ПОЛОНІЗМИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛЕКСИКОГРАФІЇ 20 – 40-х рр. ХХ ст.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його мету та завдання, зазначено джерельну базу добору матеріалу та методи його опрацювання, розкрито наукову новизну, практичне та теоретичне значення роботи, визначено предмет та об’єкт цього дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади вивчення міжмовних зв’язків” схарактеризовано міру опрацьованості в науковій літературі питання мовної взаємодії взагалі й зокрема взаємодії української й польської мов. Розкрито сутність проблеми двоваріантності української літературної мови, що надто очевидною була саме у 20 – 30-ті роки ХХ ст. унаслідок певних мовних (різні діалектні джерела живлення) та позамовних (приналежність Східної та Західної України до різних держав) чинників. Після 1945 р., у результаті повного об’єднання українських земель, ця проблема зникає, оскільки відбувається спільний розвиток обох варіантів і йдеться вже виключно про єдину українську літературну мову.

Мовна ситуація аналізованого періоду знайшла своє відбиття у словниках, які становлять джерельну базу дослідження. Це маловідомі, але, безперечно, цінні словники нормативного спрямування, які віддзеркалюють лексику української літературної мови досліджуваного періоду, містять багатий мовний матеріал із погляду наявності запозиченої лексики з польської мови. Автори всіх словників зробили вагомий внесок у розвиток української лексикографії, спрямовуючи свої зусилля на нормалізацію української літературної мови та втілюючи провідне гасло того часу: “Для одного народу – одна мова й один правопис!”

З огляду на недостатність інформації про запозичення з польської мови в “Етимологічному словнику української мови” полонізми визначалися головно за формальним та семантичним критеріями відповідно до наявних у наукових дослідженнях критеріїв визначення запозичень зі споріднених мов. Із цією метою встановлювалися фонетичні риси, словотвірні афікси, морфологічні показники та значення слів, що можуть бути свідченням запозичення з польської мови.

Серед фонетичних рис, що засвідчують польське походження, можна назвати:

1)       tret на місці псл. *tert: áґрест, ґрéчний, крéвний; trot на місці псл. *tort: ґрóно, крóпля, крóпка, стокрóтка;

2)       tart замість псл. *trt: бáрдзо, карк, пóкарм;

3)       tłut на місці псл. *tlt: слуп, тлýстий, тлýмок, тлýчок;

4)       збереження dł: вагáдло, чуперáдло, ш(с)маровúдло;

5)       постання внаслідок палаталізації š у корені *vьx: зáвше, óвшем;

6)       рефлекси носових голосних: вóмпити, ксьóндз, сéндзя, трéнзля;

7)       ґ на місці g (стосується переважно запозичень за посередництвом польської мови): ґáцик, ґрáта, дзéнґель, зґáрда, фíґель, шпарáґи;

8)       початкове je-: єґóмосць, єдвáб, єдúнак, єму,  а також у префіксальних словах виєднaння, вúєднати, поєдúнчий;

9)       с на місці *čьs: цнóта, цнотлúвий тощо.

Словотвірними ознаками полонізмів в українській мові є:

1)    відіменникові прикметники із суфіксом -ов(ий), тоді як більшість з них в українській мові має відповідники з -н(ий): адресóвий, безпредметóвий, безтермінóвий, бензинóвий, вагонóвий, ванільóвий, шабльонóвий;

2)    іменниковий суфікс -іст(а) / -ист(а): балíста, басúста, органíста, цимбалúста;

3)    суфікс -ця на позначення особи переважно чоловічої статі: дорáдця, рáдця, рáйця;

4)    суфікc -іськ(о) / -иск(о) замість -іще, -ище: станóвисько;

5)    суфікc -ств(о), оскільки в польській мові він має ширше застосування: гамáрство, млинáрство, мулярство, цісáрство, шалéнство;

6)    префікс за-, який надає дієсловам значення доконаної результативної дії, коли доконаність пов’язується з досягненням результату: заадресувáти, забáвитися, забальотувáти, закпúти, занýдити, заперестáти, запомóга, запрóдáти, затитулю(у)вáти.

Морфологічний критерій дається взнаки переважно у випадку посередництва польської мови. Ознакою полонізмів є:

1)      закінчення -а іменників жіночого роду (ґрúпа, девіза, діягноза, екзекутúва, екстаза, еліпса, жакéта, консóля, редýта, шлюза, шляка тощо);

2)           закінчення -а іменників на позначення осіб чоловічої статі (асúста, басúста, ідіóта, органíста, цимбалúста);

3)           іменники чоловічого роду з нульовим закінченням: діядем, монополь, теорем, цúтат (проти діадема, монополія, теорема, цитата, які через посередництво російської мови мають -а і належать до жіночого роду).

Важливим елементом виявлення запозичення є з’ясування розбіжностей на семантичному рівні, наприклад: альтáнка походить від італ. аltana ‘веранда на даху’. У польській мові це слово набуло значення ‘легка будівля для відпочинку й захисту від сонця, дощу’, у якому й було запозичене до української мови; амáтор – від лат. amator ‘ревний прихильник, коханець’. У польську мову воно перейшло у значенні ‘любитель, прихильник’, на підставі якого утворилися ‘2) особа, яка займається чимось без ґрунтовної підготовки, знання; 3) особа, яка на щось розраховує; 4) особа, що займається спортом непрофесійно’. Отже, до української мови слово потрапило з польської.

У другому розділі “Класифікація польських запозичень в українській мові” подаються три класифікації запозичень із польської мови: граматичні класи запозичень із польської мови з погляду етимології; лексико-семантична класифікація; регіональна приналежність польських запозичень.

Запозичена лексика представлена різними частинами мови: як самостійними, так і службовими. У досліджених словниках виявлено 1747 запозичень із польської мови, серед них 1210 іменників, 185 прикметників, 275 дієслів, 7 дієприкметників, 2 дієприслівники, 3 числівники, 50 прислівників, 5 займенників, 5 сполучників, 2 прийменники, 2 частки і вигук. Спостерігається значна відмінність у приналежності полонізмів до морфологічних класів залежно від джерела запозичень: якщо польська мова виконувала роль посередниці в контактуванні з іншими мовами, то полонізми належать переважно до класу іменників та у значно меншій кількості до прикметників і дієслів; якщо польська мова була джерелом запозичення, то запозичення представлені усіма частинами мови, хоча й зі значною перевагою іменників. Це підтверджує загальне положення про те, що серед запозичень із повнозначних слів найбільше іменників, а наявність займенникових форм, сполучників, прийменників, часток і вигуку є наслідком стосунку близькоспоріднених української та польської мов.

Для лексико-семантичної класифікації була використана модель Галліга – Вартбурґа. Відповідно до неї усі полонізми розподілені між частинами мовного універсуму: 1. Всесвіт. 2. Людина. 3. Людина і суспільство. Кожна з цих частин поділяється на групи, а групи – на підгрупи. Слід зазначити, що у групах та підгрупах відсутній поділ лексем на ядро і периферію, оскільки запозичення не становлять організованої системи і не можуть розглядатися як цілісний набір значень. Залежно від кожного окремого значення слова розподіляються по групах, які формуються за правилами тематичних груп: в алфавітному порядку представлені слова різних частин мови.

Лексико-семантична класифікація полонізмів дає підстави говорити про помітний польський вплив на українську мову. При цьому зафіксовано певні відмінності в поділі на групи між власне полонізмами та одиницями, запозиченими через посередництво польської мови: власне полонізми не представлені у групах “риби”, “ліки”, “послуги”, “конструкції”, “назви осіб” на “транспорті”, “адміністративно-територіальний поділ”, “освітні установи”, “назви релігійних споруд”, а у класифікації запозичень через польське посередництво відсутні групи “явища”, “свійські тварини”, “частини тварин”, “продукти розкладання органічних речовин”, “потреби людини”, “зір”, “запах”, “слух”, “національність”, “територіальна приналежність”, “назви осіб” у групі “пошта, телеграф, телефон”, “країни”, “форми правління”, “література і мистецтво”, “частина цілого”.

 Найменшою кількістю запозичень із польської мови характеризується перша частина мовного універсуму “Всесвіт”, що зумовлюється незмінністю навколишнього середовища, а отже й меншою необхідністю появи нових найменувань. Найбільша кількість полонізмів представлена в частині “Людина”, а саме у групі “Людина як суспільна істота”. Це пояснюється динамічністю змін, які відбуваються у цій сфері та активністю зносин між націями.

Багатозначні лексеми можуть з усіма значеннями входити до однієї групи або належати до різних груп. До класифікації ввійшли запозичення безпосередньо з польської мови, а також з інших мов через її посередництво. Наявність у межах окремих груп і підгруп синонімів пояснюється різним джерелом запозичення, наприклад: аґрáфка і запúнка ‘застібка’; ароґáнція, бýта, бýтність ‘пиха’; басaмáн / пасамáн, стьóнжка, бúнда ‘стрічка’; безéцник і безчéльник ‘безсоромник’; варіjт, шалéнець, манjка ‘божевільний’ та інші.

У лексикографічних працях, що становили джерельну базу дослідження, інформація про польське походження слів зазначається лише у Г. Голоскевича, І. Огієнка та в словнику за редакцією А. Кримського. З огляду на специфіку досліджуваного періоду значна кількість полонізмів належала до регіональної, діалектної лексики, на що вводилися спеціальні позначки (гал., зап., зах., Gal., westukr.), проте одностайності в такому маркуванні не було. Немає жодної лексеми, яка була б віднесена до західного варіанта в усіх без винятку словниках.  Це пояснюється суб’єктивним ставленням укладачів до західноукраїнської лексики. Автори правописних словників регіональну приналежність зазначали не лише маркуванням, а також поданням пояснень, відсилачів до інших лексем.

На сучасному етапі розвитку української літературної мови  полонізми можна поділити на:

а) полонізми, що перебувають за межами української літературної мови. До них належать ті, що вийшли з ужитку, наприклад: абсéнція, абсольвéнт, áґрест, адóпція, акведýкт, бандéрія, кашíца, люструвáти,  маркóтний, оглáда, позістáти,  фрасувáтися тощо;

б) полонізми, що перебувають на периферії літературної  мови. Це запозичення, які залишилися діалектними, розмовними одиницями: блуд, вúповісти, вчáсний, жóвнір, зáряд, змóра, кúбель, коритáр, лáба, óкап, подивляти, пуцувáти, склеп, тáний, тор, ýрльоп, цóфатися, яринá та інші;

в) полонізми, що ввійшли в систему української літературної мови і належать до загальновживаної лексики: автономія, авторитет, аркуш, будинок, вирок, візерунок, війт, влада, гонор, кавалок, намордуватися, придибати, розказ, сальцесон, тека, тістечко тощо.

Окрему групу становлять запозичення, що на певний період вийшли з ужитку, проте знову з’явилася у словниках української мови, виданих наприкінці 90-х років ХХ – на початку ХХІ ст.: абдикація, абстинент, абстиненція, адорувати, амбона, анатема, баліста, ґрундаль, згарди, фрасýнок тощо.

У третьому розділі “Адаптація польських запозичень в українській літературній мові” розглянуто графічну, фонетичну, поморфемну, морфологічну та семантичну адаптації. До уваги не бралася словотворча активність полонізмів в українській мові, оскільки переважна більшість аналізованих запозичень потрапила до української мови у складі словотвірних гнізд.

Суть графічної адаптації польських запозичень в українській мові полягає в переході з латинської абетки на кириличну. У мовознавстві існують моделі-правила переоформлення запозичень, які різняться ступенем співвідносності графічного оформлення. У зв’язку з цим можна виділити: 1) адекватне графічне переоформлення, яке полягає у відповідній кількості літер у мові-джерелі й мові, що запозичує: akord ® акóрд, blat ® блят, bram ® брам, cera ® цéра, cymbał ® цúмбал, honor ® гóнор, gruba ® грýба, puder ® пýдер, skutek ® скýток, tor ® тор, żak ® жак тощо; 2) кількість графічних знаків більша у мові-джерелі: blacharz ® бляхáр, buzia ® бýзя, ciocia ® цьóця, mularz ® мýляр, obszar ® óбшар, scyzoryk ® цизóрик тощо; 3) кількість графічних знаків менша у мові-джерелі: aplomb ® апльóмб, krewność ® крéвність, lokal ® льокáль, ospały ® оспáлий, pęzel ® пéнзель тощо.  

Одним із критеріїв засвоєння запозичень є зміна наголосу. Хоча основна маса полонізмів зберегла польське правило наголошення (на передостанньому складі), трапляються й випадки його перенесення: а) на останній склад (бібуляр, бросквинá, ґонтáль, квестіонáр, нарвáль, риґорúзм, шпарґáл тощо); б) на третій склад від кінця (абсéнція, вúлучник, обáранок, пóшевка, прятання, рóзривка, сестрúниця, станóвисько тощо); в) на четвертий склад від кінця (вижúвлювати, виладóвування, допасóвувати, дохóвувати, забáвитися, обпýкувати тощо).

Наявні варіативні форми слів доводять можливість різних шляхів потрапляння полонізмів до української мови або навіть паралельне запозичення з різних мов.

Графічне переоформлення запозичення супроводжується фонетичною адаптацією звуків. Сутність її полягає в заміні невластивих українській мові звуків іншими, прийнятними для неї, наприклад:

– носові голосні ą, ę заступаються звукосполуками [on] та [en] відповідно: вензель від węzel, ксьондз від ksiądz, вонпити від wątpić, пензель від pędzel;

– польський приголосний f передається або звуком ф (чужим українській мові) або звуком х: флjки / хлjки, фýра / хýра, фýрман / хýрман;

– польський м’який середньопіднебінний [dź], відтворюється в українській мові як [dz] або [dz’]: dzięgiel ® дзéнґель, sędzina ® сендзіна, sędzia ® сендзя; а польський м’який середньопіднебінний [ć] – як [ц’]: paciorki ® пацьóрки, pacioreczka ® пацьóрочка, ciocia ® цьоця.

Морфемна адаптація є однією із суттєвих ознак освоєння запозичення. Характерним процесом при запозиченні чужомовних слів є втрата ними морфемної членованості в мові-позичальниці. Польсько-українських мовних контактів це здебільшого не стосується. навпаки, можна стверджувати, що на чільному місці при освоєнні полонізмів українською мовою стоїть засада їх поморфемної адаптації. Її суть полягає в тому, що при запозиченні польського слова кожна його морфема (корінь, афікси, словозмінні форманти) заступається українським відповідником.

Морфологічна адаптація полягає у переході від польських граматичних категорій до українських, що відбувається майже регулярно.

Із польської мови до української більшість іменників увійшла у формі однини, хоча також наявні приклади запозичення форми множини: викрутáси (пол. wykrętas), пирóги (пол. pieróg), крéси (пол. kresy).

Інколи можуть виникати стосунки паралелізму між словами, засвоєними в західному варіанті української мови згідно з їхньою морфологічною приналежністю у польській мові, та словами, поширеними у східному варіанті в іншій формі. Серед них – лексема глúста (з пол. glista), вживана поряд із унормованою формою глист, а також слова французького походження нікотúна, стеарúна, тарúфа, запозичені в західному варіанті через посередництво польської мови, у якій вони набули закінчення -а з огляду на їхню приналежність до жіночого роду у французькій мові (nicotine, stéarine, tariffe), а у східному варіанті – через посередництво російської, в якій їх перехід до категорії чоловічого роду був зумовлений орієнтацією на вимову: [nikоtin], [stearin], [tarif], оскільки слова з прикінцевим твердим приголосним у російській мові типово належать до чоловічого роду.

До іменників жіночого роду на -а належать слова, запозичені через польське посередництво з грецької (йдеться як про псевдо-, так і про справжні грецизми), латинської, французької, німецької та італійської мов. Сюди ж можна додати слова на позначення осіб чоловічої статі на ‑а: басúста (пол. basista), ідіóта (пол. idiota), органíста (пол. organista).

Трапляється, що у формі жіночого роду подано слова, які в  польській мові належать до чоловічого (алеґáта (пол. alegat; пор. нім. Allegat cер. р., іт. allegato чол. р.), вінеґрéта (winegret; пор. фр. vinaigrette), ґавóта (gawot; пор. фр. gavotte жін. р.), дезидерáта (пол. dezyderat; пор. лат. desideratum сер. р. і desiderata мн., нім. Desiderat cер. р., фр. desideratum чол. р. і desiderata мн., іт. desiderata мн.). Наявність таких форм жіночого роду в українській мові загалом можна трактувати як вияв мовної аналогії, спричиненої загальною тенденцією польського впливу на правопис іншомовних слів (правило дотримання роду мови-джерела), хоча інколи пози­чан­ня йшло дуже складними шля­хами й на остаточну форму української лек­семи впливала ціла низка чинників.

У чоловічому роді засвоїлися за польським посередництвом іменники діяграм, діядем, епіграм, монограм, монополь, цúтат, що також утворило паралелізм по відношенню до форм жіночого роду діаграма, діадема, епіграма, монограма, монополія, цитата, які ввійшли до української мови за посередництвом російської. За аналогією до іменників чоловічого роду належить і теорем (проти польського teorema / teoremat).

Спостерігаються хитання в роді у випадку відтворення пол. rondelek: крім форми чол. роду рондéлек, наявна також форма жін. р. рондéлька, яку можна пояснити незручністю суфікса -ek після -l- з погляду української фонетики.

Коли йдеться про семантичне освоєння полонізмів, слід зважати на різницю між лексемами питомими польськими та запозиченнями з інших мов у самій польській мові. У першому випадку, як правило, слово зберігає морфемну членованість, а отже й унутрішню форму, чим і зумовлюється його функціонування в українській мові. Серед можливих варіантів співвідношення між польськими та українськими лексемами можна виділити такі:

1.     Однозначному польському слову відповідає однозначне українське (без зміни значення): пол. bratanek і укр. братáнок ‘син брата, племінник’ (bratanek); пол. zbadać і укр. збадáти ‘дослідити’; пол. papla і укр. пáпля ‘базіка’.

2.     Однозначному польському слову відповідає однозначне українське – зі зсувом значення, зумовленим відмінністю в потрактуванні внутрішньої форми: пол. andrus ‘пустун, шибеник’ і укр. андрус ‘волоцюга’ (andrus); пол. ogłada ‘вишуканість у поведінці’ і укр. оглáда ‘чистота, охайність’; пол. poniewierka ‘погане ставлення’ і укр. поневíрка ‘зневага’.

3. Однозначне польське слово, завдяки застосуванню внутрішньої форми до нових випадків, набуває в українській мові додаткових значень, тобто спостерігається ускладнення його семантичної структури:  пол. przerażać ‘наганяти жах’ проти укр. переражáти ‘1) проймати; 2) уражати; 3) спантеличувати; 4) лякати’; пол. popis ‘прилюдний виступ задля показу власних  здібностей, умінь, знань, хисту, здобутків’ проти укр. пóпис ‘1) показ; 2) явка на військову службу’.

4. Багатозначному польському слову відповідає однозначне українське – внаслідок типового процесу спрощення семантичної структури запозиченого слова при меншій реалізації позначального потенціалу внутрішньої форми: пол. hołdować ‘1) бути прихильником чогось; 2) вшановувати; 3) присягати на вірність, бути підданим’ проти укр. голдувáти ‘платити данину’; пол. ofiarować ‘1) подарувати; 2) принести в жертву (Богові); 3) пожертвувати’ проти укр. офірувати ‘жертвувати’; пол. placek ‘1) солодкий пиріг; 2) оладка; 3) коржик’ проти укр. пляцок ‘корж’.

5. Багатозначному польському слову відповідає багатозначне українське слово (інколи зі зсувом значення): пол. bławat ‘1) різновид шовкової тканини; 2) волошка’ і укр. блавáт ‘1) різновид шовкової тканини; 2) волошка’; пол. jatka ‘1) м’ясна крамничка; 2) місце забиття тварин’ і укр. ятка ‘1) легка будівля для тимчасового користування (торгівлі, виставки і т.ін.); 2) накриття, зроблене з хворосту, очерету, полотна тощо для захисту від сонця, дощу і т.ін.; 3) повітка’; пол. psota ‘1) жарти, пустощі; 2) бридка погода; 3) збитки’ і укр. псóта ‘1) каверза, пустощі; 2) збитки’ (psota).

6. Українське слово набуває додаткового значення від етимологічно спорідненого польського: укр. росíл ‘1) солоний розчин для засолювання овочів, риби і т. ін.’ під впливом пол. rosół  доповнено запозиченим значенням ‘2) м’ясна юшка’; укр. чáшка ‘1) невелика посудина (частіше з вушком), переважно з фарфору, фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої; 2) будь-яка посудина, вмістище подібної форми; 3) віночок квітки подібної форми; 4) надколінна кістка; 5) частина приладу або пристрою; деталь округлої форми; 6) напівкругла виїмка на кінці бруса, в яку вводять край іншого бруса при зв’язуванні їх у вінець’ доповнюється значенням ‘череп’ від пол. czaszka.

Коли польська мова є посередницею в процесі  міграції лексем з інших мов, морфемна членованість послаблюється чи навіть зникає, внаслідок чого внутрішня форма здебільшого діє не на морфемно-словотворчому, а на морфологічному та метафоричному рівнях. Тут можливі такі випадки:

1.     Однозначному польському слову відповідає однозначне українське (без зміни значення): пол. blagier (від фр. blagueur, blague ‘брехня’) і укр. блягéр ‘прибріхувач’; пол. frasunek (від нім. fressen ‘жерти’) і укр. фрасýнок ‘турбота’; пол. gwer (від нім. Gewehr ) і укр. ґвер ‘рушниця’.

2.     Однозначному польському слову відповідає однозначне українське – зі зсувом значення, зумовленим метафоричним і метонімічним (у широкому розумінні) переосмисленням: пол. garda (з фр. garde) ‘випукла бляха на держаку холодної зброї’ проти укр. згáрди, або зґáрда ‘намисто з дукачів або хрестиків’ – метафорично, з огляду на схожість форми, матеріалу, блиску; пол. kibel ‘посудина для нечистот у в’язниці’ (з нім. Kübel ‘цебер’) проти укр. кúбель ‘залізне відро’.

3.     Багатозначному польському слову відповідає однозначне українське – внаслідок  спрощення семантичної структури запозиченої лексичної одиниці:  пол. kawałek ‘1) невелика частина від цілого; відтинок, фраґмент, уривок; 2) невеликий музичной твір; 3) шмат брудної білизни для прання; 4) жартівливі історії’ — проти укр. кавáлок ‘шматок’ (стосується  лише матеріальних речей); пол. pupil (з фр. pupille, з лат. pupillus хлопець-сирота) ‘1) улюбленець; 2) вихованець’ проти укр. пýпіль ‘піклуванець’.

4.     Багатозначному польському слову відповідає багатозначне українське: пол. barwa (з нім. Farbe) ‘1) колір; 2) колір, характерний для якоїсь країни, товариства; 3) характерне звучання звука; 4) білий наліт на квітах, фруктах’ і укр. бáрва ‘1) колір, 2) фарба’; пол. tryb ‘1) спосіб; 2) шестірня; 3) граматична категорія – спосіб; 4) тип гами’ проти укр. триб ‘1) шестірня; 2) нахил’ (у цьому разі має місце переінтеграція значень: другий ЛСВ у семантичній структурі польського слова опиняється на першому місці у семантичній структурі слова українського; друге значення української лексеми взято безпосередньо з нім. Trieb).

5.     Набуття однозначним польським словом додаткових значень в  українській мові, тобто ускладнення семантичної структури: укр. плебáнія ‘1) парафія католицького священика; 2) садиба, подвір’я, дім парафіяльного католицького священика’ проти пол. plebania (з лат. plebanÑa) ‘оселя пароха (в межах  подвір’я  при храмі)’.

6.     Інколи слово чужомовного походження, відоме в українській мові, з’являється під польським впливом з іншим значенням (такі запозичення можуть бути потрактовані як семантичні), наприклад: укр. кавéрна ‘1) порожнина в живому органі, що виникає внаслідок руйнування його тканини в процесі хвороби; 2) порожнина в гірській породі’ доповнюється значенням ‘печера’ пол. kawe a; укр. штýка ‘1) окремий предмет із загалу однорідних, який беруть за одиницю рахунку; 2) частина чого-небудь, що є сама по собі окремою цілою річчю, предметом; 3) непочатий сувій матерії певної довжини, який надходить з фабрики для продажу; 4) взагалі яка-небудь річ, явище, обставина; 5) витівка, каверза’ доповнюється значенням ‘мистецтво’ пол. sztuka.

Випадкові збіги можуть створювати омонімію, наприклад, між укр. репетувáти І ‘1) сильно кричати, видавати зойки від болю, переляку; 2) дуже голосно говорити, розмовляти’ та репетувáти ІІ ‘залишатися на другий рік у тому самому класі’ (з пол. repetować ¬ лат. repÇto).

Отже, кожне запозичення з польської мови, входячи до системи української мови, пристосовується до її внутрішніх законів.

Висновки. Основним чинником наявності полонізмів в українській літературній мові є споконвічне сусідство й постійне контактування обох народів у різних сферах.

Значна кількість запозичень із польської мови потрапила через її західноукраїнський варіант, що стало можливим не в останню чергу внаслідок ухвали правописних норм 1928 р., метою яких було унормування української літературної мови, об’єднання західної та східної мовних традицій.

Методом суцільної вибірки з лексикографічних праць міжвоєнного двадцятиліття, більша частина з яких ґрунтувалися на Харківському правописі, було виділено (без урахування варіантних форм) 1760 одиниць, які можуть бути визнані за полонізми.

Полонізми виділяються на підставі формального та семантичного критеріїв. Формальний критерій ґрунтується на виявленні: фонетичних особливостей, зумовлених різними історичними фонологічними процесами в українській і польській мовах; наголошування передостаннього складу; відмінних правил словотвору, що виражаються у різній активності афіксів та різному значенні; розбіжностей у морфологічних показниках. Важливим аспектом у виявленні полонізмів є наявність розбіжностей на семантичному рівні.

Питомі польські слова представлені як службовими, так і самостійними частинами мови зі значною перевагою іменників, тоді як за посередництва польської мови запозичуються лише іменники, прикметники та дієслова.

Аналіз польських запозичень в українській літературній мові показав, що вони представлені у чотирьох частинах мовного універсуму, кожна з якої має розгалужену систему груп і підгруп. У класифікаціях власне полонізмів та одиниць, запозичених за посередництвом польської мови наявні відмінності: власне полонізми не представлені у 8 групах, а запозичені за посередництвом польської мови – у 15.  Найбільшу кількість становлять полонізми, пов’язані з людиною та її роллю у суспільстві, що зумовлюється відкритістю цієї сфери для входження нових понять, динамічністю змін та активністю контактів між народами. Унаслідок полісемантичності ті самі лексеми можуть потрапляти до різних груп, а різні джерела запозичення зумовлюють наявність синонімів у межах однієї підгрупи.

Значна кількість полонізмів у словниках пов’язується з західноукраїнським мововжитком, про що свідчать спеціальні позначки, семантичні пояснення в правописних словниках або відсилачі до інших (загальноукраїнських) лексем. Проте внаслідок суб’єктивності укладачів в оцінках одиниць західного варіанта послідовності в такому віднесенні немає. На сучасному етапі розвитку української літературної мови більшість західноукраїнських полонізмів належить до загальновживаної літературної лексики, хоча частина з них і надалі вважаються регіональними або взагалі вийшли з ужитку.

Адаптація полонізмів на українському ґрунті відбувається відповідно до джерела запозичення. У випадку посередництва польської мови результати її збігаються з описаними у науковій літературі, присвяченій загальним засадам запозичення, тоді як при запозиченні власне польських слів спостерігається цілком своєрідна ієрархія рівнів адаптації.

Графічна адаптація полягає у передачі латинської абетки кириличною, причому можливі переоформлення, при яких з’являються розбіжності у кількості літер мови-джерела й мови-позичальниці. Про різні шляхи входження полонізмів можуть свідчити наявні варіативні форми слів.

Сталий польський наголос в українській мові може змінювати своє розташування, що зумовлюється пристосуванням до української системи наголошення.

Фонетична адаптація спостерігається в незначній кількості прикладів у випадку посередництва польської мови і зводиться до заміни непритаманних українській мові звуків іншими, властивими їй.

 Поморфемна адаптація реалізується переважно в морфонологічному варіанті, сутність якого зводиться до того, що кожна польська морфема заступається українською відповідно до звукових кореляцій. Це відбувається лише у випадку запозичення питомих польських слів.

Унаслідок морфологічної адаптації польські граматичні категорії переходять у відповідні українські. Різне посередництво при запозиченні з західноєвропейських мов зумовлює випадки паралелізму між лексемами, що потрапили до західноукраїнського мововжитку, орієнтованого на польську мову, та східноукраїнськими лексемами, запозиченими за посередництвом російської мови. Наявні розбіжності у граматичних категоріях зумовлені аналогією або бажанням усунути непритаманні українській мові звукосполуки (що може призводити, наприклад, до зміни роду).

 Семантична адаптація питомих польських слів і слів, запозичених за її посередництвом, проходить за однаковими закономірностями. Значна кількість полонізмів увійшла до української мови без зміни значення, але трапляються й випадки значеннєвого зсуву або звуження. Виявлено й приклади збільшення кількості значень українського слова під впливом подібного до нього польського, а також породження омонімії.