У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету й основні завдання роботи, окреслено об’єкт і предмет наукового аналізу, аргументовано вибір матеріалу дослідження, з’ясовано теоретичне значення роботи, її практичну цінність, наукову новизну, зв’язок із науковими програмами, планами й темами, визначено основні методи аналізу, подано відомості про апробацію основних положень дисертації.
У першому розділі дисертації “Адресат у лінгвістиці: основні аспекти теоретичного осмислення” розкрито різні сторони розуміння поняття “адресат” у мовознавстві (1.1.), внутрішній адресат розглядається як конструктивно-креативний елемент художнього тексту (1.2.).
У підрозділі 1.1. проаналізовано основні лінгвістичні підходи до трактування терміна “адресат”, а саме:
– рецептивно-реактивний – адресат розглядається як особа, домінантною онтологічною характеристикою якої є рецепція, інтерпретація (Бацевич Ф.С., Богданов В.В., Петрова С.Н.) та реагування на повідомлення адресанта (Азнабаєва Л.О., Стечишин Н.В. та ін.);
– прагматично – прогностичний, в основу якого покладено дослідження спрямованості мовлення до особи, якій адресується повідомлення (Арутюнова Н.Д., Богуславська О.Ю., Гулямова Д.Х., Димитрова Стефана, Морозова О.Н., Почепцов Г.Г., Троянов В.І.);
– власне лінгвістичний – досліджуються мовні засоби маніфестації адресата (Пац Л.І., Петрова Т.А., Скаб М.С., Труфанова І.В., Шмельова Т.В. та ін.).
У межах рецептивно-реактивного та прагматично-прогностичного підходів адресат вивчається і крізь призму його активності / пасивності, домінантності / маргінальності у мовленнєвій взаємодії з адресантом.
На тому, що адресат пасивний учасник комунікації, наголошують лише окремі лінгвісти (Арутюнова Н.Д., Серль Дж.Р.).
Більшість дослідників розглядають адресата крізь призму його активності у взаємодії з адресантом (Азнабаєва Л.О., Бахтін М.М., Бацевич Ф.С., Богін Г.І., Голубнича О.І., Клюєв Є.В., Стечишин Н.В.).
У мовознавстві вивчення активності / пасивності адресата корелює із проблемою встановлення домінантного антропокомпонента мовленнєвої взаємодії. Так, дослідники наголошують на:
а) пріоритеті адресанта у процесі передачі повідомлення (Азнабаєва Л.О., Антинескул О.Л., Баранов А.Г., Богданов В.В., Винокур Г.О., Кибрик А.Є., Кондаков І.В., Левицький Ю.А.);
б) пріоритеті адресата у мовленнєвій взаємодії (Голубнича О.І., Ліч Г.Н., Шмельова Т.В);
в) комунікативній рівновазі учасників спілкування (Бєлова А.Д., Воробйова О.П., Крисанова Т.А. та ін.).
У цьому підрозділі висловлюється припущення про те, що, незважаючи на важливість обох комунікантів у процесі розгортання інтеракції, саме від адресата залежить, яким буде мовленнєвий акт.
Тут також зазначено, що адресат – комплексна одиниця, яка інтегрує в собі екстралінгвістичні та лінгвістичні чинники, актуалізуючись у реально-референтній чи / і художньо репрезентованій комунікації насамперед як особа, до якої адресант апелює за допомогою певних засобів адресації.
У підрозділі 1.2. акцентовано на екстра- та інтразорієнтованому характері актуалізації адресата у художньому (прозовому) тексті, наголошено зокрема на образотворчому потенціалі внутрішнього адресата.
У цій частині дисертації підкреслюється, що між адресатом-персонажем та адресатом-читачем є певні відмінності, які визначають процес двовекторного розгортання комунікації у художньому тексті. Назвемо їх:
– внутрішній адресат виявляється в певних (насамперед інтеракційних) сегментах художнього тексту, зовнішній – представлений у ньому типово “за кадром”, імпліцитно.
– внутрішній адресат є проміжною ланкою передачі інформації у ланцюгу адресант – адресат (персонаж) – адресат (читач), зовнішній – кінцевий отримувач повідомлення.
– внутрішній адресат може набувати персональної модифікації (персоніфікації), а зовнішній адресат – ні.
– внутрішній адресат – необлігаторний елемент художнього тексту, зовнішній – облігаторний.
У роботі доведено, що внутрішній адресат, маніфестуючись у художньому тексті насамперед як образ, здатний не тільки розгортати комунікативно-персонажну лінію, а й виступати домінантним чинником текстотворення.
Важливість внутрішнього адресата, його креативно-конструктивний потенціал дозволив висунути тезу про адресатну прогресію художнього тексту, яку можна розглядати на мікро- і макрорівнях.
Мікрорівень охоплює передусім розвиток діалогу чи полілогу – специфічної сфери реалізації внутрішнього адресата у прозі. Оскільки вказаний антропоцентр – визначальна сторона, із проекцією на яку будуються висловлювання адресанта, то, відповідно, побудова мовленнєвих ходів, розгортання мікротем в інтеракційних сегментах художнього тексту детерміновані адресатозорієнтованим характером комунікативної взаємодії: адресат “рухає” діалог чи полілог, зумовлюючи таким чином його структурно-семантичну прогресію.
На макрорівні адресат у художній прозі – ключовий образ, домінанта текстотворення. Він – стрижневий елемент художньо-образної площини, точка перетину її семантичних вузлів, змістових координат, виразник проекції авторських інтенцій. Напрям адресатної прогресії на макрорівні визначає актуалізація адресата у сильних позиціях тексту (у його назві, в інтродуктивному діалозі, у кульмінаційних точках тощо).
У другому розділі дисертації “Типологія і функції внутрішнього адресата у прозовому тексті” на матеріалі української прози ХХ століття досліджено типологічну (2.1) та функціональну (2.2.) багатоплановість ВА.
У підрозділі 2.1. з огляду на специфіку комунікативної організації прозового тексту встановлено типологію внутрішнього адресата.
У зв’язку з тим, що інтегрувальною ознакою прозових жанрів є наявність оповідної частини і діалогу (монологу, полілогу), тяжіння до комунікації в системі “Я – Він”, багаторівневість інтерперсональних взаємодій (оповідач – читач, персонаж – читач, персонаж – персонаж), власне наративна та інтеракційна частини художнього тексту відзначаються неоднорідністю репрезентації в них внутрішнього адресата.
Так, ВА актуалізується в оповідних сегментах прозового тексту як умовний, оскільки виявляє лише одну зі своїх онтологічних ознак – спрямованість мовлення до особи (осіб):
Тільки-но Чеканчук умостився за своїм столом у своєму відсіку, почув армійське: “Дозвольте звернутися ?” (Є. Кононенко).
На основі аналізу наративних сегментів прозових текстів виділено такі види внутрішнього адресата:
– формальний внутрішній адресат, активізація якого у прозі зумовлена повним або неповним “розщепленням” суб’єкта нарації на оповідача / розповідача та персонажа-комуніканта; злиттям суб’єкта нарації (оповідача / розповідача) із персонажем-комунікантом;
– оказіональний внутрішній адресат (включений в умовну інтеракцію) – репрезентується у тексті внаслідок структурно-семантичного поділу суб’єкта нарації на оповідача / розповідача, персонажа-адресанта та персонажа-адресата;
– зовнішній адресат на позиції внутрішнього з повним або частковим виділенням референтної ознаки (адресат-читач проектується у художньому тексті як образ внутрішнього адресата);
– узагальнено – особовий адресат, що синкретизує зовнішню і внутрішню адресацію через специфічну (узагальнено-особову) форму використання 2-ої особи.
Типовою сферою актуалізації внутрішнього адресата у прозовому тексті є інтеракційні сегменти, які найбільшою мірою розкривають природу того, кому адресується повідомлення. Тут адресат – це особа, до якої спрямоване мовлення адресанта, і той, хто сприймає, інтерпретує повідомлення та реагує в інтерперсональній взаємодії. Наприклад:
– Куди ви, тату?
Батько насупився:
– Не кудикай, а то закудикаєш! (П. Панч).
У цій частині дисертаційної роботи види внутрішнього адресата розглядаються за такими параметрами:
– спрямованістю повідомлення адресанта до особи-антропоцентра: власне адресат, квазіадресат, персоніфікований адресат;
– спрямованістю мовлення адресанта на себе або на іншого: адресат, тотожний особі адресанта (власне автоадресат, імітований адресат), та адресат, не тотожний особі адресанта;
– кількістю адресатів: моноадресат, поліадресат;
– безпосередністю / опосередкованістю маніфестації адресата: безпосередній, опосередкований;
– дистанційованістю адресата: дистанційований, недистанційований;
– здатністю адресатом виражати оцінку: аксіологічно маркований, аксіологічно нейтральний;
– експліцитністю / імпліцитністю актуалізації адресата: експліцитний, імпліцитний;
– визначеністю / невизначеністю того, до кого спрямоване мовлення: визначений, невизначений;
– комунікативною співпрацею адресата із адресантом: конвенційний, неконвенційний.
У підрозділі 2.2. виділено й проаналізовано функції внутрішнього адресата у прозовому тексті: імпліцитно-орієнтаційну (2.2.1), діалогічно-прогресійну (2.2.2.), когезійну (2.2.3.), фреймово – актуалізаційну (2.2.4.).
У цьому підрозділі доведено, що ВА здатний виступати стрижнем імпліцитного смислотворення. Зорієнтовуючи мовні засоби у проекцію прихованої комунікації, вказаний антропоцентр сприяє формуванню й декодуванню глибинних значеннєвих пластів тексту.
ВА відіграє важливу роль у конденсації і ретрансляції імпліцитної інформації, часто ключової, сприяючи розвиткові у тексті латентних мікро- та макротем. Тут акцентовано на тому, що розгортання прихованих значень тексту у перспективі від внутрішнього адресата уможливлюється насамперед завдяки комунікативним ходам персонажів у діалогах.
Так, в оповіданні М.Іщенка “Плавай спокійно, рибалко” конденсація і ретрансляція імпліцитної інформації тісно пов’язані із внутрішньоадресатною прогресією.
У названому тексті актуалізуються два ключові комунікативні рівні, які функціонують як проміжні центри передачі повідомлення читачеві:
адресант1 (автор) – адресат1 (персонаж);
адресант2 (персонаж) – адресат2 (персонаж).
Зовнішній зв’язок між названими комунікативними рівнями відсутній. Засобом їх внутрішнього поєднання є опосередкована мовленнєва взаємодія між персонажами, спроектована в імпліцитний ракурс.
Структурно-смислова організація художнього тексту проектує два напрями адресатної прогресії. Розвиток художньо-образної площини в перспективі від адресата на рівні адресант1 – адресат1 відбувається за принципом опосередкованої комунікації: апеляція до адресата-рибалки здійснюється крізь призму мовленнєвих актів персонажів (Анатолія і Шури).
Адресатна прогресія на другому комунікативному рівні розгортається за принципом безпосередньої комунікації. У процесах конденсації та ретрансляції імпліцитної інформації важливу роль відіграє образ внутрішнього адресата, який корелює в межах антиномії “чужий – рідний”. Оскільки значущою у тексті є насамперед латентна площина розгортання розмови, у процесі побудови мовленнєвих ходів адресант активізує спектр тих адресатозорієнтованих засобів, які б дозволили утримати прихованість інтимного плану комунікації (не перейти межу від “чужий” до “рідний”). Адресат приймає умови комунікації, включаючись у імпліцитний лейтмотив діалогу:
І чого так довго мовчить людина по той бік дверей?
Нарешті запитує:
– Хто там?
– Тут живе Олександра Касяненко? – відповідає запитанням він.
Двері розчиняються. І добре, що не можна ще йому заходити ... А він уже окинув поглядом чуже, незнайоме обличчя. Треба піти, попросивши вибачення в цієї жінки. Та вона випереджає його мову:
– Так, тут, товаришу лейтенант (М. Іщенко).
