РОЗВИТОК СИНОНІМІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ ІІ ПОЛОВИНИ ХVІІ – І ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ (на матеріалі староукраїнської поезії, прози та драматургії)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
РОЗВИТОК СИНОНІМІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ ІІ ПОЛОВИНИ ХVІІ – І ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ (на матеріалі староукраїнської поезії, прози та драматургії)
Альтернативное Название: РАЗВИТИЕ синонимии В УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ Второй половины XVII - И половина XVII ВЕКА (на материале староукраинской поэзии, прозы и драматургии)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вмотивовано вибір джерельної бази дослідження, визначено об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано мету та основні завдання, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження.


У розділі І “Синоніми в лексичній системі мови. Особливості синонімічних відношень в історичному аспекті” на основі аналізу концептуальних теоретичних положень у вітчизняній і зарубіжній науці обґрунтовується необхідність історичного підходу до розуміння природи синонімів у мові як до явища, позначеного своєрідними проявами ознак і функцій у процесі становлення літературних норм мови та розвитку художньо-естетичних форм відображення дійсності. Підкреслено важливість поєднання парадигматичного та функціонально-стилістичного підходів у вивченні історичної синонімії. Проаналізовано різні погляди на визначення, основні функції та основні принципи класифікації синонімів. Наголошено на необхідності аналізу контекстуальної синонімії для встановлення закономірностей у розвитку мови, її продуктивного потенціалу, адже саме в контексті найповніше реалізуються синонімічні зв’язки. Контекстуальні синоніми, які становлять чи не більшість синонімів будь-якого художнього тексту, хоч і не є словниковими одиницями, вельми цінні тим, що, розкриваючи багаті мовні можливості, показують нам на сьогодні вже втрачені зв’язки між словами (часто викликані позамовними чинниками).


Для адекватної інтерпретації синонімічних відношень не можна лишати поза увагою лексику, яка не має бути внесена до словника синонімів – контекстуальні синоніми, а також індивідуальні авторські новотвори. У студіях з історичної синонімії потрібно рухатися від конкретних випадків контекстуального функціонування синонімів до узагальнення, на основі якого має бути вибудована реконструкція синонімічних рядів і зв’язків, які в цих рядах реалізуються.


У з’ясуванні критеріїв виділення синонімів потрібно зупинитися на проблемі розмежування синонімів і варіантів слова, особливо актуальній у дослідженнях з історичної лексикології. Потрібно подолати наявну досі непослідовність у вживанні термінів “синонім” і “варіант”, виходячи з нижченаведених ознак варіантів. Варіативність, на відміну від синонімії, не пов’язана ані зі смисловими, ані зі стилістичними модифікаціями. До варіантів, безперечно, можна зарахувати слова з виявом діалектних фонетичних рис та орфографічне варіювання типу беззаконіе – безъзаконіе, пригода – прыгода (К. Зиновіїв). Варіативність породжується коливаннями мовної норми і не відповідає жодному з критеріїв, які висуваються до виді-лення синонімів.


Специфіку аналізу історичної синонімії, або ж синонімії в діахронічному аспекті, зумовлюють дві причини: по-перше, зміна або ж набуття нових, доти невідомих у мові, значень деяких слів у процесі історичного розвитку мови, внаслідок чого таке слово могло перейти з одного синонімічного ряду до іншого, також різними значеннями те саме слово могло входити одночасно до різних синонімічних рядів; по-друге, у ході історії змінювалися самі погляди на синонімію. При цьому чим більший історично-мовний період узято для дослідження, тим більшою є умовна шкала відмінностей за визначеними параметрами.


Існування синонімічного ряду як синхронічного явища не викликає сумнівів у більшості дослідників, як і те, що синонімічний ряд є рівною мірою відкритим як у ретроспективу, так і в перспективу. Перебуваючи в постійному русі, зумовленому розвитком мови, синонімічний ряд “застигає” на окремих синхронних зрізах, які до того ж можуть бути до певної міри довільними.


