ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЗМІ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС ЗМІ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ
Альтернативное Название: ПОЛИТИЧЕСКИЙ ДИСКУРС СМИ УКРАИНЫ В МИРОВОМ ИНФОРМАЦИОННОМ ПРОСТРАНСТВЕ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, теоретична та практична цінність; визначено мету та завдання роботи, ступінь наукового опрацювання обраної теми, об’єкт і предмет дослідження; окреслено часові рамки роботи.


У першому розділі — “Політичний дискурс ЗМІ України, його сутнісні, історично-генетичні та типологічні характеристики” — подано загальну характеристику дискурсу, зокрема й політичного, окремо розглянуто постколоніальний статус та посттоталітарний характер політичного дискурсу ЗМІ України.


У першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади визначення дискурсу. Політичний дискурс ЗМІ України” розглядається поняття дискурсу в світовій гуманістиці, його види та особливості функціонування, докладно розглянуто специфіку політичного дискурсу як такого та політичного дискурсу засобів масової інформації.


Термін “дискурсу” поступово поширюється у всіх західних гуманітарних дисциплінах з 60-70-х рр., а з кінця 80-х — початку 90-х рр. ХХ ст. і в Україні. В Україні над розробкою дискурсу, зокрема політичного працюють C.Андрусів, О.Білий, Є.Бистрицький, В.Вовк, Т.Гундарова, А.Клепіков, Н.Костенко, С.Павличко, Г.Почепцов. За кордоном — Р.Водак, Ю.Габермас, Т. ван Дейк, Г.Кресс, А.Маколкін, Дж.Фіске, Р.Ходж. Видається, що динаміка використання терміну “дискурс” на позначення мас-медійних текстів та їх сприймання в сучасній гуманістиці є найпереконливішим доказом його продуктивності.


Мас-медії — це взаємодія та співіснування великої кількості дискурсів, з-посеред яких найважливішим для їх функціонування є політичний дискурс. Розрізняючи політичний дискурс і політичний дискурс ЗМІ (у першому випадку словом, жестом промовляє влада, у другому — ЗМІ, які є рупором влади), називатимемо обидва “політичним дискурсом”. Політичний дискурс ЗМІ весь час відповідає рівневі суспільства і є репрезентацією дискурсу влади і її політики.


Політичний дискурс сучасних ЗМІ України виконує особливу роль у забезпеченні свободи слова у державі, у становленні національного інформаційного простору. При аналізі політичного дискурсу можна розглядати його вузьке і широке розуміння. Часом так позначають лише публічні виступи політиків. Ширше розуміння поняття політичного дискурсу охоплює усі мовні висловлювання, у яких йдеться про політику та які продукуються з позицій влади. Тобто, це будь-які тексти ЗМІ, присвячені політичному життю країни. У цій науковій роботі термін “політичний дискурс” вживаємо у другому значенні поняття.


Отже, політичний дискурс ЗМІ — це сукупність мас-медійних вербально-риторичних структур, які використовуються у журналістських текстах та політичних дискусіях і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів-реципієнтів та їх реакцію на перебіг політичних процесів.


Сучасний політичний дискурс засобів масової інформації України зазнає помітних змін. Перехід України від однієї політичної системи до іншої призвів до появи чисельної кількості інновацій, особливо в політичному дискурсі — як влади, так і ЗМІ. Адже саме в політичному дискурсі зафіксовані та щоденно відображають політичні ідеї та владні відносини.


У другому підрозділі “Постколоніальні прикмети українських засобів масової інформації” розглянуто постколоніальну природу політичного дискурсу ЗМІ України.


Термін “постколоніальний”, який поширився у 70-х рр. ХХ ст. в англомовній гуманістиці, мові означає: “такий, що стосується періоду після здобуття незалежності”. Найвідоміші представники постколоніальних студій: Е.Саїд, Г.Ч.Співак, Г.Бгабга.


