дисертації проаналізовані теорія, концепція неокласицизму, вихідні теоретичні засади, що в сукупності є характеристикою феномена київського неокласицизму.

               Специфіку лінгвістичного аналізу в дослідженні визначено як здатність інтерпретатора сформулювати критерії аргументації й доведення оригінальної сутності мовної свідомості неокласиків. Вихідні критерії дослідника залежать насамперед від розуміння ним фундаментальних засад теорії мовознавства: мова як система і структура, мова як функція, мова як вербалізована мисленнєва діяльність, мова як текст та ін. Лінгвістика в диспозиції мовознавчої / літературознавчої аргументації не тільки об'єктивує оригінальність і повноту узагальнень теоретиків літератури, але й дозволяє реструктурувати мовну свідомість митця, фактологічно окреслити його інтелектуально-естетичні коди, їх системність, закономірність і оригінальність.

               Дискусійна ситуація з визначенням (і самовизначенням) літераторів неокласичного кола ставить перед філологією складні питання ідентифікації текстів за універсальними, єдиними з мовно-естетичного погляду критеріями. Теза В. Петрова («Микола Зеров та Іван Франко») відбиває неоднозначність ситуації, за якої неокласики не сприйняті і не зрозумілі тим, хто звик ототожнювати «українську літературу» з "реґіоналізмом" і кожен прояв        а-реґіонального мистецтва сприймати як не – літературу, як «мистецтво, що існує ради мистецтва». Розглядаючи «якісну літературу як не властиво українську, як літературу на ґрунті літератури, і, змішуючи стиль зі стилізацією, тлумачать автори, позбавлені ознак реґіоналізму, як наслідування, переробку і переспів. Реґіоналізмові народників і модерністів «неокласики» протиставляють вимогу літератури «високого стилю», літератури, яка воліє не бути провінційним відгомоном російської або європейської, а опосісти рівноправне місце в колі світових літератур».

У дисертації зосереджено увагу на лінгвістичній об'єктивації феномену неокласичного тексту, де критерій стилістичної домінанти в аналізі аргументується дослідницькою увагою до екстра- й інтралінгвальних факторів. До екстралінгвальних віднесено позамовну культурну ситуацію, що спричинила текст, зумовила його цілісність і приналежність до «поля культури». Інтралінгвальна сутність зумовлена особливостями мовної свідомості, репрезентованої в тексті та його одиницях, що розгортається у просторі мовної системи, можливості реалізації функцій.

Лінгвістична доказовість, що корелюється з можливістю ідентифікації тексту за характерною ознакою, спирається на увагу до внутрішньої мотивації вибору (свідомого чи несвідомого) нового слова, образної моделі, структури фрази, типу звукопису та ін. Важливим критерієм у цьому випадку є функція, можливість/неможливість її реалізації, повноти, зумовленості.

Неологія в лінгвомоделюванні специфіки художнього мовомислення є креативною характеристикою. Численні словотвірні аналоги білорукій Ізольді

(«Ізольда Білорука» Ж. Бедьє) у М. Рильського (золотоокий метеор, срібнокрилі птиці, білоодежна Дездемона, сніжноокі айстри, білокрилий парус та ін.) постають з інтерпретації в перекладі тексту: «Трістан коня сідлає, Ізольда білорука ридає за вікном». Апробована словотвірна модель дозволяє неокласикові відобразити специфічні асоціативні перетинання смислів у французькому й українському текстах, а відтак визначити особливості авторського мовомислення митця. Фактологічно це ілюструється і стилеметричним аналізом, представленим у дисертації: специфічна домінанта М. Драй-Хмари – процесуальність (10,6 % зі 142 неологізмів),     М. Рильського – атрибутивність (57,7 % з 227 неологізмів), домінанта неологічної предметності властива М. Зерову, Ю. Клену, П. Филиповичу (відповідно 44 %, 43 %, 41 % з 125, 126, 51 нового слова). Лінгвомоделювання, отже, постає як пошуково-інтерпретативна експлікація мовленнєвих засобів, які є репрезентантами домінантних виявів художньо-образної системи неокласичного тексту.

Неологізація як критерій ідіостилістичних характеристик мовної свідомості можлива лише за умов звернення до тексту, де наукова аргументація залежить від комплексних підходів, що враховують якісні та кількісні характеристики слів / значень із увагою до їх функціональної мотивації.

