СУБ’ЄКТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ У ДІАЛОЗІ ТА ПОЛІЛОЗІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ (СЕМАНТИКА ТА ПРАГМАТИКА)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи та методологію дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, апробацію результатів, особистий внесок здобувача, вказано джерела фактичного матеріалу.

З’ясуванню моделі функціонування ДД присвячено перший розділ дисертації “Драматургічний дискурс: загальна характеристика і модель функціонування”, в якому розкриваються проблеми співвідношення лінгвістичних понять дискурсу й тексту, монологу, діалогу та полілогу драми; виокремлюються загальнодискурсивні та специфічні категорії драматургічного твору; описуються його структурно-композиційні та структурно-змістові одиниці.

У підрозділі 1.1. “Поняття дискурсу і тексту на сучасному етапі розвитку лінгвістики” з урахуванням лінгвістичного, гносеологічного, психологічного і прагматичного підходів встановлено, що у драматургічних текстах на перший план виступають проблеми кодування й декодування змісту й інтенційної інформації персонажів, оскільки вербальна інформація ТДБ не завжди вповні розкриває наміри автора репліки. Драматургічний текст –  це результат певної експлікованої комунікації, що набуває статусу цілеспрямованої соціальної дії, вбирає в себе всю сукупність  екстралінгвістичних чинників (прагматичних, соціокультурних тощо) й отримує назву дискурсу. Такий підхід спирається на принцип дослідження мови в дії.

Проаналізувавши погляди лінгвістів (Н.Д.Арутюнової, О.М.Баранова, Т.Г.Винокур, І.Р.Гальперіна, О.В.Падучевої, О.О.Селиванової,  К.Ф.Сєдова, Л.П.Якубинського та ін.) на сутність і співвідношення понять “текст” і “дискурс”, слід констатувати, що дискурс – це своєрідне “віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індивіда в конкретній ситуації. На відміну від тексту, дискурс має ознаку процесуальності і не може існувати поза реальним фізичним часом. Актуалізація значень на рівні висловлення й дискурсу призводить до утворення додаткових та / або цілком нових смислів. Оцінні смисли реалізуються тільки на рівні дискурсу, в ситуації мовленнєвої взаємодії.

Мовлення драми є класичним зразком діалогічного дискурсу. Єдина й основна відмінність мови п’єси від живого діалогу полягає в її фіксованому та літературно-художньому характері, які не зменшують її процесуальності й зануреності в життя.

У підрозділі 1.2. “Діалог, монолог, полілог як мовленнєві жанри драматургічного дискурсу” аналізуються статусні характеристики та правила розмежування діалогічного, монологічного та полілогічного мовлення. Основний засіб мовного вираження в сучасній п’єсі – діалог. На сьогодні усталена опозиція “монолог – діалог” відступає перед актуальнішим протиставленням “діалог – ремарка”, яке утворюється на межі прямого й авторського мовлення, що мотивовано конструктивною взаємозумовленістю цих двох мовленнєвих сфер. Пряма мова у драмі набула більш однорідного вигляду завдяки очевидній редукції ролі монологу в п’єсах сучасних авторів.

Просторові межі діалогу і монологу в ДД не мають чітких демаркаційних ліній і перебувають у постійній взаємодії. Різниця між драматургічним й усним діалогом полягає в тому, що останньому притаманна односпрямована адресатність у своїх рамках. Художній діалогічний текст має внутрішньо- і зовнішньотекстову адресатність. У драматургічному тексті співвідношення автора і читача драми постає у вигляді схеми: автор > персонаж - персонаж > читач. Пряма взаємодія між драматургом та читачем не можлива.

Монологічні репліки в сучасній драмі зустрічаються досить рідко. З-поміж традиційних ознак класичного драматургічного монологу слід виділити: розгортання єдиної тематичної лінії, відсутність реципієнта, плавність, послідовність і логічна стрункість розгортання думки,  стилістична нормативність. Аналізований матеріал дозволяє констатувати, що репліки поширеної будови не містять єдиного тематичного розвитку; мають, як правило, конкретного суб’єкта сприйняття; хід думок порушується самоперебивами, перепитуваннями, відповідями – так званими ознаками реплікування; тяжіють до розмовного мовлення в синтаксисі і в доборі лексичних одиниць.

У розуміння поняття “полілог” вкладено кількісно-персонажний критерій. Варто розмежовувати власне полілог – форму мовленнєвого спілкування навколо окремої теми трьох і більше дійових осіб з приблизно однаковою комунікативною активністю як вербальною, так і невербальною, а також невласне полілог – у якому наявний не процес спілкування між кількома мовцями, а процес говоріння.

До законів творення полілогу належать: 1) перетин кількох тем в обговоренні, 2) складність лінійного розгортання і взаємодії реплік, 3) багатоплановість дій, 4) перебиви намірів і стратегій персонажів. Серед особливостей полілогу вирізняють: лаконічну побудову реплік, їх експресивне забарвлення, максимальне наближення реплік до живого розмовного мовлення (його імітація). Передуючи тексту чи завершуючи якусь його частину, полілог закладає поведінкові риси характеру дійових осіб.

У підрозділі 1.3. “Текстово-дискурсивні категорії драматургічного твору” проаналізовано особливості реалізації текстових категорій у ДД. Притаманні драматургічному тексту категорії умовно можна поділити на загальні й такі, що виявляються в ньому з більшою інтенсивністю, ніж у текстах інших жанрів. До останніх належать: 1) континуум, 2) діалогічність, 3) експресивність та емотивність; 4) антропоцентричність.

Темпоральна і локальна структура драми (континуум) постає як час і простір сюжетних подій (сценічне місце дії і лінійний сценічний час) і подій, “розказаних” персонажами (асоціативний час-простір). Лінійний сценічний час є основною темпоральною віссю тексту драми (її “єдиним часом”), яка реалізується домінуванням теперішнього часу дієслів у ремарках та діалогах. Лише для конкретної драми локально-темпоральна визначеність передає змістово-фактуальну інформацію, загалом же вона є ілюзорною, вигаданою автором.

Категорія діалогічності є релевантною саме для драматургічного тексту. Термін “діалогічність”, на відміну від поняття “діалог”, набуває більшої зони поширення при позначенні об’єктів не лише у зовнішньому та внутрішньому мовленні, а й у всьому мисленнєвому процесі, виявляючись в орієнтованості на адресата. Категорія діалогічності передбачає врахування продуцентом чинника реципієнта, його смислової позиції у мовленні, яке має зовнішній вияв. Така комунікативна орієнтація позначається за допомогою відповідних мовних засобів.

Експресивність є засобом створення художнього образу, розкриття внутрішнього світу дійових осіб і способом вираження модального навантаження цілого тексту. В ДД паралельно співіснують інгерентна й адгерентна експресивність мовних одиниць, компонентом якої  постає емотивність, що формується завдяки використанню мовних засобів усіх рівнів. Емотивним називають текст, який відбиває емоційний стан мовців та їх стосунки.

Антропоцентричність драми дозволяє говорити про трипланову експлікацію суб’єктивно-модального забарвлення тексту з відповідними суб’єктивно-модальними площинами – автора (через паратекст), персонажів (через репліки чи реакції на репліки), читача (згідно з рівнем його естетичної компетенції).

У підрозділі 1.4. “Закономірності смислової, структурної та синтаксичної організації драматургічного тексту” аналізуються структурно-змістові та структурно-композиційні одиниці драми, їхня тектонічна організація. Структурно-композиційне членування сучасного драматургічного твору дозволяє виділити такі його перманентні компоненти: заголовок, список дійових осіб, акти, дії, яви; та факультативні: епіграф, аргументум (короткий зміст п’єси), присвята, пролог, епілог, інтерлюдія.

Заголовок і список дійових осіб виконують функції: рецепції та конкретизації, інформативності, виклику зацікавленості та прогностичності. Інформаційне наповнення семантики заголовка й уява про дійові особи залежить від концептуальної і мовної картини світу читача.

Драматургічні тексти є двоплощинними, оскільки їх структуру складають драматургічне авторське мовлення (ДАМ) та драматургічне персонажне мовлення (ДПМ).

 ДПМ завжди передбачає стимулювальні й реагувальні репліки. Автор стимулювальних реплік визначає референтну сферу як тему для висловлення, зумовлюючи його первинний інтенційний план. Партнер слідує у своїх реагувальних репліках визначеній темі й інтенції. Структурно і семантично взаємопов’язані і взаємозумовлені репліки формують тематичний діалогічний блок, що є втіленням надфразної єдності у дискурсах реплікованої природи. ТДБ – це семантико-синтаксична одиниця надфразної синтактики в межах ініціальної та фінальної реплік.

Будь-який ДД є екстралінгвістично й паралінгвістично зумовленим. У цьому разі паралінгвістична природа живого мовлення постає в ремарках, які передбачають кореляцію вербальних і невербальних дій, надають репліці викінченості.

Паралінгвізми, маніфестовані авторською ремаркою, визначають “внутрішню” площину репліки, її додаткове суб’єктивно-модальне забарвлення, що підтверджує гіпотезу про універсальність категорії СМ.

У другому розділі “Семантико-прагматична зумовленість суб’єктивної модальності драматургічного дискурсу” студіюються аспекти виходу суб’єктивно-модальних смислів за межі речення в дискурс та характеризуються засоби, що зумовлюють маркування СМ у ДД. У підрозділі 2.1. “Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки”  аналізуються погляди лінгвістів на цю проблему, встановлюється специфіка вираження СМ у ДД і констатується складність інтерпретації драматургічного тексту.

Підрозділ 2.2. “Специфіка вираження суб’єктивно-модальних значень у драматургічному дискурсі” присвячено розкриттю рівня корелятивності в ДД об’єктивно-модальних і суб’єктивно-модальних смислів у логічному, синтаксичному та дискурсивному планах.

У драматургічному дискурсі семантичну площину СМ витворює погляд мовця на референтну ситуацію, що ґрунтується на його мовній та концептуальній картинах світу і є аксіологічно зумовленими.

СМ ДД не тотожна СМ речення, а тому в будь-якому дискурсі механізм витворення суб’єктивних смислів є складнішим, ніж у реченні. Дискурс передбачає прагматичну координату, яку в ДД витворюють персонажі-мовці, ситуація мовлення і темпорально-локальна прив’язаність діалогу. Власне-семантична площина ДД – це вербальне наповнення реплік персонажів.

Нашарування на реплікову вербальну інформацію додаткових смислів, залежних від інтенцій автора-мовця та його ставлення до референтного значення, традиційно кваліфікується як процес модалізації. Модалізація персонажем висловлення є двовекторною зі спрямуванням на мовця (самовираження, емоційний вияв, оцінка тощо) і реципієнта (продуцент має на меті викликати певні мотивації, спонукати до співпраці, взаємодії).

Модалізація вербального повідомлення з боку персонажа-адресанта розглядається як суб’єктивне кодування пропозиційного смислу. Навіть у нейтральній за змістом репліці наявне додаткове аранжування позитивної / негативної семантики: відчаю, замішання, пихатості, самолюбства, глузливості, смутку, огиди, погрози, похвали, розчуленості тощо. З погляду адресата, модалізація – це процес суб’єктивного декодування.

Кодуючи та декодуючи вербальну інформацію репліки суб’єктивними смислами, учасники діалогу задіюють весь комплекс своїх культурних і психолінгвістичних компетенцій. Семантика СМ ДД явище складне, оскільки промовляючи репліку, персонаж ніби залишає під нею свій автограф, що засвідчує її приналежність саме йому і саме в такому стані, а тому релевантною є інтерпретаційна роль мовця.

СМ тісно пов’язана з лінгвістичною категорією оцінки, перебуваючи з нею в конгруентних відношеннях. Оцінка, як і СМ, є приписуваною ознакою, і процес приписування залежить від суб’єкта оцінки (персонажа ДД), який виступає носієм віртуально наявної у свідомості системи еталонів як системи цінностей. Модальність також ґрунтується на суб’єктивності, де дійсність ДД подається крізь призму її розуміння персонажем-мовцем і спирається на систему його цінностей. Структура оцінки – це модальна рамка, яка нашаровується на висловлення і не збігається ні з його логіко-семантичною, ні з синтаксичною побудовою (О.М.Вольф). Модальна рамка оцінки належить до прагматичного аспекту висловлення, втім основною семантичною домінантою категорії є значення, пов’язані з оператором “добре (+)” / “погано (-)”, що є аксіологічною шкалою, центром якої виступає середня (нейтральна, нульова) оцінка. Наділення ДД суб’єктивно-модальними смислами – це не витворення нового вербального знака для присвоєння йому ознак знака позамовної дійсності, а вкладання в об’єктивний зміст репліки чи ТДБ суб’єктивного змісту.

Модалізація репліки персонажем містить, як правило, крім безпосередньої оцінки: 1) емоційну ознаку “приємно / неприємно”; 2) емотивно-експресивну “схвалення / несхвалення”; 3) маркер психічного стану мовця. Нашарування на реплікову вербальну інформацію додаткових суб’єктивних смислів, зумовлених психічним станом мовця і суб’єктивним ставленням до референтної ситуації, і складає суть модалізації ДД.

Специфічними для драми модалізаторами виступають паралінгвістичні, закладені в ремарки: 1) тон мовлення (грайливий, офіційний, іронічний тощо); 2) ситуація спілкування; 3) жести; 4) міміка; 5) гучність мовлення; 6) особливості вимови; 7) інтонація.

Особливі засоби репрезентації СМ у ДД модалізують висловлення, сублімуючись з лексичними та синтаксичними маркерами, традиційними з­­-поміж яких є: 1) лексичні (конотативний, контекстуально зумовлений план); 2) фразеологічні та паремійні одиниці; 3) інверсія; 4) окличні речення; 5) риторичні запитання; 6) етикетні вислови; 7) неповні (обірвані) речення; 8) частки; 9) вигуки; 10) повтори; 11) вставні елементи; 12) вставлені компоненти; 13) парцеляція; 14) звертання / речення-вокативи тощо.

Контамінація засобів вираження СМ чи їх автономне використання в репліках ДД наділяє висловлення персонажів додатковою семантикою. Такі додаткові смислові компоненти повідомлень можна ідентифікувати, приписавши їм певне значення. Тому слід ввести поняття модалеми як семантично значущого компонента репліки ДД. Модалема – це наявний у когнітивній множинності мовця еталон кваліфікації позамовної дійсності, який у відповідній ситуації спілкування набуває конкретного значення і може виражатися експліцитно й імпліцитно. Модалема в основі своєї семантики містить оцінку (позитивну чи негативну), що маніфестується психічним станом мовця. Його мовна кваліфікація і демаркує значення модалеми.

Умовно усі модалеми слід поділити на дві групи: модалеми позитивної кваліфікації (М+) та модалеми негативної кваліфікації (М-). Декодування  модалем завжди виступає у ДД контекстуально прив’язаним. Нерідко в репліках та ТДБ, особливо з іронічним тональним фоном, виникає явище енантіосемії суб’єктивно-модальних значень: коли позитивна вербалізована емоційно-оцінна кваліфікація, виражена персонажем, має антонімічну інтенцію, або навпаки, негативна суб’єктивно-модальна рамка виражає схвальну інтенцію мовця. Ці модалеми варто кваліфікувати як модалеми енантіосемічної кваліфікації (М±).

Модалеми встановлюються на ґрунті ядерного значення, що привноситься в репліку / ТДБ. Доцільно ідентифікувати і кваліфікувати 51 семантичний різновид ядерних модалем у ДД, які виражаються нерівнорядно. Встановлені такі модалеми: безнадійність, (безвихідь, безпорадність, розпука, розпач, неминучість, відчай) М-; вагання (сумнів, нерішучість); вдячність М+; гідність (достойність) М+; глузливість (насмішкуватість, єхидство, колючість, ущипливість, уїдливість, саркастичність, дошкульність) М-; гнів (обурення, лють, розлюченість, шаленство, несамовитість, оскаженіння) М-; гонористість (самолюбство, гоноровитість); гордість; докір (картання, попрікання) М±, М-; жаль; заздрість М-; занепокоєння (стурбованість); захоплення (захват) М+; збентеження (замішання, розгубленість, сум’яття, паніка) М-; здивування; злість (злоба, злостивість, жорстокість, запальність) М-; зловтіха (злорадство) М-; зніяковілість (збентеження, стурбування); інтерес (зацікавленість, увага, уважність, уважливість, допитливість); категоричність (безапеляційність, рішучість); кокетство (грайливість, жартівливість); насолода (блаженство, ейфорія, задоволення) М+; недовіра (недовірливість, підозра, підозрілість) М-; незадоволення (невдоволення, досада, роздратування) М-; неприязнь (антипатія, ненависть, ворожість) М-; нерозуміння (вагання, подив, здивування, здивованість, збентеженість); неспокій, (хвилювання, тривога, турбота) М±; нетерплячість (нетерпеливість); нехтування репліки продуцента (ігнорування, байдужість); образа (прикрість, приниження, зневажання, зневага, ганьба) М-; огида (огидливість, відраза, гидливість, гидування) М-; осуд (осудження, огуда, засудження, догана, несхвалення) М-; пихатість (гордовитість, пиха, зарозумілість, зневага) М-; погорда (зневага) М-; погроза М-; покірливість (покірність, покора, слухняність); полохливість (несміливість); похвала (схвалення) М+; презирство М-; прихильність (симпатія, ласка, обожнювання) М+; прохання (благання); радість (тріумфування) М+; розгубленість (збентеженість, сором’язливість, зніяковілість, острах); розкаяння (докір сумління); розчуленість (зворушеність, замилування) М+; смуток (сум, зажура, горе, скорбота, туга, нудьга) М-; співчутливість (доброзичливість, жалість); страх (боязнь, побоювання, переляк, жах); стурбованість (занепокоєність, заклопотаність);  хвастощі (похваляння); щирість (неудаваність) М+. Часто в одній репліці контамінуються кілька модалем, утворюючи таким чином ускладнене загальне суб’єктивно-модальне значення репліки.

Модалеми відіграють вирішальну роль у розумінні смислу реплік, у яких використовується прийом мімезису – навмисного використання в своєму мовленні характерних рис чужого мовлення (для викривання або висміювання). Модалеми цього типу є одним з основних семантичних диференціалів, що дозволяють декодувати в репліках з тотожним вербальним наповненням абсолютно різне смислове навантаження.

Третій розділ дисертації “Етіологія суб’єктивно-модальних смислів драматургічного дискурсу” зосереджує увагу на прагматичній маніфестації значень СМ, яка постає в ДД суб’єктивно та референтно зумовленою, і, випливаючи з конситуації, може реалізуватися імпліцитно та експліцитно.

У підрозділі 3.1. “Роль і місце суб’єктивної модальності в смисловій структурі тематичного діалогічного блоку” розкрито специфіку смислового змісту тексту, яка полягає у його ємності. Ця ємність у ДД не кількісна характеристика, а якісна. Якщо смисловий план речення традиційно пов’язується з поняттям “думка”, то смисловий зміст тексту / дискурсу слід пов’язувати з поняттям “концепція”. Текст як особлива мовленнєво-мисленнєва форма дозволяє уявити певну картину світу (фрагмент світу) у вигляді розгорнутої системи уявлень, суджень, ідей – тобто концепцій. Основним компонентом смислової структури ДД є концептуально значущий смисл (безпосередньо співвідноситься з концепцією загалом). Оскільки постать автора / авторів реплік ДД є невід’ємним і релевантним компонентом у розкритті концептуального поняття, то врахування суб’єктивно-модального компонента у з’ясуванні смислу ДД постає незаперечним. ТДБ – ядерна дискурсивна одиниця драми, що забезпечує нелінійну організацію змісту. Структурним інваріантом ТДБ є матриця, яка утворюється горизонтально – комунікативно-синтаксичними позиціями тем і рем реплік-висловлень і – вертикально – рядом висловлень. Апріорно ДД має шарову природу. Координатами смислового розгортання ДД постають сигматичний, семантичний, прагматичний і синтаксичний вектори. Набуваючи у мовленні свого суб’єкта – особу, яка витворює його, – текст у ранзі дискурсу всотує в себе всю привнесену суб’єктом інформацію, і виражає її завдяки засобам категорії СМ, а концентрація суб’єктивно-модального забарвлення дискурсу на всіх координатах постає не однаковою.

У підрозділі 3.2. “Суб’єктивність як іманентна особливість суб’єктивно-модального забарвлення реплік драматургічного дискурсу” суб’єктивність позиціонується як якість бути суб’єктом свідомості (пізнання, почуття, відчуття і сприйняття) чи суб’єктом дії (агенсом). Вона означає властивість бути тим, що Декарт називав “річчю, що мислить” (лат. “res cogitans”), ототожнюваною з особистістю людини або її “я” (еgо). У ДД вагомішою є локутивна суб’єктивність – суб’єктивність висловлення. Враховуючи протиставлення суб’єктивного еgо й об’єктивного не-еgо, можна кваліфікувати таку суб’єктивність як вираження агенсом локуції своїх думок і почуттів в акті висловлення (локутивна суб’єктивність – це самовираження мовця). У цьому разі зростає роль СМ у побудові ДД, де кожна дійова особа самовиражається у мовленнєвих утвореннях – репліках. За посткартезіанським поглядом, еgо є мислячою істотою, яка усвідомлює себе як таку, що мислить, і має певні думки, мисленнєві настанови й емоції. “Я”, що виражається агенсом локуції, постає продуктом його соціальної й інтерперсональної ролей. Суб’єктивність у  мовленні ситуативно й стилістично диференційована.

У підрозділі 3.3. “Кореляція суб’єктивно-модальних смислів, закладених у референтну ситуацію, контекст (конситуацію) та підтекст” стверджується, що семантичний статус реплік ДД встановлюється з урахуванням власне семантичного, прагматичного, когнітологічного і герменевтичного підходів. Репліка часто не має формального вираження пропозиції, але не позбавлена смислу. Його декодування є можливим лише за умов урахування конситуації ТДБ і референтної ситуації.

Референція є базовим складником семантичної площини дискурсу і зумовлює його адекватне розуміння. Водночас семантика референційних елементів прагматична: вона звернена на мовців, на їхній загальний фонд знань, на контекст. Тому референція ДД завжди продиктована суб’єктивністю. Володіння референційною ситуацією дозволяє однозначно витлумачувати семантику всього висловлення. Якщо референційне значення окремо взятого слова можна встановити лише з урахуванням того висловлення, в якому воно вжите, то референційне значення висловлення встановлюється лише в дискурсі. Кожна репліка, вжита в ДД,  підпорядкована розкриттю мікротеми, яку слід кваліфікувати як референт комунікативної взаємодії.

У ДД, як правило, репліки пов’язані зі своїм референтом, оскільки вони будуються в рамках категорії континууму, більше того, у драмі автор прагне створити референтні ситуації, апріорно відомі учасникам комунікативної взаємодії ТДБ. Референтна ситуація – це відомий учасникам діалогу конкретний стан речей про окремий факт сценічної дійсності, обмінюючись вербальними та невербальними враженнями про який, співрозмовники вступають у комунікативну взаємодію. Якщо два (чи більше) мовці, спілкуючись у межах одного ТДБ, мають ідентичний референт, то такі діалоги кваліфікуються як кореферентні. Прагнення мовця в умовах кореферентності в основному спрямовані на уникнення “референційного конфлікту”. Охоплюючи тотожність референтної ситуації, комуніканти можуть мати специфічну манеру її репрезентації, тобто суб’єктивно-оцінний підхід до неї, що обов’язково вербалізується в репліках. Часто в ДД, з метою створення інтриги, референт конкретизується фінальною одиницею ТДБ – реплікою чи ремаркою. За таких умов діалог розгортається в рамках ідіореферентної ситуації, де для кожного учасника діалогу референтна ситуація своя, побудована на основі індивідуального сприйняття дійсності й індивідуального розуміння справжнього стану речей.

Контекст – уривок тексту, який визначає основний і додатковий зміст вислову, має можливість сприяти декодуванню додаткових модально-оцінних смислів, закладених у ТДБ. У ДД за контекстом завжди залишається провідна роль у встановленні й ідентифікації модальних й оцінних смислів окремо взятого ТДБ. Контекст ДД відрізняється від контексту звичайного нереплікованого тексту своєю прагматичністю. Семантика дискурсу в декодуванні його суб’єктивно-модальних смислів не обмежується вербальним контекстом, оскільки ДД прив’язаний до учасників спілкування та ситуації комунікативної взаємодії. Доцільним є виокремлення поряд з вербальним ситуаційного та психологічного контекстів. Ситуаційні контексти являють собою широкий клас соціально-культурних детермінант (тип діяльності, предмет спілкування, рівень формальності чи офіційності, статусно-рольові стосунки, місце й умови спілкування тощо). Ці чинники формують комунікативні особливості макротекстових одиниць. Психологічний контекст як елемент семантико-прагматичного значення ДД складається з ментальних та когнітивних категорій, зумовлених інтенціями та психічним станом комунікантів. Цей тип контексту детермінований ситуаційним. Емоційний настрій, з яким мовець вступає в діалог у драмі, забарвлює репліки у відповідний суб’єктивно-модальний тон. Виокремлення одного контексту є просто неможливим, оскільки в умовах будь-якого дискурсу чинники різного типу завжди взаємодіють і постають взаємозалежними один від одного.

Суб’єктивно-модальна площина ДД вибудовується також за рахунок підтексту, що перетворюється з факультативного характеру на перманентну його ознаку. Підтекст як внутрішній зміст висловлення, що передається  стилістичними значеннями мовних одиниць, у ДД часто зумовлений комунікативними намірами учасника діалогу – натякнути на певне явище, завуалювати своє ставлення до опонента. В ДД наявна чимала кількість реплік антифразисної природи, що, маючи певну семантичну структуру (закладену вербально), передають протилежний антонімічний смисл. Антифразис (енантіосемія) – явище поширене саме в ДД тому, що він, на відміну від інших художніх та нехудожніх жанрів, має особливий інтонаційний контур, а також конкретного мовця, який завжди паравербально супроводжує своє вербальне повідомлення. Виникнення й розуміння підтексту взаємодіє з інтра- та екстралінгвальними чинниками, які створюють підтекст і зумовлюють його розкриття. Такими чинниками є: ситуація мовлення, ремарки, спільні знання, особливості вимови, фізичні та фізіологічні особливості комунікантів. При створенні суб’єктивно-модального підтексту важливого значення набуває пресупозиція висловлення як компонент спільних знань комунікантів. Підтекст у ДД є результатом реалізації в дискурсі суб’єктивно-модальних смислів, що зумовлює не лише текстове вираження СМ, але й підтекстове (імпліцитне).

У підрозділі 3.4. “Імпліцитність суб’єктивно-модальних смислів реплікованих драматургічних дискурсів: закономірності вияву та навантаження” встановлюється, що, звівши поняття ДД до формули: драматургічний дискурс = текст + ситуація, і виходячи з того, що ДД складають два види інформації – експліцитна й імпліцитна, – слід стверджувати, що і суб’єктивна модальність як складник інформаційного простору ДД теж виявляється вербально та невербально.

Під імпліцитною суб’єктивно-модальною інформацією розуміються такі модальні смисли, які не мають безпосереднього вираження і декодуються на основі експліцитного змісту або виводяться на основі життєвого досвіду мовця.

За характером взаємозв’язку вербальної та невербальної суб’єктивно-модальної інформації в ДД імпліцитні суб’єктивно-модальні смисли поділяються на компенсовані (виводяться із попереднього чи подальшого контексту) та некомпенсовані (виражають інтенції та ставлення мовців до окремих явищ навколишньої дійсності позавербально). Компенсовані контекстуальні суб’єктивно-модальні смисли – явище мовного порядку, а некомпенсовані – психологічного, бо зумовлюються внутрішніми мотивами. 

Адекватне сприйняття адресатом імпліцитного смислу у діалозі – одна з необхідних умов взаєморозуміння комунікантів. Аналіз ДД засвідчує домінування ефекту імплікації, що є засобом вираження підтексту (наявний комунікативний намір передати окремі смисли натяком). Найяскравіше імпліцитні суб’єктивно-модальні смисли виявляються на фоно-просодичному рівні, існування якого, попри текстову природу ДД, забезпечують графічне оформлення тексту, розділові знаки, паратекст, особливі синтаксичні утворення (незакінчені речення, парцельовані конструкції, речення-релятиви та речення-вокативи, риторичні запитання та ін.).

Імпліцитні суб’єктивно-модальні смисли реплік є складником загального невербалізованого інформаційного простору драми. Імпліцитна інформація може бути адекватно декодованою реципієнтом за умови тотожності тезаурусної бази та ідентичності мовної картини світу учасників комунікації.

У підрозділі 3.5. “Суб’єктивно-модальна потенція паратексту драматургічного дискурсу” стверджується, що структурно драма не є гомогенним утворенням. Постаючи як яскравий зразок діалогічного мовлення, що протиставляється монологічному мовленню прозового чи поетичного тексту, драма структурована не винятково репліками персонажів, побудованих за принципом стимул – реакція, а послуговується також паратекстовою інформацією, яка не входить у власне діалогічне мовлення, виступаючи невід’ємною облігаторною частиною останнього (ремарки, списки дійових осіб, ім’я персонажа-мовця перед реплікою). У ДД паралінгвізми набувають особливої значущості і є активними. Несучи окрему інформацію (семантичну, експресивну), невербальні засоби привертають увагу реципієнта, повне вичленування інформації з тексту драми стає неможливим без їхнього декодування й інтерпретації.

Особливу групу паралінгвістично активних текстів утворюють креолізовані, фактура яких складається з двох негомогенних частин: вербальної (мовної / мовленнєвої) та невербальної (належить до іконічних знакових систем). ДД наділений ремарками, які є додатковою інформацією вербальної природи і водночас маніфестують прагматичні якості і вияви персонажа-мовця, а репліки – вербальне вираження мовця, але репліки і паратекст драми щодо характеру передачі ними інформації не постають рівнорядними. Приписувати ж паратексту якості інших семіотичних систем теж не коректно, а тому слід кваліфікувати ДД як невласне креолізовані тексти.

Називання персонажа є іконічним компонентом ДД, його функціональне навантаження полягає не стільки в тому, щоб допомогти читачеві не заплутатися в репліках мовців, скільки в приписуванні репліці характерних особливостей персонажа, наділення її прагматичними ознаками саме такого, а не іншого комуніканта. Персонаж драми зображується в конкретний момент сценічної дійсності, в конкретних умовах спілкування, в певному оточенні. Персонаж постає як сформована особистість зі своїм характером, смаками, симпатіями й антипатіями, рівнем освіти і віком, моральними цінностями, соціальним статусом тощо. Кожному такому набору характеристик приписується ім’я персонажа драми. Такі характеристики зумовлюють ставлення мовця до дійсності, сприяючи вираженню СМ його реплік. Репліка й іменування дійової особи завжди взаємозалежні: смисл репліки залежить від мовця, який її вимовляє, а персонаж-мовець постійно перекладає частину своїх ставлень у конкретній ситуації на своє вербальне повідомлення з відповідними суб’єктивно-модальними смислами.

За співвідношенням обсягу інформації, яка передається іменуванням персонажа та його реплікою, можна ідентифікувати такі особливості їх поєднання у ДД, як: адитивність (називання наділяє значною додатковою інформацією репліку) й інтегративність (називання персонажа супроводжує вербальне наповнення репліки і разом вони передають сублімовану семантико-прагматичну інформацію).

Прагматичні компоненти смислу, маніфестовані йменуванням персонажа, традиційно закладаються списком дійових осіб, який може визначати: їх віковий та соціальний статус; національність (менталітет) тощо.

Паратекст у ДД зумовлює інформативність супроводжувальної репліки.

Встановлено основні способи взаємовпливу репліки й ремарки, внаслідок чого повідомлення може ускладнюватися додатковими суб’єктивно-модальними смислами: 1) доповнення – ремарка інтонує і завершує слово; 2) контраверсія – ремарка заперечує слово; 3) заперечення – ремарка анулює вербальну інформацію, заміщуючи паралінгвістично.

Міміка і жест інколи грають роль репліки в діалозі, заміщаючи висловлення. Часто мімічна репліка дає відповідь раніше, ніж промовлена, сприяючи уникненню надлишковості пропонованої інформації.

Репліка ДД – це комплексна одиниця, що охоплює фізіологічну й психологічну активність персонажа-мовця (її зміст формують власне вербальні елементи і ремарка, паратекст). Передача та прийом вербального повідомлення і пов’язаних з ним суб’єктивно-модальних смислів є лише частиною процесу комунікативної взаємодії персонажів-мовців. Поряд з акустичним каналом повідомлення слід враховувати й “візуальний” канал (ремарку). Отже, ДД – це цілісність, яка складається з вербального та невербального каналів інформації, а оскільки інформація може бути модально маркованою, то можна з впевненістю констатувати, що суб’єктивно-модальні смисли в драмі передаються не лише лінгвістично, але й паралінгвістичними й екстралінгвістичними засобами.

У висновках формулюються результати виконаного дослідження:

1. ДД – зв’язний процес і продукт мовленнєвої діяльності двох чи більше учасників стилізованої, типізованої до розмовного живого мовлення, витворюваної інтенційно комунікативної взаємодії, характеризується серйозністю конфлікту, процесуальністю, конситуативною прив’язаністю, взаємопрониканням лінгвістичної й екстралінгвістичної інформації, що вибудовують загальну смислову площину драми; постає прагматично і соціокультурно зумовленим і виступає засобом розкриття авторського задуму художньої драми. Передача інформації в ДД йде вербальним, інтонаційно-просодичним, міміко-жестикуляційним, ситуативно-предметним каналами, тому діалогічне мовлення – явище синкретичне, семантику якого витворюють драматургічне авторське і персонажне мовлення, раціональне поєднання яких підтверджує кваліфікацію драми як невласне креолізованого тексту, суб’єктивно-модальні смисли в якому на текстовому рівні передаються традиційними засобами, а паратекст кожну репліку відповідно маркує щодо віку, статі, соціального статусу, національності персонажа.

2. Підпорядковані законам категорії діалогічності монолог і полілог втрачають свої демаркаційні структурні характеристики щодо діалогу і виступають або як поширена репліка-стимул, або як репліка-реакція у ТДБ. У ДД монолог і полілог актуалізують щодо діалогу в конвергентні відношення.

3. Визначальними для ДД є категорії континууму, діалогічності, інгерентної й адгерентної емоційно-експресивної виразності, антропоцентричності, що разом із загальнотекстовими категоріями когерентності, дискретності, інформативності, модальності та когезії витворюють художній драматургічний текст і забезпечують його функціонування. Ідентифікація специфічних текстово-дискурсивних категорій драми вияскравлює і валоризує роль категорії СМ, оскільки діалогічність, емоційно-експресивна виразність й антропоцентричність облігаторним критерієм свого вичленування мають окремого суб’єкта-мовця (персонажа), який виявляє себе в цих категоріях.

4. Зовнішнє оформлення п’єси, її структурно-композиційна архітектоніка постають смислоформувальними одиницями реплікованого тексту і не виступають ізоморфними вербально-комунікативному вияву персонажів, репрезентуючи смисли інших семіотичних систем: заголовок – концепт драми, список дійових осіб й назви продуцента репліки – світлину з автобіографією персонажа, ремарки – жестову інформацію.

5. Винятковою особливістю ДД є фраземи – компоненти реплік, основу яких складає структурно та семантично згорнута  пропозиція. Фраземи разом з висловленнями виступають будівельним матеріалом реплік-стимулів і реплік-реакцій ТДБ (аналог надфразної єдності  прозового твору) як основної структурно-семантичної одиниці ДД, що обов’язково містить ініціальну та фінальну репліку, в межах яких розкривається окрема мікротема, каузована комунікативною інтенцією персонажа. Місце реплік у ТДБ ієрархізоване: кожна наступна репліка синтаксично чи смислово залежить від попередньої.

6. Ремарка – авторський коментар і змістовий компонент, що оформлює репліки персонажів, передаючи вербальну чи невербальну дію, і є основним смислоутворювальним компонентом паратексту, здатним передавати додаткове до реплікового суб’єктивно-модальне аранжування висловлення.

7. СМ ДД – це семантико-прагматична категорія, що у вигляді модальної рамки накладається на пропозиційне значення репліки чи ТДБ; є компонентом, що відбиває особистість персонажа, система цінностей та мовна картина світу якого виступають аксіологічним виміром інтелектуальної, раціональної й емоційної кваліфікації повідомлюваного. Семантика СМ ґрунтується на психічному стані, поглядах персонажа-мовця, його світоглядний позиції, тому репліки, ініційовані персонажем, часто не набувають статусу ендоцентричних конструкцій, у силу проникнення в них суб’єктивного ставлення персонажа-продуцента і персонажа-реципієнта, проте вони не є повною мірою ідіоматичними. У структурі драми значна частина інформації, зокрема суб’єктивно-модальної, за законами структурування діалогу імплікується, що зумовлює асиметрію плану вираження та плану змісту. ДД послуговується компенсованою та некомпенсованою попереднім чи подальшим контекстом імпліцитною суб’єктивно-модальною інформацією. Дешифровка підтексту завжди ґрунтується на конситуації та паратексті, смислове навантаження яких доповнює загальну інформаційну площину ДД.

8. Семантико-прагматична категорія СМ у дискурсах з конкретним мовцем постає детермінованою його національно-культурним світоглядом, менталітетом, системою критеріїв оцінки, культурно-історичним досвідом, що модалізують персуазивно кожну репліку ДД, тобто суб’єктивно кодують її пропозиційний смисл – від змісту, який вкладається в повідомлення, до знака, яким воно виражається; реципієнт, наділений так само системою власних цінностей, досвідом та менталітетом, декодує суб’єктивно-модальні смисли, просуваючись у їх розумінні навпаки від змісту, почутого в  репліці-стимулі, до знаку, задіюючи при цьому весь комплекс своїх психолінгвістичних та культурних компетенцій.

9. Конституентами семантичної площини СМ ДД є погляд мовця, система його оцінок і цінностей, мовна картина світу тощо, від яких залежить суб’єктивно-модальне значення реплік ТДБ, а тому правомірно розглядати оцінку та СМ у дискурсі як семантично конгруентні категорії.

10. Модалема – це наявний у когнітивній множинності мовця еталон кваліфікації позамовної дійсності, що у відповідній ситуації спілкування набуває конкретного значення, спираючись на емоційну та оцінну кваліфікацію продуцента і може  експлікуватися й імплікуватися. Модалема як смисловий компонент СМ дискурсу в основі своєї семантики має оцінку – позитивну чи негативну, але така оцінка маніфестується психічним станом мовця, мовна кваліфікація якого і демаркує значення модалем. Часто в одній репліці контамінуються кілька модалем, утворюючи амальгамне суб’єктивно-модальне значення репліки, декодування якого спирається на тон комунікативної взаємодії. Модалема є одним з основних семантичних диференціалів, що уможливлюють декодування різного смислового навантаження реплік з тотожним вербальним наповненням, ініційованих двома різними персонажами – учасниками однієї комунікативної взаємодії.

11. Референція як співвідношення одиниць мовлення з позамовною дійсністю в ДД завжди продиктована суб’єктивністю – здатністю персонажа-мовця вкладати у відбиття факту позамовної дійсності індивідуальне його бачення. За умов збігу поглядів двох мовців на референтну ситуацію, виникає так званий кореферентний діалог; якщо ж референта ситуація розуміється мовцями по-різному, виникає явище ідіореферентного діалогу. Своєрідність відбиття позамовної дійсності суб’єктивно-модально маркує вербальне повідомлення.

12. У ДД контексту належить провідна роль у вставленні й ідентифікації модальних та оцінних смислів ТДБ. У драмі виокремлюються три типи контексту: вербальний, ситуаційний (формує соціологічно, етнографічно й анропологічно орієнтований компонент і зумовлює значення мовленнєвих екстеріоризацій) та психологічний (містить інтенції, настрої, вірування). На рівні дискурсу вони контамінуються і тому маніфестують обставини (справжні інтенції, регістри спілкування, психічні стани, ментальні особливості комунікантів, умови перебігу діалогічної взаємодії, інтелектуальні та соціальні особливості комунікації, інтелектуальні та соціальні особливості мовців), що наділяють висловлення додатковою не вербальною, не позбавленою суб’єктивності, інформацією.