Прагматична самокорекція комунікантів в українському спонтанному мовленні (на матеріалі теле- та радіотекстів)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету і завдання дисертаційної праці, об’єкт і предмет аналізу, розкрито наукову новизну дисертації, окреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів та їх апробацію.

Перший розділ – «Теоретичні засади вивчення прагматичної самокорекції в українському спонтанному мовленні» – складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі окреслено лінгвістичний і психолінгвістичний аспекти явища самокорекції у спонтанному мовленні. Непідготовлене мовлення постає як симультанний процес вербалізації особистісних смислів комунікантів, цільову відповідність якого у ситуації непатологічних станів свідомості контролює спеціальний операційний центр вищої нервової системи. Самоконтроль ґрунтується на принципі зворотного зв’язку, який на психофізіологічному рівні забезпечують особливі нейронні структури – аферентні ансамблі.

Самокорекція у спонтанному мовленні як екстеріоризація механізму самоконтролю пов’язана з вибором форми вираження актуалізованого смислу (пошук у межах асоціативно-вербальної мережі) і з виправленням ненормативних мовних одиниць, тобто з коригуванням спонтанних мовленнєвих помилок. Останні трактуємо як ускладнення вербалізації, виражені паузами, ваганнями під час вибору, операціями автокорекції, спрямованими на зміну, заміну, відміну початково актуалізованої мовної моделі. Такі помилки детерміновані мовними та позамовними чинниками, що характеризують відповідно системно-структурний і функціональний аспекти мовних одиниць.

Залежно від етапу процесу породження мовлення, на якому локалізована неоптимальна мовна одиниця чи помилка, і від часу вмикання механізму усвідомленого контролю самокорекція комуніканта може відбуватися під час латентного (дозвукового) процесу породження висловлення (фіксується паузами пошуку, вагання і може бути реконструйована за опосередкованими даними) чи на стадії моторної реалізації останнього (під час або після реалізації моторної програми неточної, помилкової мовної одиниці).

Другий підрозділ першого розділу містить обґрунтування правомірності прагматичної інтерпретації операцій самокорекції комунікантів у спонтанному мовленні. Показано, що самокорекція є засобом індивідуального мовного вибору мовця. Операцію вибору можна трактувати як факт віддання переваги одній із ряду альтернативних одиниць. Альтернативність мовних одиниць розуміємо у широкому значенні поняття синонімії: як здатність різних планів вираження співвідноситися з одним планом змісту. Явище синонімії виникає на ґрунті спільного для кількох одиниць смислового ядра, на рівні ж смислових відтінків спостерігаються відмінності. Ядро, за Р.Беллом, є носієм основної когнітивної інформації і виконує комунікативну функцію (передача інформації від адресанта до адресата). А додаткові смислові відтінки не стільки формують власне зміст повідомлення, скільки надають висловлюваному певного емоційного, оцінного спрямування і є носіями індексальної (повідомляє про психологічний склад і соціальний статус мовця) та регулятивної (вказує на особливості ведення інтеракції) інформації, тобто створюють прагматичний, орієнтований на позамовний контекст, вимір повідомлюваного. Тому самокорекція – як реалізація індивідом вибору змісту і форми повідомлення – пов’язана з індивідуальними характеристиками, мотивами й інтенціями комунікантів. У соціально значущій комунікативній ситуації (публічне мовлення у теле-, радіоефірі) прагматичну спрямованість операцій самокорекції узагальнено можна охарактеризувати як прагнення комуніканта вплинути на адресата (співрозмовника, аудиторію телеглядачів і радіослухачів) для забезпечення успішної реалізації певної немовної мети. З огляду на притаманну мовленнєвій діяльності, як і будь-якій людській діяльності, цільову неодновимірність розрізняємо усвідомлювані (заплановані) та неусвідомлювані (ненавмисні) засоби досягнення мети. До таких засобів належать вибір мови, змісту і форми повідомлення.

Самокорекцію уможливлює варіативність поверхневих структур (виражальних засобів, синтаксичних конструкцій), співвіднесених із однією глибинною структурою (смислом). Глибинний принцип мовної організації підтверджує, зокрема,  специфіка самокорекції у спонтанному мовленні білінгвів, висвітлена у третій частині першого розділу. Під час виправлення інтерферентних помилок білінгв оперує поверхневими, різномовними структурами, перехід між якими можна пояснити наявністю універсальної структури, спільної для обох мов.

Виправлення мовцем інтерферентних помилок становлять собою екзоглосний (міжмовний) тип індивідуального мовного вибору. Такий вибір залежить від мовної компетенції комуніканта, від статусних асоціацій, пов’язаних із кожною з мов, які функціонують в одній спільності (від «престижу» мов), від ситуативних умов спілкування. Теоретично реалізацію прагматичної мети мовця повинна забезпечувати послідовна самокорекція усіх системно і комунікативно невмотивованих мовленнєвих одиниць. Однак практично самокорекція мовця у спонтанному мовленні носить вибірковий характер і залежить від ряду чинників (психофізіологічних, психолінгвістичних, лінгвістичних, психологічних, соціокультурних, комунікативних). Мовець виправляє лише ті помилки у спонтанному мовленні, які потрапляють під контроль довільної уваги (а усвідомлюються насамперед суб’єктивно, ситуативно пріоритетні ділянки мовленнєвого процесу) і заважають ефективній комунікативній взаємодії. Тому важливо з’ясувати, які саме помилки мовець наділяє прагматичним значенням.

Визначити неоднакову прагматичну значущість для комунікантів різних рівнів мови дозволяє порівняння меж необхідної та реалізованої самокорекції білінгвального типу. Необхідну самокорекцію визначаємо шляхом аналізу реальних інтерферентних помилок у спонтанному українському мовленні, спричинених впливом російської мови, та прогнозу інтерференції, здійсненого на основі системного зіставлення української та російської мов, і подаємо за основними мовними рівнями.

Інтерференцію на акцентологічному рівні прогнозуємо як перенесення схеми наголосу з російської словоформи на українську, внаслідок чого не реалізується міжмовне протиставлення словоформ за наголосом. Наприклад: рос. низкий, укр. низький → низький; рос. четырнадцатый, укр. чотирнадцятий → чотирнадцятий. Передбачаємо також порушення внутрішньомовного переходу наголосу в українській мові, пов’язаного з відмінністю акцентологічних опозицій в російській та українській мовах. Наприклад, в українській і в російській мовах перехід наголосу в опозиціях «однина – множина» іменників та «1 особа – інші особи» дієслів не завжди збігається: рос. автор – авторы, укр. автор – автори;  рос. вложу – вложит, укр. вкладу – вкладе. В українському мовленні зафіксовані помилки грошей, вкладе. Вектор інтерферентних акцентологічних змін в українському мовленні засвідчує переважання – приблизно у чотири рази – процесу централізації наголосу, що відповідає акцентологічній специфіці російської мови.

Фонологічний рівень інтерференції, визначений на основі відмінностей між системами фонем двох близькоспоріднених мов й особливостей позиційних варіантів фонем, засвідчує міжрівневий характер іншомовного впливу. Інтерферентна помилка залежить від спорідненості / неспорідненості коренів у російській та українській мовах і від відповідності / невідповідності фонологічної структури афіксів і флексій. Наприклад, інтерферентний вплив російської мови виражений у заміщенні специфічних для української мови дзвінких африкат /дз/, /дз´/, /дж/, [дж´] фрикативними у спільнокореневих міжмовних відповідниках ([зеркало] – рос. [зеркало], укр. [дзеркало]) і сполученням зімкнених і фрикативних – у різнокореневих ([джерело] – рос. [родник], укр. [джерело]).

Морфологічний рівень пов'язаний з опозиційним (парадигматичним) центром системи граматичних значень і граматичних форм. Розрізняємо інтерференцію на рівні афіксів і флексій. Матеріал дослідження демонструє інтерференцію афіксів, пов’язану, наприклад, із калькуванням, міжмовною паронімією, омофонією: культура поведення (від рос. поведения) замість культура поведінки; кваліфікаційна допомога (від рос. квалифицированная помощь) замість кваліфікована допомога; Я б ... для початку хотів / щоб е-е... пан С. забирав профспілки і розповів їм коли / як він приймав рішення про те / що профспілки ... країни підтримують один блок // (рос. собрал, собирал [са] → забирав замість зібрав, збирав). Інтерференція флексій спостерігається при словозміні. Наприклад, зумовлене внутрішньомовними (неуніфікованість української норми) і міжмовними (розширення функціонування флексії
-а(-я)) причинами помилкове вживання в українському мовленні закінчень
-у (-ю)/ -а(-я) у родовому відмінку однини іменників ІІ відміни (суда – рос. суда, укр. суду; законопроекта – рос. законопроекта, укр. законопроекту; адвокату – рос. адвоката, укр. адвоката); створення невластивого для української мови протиставлення повних і коротких форм прикметників і дієприкметників під впливом наявності коротких форм у російській мові (зафіксован, задоволен, прав, рад). 

Синтаксична інтерференція пов’язана з позиційним (синтагматичним) центром мовної системи і виявляється у помилках синтаксичного узгодження (великий місто, виборчий дільниця) та керування (подякувати присутнього (Р.в.) – рос. поблагодарить присутствующего (Р.в.), укр. подякувати присутньому (Д.в.)). Синтаксична інтерференція в українському мовленні пов’язана здебільшого з відмінністю відмінкових та прийменниково-відмінкових форм другорядних членів речення (додатка, означення, обставини) у російській та українській мовах для вираження тотожних значень. Наприклад, для означення прогнозована і зафіксована у матеріалі дослідження інтерференція стосується таких значень: а) ‘ознака за ціллю, функціональним призначенням’ (укр. з + Р.в. (робота з підвищення безпеки, комітет із земельних ресурсів), рос. по + Д.в. (работа по повышению безопасности, комитет по земельным ресурсам) → по + Д.в. (робота по підвищенню безпеки, комітет по земельним ресурсам); б) ‘ознака за об’єктом’ (укр. щодо + Р.в. (рішення щодо підприємства), рос. по + Д.в. (решение по предприятию) → по + Д.в. (рішення по підприємству); в) ‘ознака за суб’єктом’ (укр. за + О.в. (за редакцією (кого)), рос. под + О.в. (под редакцией) → під + О.в. (під редакцією). Розроблений прогноз помилок керування в українському мовленні дозволяє визначити найбільш уразливі до інтерферентного впливу російської мови українські прийменники і відмінки. В українському мовленні передбачаємо: а) інтерферентне розширення функцій таких прийменників і відмінків: по (34 %); в (25 %); на, під (9 %); при, за (6 %); над, з, для (3 %); давальний (39 %), місцевий (25 %), орудний, знахідний (14 %), родовий (7 %); б) інтерферентне звуження функцій прийменників і відмінків: на (26 %); за
(18 %); до (15 %); з (11 %); о (об), в (у), біля, після, через, по, від, щодо (4 %); родовий (45 %), знахідний (35 %), орудний (17 %), місцевий (3%).

Лексична інтерференція виникає внаслідок установлення випадкових міжмовних відповідностей на основі повного чи часткового збігу звукової форми слів у двох мовах або при перетині семантичних полів. Наприклад: зібралося кілька чоловік (у значенні ‘кілька людей’) – від рос. человек, що відповідає укр. людина, тоді як укр. чоловік співвідноситься з рос. мужчина; я рахую (у значенні ‘вважаю’) – від рос. считать (считать дни, считать себя виновным, считать правдой что-либо), якому в українській мові відповідають: рахувати (рахувати дні), вважати (вважати себе винним), визнавати (визнавати за правду).

У другому розділі – «Внутрішньомовна самокорекція в українському спонтанному мовленні» – проаналізовано парадигматичний (у широкому значенні слова) і синтагматичний аспекти самокорекції мовця (не пов’язані з ситуацією взаємодії мов) як засоби досягнення прагматичної мети комунікації. 

Парадигматичний аспект самокорекції у спонтанному мовленні (підрозділ 2.1) описує ситуації вибору комунікантом відповідної задуму, меті одиниці з опозиційного, асоціативного ряду. Парадигматичний вибір може бути представлений складною, двоелементною, одноелементною, нульовою варіативністю.

Двоелементна і складна варіативність – це випадки вербалізації відповідно двох чи більше елементів однієї парадигми (12 %). Наприклад: Державна ветмедицина Сполучених Штатів / визначає лабораторно а-а... досліджує м’ясо на залишкові кількості цілого ряду препаратів // (визначає лабораторно → досліджує); це-е кошти місцевих бюджетів / які могли б бути в-вик... на... цілеспрямовані / направлені на будівництво / або пошук архітектурного ансамблю // (в-вик...[використані] → на...[направлені] → цілеспрямовані → направлені). Одноелементна варіативність – найчисельніша група (84 %) – у висловленні репрезентована одним елементом парадигми, який супроводжують такі ознаки наявності іншого, невисловленого елемента, як пауза пошуку чи вагання, морфолого-синтаксичне неузгодження, помилкова лексикалізація, зумовлена лексичною паронімією, інерційністю у роботі оперативної пам’яті, асиміляцією на рівні значення тощо. Наприклад: І вже вс... так би мовити у корінну породу викопати траншею глибиною два метри / вкласти цей нафтопровід / знову засипати чорноземним грунтом / провести його в такий стан / який ми його взяли у землекористувачів [...] // ([привести] → провести); Якщо зараз буде зміна структурна / а я буду робити щоб структура відбулась / я [...] // ([зміна] → структура); Більше того е-е... скільки звинувачень відчув цей блок в нашу  адресу ! // (належність комуніканта до блоку, про який мовиться, зумовлює вербалізацію невідповідного за формою, однак адекватного змістові присвійного займенника: [свою] → нашу). Нульова варіативність представлена нечисельними (4 %) випадками, коли у ситуації пошуку, вибору мовних засобів вираження думки жоден елемент парадигми матеріально не виражений. Наприклад: Значить так // Ми... и-и... // Ви подивіться на ці інвестиції! // І давайте поговоримо //.

Якщо складна та двоелементна варіативність – це приклади екстеріоризованої самокорекції, для якої характерне матеріальне (звукове) вираження альтернативних одиниць, то одноелементна варіативність засвідчує випадки інтеріоризованої корекції (має прихований характер, спрацьовує до етапу моторної програми відповідної частини висловлення) і «псевдокорекції» (є результатом автоматизації мовленнєвих процесів, що призводить до мимовільної самокорекції); а нульова – нереалізованість вибору, нерезультативний самоконтроль, відміну всіх актуалізованих на стадії внутрішнього програмування висловлення елементів парадигми.

Матеріально виражена, а також реконструйована за контекстуальними даними варіативність дозволяють визначити прагматичний потенціал зробленого суб’єктом мовлення вибору з парадигми. Прагматика самокорекції може бути пов’язана, наприклад, із такими прагматичними чинниками (реалізуються здебільшого комплексно):

1) адресант (конструювання, модифікація образу мовця)

Писали про те / шо я / так би мовити / безідейний / шо я [вживаю погані слова] … шо погані слова у мене в “Тореадорах з Васюківки”// (S _1s (я – логічний і формальний суб’єкт) → S _{3 s} (слова – формальний суб’єкт, логічний об’єкт)) – заміна полягає у диференціації логічного й формального суб’єкта дії (S) з метою бажаного для мовця розподілу семантичних ролей у прагматичній ситуації (відсторонення суб’єкта-мовця від негативної дії);

Верховна Рада / попри всі ті негаразди / які сьогодні є / вона сьогодні більш фахово підготуємо підходить до вирішення… розгляду своїх проблем // – лексична заміна супроводжується семантичною: звуження функцій суб’єкта Верховна Рада, представником якої є мовець; у такий спосіб повноваження законодавчого органу представлені слухачеві лише функцією розгляду проблем, що не передбачає реальних наслідків діяльності, а тому дозволяє уникнути критичного ставлення до висловленої позитивної характеристики роботи відповідного державного органу;

2) адресат (адаптація формозмістових параметрів висловлення до особливостей аудиторії): Тобто-о... / це / справді / текст / от / який ...
книжка / яка дає можливість інтерпретувати її и-и... на різні лади / різними способами // – заміна лексеми текст зі складним комплексом філософсько-літературознавчих смислів на загальнозрозумілий еквівалент “книжка” орієнтована на слухацьку аудиторію та засвідчує демократизацію, переведення розмови з вузькоспеціалізованого на масовий рівень (фактор адресата), що відповідає зміні соціальної ролі спеціаліста-літературознавця на роль “рівного” слухачеві співрозмовника (фактор адресанта);

3) інші учасники комунікативного акту: Ви знаєте / я-а и-и… недавно ми… разом з Сергієм Вікторовичем  брали участь … у врученні грамот / …почесних грамот Верховної Ради України и-и… воїнам-інтернаціоналістам// (S _{1 s} (я) → S _{1 pl} (я + присутній у студії)) – самокорекція виражена зміною значення суб’єкта дії  і демонструє характерний для соціальної інтеракції принцип тактовності;

4) ситуація (публічне офіційне спілкування, прямий ефір): Це переважно … зроблені пам’ятники ці на кошти … на пожертвування // – лексична заміна спрямована на зміну валентності предиката (валентний потенціал звужується за рахунок вторинної суб’єктної синтаксеми, необхідної у конструкції «зроблені на кошти кого?», але семантично не властиві слову – перетвореному на віддієслівний іменник предикату – пожертвування, бо пожертвування носять анонімний характер), що дозволяє мовцеві уникнути висловлення невідомої йому чи небажаної інформації (фактор адресанта) або ж вкластися у відведені для відповіді часові рамки (фактор ситуації).

Синтагматичний аспект самокорекції у спонтанному мовленні (підрозділ 2.2) охоплює специфічні структурні побудови, до яких належать:
1) непроективні висловлення, пов’язані з дистантним розміщенням взаємопов’язаних слів, 2) стягнені синтаксичні конструкції, зумовлені неусвідомлюваним опусканням мовцем частини висловлення, 3) незавершені висловлення та 4) різні види спонтанно продукованих повторів.

Непроективність відповідає специфічній функціональній перспективі висловлення, продиктованій комунікативною інтенцією мовця, і є засобом виділення певного елемента як комунікативного центру: Десь біля тридцяти відсотків мова йде … сьогодні //. Корекція непроективних структур вимагає повної перебудови висловлення, а тому є нетиповою для спонтанного мовлення.

У випадку стягнених конструкцій нереалізованість мовцем корекції пов’язана з комунікативною неактуальністю пропущених частин висловлення (опускається тема, стягнення не зачіпає комунікативного центру – реми): А хто ж тоді буде купляти ці трамваї і тролейбуси?// (купляти [квитки на] ці трамваї і тролейбуси – реконструюємо за контекстом: йшлося про безквитковий проїзд у міському транспорті), – а також з ефектом «обманутого самоконтролю» (у половині випадків пропущеною є частина конструкції, яка формально і/чи змістовно тотожна іншому елементу з даного чи з поряд розташованого висловлення, а тому таке стягнення нагадує уникнення тавтології): Ви знаєте / ресурс який ... підтримує ... сили антидержавницькі / ресурс / який працює не [на] національний інтерес України //.

До комунікативно значущих незавершених структур належать висловлення, у яких певні синтаксичні позиції є незаповненими. Це випадки: а) зміна чи відміна синтаксичної конструкції: Я добре розумію / що декому із профспілок не подобається те / що и-и... // Вони звикли весь час и-и... самі контролювати //; б) мовець не володіє потрібною інформацією; характер самокорекції залежить від стилю поведінки комуніканта – 1) зізнатися у власній необізнаності, знизивши свої професійні показники, але збільшивши показники морально-етичні (Коли американець повертається / то він получає ... // Ну / чесно кажучи / я не знаю / скільки получають американці //), 2) подати власне незнання як небажання повторювати загальновідомі факти, ризикуючи при цьому бути викритим (Про це говорило багато відомих спеціалістів / зокрема ... // Ну / це всім відомо // – як відповідь на питання співрозмовника: Які підстави для такого твердження?); в) за контекстом слухач сам може закінчити висловлення чи у тексті після незавершеної синтаксичної одиниці буде вжитий відсутній елемент або його еквівалент (псевдонадлишковість інформаційного наповнення висловлення): Так / дійсно-о... державна служба ветеринарної медицини з першого січня ввела заборону / але ми дали ще термін поки кораблі / які пливли / будемо говорити / з Америки ... [допливли до місця призначення] // Тобто заборона фактично е-е... десь з середини
лютого //.

З-поміж спонтанних повторів розрізняємо повтори у межах мовленнєвого акту і повтори у межах комунікативного акту. До перших належать:
1) повтори, які заповнюють паузи пошуку і є комунікативно виправданими, свідчать про творчий підхід індивіда до мовленнєвої діяльності та згладжують перепони у її протіканні (І цю концепцію … концепцію … розробити механізми реалізації цієї концепції […]); 2) повтори-поширювачі та повтори-підсилювачі, які реалізують свою стратегічну функцію в ремо-тематичній організації висловлення, надають додаткової “ваги” повтореній пропозиції чи твердженню (Головне / що є зворотній зв’язок / є  зворот…ній… зв’язок з простою людиною //; Ці спроби були невдалими / досить невдалими //); 3) повтори як слова-паразити, надлишкові структурні елементи висловлення, які визначають рівень бажаної, але на практиці матеріально не зафіксованої самокорекції (І все це треба / все це треба //).

Повтори у межах комунікативного акту за своєю формою є взятою у готовому вигляді реплікою (чи її частиною) іншого комуніканта, а за змістом це можуть бути: а) відповіді ([– Це діагностика?//] – Це діагностика //),
б) постановка мовцем для себе самого проблеми ([– Як ви вважаєте / причини/ чому так це склалося?//] – Причини … // Причина тут одна //),
в) невмотивовані повтори, зумовлені неадекватним сприйняттям репліки співрозмовника чи запозиченням невідповідної за змістом частини чужої репліки ([– Так це коли ще за Польщі там його назвали цю вулицю?] – Ну звичайно це за Польщі // [– … а перемовили цю вулицю] – ... А?// Нє-є! // Це тепер назвали //). Повтори-відповіді і проблемні повтори нейтральні щодо критерію правильності, тоді як відсутність корекції невмотивованих повторів заважає комунікації та несе негативну інформацію про комунікативні якості мовця і є недопустимою.

Таким чином, на рівні структури висловлення прагматично значущими є як форма (адекватність і правильність структурних схем, пов’язана зі вживанням повних конструкцій), так і зміст (уникнення “надлишковості”, яка призводить до конденсації структурних схем). Гармонійне поєднання цих двох протилежно спрямованих критеріїв у підході індивіда до мовленнєвої діяльності є запорукою успішної комунікативної взаємодії.

 У третьому розділі – «Міжмовна самокорекція в українському спонтанному мовленні» – проаналізовано самокорекцію помилок міжмовного типу, пов’язану з прагматично мотивованим вибором комунікантом мови спілкування. Міжмовний вибір реалізується на текстовому рівні, а також на рівні окремих текстових одиниць. На основі текстового міжмовного вибору визначено типи мовленнєвої поведінки немонолінгвів залежно від того, яку мову вибирає індивід (у нашому матеріалі – українську чи російську), за яким принципом здійснюється мовленнєва діяльність (звичайний або перекладний режим), який аспект (змістовий чи формальний) є домінантним для мовця (підрозділ 3.1). Внутрішньотекстовий рівень міжмовного вибору (підрозділ 3.2) пов'язаний із коригуванням мовцем невідповідних обраній мові спілкування мовних одиниць (інтерферем).

Аналіз українськомовних дискурсів представників різних соціальних груп дозволяє говорити про негармонійність мовної ситуації в сучасній Україні, що виявляється в особливостях мовотворчої діяльності носіїв української мови. Для процесу породження висловлення немонолінгвів характерний етап перекладу, функція якого – перекодування вихідної мови у цільову.

Інтерферентні помилки та їх самокорекція описані у дисертації за такими параметрами: актуалізована у пам’яті мовця російська одиниця (АО), очікуваний нормативний український відповідник (НО), реалізована в українському мовленні одиниця (РО) та її нормативність (відношення РО до НО: повна відповідність (+), невідповідність (–), допустимий переклад (+/–)); мовний рівень помилки і мовний рівень корекції (А – акцентологічний, Ф – фонологічний, М – морфемний, Г – граматичний (рівень граматичних категорій), Л – лексичний, Сем – семантичний, Синт – синтаксичний (відмінкові, прийменниково-відмінкові конструкції) рівні); тип помилки (ВМ – внутрішньомовна помилка, ММ – міжмовна помилка, ЛСП – лексико-семантична помилка, Ф – формальний різновид, С – семантичний різновид, З – запозичення, К – калька, П – перифраза). Для прикладу наводимо одну сторінку з такого опису.

Проаналізований матеріал дає підстави говорити про два основні способи міжмовного переходу (від російської мови до української): 1) простий, безпосередній; 2) складний, опосередкований. Для першого способу характерна пряма співвіднесеність української одиниці на “виході” й актуалізованої російської одиниці на “вході” з різним ступенем ефективності операцій перекладу. Найменша відповідність нормам цільової мови притаманна запозиченням (перекладний механізм фактично не спрацьовує): толкають ... штовхають (на злочин). Запозичення можуть мати прихований характер, тобто коригуватися на домоторній стадії: таке пристальне [внимание] ... увага. Неузгодження, яке сигналізує про наявність у внутрішній програмі висловлення запозичення, вказує на “послівний” спосіб перекладу: перекладаються окремі слова, а не граматично пов’язані між собою словоформи; тобто лексико-семантичний рівень самокорекції домінує над рівнем граматичного оформлення словосполучення. Ефективніші операції перекладу – структурні кальки (використовуються структурні засоби цільової мови): що ми і робимо / підго... готуючи космічні проекти (рос. подготавливая → підго[товлюючи] → готуючи), – і перифрази (використовуються формальні  та лексичні  засоби  цільової  мови): щоб у нас діти були забезпечені / і в тому числі і бес... а-а... наші ті / які сьогодні на вулицях (рос. бес[призорные] → ті, які на вулицях – укр. безпритульні).

Для другого способу переходу від вихідної до цільової мови спілкування характерна неодновимірність процесів, які відбуваються у “чорній скриньці”. Реалізована одиниця “виходу” зазнає подвійного впливу актуалізованої іншомовної одиниці (контаміновані утворення), або впливу одиниці-посередника (лексико-семантичні помилки).

У випадку контамінацій актуалізована іншомовна одиниця, з одного боку, виступає стимулом, основою для пошуку відповідника у мові спілкування, з іншого – здійснює вторинний вплив на одиницю-переклад, входить “уламками” до складу останньої: рос. спрашивают + укр. запитують → запитають, рос. по силам + укр. під силу → по силу. Аналіз контамінованих одиниць розкриває особливості дії центру контролю і корекції, який відповідає за протікання операцій перекладу. Основна увага мовця при породженні мовлення зосереджена на тих елементах висловлення та його окремих одиниць, які мають найбільшу інформативну вагу. Перекладний механізм у контамінованих сполуках не спрацьовує, як правило, на периферійних щодо змісту частинах (флексія, суфіксальна морфема, прийменник).

Лексико-семантичні помилки виникають на ґрунті повних або часткових збігів форми і/або змісту (співзвучність окремих лексем і/або їх семантична близькість,  пов’язана    з    належністю     до     одного      семантичного    поля,