| Краткое содержание: | У „Вступі” висвітлено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність та наукову новизну теми дисертації, сформульовано мету й конкретні завдання дослідження, а також теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи. Визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, наведено дані про апробацію результатів роботи та публікації з теми.
Перший розділ „Теоретичні засади вивчення локативних синтаксем в українському та зарубіжному мовознавстві” присвячено аналізу семантико-синтаксичних досліджень найвідоміших зарубіжних та українських граматистів Дж. Лакоффа, Л. Теньєра, Ч. Філлмора, Н.Д. Арутюнової, І.Р. Вихованця, К.Г. Городенської, Н.В. Гуйванюк, А.П. Загнітка, Г.О. Золотової, Л.О. Кадомцевої, І.К. Кучеренка, Т.П. Ломтєва, М.В. Мірченка, А.М. Мухіна, М.І. Степаненка та інших.
З’ясовується зміст категорійного поняття просторовості, що як одна з первинних загальнолюдських інтуїцій є чи не найголовнішим засобом сприйняття, емпіричного осмислення навколишнього життєвого світу людини, реалізації її когнітивних потреб і прагматичних настанов через мовно-просторове відтворення й моделювання світу. Наголошується на семантичній природі лінгвістичної категорії локативності, що підтверджує самий статус мовних одиниць, в яких вона реалізується (1.1.).
Локативність визначається як семантична й когнітивна категорія у лінгвістиці, яка, охоплюючи весь спектр просторових ознак та характеристик субстанції і становлячи об’єктивну ознаку предметів і явищ дійсності, реалізується в сучасній українській мові за допомогою певної кількості моделей і виявляє себе на різних мовних рівнях, для яких релевантною є семантика.
Категорійні ознаки локативності зумовлюють і наукові засади її вивчення, зорієнтовані не на формальну організацію речення, а на структуру події, ситуацію як денотат речення (1.2.). У цьому розділі досліджується історія вивчення синтаксеми як одиниці семантико-синтаксичного рівня (Й.Ф. Андерш, Н.Д. Арутюнова, І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, Г.О. Золотова, Т.П. Ломтєв, М.В. Мірченко, А.М. Мухін, В.М. Русанівський та ін.), коригується її визначення з урахуванням нових поглядів на проблему.
Такий підхід дозволяє з’ясувати універсально-логічну модель речення (власне-семантичну структуру), особливості його семантико-синтаксичної реалізації в конкретній мові (семантико-синтаксичний рівень), прагматичні особливості (комунікативний рівень) і зіставити з формально-граматичними засобами втілення численних синтаксичних відношень, у тім числі – просторових (1.3.).
Оскільки референтами речень як повних знаків, через які здійснюється комунікація, на відміну від слів, виступають не окремі об’єкти, а цілісні ситуації, то конституентами пропозиції як смислового образу конкретної ситуації дійсності постають не власне граматичні форми, а семантико-синтаксичні одиниці. Синтаксема – це абстрактна мінімальна одиниця, що таксономічно виражається словом чи сполукою слів, зміст якої становлять семантико-синтаксичні ознаки, що відбивають модус відношень між речами в позамовній реальній дійсності й самих учасників цих відношень.
Центральними засобами вираження локативного значення в українській мові є просторові прислівники та прийменниково-іменникові конструкції. Специфіка функціонально-семантичної парадигми в синтаксисі дозволяє кваліфікувати локативні прийменники як основні носії локативного значення, лексико-семантичний потенціал яких виявляє себе саме на семантико-синтаксичному рівні.
Авторська дефініція лінгвістичної категорії „локативна синтаксема”, її первинні і вторинні семантичні характеристики подаються з опертям на поняття простору (І.К. Кучеренко), а не функцій чи відношень взагалі.
Локативна синтаксема кваліфікується як мінімальна одиниця семантико-синтаксичного рівня, що визначає просторові характеристики дії, процесу, явища за допомогою прислівників на рівні тривимірної (об’ємної) просторовості, а за допомогою прийменниково-іменникових конструкцій диференціює локативні характеристики в межах тривимірності (об’ємності), двовимірності (площинності) чи одновимірності (лінійності, точковості).