Синонімічний ряд – явище штучно сконструйоване у лінгвістиці з метою дослідження характеру і механізмів синонімічних зв’язків між словами. У сучасному мовленні синонімічний ряд не знаходить свого втілення, функціонують лише його складові – синоніми. Проте на попередніх історично-мовних етапах, починаючи з появи перших писемних пам’яток, фік-сується мовленнєве втілення усіченого синонімічного ряду – синонімічна пара (або ще “здво-єні синоніми”), яка своєю появою у текстах пам’яток і паралельно з тим у фольклорі зобо-в’язана художньому засобу ампліфікації. Цінність синонімічної пари для історико-мовних досліджень полягає у тому, що вона допомагає з’ясувати синонімічні зв’язки в минулі епохи та стилістичну функцію синонімів у певну добу.


Обґрунтовано входження сталих сполучень і фразеологізмів, еквівалентних слову, до синонімічних рядів лексем (спільна лексико-фразеологічна синонімія).


Наголошено на ширшому використанні синонімів – власних назв в українській мові ХVІІ – ХVІІІ століть, ніж на сучасному етапі. Синоніми – власні назви найчастіше різнилися між собою генетично (Царгород – Константинополь), культурно-історично (Русь – Україна), структурно (Сhвер(а) – Сhверска земля), в такому разі їхня функція була суто номінативна, використовувалися вони для уникнення повторів, інколи вони використовувалися зі стилістичною метою в поетичній мові (Славута – Дніпро).


Всебічне вивчення історичної синонімії потребує встановлення її основних джерел. Такими джерелами, внесок яких в українську синоніміку є кількісно неоднаковим і залежним від багатьох факторів, зокрема від форм реалізації естетичних смаків в умовах розвитку стилів і жанрів пам’яток літератури, є деривація, семантичні процеси, запозичення лексем. Звертаючись до особливостей синонімії української мови у ХVІІ – ХVІІІ століттях, необхідно враховувати особливий статус книжної, слов’яноруської за походженням лексики, яка активно використовувалась у поширенні синонімічних рядів. Найбільш розмаїтим і складним із точки зору творення є семантичне джерело синонімії завдяки в першу чергу семантичним процесам метафоризації та метонімізації.


Питання синонімії у світлі художнього мовлення особливо гостро постає при вивченні синоніміки художніх пам’яток ХVІІ – ХVІІІ століть. Проблема ускладнюється тим, що синонімія художньої мови має свою специфіку порівняно із загальномовною, в ній присутнє авторське начало (в період бароко виражене менш яскраво, ніж, наприклад, у ХХ столітті, проте нехтувати ним не можна). Важливою ознакою художньої мови будь-якої культурно-істо-ричної епохи, будь-якого автора, є використання, крім загальномовних синонімічних ресурсів, авторської синоніміки (як авторських тропів, так і авторських лексичних, меншою мірою фразеологічних новотворів, які з часом можуть збагатити собою загальномовний лексичний фонд або лише “поетичну” мову, ставши надбанням арсеналу широковживаних поетичних засобів, а можуть залишитися унікальними, характеризуючи виключно мову і літературний стиль даного автора).


Для встановлення особливостей української історичної синонімії важливо з’ясувати два питання: по-перше, яких змін зазнає синонімія в ході історичного розвитку, чи можливо поєднати історичне дослідження з описом синонімії на синхронних зрізах, по-друге, чи має історична синонімія української мови власні, унікальні особливості, свою специфіку.


В умовах тогочасної мовнокультурної ситуації в Україні нівелюється досі чітке розмежування між сферами функціонування двох літературних мов, художні твори стають дедалі більш проникними для народнорозмовної лексики, яка активно вступає у синонімічні зв’язки. Таким чином, синонімічні ряди тієї епохи характеризуються надзвичайною розмаїтістю з точки зору типології. У цьому плані великої ваги набуває питання про відношення між слов’яноруською та українською мовами.


Реконструкція синонімічних рядів і зв’язків, які в цих рядах реалізуються, будь-якої епохи має здійснюватися з допомогою контекстуального аналізу – від конкретних випадків функціонування синонімів до узагальнення, на основі якого має бути вибудована картина історичної синоніміки.


У розділі ІІ “Зіставно-типологічний аналіз синонімії ІІ половини ХVІІ – І половини ХVІІІ століття” обґрунтовано необхідність зіставно-типологічного аналізу лексики барокових пам’яток, схарактеризовано синонімічні ряди за типологічними ознаками лексем, з’ясо-вано мотивацію входження до синонімічних рядів типологічно маркованої лексики.


З генетичного погляду у складі синонімічної лексики виділяються: а) питома лексика; б) слов’яноруська лексика (обґрунтовується її проміжний статус між питомою і запозиченою лексикою та явище міжмовної синонімії); в) запозичена лексика; г) авторські новотвори.


Найчастіше синонімічні ряди утворювала різногенетична лексика, що давало простір для семантичного і стилістичного розшарування слів-синонімів, для набуття ними нових семантичних відтінків або стилістичної маркованості. Показовим свідченням цього є ряд дорога (Інтерлюдії до драми Г. Кониського “Воскресеніе мертвых”) – шлях (там само), путь (К. Зиновіїв), гостинец (Гербы и трены...), тракт (Літопис Самовидця).


Власне українська лексика формує найрізноманітніші за семантичною віднесеністю синонімічні ряди: від абстрактної (вол# (К. Зиновіїв) – свобода (Львівський літопис)) до конкретної побутової лексики (борошно (К. Зиновіїв) – мука (там само)).


Руйнування старої системи стилів значною мірою вплинуло на подальший розвиток синонімічних рядів української літературної мови. Взаємодія слов’яноруської й української мов до певної міри позначилася на складі синонімічних рядів. Поява типологічно змішаних синонімічних рядів створювала ґрунт для використання потенційних можливостей слова у певній мовленнєвій ситуації.


Традицією співіснування літературних мов в Україні ІІ половини ХVІІ – І половини ХVІІІ століть і зумовлене специфічно українське і власне барокове явище міжмовної синонімії. Питання міжмовної синонімії вже привертало до себе увагу дослідників, проте у дещо іншому розумінні. Міжмовна синонімія вбачалася у зіставленні еквівалентних синонімічних рядів різних мов (Л. Бублейник) або різномовних лексем, що пов’язувалися з тим самим денотатом (В. Акуленко, Д. Лайенс, Ч. Бак).


Матеріал аналізованих пам’яток засвідчує функціонально-стилістичний розподіл між українською та слов’яноруською лексикою, часто в межах одного твору (інтермедії, творчість К. Зиновієва та ін.), а отже – можливість існування явища міжмовної синонімії та її кон-кретного прояву – спільної українсько-слов’яноруської синонімії (як віддзеркалення старої жанрово-стилістичної системи).


Стилістична маркованість слов’яноруської лексики як засобу вираження важливості, урочистості сказаного помітна, зокрема, у ряді позволяти – допустити, благословляти: І на грhхи нε мощно правда позволяти (К. Зиновіїв); Сенаторове і Річ Посполитая того не допустили (Львівський літопис); кумы брати кумови [заміж] нε блгословляютъ (К. Зиновіїв).


Значний вплив на розширення синонімічних рядів аналізованого періоду справила запозичена лексика (хоча не всі ці запозичення збереглися в українській мові). Наприклад, до слов’янського статковати (К. Зиновіїв) наявні відповідники шафовати (через зах.-сл. мови з нім. schaffen “творити” (Драма про Олексія…)), ґаздовати (< мад. gazda “господар” ([Дьяковскіе гласы]). Випадок, коли запозичена лексема стала домінантою синонімічного ряду, відбувся зі словом вандровка (< нім. wande ) – синонімом до слів дорога і путь, вжитих на позначення процесу перебування в дорозі в синонімічному ряді вандровка (К. Зиновіїв) – дорога (там само), путь (там само). Вторинність утвореного внаслідок метонімізації значення слів дорога і путь і спричинилася до того, що на місце домінанти цього ряду виходить запозичення вандровка, яке має лише процесуальне значення.


Аналізований матеріал засвідчує, що принципової відмінності у функціонуванні української та запозиченої лексики в межах синонімічного ряду немає.


Виявленням мовного потенціалу в поширенні синонімічних рядів є авторські інновації. Хоча авторські новотвори становлять зовсім невелику частку синонімічно активної лексики, привертає увагу їхня емоційність, образна наповненість у зв’язку з прагненням автора уточнити свою думку, увиразнити емоції. За браком адекватного слова у загальномовному лексичному фонді митець сміливо ставав на шлях новаторства, створюючи, на його думку, найбільш вдале слово.


Зазначене підтверджують такі приклади авторських відповідників до загальномовних синонімічних рядів. До синонімічного ряду щире, сердечне додано новотвори щирослужебничо (І. Величковський), вседушевно (К. Зиновіїв), всежелателнh (І. Величковський). Із метою експресивного акцентування П. Попович-Гученський до слова червоній додає власний відповідник червонофарбистий (П. Попович-Гученський. “Вhрши на Воскресеніє Христово”). Цікавий новотвір, що ґрунтується на семантичній аналогії, оказіонально вводить І. Ве-личковський у синонімічному ряді засика – житница, пшеничница: “Соберет пшеницу свою в житницу”. Чим усоберет пшеницу в житницу, не в пшеничницу? Аггели добріи суть пшеница, а злыи били, нhбы жито, на небеси, як в якой засицh (І. Величковський). Таким чином, навіть розмірковуючи на тему притчі зі Святого Письма, автор удається до словотворення у сфері побутової лексики, вважаючи за аналогією, що коли засіка для жита – житниця, то засіка для пшениці мала би зватися пшеничницею.


Авторські новотвори у складі синонімічних рядів є порівняно рідкісними, проте їх аналіз допомагає з’ясувати продуктивні можливості української мови і вплив цієї категорії лексем на загальноукраїнську мову. Більшість авторських новотворів спиралися на барокову естетику і тяжіли до високого стилю, до того ж настановою автора було не впровадити утво-рене слово в широкий ужиток, але якнайточніше передати свою ідею чи емоцію.


У розділі ІІІ “Семантичні процеси у лексиці української мови ІІ половини ХVІІ – І половини ХVІІІ століття” з’ясовується роль семантичних зрушень у словниковому складі української мови, що зумовили поширення синонімічних рядів, установлюється мотивація використання метафоричних і метонімічних утворень у мові пам’яток, при цьому розрізняються авторські й загальномовні метафора і метонімія.


Серед семантичних джерел української синонімії ХVІІ – ХVІІІ століть чільне місце посідають метафора і метонімія. Менш продуктивними є енантіосемія та процеси звуження і розширення значення. При цьому перші два види семантичних зрушень можуть бути поділені на дві функціонально відмінні категорії – загальномовні та авторські метафору та метонімію. Основною особливістю загальномовних метафори та метонімії є те, що ці семантичні зрушення постали на основі одиничної, авторської метафори / метонімії внаслідок поступового “стирання” їх образності, зумовленого частотою вживання або ж зміною характеру предметної віднесеності метафори.


Прикладом поширення синонімічної парадигми за рахунок переносних значень слів може бути синонімічний ряд із домінантою война: воина (Піснь о... Потоцькім…) – бой (Дума козац[ь]кая…), битва (“Послухайте, що з вас живо...”), кров (Пhснь о Будинh…), поле (“Послухайте, що з вас живо...”), жниво (там само), веселлє (“Побhду над ляхами...”), воεн-ныε пути (К. Зиновіїв), пляц марсовыи (Драма про Олексія…). Метафоризація лягла в основу синонімічного ряду з нейтральною домінантою звоювати (Піснь о... Потоцькім…), до якого належать слова взяти (Пhснь о Будинh…), одбирати (“Послухайте, що з вас живо...”), здобути (там само).


Яскравим прикладом поширення синонімічних рядів за рахунок метонімії є етноніми та лексика на позначення конфесійної приналежності, віровизнання особи. Ці два понятійні поля перехрещуються і змішуються між собою, що характерне загалом для давньої літератури і відображеної в ній народної свідомості від давнини аж до ХVІІІ століття. Етнопсихологічний чинник ототожнення національності та віросповідання лежить в основі побудованого на метонімії синонімічного ряду католик – папhжник, ляхъ, римлянин. Члени цього синонімічного ряду є синонімами лише контекстуально: обрікався бути католиком (Острозький літописець); А вы, папhжници горделивыи, Яри-сте и гнhвливыи! (Лямент людей побожных…); Ω иновhрнои εднои пε(р)сонh мε(ж)ду мужε(мъ) и жεною... кгды бываε(т) часо(м) мужъ ляхъ а жεна блгоч(с)тива#; або жεна нεблгоч(с)тива# а му(ж) блгоч(с)тивы(и) (К. Зиновіїв); уніяте з римляни признавають уже святого духа і от сина сходити (Острозький літописець). У прикладі з назви твору К. Зиновієва з’ясувати контекстуальне значення слова допомагає антитеза ляхъ – блгоч(с)тива# та зіставлення ляхъ – нεблгоч(с)тива#, в уривку з Острозького літописця – однорідний підмет уніяте з тієї ж лексико-семантичної групи.


