УКРАЇНСЬКА СПОРТИВНА ПЕРІОДИКА ГАЛИЧИНИ 20—30-Х РР. XX СТ.: ІСТОРИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТ І ПРОБЛЕМНО-ТЕМАТИЧНІ ДОМІНАНТИ : УКРАИНСКАЯ СПОРТИВНАЯ ПЕРИОДИКА ГАЛИЧИНЫ 20-30-Х ГГ. XX СТ .: ИСТОРИКО-ФУНКЦИОНАЛЬНЫЙ АСПЕКТ И проблемно тематическая доминанта

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні і територіальні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, наукові принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну і значення дисертації.

У першому розділі “Історіографія та джерела” проаналізовано основні етапи розвитку української історіографії журналістики, подано загальну характеристику джерел досліджуваної проблеми.

Саме з метою вивчити наукові здобутки українського журналістикознавства з часу його зародження, тобто з кінця ХІХ ст., до 80-х рр. ХХ ст., проаналізувати його історико- та теоретико-журналістські напрями було здійснено ґрунтовне монографічне дослідження київських авторів В. Різуна і Т. Трачук “Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства”. Ця праця є вкрай необхідною для українських науковців, адже дає змогу усвідомити суть пресознавчих надбань М. Возняка, М. Грушевського, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, О. Маковея, І. Франка, В. Щурата, та їхніх наступників — зарубіжних дослідників А. Животка і Ю. Тернопільського, радянських істориків преси О. Дея, В. Дмитрука, В. Рубана, П. Федченка, Й. Цьоха та інших фахівців, які намагалися, наскільки дозволяло ідеологічне “прокрустове ложе”, обґрунтовано відтворити функціональну специфіку розвитку й тематико-типологічні особливості української преси.

Нині українське журналістикознавство продовжує упевнено розвиватися завдяки науковій діяльності, втіленій у монографічні праці, поважного кола українських науковців Ю. Бідзілі, О. Гриценко, В. Демченка, В. Здоровеги, Н. Зелінської, В. Іванова, В. Качкана, О. Коновця, С. Костя, І. Крупського, В. Лизанчука, О. Мелещенка, І. Михайлина, О. Мукомели, М. Нечиталюка, О. Пономарева, Н. Сидоренко, Б. Чернякова, Ю. Шаповала, В. Шкляра, О. Школьної. Чимало важливої для сучасних науковців інформації, пов’язаної з вивченням становлення і розвитку українського пресознавства, зафіксовано у працях Н. Антонюк, В. Габора, М. Галушко, О. Дроздовської, М. Комариці, М. Романюка, Л. Сніцарчук.

Одними з перших здійснили спробу вивчити і система-тизувати українські міжвоєнні видавничі проекти в галузі фізичної культури чільники національного тіловиховання, редактори і публіцисти — С. Гайдучок і Е. Жарський. У наш час з’явилися важливі для ґрунтовних студій з історії української спортивної журналістики Західної України праці С. Костя, О. Вацеби, Б. Трофим’яка, навчально-методичні посібники М. Житарюка, В. Осінчука, дисертації М. Дерепи, Г. Приходько, В. Янківа, статті В. Тарасюка, С. Когут, В. Житарюк та ін.

Джерельною базою дослідження цього сегмента національної преси стали архівні матеріали, бібліографічні покажчики (Є. Місила, М. Мартинюка, В. Денисюк та ін.), опубліковані документи, мемуарна література, публіцистика міжвоєнного періоду. У роботі використано збірки української спортивної преси вказаних років, що зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка, а також у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, де вдалося віднайти більшість із досліджуваних видань.

Цінними для реалізації дослідження виявилися матеріали ЦДІАУ у м. Львові. Фонди “Сокіл-Батько” та “Український Спортовий Союз” розкривають низку досі не відомих фактів щодо функціонування української спортивної преси, її ініціаторів, редакторів, авторів, партнерів, опонентів (цензорів), а також необхідну інформацію про дві названі організації, які значною мірою визначали орієнтири, завдання і змістове наповнення національного тіловиховання і його друкованого слова. Важливі відомості, зокрема щодо становища українства і його преси у Східній Галичині наприкінці 1910-х — на початку 1920-х рр., віднайдено у справах фонду “Український Горожанський Комітет”. Конкретизації і оптимізації дослідження сприяли перегляд і аналіз архівної спадщини, що зберігається у фондах “Наукове Товариство ім. Шевченка”, “Рідна Школа”, “Прокуратура апеляційного суду”. Фонд “Греко-католицька митрополича консисторія” містить чимало виписок, нотаток та вирізок переважно з галицьких газет на теми становлення і розвитку української преси, пропагування фізичної культури і спорту, а також примірники чисел деяких спортивних видань. Помітно збагатили джерельну базу роботи листи, звернення, матеріали редакційного портфеля, укомплектовані у фондах українських пресодруків — “Неділі”, “Нової Хати”, “Діла” і головно “Нового Часу”, позаяк тикторівське видання стало своєрідним креативним центром, який об’єднав провідних українських спортивних журналістів.

