ЕПІТЕТИКА УКРАЇНСЬКИХ ВЕСІЛЬНО-ОБРЯДОВИХ ПІСЕНЬ (СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНИЙ І ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТИ : ЭПИТЕТИКА УКРАИНСКИХ свадебно-обрядовых песен (Структурно семантические и функциональные аспекты

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено наукову новизну, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, описано його джерельну базу та схарактеризовано його методологічні засади, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, а також подано відомості про апробацію роботи та її структуру.

Перший розділ – “Теоретичні засади дослідження епітетики весільно-обрядової поезії” – присвячено з’ясуванню місця та ролі питань міфології, фольклористики, етнології в лінгвістичному аналізі народнопоетичних означень як одного з основних образних засобів українських весільних пісень. У ньому розглядаються особливості пісні як вербального компонента весільного обряду, характеризуються концептуалізовані сфери українського весілля, визначаються напрямки та аспекти аналізу мовного матеріалу. Розділ має 5 підрозділів, які послідовно висвітлюють питання, що є важливими для розв’язання поставлених у роботі завдань і становлять її теоретичне підґрунтя.

У підрозділі 1.1. – “Пісня як вербальний компонент весільного обряду” – наголошено на необхідності розглядати народну пісню і як неодмінний атрибут українського весілля, і як специфічний вербальний компонент весільного обрядового дійства, закорінений у глибинах народної традиції. Свідченням цьому є, зокрема, одна з перших згадок про пісенний супровід весілля та обряду вінчання в “Повчанні Володимира Мономаха” (близько 1117 року).

Особливу значущість словесних текстів весільних пісень засвідчує увага до їх запису з боку відомих збирачів українського фольклору З. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, А. Метлинського, Я. Головацького, Г. Танцюри, П. Чубинського, І. Франка, М. Павлика, Д. Яворницького та ін. Історико-поетичний напрямок дослідження фольклору в цілому й пісенної його частини зокрема у вітчизняній філології започаткували праці О. Потебні. Словесний текст народної пісні як найпоширенішого жанру українського фольклору нерідко ставав об’єктом розгляду і в народознавчих студіях Хв. Вовка, М. Сумцова, Х. Ящуржинського та ін., присвячених проблемам обрядовості та народного побуту.

Тематично українські весільні пісні мають багато спільного з весільно-обрядовими піснями білорусів, росіян, інших слов’янських народів. Однак словесно-образний лад пісні в кожного народу має свою специфіку. Для українських весільних пісень характерні своєрідна тематична спеціалізація та співвіднесення з певними етапами обряду. Серед них виділяються кілька груп із різним функціональним навантаженням: церемоніальні (власне ритуальні), величальні, побажально-символічні, сатиричні, жартівливі. Тексти кожної з таких груп відзначаються своєю символікою й поетикою, у тому числі на рівні означування, проте всі пісні, незалежно від їх тематичних і функціональних особливостей, орієнтовані на цілісну картину весілля як одного з найважливіших сімейних свят.

У весільних піснях сконцентровано важливі відомості про матеріальну й духовну культуру українського народу, про символічний характер означення фауни і флори України, народні звичаї, особливості світосприймання українців. Пісня, що обов’язково супроводжує традиційний весільний обряд, є важливою частиною метамови народної культури, чим і зумовлений постійний інтерес науковців до народнопісенної творчості та її зображально-виражальних засобів.

Підрозділ 1.2. – “Міфо-ритуальні витоки українського весільного обряду” – подає системний виклад поглядів на український весільний обряд крізь призму його зв’язку з ритуалом і міфом та актуалізує питання про міфологічну зумовленість фольклору, зокрема весільно-обрядової поезії.

В українських народних піснях знайшли відбиття міфологічні втаємничення взяття шлюбу, зокрема шляхом формування уявлень про одруження небесних світил та перенесення земного обряду на небо. Проекція властивостей неземних сил, астральних тіл на головних учасників земного весільного дійства зробило шлюб ідеалізованим, визначило його символічний характер. Як зауважує М. Сумцов, певна весільна дія, виникнувши зі стародавніх сімейних відносин як суто побутове явище, протягом багатьох віків поступово відділилась від свого джерела і з живої дії підсвідомо зробилась здійснюваним обрядом, глибоко зріднилася з певним боком власне міфологічного світогляду.

Символіка багатьох означуваних у весільно-обрядовій поезії предметів і явищ здебільшого зберігає зв’язок із міфологічною традицією. Розкриття обрядового смислу різних весільних символів (ворота, барвінок, зозуля, вінок, зоря, камінь, кінь, піч і т. ін.) та символічно позначених епітетів (білий, зелений, золотий, червоний тощо) передбачає звернення до міфології з метою виявлення міфологічних коренів описуваних народнопісенних елементів.

У підрозділі 1.3. – “Концептуалізовані сфери українського весілля” – відзначено, що концептуалізація весільного обряду охоплює такі поняття, як ‘рід’, ‘сім’я’, ‘дівочість’, ‘багатство’, ‘розлука’, ‘чужина’. До концептів у цьому разі відносимо уявлення про різні атрибути весілля (вінок, гільце, коровай, рушник тощо) та обрядодії з їх використанням, а також оцінки тих і тих. Складники означених концептуалізованих сфер характеризуються глибокою архаїчністю й відбивають міфологічні уявлення про магічну силу весільного обряду.

Представлені у весільно-обрядових піснях ритуали слід сприймати як спосіб вираження й знаки любові, вірності, сподівання на щастя, тобто їх можна вважати своєрідними концептуальними категоріями. Український весільний обряд у вербальному своєму компоненті має широкий набір концептуальних знаків, до яких належать назви розпорядників на весіллі, відповідних чинів (староста, дружки, світилки тощо) та численних реалій-символів (посад, коровай, посаг, перезва, перстень, червона калина, голуб і голубка, кінь, скатерть, постіль, дари та ін.), що відбивають особливості народного свята весілля. У концептуалізованій сфері українського весільного обряду важливими елементами вербальної символіки є традиційні народнопоетичні означення. Разом із назвами предметних сутностей вони фіксують у мові особливі події в житті народу, до яких, безумовно, належало одруження. Взаємодія власне обряду та його речових складників з відповідними народними уявленнями та оцінками формує еволюційний семіотичний ряд на одній із своєрідних ділянок української культури, що охоплює весілля в цілому, включаючи і народнопісенний вербальний компонент у всій його структурно-семантичній різноманітності.

Підрозділ 1.4. – “Епітет як зображально-виражальний засіб народної поезії” – присвячено висвітленню питань про ознаку як теоретичну основу поняття епітета, ознаку в мові й культурі, про парадигматику ознак, участь художніх означень у формуванні культурного простору фольклорної картини світу.

Ознака є важливим інструментом пізнання людиною світу, за допомогою ознак здійснюється класифікація та оцінка різноманітних об’єктів дійсності, що пізнаються. Поняття ознаки взаємопов’язане з іншими поняттєвими категоріями: властивість (за функціонуванням), якість (за оцінкою), характеристика (за базовими властивостями). Систематизація ознак можлива шляхом їх класифікації або за характером об’єктів, яких вони стосуються, або за характером самих ознак. Якщо при класифікації ознак за об’єктами особливо важливою є сфера, до якої відноситься ознака (у нашій роботі – обрядові дії, специфіка весілля), то класифікація за характером самих ознак передбачає звернення до онтологічної природи ознаки (колір, форма, розмір, функції тощо) та ієрархічної позиції певної ознаки серед інших. При цьому слід зважати на те, що мова культури нерідко має розходження з концептуальною картиною світу, об’єктивними науковими уявленнями про світ і навіть мовною картиною світу як знаковою моделлю. Виявити такі розходження та з’ясувати особливості символіки народнопісенних означень дозволить, на нашу думку, встановлення парадигматичних відношень епітетних структур (за означуваними й означеннями).

Наше розуміння епітета й різновидів художніх означень у народній поезії ґрунтується на теоретичних положеннях О. Потебні та О. Веселовського, які розвивали традиції давніх поетик. О. Потебня, як відомо, розрізняв два види епітетів: типові, що передають постійну характерну ознаку предмета, та індивідуальні як носії оказіональної ознаки, що є для предмета тимчасовою. О. Веселовський основою епітета вважав метафоричність і класифікував епітети на тавтологічні, пояснювальні, власне метафоричні та синкретичні (“кольорові”). Погляди цих учених визначили напрямок лінгвостилістичних студій фольклорних текстів упродовж багатьох десятиліть, зокрема в українській та російській філології.

Своєрідність епітета як засобу зображальності й виразності в народній поезії відзначалася багатьма вітчизняними дослідниками нашого часу (А. Коваль, Л. Пустовіт, В. Чабаненко та ін.). На особливій естетичній ролі народнопісенних епітетів, насамперед постійних, наголошує С. Єрмоленко у монографії, присвяченій висвітленню питань про зв’язок мови фольклору з мовою літературною. Актуальними для нашого дослідження є підкреслені автором думки про варіювання фольклорних засобів образності та утворення в народних піснях своєрідних епітетних парадигм.

У підрозділі 1.5. – “Методика й напрямки аналізу епітетики весільно-обрядової поезії” – наголошується на необхідності брати до уваги своєрідність мови весільних пісень, що полягає в наявності підтексту, символічної семантики, затемненої ритуально-магічної сутності, трансформованої в художній засіб. Відповідно визначається і методика аналізу (з характеристикою методів, названих вище, та підкресленням важливості комбінованого їх застосування).

У семантично-функціональному аналізі епітетів української весільно-обрядової поезії особливого значення набуває врахування прагматичних функцій означуваних об’єктів, що у фольклорному контексті не тільки виконують семіотичну та когнітивну ролі, а й мають спрямованість на магічну практику. Сакралізація ритуальних предметів та атрибутів, відбитих у текстах весільних пісень, значною мірою ґрунтується на передаванні ознак з усталеною позитивною оцінкою.

Власне аналітична частина дослідження представлена в роботі другим і третім розділами.

Другий розділ – “Епітетні парадигми української весільно-обрядової поезії” – складається з трьох підрозділів, у яких послідовно розглядаються народнопоетичні означення учасників весільного обряду, атрибутів весілля, а також часових понять і просторових реалій як відповідних меж та контексту святкового дійства.

Про парадигми епітетів у мові фольклору, зокрема народної поезії, говорить С. Єрмоленко в монографії “Фольклор і літературна мова” (1987), розглядаючи питання варіативності фольклоризмів. Своєрідні епітетні парадигми, на думку дослідниці, можуть утворювати постійні епітети, які в народній поезії звичайно вживаються не з одним, а кількома означуваними іменниками, і це зумовлює виникнення асоціативних полів багатьох народнопісенних епітетів. У мові фольклору, особливо в обрядових піснях, спостерігаємо й іншу особливість означення зображуваного, що виявляється в паралельному вживанні різних епітетів до того самого іменника. Парадигматичними ми називаємо системні відношення стилістичного характеру, маючи на увазі певну регулярність слововживання з відповідною лексичною сполучуваністю у вузькому та широкому фольклорному контексті.

У підрозділі 2.1. – “Фольклорні означення учасників весільного обряду” – проаналізовано епітети, якими в народних піснях означуються учасники весілля. Серед останніх виділено передусім молодих, їхніх батьків, а також старостів, дружок, світилок, бояр, сватів.

Головними дійовими особами на весіллі були, безумовно, творці нової сім’ї – молодий, який за допомогою старостів засватав дівчину і брав її за дружину, та молода, що дала згоду на одруження. У весільних піснях при їх зображенні використовуються здебільшого характеристичні епітети, що підкреслюють молодість і вроду наречених, особливо молодої, а також внутрішню красу обох в очікуванні щасливого спільного життя. Епітети з підвищеною конотацією в означуванні молодих мають місце в тих народних піснях про шлюб, у яких ідеться про весілля закоханих. У цьому разі означення передають загальну позитивну оцінку головних дійових осіб весілля, молодого подружжя, що благословляється обрядом, за народними уявленнями про красу, наприклад: милий гожий, гарна молодиця, гарний муж. У весільно-обрядовій поезії наявні також епітетні образи на позначення суму, тривоги, жалю: молода смутна, бідна дівонька, несужений друг тощо. Причиною дівочої туги могли бути як відчуття втрати рідного звичного середовища, прощання з юними пориваннями та захопленнями чи й коханим хлопцем (у разі примусового заміжжя), так і невідомість умов життя в іншій сім’ї та ставлення чоловіка в подружньому житті. Звідси народнопісенні епітети іншого емоційного плану: чужа чужина, вічна замука, молодий ревнивий, світ зав’язаний і т.ін. Нерідко, як і в деяких із наведених прикладів, означення зливається з означуваним, а словосполучення фразеологізується. Значною мірою завдяки зіставленню позитивних і негативних емоцій у внутрішньому світі молодої українське весілля постає як глибока психологічна драма.

Характеристики батьків, родини й цілого роду молодого та молодої ґрунтуються на зіставленні антонімічних означень рідний – чужий, ласкавий – лихий, багатий – убогий. Позитивні оцінки стосуються переважно рідних, а негативні – головним чином свекрухи та свекра, інших членів нової для дівчини сім’ї. Подібне протиставлення має означування різного стану молодої та її матері епітетами веселий і смутний, де загалом переважають емоції смутку від неминучої розлуки.

Загалом в епітетиці на позначення якісних оцінок учасників весільного обряду частіше вживаються синоніми гарний, хороший, прехороший, красний, у тому числі в демінутивній формі. Відповідні епітети характеризують як молодих та їхню рідню, так і різних весільних чинів та гостей: дівка прехорошая, гарненькі дружечки, рід красен, хороша сестриця, красниє панни і т. ін. До цього ряду відносимо й епітетні сполуки з компонентом золотий, що актуалізує сему коштовності: золота ягідка (про дівчину), князі золотії тощо. Підкреслено позитивну характеристику містить найчастіше вживане портретне означення чорнобровий (дружко чорнобровий, свашечки чорнобриві і т. ін.), яке належить до постійних фольклорних епітетів із конотацією схвальної оцінки.

Досить широке коло художніх означень в організаторів обряду, різних весільних чинів, що на окремих етапах весілля характеризувалися як позитивно, що підтверджують, зокрема, й наведені вище приклади епітетних словосполучень, так і негативно. Наприклад: боярин кудлатий, староста-брехун, сопливі дружки, свашка-неліпашка, коровайниця шолудива, – з епітетами пейоративного плану. Знижена оцінка певної частини дійових осіб обряду була звичайно ігровим елементом обряду й поєднувалася з високою їх оцінкою в інших весільних ситуаціях.

Поряд із традиційними народнопісенними епітетами у весільних піснях знаходимо також оригінальні означення дівчини, що має створювати свою сім’ю, виходити заміж: білозірочка, квітка розмайная. Такі епітети відзначається вишуканістю й мальовничістю, вони органічно поєднуються з традиційними поетичними означеннями учасників весілля як позитивно оцінюваних осіб.

Підрозділ 2.2. – “Народнопоетичні означення атрибутів весілля” – містить розгляд епітетних парадигм з означуваними, що є найменуваннями обов’язкових ритуальних компонентів українського весілля.

В епітетиці, описуваній у цьому підрозділі, виділяємо кілька парадигм з образним представленням обрядових атрибутів і дійств та відповідною їх оцінкою. Насамперед це ряди колірних означень зелений, білий із властивою їм символікою, зображальних й оцінних означень красний, золотий. Епітетом зелений у весільно-обрядових піснях означуються найчастіше вінок молодої та елементи прикрашання інших весільних атрибутів – гільця, короваю. Цей епітет разом із співвідносними рутяний, барвінковий і т. ін. традиційно символізує торжество життя. Символом дівочої цнотливості й чистоти подружніх взаємин виступає в епітетних структурах із означуваними вельон, серпанок, постілька, рушничок, калач тощо епітет білий. Досить широким за кількістю епітетних словосполук є ряд із прозорим оцінним означенням красний (коровай, виноград, вжитки, поїзд) з актуалізацією синкретичної семантики відповідного означення. Тим самим розгортався мотив зовнішньої та внутрішньої краси одружуваних і привабливість весільного обрядового дійства. Найбільш розлогою є парадигма епітета золотий: вінок, перстень, поясочок, кибалочка, коровай, шишки, рушник та ін. Означення атрибутів весілля епітетом із семантикою коштовності символізувало багатство, добробут, благополуччя – те, чого бажали на весіллі новій сім’ї. Сподівання на світлу подальшу долю молодих, їхнє щасливе подружнє життя відбиває епітет у мікрообразі ясен коровай. Щодо означення ясний, то вживається воно головним чином у порівняльних зворотах із традиційними означуваними місяць, зорі паралельно із означуванням таких весільних атрибутів, як коровай, шишки, калачі тощо, і сприймається як супровід власне означальної характеристики останніх.

У підрозділі 2.3. – “Означення часових понять і просторових реалій в українській весільній пісні” – характеризуються епітети, якими означується в народних піснях час і простір весільного обрядового дійства.

У парадигмі означення часових понять зосереджено увагу на зіставленні епітетів молодий – старий стосовно учасників весілля. Розглянуто також ряди оцінних означень дівич-вечора (дивен, крашен, славний, сумний) та характеристичних означень днів обряду (коровайнонька – про суботу, розмай-коса – про неділю, загуби-краса – про понеділок, а також веселимся – про вівторок, розпий-бочка – про середу і т. ін.). До часових означень відносимо й народнопісенні актуалізації тривалості висловлюваних передбачень (довгий вік) у побажаннях молодим.

Численні епітети просторових мікрообразів передають здебільшого позитивну оцінку: веселий, великий, чесний, золотий, щасливий (про хату, двір, дорогу до молодої і т. ін.). Активно вживаним у весільних піснях є означення новий, оскільки йдеться про зміни в житті одружуваних, переходом їх у нову якість, прихід молодої в нову для неї сім’ю. В образній системі весільно-обрядової поезії широко представлено номінації рослинного і тваринного світу –як флоризми та фауноніми, так і їх означення. Серед епітетів, пов’язаних із флорою, найбільшою частотністю відзначається зелений як загальний символ життєдайних сил; уживаються й інші колірні символи з позитивною й негативною оцінністю (білий, червоний, жовтий, синій, чорний), а також підкреслено оцінні означення позитивного плану (запашний, пахучий, шовковий тощо). Високою поетичністю характеризуються окремі прикладкові сполуки (розмай-зіллячко і под.). В означуванні фаунонімів переважають традиційні фольклорні епітети, у яких суміщається пряме й переносне (символічне) значення: коник вороненький, сивая зозуля, ясний сокіл і т. ін., що є загальною властивістю мови обрядових жанрів. Відповідні образи із зіставленням білого, червоного та чорного кольорів використовуються для алегоричного зображення інтимних стосунків молодих. До постійних епітетів належать і художні означення космічного простору (високий, синій, ясний тощо), які відбивають давні народні уявлення про небесні шлюби.

Найбагатшими за кількістю означуваних є парадигми народнопісенних епітетів білий (близько 50 означуваних), золотий (понад 40), молодий (понад 40), зелений (близько 30), красний (близько 20), червоний (близько 20), ясний (близько 20). Дані про ці та інші епітетні парадигми, а також про означувані з найширшим означуванням (до таких належить насамперед означуване молода з синонімічними дівка, дівчина та власними іменами) подаємо в покажчику – додатку до дисертації.

У третьому розділі – “Епітет у системі художніх засобів українських весільних пісень” – з’ясовується питання про народнопісенні означення як важливий складник фольклорної поетики, аналізується взаємодія епітетів з іншими образними засобами весільно-обрядової поезії.

Підрозділ 3.1. – “Символіка епітетів як засіб творення контрасту” – включає опис контрасту як прийому поетичної мови та символічних значень епітетів весільних пісень як засобів його творення.

Одним з основних у семантичному просторі української весільно-обрядової поезії є протиставлення свого і чужого. Контраст у цьому разі ґрунтується на епітетах, які загалом є прямими емоційно забарвленими характеристиками своїх і несвоїх: матінка рідная, рідні сестрички – чужа мати, не рідна моя сестриця і т. ін. Те саме можна сказати про контрастне зіставлення вікових ознак учасників весілля (молодий – старий), їхньої зовнішності та внутрішніх якостей (красивий – поганий, ласкавий – лихий, веселий – сумний тощо). Важлива роль у таких контрастах належить оцінкам – позитивній чи негативній. Знижена оцінка учасників обряду широко представлена в жартівливих піснях.

Активно функціонує у художній системі українських весільних пісень символіка кольорів: білого – у зіставленні з чорним, зеленого – як контраст до жовтого та червоного. Відповідні протиставні кольоропозначення вживаються як у зображенні дійових осіб весілля, так і в змалюванні обстановки, природи, небесних світил – усього того, що, згідно з міфологічними уявленнями, відголоски яких мають місце у фольклорі, теж брало участь у весільному обряді.

Крім мовних антонімів, контраст у весільній поезії створюється також контекстуальними антонімами (щирий – лінивий, розмай-коса – загуби-краса та ін.), символіка яких базується на оцінних значеннях, формованих вузьким або широким контекстом уживання відповідних епітетів. За допомогою контрасту у весільних піснях актуалізуються такі ознаки, як чистота, цнотливість, краса, душевність, життєдайність любові, вірність, оптимізм.