Дослідники постколоніальних явищ виділяють три типи колоніалізму: політичний, економічний, культурний. Політичний колоніалізм передбачав заходи політичного тиску на колонізованих — не допустити появи сепаратистських настроїв. При найменшій спробі політичного самоусвідомлення — кара. Економічне поневолення виявилося системою заходів економічного визиску колоній — привласненні і використанні для економічного зміцнення імперії природних ресурсів колонії. Найглибше проникав у свідомість — відтак найбільше її руйнував і знеособлював колонізованих — культурний колоніалізм. Тому радянські ідеологи надавали такого значення пропаґанді (тобто маніпуляції свідомістю), а отже, літературі, мистецтву і ЗМІ.


Внаслідок політичної, економічної й загальної залежності колонізований не може проектувати свої негативні якості назовні, відповідно змушений обернути їх проти самого себе. Як наслідок, колонізовані втрачають впевненість в собі, поступово засвоюють систему цінностей колонізаторів, починають зневажати себе. І врешті-решт стають зневаженою меншістю на своїй власній землі. Це явище характерне не лише для колоніальних суспільств Африки, Південно-Східної Азії, Південної й Північної Америки, а й для країн пострадянського простору і насамперед України.


Аналіз сучасних мас-медій виявляє розмаїття політичних дискурсів в українському інформаційному просторі, що породжені різними ідеологемами, їх метадискурсами та риторикою: модифікованого імперського — “Комсомольская правда в Украине”, “Известия в Украине”, “Аргументы и факты в Украине”, а також російські новоімперські ЗМІ, їхні українські репрезентанти, на кшталт “Бульвару”, які можна кваліфікувати як колонізаторські.


Дослідники розрізняють два види протистояння колонізованих колоніалізмові і в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний дискурс призвів до відновлення історичної правди, дав поштовх національному, духовному і релігійному відродженню України. Протест проти тоталітарного режиму, який виявився в антиколоніальному дискурсі, був першим кроком до незалежності нашої держави, а відповідно, появи постколоніального дискурсу.


В Україні зараз наявні усі три типи дискурсу: колоніальний зменшується, а постколоніальний нарощується повільно. Досить активним є все ще антиколоніальний, бо Росія продовжує продукувати щодо України замасковані імперські стратегії.


І досі чимало видань продовжують сповідувати та декларувати антиколоніальні позиції, це, зокрема, націонал-патріотичні пресові видання —  “Нескорена нація”, “Шлях перемоги”. Серед поміркованих, не налаштованих радикально українських пресових видань найбільш яскраво з антиколоніальними текстами  виступає газета Спілки письменників — “Літературна Україна”.


Крім антиколоніальних відблисків колоніалізму, в українських мас-медіа, зокрема в політичному дискурсі, вже деякий час існують помітні постколоніальні традиції. Це насамперед видання, які виробили продуктивний засіб заперечення природності імперії, тобто зображують її патологічною, гротескною. До цієї категорії серед всеукраїнських видань зараховують “Критику”, “Дзеркало тижня“. Серед львівських — “Поступ”, “Львівську газету”.


Третій підрозділ “Посттоталітарний характер українського політикуму та дискурсу” присвячено аналізові посттоталітарного характеру політичного дискурсу ЗМІ України.


Проголошення незалежності 1991 р., початок розбудови власної держави започаткували нові політичні дискурси, які, зважаючи на недавнє минуле, можна назвати посттоталітарними і постколоніальними.


Як каталізатор переходу від тоталітаризму до демократії сучасний політичний дискурс набуває дедалі більшої ваги. Він задає ті семіотичні характеристики мовлення, які допомагають формувати як антитоталітарні, так і посттоталітарні тексти засобів масової інформації. Одне із найважливіших трансформаційних завдань — подолання тоталітарної спадщини в новоствореному суспільстві, перетворення тоталітарного дискурсу у посттоталітарний. Це неможливо зробити без вивчення (з’ясування) природи тоталітарного дискурсу.


Тоталітарна журналістика як інструмент політики правлячої партії не могла адекватно відображати дійсний перебіг подій, а послідовно і наполегливо “переконувала” власний народ у правильності обраного комуністичного шляху. У тоталітарній журналістиці були втрачені такі якості як правдивість, чесність, гуманізм, висока духовність, національна самобутність.