Значно розширило джерельну базу дисертації опрацювання епістолярної спадщини, що зберігається в особистих фондах П. Франка, І. Боберського, О. Тисовського, Р. Осінчука, а також Є.-Ю. Пеленського. Виявлені у матеріалах названих фондоутворювачів відомості розкривають деякі сторінки професійного і приватного життя низки українських спортознавців, репортерів, редакторів і публіцистів, діяльності українських фізкультурних організацій і клубів, функціонування національних спортивних періодичних видань, наприклад “Руханково-Спортового Вісника”, редактор якого, К. Косар, вів розлогу кореспонденцію зі співробітником цього часопису — Є.-Ю. Пеленським.

Для написання роботи було опрацьовано матеріали українсь-ких періодичних видань, зокрема “Вістей з Лугу”, “Діла”,  “Каменярів”, “Кіно”, “Молодого життя”, “Назустріч”, “Неділі”, “Нового Часу”, “Січових Вістей”, “Шляху Молоді”. Завдяки доробкам публіцистів міжвоєнного періоду вдалося отримати дані про функціонування того чи іншого видання, особливості рекламування, анонсування спортивної преси в інших газетах і журналах. Важливим джерелом у написанні цієї праці була й мемуарна література, спогади А. Франко-Ключко, щоденник І. Боберського, низка газетних публікацій та ін.

Використані у дослідженні джерела дозволили простежити, систематизувати, проаналізувати, вивчити і відтворити ті аспекти титульної теми, які не знайшли повноцінного висвітлення в історіографії проблеми.

У другому розділі “Особливості формування та функціонування української спортивної преси Галичини”, який складається з двох підрозділів, відтворено у хронологічній послідовності результати дослідницьких пошуків та проаналізовано процес формування корпусу спортивної преси, її розвитку, специфіку інформаційно-публіцистичного забезпечення аудиторії. Зокрема, досліджувались особливості функціонування української спортивної періодики міжвоєнної Галичини, а саме дев’яти видань (“Руханково-Спортовий Вісник”, 1922—1923; “Байдужі гинуть”, 1923; “Спорт”, 1925—1926; “Жінка і спорт”, 1926 ; “Руханка і спорт”, 1926; “Спорт і руханка”, 1928; “Сокільські Вісти”, 1928—1939; “Руханковий додаток “Сокільських Вістей”, 1929—1931; “Спорт”, 1929, 1931), що були організовані у 1920-х рр., а також заснованих у 1930-х рр. 11 пресодруків (“Спортові Вісти”, 1931, 1933; “Радіо-Фото-Кіно-Спорт”, 1931; “Спорт і молодь”, 1931; “На старт!”, 1932; “Соколи, соколи!”, 1932; “Руханка і спорт”, 1934; “Готові”, 1934—1935; “Спорт”, 1936—1937; “Змаг”, 1937—1939; “Ловецтво”, 1937—1939; “Фізичне виховання”, 1939). Враховуючи те, що три видання — “Сокільські Вісти”, “Руханковий додаток…”, а також “Спорт” (1929, 1931), розпочавшись у 1920-х рр., продовжили свою історію і в наступному десятилітті, можна стверджувати, що впродовж 1930-х рр. функціонувало 14 часописів.

Одна частина видавничих проектів реалізовувалася у самостійному форматі, інша — у друкованому просторі інших періодичних видань, зокрема “Шляху Молоді” (додаток “Фізичне виховання”), “Сокільських Вістей” (власний “Руханковий додаток”), “Поступу” (“Руханково-Спортовий Вісник”), “Нової Хати” (додаток “Жінка і спорт”), а найбільше — “Нового Часу”: його видавці надавали текстову площу для організації п’яти спортивних додатків — двох однойменних “Руханка і спорт”, “Спорт і руханка”, “Спорт” і “Ловецтво”.

