Внутрішнє мовлення: лінгвостилістичні аспекти інтерпретації української художньої прози ХХ століття : Внутренняя речь: лингвостилистические аспекты интерпретации украинской художественной прозы ХХ века

Краткое содержание

У Вступі висвітлено проблематику дослідження і напрямок лінгвістичного аналізу, обґрунтовано актуальність та наукову новизну роботи, визначено об’єкт і предмет дослідження, а також сформульовано мету, завдання і методи дисертації; аргументовано добір ілюстративного матеріалу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації.

У першому розділі – „Внутрішнє мовлення в лінгвістичному й епістемологічному аналізі” – висвітлено аспекти кореляції мови й мислення з погляду актуалізованих у сучасній науці теоретичних парадигм лінгвістики, психології, філософії, логіки; з’ясовано суть бінарної опозиції мовлення й мислення; визначено співвідношення мови та мовлення в аспекті аналізу ВМ; розглянуто проблему мовної рефлексії, що є основою творення ВМ; досліджено семантичну спорідненість ВМ та сновидіння; окреслено дискусійні питання репрезентації ВМ в художньому тексті.

Проблема ВМ як особливого психолінгвістичного явища виходить за межі лінгвістики й вимагає залучення до аналізу екстралінгвальних зумовленостей і мотивацій. У диспозиції „мовлення й мислення” ВМ є центральним питанням для багатьох досліджень, що є антропозверненими.

Визначено, що особливо плідними для лінгвістичного, як і психологічного, знання стали наукові дослідження Л.С. Виготського. Вчений обґрунтував співвідношення мови й мислення, довів, що людське мислення відбувається в мові, а не просто виражається (кодується) в останній. Розвиваючи й аргументуючи ідеї про співвідношення мови й мислення, дослідник усвідомив роль у мисленні внутрішньої мови, в якій він бачив ключ до розуміння походження людського (за Л.С. Виготським, принципово людського) мислення.

Актуалізованими в дисертації є два протилежні підходи до проблеми співвідношення мови й мислення, що існують в історії лінгвістичної науки: вербалістська й антивербалістська (за визначенням Б.О. Серебреннікова) теорії. Так, з одного боку, вчені обстоюють ототожнення, повне злиття мови й мислення (Й-Г. Гаман, М. Мюллер, Ф.Д.Е. Шлейєрмахер та ін.), а з другого – повний розрив між мовою та мисленням (Ф.-Е. Бенеке, М.І. Жинкін, О.М. Леонтьєв й ін.). Вважаємо, що обидва погляди мають під собою достатні підстави, й визначаємо, що мислення та словесна мова тісно зв'язані, але в окремих випадках і в деяких сферах мислення не має потреби бути вербалізованим.

Проаналізовано, що в сучасній лінгвістиці продуктивно досліджується проблема вербалізації мисленнєвої діяльності, а саме – тексту у взаємодії з мовою та мисленням. Намагання глибше вивчити зв’язок мови з мисленням та з різними сторонами людської діяльності, об’єднати мову як глобальне явище, як засіб комунікації закономірно зумовили зміну інтересу від лінгвістики мови до лінгвістики мовлення, від аналізу окремого речення до аналізу зв’язного тексту як цілісної комунікативної одиниці.

Наукове зацікавлення процесом породження мови й передачею внутрішніх переживань людини, започатковане в середині ХІХ ст. психіатрами, підтримане фізіологами, психологами, зумовило, на наш погляд, виникнення і лінгвістичне обґрунтування поняття внутрішнє мовлення.

Отже, сутність психолінгвістичного підходу до аналізу ВМ полягає в тому, що дослідники (зокрема Л.С. Виготський і послідовники його теорії) виокремили цей феномен як об’єкт інтегративного дослідження, в основу якого поклали функціональний принцип. Учені за допомогою експериментальних досліджень довели, що у ВМ відбувається процес формування думки й такий тип мовлення повернутий до себе. ВМ, на відміну від зовнішнього, безпосередньо не виконує функції спілкування, адже основними для нього є психологічно вмотивовані функції внутрішньої роботи думки, підготовки до процесу комунікації. Зважаючи на розмежування царини пізнання і спілкування в сучасній науці, психологи (М.М. Муканов) обґрунтували диференціацію механізмів мислення та спілкування й розподілили мовленнєво-мисленнєву діяльність на три рівні: а) внутрішня програма; б) ВМ; в) зовнішнє мовлення (далі – ЗМ).

Перехід між рівнями (перекодування) зумовлює наявність проблемної ситуації, й коли така виникає, маємо відношення: внутрішня програма – ВМ, яке автор відносить до механізму мислення. Коли ж момент утруднення відсутній – постають відношення: внутрішня програма – ЗМ, яке належить до механізму спілкування. Етап внутрішнього програмування означаємо як своєрідну зустріч мислення й мови, процес породження мовомислення, коли мислення стає мовленням. Внутрішнє програмування має надмовний характер, відповідно можна виділити процес первинного перекодування, що завершується виникненням ВМ з його своєрідним планом вираження не тотожним внутрішньому програмуванню. Нетотожність у відношенні до ЗМ зумовлює розрізнення природи ВМ, де також відбувається процес перекодування. В усіх згаданих процесах спостерігається переважання семантичного плану над синтаксичним в їхній діалектичній зумовленості.

Враховуючи результати дослідження з теорії комунікації, які поставили під сумнів індивідуалістичну концепцію мислення й довели, що виникнення думок індивіда є трансформацією думок соціуму, визначаємо в дисертації соціальний характер ВМ. Доведено, що формально воно організується за структурою мовлення, яка склалася у процесі спілкування. Водночас, семантичне наповнення ВМ також соціалізоване.

Акцентуючи увагу на лінгвостилістичному і психолінгвістичному аспектах аналізу, розглянуто проблему репрезентації мовної рефлексії, яка лежить в основі творення ВМ (частіше у формі Вд) в художньому тексті. Спостережено, що врахування рефлексії при творенні ВМ є продуктивним у лінгвостилістичному аспекті.

Рефлексуючий герой завжди герой внутрішній. Його почуття в художньому тексті подаються не як результат у викінченій формі, а зображуються як процес, розвиток психологічного потоку думки. Рефлексивні думки є спробою усвідомлення власного життя, пізнання власного внутрішнього світу, розв’язання для себе різноманітних життєвих питань, намагання розібратися в собі (Поміркуємо логічно, – за звичкою роздвоюючись на простака і консультанта, казав собі Той. – Якщо це знову сон, а такої можливості відкидати не варто, то повинна бути все ж така зачіпка) (Ю. Іздрик).

Доведено, що важливим складником розуміння природи ВМ є сон. Прагнення постмодерністів показати всю відносність прийнятих за істину значень, недовіра до об’єктивності мови, прийняття сну як більш адекватної форми стосунку людини зі світом, розкрила всю складність ідентифікаційної природи людини, її неоднозначність щодо самої себе. Аналогія між сном і мовою зумовлена природою мінливості їх як об’єктів моделювання значень про якусь реальність, де мова одночасно виступає формою вербалізації процесу сну.

У другому розділі – „Семантико-синтаксичний аспект дослідження внутрішнього мовлення в художньому тексті” – в граматико-синтаксичному аспекті розглянуто мовні одиниці, за допомогою яких відбувається репрезентація ВМ; простежено особливості їхнього функціонування; представлено семантико-стилістичну типологію форм функціонування ВМ в мовленнєво-художній організації прозового тексту; проаналізовано лексичні, синтаксичні, стилістичні та графічні особливості внутрішнього монологу (Вм,), внутрішнього діалогу (Вд), внутрішньомовленнєвих вкраплень (Вв) і потоку свідомості (ПС) як специфічних способів передачі внутрішньої роботи думки в неореалістському, модерністському й постмодерністському текстах.

Чуже мовлення, що є основним компонентом структури образу героя в тексті, вводиться в авторський контекст із метою суб’єктивізації семантики оповіді й зумовлює розширення мовленнєвої компетенції персонажів.

Оформлення ВМ за допомогою невласне прямої мови (НПМ) є оригінальним засобом розповідної техніки, що базується на явищі поліфонії, інтерференції двох суб’єктно-мовленнєвих стилів оповіді.

Репрезентація ВМ у текстах художньої літератури є складним і специфічним явищем, адже вимагає відтворення всіх рис, що властиві його психологічному відповіднику (спонтанність, імпліцитність, згорнутість, обірваність, надмірна емоційність, суб’єктивність), за допомогою різноманітних лексико-семантичних і синтаксичних засобів (аглютинація, абсолютна предикативність, нагромадження речень за допомогою сполучників, обірвані речення, лексико-семантичні повтори, еліпси, питальні, окличні речення й ін.), з метою вербалізації внутрішніх думок персонажа, показу власне зародження і протікання мислення. Водночас, відображення внутрішньої напруженості й динаміки думки, зображення складного прихованого процесу, що відбувається у свідомості мовця, засобами мови для адекватності сприйняття адресатом-читачем твориться для кращого розуміння внутрішнього світу персонажів.

Вв як коментування персонажем подій зовнішнього плану, як оцінка дій іншого персонажа є, на наш погляд, однією з поширених форм репрезентації ВМ в художньому тексті. Вв характеризуються синсематією, адже вони більшою чи меншою мірою несамостійні у смисловому відношенні. В аналізованих художніх текстах, які містять такий тип ВМ, зовнішній і внутрішній плани оповіді постійно чергуються.

Уведення в мовленнєву структуру тексту Вв відбувається за допомогою ввідних авторських ремарок, у яких функціонують дієслова з семантикою мислення, вираження емоційного стану і які сигналізують про передачу голосу персонажеві (напр.: раптом подумав, вирвалось усередині, збурило та ін.), або й без них. У такому випадку, своєрідними маркерами виділення вкраплень у мовленнєву структуру тексту є зміни в синтаксичній будові речень (спрощення будови), в лексико-семантичному складі (орієнтація на розмовний стиль викладу), різка зміна інтонації. Між Вв й оповіддю оповідача існує тематична єдність, що зумовлює невиділення такого типу висловлювання в абзац: „Хами! Інтелігентні хами!”– вирвалось усередині в Горобенка, але він промовчав, тільки злегка почервонів (Б. Антоненко-Давидович).

Доведено, що у Вд автори часто показують замкнений хід думки, внутрішні роздуми героя, які, виражаючись у формі ВМ, не є об’єктивованими й подані у свідомості персонажа. Думки в них лише зріють, формуються, мисленнєвий потік відображає намагання героя з’ясувати для себе важливі питання. В основу таких Вд найчастіше покладено рефлексуючу думку, намагання усвідомити власне душевне життя, пізнати власний внутрішній світ. Вд передають таким чином роздвоєність свідомості героя в найбільш складних і небезпечних ситуаціях, в яких треба прийняти відповідальне рішення, зробити відповідний вибір: Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: „Це, Костю, теж інтелігентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме?” - нетерпляче запитав себе Горобенко. (...)

„В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села (...) Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...” (Б. Антоненко-Давидович).

Вм не є емоційним коментарем акту зовнішньої дії, а лише породжується ним. Такий тип висловлювання у структурі художнього тексту є своєрідним способом саморозкриття суб’єкта мовлення й репрезентує для читача картину світу персонажа, що допомагає зрозуміти механізм його зовнішніх дій і створює психологічно цілісне сприйняття образу героя. Для типів Вм властиві форми питання, які зближують його синтаксичну будову з діалогом, але, на відміну від Вд, у Вм виражається смислова позиція мовця, який адресує ВМ самому собі, а отже, не розраховує на реакцію зовнішнього партнера: Справді, що я тут у біса роблю кожного дня за цим столом, перед цією чистою карткою паперу, з цим перфектно заточеним олівцем? Якого дідька я тут роблю! (Ю. Іздрик).

Зроблено висновок, що складність передачі ПС як репрезентативного явища підсвідомих процесів людської психіки, що відбиває особливості функцій мисленнєвої діяльності, полягає в тому, що в ньому сполучаються ірраціональні й раціональні мисленнєві структури, які важко вичленувати в єдиний послідовний і логічний ряд: - - коли ж тобі з видухом а ти таким пустом - - не йметься віри на двоякі леза підійдеш і підступлю юрба тепло ногам на піску золоті небеса білі одяги так боляче десь бачив промовляти мені з вихвою тукатиму і все пояснюватиму (І. Костецький). Руйнування лінійної мовної репрезентації, зумовленої складністю об’єкта передачі, водночас створює альтернативні мовленнєві форми, в яких процес такої передачі стає можливим.

У третьому розділі – „Художньо-прагматичний аспект дослідження внутрішнього мовлення” – представлено прагматичну типологію ВМ; визначено особливості внутрішньої комунікації у сфері художнього осмислення дійсності з погляду художньо-естетичної прагматики; обґрунтовано поняття суб’єкта мовлення й адресата в художньому тексті, а також досліджено засоби графічної візуалізації, які сигналізують про появу в художньому творі специфічного внутрішньомовного пласту.

Проаналізований матеріал засвідчує, що диференціація учасників акту спілкування відбувається з урахуванням прийнятої традиції називання в певній науковій дисципліні (реципієнт, адресат), або за функцією, яка є важливою для автора тексту (мовець, читач, перекладач), або використовується узагальнений спосіб називання (комуніканти, учасники спілкування, одержувач, відправник, автор тексту). У лінгвістичному дослідженні логічно користуватися такими термінами на позначення учасників мовленнєвого акту, які є найбільш адекватними для операційної компетенції мовознавця при описі художніх текстів, що містять психологічний феномен – ВМ в усіх формах його репрезентації. Тому розглянуто поняття суб’єкт мовлення, автор-оповідач, інтерпретатор (адресат, читач).

Специфічність комунікативно-прагмалінгвістичного аспекту дослідження ВМ у художньому тексті полягає в тому, що дослідникові варто вирізняти імпліцитного адресата, позиція якого, в свою чергу, означує коло компетентності ВМ. Під компетентністю в цьому аспекті розуміємо ступінь наповненості ВМ смислом, що визначає міру прозорості повідомлення для можливості декодування самим адресантом, суб’єктом мовлення, чи, у випадку репрезентації ВМ в художньому тексті, що і є об’єктом дослідження, інтерпретатором-читачем, який у ролі реципієнта входить у смислове поле такого омовлення (Що думав про них цей „останній із могікан?”) (Б. Антоненко-Давидович). Оповідач окреслюється в одній площині з читачем, який повинен володіти ідентичною семантикою словосполучення останній із могікан.

Отже, ВМ в художньому тексті має свого адресата й відіграє не лише експресивну, а й комунікативно-прагматичну функцію, що направлена на читача для кращого розуміння ним внутрішнього стану героя, а також його ставлення до певного предмета, особи, ситуації (Тихенько, манівцями, із закамарків підсвідомості вилізла ця знайома думка: – Треба вбити... Мушу, власне, не вбити, а розстріляти. І тоді, коли перед очима з’явиться їхня кров, коли ця кров, розстріляних повстанців, куркулів, спекулянтів, заручників і безлічі усяких категорій, що зведені до одного знаменника – контрреволюція, хоч раз, єдиний тільки раз впаде, як то кажуть, на мою голову, заляпає руки, тоді – всьому цьому кінець) (Б. Антоненко-Давидович).

Адресат (читач) є активним учасником комунікації, й саме від його підготовленості / непідготовленості залежить успішність / неуспішність художньо мовленнєвого акту, психолого-естетична адекватність інтерпретації смислу й ідей, закладених автором-адресантом. Залежно від готовності чи неготовності, спроможності чи неспроможності читача-адресата до сприйняття й інтерпретації закладеного автором смислу, художнє висловлювання відповідним чином вплине на нього, тобто відбудеться перлокутивний акт, чи такий мовленнєвий акт не матиме успіху.

Здійснений аналіз дозволив виявити такі комунікативно-прагматичні способи впливу автора на читача в текстах з ВМ: наявність експресивів (Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожості. Чорт знає, що за звичка безглузда – конче їй треба крутити щось!) (Б. Антоненко-Давидович); апеляція автора-оповідача до героя (... жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже…) (Ю. Іздрик), або ж безпосередньо до читача (але це трапилося пізніше, коли А. повернулася з мандрів, повернулася відомою, майже знаменитою, здобувши в мандрах ім’я (ім’я, ім’я, читачу, ім’я, над розгадкою якого ми так марно б’ємося з тобою) (Ю. Іздрик); самого героя до уявного (Кохана, не проси розради, ненависті і натхнення) (Ю. Іздрик) чи присутнього персонажа (Кожний від себе нехай мне, щоб була доба. Де мої пензлі, Марто. Я хотів трохи переробити) (І. Костецький); особливість синтаксичної структури речення (вставні і вставлені конструкції, обірвані речення, що передають уривчастий характер внутрішніх висловлювань) (а втім, що я брешу, Hotel Califo ia з’явився значно пізніше, а вільний, вільний, невитравний дух Європи вільний... (фраза не закінчена)) (Ю. Іздрик); орієнтація на власне слово, адже мовна стратегія мовця звернена на особу співрозмовника, враховує його інтелектуальні, соціальні, психологічні й інші характеристики (Не проси всього і не проси нічого. Крім вищевказаного. Пам’ятай, що війна триває все (Галицизм. Означає – „завжди”, „постійно”)) (Ю. Іздрик); повтори (Дуже легко, думав він далі, дуже легко збитися на паганські манівці) (І Костецький); графічна візуалізація (зорово-зображальне пояснення внутрішньої ситуації, зміна шрифтів і їх розмірів, надмірна кількість розділових знаків, або повна їх відсутність (підбігли і кричать не слухають а їм усе своє вхопили попід пахви лелечко боляче мабуть доведеться вийти на сонце) (І. Костецький)); присутність / відсутність абзаців.

У Висновках підсумовуються основні результати дослідження.

1. Думка не існує самостійно від мови, але, водночас, мовомислення узалежнюється репродукуванням його назовні, а засобом такого репродукування і виступає мовлення. Саме мовлення забезпечує той процес, який називаємо комунікуванням, тобто перетворенням думки на інформацію, код, що вимагає декодування іншим. Мовлення реалізує інформацію не лише про мову, яку використовує мовець, але й розкриває її модальні характеристики, водночас, мовлення є інформацією про самого мовця. Отже, у факті мовлення розкриваються характеристики екстралінгвістичного плану. Мовлення завжди, на відміну від мови як певної знакової системи, є маркованим і належить не тільки до мови.

ВМ є вербалізованою формою мисленнєвої діяльності (часто співвідносною з художнім типом мислення), а текст – одна з форм фіксації продуктивного типу мислення. Це не сукупність мовних форм, узятих самих по собі, а процес верифікації елементів. Для ВМ характерним є своєрідний скорочений, згущений, предикативний синтаксис, що відображає внутрішню напруженість і динаміку думки. ВМ водночас інтерпретується як синтаксична реальність із великим ступенем ситуативної й контекстуальної зумовленості. ВМ з перспективи персонажа є одним зі способів його саморозкриття. Усе, що потрапляє в поле зору героя, зображується через його сприйняття. ВМ завжди містить інформацію, часто суб’єктивного характеру. Відбір лексики, отже, детермінується рівнем культури, освіченості особи, яка продукує мовлення.

ВМ продуктивно розглядати в лінгвістиці як реалізацію Соссюрівсько-Лаканівської семіотичної формули S/s, де S – означуване, що робить текст багатовекторним, і s – означене, те, що передає лінійний текст. Автор художнього твору в певні періоди виводить S як підтекст, артикулює, подає те, що перебуває в несвідомості героя, його думки. Концептуалізм сучасної лінгвістичної теорії зумовлений виведенням мовознавчою аргументацією цього підсвідомого. ВМ можна ототожнити з S, тоді як його реалізація подібна до s, яке не вичерпує усієї складності означування ВМ на письмі.

2. Для художньої свідомості ХХ століття проблема реалізації форм мовлення є основною, адже ракурс зображення героя від зовнішніх проявів перемістився на його внутрішній світ, власне самовираження через мовлення. Загубившись у зовнішньому світі, людина віднаходить себе у світі внутрішньому, невід’ємною частиною якого є рефлексія.

Лінгвістична рефлексія в художньому тексті виявляється як складний психічний процес аналізу особою власного духовного світу у випадку прийняття рішень у складних життєвих обставинах, який імплікується у ВМ, виступаючи у вербалізованих формах Вд, Вм чи Вв.

Одним із найвиразніших проявів саморефлексії є використання особових займенників, які визначають суб’єктів комунікування. Перспективно розглядати упровадження „я” в рефлексивну сферу як посилення суб’єктивності та діалогічності свідомості особи, що завжди вербалізується в тексті.

3. Сон як вербалізований художній прийом, який звернено до розуміння природи ВМ, став об’єктом оніричної проблематики, що спирається на епістеміологічні критерії аналізу. Лінгвістичні підходи до процесу вербалізованої передачі сну як екстралінгвального явища в художньому тексті сприяють глибшому розумінню природи ВМ.

Сон має складнішу форму репрезентації, ніж передача ВМ героя, оскільки голоси персонажів насправді є лише одним голосом – голосом сновидця. Тому семантизація мови діючих персонажів є формою вираження не різних світоглядних позицій, а своєрідним очудненням авторової свідомості. Сон не спрямований на комунікативну репрезентацію. Вербальне представлення його є суб’єктивним і неоднозначним. Сон – явище межове між свідомим і підсвідомим. Свідоме організовує картину світу таким чином, що кожна річ у ній має логікодетермінаційний характер, і мовний знак, як одиниця цього світу, потребує відповідно чітких параметрів виражальності, принаймні за нормальних умов. Натомість підсвідоме має ряд відмінностей, і для лінгвіста найважливішою є та, що знак втрачає детермінацію денотативності й розчиняється в сигніфікації, незумовленій свідомим досвідом.

4. ЗМ героя не є аналогом до зображеного ВМ в художньому тексті, адже воно направлене передусім на передачу закономірностей усного розмовного мовлення з врахуванням ситуативності, спонтанності. А зображене ВМ художньо репрезентує ВМ як психологічний феномен і є його аналогом.

Репрезентація ВМ в художньому тексті відбувається за допомогою використання імпліцитних засобів, що зближують трансформоване ВМ з його психологічним відповідником, а також передбачає введення засобів системи мовної аргументації, використовуючи лексико-семантичні, синтактико-стилістичні можливості слова для актуалізації внутрішнього емоційного стану персонажа, що дають змогу авторові зробити ВМ героя зрозумілим (однозначним) для відповідного адресата й сприяють адекватності розуміння читачем.

ВМ героїв виразно індивідуалізується за допомогою послідовного використання просторічних фразеологічних виразів, які є семантико-граматичними маркерами для виділення мовлення персонажа. Такий тип мовлення за своїми семантико-синтаксичними ознаками наближається до форм розмовного стилю, що характеризується займенниковістю, вживанням просторічної, емоційно-забарвленої лексики, вставними і вставленими словами й конструкціями, вигуками; переважає еліптичність, згорнутість синтаксичних засобів, використання неповних і незакінчених речень, сурядність, менша стрункість побудови речень і відносна простота його частин.

Розширення функцій НПМ в тексті художнього твору, яка є традиційною і найпродуктивнішою формою передачі ВМ (поряд із ПМ і НМ), зумовлює зміни у структурі оповідної ситуації, зміщуючи оповідача на другий план, залишаючи за ним здебільшого лише інформативну роль. НПМ як форма передачі чужого висловлювання у власному, взаємодія яких через взаємопроникнення особливо посилюється, є причиною виникнення внутрішньої діалогізації мовлення того, хто продукує мовлення, діалогізації висловлювання, а в певних випадках – навіть окремих слів.

5. Уведення в текст ВМ є прагненням до експресивно-поглибленого, психологічно-переконливого зображення особистості. Думки й почуття героїв постають не лише як результат, у викінченій формі, а зображується процес їхнього виникнення, власне розвиток психологічного потоку думки. Вм, Вд, Вв й ПС є своєрідними типами викладу, що не засвідчують, а показують вербально оформлені думки героя, що лише формально (вголос) не виголошуються.

Вв, як вербалізована реакція-коментар героя на акт зовнішньої дії, вводиться в мовленнєву структуру художнього тексту експліцитно (за допомогою ввідних авторських ремарок), або імпліцитно (маркерами виділення Вв у структурі художнього тексту є спрощення синтаксичної будови речень, емоційно-забарвлена розмовна лексика, різка зміна інтонації).

Розрізнення Вм і Вд дозволяє виявити не лише лінгвістичні, а й психологічні особливості мовця. Вд кваліфікуємо як інтрасуб’єктний вид мовлення, в якому досить виразно представлені мінімум дві смислові позиції, що взаємодіють між собою. Це дає підстави виділяти Вд героя з відтворенням чужого слова, Вд із включеними чужими голосами, Вд персонажа з присутнім співрозмовником, Вд з різноспрямованим двоголосим словом, що пов’язаний із подвійною роллю суб’єкта мовлення, в якому мовець відтворює ЗМ персонажа та в іронічній формі реагує на нього; Вд між двома „я” персонажа.

Вм, таким чином, є формою передачі ВМ героя, в якій виражена одна смислова позиція, де мовлення звернене до самого мовця та призначене йому. У досліджені виділено одноголосий Вм як героя, так й автора-оповідача, Вм з односпрямованим двоголосим словом і Вм у вигляді діалогу персонажа з самим собою. Вм не є емоційним коментарем акту зовнішньої дії, а лише породжується ним. Така стилістична форма набула акцентованої мовної реалізації протягом ХХ ст., коли письменники все більше удосконалювали не лише власне вміння заглибитися в психіку людини, але й намагалися передати індивідуальні особливості внутрішнього життя через мову персонажа, власне, подати реальний хід психічних процесів засобами мови, зобразити людину „зсередини”, з погляду самого героя, подати події через призму його сприйняття.

ПС з лінгвістичного погляду вимагає введення в аналіз специфічних особливостей, які притаманні свідомості, у процесі їх репрезентації в художньому тексті. Авторами продуктивно використовуються лексико-граматичні одиниці (повтори слів, речень, гра слів, цитати, мовні кліше), синтаксичні (номінативні речення, обірвані речення, питальні речення, що створюють Вд в текстах ПС), стилістичні (введення в текст без увідної ремарки, трансформація у Вм чи Вд), графічне оформлення (надмірна кількість розділових знаків, або їх відсутність, дужки, подвійне тире, гра зі шрифтами) та ін.

Концентрація оповіді навколо персонажа, занурення його у власну свідомість змінюють способи мовного вираження позиції автора-оповідача. У структурі твору переважає персональна оповідь, яка постає у формі Вд, Вм, Вв чи ПС та є помітною у неореалістських текстах, але найбільш широко представлена в художніх творах модерністської й постмодерністської стильових течій.

6. Головною рисою комунікативно-прагмалінгвістичного аспекту дослідження тексту є зосередженість на антропоцентричності, що передбачає передусім орієнтацію на суб’єкта мовлення, врахування фактора автора-мовця. Специфічність ВМ (такий тип мовлення діє на каналі Я-Я (Ю.М. Лотман)) полягає у збігові суб’єкта мовлення (адресанта) і того, хто сприймає (адресата) повідомлення, тобто „я”-мовець і „ти”-слухач (читач) у ВМ збігаються з одним реальним суб’єктом, крім тих випадків, коли йде апеляція безпосередньо до читача, або під час прихованого Вд з присутнім співрозмовником, чи Вд, суб’єкт якого у власній рефлексії уявляє слухача.

Діалогізація є однією з основних характеристик ВМ. У будь-якому висловлюванні, навіть внутрішньому, неможливо повністю виключити адресата зі свідомості. Інтенційно ВМ спрямоване на співрозмовника (реального чи уявного). Саме потенційна спрямованість ВМ на іншого зумовлює можливість його структурування, відбитого в мовних формах.

Автор (суб’єкт мовлення), що є гарантом певного інтерпретаційного впорядкування, вибудовуючи власне повідомлення, постає як творець, тобто виконує креативну функцію, й, водночас, ставить себе на місце адресата (об’єкта мовлення). Рецептивна позиція автора-адресанта передбачає врахування багатьох суб’єктивних факторів, які уможливлюють адекватність сприйняття: вік читача-адресата, досвід, фонові знання, обізнаність із образами, – а також категорій, орієнтованих на інтерпретатора: інформативність, експресивність, прозорість й ін. У свою чергу, адресат безпосередньо впливає на побудову тексту, його семантико-синтаксичну структуру, й саме від його підготовленості залежить успішність інтерпретації визначеного автором смислу й ідеї твору.

Автор, тобто особа письменника, не входить у твір безпосередньо. Він завжди опосередкований образом оповідача. Саме оповідач екстраполює наміри автора на структуру тексту: актуалізує і мовно відтворює певні епічні плани. Актуалізація ж сприяє мовній динаміці твору, певному ангажуванню реципієнта (адресата).

Існує свідомий естетично вмотивований вплив на читача, що відбувається за допомогою використання автором ресурсу лексико-семантичних, синтаксичних, стилістичних, графічних засобів, які виконують основну функцію комунікативно-прагматичного потенціалу художнього твору.

7. Способи передачі ВМ в художніх текстах належать до ідіостилістичних характеристик, які детермінуються особливостями певного стильового напрямку.

У неореалізмі виразно простежується тенденція узалежнення мовця від суспільства. Мовлення детерміноване соціальними чинниками. Виразно помітно авторську позицію. Мова залежить від волі автора, мовець керує мовою. ВМ героя вводиться у структуру повісті Б. Антоненка-Давидовича „Смерть” за допомогою дієслів із семантикою мисленнєвої діяльності. У ситуації з НПМ мовлення героя детермінується лексико-синтаксичними засобами, характерними для розмовного мовлення. Смислова позиція, відмінна від внутрішньої позиції героя, у Вд чітко окреслена, що зумовлює адекватність сприйняття читачем і впізнаваність різних типів ВМ.

Дослідження дозволяє аргументувати тезу модерністів про те, що автор не може вплинути на мову, а лише в тій чи іншій мірі може її репрезентувати. ВМ в художніх творах І. Костецького подається в основному за допомогою стилістичного прийому ПС, що часто вводиться у структуру тексту спонтанно, без увідних дієслівних сем, які б вказували на початок мисленнєвої діяльності. ПС не є сталою формою зображення внутрішніх процесів, а може модифікуватися у Вм, Вд і навпаки. Для адекватної мовної репрезентації усієї складності та специфічності процесів свідомості письменник використовує лексико-граматичні, синтаксичні, стилістичні одиниці, а також графічне оформлення.

У постмодерністському творі Ю. Іздрика „Воццек” зникає позиція мовця, мовлення перетворюється на письмо, розкладання „я” героя на „Той-я-ти-він” свідчить про смерть суб’єкта, зникає роль центру, який щось об’єднує. Мова керує мовцем. Текст відбиває максимально загострений суб’єктивізм. Зображення ВМ відбувається імпліцитно, без будь-якої підготовки вводить читача у складні психологічні процеси, що протікають у свідомості героя.

Ідіостилістичні характеристики вербалізованого ВМ дозволяють виявити специфічне і загальне в мовомисленнєвій діяльності людини, поглибити гуманітарне знання про складні психічні процеси в інтелектуальному пізнанні особистості та її мовній свідомості.