ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТА АНАЛІТИЧНИХ ЖАНРІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ПРЕСІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів і запропонованих висновків, зазначається особистий внесок здобувача, апробація результатів, подається список опублікованих праць.

У першому розділі “Теорія і практика сучасної журналістської преси: пошуки нових концепцій” розглядаються актуальні проблеми жанроутворення. Історичний екскурс дає можливість проаналізувати проблеми розвитку жанрів, виходячи з конкретних соціально-економічних і політичних умов функціонування преси. Зазначено, що ідеологічна заангажованість, вимоги та завдання, які ставило перед працівниками друкованих видань тоталітарне суспільство, не завжди сприяли розвитку ЗМІ й творчому пошуку в системі жанроутворення.

Водночас констатується, що журналістикознавча наука розвивалася досить динамічно, оскільки потреби суспільної свідомості зростали разом із загальноосвітнім рівнем, культурними запитами пересічних громадян, що дало певний поштовх для творчого пошуку і прискореного розвитку окремих видів жанрів.

У підрозділі 1.1. “Історіографія і джерельна база дослідження” здійснено історичний екскурс у процес визначення дефініцій жанру з тим, щоб якомога ефективніше окреслити його функції в теперішній час. Зазначено, що жанри існують і розвиваються за законами журналістської творчості, переосмислюються, виходячи з реалій конкретних історичних подій. Велике значення надається аналізу наукових розробок таких відомих дослідників журналістики, як О. Глушко, О. Гоян, В. Здоровега, В. Іванов, А. Константинов, Л. Кройчик, І. Лубкович, І. Михайлін, А. Москаленко, Д. Прилюк, В. Різун, А. Чічановський, В. Шкляр та ін., які, продуктивно опрацювавши досвід своїх попередників, розробили принципово нові методи формування журналістикознавчої школи в Україні.

Спираючись на роботи істориків журналістики, автор робить висновок, що необхідність в аналізі системи жанрів виникла у зв’язку з поширенням друкованого слова в Україні та появою масового читача в 20–30–х роках ХХ століття. Саме тоді в Україні, практично одночасно з Росією, почалася масштабна підготовка журналістських кадрів для газет нової влади. Разом з цим, зазначає автор дослідження, епізодичні публікації про розвиток окремих жанрів, методичні рекомендації довоєнного, а також повоєнного періоду мало дослідженні сучасною історією журналістики. І хоча характерними ознаками цих видань були суто менторський стиль викладу, сувора регламентація щодо жанрових дефініцій, все ж наукові розробки того часу послужили основою для формування сучасних концепцій жанроутворення.

Значна увага приділяється методу в системі визначення жанрів. Наголошено на тому, що метод слід розглядати одночасно і як засіб пізнання, і як метод специфічного впливу на аудиторію з метою задоволення певних інформаційних запитів пересічних читачів. Коли йдеться про жанрові пошуки інновацій у системі жанроутворення вже у наш час, слід враховувати досить суттєвий вплив наукових методів пізнання на цей процес і використання в журналістській творчості таких специфічних наукових методів, як синтез, абстракція, узагальнення й виділення окремого.

Питання методу розглядається з точки зору різних наукових шкіл, індивідуальних новацій відомих журналістикознавців: В. Здоровеги, М. Кіма А. Тертичного та ін. Зрештою, визначається, що з методів журналістики автор вважає основними: метод спостереження, метод вивчення документів, метод інтерв’ю. Окремо виділено соціологічні методи вивчення інформації. За робочу дефініцію прийнято філософське визначення методу, згідно з яким метод у загальному значенні – це спосіб досягнення мети, певним чином упорядкована діяльність.

У підрозділі 1.2. “Класифікація і система жанрів журналістики: традиційні та новітні підходи” обґрунтовано необхідність переосмислення і творчого доопрацювання класифікації системи жанроутворення в сучасному журналістикознавстві. У цій частині роботи наводиться оригінальна концепція розвитку жанрів відомого журналістикознавства В. Шкляра, який, взявши за основу традиційний підхід до жанрової класифікації, започаткований на початку минулого століття у вітчизняній та світовій журналістикознавчій науці, доповнив його новими теоретичними розробками, що спираються на безпосередню практику видавничої діяльності.

У дослідженні наголошено на тому факті, що, творчо осмислюючи досвід своїх попередників, зокрема роботи В. Здоровеги, Л. Кройчика, В. Пельта, А. Тертичного, А. Чічановського, автор вважає за необхідне, як робочу версію, прийняти існування трьох великих груп жанрів: інформаційно-публіцистичних, аналітико-публіцистичних та художньо-публіцистичних. Проте ця класифікація до певної міри досить умовна, оскільки (і на цьому акцентується впродовж всієї наукової роботи) жанри трансформуються, переходячи як усередині однієї групи, так і власне ламаючи колись чітко визначені межі жанрових груп.

Аналізуючи жанрове визначення в галузі літературознавства (М. Бахтін), автор дослідження екстраполює його в царину журналістикознавства, зазначивши, що жанри в сучасних умовах видозмінюються не тільки завдяки збільшенню творчого досвіду редакційних колективів. Жанри відповідають конкретним запитам соціальної реальності, до того ж з капіталізацією суспільства і зростанням конкуренції серед редакцій відозміна жанрів відбувається ефективно і прискореними темпами.

Водночас звертається увага на те, що, попри попередні напрацювання, історія жанрів української журналістики досліджена вкрай недостатньо й очікує спеціальних наукових розробок, які дозволили б у подальшому оптимізувати практику безпосередньої журналістської роботи.

Детально проаналізовано поняття співвідношення рівня розвитку суспільної свідомості та суб’єктивізації факту, що полягає в художньому та документальному його відображенні.

У підрозділі 1.3. “Преса новин” і “преса думок” у вітчизняному інформаційному просторі” зазначається, що у світовій журналістській практиці прийнято розрізняти кілька основних соціокультурних моделей теорії жанроутворення. Головні з них – так звана "острівна" (англо-американська модель) і континентальна (європейська). Відмінності між ними полягають у кількох основних термінологічних визначеннях власне журналістської праці. Якщо, приміром, в англо-американській моделі домінанта спрямована на розвиток теорії репортажів і нарисів, то Французька школа журналістики акцентує на написанні матеріалів у формі текстів як жанру.

На думку дослідника, помилковим є визначення Французькою школою факту як жанру (серед вітчизняних журналістикознавців теорію визначення факту як жанру обстоює О. Чекмишев). Автор дослідження, не погоджуючись з цією теорією, обґрунтовує власну точку зору, що збігається з концепцією журналістикознавця В. Шкляра, вважаючи, що про факт як жанр говорити передчасно, оскільки він як явище не заявив себе в практичній журналістиці.

У підрозділі 1.4. “Новинна журналістика і проблеми репортерства у журналістській діяльності” розглянуто актуальні питання взаємозв’язку сучасних методів пошуку новинної інформації та її подальшої інтерпретації в журналістських матеріалах, зокрема репортажу, що входить до групи інформаційно-публіцистичних жанрів. Наголошено на переосмисленні в нових соціально-історичних умовах основних методів збирання і опрацювання інформації, серед яких найголовнішим є метод спостереження. Зазначено, що, виходячи з реалій сьогодення, цей метод буває простий і складний, безпосередній та відсторонений і такий, що прямо пов’язаний з експериментом.

 Наведено альтернативні точки зору щодо таких відносно нових для української журналістської практики методів збирання новинної інформації, як “метод маски”, репрезентований у світовій журналістиці Г. Вальрафом; зроблено слушні зауваження стосовно інновацій у методах опрацювання інформації російського дослідника М. Кіма та ін.