Одинадцять видань досліджуваного спрямування на теренах Галичини виходили під егідою двох впливових фізкультурних інституцій: саме завдяки “Соколові-Батьку” побачили світ п’ять часописів, а Українському Спортовому Союзу (далі — УСС) — шість пресових органів.

Серед отриманих читацькою аудиторією галицьких спортивних пресодруків було 3 одноднівки, 4 місячники (при цьому місячник “Сокільські Вісти” протягом 1932 р. — першої половини 1934 р. виходив раз на два місяці), 5 двотижневиків, 5 тижневиків (з них “Спортові Вісти” і “Готові” протягом незначного часу виходили двічі на місяць), а також три видання іншої регулярності (неритмічного виходу “Ловецтво” та ін.). Відзначимо спортивну пресову активність галицького українства у 1930-ті рр., що виявилося у більшій, аніж у попередні роки, кількості видань, у їхній періодичності (зокрема, виходило п’ять тижневиків на противагу одному у першому повоєнному десятилітті), вдосконаленій системі формальних структур, розширеній тематичній базі і, зрештою, у значно більшому валовому посторінковому обсязі. З уваги на кількість видань, заснованих, відновлених чи продовжуваних протягом окремого року, виділимо 1931 (функціонувало 6 пресодруків), 1937 (4 видання) та 1939 роки (4 часописи), а з огляду і на кількість, і на якість опублікованого матеріалу, і на рамки ширших хронологічних меж відзначимо середину і другу половину 1930-х рр., коли функціонували часописи УСС “Готові” та “Спорт” із ґрунтовним змістовим комплексом і орієнтацією на найкращі теоретичні і практичні здобутки українського та світового тіловиховання; “Змаг” — із його багатогранними формальними структурами й репортерською мережею, оперативним відтворенням поліаспектного спортивного життя і найдовшою історією (міжвоєнна доба Галичини) як тижневика; а також “Сокільські Вісти” — із удосконаленою системою рубрикації, стабілізованою регулярністю, розширеним спектром текстових моделей і найтривалішим літописом виходу.

Найбільш продуктивним для вітчизняного спортивного друкованого слова Галичини виявився 1937 рік, коли водночас реалізовувалися інтереси та потреби майже всіх найвпливовіших фізкультурних секторів західноукраїнців: продовжувалися “Сокільські Вісти” як орган “Сокола-Батька”, а також “Спорт” (з 1936 р.) як пресовий представник УСС і його регіональної мережі; крім того, почали виходити: “Ловецтво” — орган українського мисливського руху і тижневик “Змаг” — реалізований видавничий проект колективної праці, що цілісно відтворював західноукраїнське клубне життя. Налагодженню контактів із читачем, зв’язку українців між собою загалом допомагали запроваджені редакціями різноманітні текстові комунікативні моделі — конкурси, вікторини, “переписки”, анкети тощо, наприклад, проведений на сторінках “Змагу” “плєбісцит” на визначення 10 спортивних лідерів, безперечно, виконував важливу об’єднавчу місію в середовищі всієї західноукраїнської спільноти.

Спільними рисами і характерними ознаками спортивних періодичних органів були національно-патріотична спрямованість (за що зазнавали неодноразових конфіскат), багате жанрове забезпечення, змістова макровекторність, орієнтація на найкращі українські спортивні зразки, відкритість читачеві (конкурси і анкети для реципієнтів), багаторівнева комунікація із українцями (міста—регіону—світу), комплексний підхід, актуальність, уміння оперувати фактами, творчий “дух”, виваженість, енергійність, сміливість, відповідальність, професійність; здатність до рефлексії (розмірковування над читацькою критикою, активний пошук причин спортивних негараздів), уміння сприймати і використовувати чужий досвід (йдеться про пропозиції іншомовних видань, увагу до історії, розвитку і найкращих теоретичних основ світового спорту); орієнтація на інтереси різних соціальних, професійних і вікових прошарків, порівняно більше — молодої генерації.