Посттоталітарний статус українського політичного дискурсу підтверджує ще один рудимент авторитарної, тоталітарної журналістики — велика кількість державних засобів масової інформації в Україні, що свідчить про безпосередній політичний, економічний вплив (чи радше тиск!) державної влади на мас-медіа.


Немало українських мас-медіа, що контрольовані олігархами або державою, творять фальшиву картину ситуації в державі, образи її лідерів. І це не дивно: мало хто сьогодні знає, кому належать, наприклад, “Факты” чи “Киевскій телеграфь”, ICTV чи ТРК “Ера”, тому і щиро вірить в усе, що скажуть чи напишуть ці та інші “незалежні” мас-медіа. Надто вузьке сьогодні коло читачів справді незалежної української преси чи слухачів справді незалежних радіостанцій.


Засоби масової інформації, які намагаються в сучасній посттоталітарній ситуації грати власну партію і не перебувати під патронатом достатнього впливового покровителя, потрапляють у скрутну ситуацію: від профілактик-натяків до порушення проти них кримінальних справ.


Зазначимо, що все наполегливіше в український інформаційний простір втручається капітал неукраїнського походження, зокрема російського, що продукує політичні дискурси антиукраїнського характеру.


Нині головна проблема української влади полягає в поновленні позитивного іміджу України у світі, утвердження України в світовому інформаційному просторі. Тому ринок сучасних українських ЗМІ повинен стати самодостатнім, його слід формувати на нових засадах. Зокрема, необхідно змінити функції держави у формуванні інформаційної політики.


У другому розділі “Онтологічно-функціональні коди політичного дискурсу ЗМІ України” увагу зосереджено на різнопланових онтологічно-функціональних кодах політичного дискурсу засобів масової інформації України.


У першому підрозділі “Націо- та державотвірний код політичного дискурсу” стверджується, що наявність вільної незалежної преси є однією з найнеобхідніших умов для розвитку демократичного українського суспільства.


Націо-та державотвірний код політичного дискурсу українських ЗМІ детермінує необхідність культивування “української ідеї” на рівні державної політики, оскільки її відсутність дестабілізує державу, породжує ностальгію за колоніальним минулим.


Неоднозначне ставлення української влади до сучасних мас-медіа давно відоме. Варто згадати, принаймні, Указ Президента про регулювання інформаційної сфери в Україні, в якому йшлося про поділ на “чорні” (бездотаційні) та “білі” (дотаційні) ЗМІ чи про виплату журналістам, які працювали в державних ЗМІ пенсій як у державних службовців. Це підтвержує і поява таємних інструктивних меморандумів, відомих як “темники” (від російського “темы недели”). Через відсутність в Україні єдиного національного інформаційного простору, нерідко контрольовані владою чи чужоземним капіталом ЗМІ формують антидержавну громадську думку, що призводять до наростання політичної напруги в державі.


Інформаційна незахищеність України не сприяє створенню правдивого образу України у світі. Серед найважливіших проблем інформаційного суверенітету України можна виділити три: недостатнє законодавче забезпечення; низька якість україномовних видань масового характеру; засилля закордонної, зокрема американської та російської, а також російськомовної продукції.


У другому підрозділі “Інформативно-комунікативний код політичного дискурсу” зазначено, що автентичною характеристикою кожного мас-медійного тексту є насамперед його комунікативна апріорність. Тут також наголошується на зростанні в сучасному українському суспільстві соціальної ролі ЗМІ, їх соціально-політичної відповідальності.


Саме інформативно-комунікаційний код політичного дискурсу ЗМІ як чинник передачі інформації між основними суб'єктами політики — народом і інститутами влади — набирає особливої ваги у суспільстві.


Втім, свою найважливішу функцію — формувати та бути виразником громадської думки — українські засоби масової інформації не виконують належним чином. Чимало українських мас-медіа не ставлять перед собою завдання бути виразником широких верств населення країни, відстоювати державні інтереси, не прагнуть чи не можуть розкривати усю складність розвитку суспільного процесу в Україні.