Наголошується на важливості впровадження в журналістську практику таких оригінальних методів збирання новинної інформації, як соціологічне опитування, бліцанкетування, що проводяться в формі короткого інтерв’ю та ін. Водночас творчо осмислюється той факт, що отримання інформації у формі інтерв’ю як методу збирання інформації взагалі – пріоритет суто журналістської роботи.

 У процесі роботи залучено та проаналізовано як матеріал, пов’язаний з діяльністю найбільших інформаційних агентств світу, так і оригінальні практичні напрацювання стосовно методів збирання новинної інформації, що з’явилися останнім часом в діяльності українських журналістів. Для оптимізації наукових висновків використано конкретні приклади публікацій таких українських періодичних видань, як “Дзеркало тижня”, “Хрещатик”, “Студентська газета” тощо.

У підрозділі велику увагу приділено питанням домислу і вимислу в сучасній журналістській діяльності, зазначено, що переосмислення проблеми співвідношення домислу і вимислу є пріоритетним напрямом наукових праць журналістикознавців В. Різуна, Д. Ольшанського. Як приклад прогностики щодо розвитку проблеми, наводяться літературознавчі студії, уривки з праць футурологів (С. Лем), літераторів-журналістів (Р. Бредбері, П’єр Вальо). Проблема домислу та вимислу в практиці журналістської роботи потребує подальшої ґрунтовної розробки, оскільки інформаційний тиск на індивіда в умовах постіндустріального суспільства значно зростає. Відрізнити домисел від вимислу буває надзвичайно важко за умови існування багатьох альтернативних точок зору на конкретну проблему, окремий факт.

Проблему нестандартних методів збирання журналістської інформації розглянуто певною мірою регламентовано, з урахуванням останніх досліджень у царині таких наук, як етика, соціологія, психологія мас. Зазначається, що про жанрову специфіку слід говорити співвідносно до конкретної теми. У зв’язку з цим творчо аналізуються наукові праці в цій галузі знань відомого журналістикознавця В. Різуна.

Значну увагу приділено аналізу стану культурно-освітнього рівня пересічного журналіста, який має інтерпретувати інформацію, виходячи також із власного розуміння співвідношення домислу та вимислу. Визначено шляхи оптимізації цього процесу з наведенням конкретних фактів із журналістської практики українських друкованих засобів масової інформації, в колективах яких найбільш відповідально поставилися до адекватного вирішення проблеми.

Творчо осмислено основні недоліки, прорахунки, характерні для журналістської практики як під час збирання фактичного матеріалу, так і під час його інтерпретації у вигляді газетно-журнальних публікацій; запропоновано оригінальні методи подолання кризових ситуацій.

У другому розділі “Специфіка, перспективи розвитку, інновації у групі інформаційно-публіцистичних жанрів” аналізуються проблеми жанроутворення в групі інформаційних жанрів. Зазначено, що група інформаційних жанрів розвивається досить швидко і не прогнозовано, що пов’язано, у свою чергу, з кардинальними перетвореннями в соціально-економічних відносинах, часом з неадекватною реакцією суспільної свідомості на ці процеси.

У підрозділі 2.1. “Поняття новинної інформації, її розвиток в умовах інформаційного суспільства” визначено коло авторів, які ґрунтовно розробили проблему, наголошено на необхідності історичного екскурсу при аналізі питання. Показано, що проблемою розвитку інформаційних жанрів на теренах колишнього Радянського Союзу переймалися такі фахівці ближнього закордоння, як В. Ученова, В. Горохов, М. Кім та ін. Щодо історії розвитку газетної замітки як жанру, то вона знайшла своє адекватне відображення у роботах М. Богданова, Е. Ручинського, П. Хавіна, М. Черепахова.

Група інформаційних жанрів лишалася найбільш стабільною в плані динамічного розвитку, оскільки повністю задовольняла потреби масової свідомості в необхідності найшвидшого, найповнішого оперативного реагування на факти і проблеми в суспільному житті, що постійно змінюється, оновлюється. Подібна трансформація інформаційних жанрів випливає із самої природи об’єктивного подання інформації. Так, коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли? – то суб’єктивне журналістське трактування по суті вже неможливе.

Також наголошено на тому, що інформаційні жанри розвиваються у тій мірі, в якій держава від адміністративно-командного капіталізму переходить до вільного ринку і прискореного панування транснаціональних корпорацій в Україні. Науковий інтерес для розробки зазначеної проблеми становила книга відомого журналістикознавця В. Різуна “Маси”.

У підрозділі визначено основні характерні риси розвитку інформаційних жанрів у пресі України. Серед них чи не найголовнішою ознакою названо взаємовплив жанрів. Репортаж переходить в інтерв’ю, в класичному інтерв’ю починають домінувати аналітичні елементи, і, навпаки, для того, щоб поліпшити сприймання аналітичного тексту, журналісти все частіше вдаються до залучення елементів інтерв’ю. Наступною характерною рисою, яка демонструє розвиток інформаційних жанрів, є жорстка прив’язка до конкретного друкованого засобу масової інформації, стилю й манери подання тексту разом з ілюстративним рядом певним ЗМІ. Головною особливістю розвитку інформаційних жанрів є поява великої кількості гострих політичних репортажів та інтерв’ю як реакція на запити політизації суспільства. Неоднозначним, але таким фактом, який потребує наукової класифікації та поглибленого аналізу, є поява нових для української журналістики видів репортажу, серед яких – репортаж-передбачення та історичний репортаж, що має характер літературної праці.

Новацією в жанрі замітки є той факт, що все частіше українські газетярі, переймаючи досвід закордонних інформаційних агенцій, у межах однієї замітки проводять паралелі, порівняння з аналогічними фактами, залучають бліцкоментар фахівця, який стисло повідомляє про своє ставлення до події. Зазначається, що в цьому випадку, зважаючи на невеликий обсяг інформаційної замітки, коментар фахівця не може бути розміщений як відповідь на запитання: “яким чином?”, оскільки останнє само по собі потребує розлогого пояснення. Коментар фахівця в сучасній інформаційній замітці – це, скоріше, окремо взята думка щодо певного факту, без узагальнення й спроби ретельно проаналізувати явище. Також наголошується, що замітка швидко розвивається в плані стилю написання матеріалу: від стримано-офіційного викладу факту, характерного для епохи панування тоталітарної системи, до замітки, яка часом набуває ознак іронічного повідомлення, скепсису. Популярними стали закінчення, завершальні фрази заміток, що не тільки примушують читача самому замислитися над аналізом факту, а й містять досить неоднозначне ставлення самого журналіста до події. Іронією, сарказмом характеризується стиль заміток у численних партійних виданнях. Хоча, як зазначено в дослідженні, надмірне вживання подібних елементів стилю викладу інформаційних повідомлень на газетних шпальтах подекуди веде до прямо протилежних наслідків, змушуючи читача з пересторогою ставитися до інформаційного матеріалу в цілому.

У підрозділі ретельно проаналізовано нові форми подання заміток у вигляді оновлених інформаційних добірок, подання заміток для посилення, або, навпаки, як антитези до матеріалу. Досліджено нові форми подання перших слів у замітці, зроблено спробу узагальнити досвід закінчень невеликих інформаційних повідомлень.

Детально розглянуто вдалі запозичення українських журналістів з практики роботи міжнародних інформаційних агентств. Досліджено методи співпраці з інтернет-виданнями, що, за самою своєю природою, дозволяють доносити інформацію значно швидше. Зазначено, що можливості друкованої періодики дозволяють говорити про більш якісну і ґрунтовну роботу над текстами, які згодом оперативно подаються через інтернет.

Узагальнено значний досвід репортерських шкіл, журналістикознавчих досліджень у цій царині, насамперед щодо розвитку жанрів репортажу та інтерв’ю. Доведено, що західноєвропейський та американський досвід поділу репортерів на групи здебільшого за методом збирання інформації не прижився в сучасній українській пресі. Так само досить полемічним є розвиток стрингерства в Україні, оскільки досі не створено певних об’єктивних умов для функціонування цього методу полювання за інформацією.