Третій розділ “Проблемно-тематичне наповнення і жанрова своєрідність публікацій”, що містить три підрозділи, присвячено особливостям акумулювання українською спортивною пресою Галичини 1920—1930-х рр. матеріалів про зародження, розповсюдження і шляхи поступу національного тіловиховання, процес його організації і оптимізації, культивування спортивних дисциплін, історію світового спорту, стан розвитку фізкультури в окремих країнах, про перебіг подій і заходів локального значення і міжнародного масштабу, становлення, поширення і пульсацію олімпійського руху.

У підрозділі “Роль спорту як чинника національного самозбереження” синтезувалися насамперед матеріали, які відтворювали процес становлення концептуальних основ вітчизняного тіловиховання. Пріоритетним принципом журналістів у цьому контексті було прагнення узгодити спортивні інтереси українців із найважливішими завданнями нації, а також окреслити основні автентичні риси національного характеру українського тіловиховання. У досліджуваній пресі вивчалися суть, зміст і напрями спортивного руху, акцентувалися кризові явища (рекордоманія, неорганізованість, дисгармонійність, недисциплінованість, некерована аполітичність) у фізичній культурі і подавалися принагідні рекомендації — піднести спорт на культурну височину, об’єднувати зусилля, вдосконалювати і раціоналізувати працю колективів і окремих осіб над собою. Українські журналісти сприяли культивуванню психології переможця, плеканню гідності та сильних вольових рис особистості у пересічного реципієнта, а також формуванню бажання віднайти в собі “джерело життя”, “жадобу жити” й “животну енергію”.У публікаціях спортознавців вивчалися також аксіологічні, етичні, естетичні, психологічні, моральні й інші аспекти поступу українського тіловиховання, артикулювався історичний досвід, діяльність лідерів, відтворювалася подієвість української фізкультури в Галичині, Західній Україні, а також у багатьох країнах Старого і Нового Світу.

Комплекс опрацьованих публікацій свідчить не лише про явище спортивної журналістики, а й про її предмет — самобутнє розгортання української тіловиховної еволюції. Оригінальність явища та його предмета проявлялася у спробах доцільного й органічного поєднання спорту (з його мережею ігрових та інших дисциплін, змагальним чинником, найвищими досягненнями та ін.) як екстраверсійного сегмента і руханки (з її гімнастичними системами, “внутрішньою” духовно-тілесною силою) як інтраверсійного сегмента українського фізкультурного руху.

У другому підрозділі “Пропагування фізичної культури і спорту” розглядається проблема розповсюдження фізкультурно-оздоровчого досвіду на шпальтах спортивних видань. Наповненість змістового комплексу свідчить про багатогранність пресодрукових студій: рекомендації, поради та агітаційні виступи стосувалися низки видів спорту (футболу, волейболу, гандболу, баскетболу, хокею, веслування, боксу та ін.), гімнастики, гігієни “спортового загалу”, раціоналізації процесу тіловиховання, а також економічної діяльності товариств та аспектів будівництва, купівлі чи оренди спортивних площ. З огляду на брак засобів масової інформації медичного профілю, низки альтернативних засобів комунікації, а також інституту домашньої медицини і довідкової мережі як такої періодичні спортивні видання із комплексом публікацій проблемного, просвітницького і рекомендаційного характеру до певної міри ставали для своїх адресатів своєрідним кризовим менеджером чи інструктором, здатним порадити, допомогти, скерувати, а насамперед — поінформувати, причому не лише за посередництвом друкованого слова, а й інколи навіть “усно і по телєфоні”, як це, наприклад,  практикувала в середині 1930-х рр. редакція часопису “Готові”.

Третій підрозділ “Популяризація світового спортивного досвіду” присвячено особливостям акумулювання українською спортивною пресою Галичини 1920—1930-х рр. матеріалів про історію світового тіловиховання, стан розвитку фізкультури в окремих країнах, роль особистості у культивуванні принципів здорового способу життя, а також про підготовку, перебіг і значення спортивних заходів локального і планетарного масштабу, розвиток олімпійського руху. Публікації будь-якого проблемно-тематичного спектра і цільового діапазону були спрямовані на пропагування українського тіловиховання, вдосконалення його системи і резерву (молоді, змагунів, аматорів, зацікавлених), інтеграцію українського спорту у світовий та його популяризацію на місцях. Утіленню задумів редакційного й авторського корпусу сприяло багате жанрове забезпечення, розвинений інститут формальних структур і широка мережа репортерів спортивних видань.

Одне зі стратегічних завдань публікування матеріалів про зарубіжний спорт — стимулювати (за посередництвом інформації про здобутки закордонних спортсменів, порівняння станів розвитку спорту в українців та інших народів тощо) українське тіловиховання до продуктивних кроків, вмотивовувати, орієнтувати читачів на активні дії і щодо плекання власного тіла, і щодо розбудови української фізкультури загалом.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.

У процесі дослідження було вивчено і проаналізовано комплекс наукових напрацювань українських фахівців у галузі історії та теорії журналістики і власне спортивного пресознавства, історії України, в галузі фізичної культури і спорту, а також зарубіжних науковців з декількох вказаних дисциплін. Вивчені монографії, статті та колективні праці, а також архівні матеріали та публікації періодики 1920—1930-х рр., сприяючи втіленню мети і завдань дослідження, яскраво свідчать про необхідність поглиблення студій з української журналістики, зокрема в контексті вивчення аспектів зародження, становлення, розвитку різнотипної, зокрема спортивної, преси українців міжвоєнної Галичини.

Не намагаючись порівнювати функціональні межі і можливості українських спортивних видань, усвідомлюючи, що створені українцями в складному суспільно-економічному тогоденні (в умовах бездержавності появу будь-яких часописів варто оцінювати на “вагу золота”), все ж необхідно визначити кілька пресодрукових “рекордсменів” 1920—1930-х рр. у Галичині.

Насамперед — це “Руханково-Спортовий Вісник” — перший міжвоєнний фізкультурний місячник-додаток, що доволі впевнено розпочав своє функціонування у 20-ті рр. ХХ ст., піднявши зусиллями редакційно-авторського колективу і широтою проблемно-тематичного діапазону планку для наступників — майбутніх видавців, редакторів, журналістів; “Сокільські Вісти” — найтриваліше галицьке тіловиховне видання і єдиний періодичний орган такого профілю із власним регулярним “Руханковим додатком…”; “Спорт” — перший самостійний повоєнний спортивний журнал; “Змаг” — найтриваліший тижневик Галичини, єдиний колективний, клубний орган, створений за ініціативою низки спортивних організацій.

Авторами спортивних видань реалізовано низку різноманітних продуманих заходів щодо організації змістового корпусу пресодруків. Основні ідеї, принципи і теми текстового комплексу українських спортивних часописів охоплювали широке коло проблематики, зокрема: узгодження спортивних інтересів із потребами нації; окреслення національного характеру, самобутніх рис, основних засад, завдань і цільових концептів українського тіловиховання, вшанування і засвоєння історичного досвіду українського і світового спорту, проблеми (і шляхи їх вирішення) та концепції розвитку вітчизняної фізкультури, методи і методики індивідуального і колективного поступу, вдосконалення клубної інфраструктури, перспективи отримання спортивних площ; роль особи в історії спорту, розширення кола спортивних зацікавлень і спортивного світобачення загалом, гармонізація духовного і фізичного розвитку; консолідація українства (в межах клубу, міста, регіону, світу), спортивно-оздоровча просвіта населення, подолання негативних тенденцій на спортивних майданчиках, орієнтація на “лідерів” (опрацювання найкращих теоретичних і практичних здобутків світової тіловиховної еволюції), оперативне висвітлення спортивної подієвості в різноманітті проведених заходів — товариських і офіційних, локальних, європейських і світових — з ігрових і неігрових, літніх і зимових дисциплін.

Необхідно відзначити вдалі журналістські спроби вийти за межі Галичини, фактично — у світ розпорошеного українства (йдеться про такі країни, як Німеччина, Чехословаччина, СРСР, США, Канада, Аргентина та ін.). Ця “зовнішня” політика українських редакторів і журналістів безумовно сприяла комунікації співвітчизників, нагадуючи їм про Батьківщину, відкриваючи шляхи для апробації досвіду колег на чужині, відтворюючи усі яскраві прояви світового українського фізкультурництва й об’єднуючи українство в одну велику “спортову сім’ю”.

Ще однією важливою особливістю спортивних видань є багатовекторність цільового призначення публікацій, позаяк їхні автори адресували свої творчі доробки представникам різних соціальних, професійних верств і вікових груп українства. Залежно від доцільності впровадження окремих тіловиховних систем та ідей у процес розвитку певного прошарку формулювалися принагідні цільові, ціннісні засади та змістові концепти фізичного виховання.

