СЕМАНТИКО-ГРАМАТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМПЕРАТИВА СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовані вибір теми, її актуальність, сформульовані мета і завдання, визначені об’єкт та предмет дослідження, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про публікації дисертантки та апробацію роботи.

У першому розділі – “Проблема імператива у мовознавстві” – про­аналізовано погляди на імператив у традиційній граматиці, вказано на здобутки і втрати узагальненого підходу (без урахування комунікативної спрямованості) до вивчення імператива – кому­нікативної одиниці, пристосованої мовною системою для передання апеляційного волевиявлення.

Вивчення імперативних форм у їх власне категорійному значенні та транспозиційних виявах зумовили неоднозначне трактування ім­ператива: від заперечення наявності в імператива значення особи (Ф.Буслаєв, Г.Павський), розгляду імперативних форм як маркера власне другої особи (К.Аксаков), до вилучення імператива з категорії способу й приписування йому функції “загальної особової форми дієслова” (М.Некрасов), останній підхід розкритикував О.Потебня.

На початку ХХ століття з’являються концепції імператива Р.Якобсона та М.Трубецького: Р.Якобсон порушує питання “ко­ре­ля­ції співучасті”, властивої першоособовим формам множини імпе­ра­ти­ва, можливості передання близькості стосунків між людьми імпе­ра­тив­ними формами; М.Трубецькой заперечує “безособовість” імператива, здійснює спробу власної інтерпретації парадигми наказового способу.

Уже в той час Р.Якобсон, розвиваючи погляд О.Шахматова, наголошує на пристосуванні імператива до виконання апеляційної функції та близькості за цією ознакою до вокатива. На думку В.Виноградова, імператив перебуває на периферії дієслівної системи, оскільки його притягують вигуки. Важливі досягнення традиційного мовознавства – початкові вияви функціонального підходу до визна­чення статусу імператива в системі мови, вираження ним спеціальної апеляційної функції.

Виникнення і розвиток семантичного підходу до аналізу мовних явищ, урахування чинника мовця при описі мовних одиниць змінили і стан вивчення імператива – саме дієслова наказового способу як репрезентанти комунікативно-граматичної категорії стають об’єктом дослідження у багатьох лінгвістичних напрямах.

Однак низку проблем і досі не вирішено. Дискусійним зали­шаєть­ся питання побудови парадигми дієслівних форм наказового способу. Традиційний підхід – п’яти- або шестичленна структура імперативної па­радигми, побудована за зразком парадигми дійсного способу: при­бічники обґрунтовують свою позицію тим, що до ситуації імпе­ра­тивного волевиявлення входять і ті комунікативні акти, у яких особа потенційного виконавця спонукуваної дії не бере участі в розмові. Такий підхід не влаштовує мовознавців, які вважають принциповим збіг особи адресата мовлення та потенційного виконавця дії, оскільки в іншому випадку волевиявлення не отримує свого виконавця, а отже, наказ не може бути реалізований. За їх переконанням, імперативна парадигма може включати лише ті форми, у яких чітко виражена апеляційність, а саме другоособові форми однини та множини, а також першоособову форму множини, оскільки волевиявлення, передане нею, стосується саме адресата мовлення, а не адресанта, який братиме чи не братиме участі у спільній дії, до якої спонукає свого співрозмовника.

Сучасному мовознавству властивий новий підхід до вивчення імператива: спроба опису функціонально-семантичних еквівалентів імперативного та оптативного речень, що ґрунтується на ознаці адресованості / неадресованості мовлення. Такі дослідження, на нашу думку, сприяють подальшому розмежуванню цих функціонально різних комунікативних одиниць і перешкоджають змішуванню їх компонентів у рамках однієї парадигми, яку видають за парадигму імператива.

Перспективним для з’ясування семантико-граматичної сутності ім­пе­ратива вважаємо підхід з позиції граматики апеляції. Виокрем­лен­ня одиниць, пристосованих до передачі апеляційного мовлення, встановлення їх граматичних та синтаксичних особливостей дозволяє чіткіше вирізнити форми імперативної парадигми, описати власне семантичний та семантико-синтаксичний яруси речення з пре­ди­катом-імперативом, особливості предикативного зв’язку в цьому реченні, а також семантичні типи предиката-імператива.

У другому розділі – “Семантика імператива та його статус у сис­темі граматичних категорій” – описано диференційні семи імпе­ра­тива: ‘адресованість’, ‘волевиявлення’, ‘спонукання’, ‘каузація’, ‘по­­тенційність дії’, ‘повинність’ / ‘необхідність’ та, за умови на­яв­но­сті її в меті комунікації, ‘бажаність’. Визнання чи заперечення домі­нан­­тної ролі семи ‘адресованість’ і є “каменем спотикання” при ви­зна­ченні складу парадигми дієслів наказового способу. Наявність адресата мовлення є обов’язковим компонентом ситуації воле­вияв­лення, що передбачає внесення змін у позамовну реальність через спонукання до дії адресата мовлення. Апеляційність настільки влас­тива імперативу, що імперативні речення у більшості випадків вживають без називання особи, якої стосується спонукання: ця особа, зазвичай, зрозуміла з контексту чи з ситуації.

Сема ‘волевиявлення’ як обов’язковий компонент семантики ім­пе­ра­тива фіксує ситуацію вольового впливу на адресата мовлення іні­ціа­тором внесення змін – мовцем. Сема ‘спонукання’ вказує на мету вживання імперативного речення – внесення змін у позамовну си­туацію через спонукання адресата мовлення до дії, яка адресантові мовлення видається необхідною чи можливою за умов, що склалися на момент комунікації.

Будь-яке волевиявлення передбачає зміну дії чи стану по­тен­цій­ного виконавця імперативного спонукання, тобто адресоване воле­ви­яв­лення є тією причиною, “механізмом”, який “запустить” подальшу дію адресата мовлення як реакцію на почуте волевиявлення ад­ресанта, а отже, сема ‘каузації’ таки входить до семантичного складу імператива. Навіть якщо адресат не візьметься за виконання спонукуваної дії, все одно певна реакція на почуте волевиявлення адресанта буде виявлена чи то через дію, чи словесно, чи подумки.

Кожне адресоване волевиявлення містить у собі сему ‘по­тен­ційності дії’, оскільки за своїм значенням нагадує “пружину”, якою буде приведено в дію задум мовця. Звичайно, залежно від реакції адресата дія може стати реальністю, а може залишитися неви­конаною, проте, як вже було сказано раніше, певний наслідок воле­виявлення мовця таки матиме.

Семи ‘повинність / необхідність’ більше стосуються адресата мовлення та відображають стосунки, які склалися поміж адресантом та адресатом. Уживання імператива передбачає залежність адресата мовлення від мовця або усвідомлення ним необхідності виконання спонукуваної дії.

Сему ‘бажаності’ вважаємо непостійною у складі семантики імператива: імператив не завжди передає бажану для мовця дію, ним адресант може давати дозвіл на виконання дії, яка не входить у коло бажаних для нього.

Традиційний поділ модальності на об’єктивну та суб’єктивну не відображає всієї палітри ставлення суб’єкта мовлення до того, про що йдеться у повідомленні. Якщо перебувати в рамках такого підходу до тлумачення семантичних складників модальності, то за її межами опи­няться синтаксичні конструкції, за допомогою яких мовець пе­редає своє волевиявлення з метою спонукати до дії адресата мовлення або передати своє побажання щодо подій позамовної реальності. Ім­пе­ративне, а разом з ним й оптативне речення виходять за межі кла­сичного поділу модальності на об’єктивну та суб’єктивну й фор­мують свій особливий підтип модальності речення – модальність волевиявлення.

У такому разі імператив входить до семантико-граматичної кате­го­рії модальності, а власне до її підкатегорії – модальності воле­ви­явлення, якою мовець передає свій вольовий вплив на адресата мов­лення (у випадку з адресованим волевиявленням), повідомляє про влас­ний намір змінити навколишню реальність або висловлює ба­жання, через втілення якого світ набув би тієї ознаки (якості), яка необхідна мовцеві в цей момент.

По-особливому в імперативі виражено також ознаку реальності / ір­реальності. Деякі мовознавці (О.Володін та В.Храковський, В.Бондаренко, В.Панфілов) заперечують належність цієї ознаки імперативу й на цій підставі виводять його за межі категорії способу.

Неопозитивне (за О.Бондарком) відношення, яке виникло між трьома основними (класичними) дієслівними способами, можна пояс­ни­ти різним комунікативним призначенням цих граматичних кате­горій. Якщо умовним способом передають гіпотетичну реальність, яку мовці мислять як таку, що може відбутися / не відбутися в дій­сності залежно від певних умов, то наказовий спосіб передає на­сам­перед апеляційне спонукання до дії, яка відбудеться / не відбудеться за­лежно від реакції на волевиявлення адресата.

Під час змалювання подій за допомогою форм умовного способу до уваги беруть певну умову, виконання / невиконання якої і є при­чи­ною реалізації / нереалізації наміру мовців. Окрім того, умовний спосіб не пов’язаний так тісно з актом комунікації, як спосіб на­ка­зо­вий. У процесі передачі волевиявлення діють інші фактори зміни по­за­мовної дійсності, аніж при використанні дієслова в дійсному чи умовному способах. При цьому актуалізуються й соціальні чинники, тому можлива заміна власне імперативного речення його фун­кціо­нально-семантичними еквівалентами, що дає підстави говорити про семантико-граматичну категорію імперативності, яка виконує в мові важливу функцію – апеляції до співрозмовника з проханням чи ви­мо­гою внести зміни до навколишньої реальності відповідно до задуму мовця. Ірреальність імператива почасти схожа на ірреальність форм майбутнього часу семантикою протікання названої дії після моменту мовлення, але вона ще несе в собі елемент волевиявлення мовця, тобто на відміну від ірреальності майбутнього часу ірреальність імператива – суб’єктивно-об’єктивна із закладеною в ній потенційні­стю дії, що реалізує суб’єктивний вплив мовця на адресата, який і втілить задум (намір) у дійсність.

Ірреальність імператива, на відміну від ірреальності, вираженої умовним способом, спрямована в майбутнє, проектується в момент комунікації, тобто ситуація вживання дієслова наказового способу тісно пов’язана з моментом мовлення, і через називання адресата мовлення – потенційного виконавця спонукуваної дії – з’єднується з позамовною реальністю. Події, передані умовним способом, пов’язані з виконанням, а радше невиконанням певної умови і не мають тісного зв’язку з особою; реалізація дії, названої імперативом, повністю залежить від її потенційного виконавця – адресата мовлення.

Своєрідною є й взаємодія імператива з граматичною категорією часу.  Категорія способу й категорія часу перебувають у двох різних площинах, на підставі чого в сучасному мовознавстві з’явилася теорія про винесення дійсного способу за межі граматичної категорії способу через повне пристосування його форм до передання часового перебігу подій, про які повідомляють. Імперативу властива пре­зентно-футуральна спрямованість, оскільки дія, передана дієсловом у формі наказового способу, в момент волевиявлення має потенційну спрямованість на її реалізацію в майбутньому. Цю особливість імператива можна проілюструвати схемою:

                                     Мм          імператив (ірреальність)

 

      Чм-                  реальність                                        Чм+

                                       Чт 

Мм – момент мовлення;                    Чт – час теперішній;

Чм- – час минулий;                            Чм+ – час майбутній.

Таку часову спрямованість імператива підтверджує й можливість передачі спонукання за допомогою дієслівних форм майбутнього часу, причому особа суб’єкта дії такого функціонування часових форм лише друга, тобто особа адресата мовлення, що повністю відображає функціональне призначення імператива.

У третьому розділі – “Парадигма імператива” – з урахуванням особливостей функціонально-семантичного призначення форм, які традиційні граматики включають до парадигми дієслівних форм наказового способу, подано обґрунтування включення другоособових імперативних грамем однини / множини, першоособової форми множини та непристосованість до передання власне наказового значення аналітичних форм з частками хай / нехай.

Для вираження адресованого волевиявлення мовна система пристосувала спеціальні грамеми. Мінімальна морфологічна струк­тура – основа лексеми – у більшості дієслів, які передають адресоване волевиявлення формою дієслова 2-ої особи однини наказового способу, свідчить про найефективніше пристосування імператива до комунікації, а отже, і його дієвість: мінімалізація мовленнєвої кон­струкції сприяє її швидшій передачі мовцем і, відповідно, швидшому сприйняттю адресатом. Аглютинативність аналізованих форм імператива підтверджує версію про давність цих форм та їх адаптацію до умов комунікації, за яких здійснюється волевиявлення. Ця риса притаманна значній частині українських дієслівних форм 2-ої особи однини / множини.

Аналіз функціонально-семантичної специфіки так званих ана­лі­тичних форм доводить, що ці форми призначені для передачі бажання мовця й лише за відповідних контекстних умов можуть слугувати для неадресованого волевиявлення мовця з метою спонукання до дії особи / осіб, відсутніх при комунікації. Лише за наявності особи – адресата мовлення, який потенційно може передати волевиявлення мовця його безпосередньому виконавцеві, аналітичні форми з частками хай / нехай можуть фіксувати передачу спонукання особі (особам), що не беруть участі у спілкуванні. Тоді адресат мовлення виконує функцію не лише “отримувача” вольового впливу, а й з’єднувальної ланки між мовцем та особою, яка повинна реалізувати його волевиявлення.

На особливу увагу заслуговують форми, що функціонують в ук­раїнській мові для передання “самоспонукання”, тобто ситуації, коли мо­вець є ініціатором дії, адресатом волевиявлення та його без­по­середнім виконавцем. Найдієвішою та найпоширенішою наказовою ситуацією такого роду є ситуація “роздвоєння” особистості мовця й передача самоспонукання через другоособову форму імператива, дієслова дійсного способу та інфінітив. Конструкції з частками хай / нехай, які дехто з граматистів включають до парадигми дієслова наказового способу, швидше передають бажання мовця, виконання якого пов’язане з дією адресата мовлення. Оптативність цих конструкцій нашаровується на умовність: А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі (І.Нечуй-Левицький), що ще раз підтверджує тезу про непристосованість аналітичних форм для передання волевиявлення мовця, тотожного функціонально-семан­тичному призначенню імператива.

Конструкції з десемантизованим дієсловом давай, давайте, які передають волевиявлення мовця у функціонально-семантичному полі імператива, автори вважають русизмами.

Четвертий розділ – “Семантико-синтаксична характеристика предиката-імператива” – присвячено аналізу речень з предикатом- імперативом. На власне-семантичному рівні таке речення матиме вигляд: Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), бо я (мовець) хочу або вважаю за потрібне (можливе), щоб дія відулася, так що ти (адресат мовлення) слухатимеш і реагуватимеш. При переході на семантико-синтаксичний рівень відбувається редукція компонентів вихідної конструкції, змінюється сполучниковий зв’язок між складниками: Я (мовець) говорю, наказую, повідомляю тобі (адресатові мовлення), щоб ти (адресат мовлення) діяв. Між частинами проекції встановлюються цільові відношення, що повністю передає функціональне призначення речень з предикатом-імперативом. На формально-граматичному ярусі зникає особа мовця, увага акумулюється на самому моменті волевиявлення: Адресате, дій!

Після опису семантичних типів предиката-імператива, зокрема з’ясовано, що найпродуктивнішими для передачі адресованого волевиявлення є дієслова зі значенням дії, оскільки їх уживання в реченні передбачає наявність живої істоти – потенційного виконувача спонукуваної дії. Доволі поширене вживання у функції імператива акціонально-локативних предикатів, щоправда, тісна залежність імперативного висловлення від ситуації мовлення не “сприяє” заповненню всіх валентних місць, які вони відкривають. Решта семантичних типів предикатів при вживанні в імперативному реченні зазнає певних семантичних змін: предикати процесу отримують значення спонукуваної дії, хоча сам цей предикатний тип не передбачає активного виконавця дії: Сійся-родися, Колосом розвийся, Засівайся, ниво, людям на добро (В.Симоненко); суб’єкт предикатів стану внаслідок сполучення з предикатом-імперативом набуває рис “потенційної активності”: Отже, будь спокійна, не піддавайся тривозі (В.Винниченко). Можливість уживання аналізованих пре­ди­катних типів в імперативному висловленні зумовлена певною їх мета­форизацією: Ярій, душе, ярій, а не ридай (В.Стус). Окремі предикати процесу, пов’язані з якісними змінами, що відбуваються з людьми, у момент волевиявлення набувають семантики потенційно активного виконувача спонукуваної дії: Не журіться, то щастя віщує! (Леся Українка).  Предикати стану передають не так спо­ну­кан­ня до дії, як бажання мовця, що й дозволило вживати ці конструкції для етикетних формул: – Оставайсь здорова (Т.Шевченко), а також емотивних конструкцій, де адресованість повністю відсутня, а до­мі­нує емоційна напруга мовця: Будь проклятий навіки, Чорте-зі-Свічечкою! (М.Стельмах). Невиразно виявляється імперативність у предикатах якості: вони набувають рис предикатів процесу чи стану. 

Особливість семантико-синтаксичної валентності предиката-імпе­ратива в тому, що позицію суб’єктної синтаксеми заповнює іменник у формі кличного відмінка, а більшість валентних місць залишається незаповненою через значний вплив на побудову синтаксичної конструкції позамовних чинників.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження.

Імператив є важливою комунікативною мовною одиницею, за допомогою якої мовець спонукає адресата мовлення до здійснення / не­здійснення певних дій, які, на думку мовця, є потрібними чи мо­жли­вими на певний часовий момент післякомунікативної дійсності. Таким чином мовець каузує дію адресата мовлення, яка може бути зреалізована залежно від реакції адресата після моменту мов­лен­нє­во­го волевиявлення. А це позначається на ситуації волевиявлення зага­лом (їй притаманний ряд специфічних ознак: наявність адресанта та адресата мовлення, можливість мовця скористатися саме імпера­тив­ними реченнями для залучення до дії співрозмовника тощо) та на семантико-граматичній характеристиці імператива зокрема.

Ситуацію мовленнєвого волевиявлення важко включити в рамки традиційного поділу модальності на об’єктивну та суб’єктивну, де місце імператива, згідно з сучасними мовознавчими теоріями, – серед виявів власне об’єктивної модальності. Імперативові, на відміну від інших складників категорії способу, притаманні суб’єктивно-об’єк­тив­ні риси, адже дія, названа імперативом, у момент його вислов­лення є витвором уяви мовця, а отже, про об’єктивну модальність не йдеться. Через уживання імперативного речення мовець не передає свого ставлення до об’єктивної дійсності, він проектує зміни у поза­мовній дійсності внаслідок вольового впливу на адресата мовлення, і саме вольовий момент, притаманний імперативному реченню та його функціонально-семантичним еквівалентам, повинен бути врахований для характеристики модальності цих синтаксичних конструкцій. Зміст комунікативної ситуації волевиявлення адекватно описує термін волюнтативна модальність.

Специфіка ситуації вживання імператива породжує й особливість ча­сового вияву наказового способу та його здатності передавати реаль­ність / ірреальність дії: будь-яка дія чи набуття ознаки, озвучені мовцем у значенні волевиявлення – спонукання до дії адресата мов­лен­ня – уже через особливість комунікативної ситуації набувають оз­нак потенційності та спрямованості в майбутнє. Інколи мовець сам визначає час виконання каузованої дії.

Імперативові притаманна також ірреальність, оскільки дія, названа ним, до моменту комунікації і частково під час його тривання існує лише у свідомості мовця. Внаслідок озвучення каузованої дії бачення зміни позамовної ситуації мовця стає відомим щонайменше одній особі – адресатові мовлення, який і є ланкою, що реалізує чи не ре­алі­зує названу дію після отримання спонукання. Ірреальність дії, пере­дана імперативом, спрямована на можливість її реалізації в май­бут­ньо­му, елементом реальності в ситуації волевиявлення є особа ад­ресата мовлення – потенційного виконавця спонукуваної дії.

Можливість передання спеціалізованими дієслівними формами наказового способу, насамперед 2-ої особи однини / множини, об­умов­лена й специфікою їх семантичної структури, яка через пре­ди­катив у формі імператива відбилася й на самій ситуації во­ле­вияв­лення. Імперативові властиві семантичні ознаки, за допомогою яких носій української мови ідентифікує дієслово чи пристосовану для вольового впливу лексему як волевиявлення мовця. Насамперед це ‘адресованість’: лише за умови врахування фактора наявності ад­ре­са­та мовлення імперативне речення набуває осмисленості щодо його вживання, адже адресат – це та особа, якої стосується спонукувана дія і яка може виконати спонукання реально (для чого і використовують, у більшості випадків, наказове речення). При транспозиції імператива в інші способи сема ‘адресованість’ зникає чи стає неактивною, що спричинює активізацію інших (другорядних) сем імператива, осо­бли­во семи ‘повинність’. Мета застосовування мовцем імперативних кон­струкцій – вплинути на адресата мовлення для залучення останнього до виконання потрібної мовцеві дії, а отже, імперативові притаманні такі семантичні ознаки, як ‘волевиявлення’, ‘спонукання’ та ‘ка­уза­ція’. Виголошене імперативне речення за наявності його потен­цій­ного виконавця набуває ознак потенційності, тобто можливості реалі­зації в позамовленнєвій дійсності. Уживання саме імперативних кон­струкцій можливе за наявності у стосунках між мовцем та адресатом мовлення (така умова може бути спровокована й ситуацією мов­лен­ня) відчуття повинності адресата щодо мовця (між ними може вини­к­ну­ти й необхідність у вчиненні адресатом мовлення спонукуваних мовцем дій, спричинених позамовними реаліями). Необов’язковою семан­тичною ознакою імперативного висловлення є бажання мовця щодо виконання адресатом мовлення спонукуваної дії, оскільки адресоване волевиявлення може передавати лише згоду мовця на виконання дії, потрібної власне адресатові.

У розв’язанні проблеми побудови особової парадигми дієслів на­ка­зового способу сучасного мовознавства суперечливим є питання збігу / незбігу в одній особі адресата й потенційного виконавця спо­ну­ку­ваної дії. Уведення до парадигми дієслів наказового способу третьо­особових аналітичних форм значно розширює не лише семантику імперативності, а й змінює інтерпретацію ситуації воле­вияв­лення. Для передання адресованого волевиявлення мовною системою були створені спеціальні морфологічні форми фузійної та аглютинативної природи, що сприяло мінімалізації процесу мов­лен­нє­вого воле­виявлення. Це цілком логічно, якщо взяти до уваги, що саме волевиявлення у більшості випадків породжує позамовна си­ту­а­ція, яка потребує миттєвого вирішення. Ускладнює ситуацію не­пря­мого волевиявлення й потреба в адресатові мовлення, який зможе передати спонукання мовця його безпосередньому виконавцеві.

Окрім того, семантика самих аналітичних конструкцій, які вклю­ча­ють до імперативної парадигми, у своїй значеннєвій структурі про­відною має сему ‘бажання’, яка, до речі, поширюється не лише на мовця, а й на адресата мовлення та потенційного виконавця, не присутнього при розмові. Ця сема є факультативною у семантиці самого імператива.

Таким чином, за семантикою та специфікою морфологічної бу­до­ви найбільш повно ситуацію мовленнєвого волевиявлення передають дієслівні форми наказового способу 2-ої особи однини / множини та 1‑ої особи множини. Щодо імператива спільної особи, то спонукання, передане такою конструкцією, більшою мірою стосується адресата мов­лення, оскільки сам мовець уже до виголошення спонукання залу­чив себе до потенційних виконавців волевиявлення, а значить, сема ‘ад­ресованість’ властива й цим морфологічним формам. Аналітичні форми своєю семантикою та значною залежністю як від позамовної ситуації, так і від контексту самої фрази, перебувають на периферії категорії імперативності, тому ми не бачимо підстав для включення їх до парадигми дієслівних форм наказового способу.

Більшість волевиявлень спричинює позамовна ситуація, а це по­зна­чається й на структурі імперативних речень, які зазвичай є фор­мально й семантично неповними. Специфічними є й проекції ім­пе­ра­тив­ного речення на власне семантичний та семантико-синтаксичний рівні. Повне відображення ситуації волевиявлення є складною син­так­сичною конструкцією з двома суб’єктами дії: мовцем – як ор­гані­за­тором волевиявлення та адресатом – потенційним виконавцем спонукуваної дії. Взаємопов’язаність складників ситуації воле­вияв­лен­ня відтворюють сполучники складного речення-проекції, які вна­слі­док семантико-структурної редукції трансформуються у цільовий сполучник, що передає мету функціонування імперативного речення.

Способовість предиката, а саме – його приналежність до нака­зо­во­го способу, не могла не позначитися на можливостях його лексичного наповнення та семантичних типах. Обов’язкова наявність адресата – потенційного виконавця спонукуваної дії – навіть при вживанні у зверненому мовленні до неживих предметів чи явищ природи, таким чином, “оживлює” їх. Можливість метафоризації розширює коло діє­слів, придатних для передачі волевиявлення мовця. Проте у формі імператива неможливо вживати дієслова, що означають дію, повністю незалежну від волі її виконавця або абстрактну: важити, значити, ваготіти, буйніти, брунитися тощо.

Найбільш придатними для передачі волевиявлення є предикати дії. Поширене й уживання у функції імператива локативних предикатів, особливо процесуально-локативних та акціонально-локативних. Спо­ну­кання до зміни розташування у просторі адресата мовлення не суперечить законам об’єктивної дійсності.

Предикати процесу в особі адресата мовлення іменують вико­нав­ця, а отже, дія, передана ними, отримує свого потенційного реалі­за­то­ра (нехай навіть умовного). Таким чином, суб’єкт дії, переданої ім­пе­ра­тивом-предикатом процесу, із пасивного стає потенційно активним, що передбачає реалізацію спонукуваної дії у майбутньому через вико­нан­ня її адресатом мовлення. Активності набувають і суб’єкти предикатів стану.

Особливість семантико-синтаксичної валентності предикатів імпе­ра­тивного речення – у заповненні місця суб’єктної синтаксеми імен­ником у формі кличного відмінка. Уживання об’єктних синтаксем обумовлює лексема предиката. На цю властивість предиката вплива­ють також позамовні чинники (частіше імперативні речення мають не­повну структурну реалізацію, у якій лише частково заповнені ва­лен­тні місця, утворені валентністю предиката-імператива, оскільки решту інформації співрозмовники отримують з позамовної ситуації або контексту).

Таким чином, проведеним дослідженням з’ясовано, що імператив як пристосована мовною системою для передачі адресованого воле­вияв­лення одиниця має й відповідні граматичні, семантичні та семантико-синтаксичні ознаки: виражає волюнтативну модальність, відображає потенційну ірреальність та презентно-футуральну спря­мо­ва­ність спонукуваної дії, формує особливу систему предикатних типів, яким властива ознака потенційності дії. Парадигму наказового способу, побудовану за функціональним принципом, творять три осо­бові форми: другої особи однини / множини, першої особи множини, яким властива диференційна імперативна сема – ‘адресованість’.