У підрозділі 2.2. “Трансформація розвитку репортажного жанру та його різновиди: традиції і новаторство” значну увагу приділено інноваціям у тематичному розширенні діапазону журналістського пошуку, зокрема в такому виді журналістської діяльності, як продукування репортажів. Висувається теза, що, приміром, літературний репортаж з часом може розширити межі жанру, по суті він стає літературним твором, отже, критерії аналізу цього жанру мають виходити з його специфіки.

Сформульовано конкретні пропозиції щодо розширення можливостей такого жанру, як зарисовочний репортаж, що нині за стилістикою наблизився до есе; значну увагу приділено динаміці розвитку політичного репортажу; наголошено на можливостях репортажу з місць екстремальних подій тощо.

Наводяться зразки класифікації інформаційних жанрів західними журналістикознавчими школами, доводиться, що не завжди їх механічна екстраполяція на національну газетну практику дає бажаний результат. Так, при аналізі західноєвропейських зразків визначення жанрових ознак репортажу часом трапляються протилежні, хоча і такі, що не виключають одне одного, трактування.

Значну увагу приділено проблемі розвитку художнього репортажу, характерною властивістю якого є активне використання літературних прийомів, а особливими рисами – незвична для інших жанрів метафоричність, багатий асоціативний ряд, яскраво виявлена публіцистичність. Зазначено, що, як свідчить світова практика, художнім репортажем найкраще володіють літератори, тому в Україні традицію написання художніх репортажів зберігають редакції щотижневика “Літературна Україна”, журналу “Україна”. На відміну від звичайного репортажу, художній може бути значно більшим за обсягом, в ньому великого значення набуває діалог у формі інтерв’ю-співбесіди, а також передбачається можливість застосування в архітектоніці твору пейзажного елементу. Зазначено, що художній репортаж, хоч досі й лишається пріоритетом видань культурно-художнього спрямування, поступово переходить на шпальти щоденних газет. Пов’язано це із суто специфічними характеристиками цього жанру: швидкою “зміною декорацій”, динамічним сюжетом, максимально конкретизованим авторським “я”, підкреслено суб’єктивним коментарем.

У підрозділі 2.3. “Репортаж-розслідування і форми його подання” детально аналізується розвиток у сучасних соціально-економічних реаліях репортажу-розслідування. Ця тема розглядається в дисертаційному дослідженні і в наступних розділах, оскільки, на думку багатьох фахівців, за так званою інвестигативною журналістикою, пов’язаною з розслідуванням, ретельним дослідженням певної проблеми, – велике майбутнє.

Велике значення надається практичним питанням підготовки майбутніх репортерів, інтерв’юерів в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Наводяться конкретні приклади з навчального процесу, де на практичних заняттях з майбутніми журналістами опрацьовуються новітні методи збирання та інтерпретації інформації. Зазначено, що результати інтенсивних практичних занять даються взнаки вже через п’ять–шість місяців, коли студенти, маючи практичні навички репортера, інтерв’юера, зразу стають до роботи, подекуди складаючи конкуренцію старшим колегам.

Дослідженню розвитку жанру інтерв’ю в сучасній пресі присвячено підрозділ 2.4. “Інтерв’ю як метод збирання інформації та сучасні модифікації жанру”, де, зокрема, наводяться різні визначення інтерв’ю відомих закордонних й українських журналістикознавців. Детально розглянуто специфіку інтерв’ю як жанру, яка полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного фахівця.

Значну увагу приділено класифікації інтерв’ю, що залежить від змісту, методу освоєння і викладу матеріалу. Відповідно до цих критеріїв розрізняють інтерв’ю-монолог, інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-діалог, інтерв’ю-зарисовку, інтерв’ю-анкету, прес-конференцію, бесіду за “круглим столом”.

Досліджено техніку створення інтерв’ю, визначено основні етапи його підготовки та проведення. На прикладі провідних друкованих засобів масової інформації (“Сегодня”, “Україна молода”, “Галицькі контракти” та ін.) розглянуто кількісні та якісні параметри цього жанру, розкрито творчу лабораторію журналістських колективів, визначено перспективні напрями розвитку та подальші шляхи розширення можливостей інтерв’ю.

У висновках наведено практичні рекомендації, поради, що, крім наукової новизни, мають зацікавити професійних журналістів, які обрали своєю спеціалізацією жанр репортажу, інтерв’ю, замітки.

Третій розділ “Система аналітико-публіцистичних жанрів: оригінальні підходи в інтерпретації фактичного матеріалу” дисертаційного дослідження присвячено розгляду таких важливих питань, як різновиди аналітичних статей, методи і форми подання кореспонденцій у газетно-журнальній періодиці, основні види оглядів, інновації і перспективи їх розвитку.

У підрозділі 3.1. “Кореспонденція – найбільш усталений жанр аналітики. Методи і форми її подання на газетно-журнальній шпальті” детально досліджуються інновації в динаміці розвитку такого усталеного аналітичного жанру, як кореспонденція. Цілком поділяючи думку журналістикознавця О. Чекмишева стосовно того, що сучасна кореспонденція перебуває на межі інформаційних та аналітичних жанрів, автор наукової роботи, розвиваючи цю тезу, наводить ряд доказів щодо реального втілення цієї теорії в практику безпосередньої журналістської діяльності. Водночас кореспонденція продовжує досі лишатися аналітичним жанром, оскільки в ній неодмінно присутні відображення подій, зображення факту, постановка проблеми. Тобто кореспонденція – аналітичний жанр, подекуди з яскраво виявленою стилістикою репортажу, елементами інтерв’ю, покликаний об’єктивно й оперативно інформувати читача про подію, одночасно зі спробою трактування, пояснення того, що трапилось. Тож класична кореспонденція в українській пресі – матеріал, в якому однозначно простежується авторське ставлення до події. Хоча в кореспонденції можлива постановка певної проблеми, але малоймовірне її розв’язання, оскільки останнє є пріоритетом, насамперед, аналітичної проблемної статті. Гармонійне поєднання різних аналітичних жанрів та привнесення елементів інформаційних жанрів лише оптимізує подання фактичного матеріалу, підтримує читацький інтерес упродовж всього часу ознайомлення із публікацією.

Підрозділ 3.2. “Різновиди статті як аналітико-публіцистичного жанру” починається з полеміки, що стосується визначення групи аналітичних жанрів, інтерпретації методів аналізу. Полеміка спрямована проти класифікації групи аналітичних жанрів, запропонованої Російською журналістикознавчою школою, зокрема О. Тертичним. Штучне розширення групи аналітичних жанрів за рахунок внесення в неї такої газетної публікації, як некролог, не може бути взятим до уваги, оскільки некролог за своєю суттю не є об’єктивною аналітичною інформацією. Так само піддається критиці спроба залучити до групи аналітики жанр звіту. Зокрема зазначено, що жанр звіту в сучасних умовах газетно-журнальної видавничої практики є досить суб’єктивним, оскільки, готуючи звіт про певну подію, журналіст має враховувати вимоги інвестора видання, а також підсвідомо керуватися власними індивідуальними смаками й переконаннями. Тому звіт з певною мірою умовності можна вважати таким жанром, що належить до інформаційної групи. При внесенні в нього елементів аналізу, він перетворюється на класичну аналітичну кореспонденцію.

Наголошено, що традиційно прийнята форма жанрового розмежування є універсальною, незважаючи на швидке, динамічне, якісне поліпшення стилістики жанрових аналітичних матеріалів. Дискусії з приводу якихось “нових” аналітичних жанрів є штучними, оскільки не спираються на практику буденної журналістської діяльності.

Ретельно аналізуються практично всі види сучасної аналітики: від передової статті до огляду кореспонденцій, оглядів преси. Зазначається, що жанри зазнали суттєвої трансформації, аналітика збагатилася репортажними методами, стало ледве не обов’язковим включати в газетну кореспонденцію елементи інтерв’ю, соціологічних досліджень і бліцопитувань і т. ін. Детально розглядаючи передову статтю, автор наукового дослідження схильний поділяти тезу відомого журналістикознавця В. Різуна, що за умови політичної нестабільності думка громади виходить за межі соціальних груп. За таких обставин, безперечно, можна очікувати і на різке зростання читацького інтересу до передової статті, де в лапідарній емоційній формі висловлюється сформульована на словах ідея, що призвела до змін у соціальній свідомості.

Наголошується, що зазвичай стаття в друкованому виданні визначається як аналітичний жанр, який виносить на обговорення читачів певну проблему і в межах жанрового матеріалу робить спробу цю проблему дослідити, по можливості знайти шляхи її вирішення. Аналітична стаття, таким чином, має відповідати не тільки на традиційні запитання (що? де? коли?), а й на запитання: як саме? чому? яким чином вирішити проблему?

Чітко визначено основні вимоги до проблемної аналітичної статті: аналітика має довести неспростовні докази необхідності поставленої проблеми; аналітична стаття має в ідеалі вказувати на варіанти можливих шляхів подолання кризи, вирішення питання. Проблемна аналітична стаття завжди має дуже специфічний характер, оскільки розрахована на певну цільову групу. Звідси – можливості стилістичних інновацій, характерні лише для певного конкретного видання форми й методи подання аналітичної інформації.

У дослідженні наведено різні думки представників світових журналістикознавчих шкіл щодо доцільності введення в текст аналітичної статті суб’єктивної точки зору автора матеріалу. З одного боку, виважене використання авторської думки має поліпшувати читацьке сприйняття друкованого тексту, з іншого – подібний суб’єктивістський підхід часто не заохочується не тільки видавцями, а й колегами журналіста, які подекуди справедливо нарікають на можливість хибного висвітлення подій через домінування в описі авторського “я”. Зокрема, зазначено, що специфіка присутності автора при аналізі проблеми залежить від сукупності об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких чи не найголовнішим виступає висока моральність самого журналіста, його вміння толерантно ставитися до чужих думок, суджень, враховуючи їх у своїй творчій діяльності.

У підрозділі 3.3. “Види оглядів, рецензія: інновації та перспективи жанрів. Форми звіту” проведено оригінальний аналіз видів сучасних газетно-журнальних оглядів, з посиланнями на публікації в українській періодиці. Наголошено, що будь-який огляд характеризується, насамперед, його вибірковістю. Поняття об’єктивності й правдивості тлумачаться неоднозначно різними соціально-політичними групами, тому в оглядах преси, читацьких листів тощо реакцію на ту саму новину можна подавати під різними кутами зору. В підрозділі зазначено, що в подальшому аналітичні матеріали у жанрі огляду, безсумнівно, будуть розвиватися у бік об’єктивності та толерантності за умови демократизації суспільства. Проте в часи соціально-політичних протистоянь і загострення суперечностей огляд преси як жанр може набути ознак ідеологічної агітації, коли метою журналіста стає не об’єктивний показ реального стану професійної діяльності колег по перу, а суб’єктивний погляд на їхню творчість.

У дослідженні визначено об’єктивні та суб’єктивні причини зменшення кількості в газетній журналістиці такого різновиду огляду, як огляд читацьких листів. Насамперед, це пояснюється складною ситуацією на газетно-журнальному ринку України, позбавленням друкованих видань юридичних прав, значним подорожчанням поштових послуг тощо.

Значну увагу приділено найменш поширеному в сучасній пресі жанру – звіту, який можна визначити, як вдумливий журналістський виклад обміну думками між учасниками нарад, з’їздів, конференцій та інших заходів з метою якнайповнішого відображення їх суспільно-політичного значення. Детально розглянуто призначення, жанрові особливості, вимоги та різновиди звітів. Так, зокрема, зазначено, що видова характеристика цього жанру зумовлюється творчим задумом автора, особливостями відображення дійсності, поставленою метою. Відповідно до цього звіт може мати інформаційний або аналітичний характер. Аналіз сучасних друкованих засобів масової інформації (газети “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, “Сегодня”, “Сільські вісті” та ін.) свідчить про те, що звіти більше тяжіють до групи інформаційних жанрів і здебільшого присвячуються динамічним подіям. Проте в кожному окремому випадку видання визначає, який звіт доцільно готувати: прямий інформаційний (загальний розгорнутий), який охоплює весь комплекс порушених питань; тематичний (за умови точного вибору найважливішої проблеми) чи обмежитись публікацією якогось одного цікавого, вагомого виступу. Завжди важливо пам’ятати основне, що звіт вимагає від журналіста відповідального, вдумливого, об’єктивного ставлення, журналістської майстерності.

Велике значення в підрозділі 3.4. “Дискусії щодо класифікації, перспективи розвитку аналітичної преси” надано аналізу сучасної проблемної аналітичної статті. Визначено, що проблемні статті мають традиційно відповідати основним вимогам, серед яких інформування читача про те, чому та чи інша норма з часом приходить у невідповідність до соціально-історичних, політичних та економічних реалій цивілізаційного розвитку. Аналітика в проблемній статті також має навести неспростовні докази необхідності вирішення поставленої проблеми. В ідеалі аналітична стаття має вказати й варіанти можливих шляхів подолання суперечностей. Наголошується на дискусійному питанні обсягу й значущості проблем, які можна порушувати в окремій аналітичній статті. Зазначається, що будь-яка проблема вважається масштабною лише на певному рівні й доволі полемічним є питання, з якого моменту послідовність окремих фактів, збіг критичних обставин перетворюються на глобальну проблему. При цьому нез’ясованим залишається питання, якого рівня має бути проблема, щоб певне друковане видання надало свої сторінки для її дослідження у формі аналітичної статті.

Визначено, що проблемні аналітичні статті прийнято поділяти за тематичними ознаками: проблемна політична аналітика, економічна, педагогічна, медична й т.ін. Проте кожна проблема в сучасному суспільстві не існує сама по собі, всі питання можуть бути дослідженими, а завдання, хоч і частково, але вирішеними з урахуванням усіх взаємозв’язків і взаємопереходів суспільних проблем.

На конкретних прикладах аналізуються можливі шляхи, інваріанти розвитку аналітичних жанрів. Значну увагу приділено передовим і оригінальним методам журналістської праці у збиранні фактажу і подальшої аналітичної праці вітчизняних і закордонних фахівців.

У четвертому розділі “Функції ЗМІ нової доби та структура сучасної української преси” порушено такі важливі питання, як функції сучасних друкованих засобів масової інформації та подекуди неадекватне тлумачення їх різними журналістикознавчими школами; етичні категорії волі, свободи вибору та формування творчої особистості; жанрові інновації у спеціальних і партійних виданнях, залучення до цих процесів студентів-журналістів і позаштатних авторів.

У підрозділі 4.1. “Жанроутворення та специфічні особливості розвитку національних друкованих видань” розглянуто проблему функцій ЗМІ в її новому ракурсі, співвідносно до нових соціально-економічних умов, що почали складатися в 90-х роках минулого століття. Визначається, що із розширенням тем, рубрик, інноваційних процесів у жанроутворенні швидко змінювалися і самі підходи до функцій ЗМІ. Останні по-різному інтерпретували журналістські школи; практика видавничої діяльності часом давала нові, зовсім не сподівані критерії оцінок функцій ЗМІ.

У дослідженні зазначено, що функція інформування населення поступово стала заступати функцію виховання, яка домінувала до 90-х років минулого століття в друкованих ЗМІ. Проте ці функції, як були, так і залишилися органічно зв’язаними, такими, що постійно взаємопереходять, заміняють одна одну.

Вважається також, що в зазначений період фактично відродилася, зазнавши суттєвих оригінальних інновацій, функція розважальна. У підрозділі наводяться конкретні приклади того, як на початку 90-х років – до 2000 року в Україні чи не щомісяця виникали суто специфічні розважальні журнали, що реалізовували функцію саме розважання, часто розуміючи її досить банально. Йдеться про такі видання, як “Блін”, “Самогон” тощо. І, навпаки, розважальна функція в її повному, комплексному розумінні реалізовувалася в практиці таких великих багатотиражних видань, як “Без цензури”, “Газета по-киевски”, хоча процес проходив досить неоднозначно і повільно. Зазначено, що сама по собі розважальна функція в сучасній пресі – явище неоднозначне й потребує ґрунтовної розробки й опрацювання на науковому рівні.

У сучасній українській пресі, як наголошено в підрозділі, фактично повністю занедбане правило грецької пайдеї: “Розважаючи – повчай”. Водночас зазначено, що резерви тут невичерпні, оскільки Україна розвивається, не тільки економічно інтегруючись до Європи, а й автоматично переймаючи на себе весь масив культури західноєвропейської цивілізації.

На прикладі розважальної функції друкованих засобів масової інформації в дослідженні розглянуто можливі шляхи їх розвитку, безвихідь і пастки, що чатують на видавців сучасних газет і журналів, коли вони свідомо чи з огляду на суб’єктивні причини (брак досвіду, невдалі спроби експериментувати і т. ін.) вдаються до штучного посилення одних функцій у періодичному виданні за рахунок інших. Апріорі взята газетна стаття в ідеалі має поєднувати в собі практично всі функції журналістики. Насамперед, інформуючи, журналістський матеріал має якщо й не виховувати читача, то принаймні примусити його визначитися з власною громадянською позицією. Результатом, виміром ефективності газетно-журнального матеріалу є функція організації, яка спонукає потенційного читача не лише замислитися над прочитаним, а й при потребі самоорганізуватися чи посприяти громаді у вирішенні якихось соціально-політичних чи економічних питань.

У дисертаційному дослідженні з’ясовано, що й досі з’являються друковані видання, змушені продукувати заполітизовану, неперевірену та суб’єктивно подану інформацію, виходячи лише з приватних інтересів власників конкретних видань. Звичайно, ні про які функції об’єктивного інформування й виховання тощо в таких виданнях мова не йде.

Значну увагу приділено функції агітації в пресі, при цьому зазначено, що, хоча функція має дещо утилітарний характер, саме завдяки їй під час передвиборних перегонів активізується діяльність журналістських колективів, а отже, розширюється діапазон інноваційних пошуків у жанроутворенні.

У підрозділі 4.2. “Етичні категорії волі, свободи вибору та формування творчої індивідуальності” зазначено, що політичне інформування в Україні набрало з 90-х років минулого століття форми дещо стихійного розвитку жанрів друкованої преси, оскільки на сам процес творчості, з одного боку, впливали замовники зі своїми суб’єктивними оцінками та міркуваннями, з іншого – волю інвестора часто висловлював колишній колега-журналіст, нині – працівник піар-агентства. Нарешті, у досить складній моральній ситуації опинявся сам журналіст, якому доводилося робити вибір між правдою і завуальованою пропагандою, між вимогами працівників піар-відділу і власного редактора. Тож постало питання оновлення принципів редакційної етики стосовно нових соціально-економічних умов. Значний внесок у процеси запровадження принципів журналістської етики в практику повсякденної журналістської діяльності зробила створена на початку нинішнього тисячоліття Комісія з журналістської етики.

Стосовно формування нових принципів у етичній професійній діяльності у дослідженні зазначено, що журналістська етика, в її новітньому розумінні, передбачає систему застережень і, відповідно, реагувань представників ЗМІ на соціально-економічний, політичний перебіг справ у країні, можливість не тільки адекватно відображати ці процеси у журналістській діяльності, а й творчо осмислювати їх, обравши власну точку зору.   

У дослідженні зазначається, що в процесі журналістської творчості не тільки відображаються явища об’єктивної дійсності, а й розкриваються внутрішні емоції читача, глядача, слухача. Тому журналіст, який продукує інформацію, що, так чи інакше, вплине на свідомість і підсвідомість реципієнта, має бути дуже обережним. Самоконтроль чи самодисципліна – одна з головних запорук журналістської діяльності. Під впливом негативного настрою важко визначатися з чіткою моральною позицією, тим більше, що внаслідок кардинальних змін у суспільно-економічних відносинах за короткий термін традиційна громадська мораль занепала. Усе це певною мірою стосується і журналістів, які змушені чи не кожного дня об’єктивно відображати зміни в суспільній свідомості, будучи водночас спостерігачами і учасниками подій. Звідси – практична неможливість канонізувати норми журналістської етики, оскільки повсякденна потреба викликає і повсякденні тенденції до відповідного морального реагування на екстремальні явища в сучасному суспільстві.

Зокрема наголошено, що за будь-яких умов у пересічного журналіста залишається свідома свобода вибору, хоча процес ускладнюється тим об’єктивним чинником, що політичні ідеї, які мають пропагувати й тиражувати репортер, інтерв’юер і аналітик у своїй творчості, не є аксіоматичними. Їх існування є наслідком віри, прихильності, емоційного стану людей, які готові їх прийняти і зробити спробу реалізувати на практиці.

У підрозділі 4.3. “Особистість в журналістиці та особистість журналіста” детально проаналізовано проблему становлення творчої особистості в редакційному колективі, наголошено на необхідності швидкого та ефективного вирішення цілої низки питань етичного характеру, психологічних дилем і т. ін. Зазначено, що надто складно входити у виробничий процес підготовки друкованої продукції студентам-журналістам, позаштатним дописувачам і т.д. Додаткових складнощів додає той факт, що велика кількість нових співробітників вербується в редакції саме під час передвиборних кампаній, а робота в партійно-політичному друкованому органі потребує не лише професійних навичок, а й певної моральної позиції чи, навпаки, елементів пристосуванства, згоди з тим, що відбувається, хоча тоді це вже не буде моральною позицією.

Наприкінці підрозділу розглядається питання доцільності функції агітації і спорідненої з нею функції пропаганди в українській журналістиці взагалі. Автор дослідження наводить власну оцінку процесу, яка полягає в тому, що загострення соціальних відносин, розширення меж бідності через постійний тиск на найнеобхідніші компоненти життєдіяльності, безумовно, несе із собою ризик соціальних конфліктів. Прогнозується, що впродовж найближчих років очікується поступове зростання, а відтак лавиноподібний процес розвитку суто партійно-агітаційної преси. Отже, з досвіду попередніх років можна констатувати, що на шпальтах газет різко зросте кількість матеріалів, написаних саме в інформаційних жанрах. Аналітичні матеріали також відіграватимуть свою роль, однак функція інформування, а тим більше просвіти, поступиться функціям агітації та прямої пропаганди.

Останній, п’ятий розділ “Розвиток жанрів як наслідок створення адекватних умов для інновацій у жанроутворенні” присвячено проблемам, що виникають повсякчас і фактично є супутниками питань продукування інноваційних процесів у жанроутворенні. На прикладі розвитку передової статті в підрозділі 5.1. “Методи втілення ідеї ЗМІ при зміні форми подання матеріалу в передовій статті та її сучасні модифікації” доведено, що жанр може кардинально змінюватися за формою, залишаючись практично незмінним за своєю суттю, своїм призначенням. Часи нав’язування певної політичної моделі відходять у минуле, а отже, змінюється і форма подання інформації, у тому числі й у вигляді передової статті як квінтесенції думки редакційного колективу, ідеї інвестора тощо. Часом, коли думка, яку прагне висловити редакція на першій–другій сторінках свого видання, – надто смілива чи ортодоксальна, керівництво газети воліє звернутися до читачів, “підганяючи” їх судження під концепцію видання. Замість передової статті спостерігаємо подання інформації, що конче потрібна замовнику, у формі інтерв’ю-монологу.

Крім того, “голос народу”, висловлений таким чином, може послужити приводом для суто редакційного розслідування, а отже, видозмінюючись, газетні жанри автоматично продукують продовження цього процесу: від інтерв’ю-монологу замість передової статті до аналітичного розслідування з кількома подачами впродовж певного часу. У цьому випадку виникають проблеми суто морального плану, а саме: відповідальність окремих працівників певного редакційного колективу за адекватне тлумачення висловів респондентів, за достовірність цитат з виступів читачів, які взяли участь в обговоренні проблеми тощо. У сучасному журналістикознавстві цією проблемою опікуються такі відомі вчені, як О. Глушко, В. Різун, юридичним аспектам проблеми присвятила свої роботи Т. Приступенко.

У дослідженні наводиться спостереження, що відходить у минуле, насамперед, накидання політичних поглядів, переконань власниками видань через друковані засоби масової інформації. І здебільшого це трапляється через те, що змінюється власник видання. На зміну партійно-політичним діячам, чиї капітали були “нажиті” шляхом розподілу колишньої державної власності, приходять бізнесмени-прагматики, що діють уже за рахунок реальних бізнесових проектів.

Виникають також нові вимоги щодо інформаційних жанрів. Сучасному українському читачеві дуже важливо, на відміну від західного чи північноамериканського реципієнта, дізнатися про авторське ставлення до подій, відображених у матеріалі. Так виникає короткий авторський коментар і один з його різновидів – коментар редактора.

Зазначено, що сучасні соціально-економічні обставини диктують нові реалії: товариська допомога замінена поняттям корпоративної солідарності членів окремого редакційного колективу. Оскільки саме поняття корпоративної солідарності за півтора десятків року від часу набуття незалежності й різкої зміни економічної ситуації ще не стало звичайним, буденним елементом суспільної моралі, у практиці повсякденної роботи кожний працівник ЗМІ сприймає моральну відповідальність за виховання молодих кореспондентів, як і творчу конкуренцію, у межах власного розуміння етичних категорій. Водночас у країнах, де ці процеси стали нормою суспільної моралі, права редакційних волонтерів визначаються однозначно і досить розширено, ретельно виписані й узаконені спеціальними угодами зобов’язання старших щодо молодих журналістів. В Україні, як констатується в дослідженні, зразки трудової угоди ще тільки розробляються, видавці національних газет через недосконале податкове законодавство ще не в змозі регламентувати взаємовідносини з журналістами власної редакції взагалі, з молодими працівниками зокрема. Здебільшого видавці просто не бажають це робити, оскільки простіше розрахуватися з кадровим фахівцем особисто, без контролю з боку фіскальних організацій. Це, у свою чергу, призводить до організаційних непорозумінь, коли журналісти, які працюють пліч-о-пліч, навіть не здогадуються про розміри винагороди своїх колег. Культивуються такі негативні морально-емоційні прояви, як заздрість, недовіра. У подібних умовах порушено основні моральні принципи колективізму, товариської взаємодопомоги.

У підрозділі 5.2. “Графічне оформлення як оптимізація подання інформаційного та аналітичного текстів” значну увагу приділено методам графічного подання інформації на сторінках періодичних видань з урахуванням інновацій у жанроутворенні. Проаналізовано, що динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів української журналістики, починаючи з 1991 року, пов’язана з такими важливими чинниками, як колективний творчий досвід, “фабрики думок” у межах одного редакційного колективу, формування концепції кожного номера і перспективних планів, що опрацьовуються виключно колективно, зважаючи на творчі можливості кожного працівника редакції. При розробці нових моделей випуску періодичного видання значну увагу видавці приділяють також роботі дизайнерів, художників, верстальників і функціонуванню більдредакції конкретного видання, бо гарний репортаж має бути добре ілюстрований відповідним фотознімком, аналітична стаття в журналі часто потребує відповідного колажу, кегль і шрифт основного матеріалу номера чи сторінки має відрізнятися від тексту, що домінує. Це – аксіома. Для того, щоб окремий інформаційний або аналітичний матеріал мав гармонійний вигляд на сторінці, засвідчуючи свою інформаційну значущість, а отже, відповідно емоційно впливаючи на глядача, редактору видання (як варіант – черговому редактору, відповідальному секретарю) слід попрацювати над координацією творчих задумів кореспондента-текстовика, фотокореспондента, художника, верстальника номера.

Одночасно зазначається, що ілюстративний ряд у сучасних газетно-журнальних виданнях часто існує немовби окремо, незалежно від власне текстових матеріалів. Непродуктивною вважається практика поширення колажів. За умови, коли в колажах задіяні елементи фотознімків, виникають проблеми морально-етичного характеру, що пов’язані з творчістю самих фоторепортерів. Оптимізувати подібну ситуацію запропоновано шляхом більш активного залучення до роботи у секретаріаті представників більдредакцій, а також слід активізувати підготовку фотожурналістів.

У підрозділі 5.3. “Форми і методи професійної творчої підготовки і перепідготовки журналістів” розглядається дуже важлива проблема підготовки і перепідготовки журналістських кадрів за методикою Болонської системи, що де-факто стала запроваджуватися у вишах України з 2006 року. Зазначено, що ця методика є надзвичайно ефективною не лише тоді, коли йдеться власне про навчання студентів-журналістів, вона стає в пригоді при перепідготовці редакційних працівників у межах самого редакційного колективу.

Продемонстровано на конкретних прикладах, як процес навчання, що ґрунтується на засадах Болонського процесу, дуже ефективно спрацьовує при перепідготовці штатних працівників спеціалізованих видань. Кредитно-модульна рейтингова система дає можливість активізувати увагу слухачів, стимулює їх прагнення до здобування максимального обсягу професійних знань у мінімальні терміни.

У практичних рекомендаціях висловлюється думка, що слід поєднувати науково-методичну роботу власне викладачів журналістики з виробничою практикою у базових редакціях, тим більше, що, посилюючи ефективність здобутих волонтерами в результаті навчання за Болонською системою знань і навичок не лише моральними, а й матеріальними стимулами, видавці досягають підвищення якості друкованих видань, а отже, зростання тиражів.

Також обґрунтовано тезу щодо корекції післядипломної освіти саме за Болонською системою. Зазначено, що цю методику варто застосовувати не лише для перепідготовки професіоналів під час здобуття ними другої освіти в Інституті журналістики. Цілком логічною є перекваліфікація журналістських кадрів на місцях, у базових редакціях. Це тим більше важливо, що зі збільшенням обсягу друкованих видань до редакцій газет постійно приходять нові співробітники, які не мають професійної підготовки. У суто виробничих реаліях трапляється так, що випускника із дипломом історика, юриста, інженера немає часу готувати шляхом здобуття другої освіти в Інституті журналістики. Його професійна компетенція має виявитися якнайшвидше, насамперед, у спеціалізованих виданнях. Тому підготовку на місцях, не виключаючи методику другої вищої освіти, в майбутньому доведеться організовувати, також спираючись на найбільш оптимальний досвід Болонської системи. Тож закономірним є висновок, що потенціал підготовки журналістів за Болонською системою не вичерпано, наявні ресурси мають бути реалізованими.           

Моніторингу газетно-журнальних видань, що здійснюється, як правило, шляхом довготривалого спостереження за змістом і формою подання матеріалів різних жанрів у цих друкованих ЗМІ, присвячено підрозділ 5.4. “Проблеми ідентифікації жанрів у процесі редакційної діяльності”. Моніторити також можна діяльність окремих редакційних відділів, рубрики і тематичні шпальти. Дослідження газетно-журнальних видань включає в себе своєрідні елементи глобальної перевірки ЗМІ, аж до ефективності подання текстових матеріалів з різноманітними варіаціями від фотографії до колажів і малюнків. Аналіз газетно-журнальних текстів здійснювався з урахуванням специфіки роботи того чи іншого редакційного підрозділу. В останньому випадку йдеться не тільки про механічний підрахунок кількості виданих на день, на тиждень рядків. Зверталась увага на ефективність виступів окремих творчих працівників, періодичність появи на шпальтах газети чи журналу авторських матеріалів, що викликали найбільший резонанс у читацькій аудиторії.

Значну увагу присвячено проблемам, що виникають у жанроутворенні в зв’язку з ідентифікацією окремих жанрів друкованих матеріалів. Все частіше, як наголошено в дослідженні, виникає жанрове поєднання та жанровий перехід, що полягають у поєднанні інтерв’ю з аналітичною кореспонденцією, прес-конференції з редакційним коментарем, інтерв’ю-монологу з коментарем фахівця. Розглянуто також різні аспекти стилістичних інновацій інформаційної замітки. Зазначено, що подібні процеси мають бути проаналізовані в журналістикознавстві, аби в подальшому оптимізувати, власне, практику журналістської діяльності в цілому.

В И С Н О В К И

У процесі наукового дослідження були сформульовані конкретні висновки теоретичного й практичного значення. Теоретичне опрацювання журналістикознавчої літератури та особистий досвід видавця засвідчили той факт, що в нових соціально-економічних умовах розвиток практичної журналістики значно випереджає наукові журналістикознавчі студії в цій галузі. Інформаційна цивілізація, поступовий перехід України в статус постіндустріального суспільства вимагають адекватного вирішення нових завдань, що виникають перед соціумом, який включився у світовий процес інформаційного обміну; збільшення інформаційного навантаження на пересічного читача потребує вирішення питань, які безпосередньо пов’язані з удосконаленням теорії і практики науки про журналістику.

До найважливіших проблем, які слід вирішувати негайно, належать: жанроутворення; взаємоперехід у межах жанрових груп; розвиток інновацій в практиці застосування окремих жанрів (інвестигативна журналістика, звіт, замітка); виникнення і потенційні можливості розвитку жанрів, які виявилися новаціями для української журналістики (факт).

У дисертаційному дослідженні детально вивчено і творчо проаналізовано різні методи підходу до принципів жанроутворення. Доведено, що часто жанроутворення пов’язано не тільки з тенденціями, професійним досвідом журналістів, а й з менталітетом читачів, які мають бути підготовлені до новацій у поданні текстового матеріалу. На конкретних прикладах у першому–третьому розділах показано інваріативність у підході до жанроутворення Американської, Французької, Німецької та Російської журналістикознавчих шкіл. Стали в пригоді також спроби узагальнити власний досвід і творчі пошуки відомих у журналістиці і літературі постатей, які лишили спогади про свою діяльність у формі белетристики, есе, мемуарів. Все це дало підстави зробити важливі висновки щодо системи і апробації жанрових новоутворень, що можуть бути використані вітчизняними журналістами, які працюють у періодичних виданнях, прислужитися науковцям і студентам Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У другому і третьому розділах дисертації досліджується система функціонування і розвитку груп інформаційних та аналітичних жанрів. З’ясовано, що інваріативність, методи подання жанру газетної замітки, які були сталими впродовж десятиліть, починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, різко змінюються. Звичайна інформаційна замітка обсягом до 200–400 друкованих знаків у сучасній редакційній практиці тяжіє до ще більшого скорочення, лапідарності. На зміну короткій інформаційній замітці поступово приходить факт. Останній, проте, на нашу думку, ще не закріпився у повсякденній газетно-журнальній практиці. Більше того, факт, судячи з динаміки його експансії на сторінки вітчизняної преси, у подальшому, після стрімкого кількісного зростання на шпальтах переважно газет, стабілізується у своєму розвитку, скоріше доповнюючи замітку, ніж її заступаючи. Також виявлено, що розширена інформаційна замітка обсягом до 1500 друкованих знаків тяжіє до розширення і переходу в коротку кореспонденцію, що означає класичний перехід з однієї групи жанрів у іншу.

У дослідженні значну увагу приділено розвитку жанрів репортажу та інтерв’ю. На конкретних прикладах, спираючись на теоретичні розробки відомих фахівців з журналістикознавства, зроблено висновки щодо глобальної тенденції активного взаємопереходу, взаємодоповнення цих двох жанрів. Останнє, безперечно, сприяє оптимізації сприймання друкованого тексту пересічним читачем. Доведено, що різні видання, маючи на увазі конкретні цільові групи, враховуючи професійний досвід своїх редакційних колективів, вимоги інвесторів, досить неоднозначно ставляться до можливостей творчого пошуку в жанроутворенні. Детально описуючи цю ситуацію, у дисертаційному дослідженні виділено ряд об’єктивних і суб’єктивних чинників, що визначають активність творчих колективів у жанроутворенні. Серед перших чи не найголовніший – форма власності видання, оскільки приватні газети і журнали, на відміну від видань, що досі лишилися в державній власності, швидше йдуть на розробку і втілення в життя нових творчих концепцій. Суб’єктивні фактори полягають у необхідності ротації чи навіть повної зміни цілих відділів в окремих виданнях, де працівники через інертність мислення, догматичні погляди на жанроутворення та новації в стилістиці подання новин свідомо чи несвідомо гальмують процеси оптимізації творчої діяльності редакційного колективу в цілому.

Значну увагу приділено питанням інвестигативної журналістики. Вже на початку дисертаційного дослідження було зазначено, що традиційний репортаж-розслідування фактично вийшов за межі окремої жанрової групи, почавши свій інваріативний шлях швидкого вдосконалення і трансформації, фактично виділяючись в окрему групу. Проте в Україні, навіть зважаючи на прискорення соціально-економічних процесів і кризові моменти в житті суспільства і т.ін., інвестигативна журналістика ще не набрала такого рівня розвитку і не здобула загального визнання, як у пресі Західної Європи та США. Тим більше, що теоретичне осмислення інвестигативної журналістики як явища ще не здіснено в наукових розробках вітчизняних журналістикознавців.

Це стало однією з причин того, що впродовж всієї роботи дослідник повертався до теми інвестигативної журналістики, розглядаючи її в різних ракурсах, вивчаючи її можливості щодо доцільності використання більшості з уже напрацьованих методик інвестигативної журналістики в практиці вітчизняної газетно-журнальної видавничої справи.

Значна частина дослідження присвячена новаціям жанроутворення в аналітиці. Доведено, що аналітичні та інформаційні жанри нині настільки тісно взаємодіють, співпрацюючи в методах збирання фактажу, що, зрештою, внаслідок такого взаємопереходу дуже важко визначити жанрову класифікацію матеріалу, що з’явився на газетно-журнальній шпальті. Найтісніше пов’язані між собою такі жанри, як звіт, який нині тяжіє до більшої публіцистичності, і розширена кореспонденція, при написанні якої журналісти часто користуються методами збирання інформації, а відтак стилістикою та формою подання фактажу, характерного для звіту.

Висновки щодо жанроутворення та переходу між жанровими групами ґрунтуються як на практичному досвіді вітчизняних творчих редакційних колективів, так і на наукових розробках журналістикознавців. Зазначено, що останні часом можуть не відповідати реаліям журналістської практики, тож автор дисертаційного дослідження полемізує стосовно методів і підходів до жанрової системи з представниками Російської журналістикознавчої школи, дає змогу зіставити наукові студії журналістикознавців з Європи, Америки щодо новацій у жанроутворенні з дослідженнями в цій галузі вітчизняних науковців. Все це зроблено з огляду на той безумовний факт, що теоретичне вивчення журналістики як феномену суспільної свідомості в умовах розвитку технологічної цивілізації має прагматичний характер у плані постійної розробки практичних рекомендацій, що оптимізують творчий пошук у журналістиці.

Цій проблемі присвячено четвертий та п’ятий розділи дисертаційного дослідження. Тут акцентуацію зроблено на методах, прийомах, принципах подальшої активізації діяльності вітчизняних редакційних колективів. Зазначено, зокрема, що жанроутворення немислиме не тільки без підвищення фахового рівня окремих журналістів і цілих редакцій; професіоналізм потребує зміни моральних пріоритетів у нових соціально-економічних умовах формування і адаптації до традиційних етичних категорій добра і зла, правди і неправди, сенсу буття. Тому значну увагу в дисертаційній роботі прямо чи опосередковано приділено питанням становлення в редакційних колективах елементів так званої корпоративної моралі. Визначено позитивні та негативні характеристики цього явища, зокрема наголошено на моральних аспектах діяльності спеціальних кореспондентів, коли їх робота пов’язана з розслідуванням, інвестигативною журналістикою.

Мораль і творчість, про найтісніший зв’язок між якими йдеться в четвертому та п’ятому розділах роботи, мають бути неподільними, оскільки, прагнучи до природного для кожного індивіда пошуку істини, першопричини, журналіст не повинен забувати про одвічну систему моральних заборон, а отже, не користуватися у своїй практиці методами отримання інформації, що не відповідають моральним настановам цивілізованого суспільства.

У дисертаційному дослідженні зроблено висновок, що етична дилема між методами пошуку інформації і моральністю значно ускладнюється з підвищенням вимог конкретної редакції, читачів до істинності, правдивості описаних журналістом подій, максимально точної передачі фактичного матеріалу. У зв’язку з цим виникає не тільки питання найбільш адекватної форми відображення фактів, подій на газетних шпальтах (проблема жанроутворення), постає проблема: яким чином ці факти були розшукані журналістом? І, головне, яким саме чином ці факти інтерпретували?

Інваріантність жанрового пошуку, творчої реалізації авторського задуму може стати причиною того, що недобросовісно дібрані факти, відповідно інтерпретовані журналістом і професійно подані у вигляді репортажу-розслідування чи у формі аналітичної статті, у кінцевому результаті призводять до створення ефекту негативної реакції в масовій свідомості.

На основі критичного осмислення питань подання текстового матеріалу на газетній шпальті, було зроблено висновок, що будь-який інформаційний чи аналітичний матеріал потребує, як правило, доповнення у формі авторського або редакційного коментарю. На прикладах конкретних газет і журналів фіксуються зразки кращих методик подання текстових матеріалів зі світлинами, колажами, графічними зображеннями. Робиться висновок про недоцільність штучного скорочення, зменшення кегля в статтях, де йдеться про важливі факти чи розслідуються актуальні проблеми. Навпаки, у будь-якому сучасному друкованому виданні практикуються такі доповнення в поданні основного текстового матеріалу, як епіграфи, ремарки, розширені підзаголовки і поділ тексту на невеликі розділи, що поліпшує сприймання великого за обсягом тексту.

У дисертаційному дослідженні доведено, що практика організації абсолютно нових видань виправдовує себе не завжди, оскільки до керівництва такої редакції, у штат нового видання часто приходять працівники з домінуванням поглядів старої школи на методи подання інформації.

Останнє відбувається не завжди, тож у дисертаційному дослідженні значну увагу приділено тим новим виданням, які, використовуючи нові творчі прийоми в журналістській практиці, швидко завойовують увагу читачів. Також розглянуто оригінальні методи організації праці таких творчих колективів, зворотний зв’язок з читачем.

Значну увагу в роботі приділено новим формам, специфіці спілкування не тільки з пересічним читачем, а й з позаштатними кореспондентами. Окремо проаналізовано досвід закордонних колег щодо організації при редакціях спеціальних волонтерських груп, зроблено висновок про доцільність запровадження подібної практики у вітчизняних виданнях.

Розширюючи поняття волонтерства, автор дисертаційного дослідження звертається до практики викладацької діяльності в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Виявлено, зокрема, що навчання за методикою Болонської системи дуже нагадує оригінальні методи підготовки волонтерів у редакціях європейських газет. На конкретних прикладах доведено, що модульна система та періодична оцінка знань студентів і волонтерів редакцій надзвичайно ефективні й найбільш оптимальні, насамперед у тих випадках, коли слід якомога швидше підготувати до роботи цілий редакційний підрозділ. Організація освіти за Болонською системою, на нашу думку, потребує безумовної екстраполяції і на процеси, пов’язані з системною перепідготовкою журналістів. Останнє особливо є актуальним, коли йдеться про необхідність ознайомлення цілих колективів з новаціями у системі жанроутворення, оригінальними методами пошуку фактичного матеріалу, гармонійного поєднання в межах одного номера різножанрових матеріалів.

У зв’язку з цим, у дисертаційній роботі приділено увагу розвитку партійної преси в Україні, де проблема вдосконалення та перепрофілювання журналістських кадрів стоїть досить гостро.

У дослідженні зроблено висновок щодо позитивних і негативних характеристик діяльності редакцій партійних газет. Зазначено, зокрема, що преса новостворених українських партій і рухів добре зарекомендувала себе в процесах жанроутворення, у плані динамічного просування на газетно-журнальні шпальти репортажів-розслідувань, діалогічного інтерв’ю. Без партійних видань в Україні була б неповною інвестигативна журналістика.

Проте, з іншого боку, слід констатувати, що активне функціонування такої специфічної групи видань, як партійна преса, припадає в Україні лише на час передвиборних перегонів. Таким чином, у полемічних пристрастях, у гонитві за сенсацією часом губляться оригінальні напрацювання в галузі жанроутворення, які могли розвинутися лише за екстремальних умов праці репортерів, інтерв’юерів, аналітиків у передвиборних кампаніях.

У дисертаційному дослідженні виняткову увагу приділено новим і основним методам збирання інформації, без яких немислима оригінальна система жанроутворення. Доведено, зокрема, що “метод маски” в його традиційній інтерпретації зі зміною зовнішності, манери поведінки і т.д. поступово відходить у минуле, бо він пов’язаний з невиправданим для журналіста особистим ризиком і, головне, порушує моральні норми журналістських кодексів, іноді – межі чинного законодавства. Більш ефективним залишається збирання інформації методом “журналіст змінює професію”. Цей метод, на нашу думку, придатний для локальних розслідувань і, згодом, при написанні таких матеріалів, набуває скоріш белетристичного характеру, ніж власне журналістської творчості.

Натомість можемо констатувати, що з’явилися такі принципово нові методи пошуку інформації, як інтернет, масові соціологічні опитування, бліцінтерв’ю тощо. Тому в дисертації приділено увагу діяльності спеціалізованих груп аналітиків, які мають готувати матеріал для репортера, що веде розслідування в стилі інвестигативної журналістики.

Дисертаційне дослідження, побудоване на сучасних журналістикознавчих теоріях, має, безумовно, прагматичний характер і призначене як для науковців, так і для широкого журналістського загалу.

Висновки, зроблені в кінці кожного розділу, дозволяють підсумовувати головні положення теоретичних досліджень.

Загалом, вся робота є спробою поєднати журналістикознавчі студії з практичними рекомендаціями, що мають стати в пригоді працівникам друкованих видань, які продовжують свою творчу діяльність чи приступили до роботи на початку третього тисячоліття.