ЛІНГВІСТИЧНА СИНЕРГЕТИКА ІДІОЛЕКТУ ЄВГЕНА МАЛАНЮКА

Краткое содержание

У вступі з’ясовано сутність і стан проблеми розроблення лінгвосинергетичної концепції ідіолекту письменника, обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й завдання, встановлено методи дослідження, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, визначено наукову новизну роботи й основні науково-дослідні положення, які виносяться на захист.

У першому розділі – “Синергетичне підґрунтя мовотворчості письменника” – розглядаються теоретичні питання синергетики модальностей, важливі для розбудови концептуальної бази дослідження, встановлюється лінгвістичний зміст основоположних понять синергетики (нелінійність, нерівноважність, хаос і порядок, атрактор, біфуркація, складність, морфогенез, пам’ять компонентів системи, темпоритм, дисипація і акцентування локусів тощо) в аспекті дослідження системної природи ідіолекту письменника.

Визначено основні дескриптори пропонованої системної моделі: модальності людського мислення й почування в ролі базового концепту, провідної системотворчої ознаки; синтагматичні й парадигматичні зв’язки мовних одиниць, які формують структуру системи; мовно-естетичні знаки в ролі субстрату системної моделі мистецького ідіолекту.

Складна відкрита система ідіолекту письменника перебуває в стаціонарному, але нерівноважному стані. У найзагальніших рисах процес розвитку системи становить чергування зон біфуркації, де переважають стохастичні дисипативні процеси генеративного хаосу, та періодів стійкості, відносної рівноваги, коли система організується навколо структур-атракторів.

Динаміка еволюції системи виявляє постійну конкуренцію двох факторів: з одного боку, самовплив, саморегулювання системи внаслідок дії позитивних чи негативних зворотних зв’язків, спрямованих на розбудову структури; з другого боку – дисипативні процеси, чинник розсіювання енергії як вияв загальних механізмів хаосу. Якщо самовплив має наслідком явища конвергенції й резонансу, то фактор дисипації, вирівнювання важливий насамперед у досягненні когерентності, формальної й змістової зв’язності тексту.

Складна нелінійна система ідіолекту письменника є лише метастабільно стійкою, в ній відбувається перманентна кристалізація впорядкованих структур. Якщо процеси стохастичного розпаду мають наслідком нівелювання індивідуально-стильової специфіки авторського письма, то кристалізація структур, навпаки, веде до акцентування змістових і формальних локусів системи, вияскравлення ідіостилю як специфіки ідіолекту.

Мовне спілкування – немарковський за своєю природою процес – розкриває особливу роль мовної пам’яті як чинника еволюції системи, наростання складності в її організації. Механізми різних видів пам’яті: зовнішньої та внутрішньої, а в межах останньої – ретроспективної та проспективної – відповідають за формування складності мовно-естетичного змісту в найважливіших її аспектах – креативно-еволюційному, діахронно-еволюційному, результативному.

Структурні ритми, іманентно властиві немарковським процесам, відіграють конструктивну роль при впорядкуванні просторово-часової архітектури складного ієрархічного цілого. Дослідження ролі емоційного темпоритму в загальних закономірностях текстової організації дозволяє описати специфіку інтеріоризованої моделі світу митця, його внутрішніх душевних станів, а також розкрити механізми впливу ритмізованої поетичної мови на сферу читацької свідомості й підсвідомості.

У другому підрозділі першого розділу з позицій лінгвістичної синергетики описуються феномени ментальної сфери, відображені у творах Євгена Маланюка: картина світу автора, його історіософська концепція, епістемічна рефлексія над поетичною творчістю. Тим самим згідно з філософією холізму на вихідному етапі дослідження реалізується макропідхід, досягається цілісне бачення письменницького ідіолекту в плані його зумовленості глибинними генеративними структурами авторської свідомості. Цілісність особистості письменника визначає взаємодію модальностей ментальної сфери, стильову єдність його творчості й найважливіші домінанти стилю.

Діалектика індивідуальної та загальної картин світу виявляє двоєдину природу цих феноменів, складну взаємодію суб’єктивно-індивідуальної та об’єктивно-соціальної субстанцій. Якщо в організації загальної картини світу, носієм якої є людське суспільство як колективний суб’єкт, переважають процеси дисипації, вирівнювання, розмивання неоднорідностей, то в побудові індивідуальної картини світу провідна роль належить чиннику самовпливу, самонаростання як результату дії нелінійних зворотних зв’язків, що має наслідком акцентування певних локусів системи. Постійна взаємодія цих двох факторів спричинює, з одного боку, поширення знань, тривання культурно-історичних традицій, збереження досягнень людської культури, з другого – розвиток індивідуально-неповторного, унікального світобачення особистості, з її життєвими ідеалами, цінностями, пріоритетами. Відповідно й поетичний текст у динаміці свого становлення, з одного боку, зазнає впливу об’єктивних стохастичних закономірностей загальнонародної та поетичної мови, з другого боку – виявляється детермінованим своєрідною й неповторною авторською ментальністю.

Отже, в художньому тексті поєднуються типологічні й індивідуальні риси. Системна організація поетичного твору становить результат дії об’єктивних стохастичних закономірностей поетичної мови, жанру, літературного напряму, тобто “третього”, об’єктивного світу (за К. Поппером) мистецьких ідей і образів; вона також є наслідком складних процесів самовираження особистості митця. Проте свобода волі письменника – річ складно й неоднозначно детермінована. Митець здійснює вибір лише в рамках того спектру можливостей, який визначений епохою, історико-культурним контекстом. Індивідуально-неповторний ідіолект формується на базі й у межах національної мови, однак центром системи неодмінно є людина, автор, творець.

Фактор акцентування локусів нелінійної відкритої системи виступає синергетичним підґрунтям психофізіологічних процесів формування домінант  у ментальній сфері людини. Механізми генералізації, виділення головного формують пріоритети в інтенційній сфері суб’єкта, а провідна роль тієї чи іншої модальності (епістемічної, емотивної, деонтичної тощо) зумовлює змістові та стильові акценти творчості письменника. Українська державність як позитивно-аксіологічна й деонтична домінанта духовної сфери Євгена Маланюка визначає провідну роль ідеї державотворення в його поезії. Образ України в поезії Є. Маланюка формує стійку емотивно-змістову структуру-атрактор – так у рамках синергетичної моделі поетичного тексту отримує пояснення характерна риса індивідуальної поетики Євгена Маланюка: за кожним жіночим образом його лірики стоїть болючо-дорогий образ України.