Поширенню у читацькому середовищі спортивних ідеалів сприяло яскраве літературно-публіцистичне забезпечення і відповідне жанрово-тематичне втілення. Мемуаристика, есеїстика, проза, поезія, гумор, комплекс нарисів і замальовок на молодіжні, військові, історичні, туристичні і власне спортові (враження зі змагань, приватне і публічне життя спортсменів тощо) теми значно розширювали межі впливу, збагачували досвід, поглиблювали об’єкт (у проблемно-цільовому, тематично-змістовому контексті) спортивної журналістики, виявляючи її самобутність і конкурентоспроможність.

Популяризації українського спорту, спортивної журналістики і преси відчутно сприяла мовна політика редколегій спеціалізованих видань, які використовували і пропагували автентичну лексику — оригінальні, на сьогодні забуті, втрачені, невідомі терміни і термінологічні словосполучення, що можуть збагатити мовностилістичний набуток сучасної спортивної журналістики. Приклади: а) назви видів спорту: “копаний мяч” (футбол), “пориванка” (гандбол), “відбиванка” (волейбол), “кошівка” (баскетбол), “лещетарство” (лижний спорт), “водний мяч” (водне поло), “гаківка” (хокей), “наколесництво” (велоспорт), “біг з плітками” (бар’єрний біг), “трискок” (потрійний стрибок), “дужання” (боротьба); б) інші терміни: “рухівня” (спортзал), “біжня” (бігова доріжка), “заправа” (тренінг), “вислід” (результат), “першун” (переможець), “мистець” (чемпіон), “точка” (очко), “розгривки” (розіграш, серія матчів, зустрічей), “програна” (програш), “правильник” (правила), “чаша” (кубок).

Вивчені матеріали дозволяють говорити про збереження більшістю редакторів спортивних видань своєрідного нейтралітету при доборі та формуванні змістових структур. Журналісти й оглядачі, без сумніву, були добре обізнані в міжнародній суспільно-політичній ситуації. Однак, будучи об’єктивними, виваженими і намагаючись донести до читача те найкраще і найдієвіше, на що спромігся тогочасний світ спорту, автори традиційно охоче ділилися своїми зарубіжними спогадами й новинами незалежно від політичного курсу країни, фізкультура якої (стан розвитку, історія чи окреме змагання) виступала об’єктом репортерського дослідження. Доступна мова, легкий стиль, оригінальне втілення, що характеризували матеріали спортознавців, уможливлювали зацікавлення філософією і практикою спорту не лише початківців і “старожилів”, аматорів і професіоналів, а й зовсім не заангажованих у тіловиховання чи навіть байдужих до нього осіб.

Власне завдяки пресі перед нами розкривається плеяда її творців — редакторів, видавців, журналістів, оглядачів, репортерів, серед яких: К. Косар, Є.-Ю. Пеленський, І. Боберський, Е. Жарський, О. Навроцький, С. Гайдучок, І. Волинець, В. Решетилович, К. Мулькевич, Тарас і Петро Франки, В. Гафткович, Т. і Я. Білостоцькі, М. Тріль, І. Мриц, М. Левицький, Б. Ліськевич, Б. Сітницький, Р. Сливка, О. Костик та багато інших осіб.

Значення української спортивної преси міжвоєнної Галичини для свого часу важко переоцінити і можна розглядати в багатьох аспектах — організаційно-програмному, ідеологічному, пізнавальному, культурному, освітньо-виховному і, безумовно, — практично-ужитковому. Українська спортивна преса та її редактори й автори, сприяючи взаємодії громадських організацій між собою і масовою аудиторією, формуванню цінностей, свідомого ставлення до фізкультурно-оздоровчих занять, комплексному відтворенню спортивної подієвості і тлумаченню її значення, відновленню, підтримці та вдосконаленню системи зв’язків світового українства, популяризації спорту на місцях і українського тіловиховання загалом, виконували комунікативні, регулятивні, інформаційні, дидактичні, виховні, просвітницькі та, що особливо важливо, національно-патріотичні завдання.

Вивчення аспектів становлення і розвитку спортивної періодики відкриває нові можливості фахівцям із багатьох галузей науки і практики, наприклад з історії фізичної культури і спорту, мовознавства, літературознавства, журналістської практики і головно — історії та теорії пресознавства, адже розкриваються імена редакторів, видавців, публіцистів, актуалізується спадщина спортивної журналістики, заповнюючи один із не досліджених досі важливих сегментів національного журналістикознавства.