Синонімія на основі загальномовних метафори і метонімії на даний період була вже сформованою в мові і продовжувала розвиватися. Не виключено, що певним поштовхом до утворення загальномовних метафори і метонімії могли інколи виступати їх авторські аналоги. Поряд з тим семантичні процеси, яскраво відображені в народній фразеології, проникали у мову барокової літератури, зокрема творів К. Зиновієва, П. Поповича-Гученського та анонімних поетів.


Авторська метафора є досить рідкісним явищем у творенні та збагаченні синонімічних рядів. Утворений за допомогою метафор синонімічний ряд слинути – просвhтати, процвитати, роспуститися поєднується з поняттям “слава”: Нехай твоя слава слине (“Послухайте, що з вас живо...”); абы єму слава просвhталаhснь о образє Кло[ко]чевском); Слава нехай процвитаєтhснь о Будинh…); козацкая слава, щоб роспустилась всюди, як пhра-ми пава! (Інтермедії до драми М. Довгалевського “Комическое дhйствіе”). Авторський внесок найбільшою мірою відчутно у прикладі, що характеризує мову козака в одній з інтермедій, створених під керівництвом М. Довгалевського, де слово-синонім роспуститися є невід’ємною частиною художнього образу, створеного за допомогою засобу порівняння козацької слави з павою, птахом, який у народнопоетичній образності пов’язується з викликанням захвату, захоплення.


Аналізований матеріал не дає змоги говорити про авторську метонімію як вагоме джерело збагачення синоніміки даної епохи. Проте привертає увагу активне вживання таких лексем, як роксолянинъ, савроматъ у значенні “українець”, скиf “татарин” у складі синонімічних рядів. Тут наявна модель суміжності “давній етнос – сучасний етнос, який населяє ту ж землю”, уживана з яскравою стилістичною метою у творах на історичну тематику. Пояснити активізацію назв давніх народів для позначення сучасних, генетично неспоріднених етносів можна бароковим тяжінням до символічності та тогочасними уявленнями про сарматів і роксоланів, як безпосередніх предків українців (пор. також середньовічну латинську назву українських земель Roxolania). Оскільки вживання цього типу метонімії є суто книжним явищем, ці випадки можна кваліфікувати як авторську метонімію.


            Ретельний аналіз матеріалу засвідчує дві універсальні тенденції, притаманні й синонімії української мови ХVІІ – ХVІІІ століть: по-перше, метонімія є значно активнішою, аніж метафора у формуванні та поширенні синонімічних рядів; по-друге, авторська метафора і метонімія у складі синонімічних рядів є явищем рідкісним. В основі першої тенденції лежить мовна закономірність, яка базується на властивостях свідомості й асоціативного мислення (асоціативний зв’язок між явищами ґрунтується на суміжності, а не на подібності). Якщо ця закономірність є сталою для всіх мов на всіх етапах розвитку, то самі метонімічні моделі можуть зазнавати змін у процесі історичного розвитку мови. Так, для сучасної української мови абсолютно нехарактерною є модель “назва народу (виражена найчастіше збірним іменником або іменником у множині) – назва країни” (типу русь, литва, татари), засвідчена від давньоруських пам’яток аж до козацьких літописів та історико-патріотичної поезії, чи метонімічна модель “назва етносу – назва релігії”, також активно вживана у ті часи.


            Друга тенденція – нечасте входження утворень на основі авторської метафори та метонімії в синонімічні ряди – зумовлена особливостями художньої мови. Якщо загальномовна метафора (і метонімія) є майже виключно мовним явищем, то авторська метафора (і метонімія) є рівною мірою і мовним і літературним явищем, можливо, навіть більш літературним. Авторська метафора часто охоплює в одному метафоризованому слові поняття, яке “у перекладі” на прямі значення часто не може бути передане одним словом чи навіть словосполученням, метафора охоплює собою цілий “міні-літературний твір” і з огляду на цю свою природу не може віднайти собі синонімів серед слів або еквівалентів слів. Особливо це стосується барокових метафор, глибоких за своєю символічністю, багатих на ремінісценції з найрізноманітніших сфер культури. Таким чином, авторська метафора має бути переважно предметом літературознавчих, герменевтичних досліджень, хоча випадки входження авторських метафоричних утворень у синонімічні ряди є вельми цінними для мовознавства, оскільки засвідчують багатий потенціал мови, той простір, який дає мова авторові для пошуку необхідних виражальних засобів.


            Щодо класифікації метафори та метонімії у складі синонімічних рядів, то ці семантичні процеси збагачують передусім контекстуальну синоніміку, а також стають джерелом полісемії, при цьому не виключений перехід від колишнього контекстуального синоніма до багатозначного слова (в міру стирання метафори, а отже, набуття словом нового значення).


            На відміну від метафори й особливо метонімії, енантіосемія та процеси розширення та звуження значення меншою мірою позначилися на розвитку синонімічних рядів. За винятком небагатьох усталених у мові енантіосемічних утворень (слава – “добре ім’я; добра звістка” і “хула; поговір”, певний – “відомий, визначений, даний” і “якийсь, деякий, один із кола подібних”), енантіосемія є явищем суто мовленнєвим. Унаслідок процесу енантіосемії практично кожне слово може переходити у новому значенні до нового синонімічного ряду, проте зрозумілою для мовців така синонімія може бути лише у контексті. Особливістю контекстуальної синонімії, утвореної енантіосемічно, є її, так би мовити, “одноразовість”, “моментальність”, таке утворення не може закріпитися в мові, та й не має такої потреби. Переважна більшість енантіосемічних утворень є яскраво експресивно забарвлені, вони підкреслюють емоційність викладу, а також характеризують особливості авторської мови. Процеси розширення та звуження значення в реконструйованих синонімічних рядах засвідчені вкрай рідко, їхньою функцією є переважно семантична диференціація.


У розділі ІV “Функціонування синонімів у літературних творах ІІ половини ХVІІ – І половини ХVІІІ століття” з’ясовується співвідношення синонімів, маркованих різними стилістичними та типологічними ознаками у конкретних творах, досліджується взаємозв’язок між функціонуванням і типологічними, стилістичними та семантичними характеристиками синонімів. Аналіз синонімічної лексики конкретних творів допомагає встановити локально-часові передумови створення пам’ятки, що вплинули на особливості її синоніміки, а також з’ясува-ти ступінь літературного опрацювання мови автором твору чи зв’язок автора з народним живомовним джерелом.


Авторський внесок в опрацювання лексичного багатства і розвиток синонімічних рядів часто характеризується цілком відмінними рисами й тенденціями. Так, К. Зиновіїв майстерно поєднує лексику народного живомовного джерела з книжною та народною, І. Велич-ковський збагачує мову власними новотворами, анонімні автори історичної поезії активно звертаються до народнопоетичної метафори. Подібні тенденції простежуються й у драматургії та літописній і ораторсько-проповідницькій прозі.


Комплексний історичний підхід передбачає не лише реконструкцію синонімічних рядів, але і з’ясування механізмів їх побудови.


У синонімічній лексиці творів аналізованого періоду можна простежити такі основні прошарки: загальноукраїнська, книжна (слов’яноруська), українська діалектна та просторічна лексика, виділені не за походженням слів, а за їх функціонуванням. Тенденція “рівноправ-ності” (за небагатьма винятками) запозиченої і питомої лексики зумовлена відносно широкою вживаністю кола тих запозичень, які мали питомі українські відповідники.


В усіх аналізованих творах основу синоніміки становить загальноукраїнська лексика.


Міра проникнення слов’яноруської лексики до синонімічних рядів є різною, що залежить передусім від авторської настанови, художнього завдання, а також і від ступеня оволодіння автором слов’яноруською мовою. Насамперед, цей лексичний прошарок притаманний таким жанрам, як поезія і драматургія. У філософській поезії, релігійних поезії та драмі сло-в’яноруська лексика виконує функцію творення високого стилю, надання мові піднесеності, що відбувається також і за рахунок стилістичного протиставлення одиниць у межах синонімічного ряду. Ці тенденції послідовно простежуються, наприклад, у творчій спадщині І. Ве-личковського, у драматичних творах та багатьох зразках анонімної філософської та релігійної поезії.


Інша функція синонімічної слов’яноруської лексики, використовувана в інтермедіях, у віршованій гумористиці (насамперед, у творах П. Поповича-Гученського) – це створення комізму та пародії. У цих творах книжна лексика у відтворенні побутових, часто кумедних ситуацій, своєю “навмисною недоречністю” підсилює експресивність вислову, в інтермедіях також і створює мовну характеристику персонажів. Таке вживання книжної лексики уможливилося в добу бароко і є однією з прикметних рис мови тогочасної гумористики. Іншою специфічною рисою цих творів є використання полярно протилежного прошарку лексики – просторіччя.


Просторіччя використовувалося виключно авторами-гумористами, наприклад, у т. зв. “нищенських віршах” або в інтермедіях для типізації мови персонажів. Належачи до найуживаніших тематичних груп, лексичні просторіччя утворювали об’ємні синонімічні ряди до деяких одиниць загальновживаної лексики. В основі таких синонімічних утворень лежить метафора, рідше метонімія (переважно в іменників) та звуконаслідування (переважно у дієслів). Це єдиний випадок, де різні частини мови підлягають різним (а не однаковим) механізмам утворення синонімії, виявлений в аналізованих пам’ятках.


Поява у мові творів діалектизмів зумовлена двома причинами: прагненням автора реалістично передати мову персонажів (це стосується інтермедій), тоді діалектизм виконує екс-пресивну функцію, або ж автор сам є носієм одного з діалектів української мови і несвідомо, мимовільно включає діалектизм до свого твору. В цьому разі діалектизмам можуть бути властиві всі можливі функції синонімів.


Авторські новотвори в синонімічній лексиці вводяться не лише задля урізноманітнення мови, але і для уточнення думки, конкретизації понять, створення експресивності вислову, орнаментації. Ця частина синоніміки за своєю природою є властивою майже виключно поезії. Через свою експресивність такі синоніми майже відсутні в аналізованих літописних па-м’ятках. Імовірно, авторські новотвори могли вживатися у релігійній драмі, але в аналізованих пам’ятках цього жанру їх не виявлено.


У додатку А “Приклади змодельованих синонімічних рядів” наведено змодельовані синонімічні ряди із посиланнями на тексти використаних джерел.


Здійснений аналіз дає підстави зробити такі загальні висновки.


1. Критичний аналіз теорії синонімії на сучасному етапі розвитку славістики створює базу для формулювання системно-історичних підходів до фактів, визначає межі прийнятності усталених положень у діахронічних студіях.


Контекстуальний аналіз синоніміки ХVІІ – ХVІІІ століть доводить правомірність поділу її за функціональними ознаками подібно до сучасної на семантичні, стилістичні та семантико-стилістичні синоніми. Синонімічній лексиці цієї епохи були різною мірою властиві всі можливі функції синонімів, що є похідними від функції диференціації. Реконструйовані на матеріалі різножанрових пам’яток синонімічні ряди змодельовано на основі спільності позначеного поняття, близькості значення із залученням допоміжних критеріїв взаємозамінності та сполучуваності слів. У ході реконструкції синонімічних рядів свідомо були враховані контекстуальні синоніми, які не є словниковими одиницями, але засвідчують виражальні можливості мови на даному етапі розвитку, а часом і авторський мовний пошук. Усебічне дослідження історичної синонімії стає можливим лише за наявності реконструйованих синонімічних рядів певних хронологічних зрізів, а реконструкція має здійснюватися на основі конкретних випадків контекстуального функціонування слів (та еквівалентних слову одиниць) – синонімів.


2. Джерела творення та збагачення синонімії української мови аналізованого періоду можна поділити на дві групи: генетичні та семантичні джерела. За типологічними ознаками синонімічна лексика поділяється на три потужні струмені: питома лексика, слов’яноруська та запозичена. Окремою категорією виступають індивідуальні авторські новотвори, функціонування яких обмежене поодинокими випадками. Аналіз мовного матеріалу пам’яток обраного періоду показав, що засади функціонування української та запозиченої синонімічної лексики не мають істотних відмінностей. Етимологія слова-синоніма не впливає на його синонімічну активність.


3. Специфіка побутування двох літературних мов у тогочасній Україні, руйнування старої жанрово-стилістичної системи породили таке своєрідне явище, як “міжмовна синонімія”, що була одним із важливих джерел збагачення української синоніміки в добу бароко.


4. Основними семантичними джерелами синонімії аналізованого періоду є в першу чергу метафора та метонімія. Найбільш активною у творенні та поширенні синонімічних рядів є метонімія; ця мовна закономірність ґрунтується на особливостях асоціативного мислення. Загальномовній метафорі та метонімії властива, крім емоційно-експресивної, функція семантичної диференціації. Загальномовні метафора та метонімія є джерелом збагачення контекстуальної синоніміки, а також, у міру “стирання образності” – джерелом полісемії. Автор-ські метафора та метонімія є менш активними в синонімічних зв’язках.


5. Синоніміка досліджуваної доби базується на набутку попередніх епох, але помітними є тенденції прямування до сучасного стану синоніміки. Засвідчені випадки пошуку мовою назви поняття, який може відбуватися не лише в рамках давнього синонімічного ряду (шляхом відкидання “найменш придатних” лексем, а отже, руйнування синонімічного ряду), а й за його межами (за рахунок переважно семантичних процесів). Пошук мовою назви для нового поняття або ж уточнення вже існуючого, відбувається за такою схемою: спершу накопичення відповідників (яке може призвести до надлишковості), а потім – звільнення від зайвих дублетів (які або виходять із мовного вжитку, або набувають диференційних елементів значення та / або стилістичної маркованості). Наслідком першого етапу є утворення синонімічних рядів абсолютних синонімів, обмежених або широких кількісно, але завжди з нечітко окресленими однотипними зв’язками та однаковими умовами функціонування одиниць. Наслідок другого етапу – цілковите руйнування синонімічного ряду (із наявних абсолютних синонімів залишається один-єдиний) або ж структурні зміни в утвореному на першому етапі синонімічному ряді, де частина одиниць переходить із абсолютних у семантичні та семантико-стилістичні синоніми.


Спроба виявити мотивацію використання синонімічних ресурсів лексики авторами творів доби бароко здійснювалася шляхом аналізу особливостей синоніміки певного автора або однотипного кола пам’яток зі з’ясуванням міри та характеру авторського опрацювання мови, а також – виявленням загальномовних тенденцій використання синоніміки в цьому плані. Особливості синоніміки певного твору залежать і від майстерності митця, уміння винаходити новотвори, від місця походження автора, а також від специфіки жанру і від свідомої авторської настанови. Врахування цих передумов дає змогу встановити основні мотиви й завдання використання синонімів, що ґрунтуються на функціях синонімів: уточнення думки, акцентування на понятті, емоційному підсиленні, протиставленні (в межах синонімічного ряду), надання вислову експресивності, урізноманітнення мови. Відчуваючи нестачу необхідного слова, митці часто вдаються до індивідуальної мовної творчості, йдучи слідами своїх попередників, зокрема, І. Вишенського. Основними причинами розширення синонімічних рядів і появи нових синонімів була потреба у нових виражальних можливостях, яка зумовлювалася розширенням сфер уживання української літературної мови, а також поява нових побутових, суспільних та інших реалій, які знаходили часто по кілька назв – відповідників у мові. Метою вживання синонімів у пам’ятках цієї доби є увиразнення й урізноманітнення мови, емоційне підсилення враження, уточнення поняття. Отже, мета використання синоніміки авторами ХVІІ –ХVІІІ століть лишилася такою ж і у ХХ столітті, відмінність полягала у засобах досягнення цієї мети (наприклад, характерна для народної творчості та старої літературної традиції ампліфікація, що мала на меті експресивне підсилення, в сучасній творчості зрідка використовується лише з метою стилізації під певну епоху).


6. Проведений аналіз різножанрових пам’яток ІІ половини ХVІІ – І половини ХVІІІ століття та залучення матеріалу попередніх епох дає змогу простежити певні закономірності розвитку синонімії в діахронічному аспекті. Динаміка синонімічної системи стосується насамперед складу синонімічних рядів, а вже потім – механізму розвитку синонімічних зв’язків між одиницями ряду.


 


 


Співіснування трьох потужних джерел – загальномовної, книжної та народнорозмовної лексики, характерне для бароко поєднання непоєднуваного, давало надзвичайно широкий та різноплановий (навіть порівняно з сучасним станом) простір для здійснення синонімічних зв’язків. Синонімії цього періоду властива не лише різноманітність шляхів утворення, а й велика пластичність у функціонуванні. Добу бароко можна сміливо назвати добою розквіту синонімії в староукраїнській мовній традиції, що засвідчено пам’ятками різних жанрів.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины