ДИНАМІКА УКРАЇНСЬКИХ СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРОК

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ДИНАМІКА УКРАЇНСЬКИХ СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРОК
Альтернативное Название: ДИНАМИКА УКРАИНСКИХ восточнослобожанских говоров
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, методи, об’єкт, предмет дослідження, окреслено наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, подано відомості про апробацію результатів вивчення динаміки говірок.


У першому розділі „Динаміка говірки як об’єкт лінгвістичного аналізу” розглянуто стан та прийоми дослідження динаміки говірок. Зокрема зазначено, що існування діалектного мовлення в усній формі ускладнює вияв закономірностей змін у говірці, оскільки динамічне увиразнюється просторовими нашаруваннями та індивідуальними характеристиками, некодифікованістю мовлення, складною історією кожної говірки та соціуму, який користується відповідною говіркою, через що зростає увага до позамовних чинників у формуванні й функціонуванні говірки. Проте положення М.Трубецького – Р.Якобсона, згідно з яким системною є не тільки синхронія, а й діахронія, спонукає до пошуків причин змінності в мовній системі, літературній чи діалектній. У зв’язку з цим слушною видається думка К.Дейни, який дослідження живого мовлення поділяв на діалектологічні й діалектографічні, відносячи до перших діахронну інтерпретацію живомовних процесів, а до других – синхронний опис діалектних систем. Отже, діалектологія досліджує не тільки історичний розвиток окремих диференційних рис ареалу, а й динаміку елементів різних структурних рівнів.


В описі динаміки мовлення, зокрема й діалектного, вироблено спеціальну методику: це вияв окремих одиниць, що є елементами системи, з’ясування відношень між одиницями та їх функцій щодо збереження чи змін у часі. Такий розгляд робить центральними фонологічні, морфологічні опозиції та кореляції, лексичні опозиції, за якими можна визначити розвиток системи, виявляти стійкість окремих ланок системи й відповідність структурі. Так, мінімальною структурною одиницею фонології є опозиція фонем, морфології – опозиція словоформ, лексикології – опозиція семем.


В українській діалектології динаміку мовлення вивчали в загальних рисах, спираючись на опис генетизму самих говірок. Аналіз диференційних рис діалектів в історичному розвитку реалізований у працях І.О.Варченка, К.Ф.Германа, Й.О.Дзендзелівського, А.М.Залеського, Б.А.Шарпила, Г.Ф.Шила та ін. Ставлячи завдання пояснити сучасні фонетичні чи морфологічні риси говірок, учені зіставляють їх зі свідченнями пам’яток відповідного ареалу чи окремого населеного пункту (говірки), залучаючи до аналізу давніші описи говірки (чи ареалу). У зарубіжному мовознавстві вплив різних чинників на динаміку структури українських говірок був предметом спеціального вивчення, зокрема зміни в підляських говірках описав Ф. Чижевський, у наддністрянських говірках − К. Дейна, в українських говірках Румунії – І.Робчук, М. Павлюк, зміни в українських говірках на східнослов’янському та загальнослов’янському тлі з’ясовано в працях В. Курашкевича, А. Ковальської, С.М. Толстої, О. Лєшка, М. Лесіва, Ф.Д. Климчука, Л.Е. Калнинь, І. Зілинського та ін.


Аналіз різночасних свідчень фонетичних явищ двох гові­­рок (Ульяновки і Максимівки Пирятинського р‑ну Полтавської обл.) здійснив І.О. Варченко під кутом зору динаміки й статики та визначення чинників змін у говірках, перехідних від середньонаддніпрянських до східнополіських. Аналіз фонетичних та морфологічних особливостей мови війтівських книг ХVІ – ХVІІ століть с. Одрехови у зіставленні з сучасними лемківськими говірками показали І.А.Панькевич, І.М. Керницький. Зміни в українській говірці с. Ублі, яка знаходиться в словацькому мовному оточенні, дослідили О.Лєшка, Я. Моравець.


Сьогодні також відомі спроби виявити риси динаміки окремих говірок, говору. Так, Г.І. Мартинова, спираючись на докладний опис ареальних характеристик явищ, розглядає крізь призму структурної організації фонологічної й фонетичної систем особливості середньонаддніпрянського говору в загальноукраїнському контексті. Останнє дозволило дослідниці сформулювати деякі загальні характеристики середньонаддніпрянського ареалу, зокрема як прогресуючого, оскільки засвідчено входження його структурних рис у системи інших діалектів. Ареали внутрішнього членування середньонаддніпрянського говору, що виявлено на підставі лінгвогеографічного вивчення фонетичної й фонологічної систем та свідчень інших рівнів діалектного мовлення, переконують у тому, що головною ареальною характеристикою цього говору є лінгвальна синтопія, яка виявляється у зближенні й групуванні ізоглос.


З’ясувати динаміку діалектної системи інколи вдається на підставі аналізу українських говірок на тлі інших слов’янських мов (білоруської, польської, російської). Для сучасних досліджень динаміки говірок характерна багатоаспектність: за основу беруть одиниці як елементи системи з урахуванням їхньої дистрибуції, функцій, генезису.


Статику й динаміку елементів діалектного мовлення вивчають як з погляду її вияву в часі, так і в синхронному одночасовому вимірі в мовному просторі. Зміни в мовній системі говірки відбивають лінгвістичні карти у вигляді різноманітних ареальних характеристик. Тому закономірно постав напрям інтерпретативної діалектології, центральним об’єктом якого є зв’язки просторових і часових характеристик: у 30–х рр. ХХ ст. дослідники сформулювали правила часово-просторової кореляції, так звані норми М. Бар­толі. Вияв зв’язку синхронії мовних явищ з їх динамікою триває досі. Так, Л.М. Коць-Григорчук зазначає, що діалектні елементи, які при картографуванні дають одностайні ареали з суцільними чи майже суцільними поверхнями, сприймаються як синхронно стабільні, як елементи відносної статики мови, їх дослідниця називає явищем. А тенденція є узагальненою закономірною одини­цею її динаміки. Частоту вияву картографованих явищ у континуумі, на думку А. і Я. Басар, найкраще можна про­слід­кувати при мікролінгво­карто­гра­фу­ван­ні, під “діалектним мікроскопом”, та статистичному опра­цюванні матеріалу. Багатопланові кількісні характеристики діалектних одиниць і явищ, репрезентованих на лінгвістичних картах, є важливим інструментом інтер­пре­та­ції карт. Вони не тільки підсилюють, а часто, за словами П.Ю.Гриценка, „суттєво допов­ню­ють просторові, власне ареалогічні характеристики мов­них одиниць”. Прийнято вва­жа­ти, що синхронно стабільні яви­ща охоплюють великі суціль­ні ареали; вони мають більше функціональне наван­та­жен­ня в говірках та в ареалі в цілому напротивагу дина­міч­ним явищам, ареали яких мо­жуть охоплювати територію різ­ної величини, але завжди засвідчують вібрацію мовних явищ. Для з’ясування динаміки / статики одиниць діа­лект­но­го мовлення важли­ви­ми є свідчення великих ареалів, що до­зво­ляє з’ясувати сту­пінь вияву явища в континуумі.


Надійним джерелом вивчення процесів динаміки / ста­ти­ки українських говірок, зокрема мовних явищ у східно­сло­бо­жан­ських говірках, є АУМ, у якому подано велику за обсягом інформацію про стан говірок у 50-60 рр. ХХ ст., тобто умовно 50 р. тому. На картах АУМ репрезентовано статичні елементи як частина мовного континууму південно-східного наріччя; при цьому най­важ­ли­віші українські діа­лектні явища подано в їхніх структурно-генетичних і аре­аль­них зв’язках. Повторне обстеження цього регі­о­ну на початку ХХІ ст., що відбито в  “Атласі українських східнослобожанських говірок (динаміка мовної системи за одне покоління мовців)”, укладеному автором цієї праці, про­демон­стру­вало високий ступінь стабільності цих говірок упродовж остан­ніх 50 років; за задумом, цей атлас зорієнтований на вияв статичних і дина­міч­них ознак досліджуваних говірок.


Другий розділ „З фонології і фонетики східнослобожанських говірок: синхронний і діахронний аспекти” присвячений розгляду фонологічних опозицій та їх динаміки в підсистемі вокалізму та консонантизму. Аналіз показав, що в східнослобожанських говірках склався стійкий блок фонологічної системи голосних, який утворює опозиції /і/ : /а/, /і/ : /у/, /у/ : /а/, вони виявляються регулярно, зберігають під наголосом розрізнювальну силу незалежно від фонемного оточення. Нейтралізацію опозицій зрідка спосте­ре­же­но в ненаголошеній позиції. Співіснування в ареалі слово­форм з варіантним вокалізмом, які постали внаслідок зіткнення в говірці потоків з різною діалектною основою чи впливом російських говірок, створює ілюзію “нейтралізації” опозицій фонем, вільного взаємозаступлення фонем, як ׀замуж − ׀зам·іж − /у/ : /і/.


Фонеми, що входять до нестійкого блоку фонологічної системи вокалізму, в українських східнослобожанських говірках утворюють опозиції /у/ : /е/, /у/ : /и/, /а/ : /и/, /а/ : /е/, /и/ : /і/, /і/ : /е/, /и/ : /е/, /і/ : /о/, /о/ : /а/, /о/ : /у/, /е/ : /о/, при збереженні яких у наголошеній і ненаголошеній позиціях відношення між членами опозиції будуються на іншій основі порівняно з типовими, історично зумовленими опозиціями в говірках, покладених в основу східнослобожанських: [і] > [е], [е] > [а], [а] > [о]. Особливо виділяються східносло­бо­жан­ські говірки переходами [і] > [е], [е] > [а], [а] >[о] в наголошеній позиції, проте вони виявлені в окремих словах і не  творять виразної тенденції. С.М.Толстая, аналізуючи ланцюг вокальних переходів у північній частині західнополіських говірок (і (и) > е е > а а > о), стверджує, що, на перший погляд, усі ці процеси об’єднані однією тенденцією, внутрішнім імпульсом, однак такий висновок був би передчасним, оскільки він можливий лише при докладному ви­вчен­ні загальнослов’янських ареалів. Усе це засвідчує, що явища заступлення алофонів однієї фонеми алофонами іншої на всіх етапах становлення фонологічної системи досліджуваних говірок викликали конкурування словоформ, у результаті чого функціональне звуження сло­во­форми з одним звуковим оформленням веде до функціо­наль­ного розширення цієї ж словоформи з іншим звуковим оформ­ленням. Поява ідентичних слів, словоформ, які позначають той самий десигнат, але відрізняються фонологічним оформленням, свідчить про динамічні процеси в говірці, сприяють утворенню нових ланцюжків. Так, нейтралізація опо­зиції /о/ : /у/ в рядах типу у׀нук  о׀нук, бу׀мага  бо׀мага зумовлює побутування варіантів з таким ланцюжком голос­них, як [у]  [о]  [а]: бу׀м ага  бо׀мага  ба׀мага, у׀нук  о׀нук  оа׀нук.


Моделі фонологічної та звукової структури слова зумов­лю­ють нейтралізацію опозицій /и/ : /і/, /и/ : /е/, встанов­лен­ня урівноваженого типу вимови ненаголошених [е], [и] при швид­кому темпі мовлення, більш нового порівняно з під­ви­ще­ним типом вимови, що вважаємо специфічним для українських східнослобожанских говірок, при паралельному функ­ціо­нуванні обниженого типу вимови, генетично пов’язаного за похо­джен­ням з говірками південно-західного наріччя. Урівноважений, підвищений та обнижений типи вимови голосних [е], [и] в досліджуваному ареалі не мають чіткої локалізації, перший з них набуває поширення, бо підтримується літературною нормою, другий превалює в центральному та східному ареалах досліджуваного мовного простору, третій  – найбільш архаїчний  – властивий окре­мим говіркам, ним позначене мовлення діалектоносіїв се­ред­нього та старшого віку (див. к. 1).


Звуження [и] до [і] викликане не стільки тиском системи, мовленнєвої норми говірок північного типу, для яких така вимова була природною, скільки впливом суміжних росій­ських говірок, освоєнням [і] в багатьох запозичених сло­вах, коли колектив з неоднорідним діалектним складом прий­має один з можливих звуковиявів як більш престижний.


Опозиції /о/ : /і/, /і/ : /е/, нейтралізація яких пов’язана як із зву­жен­ням [е] та збільшенням його тривалості, так і з мор­фо­логічним чергуванням /о/  – /і/, /е/  – /і/, в умовах ге­те­ро­ген­ності говірок при постійних зв’язках досліджува­ного ареалу з південноросійськими говірками зберігається, хоч не­рід­ко варіанти морфів із звуковиявами [о], [е], [і] функ­ціо­нують паралельно, незалежно від умов уживання.


Нейтралізація опозиції /о/ : /а/, /о/ : /у/ нерідко є наслідком з гіперкорекції вимови /о/, що виникає як результат при­сто­сування української діалектної системи до функ­ціо­ну­вання в умовах різнодіалектної взаємодії та постійних кон­так­тів з південноросійськими говірками. Утрата фоне­ма­ми /а/, /у/ притаманних їм ДО має несистемний харак­тер, хоч більшого поширення набуває гіперичне “окан­ня” як гіперкорекція “акання”, аніж “окання” як гіпер­корек­ція “укання”.


Закріплення гіперизмів з [о] замість [а] не призводить до їх лексикалізації в українських східнослобожанських говір­ках, тоді як гіперизми з [о], який уживається замість [у], лек­си­калізується в окремих кореневих морфах. Більшість же но­менів, у яких виявлена гіперкорекція вимови [а] чи [у], функ­ціонує паралельно з [о], [а] та [о], [у]: оп׀тека  ап׀тека, ку׀патис’а  ко׀патис’а. Засвідчені й випадки пере­плетення звукових полів /о/, /у/, /а/, як-от: ко׀тушка  ку׀тушка  ка׀тушка, мо׀тузка  му׀тузка  ма׀тузка та ін.


Система приголосних фонем в українських східно­сло­божанських говірках має 34 одиниці, однак /ф/, /ʓ/, /ʓ’/, /ґ/, /ш’/, /ж’/ обмежені у використанні. Основний склад кон­со­нантів охоплений кореляціями за ДО твердість : м’я­кість, глу­хість : дзвінкість, лабіальність : нелабіальність,  передньоязиковість : задньоязиковість, дорсальність : апікальність, зімкненість : щілинність, зімкненість : зімкнено-щілинність, щілинність : зімкнено-щілинність, зімкненість : зімкнено-прохідність, назальність : неназальність, латеральність : вібрантність. Опо­зиції фонем можуть нейтралізуватися за типовими чи нетиповими схе­ма­ми. Зокрема, нейтралізацію опо­зи­ції /л/ : /л’/ у словах ׀т’ілки, с’׀к·ілки можна вважати типо­вою, бо зумов­лена вона впливом наступних твердих приголосних. Проте субституція фонеми /л/ звуковиявом [л’] у словах ׀кол’о, Ки׀рил’ович’  нетипове явище, оскільки є фонетич­но незакономірним, що пов’язане, імовірно, з гіперкорек­цією вимови [л·]. Так само нейтралізація опозиції глухість : дзвінкість за ра­хунок утрати ДО “дзвінкість” перед наступними глухими на­лежить до типових явищ, у той час як фонеми з ДО “дзвінкість” можуть її втрачати в нетипових позиціях (на почат­ку складу перед голосними, сонорними, перед дзвін­ки­ми).


Тенденція до по­ширення палаталізованих передньоязикових фонем в ук­ра­їнських східнослобожанських говірках є помітною. Вона пов’язана із                     а) звуженням /и/ та появою звука [і] після пе­редньоязикових у багатьох словах (׀с’ілос); б) поя­вою м’якого корелята [н’] перед шиплячими, особливо [ч’] (ба׀ран’ч’ик); в) пом’якшенням передньоязикових у кін­ці та середині слова (П׀рис’т’ін’, ׀раз’н’і); г) вимо­вою напівпом’якшеного [н·] (во׀н·о);
ґ) ширшим за по­зи­ційним та історичним обсягом уживанням палата­лі­зо­ва­но­го [р’] та ін.


Випадки нейтралізації опозицій лабіальність : нела­бі­аль­ність, передньоязиковість : задньоязиковість споріднюють говірки до­сліджуваного ареалу з іншими українськими говірками, зокрема середньонад-дніпрянськими. Ряд опозицій приголос­них фонем нейтралізуються у зв’язку із зменшенням функ­ціо­нального навантаження фонем /ґ/, /ǯ/, /ʓ/, /ʓ’/, /ф/ та ін.,  впли­вом суміжних російських говірок.


У третьому розділі „Із спостережень над морфологією східнослобожанських говірок у синхронії й діахронії” предметом розгляду є морфологічні опозиції у зв’язку з типами словозмінних парадигм іменника. Говіркова наддіалектна модель типів відмінювання імен­ників в українських східнослобожанських говірках скла­дається з 20 типів відмінкових парадигм та п’яти під­ти­пів, її доповнює прикметниковий тип відмінювання імен­ни­ків, поділений на три типи (усього 23 типи та 8 підтипів).


Виділені словозмінні субстантивні типи засвідчують, що: а) словозміні східнослобожанських говірок властиві пара­диг­ми, які сформувалися внаслідок внутрішньо­па­ра­диг­ма­тич­них і міжпарадигматичних взаємовпливів, на що вказує варіантність словозмінних афіксів; б) субстантивна слово­змі­на досліджуваних говірок має чимало спільних рис із середньонаддніпрянськими говірками; в) паралелізм флексій, відзначений особ­ливо часто у род., дав., знах., ор.  відмінках, є ознакою динаміки словозмін­них типів відмінювання, унаслідок чого виникають функ­ціо­наль­но ідентичні засоби вираження одного зна­чен­ня; г) для вста­новлення типів відмінювання іменників різні флек­сії мають різний ступінь релевантності: для іменників чол. р. важ­ливими є флексії род., дав. і місц. відмінків, для жін.  – род. і ор., для середн.  – род., знах. і ор.; ґ) незначне поши­рен­ня форм кл. в. зумовлює розширення сфери вжи­ван­ня форм наз. в.; д) особливою варіативністю від­зна­чається відміню­ван­ня іменників чол. і середн. родів.


Одну з характерних рис іменникового відмінювання в україн­ській мові становить омонімія флексій. В україн­ських східнослобожанських говірках вона може виявлятися в межах одного типу відмінювання та у відмінкових пара­диг­мах різних типів. Зокрема, флексія ‑і може вказувати на дав. в. іменників жін. р. іменникової парадигми типу /с’т’і׀на/ (істоти, неістоти) та місц. в. того ж типу відмінювання. Таку ж омонімію спостерігаємо у відмінковій парадигмі типу /зеим׀л’а/, у якій закінчення ‑і є показником род., дав. і місц. відмінків одн. та наз. і знах. мн. Іменники, що складають тип відмінювання /п·іч’/ (жін. р.), за цією особливістю спо­рід­не­ні з попередніми. Аналіз відмінкових парадигм показує, що найбільшу омонімію в межах однієї па­ра­дигми виявляє закінчення ‑і. За функ­ціо­наль­ним навантаженням закінчення ‑і поступається флек­сії ‑и, яка може бути показником род. одн. і наз. мн. імен­ни­ків відмінкової парадигми типу /с’т’і׀на/, а також ׀тароста/; у наз. і знах. відмінках мн. це закінчення вживане в іменникових від­мінкових парадигмах типу /л’іс/. Значну кількість відмін­ко­вих типів (чотири і один підтип) об’єднує закінчення ‑ові, яке може бути показником граматичного значення дав. і місц. відмінків одн.


Аналіз омонімії закінчень у відмінкових парадигмах різних типів  засвідчує, що найбільше функ­ціо­наль­не навантаження має флексія ‑і. Вона виступає фор­мальним показником граматичного значення у 29 ви­пад­ках різних відмінкових парадигм, тоді як закінчення ‑а за­фік­совано в ролі формального показника граматичного зна­чен­ня у 17 випадках, ‑Ø  − у 15. Це свідчить на користь припущення, що уніфікація відмінкових форм колишніх давніх основ веде до спрощення системи відмінювання іменників. При однаковій основі  – одиниці, що виникає в ре­зуль­таті абстрактного ототожнення однієї лексеми, які від­різ­няються тільки синтаксичним значенням  – та омо­німічній флексії утворюються словоформи, які можна роз­різнити тільки за смисловими та синтаксичними зв’яз­ка­ми з іншими словоформами речення, напр.: шу׀каў зеим׀л’і, о׀д:аў зеим׀л’і, ро׀биў на зеим׀л’і; ׀йіздиў на ко׀н’і, пас ׀кон’і.


Протилежним явищем до омонімії закінчень виступає фор­мальна диференціація їх у різних словозмінних типах та в одному й тому ж типі відмінювання. В українських схід­но­сло­божанських говірках вона пов’язана з семантикою слова. За­фіксовані випадки, коли формальні показники од­нієї словоформи утворюють варіанти, які не розрізняються функціональними особливостями.


Іменники словозмінних типів /син/, /к·ін’/, /с׀торож/, /л’іс/, /леи׀ж·ін’/, /га׀раж/ у род. в. одн. мають, як і в літературній мо­ві та багатьох говірках української мови, за­кін­чен­ня ‑а, ‑у. Форми на ‑а (‑я) здавна властиві назвам істот і кон­кретних предметів, тоді як флексію ‑у (‑ю) іменники чол. р. почали набувати відносно пізно. Якщо в літературній мові використання закінчень ‑а, ‑у визначено правописними нормами, то в говірках їх функціонування регулюється уснорозмовною традицією, що може зміню­ва­ти­ся під впливом зовнішніх чинників. Закінчення ‑а вживається як безваріантне в іменниках-назвах істот, назвах чітко окреслених предметів, у випадках, коли іменник з речовинним значенням указує на частину від цілого, пор.: у׀ч’илас’ на ст׀р’елоч’ника, назна׀ч’айут’ ׀воўка / пасту׀ха (130*, 1301, 1302, 1303, 1304, 1305, 130), крие׀ло з гуса׀ка (131, 132, 211), і׀дут’ до ׀бат’ка (211, 2111, 2112, 2113, 2114, 2115), веи׀дут’ до с׀векра (130), веи׀ч’ер’айем у с׀векра (1301, 1302, 1303), нан’і׀малис’ до ׀пана (1305, 1306, 1307), б·і׀жат’ до пасту׀ха (130, 131), до׀ход’ат’ до ׀заĭч’ика (211, 2111, 2112, 2113), напу׀ват’ ко׀н’а [Сват, 60], і׀дут’ до жеини׀ха (147, 1471, 1472, 1473, 1474, 1475, 1477), веи׀де до жеини׀ха (213, 2131, 2132, 2133, 2134, 2135), п·і׀шоў до су׀с’іда (213), попро׀силис’ до ха׀з’айіна (132, 1321, 1322, 1323, 1324, 1325), прие׀йіхали до мужие׀ка (213), у׀биў ׀ч’орта (132), прие׀возили од ׀заĭц’а (1321, 1322, 1323), ׀кажут’ до брига׀д’іра (147), неи ўз’аў колос׀ка (1321, 1322, 1323, 1324, 1325), нако׀пали з го׀рода (213), до׀ход’у до дво׀ра (147), хо׀дили до ׀д’іда [ПСС, 34], заб׀рали б׀рата (148, 1481, 1482, 1483, 1484, 1485, 1486), да׀ли по׀мошника (145, 1451, 1452), ва׀л’аўс’а у ׀д’іда (146, 1461, 1462, 1463), ׀виўч’иўс’а на охв·і׀цера (1481, 1482, 1483, 1484), неи с׀тало ׀бат’ка (145, 146), г׀нали ׀н’імц’а (148, 149), ׀помн’у сол׀дата (1481, 1483, 148), у׀било бие׀ка (230, 231), ׀л’убит’ коза׀ка (228, 2281, 2282, 2283, 2284), нажу׀йе бур’а׀ка (231, 2311), беи׀рут’ кра׀йа ко׀жуха (2311, 2312, 2313, 2314), облие׀вайут’ з таз׀ка (2311), неи׀ма кар׀мана (1481, 1482, 1483, 1484), заро׀били ку׀сок х׀л’іба (228).


Проте нерідко закінчення ‑а, ‑у в род. в. варіюються. Так, у сполученнях ׀мало ׀меду, к׀васу; ба׀гато го׀роху, ׀л’ону, ׀воску, ׀камен’у; ׀даĭте ׀сиру, ׀маку, ׀л’оду, х׀мел’у закінчення ‑у функ­ціонує у 38 н. пп. з 57 досліджуваних (66%); закін­чен­ня ‑а виявлене в дев’яти н. пп. (15%); паралельне вживання за­кінчень ‑а, ‑у засвідчене в 10 н. пп. (17,5%). У словоспо­лу­чен­нях неи׀ма то׀го ׀шуму, б׀л’оску (б׀лиску), к׀рику, ׀виску; до׀биўс’а ׀ладу, по׀р’адку закінчення ‑у зафіксовано в 57,8% говірок, флексія ‑а  − у 21%, паралельно вживаються ‑а, ‑у в 17%. Розподіл фор­маль­них показників род. в. ‑а, ‑у в словосполученні доб·і׀раўс’а до ׀Кийева, Л’׀вова, ׀Хар’кова, Лу׀ганс’ка таке: ‑а  ‑ у 59% до­слі­джу­ваних н. пп., ‑у  − у 8,7%, паралельно ‑а, ‑у  − у 31,5%. У сло­во­сполученнях назб·і׀раĭте кови׀л’у, ш·ч’аў׀л’у в 36% уживається ‑а, у 31% − ‑у, 33% скла­да­ють явища, коли ‑а та ‑у використовуються паралельно. Що­до словосполучень назб·і׀раĭте бар׀в·інка, на׀р’іж·те оч’еи׀рету, то 36% складають н. пп., у яких вико­рис­то­ву­єть­ся закінчення ‑а, 31%  ‑ закінчення ‑у, 33%  −  ‑а; ‑у. У ви­сло­вах неи хва׀тайе одно׀го к·ілог׀рама, ׀метра, геик׀тара за­кінчення ‑а в род. в. одн. є більш поширеним, воно вияв­ле­не в 63% обстежених н. пп., паралельно ‑а, ‑у функціонує в 37% н. пп. Не випадково, Т.В. Булигіна ставить питання про умов­ність згаданої семантичної спільності різнорідних як у семан­тичному відношенні, так і у власне синтаксичному пла­ні компонентів так званого єдиного відмінкового зна­чен­ня.


У синтаксемах краĭ с’׀в·іту, ׀лугу, с׀тепу, маĭ׀дану, од к׀райу ׀лану, ׀йару здебільшого вживаються форми іменників з ‑у в 45,6% н. пп., ‑а  у 42%, паралельне вживання закінчення ‑а та ‑у виявлено в 13% обстежених н. пп. Проте синтаксема краĭ с’׀в·іта часті­ше використовується як паралельна до краĭ с’׀в·іту (35%), а, от­же, функціональне навантаження закінчення ‑а змен­шу­єть­ся до 23%.


Уживання флексій а, у в род. в. одн., іменників чол. р. зале­жить від значення іменника. Ті синтаксеми, до складу яких входять іменники з просторовим та речовинним значенням, іменники-назви рослин та рос­лин­них масивів, узвичаєні із закінченням ‑у: ця флексія має біль­ше функціональне навантаження або вживається пара­лель­но з ‑а. Іменники, які називають одиниці виміру довжи­ни, ваги, назви міст тощо, мають, як правило, закін­чен­ня ‑а: флексія ‑у в цих випадках навантажена менше, проте від­сут­ність чітких норм у вживанні аналізованих форм сприяє їх змішуванню.


Отже, опозиція закінчень род. в. одн. іменників чол. р. а та у нестійка, нейтралізація її на користь флексії а чи у ви­кликана не граматичними нормами, а семантикою лексеми, ви­користання однієї із флексій пов’язане з уснорозмовною тра­дицією. Формальна диференціація закінчень до­пов­ню­єть­ся семантичною диференціацією основ і традицією вико­рис­тан­ня словоформ.


Питання про варіювання закінчень а, у в род. в. імен­ни­ків чол. р. ще достатньо не вивчене, воно потребує спе­ці­аль­но­го дослідження на ширшому матеріалі. Варіанти мо׀розу  мо׀роза, К׀риму  К׀рима, каб·і׀нету  каб·і׀нета дослідники зафік­сували в наддунайських говірках, ׀Н’іжину, ком׀баĭну  у степових, кол׀госпа, за׀вода, інсти׀тута  у ниж­ньо­наддніпрянських, ׀сира і ׀сиру − у середньо­над­дніп­рянських.


Для іменникового відмінювання в сучасних українських східнослобожанських говірках постійними є опозиції, які ре­пре­зентують горизонтальні ряди парадигми граматичної ка­те­горії роду та числа. Специфіка морфологічних опозицій, яка полягає в білатеральності морфологічного знака, у склад­ності взаємозв’язку між одиницями плану вираження та плану змісту, зводиться до протиставлення від­мін­кових форм. Опозиція словоформ, тісно пов’язана з типа­ми слово­змін­них парадигм іменника, може бути пред­став­ле­на флексіями, рідше  акцентуаційними особ­ли­вос­тями слово­фор­ми. Форми з омонімічними флек­сія­ми ди­фе­рен­ціюються в тексті за смисловими та синтаксичними зв’яз­ка­ми.


Формальна диференціація словоформ одного й того ж типу відмінювання може пов’язуватися з семантикою слова (род. в. одн. іменників чол. р.) чи маніфестувати варіанти, функ­ціонування яких не розрізняється ніякими особливос­тя­ми. Нейтралізація опозицій відбувається то на користь однієї флек­сії, то на користь іншої. Такі опозиції відо­бра­жають складні процеси взаємодії різних з хро­но­ло­гіч­но­го погляду чи різносистемних елементів, указують на вібрацію мовних явищ.


Нейтралізація опозиції словоформ род. в. іменників сло­во­змінної парадигми типу /׀вимйа/ реалізується за рахунок змен­шення функціонального навантаження форм з ‑ен‑і і засвідчує тенденцію до втрати традиційних форм род., дав., місц. відмінків одн. іменників ׀вимйа, п׀лемйа та ін., що відповідає загальній тенденції спрощення відмінкових за­кін­чень (переважно внаслідок аналогії), на що звернуто увагу в працях Р.С. Смаль-Стоцького ще на початку ХХ ст.