Головним поштовхом до початку творчості поета у вимушеній еміграції було прагнення реалізувати в особливій мистецькій дійсності ідею української державності й у такий спосіб вплинути на емпіричну дійсність, змінити її. Цим зумовлена особлива стилетворча роль конструкцій заперечення в його поезії. Оксюморонні побудови, антитеза, заперечення, контраст, утворюючи констеляцію стильових домінант, репрезентують відношення феноменів ментальної сфери автора. Таким чином, концептуальна картина світу митця відновлюється, реконструюється за її відбитками в поетичному тексті.

Стрункістю історіософської концепції Є. Ф. Маланюка визначається побудова мовно-образних парадигм, з притаманними їм внутрішніми законами самоорганізації й еволюції. Опозиція мистецьких підсистем, представлених домінантними символами Степової Еллади і державного Риму, становить яскравий приклад протидії двох чинників у динаміці розвитку складної нелінійної системи – дисипації та акцентування локусів.

Процеси дисипації, розсіювання переважають у межах мовно-образної підсистеми Степової Еллади. Ця номінація рідної землі, що спирається на міцну історіософську базу, одержує власне поетичне обґрунтування завдяки використанню прийомів метаморфози, поетичної етимології, контекстуально підтримується розлогою “еллінською” парадигмою образів і має логіку розгортання власне поетичну. У мистецькому ідіолекті Євгена Маланюка парадигма мовних одиниць, пов’язаних з концептосферою давньогрецької культури, відзначається широтою семантики, багатофункціональністю, різноманітними внутрішніми семантичними трансформаціями, суперечливістю й амбівалентністю змістового наповнення, в тому числі оцінного змісту. Це знаходить вираження у внутрішній аксіологічній поляризованості поетичних образів-символів Степової Еллади, богині Ніке. Подібні дисипативні тенденції виявляють вплив процесів мікрорівневої організації на еволюцію макроструктур художнього цілого.

На противагу цьому, “римська” парадигма образів у творчості Євгена Маланюка, під впливом позитивно-аксіологічної й деонтичної домінанти української державності, змісту державотворення як стійкої структури-атрактора, вибудовується чітко й односпрямовано, виявляється підпорядкованою єдиній і всеосяжній ідеї боротьби за незалежність Батьківщини. Державотворення тлумачиться митцем як динамічне переборення інертної етнічної стихії формотворчими національними силами. Саме грядущий Рим, на думку поета, “рахманну плоть пливкого чорнозему затисне в панцир держави”. Історіософська й мистецька ідея державотворення як формотворення знайшла відображення в структурі поетичного символу могутнього Риму. Сконцентрованість на одній ідеї, вияскравлення стрижневого змісту спричинюють у такій підсистемі акцентування семантичних локусів мілітарного духу й державності. У цих процесах переважає детермінація з погляду макрорівня організації цілого.

Поетичним символам Степової Еллади, богині перемоги Ніке, державного Риму, разом з низкою базисних, ключових метафор, належить особлива роль у реконструкції моделі світу митця. Вони, з одного боку, виявляють спосіб мислення поета й художньої інтерпретації ним світу, експлікують субстанціальну специфіку картини світу. З другого боку, такі образні вислови слугують ключем для тлумачення глибинного змісту твору, виступають опорою для відновлення прихованих смислових структур у когнітивному механізмі розуміння тексту.

Естетична й історіософська авторські концепції мають у своєму підґрунті епістемічну модальність знання і віри. Епістемічний оператор Я знаю в поетичному тексті є засобом експлікації роздумів автора, рефлексії над власною творчістю, наприклад: “Я знаю – гуркотить лиха година, Грядуть заліза й пурпуру роки”. Дослідження ступеня вияву персуазивної ознаки дозволяє вибудувати градуальний ряд функціонально-семантичних різновидів реалізації оператора Я знаю в поетичних текстах Євгена Маланюка: розуміння, усвідомлення → логічне передбачення → пророцтво → передчуття → переконання, віра → метафізичне знаття (надзнання) → прозріння. Змістове наповнення й функціональні властивості одиниць цього ряду визначаються змістом цілого – поетичного висловлення, мистецького твору, водночас виявляючи зв’язок із синтаксичним статусом конструкції в реченні (упевненість менш експлікована в парентезі, виразніше виявляється в з’ясувально-об’єктному складнопідрядному реченні і найяскравіше втілена в стислій і місткій структурі безсполучникового складного речення).

Перехідні й синкретичні випадки у сфері дії епістемічного оператора зумовлені належністю природної людської мови – і поетичної мови особливо – до царини логічно нечітких, розмитих множин. Саме нечітка й багатозначна логіка спричинює континуальність мовних феноменів: поступовість переходів, синкретизм семантики. Такий принцип семантичної організації поля епістемічної модальності цілком відповідає синергетичному розумінню структури як процесу.

Художнє ціле визначає й взаємодію модальностей у процесі розгортання поетичного дискурсу. Осягнення законів руху часу на ґрунті взаємодії епістемічної та часової модальностей слугує базою для логічного передбачення майбутнього, пророцтва. Вершинна точка розвитку мотиву знання – прозріння майбутнього рідної землі – синергійно посилюється деонтично-модальною семантикою (вираженням морального імперативу) й алетичною модальністю необхідної істини. Як і більшість провідних мотивів, мотив знання у творчості Є. Маланюка характеризується модальною поліфонією.

У другому розділі – “Синергетика процесів інтенсіоналізації в поетичному тексті” – представлені результати інтегрованого розгляду алетичної модальності поетичного тексту, референційної сфери висловлення та семіотичної специфіки експресивних поетичних знаків.

Логічна семантика останніх десятиліть, яка будується з урахуванням прагматичних, когнітивних, психологічних аспектів діяльності людини, формує підґрунтя зближення й взаємодії мовознавства і логіки: якщо розбудова модально-логічної бази гуманітарних наук відбувається, загалом кажучи, шляхом перекладу з інтенсіональних мов на екстенсіональну мову теорії множин, то в модальній логіці виражена зустрічна тенденція – на зміну екстенсіональності приходить інтенсіональне узагальнення.

Дослідження способів реалізації алетичної модальності в поетичному тексті передбачає аналіз проблеми істинності (логічної валентності) висловлення в ліричному дискурсі, встановлення логічної сутності інтенсіональних контекстів, а також визначення перспектив застосування семантики можливих світів у лінгвопоетиці.