Долається колізія у різночитанні локативної синтаксеми, пов’язана із засобами її вираження – на підставі функціональних та граматичних ознак локативна синтаксема, виражена і прислівником, і прийменниково-іменниковою конструкцією, визначається як предикатна (1.4.).
Компоненти-синтаксеми передбачають їх зіставлення в парадигматичному плані, а в контексті функціонування мови це означає вибір найдоцільнішого варіанта з варіаційного ряду і створення мовцем на синтагматичному рівні ланцюжка мовних одиниць, що найадекватніше відбиває картину реальної дійсності. Наявність системи варіантів локативних синтаксем – це реалізація варіантності як мовної універсалії, що полягає в синтаксичній сталості інваріанта та можливості виразити одну й ту ж лінгвістичну категорію, зокрема, семантико-синтаксичну категорію локативності, різноманітними мовними одиницями та структурами.
У другому розділі „Засоби і способи реалізації категорійних ознак просторовості в семантико-синтаксичній структурі речення” аналізуються граматичні форми, в яких втілюється локативне значення, встановлюються семантичні різновиди (способи) локативності. Якщо простір – це всеосяжна форма буття світу, власне світ у співвідношенні безкінечної кількості матеріальних (і не лише) утворень, то кваліфікація якогось просторового сегмента із часово-просторового континууму передбачає наявність точки опертя, орієнтира, який і розрізняє засоби реалізації просторовості.
Просторові прислівники визначаються як морфологізований варіант локативної синтаксеми, спосіб називання просторової ознаки яких передбачає за просторовий орієнтир самого мовця, що вказує на симетричну локалізацію (суб’єктна просторова орієнтація). Підкреслюється антропоцентричний характер прислівникової форми локативності (2.1.).
Способи реалізації просторовості в мові пов’язані із координатними величинами, які задають і актуалізують такі просторові поняття, як об’єм (в хаті), площину (на столі), лінійний вектор (по стежці) або точку (при вході), в яких увиразнено постає матеріально-просторова картина світу. Ці нюанси локативної характеристики здатні втілювати прийменниково-іменникові конструкції.
Оскільки в науковій літературі система прийменниково-іменникового синтаксису української мови розглядається переважно з позицій функціональної допоміжності (вторинності) прийменника, який нібито покликаний лише уточнювати значення іменника, у праці докладно проаналізовано природу лексичного та граматичного значень у локативних прийменниках, зіставляються три найбільш поширені погляди в українській та зарубіжній лінгвістиці на прийменник у системі частин мови, визначається статус локативних прийменників у складі прийменниково-іменникових конструкцій. Семантичні полюси прийменників не є системою граматичних опозицій, це реалізація відношень багатозначності, синонімії, антонімії, наприклад: до школи – до мети – до загину, через дорогу – через хворобу, біля воріт – коло воріт – недалеко від воріт, від основ – до основ (2.2.).
Просторові відношення між об’єктами дійсності є предметом номінації локативних прийменників як лексико-граматичного класу слів (В.В. Жайворонок). Речам властива відносна самостійність, але річ як окреме визначається саме в різних відношеннях до решти світу, усякий факт дійсності, відтак і мовленнєвий факт, – це вияв речі якраз у її властивостях і відношеннях, що постають таким само реальним фактом дійсності, як і речі. Не враховуючи відношень речей, неможливо вирішити проблему істини. Просторові прийменники як засоби позначення відповідних відношень слід розглядати в лексичній площині (2.3.).
Семантична будова всякого слова має дві сторони: по-перше, це функція представлення, його предметно-поняттєва віднесеність, а по-друге, це та система зв’язків з іншими словами та узагальнень, що стоїть за словом і яку називають широко „значенням” слова взагалі. Фактично кожне слово не тільки вказує на певний предмет, явище або виражає зв’язки чи відношення, а ще й має відповідні семантико-синтаксичні валентності, воно передбачає різні зв’язки з іншими словами. Докладний аналіз структурно-семантичних типів прийменниково-іменникових локативних одиниць дозволяє зробити висновок про прийменникове керування та функціонування локативних прийменників як цілісної лексико-граматичної системи, здатної організовувати локативну синтаксему (2.4.).
