| Краткое содержание: | У вступі з’ясовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано наукову новизну та практичне значення дисертаційної праці.
У першому розділі «Проблема вивчення конфесійної лексики» з’ясовано історію та сучасний стан вивчення конфесійної лексики. Здійснено спостереження над місцем ЛСГ «назви богослужінь, обрядів, священнодій, їхніх різновидів та частин» у лексичній системі української мови.
У підрозділі 1.1. «Дослідження конфесійної лексики в ХІХ – 90-х роках ХХ ст.» стисло розглянуто історію вивчення християнської лексики у зарубіжній славістиці й докладно викладено студії з цієї галузі українських лінгвістів на рідних землях й діаспорі. Так, 20-ті – 90-ті роки ХХ ст. в українському мовознавстві характеризуються різнобічними підходами до розгляду української конфесійної лексики. Правопис й акцентуації окремих лексем зі сфери релігії, їхній етимологічний аналіз розглядав І.І. Огієнко, джерела, шляхи запозичення церковних лексем в українську мову досліджував П.К. Ковалів, українську діалектну церковну лексику вивчали Є. Грицак та О. Горбач, історичний аналіз окремих тематичних підгруп української церковної лексики виконали О. Горбач, М.Л. Худаш, Ф.А. Непийвода та ін. У цьому підрозділі схарактеризовано основні процеси, які впливали на розвиток української конфесійної лексики з кінця ХІХ до 90-х рр. ХХ ст., зокрема введення української мови в конфесійну сферу, переклад богослужбових книг українською мовою тощо.
У підрозділі 1.2. «» проаналізовано вивчення української сакральної лексики у нинішній період. Становлення та історію розвитку конфесійного стилю, його функціонування в сучасній українській літературній мові розглядають у своїх студіях Н.Д. Бабич, Н.Я. Дзюбишина-Мельник, В.Б. Задорожний, М.П. Крупа, М.В. Скаб та ін. Над проблемами методології перекладу Святого Письма та літургійних книг українською мовою працювали Л.Л. Звонська-Денисюк, М.М. Кольбух, О.В. Кровицька, С.Л. Лісняк, Л.М. Полюга, Т.В. Мороз, Л.О. Ткач та ін.
Питання походження богословської лексики та фразеології цікавили Г.М. Дидик-Меуш, Г.Я. Наконечну, Л.В. Струганець та ін. Правописні питання та проблеми уніфікації церковних найменувань вивчали Н.Д. Бабич, Н.Я. Дзюбишина-Мельник, В.В. Німчук, О.С. Федик та ін.
З 90-х років ХХ ст. активізується робота з вивчення конфесійного стилю української мови. Питання запровадження рідної мови у сферу богослужіння в Україні порушували В.В. Німчук, Ю.А. Ісіченко, Н.В. Пуряєва та ін.
В.В. Німчук опублікував серію статей, присвячених питанням уцерковлення української мови та перекладів українською мовою Святого Письма. У своїх студіях науковець українську мову називає сакральною, священною. Досліджуючи історію українських перекладів Святого Письма, мовознавець аналізує накопичений століттями досвід у перекладі Біблії українською мовою, ураховуючи при цьому працю як православних, так і греко-католиків та протестантів над перекладами конфесійних текстів українською мовою.
Проблеми уцерковлення української мови й розвитку української церковно-обрядової термінології досліджували учасники українсько-австрійського проекту «Das Ukrainishe als Kirchenschprache / Українська мова в церквах» (брали участь В.В. Німчук, Н.В. Пуряєва, С.В. Сабліна, М. Мозер, Ю. Бестерс-Ділґер, М. Бухмаєр).
У підрозділі 1.3. «Богослужбово-обрядові назви в лексико-семантичній системі української мови» в українській церковно-обрядовій лексиці, у межах якої функціонують найменування частин храму та предметів церковного вжитку, назви церковних посад, назви богослужбових книг, назви церковних співів, назви релігійних свят, постів, загальниць тощо, виділяємо назви церковних богослужінь, обрядів, священнодій їхніх різновидів та частин, які визначаємо як богослужбово-обрядову лексику (УБОЛ).
В українській мові церковно-обрядова термінологія об’єднується в лексико-семантичне поле (ЛСП), центром чи ядром якого можна вважати лексему богослужіння. У ЛСП «богослужіння» виділяємо лексико-семантичну групу (ЛСГ) «назви богослужінь, обрядів, священнодій, їхніх різновидів та частин», у якій виокремлюємо декілька мікрогруп: «загальні назви богослужінь» (відправа, набоженство, служба та ін.); «назви добових богослужінь» (вечірня, полуношниця, утреня, часи, Літургія та ін.); «назви приватних богослужінь» (акафист, молебень, панахида, парастас, похорон, сороковини та ін.); «назви церковних таїнств» (Вінчання, Єлеопомазання, Миропомазання, Сповідь, Хрещення); «назви складників богослужінь і таїнств» (анафора, Літургія вірних, Літургія оголошених, полієлей, проскомидія та ін.); «назви обрядів» (введення, возведення, мирування, освячення, поклоніння святому хресту, чаша спільна, відпущення гріхів, вхід, розрішення тощо); «назви священнодій» (відречення сатани, вінчання, кадіння, обітниця тощо); «назви літургійних жестів» (благословіння, головопреклоніння, колінопреклоніння, поклін та ін.); «назви молитов, молитовних формул та літургійних виголосів» (відпуст, ектенія, мирствування, прохання, слова встановлення та ін.).
У межах ЛСГ виділено мінімальні семантичні об’єднання, згруповані на основі загальної для всіх термінів родової семантичної ознаки. Тобто в ЛСГ навколо родового терміна (часто домінанти групи) об’єднуються видові терміни, утворюючи ієрархічно організовані семантичні єдності (тематичні мікротерміногрупи), вершиною яких є родовий термін. Подібне розташування і взаємозв’язок усіх елементів ЛСГ здійснюється переважно на основі гіпонімічних відношень. Для УБОЛ характерне явище гіпонімії (напр. гіперонім відпуст має кілька співгіпонімів: відпуст великий, відпуст дня, відпуст звичайний, відпуст Літургії, відпуст недільний, відпуст проскомидії). Системі УБОЛ властива велика кількість одиниць, які вступають у синонімічні відношення. У межах УБОЛ виділяємо декілька основних типів синонімії: 1) стилістична (у спеціальній сфері функціонування та вживання досліджуваної лексики часто протиставляються такі синонімічні пари: «церковнослов’янізм – власномовне слово», напр.: возглас – виголос, одпуст – відпуст; «нейтральне слово – урочисто-піднесена назва», напр.: обіцяти – присягати – давати клятву – складати обіти – прирікати; «піднесено-урочиста назва – розмовне слово», напр.: проповідь – казання – наука); 2) дублетна (в УБОЛ наявні синонімічні пари, у яких лексеми не відрізняються одна від одної ні семантичними відтінками, ні сферою вживання: «власномовне слово – запозичене слово», напр: Обідня – Літургія, тайна – сакрамент, молебень – параклис); 3) словотвірно-морфологічна (представлена синонімічними одиницями різних способів термінотворення: кадіння – кадження, обіт – обітниця, хрестити – класти хрест, висвятити – посвятити тощо; 4) фонетично-правописна (зумовлена частково співіснуванням двох традицій передавання запозичених лексем – східноукраїнської і західноукраїнської), напр.: акафист – акатист, ектенія – єктенія, литія – літія тощо. Значно рідше виникнення фонетично-правописних варіантів пов’язане з богословським розумінням терміна (Хрещення (від хрест) – Хрищення (від Христос) тощо).
У другому розділі «Історія назв богослужінь» у діахронному плані досліджено найменування богослужінь та їхніх складників. Спостереження оформлено у вигляді історико-лексикологічних етюдів, присвячених окремим термінам чи термінологічним мікрополям, заснованим на спільності лексичного значення (так звані гомосемні термінополя: синонімічні, дублетні, гіперо-гіпонімічні ряди).
Підрозділ 2.1. «Загальні назви богослужінь» присвячено історії функціонування окремих слів, які виражали поняття «богослужіння». Таке поняття упродовж історичного розвитку богослужбово-обрядової лексики української та деяких інших слов’янських мов передавали лексемами слоужьба, слоужєни~, отправа, набоженство тощо. Генетично цей термінологічний ряд не є однорідним, оскільки до його складу входять різні за походженням терміни, що не однаково представлені в пам’ятках окремих періодів розвитку української мови. Домінантою у цьому ряді виступає лексема служба (від стукр. служити від псл. *služiti). У стсл. мові лексема слоужьба у своїй структурі разом із світськими значеннями: ‘служба’; ‘турбота’; ‘справа, робота’; ‘користь’; ‘жертва’; ‘жертвоприношення’, поєднувала спеціальну семантику ‘богослужіння’; ‘Літургія’. У світських пам’ятках ХІ–ХIV ст. лексема слоужьба ‘богослужіння; Літургія’ виступала як гіперонім для тематичної терміногрупи назв церковних богослужінь. Церковно-термінологічне значення лексеми слоужьба відділилося від світського завдяки сполученню її з конкретизувальними означеннями ст.а", цьрковна", доуховьна", божая, божєствьньная, які дають змогу розрізняти спеціальну семантику лексеми слоужьба від світської. У СУЛМ лексема служба полісемантична і в одному зі значень входить до української церковної термінології як слово на позначення богослужіння.
Лексема служіння – калька гр. λατρεία ‘служіння; служба, служіння Богу’ – через стсл. посередництво у формі слоужєни~ запозичена до давньоукраїнської мови. В українських пам’ятках ХІ–ХIV ст. її засвідчено з подвійною семантикою: 1) ‘богослужіння; церковна служба’; 2) ‘звершення богослужіння’. Згодом церковна семантика лексеми слоужєни~ звузилася, в богослужбових пам’ятках ХV–ХVІІІ ст. ця лексема вказувала лише на дію за значенням ‘здійснювати богослужіння’, яку має в сучасній українській мові її континуант служіння.
Лексика досліджуваної групи збагачувалася і за рахунок поодиноких запозичень із польської мови або з латинської мови через посередництво польської. З XVI ст. український богослужбово-обрядовий фонд поповнився терміном набоженство (пол. nabożeństwo ‘побожність, покора; церемонія релігійна; обряд релігійний’). У богослужбових і світських текстах ХVІ – ХVІІІ ст. лексема набоженство засвідчується з подвійним церковно-термінологічним значенням: 1) ‘богослужіння’; 2) ‘сповідування; релігія’. Останнє в процесі історичного розвитку УБОЛ втратилося. У сучасній українській літературній мові термін набоженство сприймають як регіоналізм, оскільки сфера вживання його є вузькою і використовують його лише зрідка в греко-католицькій церковній практиці.