Модально-логічна інтерпретація знання як обґрунтованої думки створює можливість переходу від абсолютних (монадичних) до відносних (діадичних) систем знання, в яких ураховуються умови. Діадичний оператор вважання “На підставі f  s певен, що…”, який становить за своєю суттю прагматичний параметр, дозволяє аналізувати істинність тверджень індивіда на базі певної інформаційної системи, істинність у рамках моделі. Висловлення в ліричному дискурсі виявляє свою подвійну логічну валентність: як у плані кореспондентної теорії істини (відповідності фактам емпіричної дійсності), так і в аспекті когерентної теорії, тобто смислової узгодженості компонентів можливого світу.

Дисертаційне дослідження розвиває логіко-семіотичний напрям лінгвістики, представлений працями Р. О. Якобсона, Ю. М. Лотмана, Ю. Й. Левіна, Ю. С. Степанова, згідно з яким художня література визначається через її мову – як сфера дії інтенсіональної мови, що описує можливий, інтенсіональний світ. У роботі доведено, що контекст художнього твору здатен виражати алетичну модальність необхідної істини в суб’єктивному мистецькому світі, у світі індивідуальної творчості письменника (при цьому важать базові поняття металогіки, логічні засновки концептуального апарату суб’єкта пізнання). Логічно необхідне в індивідуально-авторському поетичному світі, ліричне висловлення об’єктивно існує в модусі можливого, являючи – в межах поетичної мови, об’єктивного “третього світу” художніх ідей – один з можливих описів стану, один з можливих світів, що існує поруч з іншими художніми моделями, побудованими іншими митцями.

Впливова сила поетичного вислову визначається низкою чинників, насамперед ступенем його істинності в побудованому мистецькому світі; цей ступінь істинності перебуває в безпосередньому зв’язку з мірою щирості, яка може бути вивірена чистотою поетичної інтонації. Прагнення переконати читача, залучити його до співпереживання, співрозуміння спричинює тенденцію до активізації висловлення в ліричному дискурсі, поширення сфери його дії. У напрямі розвитку перформативної гіпотези в роботі стверджується, що на рівні глибинної структури поетичного вислову має місце “передмова”: Я переконую тебе, – і метатекстовий епістемічний оператор Я знаю, вір мені! імплікує певний ступінь істинності тверджень у ліричному дискурсі.

Розв’язання проблеми обсягу екстенсіоналу поетичного висловлення (множини об’єктів, яку має на увазі логічний предикат) у дисертації проводиться на ґрунті феноменологічної естетики з використанням філософсько-синергетичного поняття “розтяжка інтенції”, введеного М. К. Мамардашвілі. Феноменолого-синергетичний підхід до поетичного тексту як до складної нелінійної нерівноважної системи дозволяє зробити висновок, що екстенсіоналом висловлення в поетичному дискурсі є водночас і акцентована форма поетичного знака, і феномени мистецької дійсності, яким притаманна субзистенція як спосіб буття. Дуалістична природа екстенсіоналу поетичного висловлення тримається на енергетичному факторі “розтяжки інтенції” людської свідомості – як у процесі творення художнього тексту, так і в ході його читацького сприймання. Розтяжка інтенції віддаляє естетичну систему від стану рівноваги, слугує джерелом її розвитку.

Інформаційно насичене, напружене середовище між “полотном” поетичного тексту і феноменами мистецької дійсності, актуалізоване розтяжкою інтенції, становить сферу інтенсіоналів поетичного дискурсу. Базовий процес інтенсіоналізації в поетичному тексті полягає в акцентуванні сфери інтенсіоналів, проміжної між мовними виразами і предметами позамовного світу. Отже, з погляду логічної семантики вирішальна роль у поетичній мові належить інтенсіональному значенню.

Саме тому на підставі формальної близькості мовних знаків уможливлюється взаємодія смислів, відбувається пошук спільних семантичних компонентів, що має місце, наприклад, у випадках паронімічної атракції, як у творі Євгена Маланюка “Батьківщина”: “І простором розгониться земля… О, згубо обріїв, о, хижий плиг безкраю! Віки – несита жадоба твоя Живить і тне, кохає і карає”. В інтенсіональному світі поезії Є. Маланюка, що має свій особливий темпоритм, навіяний звучанням поетичного тексту, на тлі паралельних антитетичних побудов паронімічна атракція кохає і карає слугує засобом художньо-образного втілення й водночас поетичного обґрунтування історіософської концепції автора, теорії геокультури, думки про відвічне “степове прокляття” рідної землі. У цьому суголосні історіософські концепції Євгена Маланюка і Юрія Липи; пор. епіграф з твору Ю. Липи до циклу Маланюка “Варяги” – з акцентованим звучанням паронімічної атракції: “О, прокляття твоє, богорівне прокляття простору…”.

Поетична етимологія, яка ґрунтується на явищі паронімічної атракції, встановлює каузальні зв’язки форми й змісту мовних знаків – від близькості форми до логічної зв’язаності інтенсіоналів, пор.: ой Ладо – Степова Елладо; варязькая Ладо – Дніпровська Еллада – древнюю владу; лагода Еллади; І ладом Еллади Світ просвітляється, – як відображення в можливому світі поетичних ідей тези про генетичну спорідненість української культури з давньогрецькою.

У п. 2.1.3 “Інтенсіональний світ поетичної мови: діалог можливих світів” при аналізі поетичних творів Є. Маланюка встановлено визначальну роль діалогічного принципу інформаційної взаємодії (діалогу “зовнішнього” та “внутрішнього” щодо системи ідіолекту) в процесах творення й сприймання поетичного тексту.

Інтенсіонали поетичних номінацій (насамперед ключових слів, індивідуально-авторських символів) перебувають у взаємозалежності з явищами ментальної сфери: на основі механізмів діаграматичного іконізму вони у своїй структурі відтворюють відношення феноменів авторської свідомості. Людська свідомість виявляється структурованою символами за фрактально-польовим принципом. Фрактали високих порядків на базі механізмів компресії інформації, взаємного моделювання частин системи здатні виступати носіями інформації про художнє ціле в усіх основних аспектах формування складності – креативно-еволюційному, діахронно-еволюційному, результативному.