Перешкодами для розвитку українських ЗМІ доцільно назвати неструктурованість суспільства, регіональну відмінність, брак інформації. Але мас-медіа повинні насамперед здійснювати свою найважливішу функцію — контролю за діяльністю різних гілок влади, ставлячи з допомогою громадськості актуальні питання державного будівництва, стежачи за їх виконанням, тобто беручи активну участь в управлінні соціальними процесами. Інакше ЗМІ, як це було за тоталітарного режиму, стануть знаряддям правлячої верхівки.


Передумовою продуктивності політичного дискурсу є політичний плюралізм, тобто можливість вільного обміну думками, ведення діалогу. Контроль і обмеження сучасних українських засобів масової інформації особливо чітко можна простежити під час виборів, де претенденти у контексті монополізму на ЗМІ мають різні умови. Тільки окремі незалежні, тобто недержавні, мас-медіа намагалися об’єктивно донести різні думки до читача.


У третьому підрозділі “Міфотворчий код політичного дискурсу” наголошується, що незмінною складовою усякого політичного дискурсу є міф. Політичні міфи, особливо сучасні, відіграють важливу, а часом і вирішальну роль у завоюванні та у відстоюванні політичної влади. Політичний міф має можливість дезінформувати, навіть маніпулювати свідомістю слухачів, ще й відвернути увагу від реальної ситуації.


Чітко простежувалося явище політичної міфологізації у виборних процесах в Україні: як президентських, так і парламентських У такий період людина остаточно заплутується. Для руйнації політичних міфів потрібні зусилля організованого народу, його “пробуджена” свідомість.


Серед найвпливовіших міфів у постколоніальній Україні все ще залишається комуністичний міф, балансом для якого є міф національний. Правда, останні парламентські вибори продемонстрували початок смерті комуністичного міфу: компартія уперше не посіла першого місця серед українських політичних партій, які подолали чотирьохвідсотковий бар’єр.


Парламентські вибори 2002 р. знову актуалізували “міф про дві України” — “націоналістичний Захід” і “комуністичний Схід”. На президентських виборах 2004 року, цей уже дещо модифікований міф знову в основі піар-технологій.


У четвертому підрозділі “Вербально-риторичний код політичного дискурсу” йдеться про найбільш важливі складові політичної комунікації і, зокрема, політичного дискурсу — риторичні стратегії.


Риторика є ідеально пристосованою до практичного засвоєння мас-медійних текстів. Риторичний код сучасного політичного дискурсу ЗМІ вніс у мас-медіа такі нові кліше, як “свобода”, “демократія”, “ринкова економіка”, “європейська інтеґрація”.


Публічні прийоми політичних діячів з погляду використання риторичних стратегій є найбільш традиційним дієвим інструментом політичного впливу. Саме риторичні особливості політичного дискурсу стають вирішальними моментами передвиборної кампанії: чи то парламентської, чи президентської.


У третьому розділі “Міжнародні параметри українського політичного дискурсу” — стверджується, що сучасний політичний дискурс ЗМІ України розгортається навколо геополітичних опозицій: Україна/Росія, Україна/Польща, Україна/Європа, Україна/США.


У першому підрозділі “Україна/Росія: постколоніальні трансформації” йдеться про те, що нині Україна все ще залишається об’єктом гри зовнішніх політичних сил, зокрема Росії.


Скрутні економічні умови і відсутність в українському політикумі могутніх національно-культурних аспірацій не дозволяють створити альтернативу медіальному впливу Росії в інформаційному просторі України.


Дискурс влади працює за логікою розширення, підкорення: це дискурс сили. Останнім часом з лексики російських політиків і суспільних діячів майже зникли слова “Росія”, “Російська Федерація”. Вони говорять переважно про “велику Росію”. Найпоширенішою проекцією з російського боку щодо України стали образи “хитрого малоросса” (простакуватого, неосвіченого, але шахраюватого, зрадливого) та “хохлацької галушки”. І на сучасному етапі Росія продовжує проектувати свій негативний образ на Україну.


Отже, Росія і нині залишається імперією, незважаючи на всю імпортовану із Заходу демократичну фразеологію. Росія протидіє європейському розширенню та намагається відтворити традиційну сферу впливу у Європі, виходячи з примату власних національних інтересів. І сьогодні абсолютна більшість російських політиків та інтелектуалів не можуть примиритися з втратою України. Вони і досі мають переконання, що Україна повинна повернутися до спільної екзистенції. Політика Росії щодо України — це поєднання двох чинників: примирення і тиску, щоб утримати українську проблему в певних рамках, не припускаючи виходу з-під її контролю.


У другому підрозділі: “Україна/Польща: формування нових стереотипів”   стверджується, що в ситуації спокою та стабільності зникла потреба у поглибленні чи в увиразненні негативних стереотипів. Реалії доводять, що суспільні (народні) стереотипи підлягають невпинній реінтерпретації та реконструкції. Сьогодні можемо констатувати факт, що стереотип поляка у свідомості українців є амбівалентний. І у цьому особлива роль належить ЗМІ: як українським, так і польським. Підтримка прозахідної орієнтації України є однією з найчастіше згадуваних на сторінках преси позицій польської східної політики.


Медіальні системи Польщі і України з 1989 р. перебувають у процесі суспільної трансформації, яка характеризується різною динамікою процесів, що безпосередньо впливає на характер національних мас-медійних систем. До того ж, в Польщі домінує комерційний аспект мас-медіа, тобто до преси ставляться як до комерційного, спрямованого на отримання максимального прибутку підприємства. Натомість в Україні переважає інструменталістський політичний підхід до ЗМІ, коли преса розглядається насамперед як інструмент політичного впливу.


У третьому підрозділі: “Україна/Європа: пошуки майбутнього” — визначено вплив українських мас-медіа на інтеграційні процеси України до Європи.


Політичний дискурс ЗМІ України повинен подавати посилену пропаґанду, яка б правдиво подавала Україну не як буфер, а як східний європейський форпост, як ментально європейську країну. Політичний дискурс ЗМІ України має на меті стати засобом розширення співпраці України і Заходу.


З проголошенням незалежності в Україні виникає ще одна дилема для українських засобів масової комунікації — на кого орієнтуватися: Захід/Схід, Європа/Росія. Звідси і поділ ЗМІ на “прозахідні” і “проросійські”. Процесові “європеїзації” повинен сприяти політичний дискурс ЗМІ України, впливаючи на свідомість людей.


Українські політики шлях до Європи уявляють по-різному. Тепер парламентська фракція з промовистою назвою “Європейський вибір” об’єднує депутатів із крайнього сходу України. А кілька років тому український політик Андрій Деркач вигадав гасло: “У Європу разом із Росією”. Однак задля зміцнення свого самостійного статусу Україна повинна приєднатися до ЄС та НАТО.


Україна є наріжним каменем, що єднає Схід із Заходом. Європейська інтеґрація для України є не входженням, а поверненням до Європи, оскільки Україна завжди була і є невідривною частиною цього континенту.


У четвертому підрозділі: “Україна/США: випробовування партнерства” — проаналізовано і схарактеризовано політику провідних американських газет щодо політичної ситуації в Україні.


Україна посіла важливе місце у зовнішньополітичній стратегії США, але спочатку це було несприйняття молодої держави. Навіть демократичні американські ЗМІ через проросійський підхід спочатку виявили занепокоєння з приводу самостійності української політики. Найоб’ємніший за матеріалами в американських ЗМІ був процес позбавлення України ядерної зброї.


 


 Від 1996 р. активний політичний діалог став типовим для українсько-американських відносин, які досягли найвищого рівня з часу встановлення дипломатичних відносин – рівня стратегічного партнерства. Однією з головних причин, яка змусила CША по-іншому подивитися на Україну, — це події в Росії, зокрема Чеченська війна. Тональність керівництва США щодо України різко змінилася 2003 року, коли Україна розмістила у Кувейті свій батальйон радіаційного, біологічного і хімічного захисту.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины