МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ І ГАЗЕТА “ВОЛЬНОЕ СЛОВО” (1881 – 1883) В ПОЛЕМІЦІ З РОСІЙСЬКОЮ СОЦІАЛІСТИЧНОЮ ЖУРНАЛІСТИКОЮ

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми та її актуальність, охарактеризовано мету та завдання роботи, наукову новизну, визначено методологічні засади дослідження, його теоретичну та практичну цінність, викладено відомості про апробацію результатів роботи.

Перший розділ “Історіографія та джерела” знайомить зі станом вивчення проблеми та головним джерелом дослідження. У першому підрозділі “Історія вивчення питання” розглянуто дослідження з історії української журналістики (А. Животка, І. Михайлина, М. Нечиталюка, П. Федченка), історії преси української еміграції (М. Боровика, О. Вішки, М. Марунчака, М. Присяжного, Н. Сидоренко, Ю. Тернопільського та ін.), історії російської нелегальної преси кінця 70-х – початку 80-х років ХІХ ст. (П. Анатольєва, Б. Верьовкіна, А. Гізетті, П. Івановської, Є. Колосова, Д. Кузьміна, С. Лівшица, Г. Ліфшица, С. Макашина, Н. Мещерякова, М. Пінаєва, Н. Троїцького та ін.). І українські, і російські науковці до сьогодні обходили увагою “Вольное слово” як журналістське явище.

Другий підрозділ “Вольное слово” в контексті загальноросійської емігрантської публіцистики” має два параграфи. У першому – “Умови заснування, концепція та склад авторів газети” – простежено історію виникнення “Вольного слова”, подано відомості про його початкову програму, періодичність, засновників та головних співробітників редакції, про роль М. Драгоманова як головного автора, а згодом – редактора газети. Другий параграф – “Полеміка щодо засновників “Вольного слова” на сторінках женевських емігрантських видань (1881 – 1884)” – розкриває дискусію про засновників, видавців та джерела фінансування “Вольного слова” в загальноросійських емігрантських виданнях на початку 1880-х років. Підозри щодо провокаційного характеру газети висловлювалися від початку її існування в женевських газетах “Общее дело”, “Правда”, у брошурах російських емігрантів, у виданні “Календарь Народной воли”. По-перше, суперечки провокувала сама концепція видання як “вільної трибуни” й органу ліберально-конституційного напрямку. Газета в багатьох аспектах перебувала в опозиції до соціалістів різних угрупувань і напрямків: лавровців, плеханівців, народовольців-терористів та ін. По-друге, вона була дійсно унікальним явищем у загальноросійській нелегальній періодиці того часу: жодна з емігрантських газет кін. 1870-х – поч. 1880-х рр. не мала такої стабільної матеріальної бази, не виходила такий тривалий час і з такою регулярністю. По-третє, неприйняття “Вольного слова” було зумовлене стосунками М. Драгоманова з російськими соціалістами. Ці відносини загострилися ще 1880 р., а далі перейшли у відкритий конфлікт. У дисертації простежено перетворення “Вольного слова” з газети для представників усіх опозиційних російському урядові політичних напрямків на ліберально-конституційне видання, орган агітації за встановлення в Росії політичної свободи.

Історія “Вольного слова” не закінчилася з припиненням його видання. Дискусія навколо питань про засновників, джерела фінансування та справжню мету газети, розпочата 1881 року, продовжилася на початку ХХ століття – у спогадах сучасників та в працях науковців. Її викладено в другому розділі дисертації – “Питання про засновників “Вольного слова” в науковій та мемуарній літературі”. Мемуарна, публіцистична та наукова література дає можливість відтворити таку картину розвитку подій. Після вбивства терористами 1 березня 1881 р. царя Олександра ІІ російські спецслужби перебували в стані колапсу. Жоден високопоставлений урядовець Російської імперії не міг почувати себе безпечно. Необхідні були рішучі, але нетрадиційні кроки, які б дали відчутний ефект. У надрах російських спецслужб виникла ідея видавати за кордоном на власні кошти провокаційну революційну газету, у яку запросити відомих, авторитетних лідерів соціалістичного руху – і передусім М. Драгоманова. Так з’явилося в Женеві “Вольное слово” – видання, яке український публіцист почав використовувати зовсім не для тих цілей, для яких воно було первісно засноване. Ставши редактором, він перетворив газету на орган вільної думки. Намір російських спецслужб створити провокаційне видання провалився – натомість М. Драгоманов на два роки отримав публічну трибуну для оприлюднення своєї політичної концепції.

Третій розділ – “Публіцистика газети “Вольное слово”: М. Драгоманов і російські соціалісти в полеміці про питання політичної свободи”. Поняття політичної свободи було центральним у світогляді М. Драгоманова. Публіцист наполягав на першочерговості політичних реформ, унаслідок яких лише й можуть бути здійснені як соціально-економічні зміни, так і національне визволення. М. Драгоманов оголосив метою “Вольного слова” агітацію на користь встановлення політичної свободи в Росії. У його розумінні це поняття включало в себе недоторканість особистих і національних прав, самоврядування. Така позиція публіциста цілком суперечила аполітизму російського соціалістичного народництва.

У першому підрозділі “Поняття “народна воля” в публіцистиці М. Драгоманова та народовольців” розглянуто тлумачення М. Драгомановим і російськими соціалістами ідеї народного самоврядування.

Політична свобода в концепції народовольців сприймалась як складова теорії народного суверенітету: влада має перейти до рук народу в результаті революційного перевороту, після чого на руїнах самодержавства монархічного запанує “народне самодержавство”. Провідну роль у майбутньому вони визнавали тільки за двома силами: народними масами та соціалістичною партією.

За М. Драгомановим, поняття “народна воля” та “політична свобода” є протилежними. Народне самодержавство – це тоталітарний диктаторський режим, особливо небезпечний у багатонаціональних державах, де воля більшості може суперечити інтересам меншості. У дискусії з М. Драгомановим вияскравилася згубна риса російського соціалістичного руху: під прикриттям гасел народного самодержавства боротися насправді за політичну владу.

Другий підрозділ – “М. Драгоманов і народовольці: погляди на земський ліберальний рух” – присвячено висвітленню ще одного важливого аспекту полеміки М. Драгоманова з російськими соціалістами. Ідею союзу з ліберальними земцями в політичній боротьбі революціонери не відкидали, але мали в цьому питанні позицію суперечливу: народовольці то розглядали земців як потенційних союзників у боротьбі з урядом, то наполягали на неможливості спиратися на земства, зокрема через заперечення лібералами терору.

Натомість М. Драгоманов у справі здобуття в Росії політичної свободи робив ставку передусім на представників земств. На відміну від народовольців, він покладався не на революційний переворот, а на поступове реформування: в Росії, де ще не вирішено питання про політичні свободи, у найближчому майбутньому на історичну арену мусять вийти саме представники ліберального земського руху, а не соціалісти-революціонери.

У третьому підрозділі – “Народовольці та чорнопередільці в дискусії про політичну свободу в публіцистиці “Вольного слова” – представлено погляди співробітників газети І. Присецького та П. Аксельрода на поняття політичної свободи. На думку народовольця І. Присецького, встановлення в Росії політичної свободи та прийняття конституції є питаннями більш істотними, ніж соціалістична пропаганда; у справі завоювання політичної свободи в Росії він покладався на ліберальну інтелігенцію, представників земського руху, бо саме вони найбільше зацікавлені в отриманні загальних конституційних гарантій. З цим не погодилися чорнопередільці; від імені плеханівського гуртка виступив П. Аксельрод. На його думку, проголошення конституції не може бути метою революційного руху в Росії, оскільки конституція ще не означає політичної свободи для всіх соціальних прошарків суспільства. П. Аксельрод заперечував і думку І. Присецького про можливість союзу революціонерів із ліберальною інтелігенцією, бо остання, на його переконання, виражає інтереси привілейованих класів.

Російськими соціалістами – народниками й марксистами – політичні свободи розглядались як щось неістотне або й таке, що може завадити революційній боротьбі. Натомість у М. Драгоманова вимога політичної свободи залишалась абсолютною, первинною і непорушною. Для нього громадянські свободи були важливішими за соціалістичні перетворення; він наголосив на слабкості шансів “чистого соціалізму” в Росії через невирішеність політичних питань, указав на неможливість абсолютизації соціалістичної доктрини.

Розділ четвертий – “Національне питання на сторінках “Вольного слова” та російських соціалістичних видань кінця 70-х – початку 80-х років ХІХ століття” – дає уявлення про погляди на національне питання як важливу причину розриву стосунків М. Драгоманова з російською соціалістичною еміграцією.

У першому підрозділі – “Проблема недержавних націй у публіцистиці М. Драгоманова та російських соціалістів” – відзначено, що публіцистика російських соціалістів традиційно розвивала концепцію національно-державницького централізму, яка була спільним місцем російської офіційної та революційної ідеології. Представники різних російських соціалістичних груп або цілком відкидали національне питання (П. Ткачов, “Набат”; П. Лавров, “Вперед!”; Л. Тихомиров, “Народная воля”), або сприймали його формально (Г. Плеханов, “Черный передел”) – допускали плебейські мови для соціалістичної пропаганди й агітації, розуміючи національність як форму (спосіб подачі матеріалу), а соціалізм як зміст, який треба донести до простолюду, що іншої мови просто не розуміє.

М. Драгоманов був переконаний, що панівна нація, яка пригнічує іншу націю, не може бути сама вільною; перетворення російської царської держави на соціалістичну не позбавить останню поліцейської сутності. Для нього національність мала самодостатнє значення, розв’язання національного питання мислилося в межах стратегічних цілей революційної боротьби, включало в себе викладення соціалістичних ідей українською мовою, створення українських національних соціалістичних організацій, видання соціалістичних періодичних видань українською мовою. В основу розв’язання національної проблеми, спільної для всіх країн Східної Європи, він поклав утворення федерації недержавних народів, яка мала бути перетворена на східноєвропейську конфедерацію, що унеможливлювало залежність “неісторичних” націй від “історичних”.

У другому підрозділі – “Газети “Вольное слово” і “Народная воля” про національний централізм революційного руху” – доведено, що національний централізм був однією з головних складових публіцистики народовольців. Газета “Народная воля” репрезентувала думку про головну роль російських столиць у здійсненні революційного перевороту. Російські “окраїни”, на думку народовольців, матимуть лише другорядне значення в майбутній революції.

За М. Драгомановим, національна виключність і централізм народовольців є природним наслідком впливу імперських традицій російської держави, які виключають “парламентарне” підґрунтя революційного середовища й формують у ньому диктаторські тенденції. Національний централізм, на якому ґрунтується ідеологія російських соціалістів, у випадку успіху революції неодмінно створить замість царської диктатури нову – революційну, вважав український публіцист.

У третьому підрозділі – “Концепція українського соціалізму в публіцистиці М. Драгоманова” – розглянуто драгоманівську модель українського соціалізму як явища суто національного, відмінного від теорій російських революціонерів.

Публіцист заперечував можливість перенесення марксизму на український ґрунт. Драгоманівська соціалістична концепція базується на принципі федералізму. Головними її ідеями є повна рівність недержавних націй з державними, організація для кожної з них спеціального корпусу діячів політичного та соціального звільнення, пропаганда визвольних ідей усіма мовами. На відміну від російських соціалістів, українські не могли ігнорувати необхідність політичних змін, оскільки їх народ не тільки соціально, але й національно пригнічений.

Однією з головних історичних обставин, що зумовлює особливість українського соціалізму, за М. Драгомановим, є те, що в Україні соціальне розшарування населення відповідає його поділу на національності, відтак, в Україні соціальне визволення неможливе без вирішення національного питання. У газеті “Вольное слово” публіцист обґрунтовував думку про визначну роль українців у поширенні соціалізму в Росії.

Четверта частина розділу – “М. Драгоманов-публіцист у дискусії про польське питання”. Концепція польського історичного легітимізму в ХІХ ст. стала одним із важливих чинників формування української національної ідентичності. Польське питання було важливою складовою публіцистичних виступів М. Драгоманова у “Вольном слове”. Згідно з його концепцією, розв’язання польської проблеми можливе лише за умови розмежування Польщі історичної та етнічної. На думку М. Драгоманова, і російськими, і польськими патріотами керують централістично-державницькі звички, властиві їм як представникам “історичних” націй. Саме через це ні росіяни, ні поляки не можуть складати ядро східноєвропейської федерації, у межах якої М. Драгоманова пропонує автономію кожній країні, у тому числі й етнографічній Польщі.

У розділі п’ятому – “Аксіологічний аспект полемічного дискурсу М. Драгоманова з російськими соціалістами в публіцистиці “Вольного слова” – встановлено, що одна з головних причин конфлікту між М. Драгомановим і російськими соціалістами лежала в площині аксіології. “Вольное слово” лише увиразнило суперечності в їхніх поглядах на етику політичної боротьби, які виявлялися ще з кінця 1870-х рр., часу, коли М. Драгоманов уперше мав можливість зіткнутися з моральними настановами російської політичної еміграції.

У першому підрозділі – “Погляди на терор у публіцистиці М. Драгоманова та російських соціалістів” – відбито дискусію “Вольного слова” й соціалістичних газет з приводу політичних убивств. 1878 рік був початком масових терористичних виступів партії “Земля и воля”. Прийнявши політичні вбивства у свою практику, “Земля и воля” відмовилася від ходіння в народ і соціалістичної пропаганди як методів, що не виправдали себе. Газети “Народная воля”, “Листок Народной воли” демонстрували прийняття народовольцями терору як головного способу політичної боротьби. “Народная воля” наполягала на тому, що політичні вбивства слід розцінювати не як злочини, а як виконання революціонерами громадянського обов’язку перед народом.

М. Драгоманов був першим і довгий час єдиним авторитетним публіцистом у політичній еміграції, який виступав із запереченням терору як принципу політичної боротьби. Він не відразу розгледів його небезпеку, але в міру того, як політичні вбивства з актів самозахисту перетворювалися на доктрину революційної діяльності, позиція М. Драгоманова щодо цього ставала категоричною. У брошурі “Терроризм и свобода, муравьи и корова” (Женева, 1880) він уже твердо заявив: терор не може бути включений до системи політичної боротьби. Після вбивства Олександра ІІ М. Драгоманов видав брошуру “Le tyrannicide en Russie et l’action de l’Europe Occidentale” (“Тирановбивство в Росії і поведінка Західної Європи”, Женева, 1881), де довів, що терор як акт самозахисту, помсти за приниження своєї чи чужої гідності й терор як принцип політичної боротьби – засадничо різні явища.

“Вольное слово” увиразнило позицію М. Драгоманова, що привело до його розриву з російською соціал-демократією. У багатьох публікаціях він обґрунтовував згубність цього методу для самого соціалістичного руху, наголосивши, що виправдання терору призводить до падіння моральних орієнтирів не тільки в партійному середовищі, але й у соціумі в цілому.

У другому підрозділі – “Вольное слово” і російська соціалістична еміграція: дискусія про етику політичної боротьби” – досліджено викриття М. Драгомановим диктаторських тенденцій російських соціалістів.

Ідея “захоплення влади” стала головним пунктом програми “Народной воли” після вбивства Олександра ІІ. Партійний егоцентризм народовольців дозволяв їм однозначно ототожнювати служіння інтересам народу зі служінням ідеї соціалістичної революції. Лише одна сила здатна вивести Росію з кризи, переконували народовольці, – їхня партія. Запорукою успішної реалізації своєї місії “Народная воля” проголошувала партійний централізм. Централізм соціалістичної партії, наполягали революціонери, особливо важливий у Росії, де їм доводиться боротися з великою централізованою державою.

“Вольное слово” було єдиним періодичним виданням, яке на той час виступило з критикою централізму й партійної диктатури народовольців. Статті М. Драгоманова (“Историческая Польша и великорусская демократия”, “Нечто о чистоте средств”, “Народная воля” о централизации революционной борьбы в России”, “Нравственность и мужество в обвинениях в шпионстве”, “М.А. Бакунин о правде и нравственности в революции”, “Обаятельность энергии”) слід вважати прогнозом наслідків застосування “етики” революційного деспотизму, зробленим задовго до того, як ці наслідки стали очевидними.

Журналістський урок М. Драгоманова полягав в утвердженні думки про те, що кожна революційна сила набуває вигляду тієї держави, у якій народжується і проти якої змагається. З цього випливав глибокий теоретичний висновок про те, що вся боротьба революційних сил ведеться не за поліпшення способу й форм життя народу, а насправді за владу: змінити форми життя революціонери не спроможні, бо вони є породженням своєї питомої країни. Російські соціалісти, виховані в поліцейській державі, були плоть від плоті і кров від крові її, виявляли цілковиту неспроможність вийти за межі свого національного дискурсу.

На цій підставі в публіцистиці М. Драгоманова була сформульована концепція марності революційної боротьби, і потреби натомість безкінечної еволюційної роботи, яка тільки й здатна привести людство до нової якості, народити здорове громадянське суспільство.

Діалогу з російськими соціалістами в М. Драгоманова не вийшло. Українська м’якість, толерантність, шляхетність наштовхнулися на російську категоричність, нетерпимість, войовниче заперечення. М. Драгоманов був оголошений відкритим і злісним ворогом російського революційного руху власне лише за те, що насмілився висловити свою точку зору, прагнув застерегти суспільство й самих революціонерів від згубного розуміння способу досягнення своїх завдань.

Публіцистика М. Драгоманова доводить, що шляхи української та російської революційної демократії розійшлися не в 1917 році, а насправді набагато раніше, в 1881 – 1883 роках, про що свідчить досвід “Вольного слова”.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Засноване як нелегальне загальноросійське видання, “Вольное слово” поступово стало служити спеціально українським цілям. З травня 1882 р. – коли фактичним редактором став М. Драгоманов, – газета остаточно перестала бути “всеросійським” органом і набула виразно українського національного характеру: і за змістом, і за програмою, і навіть за складом авторів. Інтереси України було представлено на сторінках “Вольного слова” так усебічно й послідовно, як до цього вони не розглядалися ні в українській журналістиці, ні в публіцистиці самого М. Драгоманова. Це дозволяє зробити висновки про роль “Вольного слова” як важливого чинника самоідентифікації українства, яка, на нашу думку, полягає в наступному.

На сторінках цієї газети М. Драгоманов – уперше в українській і російській публіцистиці – дав широке й багатоаспектне визначення поняття “політична свобода” як запоруки національного й соціального звільнення українства. На початку 1880-х рр. необхідність боротьби за політичну свободу в Росії була визнана й російськими соціалістами – зокрема народовольцями й чорнопередільцями. Проте розуміння цього поняття М. Драгомановим і російськими соціалістами виявилося цілком відмінним, що й стало однією з причин їхнього розриву. Український публіцист на сторінках “Вольного слова” обґрунтував абсолютну цінність політичної свободи як поняття, що включає в себе дві головні складові: особисті права людини й громадянина та самоврядування. Реалізація цього ідеалу, за М. Драгомановим, мусила гарантувати українцям і національну незалежність, і соціальне звільнення. Натомість у російській нелегальній періодиці ідеї централізму, національного шовінізму, “народного самодержавства” домінували над ідеєю політичної свободи.

Однією з провідних ідей драгоманівської публіцистики женевського періоду є необхідність самостійності українського соціалістичного руху, його незалежності від російського. М. Драгоманов розвивав цю ідею ще наприкінці 1870-х рр., на сторінках “Громади”, проте найбільш ґрунтовно її було викладено саме в газеті “Вольное слово”. Драгоманівська концепція українського соціалізму враховувала особливості національної ментальності та історично зумовлену суспільно-політичну ситуацію в Україні, ґрунтувалася на пріоритеті прав особи, а не на торжестві ідеології.

У газеті “Вольное слово” М. Драгоманов визначив шляхи розв’язання польського питання. Розгляд української справи в українському, а не польському й не російському контексті був важливим чинником формування політичної свідомості української нації.

“Вольное слово” було єдиним нелегальним виданням, що систематично виступало з критикою методів діяльності російських революціонерів. У цій газеті М. Драгоманов виклав свої погляди стосовно етики політичної боротьби, і цей аспект його полеміки з російськими соціалістами засвідчив несумісність шляхів української та російської революційної демократії задовго до того, як це було підтверджено в історичній перспективі.

Заслугою М. Драгоманова як публіциста “Вольного слова” є введення поняття “українська нація” в площину політичних реалій, усупереч етнічному, культурно-мовному розумінню цього поняття, властивому тогочасній вітчизняній інтелектуальній традиції. Виїжджаючи за кордон у 1876 р., він мав на меті організувати українське соціалістичне видання, котре мало б для української інтелігенції таке ж значення, як для росіян закордонний часопис П. Лаврова “Вперед!”.

Збірники “Громади” не могли повною мірою відігравати цю роль – передусім через відсутність належного фінансування. “Громада” виходила нерегулярно, з великими часовими інтервалами, вона не в змозі була виконувати інформаційну функцію. Автором переважної більшості матеріалів був сам М. Драгоманов, і ця публіцистика була розрахована майже виключно на підготовленого українського читача. Відтак, “Громада” мала досить обмежену цільову аудиторію і в цілому була виданням внутрішньо українським, неспроможним вийти поза ці межі.

На нашу думку, ідею закордонного українського політичного видання М. Драгоманов реалізував у “Вольном слове”. Саме завдяки цій газеті українська емігрантська журналістика перестала бути “річчю в собі”. “Вольное слово” відстоювало українські інтереси в незрівнянно більш широкому, ніж “Громада”, контексті – загальноросійському та навіть європейському. Ця газета знаходилася в одній ніші з російськими нелегальними виданнями й порівняно з ними була набагато якіснішим і конкурентоспроможнішим виданням – як за стабільною періодичністю, так і за змістовим наповненням.

І “Народная воля”, і “Черный передел” за змістом були виданнями вузько партійними, а відтак, їхня програма визначалася програмою певної соціалістичної фракції. “Вольное слово” не репрезентувало жодне з соціалістичних угрупувань, його метою була агітація на користь встановлення в Росії політичної свободи, видання кваліфікувало себе як “вільна трибуна для всіх опозиційних елементів”. Відтак, “Вольное слово” працювало в режимі діалогу, тоді як російські соціалістичні видання (не лише народовольців і чорнопередільців – початку 1880-х років, а й ті, що представляли інші соціалістичні фракції наприкінці 1870-х рр., – “Вперед!” П. Лаврова, “Набат” П. Ткачова) були односторонніми, монологічними.

Газета мала досить потужні джерела фінансування, що робило її винятковим явищем і в загальноросійській, і в українській нелегальній періодиці того часу. “Вольное слово” протягом майже двох років стабільно виходило з періодичністю спочатку один раз на тиждень, а з травня 1882 р. – двічі на місяць; загалом вийшло 62 числа газети. Жодне з російських нелегальних видань початку 1880-х рр. не мало такої стабільності.

Таким чином, “Вольное слово” являє собою чи не перший в історії вітчизняної журналістики приклад, коли на ринку періодичної преси російські видання виявилися неспроможними скласти конкуренцію українській газеті.

Стабільність матеріальної бази та періодичність, а відтак, і можливість газети оперативно реагувати на поточні події дозволяє говорити про унікальний в історії вітчизняної журналістики випадок, коли українське видання, практично не обмежене ні коштами, ні цензурою, досить тривалий час мало змогу виконувати власне національні завдання, і не у внутрішньо національних межах, а, по суті, на міжнародному рівні.

Отже, маємо всі підстави вважати “Вольное слово” визначним явищем історії української журналістики, як досі наша історія преси розглядає у своєму обсязі такі російськомовні видання, як “Украинский вестник”, “Киевский телеграф”, “Киевская старина”, які зі зрозумілих причин видавалися російською мовою, але внутрішньо були українськими. Якщо врахувати, що українське національне питання вперше з такою гостротою ставилося М. Драгомановим на сторінках газети “Вольное слово”, очевидною стає її роль у процесі формування ідеології українського національного відродження.