У процесі аналізу реалізації в мистецькому ідіолекті Євгена Маланюка загальнолюдського архетипу зерна встановлюється роль близької і далекої пам’яті мовних одиниць як важливого чинника смислотворення. Обсяг далекої пам’яті (ретроспективної та проспективної) визначає рівень складності системи. Образна паралель пізньої поезії зерно землі – листок листопада згорнуто втілює ретроспективну пам’ять компонентів системи, репрезентує діахронно-еволюційний аспект формування фенотипу індивідуально-авторського символу (мотив “листя – жертва”, що зростає з ключового образу “зерно – жертва”). А носієм проспективної пам’яті (креативно-еволюційної інформації) виступає ранній образ “І зерно мусить вмерти, щоб дати В життєдавчому житі – Життя”. На генетичному рівні він програмує можливу подальшу еволюцію системи. Причому архітектоніка генетичної пам’яті виявляється організованою за принципом поля, з чітко вираженим ядром і розмитою периферією.

Ядерна частина, значною мірою базуючись на зовнішній пам’яті елементів системи поетичного ідіолекту, відтворює загальнолюдський архетип зерна. У периферійній частині памяті цього ключового образу міститься інформація про потенційні шляхи його подальшого розгортання, закладені індивідуально-неповторні риси поетики митця. Для Євгена Маланюка важливим є моральний імператив: “І зерно мусить вмерти <…>”, – логічно-нормативний зміст якого розвиватиметься далі протягом усієї його творчості, насичуючи символіку зерна деонтично-модальною семантикою, акцентуючи в загальнолюдському символі моральну норму. У процесі розвитку мистецького ідіолекту цей периферійний компонент генетичної пам’яті актуалізується, пересуваючись до ядерної зони, що зумовлює вияскравлення індивідуально-стильових рис художньої системи.

Фрактально-польова природа інтенсіоналів ключових слів, індивідуально-авторських символів виявляє нерозривний зв’язок простору й часу в їхній архітектоніці. Такий принцип організації інтенсіональної сфери поетичного вислову визначає підґрунтя здатності мистецького твору до невпинного інформаційного збагачення.

Поетичний дискурс має свої, відмінні від прозової оповіді, специфічні способи і прийоми творення містких предметних картин, він будується за принципом актуалізації потенціалу мовної системи на ґрунті формально-змістових законів вірша. У субзистенційній царині референтів поетичного тексту мають місце процеси безперервного й нескінченного становлення буття – в цьому полягає онтологічна, сутнісна властивість художніх образів. Акцентованим, напруженим зв’язком форми поетичного вислову, сфери інтенсіоналів та образних феноменів вияскравлюється цей процес безупинного синергетичного становлення мистецької дійсності.

Гармонійна, злагоджена організація поетичного твору визначає семіотичне ахронне буття – поки існують людина, мова, текст – побудованої в ньому поетичної дійсності. Фізичний ентропійний час, руйнуючи предмети об’єктивної реальності, здатен, навпаки, інформаційно збагачувати тексти культури. Така здатність до накопичення інформації (й відповідно зменшення ентропії) закладена в природі художнього тексту як знакового утворення.

Семіотичний аспект дослідження дозволяє виявити можливості слова людської мови як “матеріалу” для розбудови мистецької дійсності, описати іконічні властивості поетичного слова як знаки змісту художнього образу. Поетичний текст, будучи вторинною моделювальною системою, зумовлює естетичну трансформацію одиниць загальнонародної мови у вторинні зображальні знаки.

Виявом нелінійного принципу організації на макрорівні структури поетичного дискурсу виступають передусім вертикальний вимір віршованого тексту і спаціальна (просторова) природа поетичного знака. Вони виконують роль матриці, на яку накладається конкретика мовно-іконічної зображальності: ритмообрази, актуалізація внутрішньої форми слова, паронімічна атракція, поетична етимологія, ономатопея, звукосимволізм, анаграмування, додаткова семантизація граматичних форм і категорій. Ці мовно-естетичні явища репрезентують зв’язки другого порядку, які надбудовуються над функціонально необхідними зв’язками одиниць загальнонародної мови. Завдяки актуалізації та взаємопідсиленню зв’язків другого порядку досягається експресія й зростання впливової сили вислову, синергізм в організації художньої системи.

При розгляді типів зв’язку “звук – смисл” (ономатопея, звуковий символізм, анаграмування) на шкалі звукової іконічності виявляється їхня відповідність основним ступеням іконічної репрезентації, встановленим Ч. С. Пірсом: зображенню, діаграмі, метафорі. Мовні явища розташовуються на осі поступового переходу: від максимального ступеня зображальності, відтворення звукової картини позамовної дійсності при звуконаслідуванні (ономатопеї), коли в дискурсі найбільшою мірою виявляє себе стихія звукової зображальності, – через звуковий символізм як перехідне явище, що в механізмах діаграматичного іконізму фіксує зв’язки мовної форми з неакустичними ознаками денотатів, – до анаграмування, при якому іконічно акцентованим є звучання слова людської мови, слова як семантизованого символічного елемента мовної системи.

Лінгвосинергетичний аспект дослідження дозволяє констатувати існування у сфері звукового символізму особливого структурно-процесуального утворення – фонологічно-асоціативного поля (ФАП), яке постає внаслідок навіювання з боку форми й змісту художнього цілого стійкого звукосимволічного навантаження в певних фонемокомплексах. ФАП у поетичному ідіолекті, як правило, становить звуко-смислове тло певного мотиву. Наприклад, ФАП з ядром /ад/ у поетичній творчості Євгена Маланюка контекстуально асоціативно пов’язане з мотивом кари: “Затихло все під димним чадом зрад”; “І де ж – вогню На вожденят вошині душі, На лицедіїв метушню, На їдь продажної безради, На яди дідичної зради, На віковий коловорот Хохлацьких охів і глупот?”; “<…> Віддать нащадкам ад сліпого дня?”; “І слава, як ядучий дим <…>”.

У процесі функціонування естетичної системи простежується конкуренція ймовірнісних, стохастичних закономірностей та детермінації з боку свідомості й підсвідомості митця (роль інтуїції, творчого осяяння). Біфуркації в зоні нестабільності передбачають вибір того чи того варіанта форми вираження думки під впливом смислового тяжіння структур-атракторів. Так, поява слів ад, яд у поезії Євгена Маланюка (як внутрішньосистемних синонімів до лексем пекло, отрута) зумовлена не лише ритмікою вірша, а й силою тяжіння ФАП з ядром /ад/ – звуко-смислового атрактора мотиву кари.

У дисертації визначено основні критерії ідентифікації ФАП, а також релевантні чинники внутрішньосистемного регулювання вузлових моментів (“стратегічних точок”) анаграмування, що підлягають дії загальних синергетичних закономірностей розвитку складних нелінійних систем. Важливою виявляється не лише наявність у системі певних елементів і ступінь їхньої частотності, але й комбінаторика, послідовність появи в тексті, локалізація в текстовому просторі, функціональне навантаження в межах цілого. Значущим є перебування в сильній позиції (на початку, в кінці твору чи поетичної збірки, в актуалізованій позиції заголовка, в локусі рими); визначальна роль належить інформаційно-обмінним процесам між ярусами мовної системи (зокрема, між певними фонемокомплексами (фонеми з їхніми диференційними ознаками як “знаки знаків”) та лексемами-домінантами ФАП).

На відміну від конвенційних текстів з їхньою чіткішою денотативною віднесеністю, сигніфікати поетичного висловлення не мають чітких контурів, навпаки – несуть із собою мерехтливий і розмитий шлейф асоціацій, додаткових смислових відтінків і конотацій, що спричинює актуальну нескінченність інтерпретацій художнього твору. Дослідження логіко-семіотичної природи вторинних поетичних знаків розкриває механізми функціонування поетичного тексту як складної нелінійної еволюційної системи, яка і спонукає до розмаїття інтерпретацій, і водночас стримує їх свободу. Постійне й безупинне перетворення денотацій на конотації в мистецькому творі забезпечує необмежений – в актуальній нескінченності – семіозис художньої структури.

У третьому розділі “Деонтична модальність – домінанта соціально ангажованої літератури” описана специфіка мовної реалізації в поетичному ідіолекті Євгена Маланюка деонтичної модальності, з особливою увагою до процесу формування складності вираження деонтично-модального змісту.

Поезія Євгена Маланюка, з її естетичною довершеністю й змістовою глибиною, була потужною соціальною дією. У деонтичному моральному світі – світі належного – поет створив ідеальний образ, проект грядущого рідної землі й визначив шляхи його досягнення як зміст норми, що мусило бути реалізоване у світі сущого. Домінанта української державності в ментальній сфері митця визначає монолітну цілісність особистості, а деонтична модальність у його поезії виступає одним з провідних чинників стилетворення.

Втіленню морального обов’язку підпорядковане функціонально-семантичне поле засобів безпосереднього вираження деонтично-модальної семантики. Якщо базове ядро ФСП утворюють спеціалізовані граматичні засоби: форми імператива, інфінітива, спонукальні означено-особові та інфінітивні речення – і логічно-нормативне значення цих засобів розкривається вже в межах висловлення, то периферія поля представлена, головним чином, засобами текстової модальності. Чим далі від центру, тим потрібніша підтримка широкого контексту, цілого поетичного твору, деонтичної модальності всього ідіолекту письменника для виявлення волюнтативної семантики лексичних, словотворчих, експресивно-синтаксичних засобів, що належать до периферії поля.

Імператив – основний засіб безпосереднього вираження волевиявлення як в українській мові взагалі, так і в поетичному ідіолекті Євгена Маланюка. У дисертації схарактеризовані адресати волюнтативного звернення (з урахуванням їхньої можливої неоднозначності в поетичному тексті), а також стилістичне навантаження категорії виду дієслова в імперативних конструкціях. Форма недоконаного виду наказового способу акцентує увагу на процесі існування дії, стану в деонтичному світі, пор. звернення до рідної землі: “Пий же, пий кров повстань, як воду, Упивайся червоним вином!” – тоді як форма доконаного виду підкреслює семантику виникнення, настання: “Повстань, як древлє! Панцир з міді Замінить лахи й ганчірки <…>”.

Неозначена форма дієслова в ролі головного члена односкладних інфінітивних речень виявляє здатність під впливом контекстуального оточення виражати широкий спектр відтінків волевиявлення, наприклад, передає наказ ліричного героя самому собі: “Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути <…>”. Проаналізовано два основні типи інфінітивних конструкцій у полі деонтичної модальності: об’єктивно-нормативний та суб’єктивно-волюнтативний інфінітив, – відмінності між якими зумовлені передусім заповненням у прескриптивному висловленні змістової позиції джерела логічної норми. З’ясовано додаткові змістові відтінки інфінітивних речень з часткою би (б), контекстуальну семантику заперечних та питальних інфінітивних речень.

Сама лаконічна структура односкладних речень сприяє акцентуванню бажаного стану справ. Таке граматичне виділення – вдячний ґрунт для втілення інтенційного стану волевиявлення. Потрапляючи до сфери дії поля деонтичної модальності, набувають здатності втілювати логічно-нормативну семантику речення безособові (“І все ж із серця виллять треба мед І полум’ям наллять його залізним <…>”), генітивні (“Простору! Сонця! Більш душа не стерпить”; “<…> І морок ночі розідрав Міліоновий галас: Кари!”), номінативні (“Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс! Не лагода Еллади й миломовність: Міцним металом наллята безмовність, Короткий меч і смертоносний спис”).

Важливий суперсегментний засіб вираження логічної норми – волюнтативна інтонація, яка просякає все поле деонтичної модальності й здатна надавати навіть індикативним за формою висловленням логічно-нормативного змісту.

З‑поміж часових форм дієслова найближчою до логічно-нормативної семантики виявляється форма майбутнього часу. У поезії Євгена Маланюка вона може набувати перехідного описово-нормативного статусу, синкретично передаючи значення впевненості й волевиявлення, як у наступному висловленні, інтонаційний контур якого увиразнений синтаксичним паралелізмом, анафорою, використанням підсилювальної частки: “<…> І все ж звучатиме епоха! І все ж палатиме мета!”

У ході аналізу специфіки мовної реалізації деонтично-модальної семантики в поетичному тексті підтверджується теза сучасної модальної логіки, що речення майже будь-якої граматичної форми спроможне втілювати семантику волевиявлення. При визначенні функцій елементів системи необхідно враховувати контекст і ситуацію використання мовної одиниці, єдність художнього цілого, детермінацію з погляду авторської свідомості, тобто прагматичні за своєю суттю параметри мовного спілкування.

Специфіка реалізації деонтичної модальності в поетичному дискурсі зумовлена насамперед належністю природної людської мови до логічно нечітких множин. На рівні форми поетичного вислову це знаходить вираження в розмитості й розгалуженості периферійної частини ФСП деонтичної модальності. Але й імперативні форми граматикалізованого ядра поля виявляють амбівалентність змістової сфери, можуть виражати багату гаму відтінків волевиявлення: від рішучого наказу до поради й прохання (провідна роль у визначенні характеру норми (типу мовного акту) належить контексту й інтонації – темпу, тембру, модуляціям голосу, емфазі). Цілий ряд перехідних випадків простежується й у співвідношенні об’єктивного та суб’єктивного складників джерела логічної норми.

Фразові частки в деонтично-модальному поетичному висловленні здатні створювати своєрідні “темпові обертони”, додаткову внутрішньодольову пульсацію в межах основного метра вірша. Модальні частки у функції ферментів-інгібіторів уповільнюють перебіг процесів і забезпечують тенденцію до сталості й рівноваги в системі. Переважна більшість часток-інгібіторів посідає фіксовану препозицію у висловленні. Таку роль, наприклад, виконує частка все у взаємодії з імперативом на метричному тлі амфібрахія: “– Все гни під саквами рамена! – Все прóстори кроками край!” У наступному прикладі віршова анафора в рядках дактиля затримує темп разом зі складеною часткою так і, при цьому в інфінітиві увиразнюється семантика бажання, мрії: “Так і піти аж до Криму, до моря і синіх хвиль <…> Так і піти по зорях – прадідам, дідові вслід <…>”.

Частки-стимулятори, на противагу цьому, відповідають за позитивні зворотні зв’язки, підсилюють волюнтативну семантику, прискорюють темпи розвитку інформаційних процесів у системі. Провідний фермент-стимулятор на рівні поетичного висловлення Є. Маланюка – частка же (ж). Найчастіше вона генерує внутрішньодольову пульсацію в межах “пруживого”, “переможного” ямба, увиразнюючи категоричне, рішуче волевиявлення ліричного героя: “Вчини ж цей щит мій адамантом!”, “<…> Хай зникне ж скитсько-еллінська краса <…>”, “Страшіться ж!”, “Мій вітре простору, заграй же Про молодість і даль!”, “О, поле бою, закричи ж, Розплющ давно засклеплі очі!”

Частки-ферменти виступають у ролі регуляторів інформаційно-обмінних процесів між ярусами мовної системи, забезпечують зворотні зв’язки на рівні висловлення, виявляючи дію фактора самовпливу, самонаростання (чи самопослаблення) у вираженні деонтично-модальної семантики. В основі зв’язку темпорегулювальних функцій фразових модальних часток і вираження за їх допомогою ступеня інтенсивності волевиявлення лежить принцип діаграматичного іконізму. Дві групи часток-ферментів, проаналізовані й узагальнені в дисертації, – інгібітори та стимулятори деонтично-модальної семантики – мають власні комплекси синергійних чинників на різних ярусах мовної системи (лексичному, морфологічному, синтаксичному, інтонаційному). Наслідками впливу модальних часток на перебіг процесів інформаційного обміну є, з одного боку, акцентування семантичних локусів волевиявлення, з другого – гомеостаз системи, єдність і сталість індивідуального стилю митця.

До периферійної зони поля деонтичної модальності в поетичному ідіолекті Євгена Маланюка належать лексичні, словотворчі засоби, конструкції експресивного синтаксису (стилістичні фігури), особливості структури поетичного тексту. Так, лексеми символічного змісту буря, вир, вітер, грім, ураган; назви предметів зброї кріс, меч, спис і символічна парадигма лексем ніж – меч – хрест; а також лексеми влада, держава; доля і воля; віддієслівні іменники гнів, бунт, чин здатні акумулювати волюнтативний зміст текстового континууму й надалі насичувати ним контекстне середовище. В основі цих процесів – механізми далекої ретроспективної і проспективної пам’яті символів, якими структурована свідомість. Структури пам’яті лексем-символів боротьби визначають поєднання в їхній семантиці безпосереднього вираження деонтичного змісту і тяжіння до опису логічної норми.

Єдність естетичного цілого зумовлює чергування дескриптивного та прескриптивного дискурсів, взаємодію і синтез модальностей – ту особливу логіку розгортання поетичного тексту, яка керує і креативно-еволюційним, і діахронно-еволюційним аспектами формування складності мовно-естетичного змісту: появою стратегічних пунктів морфогенезу (локусів анаграмування, вузлових моментів акцентування граматичної семантики) та еволюційною динамікою системи поетичного ідіолекту в часовому вимірі. Такі опорні моменти текстової архітектоніки, як сильні позиції початку, кінця твору чи поетичної збірки, а також заголовок, епіграф, обрамлення, тричленний принцип композиційної організації тексту, закономірності жанрової структури, – під впливом художнього цілого набувають здатності виражати логічно-нормативну семантику.

Якщо внутрішньосистемна організація поетичного ідіолекту в парадигматичному вимірі ФСП деонтичної модальності виявляє поліфункціональність мовних засобів і поліформність функцій, то синтагматична плинність тексту спричинює синфункціональну дію експресивних мовних засобів, спрямованість на вираження цілісного поетичного змісту. Конвергенція засобів різних ярусів мовної системи та їхнє взаємопідсилення в узгодженому хронотопі текстового континууму підлягають дії універсальних синергетичних закономірностей нерівноважності й напруженого стану системи як основи її еволюційної динаміки.

Четвертий розділ – “Лінгвопоетичний концепт пам’яті мовних одиниць у поетичному дискурсі Євгена Маланюка” – присвячено вивченню механізмів дії мовної пам’яті як фактора наростання складності в організації системи ідіолекту письменника.

Відкритість систем культури становить їхню провідну онтологічну характеристику, а діалог, обмін інформацією характеризує спосіб існування цих когнітивних систем. Механізми зовнішньої пам’яті компонентів мистецької системи слугують підґрунтям явищ цитатності, інтертекстуальності. Це один з фундаментальних процесів і принцип існування самої культури. Традиція в такому аспекті може бути інтерпретована як природний контекст явищ культури. Між минулим і теперішнім тим самим встановлюються не просто відношення часової послідовності, а функціональні зв’язки.

З погляду теорії систем введення контексту – власне лінгвального, ментального, культурно-історичного – означає формування нової синтетичної системи знання, в якій вихідному мовно-когнітивному утворенню відводиться роль одного з компонентів. У такій епістемологічній системі контекст інформаційно доповнює мовну одиницю, підвищує рівень її визначеності, забезпечує необхідні моменти синтезу знань. А слово в структурах своєї пам’яті на основі механізмів зворотних зв’язків і нелінійного синтезу здатне актуалізувати інформацію про попередні контексти свого використання.