Ключова в аналізованому тексті номінація “товаришу лейтенант”, що експліцитно є маркером встановлення комунікативного каналу, експлікації пресупозиційного фонду знань співрозмовників (колись наречених), імпліцитно задає тон спілкуванню, який передбачає дружню, однак не інтимну розмову. Встановлена адресантом мовленнєва дистанція актуалізується і в наступному комунікативному акті:
– А чи впізнали б? – спитала, не назвавши на ім’я (М. Іщенко).
Підтримуючи накреслену комунікативну лінію розмови, адресант уникає використання вокативу: назвати співрозмовника на ім’я означало б перейти межу, означену лексемою “чужий”, зменшити комунікативну дистанцію, встановлений тон спілкування.
Як бачимо, внутрішній адресат, визначаючи приховане розгортання комунікативно значущих інтеракційних сегментів, сприяє розкриттю образів персонажів, декодуванню релевантних для певного прозового репрезентанта латентних смислових пластів.
У цьому підрозділі дисертаційного дослідження підкреслюється, що вивчення функціонального навантаження внутрішнього адресата у художньо-образній площині тісно пов’язане з інтеракційними сегментами (насамперед діалогом). ВА, детермінуючи розвиток міжперсональної взаємодії, здатний визначати напрям структурно-семантичної прогресії тих художньотекстових відрізків, в яких безпосередньо відбувається обмін репліками між персонажами-комунікантами. Через те діалогічно-прогресійна функція внутрішнього адресата є однією із ключових у художньому тексті. Порівняймо:
І Клим Синиця каже:
– Я не знаю, як це сталося. З Климом Синицею ... Та повірте, що він любить вас. Отак просто любить ...
– Хто кого любить ? – розсміялася Варя.
– Клим Синиця ... Себто я. Той, хто раніше не вмів любити.. Нікого. Ось яке, Варю, буває з людьми.. З людиною ...З Климом Синицею.
Йдуть. Не знає, що й казати йому (В. Земляк).
Вибір одним із співрозмовників оригінальної форми висловлення своїх почуттів (розгортання теми розмови у він-перспективі), інтенційно задана розповідь нібито не про себе зумовлені орієнтацією адресанта (Клима Синиці) на адресата (Варю) комунікації. Кодувальник першого мовленнєвого ходу прагне зацікавити реципієнта та уникнути можливої відмови. У зв’язку з цим інтродуктивна репліка адресанта (сильна позиція діалогу) спроектована в імпліцитний ракурс. Внутрішній адресат, введений у латентну проекцію комунікації, сприяє підтриманню контакту, розгортанню прагматично заданої кодувальником теми розмови.
Отже, діалогічно-прогресійна функція внутрішнього адресата найбільш ізотопна прозовому тексту, оскільки діалог є типово структурним елементом прози, а той, кому адресується мовлення, – важливим складником інтеракції. Включений у комунікацію, ВА визначає і формальний, і змістовий аспекти повідомлення адресанта.
У цьому підрозділі також зазначається, що внутрішній адресат є потужним інтегрувальним засобом прозових сегментів, тобто виконує когезійну функцію. Тут доведено: ВА сприяє не тільки структурно – композиційній, а й смисловій цілісності тексту.
Проілюструймо сказане на прикладі оповідання Мирослава Ірчана “На руїнах раю”, у якому змістову єдність структурних відрізків забезпечує насамперед образ внутрішнього адресата оцінно-еволюційного типу.
У названому тексті рух від негативного до позитивного маркування внутрішнього адресата детермінується зменшенням комунікативної дистанції, встановленням мовленнєвої симетрії між кодувальником і декодувальником, супроводжується адресатозорієнтованими кореферентними номінаціями: ти, тату, таточку. Аксіологічні модифікації внутрішнього адресата сприяють з’єднанню ключових мікросегментів, формуючи семантичну прогресію тексту:
Марна, з жовтим обличчям і відтінками синявих морщин жінка опустила коновку й остовпіла.
Ти? Ти?! Ха-ха-ха! Я тебе не знаю! Йди геть! Я бідна – у мене копиця дітей! Сама не маю що їсти, а не то ще й старцям давати … Забирайся!.. Ха-ха-ха!.. А він просить!..
Шляхом актуалізації займенника „ти” та номінації „старці”, протиставлення „я – ви (всі, інші)”, переведенням розмови у ти-перспективу, введенням директивних мовленнєвих актів адресант задає інтродуктивну негативну оцінку внутрішнього адресата.
Апеляція до того, кому адресується мовлення, в наступному мікросегменті сигналізує про зміщення оцінної рамки у позицію „нейтральний”:
З хати вибіг напіводітий хлопчик. Побачив старця й пристанув. Потім підступив ближче і спитав несміло:
– Хто це? Тато?
Далі у тексті відбито скорочення комунікативної дистанції та зміщення модальної рамки висловлювання адресанта у площину позитивної оцінки внутрішнього адресата. Маркером вказаної аксіологічної модифікації є номінація таточку. Порівняймо:
1. Мама, таточку, зійшли най пан біг боронить, з розуму … Уже нікого не пізнають …Ще нас тільки пам’ятають …
2. Могилка дідуся, таточку, під тою солодкою яблунькою в саді …
Як бачимо, внутрішній адресат – важливий чинник об’єднання змістово релевантних (часто імпліцитних) художньо-образних площин художнього тексту, засіб зв’язку його часових і просторових зрізів. ВА оформлює художній текст як інформаційно, прагматично, стилістично цілісний конструкт.
У цьому підрозділі дисертації розкривається і когнітивний аспект функціонування внутрішнього адресата у художньому тексті. Тут доводиться, що вказаний антропоцентр пов’язаний із характером актуалізації відповідного фрейму. Екстраполюючи на комунікативно–текстове тло, внутрішній адресат зумовлює вибір адресантом у рамках певного фрейму тих чи інших мікрофреймів і таким чином оформлює когнітивне розгортання інтерперсональної взаємодії. Включений у структуру сегмента художнього тексту, відповідний фрейм сприяє характеристиці персонажів та розкриттю індивідуального авторського осягнення дійсності. Отже, фреймово-актуалізаційна функція внутрішнього адресата виявляє його когнітивні стратегії у художньому тексті:
– Мені набридло ждати, Живосиле! Або віддаси борг нині, або хай дівка відробить!
– Будь людиною, Карпиле! – перечив Живосил. – Віддам! Усе віддам! А тим часом бери те, що маю... (В. Малик).
У наведеному тексті репліка діалогу, яка кодує настійну вимогу віддати борг, є ключем до розгортання стереотипної ситуації. Активізація центрального мікрофрейму, закріпленого за конструкцією „дівка відробить”, у комунікативному ході адресанта виступає домінантою створення конфліктності. Той, хто кодує повідомлення, прогнозуючи неможливість адресата сплатити борг, будує репліку з опорою на непрямий мовленнєвий акт (шантаж), включаючи таким чином сигнали вирішення ситуації, що склалася.
Зі зміною комунікативних ролей адресант (Живосил), прагнучи, з одного боку, уникнути конфлікту, з іншого – вказати на неможливість погашення боргу способом, пропонованим співрозмовником, вдається до імпліцитного маніпулювання адресатом. Актуалізація в ініціальній частині комунікативного ходу мікрофрейму „людяність” латентно семантизує репліку мовця. Кодувальник (Живосил), проектуючи декодувальника як такого, що не зупиниться ні перед чим, щоб досягнути бажаного, приховано зміщує тему розмови в етичне русло. Шляхом відсилання до когнітивно-досвідного фонду знань, який сконденсовано акумулює інформацію, закріплену за мікрофреймом „людяність”, адресант імпліцитно спонукає адресата інтерферувати окреслену стереотипну структуру і ситуацію, що склалася. Акцент кодувальника на етичній, а не матеріальній проекції розмови детермінований спробою адресанта зменшити категоричність висловлювань, представлених в інтродуктивній репліці аналізованого діалогу.
Таким чином, фрейм, введений у комунікативний фокус художнього тексту, здатний репрезентувати багатопланові значеннєві актуалізації. Характер їх вияву великою мірою пов'язаний із внутрішнім адресатом, який, визначаючи конфігурацію мікрофреймів, формує когнітивний “каркас” інтерперсональної взаємодії.
У третьому розділі дисертації “Функціонально-прагматичне навантаження засобів адресації у художньому тексті” крізь призму імпліцитності розглядаються функції непрямих мовленнєвих актів (3.1.), пресупозиції (3.2.), засобів паралінгвістики (3.3.) – важливих чинників внутрішньоадресатного образотворення.
У підрозділі 3.1. досліджено комунікативно-прагматичний потенціал непрямих мовленнєвих актів, їх зорієнтованість на формування прихованих значень тексту. У цьому параграфі акцентовано на тому, що непрямі мовленнєві акти, відзначаючись полісемантичністю форм існування, множинною буттєвістю способів репрезентації імпліцитної інформації, виконують такі основні функції: імплікаційну, маніпулятивно-інтенційну, конфліктно-корективну.
Тут доведено: значущість непрямих мовленнєвих актів у художньому тексті полягає насамперед у тому, що вони беруть важливу участь у формуванні образу внутрішнього адресата. Наприклад:
Ніна Павлівна вловила його настрій і вмить переладналася: усмішка зігнала з обличчя вираз задерев’янілості. Очі засвітилися ніжно – вона знову стала, незважаючи на свої “скромні дані”, привабливою й загадковою.
–– Сподіваюсь, – сказала, дивлячись на нього, як гіпнотизер, – ти мене хоч до завулка доведеш. Собаки вдень не кусаються...
Це був глум, але глум, добре розрахований. Віктор спалахнув, його самолюбство було вражено. Через це він провів Ніну Павлівну до завулка, але в душі в нього від того стало зовсім сухо. Пісок і пустеля...(В. Шевчук).
У наведеному фрагменті адресант активізує непрямий мовленнєвий акт із конкретною ілокутивною метою – принизити адресата, вказати на відсутність у нього мужності, рішучості, впевненості в собі. Експліцитний зміст повідомлення є лише фоном, на якому виявляються імпліцитно репрезентовані, комунікативно релевантні площини. Той, хто адресує повідомлення, через непрямий мовленнєвий акт аксіологічно маркує адресата, водночас даючи йому латентну характеристику.
Зважаючи на поліфункціональність, множиннобуттєвість способів репрезентації імпліцитно кодованої інформації, непрямі мовленнєві акти – це важливі засоби, за допомогою яких у художньому тексті кодуються вербально не виражені, проте значущі характеристики образу внутрішнього адресата.
У підрозділі 3.2. досліджуються адресатозорієнтовані функції пресупозиції у художньому тексті.
Поліфункціональність пресупозиції у ньому відбиває складну й неоднорідну природу комунікації, в якій органічно взаємодіють експліцитні та імпліцитні чинники. Представляючи приховані аспекти мовлення, цей невід’ємний атрибут міжперсональних взаємодій виступає насамперед як латентне семантичне тло, на якому будується парадигма відношень “адресант-адресат”. Адекватна інтерпретація мовленнєвої події, оцінка мовцем і адресатом окремих сегментів дійсності, активізація прихованих когнітивно-прагматичних ресурсів співрозмовників –– питання, пов’язані із включенням пресупозиції у процес спілкування.
У художньому тексті пресупозиція виконує такі функції: компресивну, ідентифікаційно-образну, активізаційно-метафоричну, регулювально-контактну, оцінно-характеризувальну. Зауважимо: названі функції пресупозиції спрямовані насамперед на формування образу внутрішнього адресата. Наприклад:
–– Ви не пригадуєте, як ми весілля справляли? Як ми в рейд ходили?
––Цього зо мною не було, –– одповіла жінка й зблідла (Ю. Яновський).
В аналізованому тексті відображена ситуація, коли адресат вдається до навмисного нівелювання пресупозиції. Комунікативне дистанціювання співрозмовників актуалізується за рахунок реалізації їх різних інтенцій. Адресант (Шахай) бачить в адресатові (Наталці) дружину свого друга, адресат в адресантові –– спогад про минуле, яке намагається забути. Шляхом включення пресупозиції у діалог той, хто кодує повідомлення, намагається активізувати в адресата ретроспективні знання, окреслені концептами: "весілля", ''рейд". Вербальне нівелювання реципієнтом фонду спільних знань експліцитно проектує комунікативний провал, імпліцитно – формує у художньому тексті образ неконвенційного внутрішнього адресата.
Отже, конденсуючи спільну для співрозмовників інформацію про будь-який фрагмент дійсності, у художньому тексті пресупозиція спрямована насамперед на розгортання прихованої комунікації. Названа категорія виступає важливим чинником творення образу внутрішнього адресата у латентній значеннєвій проекції.
У підрозділі 3.3. крізь призму адресації розкрито функції паралінгвістичних засобів у художньому тексті – модифікаційно-смислову, експлікаційно-образну, дистанційно-встановлювальну, компенсаційно-мовленнєву. Тут доведено: паралінгвістичний засіб як важливий атрибут комунікативної взаємодії, супроводжуючи у факультативному варіанті процес вербального спілкування, найчастіше детермінує різнорідні імпліцитні процеси у мовленнєвих інтеракціях. Наприклад:
–– Хотів я з тобою поговорити, Єлько, сурйозно... Міліціонер оце ж приходив. Щось треба робити. Вирішуй. Ухажор він хоч і... кручений якийсь, але ж дбатиме про тебе... Захист буде тобі.
Убік дивився Ягор, коли говорив, видно, почував ніяковість, проте в голосі була турбота, родинна довірливість... (О.Гончар).
В аналізованому тексті адресант прагне реалізувати подвійний намір, а саме: спонукати адресата до дії і одночасно не образити його; той, хто адресує повідомлення, прагне, щоб розмова була ненав'язливою, необразливою, але комунікативно якісною. У цьому ракурсі паралінгвістичний засіб –– фонічне оформлення висловлювання – допомагає адресантові чіткіше репрезентувати власні інтенції.
Так, характер голосу, за допомогою якого було передано у тексті інформацію, є домінантою позавербальної частини. Психічний стан ніяковості цілком узгоджується з фізичною дією ("убік дивився"), і без голосового оформлення повідомлення в одному з факультативних варіантів сприйматиметься адресатом як негайне спонукання до дії.
Кодування ж голосу у ключі "турботи", "родинної довірливості" сприяє уникненню небажаних для адресанта побічних ефектів спілкування, проектує встановлення позитивного оцінного маркування співрозмовника.
Таким чином, представляючи імпліцитні аспекти комунікації, паралінгвістичні засоби спрямовані насамперед на латентне образо- і характеротвореня внутрішнього адресата.
У Висновках узагальнено результати дослідження, які можна звести до таких положень:
У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстра- та інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозв’язки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта. Результати проведеного дослідження дають підстави стверджувати: той, кому адресується повідомлення, визначає структурно-семантичне розгортання інтеракцій, оскільки адресант, прагнучи досягнути ілокутивної мети, добирає вербальні та невербальні засоби насамперед із проекцією на адресата. У художньому тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.
Аналіз матеріалу показав, що внутрішній адресат у художньому тексті – це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення.
Внутрішній адресат – типологічно складна одиниця, розгляд якої у таксономічній проекції пов’язаний із осмисленням комунікативної організації прозового тексту як художнього цілого.
Результати проведеного дослідження свідчать, що ВА актуалізується в оповідних сегментах прозового тексту як умовний, оскільки виявляє лише одну зі своїх онтологічних ознак – спрямованість мовлення до особи (осіб). Типовою сферою актуалізації внутрішнього адресата у прозовому тексті є інтеракційні сегменти. Тут адресат – це особа, до якої спрямоване мовлення адресанта, і той, хто сприймає, інтерпретує повідомлення та реагує в інтерперсональній взаємодії.
Інтегруючи у кожній зі своїх іпостасей активне начало, ВА є важливою функціональною одиницею тексту: вказаний антропоцентр здатний виступати стрижнем формування імпліцитного смислу, експлікації відповідного фрейму, динамізувати діалог, розгортаючи у певному ракурсі сюжетну перспективу.
Результати дослідження дають підстави стверджувати, що внутрішній адресат у художньому (прозовому) тексті виконує такі основні функції: імпліцитно–орієнтаційну; діалогічно–прогресійну; когезійну; фреймово–актуалізаційну.
Кожна із названих функцій по-новому розкриває недостатньо експліковані аспекти смислової організації художнього тексту.
Аналіз української прози ХХ століття виявив структурну та функціональну неоднорідність актуалізацій ВА у текстах, що представляють модернізм, реалізм, постмодернізм.
Типовими ознаками прозових текстів, які належать до модернізму, є переведення внутрішнього адресата в імпліцитну перспективу, введення зовнішнього адресата на позицію внутрішнього, поліфункціональність ВА, який працює на забезпечення когезії тексту, формування його латентного смислу (Віктор Домонтович , Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Микола Хвильовий та ін.).
У прозі, об’єднаній рамками реалізму, спостерігається стрункість оповідної та інтеракційної частин художнього тексту, актуалізація внутрішнього адресата в експліцитній позиції, функціональна одноплановість внутрішнього адресата: той, кому адресується мовлення, сприяє створенню позитивного / негативного образу персонажа (Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Михайло Стельмах, Юрій Яновський та ін.).
Постмодерн виявляє нові особливості представлення внутрішнього адресата: поєднання в одному тексті різних наративних актуалізацій (від I, II, III осіб), редукція слів автора у певних сегментах тексту, трансформація прозових фрагментів у драматичні. Мозаїчність, оказіональність внутрішньокомунікативних процесів характерна для текстів Юрія Андруховича, Юрія Винничука, Євгенії Кононенко, Юрія Покальчука та ін.
Внутрішній адресат у прозі актуалізується як художньо інтерпретована особа–антропоцентр, до якої адресант звертається за допомогою певних мовних засобів. Розгляд адресатних маніфестацій, пов’язаних насамперед із розкриттям латентних ресурсів комунікації, засвідчив, що той, до кого спрямоване мовлення, детермінує вибір кодувальником відповідних засобів адресації. Лінгвофункціональний аспект вивчення їх показав, що синкретичними з погляду представлення імпліцитності у художньому тексті є непрямі мовленнєві акти, пресупозиція, паралінгвістичні актуалізатори, які великою мірою розкривають активну природу внутрішнього адресата.
Активізуючись на тлі комунікативної взаємодії адресанта й адресата, непрямі мовленнєві акти репрезентують множинність способів маніфестації прихованої інформації. У художньому тексті вказаний засіб адресації виконує такі функції: імплікаційну, маніпулятивно-інтенційну, конфліктно-корективну.
Спостереження над функціями засобів адресації у художньому (прозовому) тексті підтвердило, що комунікативним фоном процесу кодування і декодування інформації є пресупозиція. Названа категорія, активізуючи фоново–прагматичні знання співрозмовників, виступає насамперед сигналом мовленнєвої компетенції адресанта і адресата. У художньому тексті пресупозиція виконує такі функції: компресивну, ідентифікаційно-образну, активізаційно-метафоричну, регулювально-контактну, оцінно-характеризувальну.
Отримані результати дослідження показали, що важливим засобом адресації у художньому тексті є паралінгвістичні актуалізатори, які, функціонуючи у різних парадигмах міжперсональних взаємодій, здатні детермінувати різнорідні модифікації смислу висловлювання (модифікаційно-смислова функція), експлікувати латентного антропоцентра комунікативної інтеракції – прихованого адресата (експлікаційно-образна функція); кодувати збільшення / скорочення мовленнєвої дистанції між співрозмовниками (дистанційно-встановлювальна функція); підсилювати вербальний план висловлювання адресанта додатковою (імпліцитною) інформацією (компенсаційно-мовленнєва функція).
| 