В українській богослужбово-обрядовій лексиці поряд із терміном служба поширена народна назва відправа (від відправляти) стукр. отправа, у якій церковне значення ‘служба церковна’ сформулювалося значно пізніше (XVII ст.), аніж у лексеми служба.
У підрозділі 2.2. «Назви добових богослужінь» розглянуто мікротерміногрупу добових богослужінь, основу якої утворюють лексеми- кальки, рідше – прямі запозичення, перенесені на український ґрунт з гр. мови через посередництво старослов’янської: вечірня (гр. ˜σπέραι ‘вечірня служба’), повечер’я (гр. ¢πoδεîπνον ‘після вечері’), полуношниця (гр. μεσονύκτιος ‘церковна служба, яка здійснюється опівночі’), утреня (гр. Óρθρος ‘світанок, ранок, ранній’), часи (гр. ραι ‘час, година, доба’), Літургія (гр. λειτουργία ‘загальна служба, Літургія’), всенічна (гр. παννυχίς ‘всенічне бдіння, всенічна служба або молитва’). До цієї мікрогрупи відносимо лексему Обідниця (псл. *obědьnica від псл. *obědьnь(jь) від псл. *obědъ), яка введена до української мови із стсл. із значенням ‘богослужіння в християнській церкві, що виконують замість Літургії або разом із нею’.
У пам’ятках давньої української мови позначення поняття ‘вечірнє богослужіння’ називали деривати вєчєрьн", вєчєрьн"", вєчєрьница, серед яких найстійкішою виявилася форма вєчєрьн". Семантична структура її дещо ускладнилася з появою видових щодо неї складених лексем: вєчєрьн" мала", вєчєрьн" вєлика", вєчєрьн" повьсєднєвьна". Форма вєчєрьн"" з плином часу в українській мові повністю втратилася, а форма вєчєрниця (>вєчєрьница) залишилася в говірках із старовинним значенням ‘вечірня зірка, зірниця’. У сучасній українській мові функціонує два варіанти: вечерня і вечірня. У церковній практиці УАПЦ надано перевагу формі вечерня, а УГКЦ і УПЦ КП – формі вечірня.
На назву добового богослужіння, яке виконують ввечері, вказували лексеми павєчєрьн" і павєчєрьница ‘богослужіння після вечірні; повечер’я’, які в новоукраїнський період були витіснені на периферію терміновживання новим терміном повєчерїє ‘вечірнє богослужіння, що здійснюється після вечері’ (поч. ХІХ ст.). Розширення лексичного значення церковнослов’янізму повєчерїє відбулося завдяки появі на його основі похідних термінологічних словосполучень, атрибутивний компонент яких конкретизував загальнородове значення іменникового члена. У новоукраїнській мові виникло гіпонімічне гніздо велике повєчерїє, мале повєчерїє. У СУЛМ зі семантикою ‘моління після вечері’ функціонує повністю українізована форма повечір’я.
Упродовж історичного розвитку української мови зі спеціальною семантикою ‘церковна служба’ функціонувала синонімічна пара часú – година – кальки гр. ρα ‘час, година, доба’. Фіксація українськими богослужбовими пам’ятками лексичних сполучень часú пєрвыи, часú трєтыи, часú шєстыи, часú дєв#тыи дає чітке розуміння того, що вони вказують на окремі богослужби, які виконують в церковній практиці в певному порядку і відповідний час. Синонімічна пара час – година збережена до сьогодні. Однак форма година більш характерна для церковної практики УАПЦ, а лексема час домінує у практиці УПЦ КП і УГКЦ.
На позначення церковного богослужіння, яке виконували протягом ночі, пам’ятки давньої української мови засвідчують термінологічну словосполуку вьсєнощьно~ бúдhни~, що є гр. калькою παννυχίς ‘всенічна, всенічне бдіння, всенічна служба або молитва’ (гр. παν- ‘все’ і гр. νυχίς- ‘ніч’). Крім того, гр. παννυχίς із семантикою ‘всенічна служба’ відповідала стсл. лексема обнощьница (псл. *obnokt’ьnica від псл. *obnokt’ьje від псл. *obnokt’ь), яка ще вийшла з ужитку в стсл. мові. У процесі історичного розвитку обрядової лексики термінологічне сполучення вьсєнощьно~ бúдhни~ могло розщеплюватися, утворюючи два окремі терміни – вьсєнощно~ та бúдhні~ (від бúдhти ‘не спати; бути пильним, уважним’), при чому спеціальна семантика цих термінів не втрачалася. Так, уже лексикографічні джерела новоукраїнського періоду містять форми всенощне, всеношне, всенощна, усеношна. У СУЛМ спостерігаємо такий ряд фонетичної варіантності: всенічна, усенічна, всеношна, всенощна, всенощне, всеночне, всеношне. У практиці УПЦ КП використовують форму всенічне бдіння. У ХХ ст. процес проникнення української лексики в церковно-термінологічну галузь спричинив появу нових лексичних відповідників до церковнослов’янізмів всенічна – цілонічна; всенічне бдіння – нічне чування, всенічне пильнування.
Із церковно-термінологічним значенням ‘церковна служба, яку виконують опівночі; частина всенічної’ в давньоукраїнських писемних пам’ятках засвідчено лексему полоунощьница (полоуночьница) (калька гр. μεσονύκτιος ‘північний’, ‘у північ (виконаний)’), до якої у сучасній мові виникли нові українізовані відповідники: опівнічниця, зрідка – північна, опівнічна відправа, опівнічна.
На позначення ранішнього богослужіння пам’ятки української мови фіксують такі слова та їх варіанти: оутрьн", оутрьн"", оутрьница, заоутрьн", завтрєн". Однак у процесі історичного розвитку УБОЛ деякі з цих форм затрачалися і припиняли своє функціонування. Найстійкіша форма оутрьн" залишилася у вигляді утреня. Нинішній назві ранішнього богослужіння утреня відповідають нові українські відповідники – рання та ранішня (найбільш характерні для практики УАПЦ).
Найголовніше добове богослужіння – Літургія. Лексема Літургія – це запозичення з гр. λειτουργία ‘загальна служба, літургія’, яка у формі литоурги" через стсл. мову потрапила до давньоукраїнської. Церковні пам’ятки ХІ–XIV ст. на позначення Літургії фіксують також і назву хєрономи" (гр. χειρονομία ‘жестикуляція, рух руками’, що стало вихідним значенням для священнодії взагалі), яка рано вийшли з ужитку. У пам’ятках XV – XVІІІ ст. її не виявлено. Паралельно з терміном литоурги" богослужбові пам’ятки ХІ–ХІV ст. засвідчують термін-дублет обhдьн" ‘основне богослужіння в християнській церкві, яке виконують в першій половині дня, до обіду; Літургія’. Дублетна пара литоурги" – обhдьн" функціонувала протягом усієї історії розвитку УБОЛ й збережена до сьогодні. До цієї дублетної пари богослужбові пам’ятки XV–XVIIІ ст. засвідчують синонім служба божая. Дублетна пара Літургія – Обідня та їхній синонім Служба Божа зберегли своє обрядове значення до наших днів.
У підрозділі 2.3. «Назви приватних богослужінь» розглянуто групу лексем, що вказують на богослужіння, які священнослужителі здійснюють на потреби окремо конкретних осіб (Шлюб, Хрещення, Маслособорування, молебні й молитви, що стосуються життя окремого християнина від народження до смерті). У практиці Церкви приватні богослужіння називають требами. Лексема трhба в стсл. мові означала ‘жертву, жертвоприношення’. Вона з цією семантикою потрапила до давньоукраїнської, у якій продовжила свій семантичний розвиток за лінією ‘жертва’, ‘жертвоприношення’ (процесуальне значення) і паралельно розвивала церковно-християнські значення ‘жертва’ → ‘Святі Дари’; ‘жертвоприношення’ → ‘священні обряди’.
Церковно-обрядовим християнським семантичним дериватом терміна трhба (треба), що дійшов до наших днів, стало значення ‘приватне богослужіння, таїнство’. Вихідним щодо семантики лексеми треба ‘приватне богослужіння, яке здійснюють при потребі й на прохання одного чи кількох осіб за особливих обставин їхнього життя’ виступає значення ‘потреба, необхідність’ (між іншим, щодо етимології пор.: гот. tharba – ‘потреба’, дввнім. darba ‘нестача’ та семантику словотвірних похідних: трhбованиє ‘те, що потрібне’, ‘потреба’, ‘нужда, нестача’, ‘задоволення прохання, потреби’, трhбовати ‘мати потребу в чомусь’, трhбованыи, трhбыи ‘потрібний’ тощо).
До складу мікрогрупи «приватні богослужіння» належать переважно лексичні одиниці, які потрапили до нас у вигляді прямих запозичень або кальок із грецької мови, напр.: акаfистú ‘хвалебний спів, молитва в честь Христа, Богородиці й окремих святих’ (гр. ¢κάθιστος ‘несідальний (спів)’ від гр. α ‘не’ і καθίζω ‘саджу, сідаю’). В українській народнорозмовній мові функціонують фонетичні варіанти слів із хв та хт, що виникли на ґрунті староукраїнської вимови θ як фт: акахвист та акахтист. Щодо сучасних варіантів: акафіст і акафист, то вважаємо, що виправданою формою є остання, оскільки пам’ятки української мови виразно засвідчують, що в Україні здавна вимовляли и після ф. Зрідка засвідчено також варіант акатист, що відбиває правило передачі грецької «тети» у правописному кодексі 1928 р. Лексема параклисú ‘покірне прохання, усердна молитва’ (гр. παράκλησισ ‘заклик, відозва, прохання’, яка пов’язана з гр. παρακαλέω ‘закликаю, прошу’, від гр. παρα- ‘поруч, біля’ і καλέω ‘гукаю, кличу, закликаю’) у писемних пам’ятках саме з церковно-термінологічним значенням ‘служба церковна’ продубльована лексемою молєбєнь (псл. *modlьbьnú від псл. *modlьba ‘прохання, мольба’). Дублетність параклис – молебень збережена до сьогодні. Давньоукраїнський термін панихида ‘нічне богослужіння’ (гр. παννυχίδα ‘цілонічна богослужба’ від гр. παν- ‘все’ і νύξ- ‘ніч’, спорідненого з псл. *nokt’ь ‘ніч’) в українській мові ХІ–XIV ст. розвинув нове додаткове церковно-термінологічне значення – ‘богослужіння за померлого’. Ця нова сема розвинулася, мабуть, із уваги на читання над померлим Псалтиря впродовж ночі. Згодом семантика слова панихида почала звужуватися, вихідне значення – ‘нічне богослужіння’ поступово втрачалося. Слово панихида стало однозначним – ‘богослужіння за померлого’. Виникнення форми панахида (староукраїнський період) пояснюють асиміляцією голосних у перших двох суміжних складах. Слово парастасú (гр. παράστασις ‘парастас’ букв. ‘стояння поруч’, від гр. παρα- ‘поруч, біля’ і στάσις ‘стояння на місці, нерухомість, спокій’) із вузькотермінологічним значенням ‘заупокійна служба’, функціонувало впродовж усього історичного розвитку УБОЛ (сучасна форма – парастас). У пам’ятках давньої української мови зафіксовано дві назви заупокійного богослужіння: погрєбєни~ (погрєбани~, погрhбани~) (гр. Êνταφιασμός «поховання, похорон») та погрєбальна" ‘заупокійна служба’, остання з яких вийшла з ужитку. У староукраїнський період паралельно із лексемою погрєбú засвідчено термін похоронú, що став нормою нової літературної мови, а лексема погріб архаїзувалася. Деякі богослужбові джерела (діаспорні видання) вживають дериват погребання.
Підгрупа найменувань церковних таїнств представлена сімома основними лексемами: Хрещення, Причастя, Священство, Покаяння (Сповідь), Миропомазання, Шлюб (Вінчання), Маслосвяття (Соборування). Процес формування цієї мікротерміногрупи розпочався в давній період розвитку української мови, про що свідчать ранні (ХІ–XIV ст.) фіксації названих лексем.
Переважна більшість цих термінів за походженням є грецькими лексичними запозиченнями або семантичними кальками, що проникли на східнослов’янський ґрунт книжним шляхом (крьщєни~ ‘хрещення’, ‘миття, обмивання’ – гр. βάπτισμα ‘купіль, занурення у воду’, євхаристїя ‘обряд причастя в християнській церкві; таїнство’ – гр. Êυχαριστία ‘подяка’, исповhдани~ ‘сповідь; покаяння; розповідь’ – гр. Êξομολόγησις ‘покаяння, каяття’, прич#сти~ ‘спілкування; участь; причетність’ гр. μετάληψις ‘причастя, участь’. Меншу кількість становлять запозичення з інших мов, наприклад, з латинської через польське посередництво (бєрмованє (п. biermowánie) ‘миропомазання’, капланство (п. kapłaństwo) ‘священство’, малжєнство (п. małżeństwo) ‘подружжя, шлюб’, сакрамєнтú (лат. sacramentum) ‘таїнство’ шлюбú (п. ślub) ‘шлюб’. Деякі лексеми цієї мікрогрупи у сучасній українській мові відійшли на периферію (брак, супружество тощо), інші – припинили своє функціонування (ст,а# кuпhль, похризмити тощо).
У різні періоди розвитку УБОЛ до окремих найменувань таїнств виникали синоніми, які збережені до сьогодні. У межах розглянутої мікрогрупи синонімія виявляється здебільшого як термінологічна дублетність, що виникла внаслідок екстра- та інтралінгвальних чинників, напр.: стукр. шлюбú ‘клятвена обітниця’ – стукр. вhнчанїє ‘здійснення шлюбного церковного обряду’ – стукр. супружєство ‘таїнство шлюбу’, пор. у СУЛМ: Шлюб–Вінчання–Подружжя; стукр. сповhдь ‘сповідь, покаяння’ – стукр. пока#нїє ‘сповідь’, пор. у СУЛМ: Сповідь–Покаяння; стукр. єлеопомазанїє ‘єлеопомазання’ – стукр. маслосвященїє ‘єлеопомазання’, пор. у СУЛМ: Єлеопомазання–Єлеосвячення–Оливопомазання–Соборування (таїнство здійснювалося соборно (спільно)) – Маслособорування–Маслосвяття–Намащення хворих–Помазання хворих тощо). Рідше синонімія виявляється у формі фонетично-правописних варіантів (стукр. Євхаристія – стукр. Евхаристія; Хрещення – Хрищеня тощо).
Підрозділ 2.4. «Назви складників богослужінь і таїнств» містить аналіз таких слів: проскомидія, Літургія оголошених, Літургія вірних, анафора, полієлей, освячення Святих Дарів, оголошення тощо.
В українську мову лексема проскомидія через стсл. посередництво запозичена із гр. προσκομιδή ‘перша частина Літургії’, яке походить від гр. προσκομίζω ‘приводжу; схиляю, приєдную; прилучаю’. У формі проскомиди" пам’ятки української мови ХІ–ХІV ст. засвідчують її із семантикою ‘частина Літургії, під час якої готуються на жертовнику дари для освячення’. У цей же період із семантикою ‘здійснювати проскомидію’ вживали дієслово проскомисати та його фонетичний варіант проскоумисати. Звідси – девербатив проскомисани~ та його фонетичний варіант проскоумисани~. Шляхом контамінації просфоура + проскоумисани~ утворилося слово просфоуромисани~, з поєднання проскура + проскоумисани~ виник дериват проскоуромисани~ ‘здійснення проскомидії’. Сполучення проскоуру прокоумисати мало стійкий характер і функціонувало зі значенням ‘здійснювати проскомидію’. Синонімами до лексеми проскомиди" виступали слова прєдúложєни~ (калька гр. πρόθεσις ‘принесення (жертвоприношення хлібом)’, приношєни~ (калька гр. προσφορα ‘принесення; дар, жертва’). Отже, на основі значення ‘жертвоприношення’ в давньоукраїнській мові виник синонімічний ряд проскомиди" – прєдúложєни~ – приношєни~, загальна обрядова семантика якого – ‘частина Літургії, під час якої готують на жертовнику дари для освячення’. У процесі історичного розвитку УБОЛ цей синонімічний ряд редукувався. У староукраїнський період лексема прєдложєнїє позначала жертовник, на якому виконували проскомидію, а слово приношєнїє фігурувало зі загальною семою ‘жертва, офіра’. У сучасній церковній практиці функціонує термін проскомидія, який позначає підготовчу частину Літургії, під час якої на жертовнику готують хліб і вино для подальшого освячення.
До системи УБОЛ входять два антонімічні за значенням терміни оголошені (давньоукраїнська форма оглашєныи ‘катихумен, оглашений, особа, що готується до хрещення’, та вірні (давньоукраїнський субстантивований прикметник вhрьныи вказував на ‘віруючу людину, яка приняла хрещення і належить до церкви’ – калька гр. πίστος ‘вірний; надійний; віруючий’). Унаслідок цього частини Літургії одержали відповідні назви: Літургія оголошених – друга частина Літургії, яка є приготуванням до Євхаристії, на ній могли бути присутні ті, хто ще не були охрещені, але приготовлялися до прийняття Таїнства Хрещення та Літургія вірних – третя частина Літургії, під час якої відбувається Таїнство Євхаристії. У сучасній церковній практиці греко-католики до названих термінів вживають синоніми: Літургія оголошених – Літургія слова (до цієї частини Літургії входить читання і пояснення Святого Письма, метою якого є навчити і просвітити слухачів світлом Божого слова), Літургія вірних – Літургія Євхаристії Літургія жертви (у цій частині відбувається причащання, здійснюється Євхаристія, відбувається жертвоприношення).
Із гр. мови запозичено лексему анафора (гр. ¢ναφορά ‘піднесення; принесення’), яка на основі свого первісного значення ‘піднесення; принесення’ розвинула похідне – ‘жертвоприношення’, що в свою чергу набуло метафоро-метонімічного семантичного розгалуження як у процесуальному аспекті (опредметнена дія) – ‘піднесення Святих Дарів під час Літургії – жертвоприношення’ ‘Євхаристія’, ‘богослужіння, під час якого відбувається причащання’, так і в субстантивному (предмет) – ‘проскомидійна часточка, що символізує жертву’. Однак у сучасній церковній практиці, переобтяжена церковно-термінологічними значеннями лексема анафора (‘євхаристійний канон’ ‘частина Літургії вірних, під час якої відбувається переосутнення та піднесення Святих Дарів’), у своєму предметному значенні (‘хліб (символ Тіла Христа), приготовлений для причастя’) повністю витіснена з активного вжитку. Сьогодні анафору кваліфікують як ‘частину Літургії вірних, під час якої відбувається переосутнення та піднесення Святих Дарів’.
Гр. калькою в системі УБОЛ виступає лексема полієлєй (гр. πολυέλαιος ‘багатомилостивий’ від гр. πολύς ‘багато’ та Êλεος ‘милість’), яка в українській мові розвинула церковно-обрядове значення – ‘частина святкової утрені’. Деякі богослови й літургісти слово полієлєй тлумачать з гр. πολυέλαιος ‘багатоєлейний’ (від гр. πολύς ‘багато’ та Êλειου ‘єлей’), а це означає, що під час полієлєю устав указує на честь свята посилити освітлення церкви свічками та єлеєм (Êλειου). Ця думка є хибною. Оскільки в 135-му полієлейному псалмі багато разів повторюється слово милість (Êλεος), то семантика ‘багатомилостивий’ є вірогідною.
У третьому розділі «Формування найменувань церковних обрядів і священнодій», крім названих у ньому лексем, розглянуто історію назв літургійних жестів, молитов, молитовних формул і літургійних виголосів, оскільки вони щільно пов’язані з обрядами і священнодіями. Результати спостережень, як і в попередньому розділі, оформлено як історико-лексикологічні етюди. Важливою частиною наведених етюдів є етимологічний аналіз богослужбово-обрядових лексем, який полягав насамперед у з’ясуванні їхніх семантичних етимонів.
У підрозділі 3.1. «Назви богослужбових обрядів» проаналізовано походження та функціонування лексем на позначення ритуалів. У дисертації розглянуто найосновніші найменування обрядів української церковної практики. Історичний аналіз функціонування назв обрядів в українській мові свідчить, що з ХІ ст. паралельно співіснували різні за походженням терміни, які з часом утворили синонімічні ряди, складники яких засвідчені й у сучасній богослужбово-обрядовій лексиці: вúзвєдєни~ ‘поставлення (на посаду)’ – ставлєни~ ‘поставлення, посвячення’; хєротони" ‘рукопокладення; поставлення в священичий чин’ (гр. χειροτονία від гр. χειρ ‘рука’ і τονεω ‘обирати підняттям рук’) – роукоположєни~ (роуколожєни~) ‘рукоположення, поставлення в священичий чин’ – вúскладанїє рукú – св#щєни~; хиротєси" (гр. χειροθεσία «схвалення жестом рук») – руковозложєння ‘обряд посвячення в читці, співці, іподиякони’; роздроблєни~ артоуса – прєломлєни~ артоуса ‘обряд розламування та роздавання вірним квасного хліба – артоса’; вводини – вúц.рковлєнїє ‘обряд, який здійснюють над новоохрещеним у сороковий день після народження’; общєни~ (семантична калька гр. κοινωνία ) – прич#щєни~ (калька гр. μετοχή ‘участь, співучасть’) – комúкани~ (запозичення лат. communion ‘причащання євхаристійним хлібом та вином; ‘Святі Дари’) тощо.
Конкретна спеціалізація досліджуваних слів відображена і сферою функціонування – переважно церковно-богослужбові книги. Невелика кількість досліджуваних назв у процесі історичного розвитку УБОЛ втрачалася і припиняла своє функціонування (комúкани~, обúщєни~ тощо), деякі відійшли на периферію мовного вжитку (возведення, обручення тощо). У ХVІІ ст. митрополит П. Могила запровадив нові обряди, які в українській церковній практиці використовують до сьогодні (wсв#щєнї# сосuдwвú цєрковныхú, wсв#щєнї# сщ,єнничєскихú одєждú, wсв#щєнї# новагw монастир# тощо).
У підгрупі «назви богослужбових обрядів» зрідка простежуємо явище полісемії, напр.: цілування хресне ‘церковний обряд’, ‘присяга, клятва’; причастя ‘обряд, під час якого вірники споживають хліб і вино – символ Тіла і Крові Христа’, ‘спеціально приготовлені священиком хліб і вино, якими вірники причащаються під час цього обряду’ та гіпонімії, напр.: облачання – облачання диякона, облачання священика; хіротонія – хіротонія дияконська – хіротонія єпископська – хіротонія ієрейська тощо.
У підрозділі 3.2. «Назви церковних священнодій» розглянуто відповідні церковні слова і сполучення: вінчання, обітниця, відречення сатани, кадіння, святе піднесення, піднесення святого Агнця, ламання святого Агнця, піднесення воздуха, вхід, відпущення гріхів, єпитимія тощо. Процес формування цієї мікротерміногрупи розпочався у київський період розвитку української мови: це підтверджують ранні фіксації розглянутих термінів. Частина цих лексем за походженням є гр. лексичними запозиченнями або кальками, що проникли на український ґрунт через посередництво стсл. мови книжним шляхом (каждєни~ – гр. θυμίαμα ‘кадіння’; кадити – гр. θυμιάω ‘кадити’; св#то~ вúзношєни~ – гр. ¢ναφορά ‘піднесення святих Дарів (хліба й вина)’; отúпущєни~ – гр. ¢φέσις ‘відпущення; розрішення; прощення’; єпитими" – гр. Êπιτίμια ‘покарання’). Окремі найменування мають праслов’янське походження: вhньчани~ (вhньчань~) ‘церковний обряд таїнства шлюбу’ (від вhньчати від псл. *věnьcь), îáhòú ‘обіт, обіцянка’ (псл. *obětъ від псл. *obvětъ). Лексема покута запозичена з польської мови (п. pokuta ‘покаяння, спокутування провини’). Як і для багатьох церковних термінів, для сучасних назв священнодій характерне явище синонімії (зумовлене процесом проникнення української мови на поч. ХХ ст. в церковно-термінологічну галузь): обітниця – обіт – подружня присяга, Святе піднесення – піднесення Святих Дарів, піднесення святого Агнця – піднесення святого Хліба, ламання святого Агнця – роздроблення святого Агнця тощо.
Підгрупи назв літургійних жестів, молитов, молитовних формул і літургійних виголосів в українських писемних пам’ятках кількісно обмежені. Історична доля цих назв неоднакова: деякі з них залучені з гр. мови як прямі запозичення, кальки або є грецькими відповідниками, напр.: благословл~ни~ (благослов~ни~) ‘благословіння’ (гр. Êύλογείν від гр. εύ «добре» і λόγος «слово»), поклонú (гр. προσκύνησις та κλίσις ‘схилення, поклоніння’), мєтани" (гр. μετάνοια ‘розкаяння, коліннопреклоніння’), єктєни" (гр. Êκτένεια ‘ревна молитва’), інші лексеми мають праслов’янське походження, напр.: клякати від псл. *klękati ‘ставати навколішки’, отúпоустú ‘кінцеве благословення священика по закінченні богослужіння’ від пустити від псл. *pustiti, молитва від псл. *modlitva ‘прохання, благання’). Деякі форми в процесі історичного розвитку УБОЛ виходили з ужитку (ди"коньникú ‘єктенія, виголошувана дияконом’, диаконства тощо), інші відійшли на периферію церковної термінології (мєтани", мольба тощо). До багатьох досліджуваних лексем на сучасному етапі розвитку УБОЛ з’явилися власне українські лексичні й фонетичні відповідники, напр.: возглас – виголос – виголошеня, одпуст – відпуст, славословіє – славослів’я, вход – вхід тощо. Незначна частина назв почала виникати на сучасному періоді розвитку УБОЛ (мирствування, літургійне привітання, мирний виголос, мирний привіт тощо). У сучасній церковній практиці основні молитви мають назву за першими рядками їхнього тексту, напр.: Богородице Діво, Вірую, Вірую, Господи, і визнаю, Достойно є воістину, Отче наш, Помилуй мене, Боже, Пресвята Тройце, Царю небесний тощо.
Основні результати дослідження узагальнено у висновках.
Богослужбово-обрядова лексика від самого початку її функціонування в українській мові є системним утворенням. Єдність семантичної організації української богослужбово-обрядової лексики ґрунтується на специфічних парадигматичних кореляціях – гіпонімічних і синонімічних. Гіпонімія в богослужбово-обрядовій лексичній системі – це вид відношень, за яких в опозиції виявляються декілька членів певної тематичної групи термінів, протиставлених за ознакою обсягу значення.
У межах розглянутої лексики синонімія представлена як історичне утворення для позначення одного поняття або ряду тотожних понять і виявляється здебільшого у вигляді термінологічної дублетності, яка виникла внаслідок дії екстра- та інтралінгвальних чинників. Дублетна синонімія була властива богослужбово-обрядовій лексиці упродовж усього історичного розвитку й збережена до сьогодні. Це насамперед синонімічні пари «власномовне слово – запозичене слово». Рідше спостерігається стилістична синонімія богослужбово-обрядових назв, яка полягає в тому, що у спеціальній сфері функціонування та вживання досліджуваної лексики часто протиставляються такі синонімічні пари: «церковнослов’янізм – власномовне слово»; «нейтральне слово – урочисто-піднесена назва»; «піднесено-урочиста назва – розмовне слово».
Початок формування назв, пов’язаних із церковними богослужіннями, обрядами і священнодіями, можна датувати кінцем Х – поч. ХІ ст. – періодом прийняття християнства на Русі. Вони переважно були перенесені на український мовний ґрунт з грецької мови через перекладені старослов’янською мовою церковно-богослужбові книги. Писемні церковно-богослужбові джерела і спеціальні церковні та лінгвістичні словники засвідчують, що у використанні термінів на позначення церковних богослужінь, обрядів і священнодій українська церковно-обрядова термінологія опиралася здебільшого на систематизовану й уніфіковану грецьку церковну терміносистему. Тому визначальними способами, якими керувалися давні слов’янські перекладачі, перекладаючи церковно-богослужбові книги, були: запозичення грецьких лексем, кальки грецьких лексем, семантичні кальки грецьких лексем. Кількісна більшість припадає на запозичення та семантичні кальки, через що слов’янські лексеми на початковому етапі свого розвитку виявляють семантичну залежність від грецьких прототипів.
Засвоєння грецьких запозичень українською мовою мало своєрідні наслідки: незважаючи на те що більшість полісемічних лексем запозичувалися без зміни повної семантики, значна кількість термінів потрапляли не в усьому обсязі семантичних варіантів, зафіксованих у етимона. Деякі богослужбово-обрядові лексеми в українській мові набували додаткових сем, або кількісно змінювали семантичний склад змісту грецьких прототипів.
У тематичній мікрогрупі «назви богослужбових обрядів» спостережено найменування, які були введені в українську церковну практику значно пізніше (ХVІІ ст.) ніж ті, які були перенесені з Візантії через прийняття християнства давньою Україною. Незначна частина досліджуваних назв почали виникати на сучасному періоді розвитку УБОЛ.
Проведений діахронічний аналіз семантики богослужбово-обрядових назв свідчить: у межах лексико-семантичної групи «назви богослужінь, обрядів, священнодій, їхніх різновидів та частин» репрезентовано неоднорідні з етимологічного погляду конституенти, що пояснюється наявністю різних шляхів їх проникнення до української мови, а саме: 1) запозичення з грецької мови; 2) церковнослов’янізми; 3) лексеми латинського походження; 4) західнослов’янські польські запозичення тощо.
До кінця ХІХ ст. потреби церковної комунікації забезпечувала церковнослов’янська мова. Свідомий перехід у богослужінні на українську мову (ХХ ст.), переклад у зв’язку з цим спеціальних богослужбових книг із церковнослов’янської мови на українську посприяли активному засвоєнню українською мовою всієї сформованої в надрах церковнослов’янської мови богослужбово-обрядової лексики. Водночас відбулося активне проникнення української лексики в церковно-термінологічну галузь, що спричинило такі важливі явища, як: 1) поява нових українських богослужбово-обрядових відповідників до грецизмів чи церковнослов’янізмів; 2) адаптація іншомовних запозичень на інших рівнях – фонетичному, морфологічному, синтаксичному.
Фонетична, словотвірна та морфологічна варіантності є ознакою несформованої остаточно богослужбово-обрядової лексики, розвиток якої полягає якраз у подоланні неусталеності термінолексем на зазначених мовних рівнях. Це свідчить про те, що сьогодні процес формування й творення української богослужбово-обрядової лексики ще незавершений.
|