Лінгвосинергетичний підхід у дослідженні ідіолекту письменника дозволяє твердити, що традиційне в лінгвістиці уявлення про змістову структуру лексеми як про ієрархію семем і сем (диференційних, потенційних, асоціативних) потребує уточнення з урахуванням нелінійних необоротних процесів, що мають наслідком саме таку, а не інакшу сполучуваність слів у певному контексті. Аналіз детерміністично-стохастичних закономірностей, які керують вибором з наявних у мовній системі можливостей, розкриває значно складнішу структуру семантики слова, передусім її асоціативної сфери. Ця складність на рівні семантичної організації лексеми залежна від феномена мовної пам’яті й, відповідно, пов’язана у формуванні лінгвальної системи з фактором часу.

Вислів “пам’ять слова” передбачає той конкретний зміст, що вибір контекстуального оточення слова, його сполучуваності значною мірою зумовлений попереднім “досвідом” слова, його минулим – попередніми контекстами використання, колишньою сполучуваністю в певній мовній системі. Осягнути змістові глибини авторського висловлення можна лише окресливши – принаймні в найзагальніших рисах – шлях авторської думки, усвідомивши культурологічні корені авторського задуму, встановивши філогенетичну передісторію конкретного мовного явища. Отже, в самій мовній пам’яті втілена нерозривна єдність людини та її мови, знаходить вияв антропоцентрична природа мовних феноменів.

Структури мовної пам’яті належать до асоціативної сфери, конотативного ореолу мовних одиниць і форм. Мовна пам’ять – це інформація про синтагматичні і парадигматичні відношення мовної одиниці в попередніх контекстах її використання, яка впливає на дистрибуцію синтагматичних і парадигматичних зв’язків цієї мовної одиниці в наступних контекстах її використання в межах певної мовної системи (внутрішня пам’ять) або інших, генетично пов’язаних із цією системах (зовнішня пам’ять).

У синтагматичному вимірі організації дискурсу знаходить утілення пам’ять про сполучуваність мовних одиниць, тоді як парадигматичні відношення, по суті, репрезентують пам’ять про місце в системі. Ці виміри слугують вираженням єдиної й цілісної пам’яті, яка забезпечує єдність і континуальність мовної дійсності. Саме тому аналіз сукупності контекстуальних оточень лексеми в дискурс-континуумі дозволяє відновити мовний код, виявити топологію системної організації власне мовного й ментального простору.

Лінгвопоетичний концепт пам’яті мовних одиниць найповніше розкриває закономірності своєї структурної організації при порівняльному вивченні систем поетичних ідіолектів. Діалог художніх систем (у широкому розумінні, згідно з концепцією М. Бахтіна) може бути об’єктом уваги як при порівняльно-типологічному дослідженні ідіолектів (наприклад, зіставленні поезії Євгена Маланюка з творчістю Б.‑І. Антонича, Л. Костенко), так і при порівнянні генетично споріднених мистецьких явищ (зв’язки з творчістю Й. С. Махара, М. Хвильового, А. Ахматової). Можливе також поєднання типологічного аспекту дослідження з вивченням генетично споріднених явищ у цих системах (наприклад, у творчому діалозі Микола Гумільов – Євген Маланюк).

Порівняльно-типологічне дослідження систем поетичних ідіолектів розкриває, з одного боку, універсальні закономірності постання художніх систем, з другого – специфіку втілення традиційних образів, зумовлену дією домінант ментальної сфери автора. Так, у поетичному ідіолекті Б.‑І. Антонича пам’ять зовнішня (язичницька слов’янська міфологія і поетичний світ Т. Шевченка як найважливіші її джерела) та внутрішня (інформація про взаємозв’язки компонентів системи в її еволюційній динаміці) визначає закономірності побудови художнього світу митця.

Якщо цикли літ у поезії Є. Маланюка символізують трагічну повторюваність людської історії і вольовий імпульс його творчості пов’язаний з прагненням розірвати зачароване коло, то кругообертання в поетичному світі Б.‑І. Антонича втілює вічний колобіг життя, зміст його безупинної повторюваності й незнищенності матерії. У віршах Є. Маланюка лексеми з коренем пруг-/пруж- акумулюють семантику потенційної енергії збройної боротьби, тоді як у поезіях Богдана-Ігоря Антонича, з “пружно-зеленим і в’юнко-рослинним змістом” (за словами Є. Маланюка) його книжок, у цій кореневій морфемі акцентовано семантичний складник ’енергія проростання’.

У мистецьких системах Б.‑І. Антонича і Є. Маланюка діють зустрічні інформаційні потоки: зростання з землі, релігія життя, “зелена євангелія” Антонича і благовіщення світанку як символ його віри — і християнська ідея, що в поезії Маланюка освячує збройну боротьбу в ім’я найвищої мети, свободи рідної землі, і благовіщення війни як основна заповідь. Специфікою індивідуально-авторських картин світу й домінантною ідейно-естетичною настановою митця, механізмами дії зовнішньої та внутрішньої пам’яті зумовлене своєрідне змістове наповнення традиційної метафори “світ – книга” у творчості цих поетів.

Поетичний переклад дає змогу простежити розвиток генетично споріднених явищ у художніх текстах, створених різними мовами. У сфері мистецького діалогу Й. С. Махар – Є. Маланюк яскраво виражена тенденція збагачення “римської” парадигми образів українським національним змістом і насичення тексту деонтично-модальною семантикою. Порівняння оригіналу поезії М. Гумільова “Любовь” та її перекладу виявляє специфіку ладотональнісного забарвлення індивідуально-авторських картин світу: мажоро-мінору як ладової основи поетики Миколи Гумільова і класицистичного мажору, що визначає ідіостиль Є. Маланюка.

Встановити спільну базу для аналізу поетичного й музичного тексту дозволяє теорія ладового ритму видатного українського музикознавця Б. Л. Яворського, яку він в останні роки життя називав теорією музичного мислення або слухового тяжіння. “Внутрішнє слухове настроєння” (лад і його певна тональність) як логічний суб’єкт, тобто дане, заздалегідь наявне в ментальній сфері митця, – існує в ролі обов’язкового вихідного компонента творчого мислення. Ця категорія виступає провідним чинником реалізації спільних естетичних закономірностей креативної діяльності людини у сфері музики й поезії.

Ладотональність, будучи результатом дії емоційної домінанти світовідчуття, слугує важливим чинником цілісності мистецького ідіолекту. Інформація про ладотональнісне підґрунтя креативних процесів ментальної сфери автора – один з базових складників пам’яті мовних одиниць. Виявом цієї інформації в поетичному тексті виступають

– домінування тих чи інших мотивів творчості (наприклад, мотив осіннього листя як вираження мінорної компоненти ладотональності поезій М. Гумільова, П. Филиповича);

– провідна роль певних образів, у тому числі символічних (образи Георгія Побідоносця, Михайла Архистратига, святого Пантелеймона, а також Одіссея, Юдити, Беатріче як “спільні” в Гумільова й Маланюка; аксіологічно амбівалентний образ вовка в їхній творчості – і образ лиса в Б.‑І. Антонича; ключовий образ стріли в збірці Ю. Дарагана “Сагайдак”);

– системна лексична семантика дібраних автором одиниць тексту. Як у ядерній частині лексичного значення, так і в асоціативному ореолі слова може бути закріплена інформація про емотивну модальність сприймання світу людиною. М’яке, хроматичне, на півтонах будоване, “розмите” лексичне значення співзвучне з мінорним ладом; тоді як різьблена, чітко окреслена семантика слова, а також форсована, згущена гіперсемантика одиниць поетичного тексту створюють мужнє, мажорне звучання мистецького твору;

– інтонація як чинник смислотворення є одним з найважливіших засобів вираження емотивної модальності художнього тексту. У поетичному тексті провідна роль належить віршовій ритміці, передусім метричній схемі вірша. Важливе значення має клаузула першого рядка твору: виконуючи роль однієї з ладових функцій, вона забезпечує інтонаційний зв’язок з тонікою. Чоловіча клаузула втілює твердість мажору, а м’яке звучання жіночої й дактилічної клаузул задає мінорну тональність поетичного тексту.

Особлива поетична логіка встановлення істини виявляється як на рівні структури тексту, так і в межах окремого висловлення. Заперечення в ролі конструктивного принципу текстової організації в мистецькому діалозі А. Ахматова – Є. Маланюк (“Антистрофи”) простежується від макрорівня композиції художнього цілого до мікрорівнів текстової структури (заперечення на рівнях синтаксису, лексичної семантики, морфемної структури слова, а також – під впливом естетичного цілого – на фонологічному рівні (роль протетичного приголосного г українського антропоніма в присвяті “Анні Ахматовій – Ганні Горенко”)).

Справжнім художнім відкриттям Євгена Маланюка можна вважати виявлену ним співзвучність поезій Анни Ахматової з українською народною піснею й творчістю Т. Шевченка. Власне поетичні закономірності розвитку думки дозволили Є. Маланюкові вияскравити українську компоненту – на рівні генетичної програми – в цілісній художній системі Анни Ахматової. Близькість темпоритму віршових рядків та емотивних модальностей поетичного тексту, подібність змістових відтінків ключових слів та їх роль у художньому цілому свідчать про близькість асоціативної бази побудови образного світу. Найглибші структури пам’яті мовних одиниць розкриваються на рівні комбінаторики смислів. Жінка-птах – удова – сніг – чорно‑біле тло поетичної оповіді виявляються спільними опорними компонентами змістової “архітектури перекриття” в художніх системах українського фольклору, творчості Тараса Шевченка, Анни Ахматової.

Мовній пам’яті лексем-символів та граматичних форм, експресивним можливостям темпоритму художнього тексту належить важлива роль у виникненні асоціацій з музичним мистецтвом під час сприймання новел Миколи Хвильового та присвяченої цьому письменникові поезії Є. Маланюка.

Фрактально-польовий принцип організації семантики ключових слів, індивідуально-авторських символів зумовлює концентрацію в їхній смисловій структурі інформації про ціле – мистецький ідіолект письменника. В основі цих процесів – ущільнення, стиснення даних про численні випадки безпосередньої синтаксичної сполучуваності мовних одиниць у вузькому контексті та про їхні функції в межах художнього цілого. Фрактальну природу мовної пам’яті виявляють у своїй семантичній структурі не лише ключові, символічні лексеми, а й певні граматичні форми, здатні виступати носіями інформації про специфіку художньої моделі світу автора (у новелах М. Хвильового таку роль, зокрема, виконує форма недоконаного виду минулого часу дієслова).

У сфері діалогу систем ідіолектів письменників зростає рівень складності в семантичній організації лексем-символів. Зберігаючи інформацію про специфіку художнього світу Миколи Хвильового, лексема символічного змісту зазнає також дії мовно-естетичних закономірностей самоорганізації мистецького ідіолекту Євгена Маланюка – таку особливість виявляє багатошарова змістова структура символів Марія, вишневий цвіт. За голографічним принципом, об’ємна змістова структура лексеми-символу здатна висвітлювати, залежно від кута зору, ті чи ті феноменологічні фрагменти, в яких упізнається цілий художній світ письменника. У царині мистецького діалогу на ґрунті явища літературної цитатності можливий також розвиток художнього образу, поглиблення його змісту й вияскравлення специфіки як результат творчої праці іншого письменника (загірна комуна М. Хвильового – заобрійні квітнуть пісні в присвяченій цьому письменникові поезії Євгена Маланюка).

Близькість ідейних позицій, історіософських концепцій Ліни Костенко та Євгена Маланюка зумовлює актуальність розгляду поетичної інтерпретації проблем, названих ключовими словами тавро поразки, комплекс малоросійства, й у зв’язку з цим – діалектики поразки й перемоги, що є осердям філософії національної історії.

В історичному романі у віршах Ліни Костенко “Берестечко” особлива поетична правда розкривається іманентними засобами і прийомами поетичної мови, спроможної видобувати істину з джерел мовно-національної пам’яті. Пошук істини на шляху власне поетичної логіки впливає на свідомість читача через його естетичне чуття й чуття мови; провідна роль у цьому належить таким власне поетичним прийомам пошуку істини, як актуалізація внутрішньої форми слова, паронімічна атракція, поетична етимологія, додаткова семантизація граматичних форм і категорій. Особлива поетична логіка вселяє віру в майбутнє України, допомагає знаходити оптимістичну настанову на майбутнє в безцінній скарбниці мовно-історичної пам’яті, у назвах Немиринці і Гнівань, в іменах Іван і Богдан, у самому етнонімі слов’яни, у внутрішній формі лексеми держава.

Діалог мистецьких ідіолектів Євгена Маланюка і Ліни Костенко розкриває особливе призначення поетичного слова-Логосу, слова національної мови як утілення історичної істини. Найважливіші здобутки філософського осмислення національної історії постають унаслідок відродження генетичної пам’яті слова шляхом актуалізації зв’язку плану вираження й плану змісту за законами розгортання поетичного дискурсу. Мовно-естетичний вплив поезії на читача спричинений злагодженою, синергійною організацією тексту, яка забезпечує необхідні моменти синтезу знань із джерел етномовної пам’яті.