У підрозділі 3.2. – “Епітети у структурі народнопісенного паралелізму” – розглядаються безпосередньо пов’язані з символікою форми народнопісенного паралелізму, ключова роль у яких належить атрибутивним словосполученням.

Для мови української весільної поезії характерний паралелізм із зіставленням двох предметів або явищ. Найчастіше саме в такий спосіб подається опис зовнішнього вигляду чи стану людини – паралельно до окремих образів зі світу природи: гай зелененький – рід веселенький, сосонка зелена – дівчина весела, гусак білокрилий – дружко чорнобривий, дорога щасливая – Галина красивая, зорі яснесенькі – сестри ріднесенькі і т. ін. У формі паралелізму подаються у весільних піснях побажання молодій сім’ї щасливої долі: тихая вода – добра згода, щаслива година – добра ґаздиня тощо. Атрибутивні словосполучення побажального змісту іноді входять до розгорнутих структур паралелізму: свячена вода – доля щаслива – добра година – білі калачі – дрібні слізоньки, – де означення зумовлених весільним обрядом понять актуалізують не лише позитивну, а й негативну оцінку майбутнього одружуваної дівчини.

У типових художніх паралелях використовуються головним чином постійні епітети, фігура паралелізму такої структури має місце у більшості весільних пісень. На цій підставі можна говорити про паралелізм як фігуральний засіб і в межах усієї весільно-обрядової поезії, не тільки окремих пісенних текстів. Наприклад: ясний місяченько, ясне літечко, ясний дружба, ясненька вишня, ясненьке подвір’є, калина ясна, ясні соколоньки, ясен коровай, ясен посад та ін. Означування обрядових дій, їх учасників, весільних атрибутів є важливим складником формування художнього смислу саме в такому стилістичному засобі, як фігура паралелізму.

Підрозділ 3.3. – “Епітет як стрижневий елемент весільно-обрядової поезії” – складається з двох параграфів, присвячених відповідно розглядові особливостей епітета як формотвірного чинника мотивів українських весільних пісень та характеристиці ключових епітетів як засобу творення поетичного фольклорного світу.

Важливу роль у художньому втіленні мотивів весільної поезії відіграють оцінні означення. Емоційне забарвлення й відповідне оцінювальне значення притаманні як епітетним елементам мотиву розлуки (смутний, невеселий, чужий і т. ін.), так і художнім означенням у передаванні мотиву радощів любові зі світлими сподіваннями (добрий, ясний, золотий тощо). Для весільних еротичних мотивів характерне використання в текстах пісень кольоропозначень, зокрема епітетів червоний і чорний, з опорою на їх традиційну символіку та символічну семантику означуваних. Епітети побажальних мотивів (багатий, кучерявий, щасливий та ін.) мають конотацію позитивної оцінки подібно до тих, що означають почуття любові та сподівань одружуваних на щасливе спільне життя.

Серед численних епітетів, що формують означальний простір української весільно-обрядової поезії, виділяються частотою вживання та функціональним навантаженням ті, які в науковій літературі одержали назву ключових. Вони найбільшою мірою виражають суть відтворюваного обряду й тим самим формують символічно-смислову основу весільних пісень як органічної специфічної частини народної поезії. У дисертаційній роботі описано ключові народнопісенні епітети з найбільш розлогою парадигмою означуваних, а саме: зелений, молодий, білий, ясний, золотий. У фольклорі вони представлені особливо широко, через що їх називають постійними, як і ряд інших народнопоетичних означень.

Ключові для весільних пісень епітети зелений і молодий ми вважаємо базовими з концептуально-оцінного погляду, оскільки на них ґрунтується життєствердна символіка, оптимістична програма весільного обряду. Аналіз функціонування епітетів білий та ясний як ключових в українській весільній поезії підтвердив думку О. Веселовського про те, що першому властива гра світла й кольору, а другий частіше виражає естетичне уявлення про красу. Одним із найпродуктивніших ключових епітетів весільних пісень є художнє означення золотий, що виражає головним чином ідею цінності (обряду вінчання, почуття кохання, нової сім’ї). Розширення сполучуваності аналізованих ключових епітетів і висока частотність уживання з різними смисловими відтінками та стилістичними функціями дозволяють віднести їх до особливо важливих засобів творення фольклорного світу української весільно-обрядової поезії.

Загальні висновки дисертаційної роботи подають основні результати дослідження обраної теми.

В українській весільно-обрядовій поезії знайшла відбиття тяглість культурно-історичної традиції з властивими їй художніми константами – образами, мотивами, ідеями. Серед засобів поетики народнопісенних текстів як вербального компонента обряду весілля особлива роль належить епітетам – важливому чиннику формування означального простору весільної поезії зокрема й народної вітчизняної культури в цілому. Семантичний та стилістичний аспекти дослідження епітетики українських весільних пісень ґрунтуються на розумінні тісного зв’язку фольклору з міфом і врахуванні міфо-ритуальних витоків самого обряду весілля. Увага до мовностилістичної традиції міфології спрямовує вивчення своєрідності вживаних у весільно-обрядовій поезії художніх означень на виявлення глибинного смислу, пов’язаного з давніми уявленнями, відбитими міфом.

Епітетна парадигма українських весільних пісень виявляє функціональну значущість і прикметні риси своєї організації як складник тих змістових компонентів семантичного простору обряду, які можна назвати концептуальними і які на вербальному рівні репрезентовані назвами учасників весілля, його атрибутів, обрядодій. При цьому специфіка епітетних словосполук у їхній конкретній обрядово-текстовій реалізації зумовлюється не тільки загальними властивостями фольклоризмів, а й смисловими потенціями весілля, його магічною сутністю, що спричиняє виникнення багатошаровості смислів відповідних образів.

Аналіз народнопісенних епітетів за об’єктами означування засвідчує не лише їх своєрідність у межах певних семантичних груп, а й перетин їхньої семантики, асоціативні зв’язки між належними до різних груп епітетами. У всіх ідеографічних групах мікрообразів весільно-обрядової поезії вживаються зображально-оцінні епітети золотий і красний, досить широко в описах різних сторін обрядового дійства використовуються художні означення білий, молодий, зелений – з притаманною їм символічністю, що йде ще від міфу.

Дослідження епітетів як засобу поетики українських весільних пісень показує особливу роль художніх означень у символізації зображуваного та створенні картин контрасту, у формуванні стилістичної фігури паралелізму й вираженні основних обрядових мотивів.

Ключові епітети у весільній поезії означують реалії обряду одруження, що й зумовлює їх смислове наповнення. Словосполуки з ними, як і з іншими народнопісенними означеннями, є образами-символами, що відповідають традиціям фольклорної поетики, демонструють її своєрідність і становлять естетичне надбання народної словесності.

У Додатку до дисертації вміщено покажчик аналізованих епітетних словосполучень за парадигмами означуваних та означень.

Основні положення дисертації відбито в таких публікаціях:

1. Слюсарева О. Епітет золотий в українських весільних піснях (семантико-функціональний аспект) // Вісник Харківського національного університету. – Серія “Філологія”: Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя від дня народження М.Ф. Наконечного. – Харків, 2000. – № 491. – С. 630–634.

2. Слюсарева О. Значення та функції епітетів білий і ясний в українській весільно-обрядовій поезії // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка: Філологічні науки. – № 3 (35), березень. – Луганськ, 2001. – С. 193–197.

3. Слюсарева О.В. Постійні епітети у структурі народнопісенного паралелізму (на матеріалі української весільно-обрядової поезії) // Вісник Харківського національного університету. – № 520. – Серія “Філологія”: Філологічні аспекти дослідження дискурсу. – Харків, 2001. – Вип. 33. – С. 205–209.

4. Слюсарева О.В. Народнопісенний епітет у концептуалізованій сфері українського весільного обряду // Вісник Харківського національного університету. – № 538. – Серія “Філологія”: Актуальні питання сучасної філології. – Харків, 2002. – Вип. 34. – С. 218–222.

5. Слюсарева О.В. Художні означення учасників весілля в українській обрядовій поезії // Лінгвістичні дослідження: Збірник наукових праць / За заг. ред. проф. Л.А. Лисиченко. – Вип. 9. – Харків, 2002. – С. 89–92.

6. Слюсарева О.В. Епітет як формотвірний чинник мотивів українських весільних пісень // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. – Серія “Філологія”. – № 627. – Харків, 2004. – Вип. 40. – С. 70–72.