У другому розділі "Словотвірна специфіка неокласичних неологізмів як мотивація естетико-художньої цілісності тексту" досліджено природу, лінгвістичний статус і функціональні можливості неокласичної неології: визначено концептуальні підходи неокласиків до неології; обґрунтовано принципи оцінки неокласичного неологізму в науковому аналізі; розглянуто словотвірні особливості неології у творчості неокласиків у їх зумовленості "полем культури" і домінанту лексико-семантичного словотвору як характерну ознаку неокласичного тексту.

Концептуальні підходи до неології інтегровані у проблему лексичного збагачення української літературної мови та розвитку її функціонально-стилістичних інтенцій. Вихідна позиція в аналізі – вибагливість неокласиків до слова, що виявилася як у вербалізованій творчій рефлексії поетів, так і в експлікованому вираженні неокласичних ідей і засад.

На тлі багатовекторної поляризації художньо-мистецьких засад і появи численних літературних угруповань першої третини ХХ ст., їх розмаїтості, мінливості неокласики становлять виняток: вони не писали маніфестів, програм, універсалів, не створювали організацій, залишаючись поза тим, що І. Дзюба назвав "синдромом гурткового месіанства". "Глибший і тонший культурний настрій" неокласиків виявляє себе в тяжінні до строгої форми, до великої спадщини світової літератури" (М. Рильський). Для неокласиків неприйнятна деструкція, формалізована "гра" зі словом – їх "культ словесної форми" зумовлює обмеження щодо лексичних новотворів. Спільна риса поетів цього напрямку: вони "настільки делікатно поводилися з мовою, що у них ми ніби й не зустрічаємо неологізмів. Але вони є" (В. Русанівський).

Ідейно-естетичні позиції неокласиків визначили орієнтацію на класичні зразки, з одного боку, та художню опозицію до футуризму (кверофутуризму, панфутуризму), де новотвори були метою, невиправданим експериментом зі словом. "Культура чи халтура?" – розмежовує М. Зеров явища словесної гармонії, вкорінені у традицію, і деструкцію смислів, значень, що виникає внаслідок захоплення зовнішнім, формою. Тому у неокласиків майже не спостерігається експліцитно вираженої рефлексії щодо власних неологізмів. У дисертації обґрунтовується результативний метод "прочитання" мотивацій авторських новотворів через екстралінгвальні щодо тексту ситуації: літературну критику, епістолярій та ін. Комплексний підхід забезпечує повноту висвітлення проблеми неокласичної неології з погляду мотивації та функціонально-стилістичної повноти.

Ключ до семантики поцінованих М. Зеровим ("чільним", на думку І. Огієнка, "неокласичним генералом", за характеристикою М. Драй-Хмари, неокласиком) літераторів у їхній протиставленості брутальності, суєтності, словесному хаосу: "мудрий Аристарх, філолог і естет", "глибина тексту" Гомерових рапсодій, "Фет и нежный Блок", "культурна Геллада", "давня Ольвія", "героїчний розмір і епічний тон", "струнке барокко" є понятійною, а отже і семантичною антитезою "темному кроку літературних мод", "вінку нікчемних од", що їх "сплітали для владик" "рої" "поетів і піїток".

У дисертації окреслюється мовно-естетична позиція, що цілком екстраполюється і на М. Рильського – неокласика, виявляючи себе в поетичній рефлексії митця (зокрема, в епітетах до слова слово: ласкаве, журливе, тихе, дуже, неждане, благовісне, співуче, радісне, незначне, непромовлене, найглибше та ін., але також вразливе, суворе, холодне, шорстке, лихе, вороже, сіре і тяжке, де слово постає іманентною сутністю з самостійним буттям в поетичному світі).

Естетична аргументація і творча практика неології у М. Драй-Хмари відбуваються в загальному річищі неокласичної вимогливості: засвоювати найвищі поетичні висоти ("верхогір’я"). Вдумливі і тонкі спостереження щодо новотворів знаходимо в літературно-критичній спадщині: "Поема Лесі Українки "Віла-посестра" на тлі сербського та українського епосу" (пор. віла-посестра, біла віла, побрат = побратим, посестраться та ін.), "Нотатках про чеський переклад поезій Павла Тичини", інших працях, як і власній творчості, де неологія особливо яскраво втілюється на лексико-семантичному рівні.

Літературознавча традиція оцінки неокласичного неологізму спирається, таким чином, на критерії: самооцінки митців цього напрямку, ідеологічної заданості (як критерій відповідності / невідповідності радянським реаліям), аналізу особливостей поетики і місця текстів неокласиків в історії української літератури.

Мовознавчі підходи до неологізмів у неокласичній поезії, насамперед, обґрунтовують словотвірні особливості, статус новотворів у тексті, їх функції, вплив на розвиток літературної мови. Новим є аспект, розроблений у дисертації – аналіз новотворів неокласиків як ідентифікаційної ознаки словесної культури. Доводиться, що лінгвістична перспектива у стилістичному аналізі неокласичної неологізації пов’язана з функціональною інтерпретацією як методологічною домінантою аналізу. Інтерпретативно-стилістичний підхід спирається на синтетизм знання, пошук критеріїв цілісного аналізу мовної свідомості homo sapiens.

Словотвірні особливості неологізмів у творчості неокласиків зумовлені "полем культури". Пріоритети класичної культури, відштовхування від формалізму і, натомість, заглиблення в сенси явищ, смислові перегуки з європейським світом, інтелектуальні асоціації, паралелі, алюзії, розгорнуті в метафори і символи, спричинили до виразної домінанти лексико-семантичного словотвору як характерної ознаки неокласичної поезії. Об’єктивно у творчості неокласиків присутні неологізми різних типів словотворення, на що звертають увагу і дослідники (Г. Вокальчук, Н. Гаврилюк та ін.), але не всі вони є ідентифікаційною характеристикою тексту.

Неоднозначне поціновування лексико-семантичної деривації з погляду продуктивності / непродуктивності (порівняно з іншими типами словотвору) відбилося і на характеристиках неокласичної лексико-семантичної деривації (менш продуктивний тип словотвору – Н. Гаврилюк), "свідчення постійної смислової рухливості мови на тлі її синхронного стану" (І. Самойлова). У дисертації проаналізовано складні взаємозалежності екстра- й інтралінгвальних факторів як причиновості інтенсифікаційних процесів у лексико-семантичному словотворі неокласиків, визначено спільну рису лексико-семантичної неології неокласиків: зміщення усталених семантичних зв’язків, схарактеризовано і подано лексико-граматичні розряди неології, вказано на її присутність в сучасній літературній мові (фіксація у словниках), частотність у різних авторів-неокласиків. Аналізувалося близько 700 неологізмів, з них 52 – лексико-семантичних новотвори. Частотність неології в цілому і лексико-семантичної має тенденцію до стабільності в усіх авторів: 21,5% у М. Драй-Хмари (145 одиниць із сумарної кількості), 18,5% у М. Зерова (125 одиниць), 18,8% у Ю. Клена (127 одиниць), 33,7% у М. Рильського (227 одиниць), 7,4% у П. Филиповича (50 одиниць). Відносність підрахунків пов'язується з різними масивами текстів, а щодо лексико-семантичної неології – складністю в багатьох випадках паспортизувати зміщення семантики. Дисертація включає неологічну стратифікацію і таблиці лексико-семантичних неологізмів за критеріями джерела, авторства і частиномовним.

Композити розглянуто в контексті естетичної причиновості неокласичного словотвору. Обґрунтовано тезу про контамінацію народно-пісенної і книжної традиції у творенні складних слів (берізки-сирітки, бабуся-школа, відгулень-кінь – М. Рильський; горіти-променіти, врода-бранка, дрібно-малий – М. Зеров і білоокий, білоодежний, далеко-пурпуровий – М. Рильський, Енній-співець, зоряноокий, максимільян-волошинський –    М. Зеров та ін.). Аргументовано думку про "міграцію" композитів-неологізмів у просторі неокласичної словесної культури (білогривий – М. Рильський, М. Зеров; блискавка-змія М. Драй-Хмара, М. Рильський, дзвінкоголосий – М. Зеров, М. Рильський, легкокрилий – М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський та ін.)

Оцінна атрибуція номена висвітлюється як резерв неологізації в контексті дії про вплив синтагматично зумовлених процесів на розвиток семантики слова. Аналізуються активні тенденції, відбиті в неокласичних текстах, до усталеності моделей лексико-семантичного словотвору, що включають оцінний атрибут номена (темноводий – М. Драй-Хмара, темнозорий – Ю. Клен, темноокий – М. Рильський та ін.; холодно-росяний ‑ М. Драй-Хмара, холодно-темний – П. Филипович та ін.) Зроблено прогностичний висновок про актуалізацію апробованих неокласиками типів неологізації в сучасній літературній мові внаслідок піднесення мовно-культурної свідомості українців.

У третьому розділі "Функціонально-стилістична сутність неокласичних неологізмів" обґрунтовано неологізацію як мовно-естетичну рефлексію на світ: визначено і схарактеризовано неологізми – вербалізовані ментальні домінанти; досліджено неокласичні неологізми в аспекті образної організації художнього простору; об'єктивовано неологічну трансформацію культурних символів та їх вербальних естетизованих форм: парнаського кларизму, колористичних номінацій, епітетних неологізацій.

Неологізм інтерпретується як вербалізована форма номінації функціонально-естетичних домінант неокласичної поезії. Розглядаються семантико-функціональні константи домінантних новотворів в ідіостилі (естетизація атрибуції "золотий" у М. Драй-Хмари і семантико-дериваційна парадигма: золотокосий, злотомитрий, зелено-золотавий, золотодонний, золотіти, золотокрилий, золоторуно, золотоспівний, золотосяйний, золотохвостий та ін.); здатність домінантної неології до символізації (буря, сніг, холод як наскрізний символ неокласиків); кореляція з сюжетно-тематичними складниками художнього твору; тенденція до творення семантико-символічних асоціативних рядів (проростень у М. Драй-Хмари – просторінь, прострумитися у Ю. Клена в контексті "початку нового", "розкриленості").

Номінації функціонально-естетичних домінант дозволяють дешифрувати мовомисленнєву конструкцію поетичного світу (узагальнено-реальні опоненти і однодумці неокласиків: анальфабет, аспанфут, архітектори-нездари, гермакопіди, гімнограф, деструктор, панфут, панфутурист, спец. футурист – неокласик, бібліофаги, патріарх-шляхолог та ін.)

Трансформація культурних асоціацій у неокласичному тексті розглядається в диспозиції традиції і новаторства. Мовні процеси метафоризації, метонімізації та символізації аналізуються з погляду значеннєвих інтенцій неологізму і зумовленостей та обмежень світоглядними, естетичними критеріями і культурною традицією.

Найширше неокласична неологізація спирається на метафоричне перенесення значення (образні домінанти простору: І всі колись з’єднаються в просторі - / Людина, звір, і квітка, і блакить – П. Филипович; простір ясніє синьоокий; Не ясноокий образ Беатріче / І не вакханки темний, п’яний зір / Мене тривожить і невпинно кличе / В незнану даль, у золотий простір – М. Рильський та ін.

Метафоризована домінанта неокласичної ментальності водночас реалізує можливості до трансформації семантики в ідіостилістичних контекстах: у М. Драй-Хмари простір (15 метафоризованих неологізмів) – це енергія (буйний, п’яніти), воля (вільний, погуляти), колір і звуки (голубий, синій, огняний), подолання перешкод на шляху до простору (пробившись, хочу вийти на простір) та ін. Схожі характеристики простору у інших неокласиків, проте у П. Филиповича, це ще й космічність, планетарність простору, історичності (музи Греції, нове століття, інший храм), у М. Рильського (30 слововживань) – антропоморфність (блакитноокий, він кличе, тривожить), у М. Зерова простір втілює ідею води, моря (І довго ще, купаючись у морі, /Поети увижатимуть в просторі/ Ахейські весла та низькі човни), а з іншого боку – пов’язаний із небом, горами, степом (А в небі, переймаючи простір, / Піднісся Чатир-Даг двійним наметом) та ін.

У дисертації доведено, що домінантні константи-неологізми творяться відповідно до мовних законів метафоризації та метонімізації, але в текстах неокласиків вибудовують естетико-концептуалізовану модель відповідностей, тотожностей і відштовхувань, а отже, слугують ідентифікаційними характеристиками неокласичного тексту.

Символізація культурних асоціацій (лебідь у М. Драй-Хмари, що став символом неокласичної єдності і творчості; сніг, буря, заметіль у М. Рильського і трансформація цих символів у текстах інших неокласиків) проаналізована в дисертації як ресурс, можливість і перспектива семантичного розвитку слова.

Проведене дослідження статусних параметрів неологізмів у неокласичному тексті дозволило зробити такі висновки:

Мовно-естетична специфіка неокласичного тексту продуктивно інтерпретується і пояснюється в категоріях, поняттях і за допомогою спеціальних інструментальних методів, що відбивають рівень лінгвістичного знання, можливості різноаспектних підходів до проблеми і корелюють зі складною художньо-естетичною системою, вербалізованою у слові.

Лінгвістичне обґрунтування мовно-естетичних особливостей неології у неокласиків спирається на принцип функціонально-стилістичної домінанти в лінгвістиці авторського тексту. Мовознавча доказовість, обґрунтована як можливість ідентифікації тексту за характерною ознакою, інтегрується водночас у лінгвостилістичній інтерпретації з літературознавчою доказовістю. У дослідженні неології та її функцій домінує антропоцентричний вимір філологічної проблематики, в якому літературознавче знання (екстралінгвальне щодо мовної проблематики) реалізує методологічну засаду додатковості і має характер зовнішнього контексту.

Концептуальні засади неокласиків щодо неологізації спираються на розуміння універсальності, стабільності, історичної спадкоємності і всеохопності простору словесної культури. Неологізація пов’язана з вербальним представленням нових явищ, станів, ознак і тому провокує внутрішню напругу мовної системи, тексту як за фактом творення, так і функціонування. Неокласики піддають різкій критиці увагу формалістів лише до зовнішньої будови слова. Натомість мовно-художня практика неокласиків зосереджена навколо лексико-семантичного словотвору як ідентифікаційної ознаки тексту, пошуку нових значень, виявлених у слові асоціацій, смислів і культурних перегуків. Інші типи неологізмів, творені неокласиками, відбивають дериваційний потенціал української мови, але не є системними специфічними характеристиками художнього мовомислення неокласиків.

Своєрідність лінгвістичного статусу неологізмів у неокласиків зумовлюється екстралінгвальними факторами (світоглядно-естетична концепція неокласицизму, суспільні і культурні обставини творення, історичний час, жанр та ін.), а також інтралінгвальними факторами (гнучкість мовної системи, ідіостилістичні характеристики, заданість функцій та ін.). Неокласики зосереджують увагу на рухові семантики слова як можливості позначити нові смисли, нові прочитання вже відомого, еволюцію думки, субстанції. Функціональний статус неологізмів визначено в такому разі інтелектуальними інтенціями слова.

Суцільне обстеження неокласичного поетичного доробку свідчить, що кількісно неологізми посідають периферійне місце в лексико-семантичній структурі проаналізованих текстів: близько 700 слів цього типу не складають помітної питомої ваги в обстеженому текстовому масиві, особливо коли врахувати, що лише половина одиниць (330 слів) може кваліфікуватися як індивідуально-авторські неологізми, тоді як решта складається з потенційних та оказіональних слів, тобто слів, що є відносними неологізмами. З іншого боку, наведена статистика свідчить про надзвичайно уважне ставлення неокласиків до нового слова, дозволяє зосередити увагу на функціонально-семантичній мотивації кожного неологізму, його стилістичному потенціалі.

Неокласичні неологізми в аспекті їх кількісних характеристик виявляють певні ідіолектні особливості. Найбільше їх виявлено в М. Рильського (33,8 % або 227 одиниць із загальної сукупності 671 в неокласичному доробку), помітно менше – у П. Филиповича (7,6 % або 51 одиниця), тоді як три інші поети-неокласики посідають майже серединне місце між цими двома полюсами: у М. Драй-Хмари 21,2 % або 142 одиниці; у М. Зерова 18,6 % або 125 одиниць; у Ю. Клена 18,8 % або 126 одиниць. Справа майбутніх досліджень виявити питому вагу лексичної неології в текстах кожного з неокласиків, коли йдеться про увесь творчий доробок кожного з авторів. Можливо, вищою вона буде саме в М. Драй-Хмари.

Безсумнівно, за виявленими кількісними співвідношеннями приховані ментально-образні уподобання поетів, що і знаходить свій ідіолектний вияв. Так, тогочасні характеристики М. Драй-Хмари як поета споглядального, пасивного принципово не відповідають мовно-естетичним і функціональним закономірностям його мови, особливостям творення неології. З іншого боку, як це і доведено в дисертації, М. Рильський постає в першу чергу як творець епітета, епітетної метафори, як художник слова, що сприймає світ через його ознаки і відповідно вербалізує цей світ у поетичному тексті.

Ідентифікація неокласичного тексту за неологічною ознакою визначена домінантними типами неології, що спираються на метафоризацію і, менше, метонімізацію. Метафоризована неологія вибудовує конструктивний простір тексту (домінанти простору, часу, концептуальне відображення буття та ін.), формує ідіостилістичні параметри поезії. Як критерій єдності художньо-естетичного напрямку визначено спільні для неокласиків особливості творення неології (домінанта лексико-семантичного новотвору композитів), продуктивність метафоризованих новотворів, здатність їх до семантичної кореляції, що дозволяє ідентифікувати неокласичний текст за неологічною ознакою.

Інтерпретативно-функціональний аналіз лексичних новацій спирається на обґрунтування особливої природи мовомислення неокласиків і специфіки їх мовно-естетичної рефлексії. Неокласичні новотвори дозволяють прочитувати просторові і часові культурно-мовні асоціації ("Лебідь" Маларме – "Лебідь" М. Драй-Хмари – символізація в неологізмі неокласичного напрямку), в нових мовних знаках знаходити доведення актуальним процесам розвитку мови й естетичної свідомості.