Зіставлення прийменникової та іменникової систем у локативному позначенні в динаміці їхніх відношень показує тенденцію до поступової граматикалізації відмінка в діахронічному аспекті аж до цілковитої його втрати в деяких мовах (наприклад, англійській), а з іншого боку, дедалі більшу диференціацію просторових характеристик об’єктів, здійснювану за допомогою локативних прийменників, що можна визначити як прояв явища структурно-акумулятивної міжкатегорійної взаємодії (А.П. Загнітко) (2.5.).
Система варіантів локативних синтаксем встановлюється на основі змістової характеристики одиниць (категорійно-семантичне значення), їхньої форми (відповідні морфологічні форми, структурні особливості) і здатності синтаксично реалізуватися у певних позиціях, що випливає з першого та другого (І.Р. Вихованець, Г.О. Золотова).
У третьому розділі „Семантичні та комбінаторні варіанти локативних синтаксем” розглядаються типи варіантів, що спираються на індивідуальне значення носіїв певної функції і кваліфікуються як визначальні у системі варіантів локативних синтаксем. Зіставний аналіз локативних прислівників і аналітичних прислівників (прийменник + іменник) показує, що вони не становлять кореферентних пар (Н.В. Гуйванюк), не є семантичними відповідниками один одного тому, що так званим неграматичним прислівникам властивий окремий спосіб локалізаційної номінації (несиметричний або об’єктний) (3.1.1.), а просторова оцінка об’єкта, названа ними, є виразною і диференційовано представлена трьома локалізаційними типами синтаксем. Уся система семантичних опозицій у прийменниково-іменникових локативних синтаксемах організовується значною мірою завдяки значенню локативних прийменників, що свідчить про їхню лексичну спроможність і потужність.
Характеристика семантичних варіантів локативних синтаксем як центральних у варіантній структурі локативів спирається на поняття простору, що є тривимірним (об’ємним), хоча залежно від потреб, вимог комунікації й особливостей реальної дійсності різні вербальні форми можуть актуалізувати не всю глибину просторового виміру. Такий своєрідний просторовий мейозис дозволяє поряд із об’ємом акцентувати певний бік просторової ознаки – площину, точку. Локалізаційні типи прийменниково-іменникових синтаксем пов’язуються з питомою ознакою просторовості – модусом просторового виміру: об’ємним, площинним (поверхневим) чи точковим (лінійним), наприклад: вийди з води (В. Симоненко), майстрував на подвір’ї (В. Сосюра), сиділи попід стіною (І. Нечуй-Левицький) ( 3.1.2.).
Окремо досліджується структурно-семантична взаємодія іменника та прийменника в локативній синтаксемі, пов’язана з явищем адвербіалізації іменникових та прийменниково-іменникових форм. Більшість адвербіативів утворилася аналітичним способом: прийменниково-іменникова сполука набуває функціональних ознак синтаксичного прислівника (синтаксичний ступінь адвербіалізації), а далі долає й другий – морфологічний ступінь адвербіалізації. Морфологічні адвербіативи кількісно домінують, причому в них виступають первинні просторові прийменники, а іменниковий етимон здебільшого має антропоморфний характер, наприклад: зсередини, нагору, довкола, вниз, праворуч, поруч, ззаду, вслід) (3.1.3.). Вони ж семантично маркують новоутворені фразеологічні одиниці, що являють собою предикатні синтаксеми, в яких активно виступають іменники, що належать до семантичного поля „назви частин тіла” та абстрактні іменники, наприклад: під носом, за плечима, в серці, під пахвою, за межею, під вартою.
Локативні прийменники виявляють надзвичайну продуктивність: вони частотні, легко відтворюються й усталюються, виразно окреслюють ситуацію, самі можуть набувати метафоричного або метонімічного значення, зокрема у складі фразеологічних єдностей, які кількісно домінують, наприклад: на голові, в очі, на душі, йти в землю, брати до серця, в долю заглядати, прийти у світ, стояти на порозі, вийти в люди, сісти в крісло, лізти в душу, здати в архів, забитися у куток, потрапити на зуби, пливти за водою, сидіти на шиї, потрапити в руки, сісти в калюжу, не йти з голови, злетіти з губ(ів), вийти з берегів (3.1.4.).
Аналіз комбінаторних варіантів локативних синтаксем підтверджує доцільність об’ємно-площинно-точкової семантичної класифікації локативних одиниць. Найпродуктивнішими в цьому плані є прийменник об’ємної локалізації в(у) та прийменник площинної локалізації на. Прийменник в(у) вступає в опозицію об’ємна / площинна локалізація зі своїм протичленом – прийменником на – у складі морфологічних варіантів локативних синтаксем із знахідним та місцевим відмінками іменника, наприклад: у двір – на двір, в ґанок – на ґанок, у дверях – на дверях, у веранді – на веранді, в городі – на городі. Комбінаторні варіанти із прийменником об’ємної локалізації в (у) кількісно переважають і можуть виступати засобом створення своєрідних просторових концептів, наприклад: в душі, у серці, у клуні, в пасіці, в околицях, в березі, у світі. Основне значення прийменника до – це рух у напрямку до крайньої (найближчої) точки предмета-орієнтира, проте він може надавати локативній синтаксемі значення руху всередину об’єму, вступаючи в синонімічні відношення зокрема із прийменником в(у) і формуючи численні комбінаторні варіанти: у хату – до хати, в душу – до душі, в суд – до суду, у двері – до дверей (3.2.).
Комбінаторні варіанти, викликані взаємозумовленим розташуванням одиниць, можуть спричиняти явище субституції (заміщення), наприклад, конструкція із прийменником об’ємної локалізації в Україні заступає вже архаїчний варіант на Україні. Це підтверджує той факт, що мовні засоби на означення просторових характеристик субстанції й далі диференціюються (3.2.1.).
У четвертому розділі „Морфологічні та позиційні варіанти локативних синтаксем” подано морфологічну характеристику локативних синтаксем та здійснено семантико-синтаксичну проекцію локативних синтаксем у формально-граматичну площину речення.
Морфологічні варіанти диференційовано виявляють себе у прийменниково-іменникових локативних конструкціях. Саме функціонування морфологічних варіантів локативних синтаксем дозволяє встановити диференційні особливості втілення локативного значення в художньому тексті. Аналіз морфологічних різновидів показує, що центр формують моделі локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, локативний прийменник + знахідний відмінок іменника та локативний прийменник + родовий відмінок іменника, які дають кількість реалізацій на кілька порядків вищу за решту варіантів.
Функціонування найбільш продуктивних морфологічних моделей локативних синтаксем дає підстави стверджувати, що такі важливі мовні чинники, як частотність та інформативність виявляються обернено пропорційно: що частотніша форма, то менша семантико-інформаційна диференціація їй властива, і навпаки. Так, модель локативний прийменник + місцевий відмінок іменника, як найбільш спеціалізований засіб передачі локативного значення, є найчисленнішою локативною синтаксемою (за нашими підрахунками, 41 % від усіх зафіксованих прийменниково-іменникових локативних одиниць). У той же час ця модель характеризується обмеженістю семантичних ролей порівняно з рештою морфологічних моделей: тут виступає лише 5 прийменників: щось вевкає в болоті (Л. Костенко), світла на току повінь (О. Гончар), гонить гуси по стежині (В. Симоненко), Дух святий при нас та при нашій оселі (І. Нечуй-Левицький). Вживання п’ятого прийменника о (об) у локативному значенні є архаїчним, і в досліджуваних текстах така конструкція не трапилася.
Другим за частотністю є морфологічний варіант із знахідним відмінком – він реалізується майже у 27 % усіх зафіксованих конструкцій. Як один із центральних відмінків, що становить домінанту в об’єктній парадигмі відмінків, у синтагматичному плані він поєднується тільки з дієсловами, а семантико-синтаксична площина увиразнено репрезентує знахідний субстантива як субстанціальну синтаксему. Проте у сполуках із локативними прийменниками ця синтаксема набуває адвербіального значення: в Стамбул приїхав (В. Симоненко), на схил виходжу (Л. Костенко), спускається над луки (І. Нечуй-Левицький), потрапили між шпали (В. Сосюра), проліз через вікно (В. Шкляр).
Наступним за параметрами частоти вживання є варіант із родовим відмінком іменника, який становить 23 % зафіксованих прийменниково-іменникових локативних одиниць. Саме цей варіант виявляється найкреативнішим з-поміж усіх морфологічних варіантів, адже йому властива найбільша диференціація значень, кількість опозицій та виразний зміст протичленів. Він демонструє найвищу продуктивність і у творенні нових прийменників аналітичної форми: біжу навпростець до Радивонівки (В. Сосюра), ліворуч від моста (Ю. Андрухович), ближче до ферм (О. Гончар), стоїть на відстані від берега (О. Гончар), в далечині від світу (В. Підмогильний), в радіусі шести кроків (Ю. Андрухович), стали по обидва боки зали (І. Нечуй-Левицький), поширювалось в глиб міста (В. Підмогильний) Треба відзначити, що морфологічний варіант до + родовий відмінок витісняє в(у) + знахідний відмінок та на + знахідний відмінок і перетворюється на своєрідний синтаксичний штамп, функціонуючи не лише в загальнонапрямковому, досяжному значенні, а й у не зовсім властивому йому значенні спрямованості руху всередину об’єму та опанування площинної поверхні: ввійшов до саду (Ю. Андрухович), зайшло до вагона (В. Сосюра), вийшов до світлиці (І. Нечуй-Левицький), візьміть до раю (В. Симоненко), завдав до льоху (Л. Костенко), потрапив до Запорозької Січі (В. Сосюра).
Орудний відмінок іменника є однією з периферійних грамем морфолого-синтаксичної категорії відмінка і так само становить периферію в системі морфологічних варіантів прийменниково-іменникових локативних синтаксем. Якщо на морфологічному рівні ми констатуємо узагальнену інструментальну семантику орудного відмінка, то на семантико-синтаксичному рівні, де центром стає суб’єктно-предикатна рамка, орудний із локативним прийменником у системі морфологічних варіантів формує локативну синтаксему і становить своєрідний просторовий результатив, на відміну від конструкції із родовим, наприклад: Та ми... крушили їх, знімали з коней списами і прогинали келепом щити – Душа пройшла над прірвою зневір – ...якби хоч трохи глузду під чуби... (Л. Костенко).
Серед позиційних варіантів було виділено локативну синтаксему в позиції придієслівного другорядного члена речення: Хлопці аж посхоплювались у кузові (О. Гончар)(4.2.2), детермінантного другорядного члена речення: Чиї могили стогнуть серед поля, Забрівши здичавіло у село (В.Симоненко)(4.2.3), приіменного другорядного члена речення: Шумливий ліс п’яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін (В.Сосюра)(4.2.4). Конгруентність між семантико-синтаксичною та формально-граматичною кваліфікацією локативного комплексу визначає найбільш частотну й типову його позицію, а саме придієслівну. Ця первинна позиція локативної синтаксеми реалізується при різних морфологічних і таксономічних формах присудка, просторово позначаючи дію, процес, стан чи ознаку. Менш частотною є позиція при дієприслівниках, які, називаючи супровідну дію, у формально-граматичному плані виступають обставинним детермінантом, а в семантико-синтаксичному плані виходять за межі семантично елементарного речення, реалізуючи напівпредикативні відношення.
В аналізованих локативних комплексах зі зв’язкою бути локативний предикат за своєю формальною і семантичною моделлю принципово не відрізняється від предикатів кількісної чи якісної характеристики, що втілюють різноманітні характеризуючі відношення предметів і субстанцій, наприклад: Мій двір в Чигирині, авжеж, не Фонтебло (Л. Костенко), комбайнери обидва в степу (О. Гончар), лицар є тут у стіні (Л. Костенко), Вгорі перо, на грудях Божа Мати (Л. Костенко), Були в районі Мальти, коли їх спостиг раптовий, скажених балів шторм, зовсім тут несподіваний о такій порі літа (О. Гончар) (4.2.1.). Імпліцитність зв’язки можлива лише в теперішньому часі, а локативна прийменниково-іменникова конструкція вказує на те, що йдеться не про екзистенційну ознаку взагалі, а саме про буття в просторі, в певній його частині. |