Нейтралізація опозицій формальних показників слово­форм в українських східнослобожанських говірках виявлена як вирівнювання форм, які можливі для передачі того ж зміс­ту. Таку морфологічну опозицію В.К. Журавльов нази­ває порожньою, вона найбільш поширена в історії мови й репрезентує дивергенцію плану змісту.


На основі попередніх досліджень узагальнено свідчення про динаміку лексичної системи говірок (див. підрозділ п’ятий третього розділу „Лексичні опозиції в системі українських східнослобожанських говірок”). Відомо, що слова, як і фонеми, морфеми, граматичні конструкції, зна­хо­дяться між собою в різних опозиціях і об’єднуються в різ­но­манітні парадигми. Опозиції лексем є виявом їх па­ра­диг­ма­тичних (на основі спільності або протилежності їх значень), синтагматичних (на основі контекстних зв’язків, спо­лу­чуваності), епідигматичних (на основі асоціативно-де­ри­ва­ційних зв’язків між словами за формою і за змістом) від­но­шень. ДО, на основі яких будуються опозиції у складі лек­си­ко-семантичних груп (ЛСГ), нерідко залежать від того, до якої частини мови належить слово, конкретне чи аб­стракт­не значення воно має. Скажімо, у ЛСГ назв, пов’я­за­них з позначенням частин, деталей житлових будівель, опо­зи­ції семем виділяються на основі ДО денотата, які вклю­ча­ють характер побудови житла, функції реалії, матеріал, з яко­го збудоване приміщення. Структурна організація назв жит­ла складна, побудована на єдності кількох рівнів опо­зи­цій, які іноді переплітаються: час побудови житла, якість спо­руди, призначення  − для постійного чи тимчасового проживання, спосіб побудови, матеріал, з якого побудована ха­та, спосіб розміщення на подвір’ї тощо. Отже, тематична група лексики на по­зна­чен­ня назв житлових та господарських будівель і їх частин ви­ді­ля­ється на основі денотативного принципу. Структурна ор­га­нізація ЛСГ базується на спільності ДО одиниць лексичної па­радигми, об’єднаних нульовими, привативними чи ек­ві­по­лент­ними опозиціями, для яких характерним явищем є се­ман­тичний синкретизм.


Прикладом нульової опозиції може бути лексична реа­лі­за­ція семем ‘скатертина на будень’ : ‘скатертина на свята’, ре­презентована однією лексемою с׀катеирт’ у багатьох го­вір­ках регіону. Привативними є зв’язки, напр.: ко׀н’ушн’а : ко׀н’ушник, свие׀нарн’а : свие׀нарник, хл’іў : са׀раĭ, які  пов’язані з дією по­за­лін­гваль­них чинників: вибір однієї з назв зумовлений, здебільшого, тра­дицією, що існує в говірці, особливостями формування ідіолекту, ситуацією мовлення тощо.


Лексеми, об’єднані привативними опозиціями, нерідко ма­ють відмінності в семантиці, напр., важливою ознакою при називанні частин житла є призначення кімнати, проте вра­хо­ву­єть­ся й оздоблення, опалення житла тощо. Тому про­ти­став­­лення ׀хата : ха׀тина, ׀чиста (веи׀лика, пеи׀ред’н’а) ׀хата : ׀кухн’а та ін. засвідчують семантичну спеціалізацію лексеми ׀хата.


Еквіполентні опозиції ‘стара хата’ : ‘нова хата’, репрезен­то­вана в досліджуваних говірках 17 типами протиставлень, та ‘передня бокова стіна хати’ : ‘задня стінка хати’, ви­ра­же­на 7 типами лексичних протиставлень, пов’язані з тра­ди­цій­ни­ми ДО реалій: часом побудови житла, матеріалом, з якого во­но збудоване, зовнішнім виглядом житла, місцем роз­та­шу­ван­ня у дворі та ін.


Характерною ознакою ЛСГ з конкретним значенням є на­яв­ність / відсутність чітко окресленого центру, від якого за­ле­жить структурна організація сегментів тематичної групи та зміни семантичної структури ряду лексем. Усе це чітко простежується при виділенні моделей лексичної організації семем у говірках та моделей семантичної структури слів, які забезпечують зіставність та системність в описі лек­сики й семантики говірок, уна­оч­ню­ють шляхи нейтралізації виявлених опозицій.


В українських східнослобожанських говірках змі­ни в рядах опозицій семем та лексем пов’язані з роз­ши­рен­ням вербального наповнення моделей лексичної організації се­мем за рахунок новотворів, які мають локальне поширення або можуть бути загальновживаними. Зокрема, ти­по­ва модель, що репрезентує семему ‘навіс для зберігання сіна, соломи’, має у своєму складі лексеми с’і׀н:ик, на׀в·іс або с’і׀нажник, на׀в·іс, ускладнюється локалізмом кор׀машки (1286, 225, 123). Семема ‘рядно  − вид простирадла з ко­ноп­ля­ної або лляної пряжі’ може  бути реалізована в говірках кіль­ко­ма лексемами, найпоширеніші серед яких є такі: р’ад׀но, ׀л’іжник; покрие׀вало, укрие׀вало, ׀л’іжник; р’ад׀но, покрие׀вало. Цей ряд ускладнюють інновації застеи׀лушка: р’ад׀но, покрие׀вало, застеи׀лушка (144, 232), р’ад׀но, пок׀р’івец’, застеи׀лушка (2321).


Зміни в лексичному наповненні опозицій пов’язані також із:
а) зменшенням функціональної активності діалектних лек­сем, які входять до пасивного словникового запасу; це сто­сується лексем свие
׀нинеиц’ ‘господарське приміщення для свиней’, па׀шен:иĭ хл’іў ‘господарське приміщення для збе­рігання зерна’ та ін.; б) розширенням семантичної структу­ри лексем, що пов’язане із стиранням ДО денотатів та змен­шенням навантаженості цих номенів, дифузністю зна­чен­ня слів (напр., рун׀дук ‘ґанок’ і ‘східці’); в) семантичним син­кретизмом окремих лексем, зокрема ׀хата, по׀в·ітка, па׀шен:иĭ хл’іў тощо; г) збільшенням вербального напов­нен­ня номінативних рядів у говірках, що розширює їхні синонімічні можливості.


Нейтралізація опозицій лексем нерідко пов’язана із змі­ною лексичного значення загальновживаної лексеми, що зумов­лено спеціалізацією надлишкового лексичного запасу, збе­ре­женням архаїчних номенів у пасивний словник та використання їх при найменуванні нових денотатів, об’єд­наних спільною функцією, атракцією тощо. Зокрема, із змі­ною значень слів пов’язана зміна опозицій, до складу яких входять лексеми ׀горниц’а ‘новий будинок’, о׀сел’а ‘надбудова з кроков над хатою’, к·ім׀ната ‘спальня  ‑ бічна кімната для відпочинку’, жура׀вел’ ‘ручка коловорота, за допомогою якого ви­тягують воду з колодязя’, ׀лутка ‘один з вер­ти­кальних брусів рами дверей’, од׀в·ірок ‘стовп, до якого прикріплюють ворота’ та ін.


П.Ю. Гриценко, аналізуючи структурну організацію ЛСГ, семантичну структуру лексем трьох різних тематичних груп (лек­сики тваринництва, землеробства та транспорту), зна­хо­дить у них спільні набори ідеографічних сегментів, одно­тип­ні опозиції у структурній організації порівнюваних ТГЛ. Це свідчить про всеохопний характер деяких лек­сичних опозицій.


У новостворених говірках конвергентно-дивергентні про­це­си прискорюються, що свідчить про динаміку лексико-се­ман­тичних опозицій. Тиск системи як результат актуалізації фраг­мента мовної системи знаходиться у складному взає­мо­зв’яз­ку з архітектонікою одиниць відповідного структурного рів­ня.


Саме тому збереження давнього лексичного фонду в ТГЛ на­родного побуту в українських східнослобожанських говір­ках, велике функціональне навантаження загально­вжи­ва­них українських лексем, стійкість лексичних парадигм упро­довж тривалого часу пов’язується із специфікою лексики народного побуту, стійкої до перетворень. Проте архаїзація лексем, які становлять локальний шар лексики досліджуваних говірок, розширення семантичної структури лексем із загальним значенням, уживання цих номенів за­мість слів, що дають денотату специфічну назву; вико­рис­тан­ня інновацій, які мають прозору мотивацію замість лек­сем з непрозорою мотивацією; виникнення дублетів, збіль­шен­ня репертуару лексем окремих семем за рахунок запо­зи­чень є передумовою змін лексичних моделей однієї се­ме­ми, свідчить про напрями динаміки в лексиці.


У четвертому розділі „Говірка села Олексіївки у світлі різночасових свідчень” проаналізовано структурні особливості говірки с. Олексіївка (Білокуракинський р-н, Луганська обл. за сучасним адміністративним поділом) з двох хронологічних зрізів, проміжок між фіксаціями матеріалів говірки складає сто років. Опис фонетичних, морфологічних та лексичних рис говірки с. Олексіївка вперше здійснив О.В.Вєтухов у статті „Говор слободы Алексеевки Старобельского уезда Харьковской губернии” (Русский филологический вестник. – Т. 34. – 1894. – С. 305–315). При зіставному вивченні свідчень увагу зосереджено на повноголосних та неповноголосних сполученнях, рефлексах [*о], [*е], відповідниках [*е] після шиплячих та /й/, рефлексах [*ě], [*ǫ], [*u] на діалектному тлі інших східнослобожанських говірок. Також досліджено особливості вимови ненаголошеного [о], вияви перезвуку [а] – [е] / [і], зміни у функціонуванні слів із протетичними приголосними, кореляцію приголосних з диференційними ознаками твердість : м’якість, глухість : дзвінкість, зміни у вживанні фонем [ǯ], [ʓ], зміни в межах сталої довжини слова та  пов’язані з динамікою слова.


Так, опозиція /р/ : /р’/, наявна ще в староукраїнській мові, по­в’я­зана з диспалаталізацією /р’/, хоч цей процес у різ­них діалектах реалізований неоднаково. За умови най­обережнішого підходу, початок формування цієї особ­ли­вості Ю. Шевельов датує ХІ ст., проте вказує також, що ствер­діння [р’], особливо в Наддніпрянщині, могло від­бу­ти­ся після перетворення [’а] на [’е], яке сталося близько ХV ст. Він поділяє всю українську територію за цією особливістю на чотири регіони: 1) карпатський, що охоп­лює гуцульські, західнопокутські говірки, значну час­ти­ну бойківських, а також деякі закарпатські й пів­ден­но­над­сян­ські говірки, у яких зберігається первісна опозиція /р/, /р’/; 2) волинсько-подільський з повним ствердінням [р’]; 3) наддністрянський і західноподільський, де [р’] має різні рефлекси – від повсюдного ствер­дін­ня до вия­вів [р], [р’] залежно від позиції; 4) південно-східний, у якому [р’] зберігся значно краще, ніж у вищезгаданих зо­нах змішаних рефлексів.


Б.А. Шарпило ствердіння [р’] називає новою для ук­раїн­ських говорів рисою, що, імовірно, не була споконвічною озна­кою говорів Київщини та Переяславщини; її поширення відбувалося з півночі на південь і, мож­ли­во, не встигло захопити весь масив давніх північно-східних го­во­рів. Тому північні говори та серед­ньо­над­дніп­рян­ський мають різні рефлекси колишнього [р’].


І.О. Варченко спостерігав у лубенських говірках тенден­цію до ширшої (за позиційним та історичним обсягом) пала­та­лізацію [р’], здатність якого до пом’якшення не обме­жу­єть­ся позицією в середині або на початку складу й навіть у цій позиції виявляється лексично ширшою, ніж у літера­тур­ній мові.


О.В. Вєтухов у східнослобожанській говірці с. Олексіївка ви­ділив палаталізоване [р] у кінці слова: “Батько поїхали на ба­зарь. Кажуть, у базарь вони дешевші. Сахарь, бач, до­ро­гий чи що”,  проте позначив м’якість [р’] у кінці складу при за­писі текстів спорадично: Варька. На жаль, дослідник нічого не говорить про характер [р] перед [а] в словах типу град, квартира, рама та ін., хоча у творах Г. Ф.Квітки-Основ’яненка (середина ХІХ ст.,  Слобожанщина) [р] у згаданій по­зи­ції передано то як твердий, то як м’який: кватеря  12 разів, ква­тиря  9, кватера 3, кватира  1; град  1, гряниця  2, границя  3. Зважаючи на значну однорідність центрально-слобожанських та досліджуваних говірок, мо­же­мо припустити, що в кінці ХІХ ст. в українських схід­но­сло­бо­жанських говірках перед [а] побутувала подвійна вимова [р] і [р’]. Отже, м’якість [р’] у кінці слова та складу у по­зи­ції перед [а] можемо вважати давньою особливістю досліджуваних говірок; вона також засвідчена записувачами матеріалу в с. Липці колишнього Харківського пов., про що довідуємось із додатків до  праці К.П.Михальчука „Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины” (1872).


М’який [р’] у кінці слова та складу поширений в інших го­вірках південно-східного наріччя  – у полтавських (П.О.Бузук, В.С.Ващенко), лубенських (І.О.Варченко), степових (С.П.Самійленко); наявний у говірках південно-західного наріччя, зокрема буковинських  (К.Ф.Герман). Не випадково Б.А. Шарпило пом’якшення звука [р] наприкінці складу й сло­ва відносить до повсюдних явищ, які об’єднують схід­но­сло­бо­жанські говірки з усіма слобожанськими й більшістю степових (ба׀зар’, ׀Хар’к·іў і под.). Учений мав рацію, оскільки м’якість [р’] у кінці слова й складу фіксує Л.А. Ли­сиченко в говірках Харківщини: п·іс׀кар, з’в·ір’, ко׀сар’, цар’, ׀Хар’к·іў, ч’отир’׀ма. Вона окремо виділяє випадки, ко­ли [р’] з’являється в етимологічно невиправданих утво­рен­нях: вен׀бар’, ко׀мар’, ба׀зар’, ׀сахар’. Ця м’якість, як ука­зує дослідниця, зберігається і в похідних формах: ׀б’іл’а вен׀бар’а, кома׀р’а, з ба׀зар’у. У представників стар­шого покоління діалектоносіїв [р’] вимовляється й пе­ред голосними: гр’ад, гр’а׀ниц’а, ׀р’ама, кома׀р’а .


А.А. Сагаровський, вивчаючи консонантизм українських говірок Бєлго­род­щини, виявляє, що й ті з них, які мають пів­ден­но­ук­ра­їн­ську основу, і ті, котрі генетично споріднені з пів­ніч­но­ук­ра­їн­ськими, мають у кінці складів майже безвинятково [р’]: коса׀р’і, зв’ір’, цар’, двир’׀ми, вір’, ׀жар’те.


Я.Д. Нагин, крім м’якого [р’] і твердого [р], у степових говірках (Херсонщина) виявляє напівпом’якшений [р·], уживаний пе­ре­важно наприкінці слів: ׀л’ікар·, секре׀тар·, ʓво׀нар. Ав­тор фіксує також збереження давньої м’якості [р’] пе­ред голосними та новітнє його пом’якшення: гр’ад, ко׀мор’а, гр’а׀ниц’а, ׀р’ама, ба׀зар’, ко׀мар’. Зауважимо, що на існування  пом’якшених приголосних, перехідних між твердими й палаталізованими, указував О. Брох, який нази­вав ці звуки передпалатальними.


Твердий, м’який і напівпом’якшений [р] у кінці слова ви­яв­ив також П.С. Лисенко в правобережночеркаських говір­ках у кінці слів: ׀качур·, звір·, ц׀винтар’, ко׀сар’; ко׀сар·, чи(а)׀гар·. Такий набір континуантів етимологічно­го [р’] у досліджених говірках учений пояснив тим, що вони за­зна­ють впливу подільських, у яких кінцевий [р] по­слі­дов­но твердий.


Загалом для новостворених говірок з північною та пів­ден­но-західною основою м’який [р’]  – новітнє, вторинне яви­ще порівняно з диспалаталізованим етимологічним [р’], що був притаманний материнським говіркам. Щодо українських схід­нослобожанських говірок, то при неоднорідному складі населення все ж не знаходимо говірок з чітко виявленими системними північними рисами. Це пояснюємо кіль­кісною перевагою переселенців із Середньої Над­дніп­рян­щини, мовлення яких мало визначальний вплив на ста­нов­лення системних рис досліджуваних говірок.


Дистрибуція /р/, /р’/ така ж, як і в інших говірках пів­ден­но-східного наріччя: у досліджуваному ареалі послідовно по­м’якшується [р] перед [і] − р’і׀зец’ ‘копитний ніж’, р’і׀шит’ ‘вирішити’, р’іĭ, ׀р’іч’ка, по׀р’ізати. У позиції пе­ред [е], [и] функціонує переважно твердий [р]: рие׀бак ‘ри­бал­ка’, риегл’у׀вати ‘незграбно, брудно писати’, рих׀ман:иĭ ‘ти­хий’, ׀репанка ‘різновид цибулі’, реипеиту׀вати ‘кри­ча­ти’, реипе׀тун ‘крикливий’, реиў׀ти ‘плакати‘ та ін. З [о], [у] поєднується як [р], так і [р’]: в·і׀р’оўка ‘мотузка’, беи׀р’ук ‘сер­ди­тий (про людину)’, гор’у׀вати, йе׀рок ‘ярок’, ׀рожениц’а ‘породіля’, роз׀соха ‘дерев’яна розвилка в задку воза’, рун׀дук ‘прибудова біля входу до хати’, ׀рушка ‘прилад, яким лу­щать кукурудзу’ та ін.


На початку слова перед [а] функціонує як [р], так і [р’]: рак, рак׀л’уга ‘здоровило’, ׀рад’іс’т’, р’а׀биĭ ‘побитий віс­пою (про людину)’, ׀р’аска ‘суцвіття кукурудзи’ та ін. Етимологічно невиправдану м’якість [р] у словах типу гр’ад, гр’а׀ниц’а, ׀р’амц’а, ׀р’ама Б.А. Шарпило відносить до несистемних явищ українських східнослобожанських го­ві­рок, пов’язаних з гіперкорекцією вимови, властивої говір­кам південно-західного та північного наріч. Подіб­ні явища зафіксовані записувачами кінця ХІХ ст.: Володи­ми­ря. Нині [р’] у цих словах зафіксований пере­важ­но в мові діалектоносіїв старшого віку. Так, з об­стежених 82 говірок вимову [р’] у словах гр’а׀ниц’а, гр’ад засвідчено у 29 н. пп., яка  до­пус­ка­ється поряд з град, гра׀ниц’а, вимову ׀р’ама, гр’ад, гр’а׀ниц’а виявлено в трьох н. пп. середини ХХ ст. та двох на початку ХХІ (див. к. 2, 3). Отже, спостережено звуження використання пом’як­шен­ого [р’] перед [а] на початку слова. Проте в кінці слова [р’] перед [а] реалізується послідовно в словах з кінцевим [р’]: ׀л’ікар’  ׀л’ікар’а, ׀пекар’  ׀пекар’а, ко׀мар’  кома׀р’а, ко׀мор’а, ко׀шар’а (у 72 говірках з 82) та ін.


Відомо, що ствердіння [р’] у кінці складу й слова, викли­ка­не занепадом голосних неповного творення, розпочалося в діалектах ста­ро­ки­ївської доби. У східнослобожанських говірках дис­палаталізований та етимологічний [р] зберігся в кінці не­від­мінюваних слів та в середині слова: г·ір׀киĭ (хоч паралель­но ׀гор’киĭ), ׀первиĭ, ׀горло, ׀гордиĭ, теи׀пер. У позиції кін­ця слова тривалий час співіснували обидва варіанти  – [р] та [р’]. Про це свідчать записи діалектного матеріалу кінця ХІХ ст. Так, у слободі Білокуракине у словах вітер, звір ужи­вався твердий [р]: “Все це так Бог дав, а прийдуть времена, шо всёго намно­жить­ся,  й дзвиру, и людей,  и дзвиръ дзвира буде йисты, а люды лю­дей”; у сл. Микільськ  – [р’] у словах пожар’, вихор’, але [р]  – вітер: Спаси, Господы, и помылуй одъ витру и выхрю, одъ огню и пожарю, одъ воды и потопу, одъ лыхого чоловика, и одъ скорьби и бо­лиз­ни, и одъ велыкойи напасти”.


Твердий [р] функціонує також у питомих, запозичених та дея­ких вузько регіональних словах: в·іў׀ч’арка, гор׀бушка, гор׀нушка, гор׀шок, ׀дирч’ик ‘мотоцикл’, бу׀гор, ׀веч’ір, ׀виговор, гар׀мидер, ׀гарниĭ, дв·ір, дого׀вор, жир, жер׀дина (жор׀дини), за׀бор, за׀мурзаниĭ, ׀зеркало, зер׀но, ׀курка, ׀мерзнути, мир, мор׀гати, мо׀торниĭ, мурко׀т’іти, на׀вар (1323) та ін. Напівпом’якшений [р’] виявлений у кінці складу перед на­ступним м’яким чи шиплячим [ч’]: гар·ц’у׀вати, ׀к·ір·ч’ик, кор·׀ч’ага, мас’т’ір·с’׀ка, па׀хар·с’киĭ (1323) та ін. Та­кий звуковияв пояснюємо асимілятивним впливом на­ступ­но­го палаталізованого.


Майже послідовно [р’] уживається у кінці таких слів: ба׀зар’  ба׀зар’у, ׀бондар’  ׀бондар’а, ׀вихор’  ׀вихор’а, веин׀бар’  веин׀бар’а, глу׀хар’  глуха׀р’а, гаĭ׀дар’  гаĭда׀р’а ‘пастух овець’, ди׀кар’  дика׀р’а ‘різновид каменю’ (у 190 говірках з 221 досліджуваної), д’івер’  д’івер’а, ׀ледар’  ׀ледар’а, ׀пекар’  ׀пекар’а, ׀сахар’  ׀сахар’у, су׀хар’  суха׀р’а, хво׀нар’  хвона׀р’а, цар’  ца׀р’а (у 221 говірці). Паралельно [р] та [р’] функціонують: по׀жар  по׀жар’ (у 33 говірках з 57 обстежених за програмою), канцур  канцур’, коч’е׀гар  коч’е׀гар’, мухо׀мор  мухо׀мор’, ту׀пор  ту׀пор’, по׀жарка  по׀жар’ка, гра׀бар — гра׀бар’, да׀хар  да׀хар’, упир  упир’, с׀тоўбур  с׀тоўбур’ (у 26 з 57 обстежених), у дея­ких фразеологізмах: шир-пир-нашатир, ширь-пирь-нашатирь ‘як-небудь, поспіхом’.


Твори Г.Ф. Квітки-Основ’яненка засвідчують пе­ре­вагу палаталізованого [р’] над твердим у кінці слова й скла­ду: кобзарь, козирь, комирь, коцарька, комарь, кухарь, кухарька, лехтарь, базарь, монастирь  та ін. Водночас засвідчено чимало слів з кінцевим [р], особливо запозичених: командір, командєр, комисар та ін.


Дослідження співвідношення частоти вживання [р] і [р’] у кінці слова в різних ареалах українських східнослобожанських говірок свідчить про урівноваження обох корелятів; так, у західному мікроареалі у тексті довжиною 2 250 слів м’який [р’] зафіксований у 56 випадках, твердий – у 52: цар’, інвеин׀тар’, ׀бондар’, ׀кухар’, ба׀зар’, дв·ір, центр, та׀тар та ін. У центральному мікро­аре­алі [р’] виявлений 47 разів, [р] – 40: Гаĭ׀дар’, ׀сахар’, ба׀зар’, уз׀вар, сир, центр, теи׀пер та ін.


Загалом в українських східнослобожанських говірках опозиція [р] – [р’] лексично виражена й пов’язана з реа­лі­за­цією у відповідних позиціях етимологічних [р], [р’]. Істо­рич­но невиправдана палаталізація [р] перед [а] в ряді слів має гіперичний характер, викликана прагненням мовців під­крес­лити свою м’яку вимову [р], яка протистоїть твердій, що спо­стережено у вихідців з північних та багатьох південно-західних говірок. Однак витіснення варіантів гр’ад, ׀р’ама, гр’а׀ниц’а з активного вжитку, використання їх лише мов­ця­ми старшої генерації свідчить про затухання тенденції до по­м’як­шення [р] перед [а] на початку складу, деактуалізацію в ре­гіо­ні опозиції [р] : [р’] у цій позиції. Що ж до м’якості [р] в кінці сло­ва, то виявляється тенденція до ширшої порівняно з позиційним та істо­ричним обсягом палаталізації передньоязикового. Репре­зен­тант [р’] уживається в досліджуваних говірках як у кінці питомих слів, так і в багатьох запозичених та вузько регіональних. Проте не кожен кінцевий [р] звучить м’яко. Статистичне вивчення звуковиявів [р], [р’] у різних н.пп. Схід­ної Слобожанщини засвідчує, що можна говорити про при­близ­но однакову їх активність. Відсутність палаталізації [р] влас­тива невідмінюваним словам (теи׀пер), деяким запозиченим (інжеи׀нер, коўбаĭ׀нер) та корінним (дв·ір, уз׀вар); ужи­вання паралелізмів з кінцевим [р], [р’] сигналізує про пев­ні хитання в діалектній нормі.


Динаміка кореляції [р]  – [р’] упродовж століття незнач­на, швидше можна говорити про стабільність у використанні [р] в етимологічно виправданих позиціях та ширше, порівня­но з говірками південно-західного та північного наріч, ужи­ван­­ня кінцевого [р’]. У цілому українські схід­но­сло­бо­жан­ські говірки, як і 50 р. тому, за цією ознакою разом з іншими го­­вір­ками південно-східного наріччя становлять суцільний аре­ал [АУМ, ІІІ, 3, к. 18].


На підставі різночасних фіксацій структури говірки с. Олексіївки можемо стверджувати, що з відзначених О.В.Вєтуховим 35 явищ (різних за місцем у системі мови та значенням) залишилися без змін 15, зазнали заступлення функціонально співвідносними явищами 5 (зміна [а] на [і] – в’язільниця; незвичне вживання форми род. в. одн. іменників – Косаря Бо зна що найшло;  функціонування форм теп. ч. 3 ос. одн. із закінченнями -ет’течеть, несеть, спасеть; уживання форм наказового способу 2 ос. мн. із закінченням -ітнесіт, пособіт); набули функціонального звуження у зв’язку з уживанням фонетичних варіантів слів – 14 (зміна [*о], [*е] на [і] у новому закритому складі – покійний,  вівса, ячмінь (ячміні), восім; давнього [ě] на [і] – бідняки, дідом, їздили; [*ǫ] на [і] – заміж; [*о] на [а] – хазяйка; сильне наближення вимови [о] до [у] – кужух; уживання повноголосних сполучень [оро], [оло], [ере], [еле]; вимова [ф] як [хв]; зміна [д] на [б] – бля себе; наявність протези [в]; зміна [т’] на [к] – кісто; уживання форм кл. в. іменників; функціонування закінчень -ові/-еві у формах дав. в.; уживання [л] як відповідника колишнього [л·]); характеризуються функціональним розширенням – одне (утрата протези – озьму).


Усебічне вивчення особливостей вияву кожної названої риси в багатьох словоформах нерідко створює суперечливу картину розвитку явища, оскільки здебільшого цей шлях не односпрямований. Так, спостереження над рефлексами [ě] в українських східнослобожанських говірках засвідчують, що континуант [е] стійко зберігається в словах, де цей звук лексикалізувався (бе׀да, бе׀седа), [і] використовується в переважній більшості слів (д’ід, л’іс, ׀с’ітка), [е] з пом’якшенням попереднього приголосного нерідко вживається у формах паралельно з [і] – д’ід / д’ед, ׀с’ітка / ׀с’етка. Названі словоформи перебувають у відношеннях вільного заступлення, що не диференціюється стилістично чи залежно від віку діалектоносіїв.


У п’ятому розділі „АУМ як база для дослідження динаміки східнослобожанських говірок за 50 років” вивчено явища вокалізму, консонантизму, описано структуру слова, морфологічні й лексичні явища, репрезентовані в АУМ, зосереджено увагу на їх динаміці, складено індекс динаміки мовних одиниць та реєстр релевантних діалектних явищ українських східнослобожанських говірок.


Серед типів змін аналізованих явищ най­більш поширеними є такі:


-     поява нових, функціонально ідентичних, але формально від­мін­них явищ;


-     зникнення мовних одиниць, які функціонували 50 років то­му;


-     функціональне звуження одного й розширення іншого явища;


-     повна субституція одного явища іншим. Кожен з цих типів змін переважно виступає в комплексі з іншими.


Якщо зіставити статистичні свідчення, виявлені при аналізі роз­витку фонетичних, морфологічних, словотвірних явищ, скласти індекс динаміки мовних засобів упродовж 50 років в ук­раїнських східнослобожанських говірках, то перше місце займуть зміни в структурі похідних слів, оскільки  68,1% аналізованих словоформ зазнали функціональних або формальних змін.


Друге місце посідають зміни, засвідчені в лексичному скла­ді говірок. Вони становлять 60,1% про­ана­­лізованих виявів. Третє місце в індексі динаміки мовних за­собів належить змінам голосних фонем у складі лексем 54,5%. Ди­на­міч­ні процеси в системі консонантизму виступають на четвертому місці в індексі змін мовних засобів – 38%. Якщо зіставити кількісні по­казники змін, яких зазнали мовні одиниці в системі во­ка­ліз­му й консонантизму, то можна зробити висновок про знач­ний динамізм звуковиявів голосних у конкретних мов­них одиницях порівняно з консонантизмом, адже 12,2% від усіх аналізованих складають мовні одиниці, які зазнали змін го­лос­них фонем, тоді як консонантизм цих словоформ залишається незмінним. Загалом змінами на фоне­тич­но­му (фонологічному) рівні охоплено 48,4% проаналізованих словоформ. Отже, в індексі динаміки мовних засобів, яка засвідчена в українських східнослобожанських говірках, змі­ни фонетичного (фонематичного) рівня посідають третє міс­це після лексичного рівня.


 








*[1] Цифрами позначено номери населених пунктів на карті та в списку обстежених говірок



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины