| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність, визначено мету і завдання, матеріал і предмет дисертаційного пошуку, висвітлено новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію результатів дослідження.
Підкреслено, що нагальна необхідність та своєчасність дослідження визначається поступальністю процесу пізнання різноманітних мовних явищ і практичними запитами суспільства, а саме:
1. Впродовж останніх десятиріч дослідників і насамперед фразеологів (у зв’язку з визначенням об’єкта, який вони досліджують) цікавить питання про статус КС(в). При широкому розумінні обсягу фразеології, за пропозицією С. І. Ожегова, вчені вважають КВ нарівні з прислів’ями і приказками фразеологічними одиницями, при вузькому – виводять їх за межі фразеології. Об’єднання різноструктурних одиниць як об’єктів дослідження не сприяло створенню єдиної теоретичної концепції, багато з них так і залишилися поза увагою вчених, а зусилля лінгвістів сконцентрувалися навколо вивчення ядра фразеології – ідіом (фразеологічних зрощень і фразеологічних єдностей, за В. В. Виноградовим). Широкий підхід до фразеології переважно тільки декларувався, і дослідження не просувалися далі обґрунтування включення / невключення неідіоматичних сполук до її обсягу і констатації функціонування в мовленні та стилістичного ефекту цих феноменів. Останнім часом активізувалося вивчення “периферійних” шарів фразеологічних одиниць російської мови (див., наприклад, праці В. М. Дідківської про фразеологічні сполучення). Як свідчить мовна практика та дані словників останнього десятиріччя, КВ за експресивністю та поширеністю використання не поступаються фразеологізмам-ідіомам. Настав час для теоретичного обґрунтування статусу КВ в системі російської мови.
2. Лінгвісти протиставляють КВ іншим фразеологічним одиницям за ознакою наявності / відсутності “печатки авторства” та за структурними характеристиками. Але ефективної методики дослідження одиниць, маркованих джерелом, розроблено не було. Більше того, тривалий час КВ взагалі залишалися на периферії фразеологічних досліджень. В. М. Телія навіть зауважувала, що виділяти вивчення КВ як окремий напрямок у межах фразеології можна “тільки з тією метою, щоб колекціонувати й описувати крилаті вислови, якщо жодна інша лінгвістична і ширше – філологічна дисципліна цим не займається” . Якщо йти за цим припущенням, то КВ не можна вважати об’єктом теоретичного опису “чистої” лінгвістики. Такий погляд видається однобічним і лише зайвий раз свідчить про нагальну потребу створення власне лінгвістичної концепції крилатих слів, не обмеженої фразеологічними рамками.
3. Комплексний підхід до номінативного фонду російської мови, що стимулюється дослідженнями з теорії номінації, вимагає з’ясу- вання реального співвідношення різних лексико-фразеологічних шарів та їхнього повноцінного теоретичного опису, що є можливим при врахуванні специфіки кожної групи мовних одиниць цього рівня. Це вимагає відбору методів та способів дослідження, які мають застосовуватися до конкретного мовного матеріалу, зокрема підводить до розробки методу, однаковою мірою придатного для аналізу як слів, так і стійких словосполучень при виділенні їх в особливу групу із загальною відмітною ознакою, в даному разі пов’язаною зі знаком авторства.
4. З огляду на антропоцентристський підхід у лінгвістиці нині активно вивчається мовленнєва практика індивіда, для чого ученими застосовуються асоціативні експерименти. Завдяки цим експериментам було виявлено, що прагматикон мовної особистості включає прецедентні тексти в їхній семіотичній іпостасі (Ю. М. Караулов, 1987), або текстові ремінісценції (А. Є. Супрун, 1995), які при актуалізації їх нарівні з цитатами різного типу, прямими і непрямими посиланнями на відомі ситуації включають і КС(в). Поглиблене вивчення прагматикону російської мовної особистості передбачає попереднє осмислення природи КС(в), їхнього складу, таких особливостей семантики, які дають змогу носіям мови використовувати ептоніми як точку відліку при оцінці реальних фактів, стосунків, ситуацій.
5. У пізнавальній діяльності індивіда і соціуму загалом дедалі більшого значення набувають тексти – основні акумулятори і поширювачі набутого людством досвіду. Інформація, закладена в тексті або його частині, зберігається в семантиці ептонімів у формі певного уявного образу, ментальної “картинки”. Використання цих одиниць свідчить про входження даної інформації в загальну когнітивну базу лінгвокультурного соціуму. Тому вивчення КС(в) пов’язано з проблематикою, яка активно розробляється в когнітивістиці, а також у філологічних дослідженнях, присвячених виявам інтертекстуальності.
6. Відродження національної самосвідомості активізувало розвиток лінгвокультурології. Належний опис мовних явищ з її позицій неможливий без урахування КС(в), у семантиці яких зберігається інформація про духовну культуру, мистецтво як власного народу, так і людства в цілому.
7. Оновлення суспільства стосується різних сторін життєдіяльності людини. У мові воно виявилося, зокрема, в процесі демократизації та експресивізації. Серед експресивно забарвлених номінативних засобів слід назвати й ептоніми, які нині використовуються навіть у мовленнєвих жанрах, віднесених стилістами до взірцево нейтральних. Здавна утвердилася думка, що включення їх у мову – прерогатива “книжних” людей. Однак інформаційна революція внесла глибокі зміни у сферу мовлення. Розширилося коло носіїв російської мови, які активно використовують у комунікації різні за джерелом КС(в). Рядки популярних пісень, репліки з улюблених кіно- і мультфільмів, цитати з гумористичних мініатюр, рекламні слогани, фрази з виступів сучасних політичних лідерів, що багато разів тиражуються періодикою, радіо, телебаченням, стають надбанням мовців різних вікових категорій, соціального статусу й освітнього рівня. Перетворення КВ у мовленнєвій практиці на національно-культурне надбання вимагає адекватної лінгвістичної інтерпретації.
8. Не згасає зацікавленість носіїв російської мови до походження КС(в), продовжують широко видаватися відповідні словники-довідники, що роблять актуальними пошуки першоджерел і популяризаторів крилатих зворотів, які виникли на базі текстів, створених минулими поколіннями, а також фіксацію КВ наших сучасників.
9. Гостра потреба у теоретичному осмисленні КС(в) стала особливо відчуватися при опрацюванні концептуальних підходів до формування фразеологічного підфонду Машинного фонду російської мови і визначенні основних принципів параметризації різних типів фразеологічних одиниць, що включаються у фразеологію в її широкому розумінні. Як пояснював Б. С. Шварцкопф, “складність становища полягає в тому, що на противагу фразеографії, яка будується на широкій базі теоретичних праць, іде від теорії до словника, лексикографічна розробка крилатих слів / виразів вимагає одночасного дослідження і проблем (відсутньої) теорії крилатих слів, і питань їхнього лексикографування” (підкреслено нами. – Л. Д.).
Опрацювання нової концепції вимагає: 1) аргументації введення терміна “ептонім” та його похідних з широким екскурсом в історію типологічних збігів і розбіжностей термінів “крилаті слова” і “крилаті вислови”; 2) розкриття суті методу подвійної аплікації з аналізом наявних у фразеологічних дослідженнях, пов’язаних з іменами Н. М. Амосової, В. Л. Архангельського, М. Т. Тагієва, О. В. Куніна, М. М. Копиленка, В. П. Жукова, В. М. Мокієнка методів, за допомогою яких аналізувалися не марковані джерелом звороти, а отже, не враховувалися ептоніми, їхній опосередкований первинним контекстом характер.
У першому розділі “Російське мовознавство про крилаті слова / вирази: досягнення і невирішені проблеми (історико-аналітичний огляд)” визначено основні етапи і напрямки вивчення та лексикографічного опису КС(в) російської мови, що можуть стати підґрунтям для створення концепції крилатих слів, а також окреслено особистий внесок учених у дослідження одиниць цитатного походження.
Вивчення КС(в) почалося з фіксації та лексикографічного опрацювання одиниць зі знаком авторства російської (і церковнослов’янської) мови. Реєстрація КС(в) має давню історію, яка сягає часів, коли екзегети, звертаючись до Святого Письма і намагаючись розкрити таїну його смислу, фіксували слова, що відбивали першоджерело, вкладаючи в них зміст, властивий більшості цих одиниць і в сучасному узусі, пор.: “хамъ. дьрзъ”, “мамона. богатьство” (ономастикон “Речь жидовского языка”, список ХІІІ ст.). Прагнення укладачів витлумачити передусім “темні” місця, реалії, чужі національному побуту, зумовило порядок проникнення КС(в): спочатку це були біблеїзми, потім – слова і словосполучення з античної давнини, пізніше – стійкі звороти із західноєвропейських нехудожніх текстів і, нарешті, фразеологізми та оніми з російських джерел.
Переорієнтація словникової роботи, пов’язана з постановкою завдання опису живої російської мови як центрального, а також поява авторської ідентифікації в літературних творах зумовили те, що з КС(в) художньо-белетристичного походження в загальномовні словники спочатку потрапляють стійкі вислови, вилучені з творів російських письменників, а вже потім – із зарубіжних.
Загальний розвиток словникової справи позначився і на якості опису КС(в). Автори словників часто інтуїтивно визначали шлях, що дає більш-менш адекватну інтерпретацію цих специфічних мовних одиниць. За характером переважно синкретична, стаття, яка в найдавніших ономастиконах містила дві частини – слово та його тлумачення, насичуючись в азбуковниках різноманітною інформацією, передусім відомостями про походження описуваної лексеми, набуває у XVII ст. більш впорядкованого вигляду із закріпленою послідовністю викладу матеріалу: 1) вокабула, 2) (факультативно) граматичні і / або семасіологічні характеристики, 3) дефініція, 4) (як правило) джерелознавчі відомості. Надалі структура словникової статті набуває сучасного вигляду, збагачуючись за рахунок нових складників: ілюстративної частини, стилістичної кваліфікації, демонстрації окремих фразових значень слів (“Словарь Академии Российской” –– БАС).
Семантизація, спочатку надто вузька (у найдавніших ономастиконах), потім надмірно розширена, що включає великий обсяг принагідно наведених відомостей (див. азбуковники), рефлекси якої виявляються й у першому академічному словнику як докладні енциклопедичні коментарі (САР; див., наприклад, статтю АКРИДЫ), нарешті, набуває лаконічного (але вже в іншій, більш довершеній формі, що дозволяє чітко визначити місце відповідного поняття в семантичному просторі російської мови) і самодостатнього характеру, стає науково вивіреною (“Словарь церковнославянского и русского языка...”, 1847 р.).
Найважливіший підсумок опису КС(в) у словниках загального типу полягає в закріпленні їхнього мовного статусу: у першому виданні БАС – онімів літературного походження (крилатих імен), у другому – крилатих висловів.
Зародження особливого лексикографічного жанру в русистиці, який більш-менш повноцінно та об’єктивно (для певного етапу розвитку способів передачі і зберігання інформації) описує КС(в), звичайно пов’язують із книгою письменника-етнографа С. В. Максимова “Крылатые слова” (1890 р.), присвяченою, однак, тлумаченню, як указано в передмові, “темних слів і незрозумілих висловів”. Серед них не більше десяти вчені зараховують до розряду крилатих, наприклад: притча во языцех; око за око, зуб за зуб; От дел твоих сужу тя (біблеїзми); погибоша, аки обри (з “Повісті минулих літ”); Глас народа – глас божий (з античних авторів).
Насправді ж першу спробу описати фонд КС(в) російської мови з урахуванням національного та іншомовного коріння було здійснено ще в 1883 р., коли було опубліковано “Сборник замечательных изречений, цитат, поговорок и т. п. различных времен и народов с историческим и сравнительным объяснением” Іл. Рєднікова (нині бібліографічна рідкість). Ця збірка повністю відповідає ідеї і структурі бюхманівського словника.
Фундаментальним принципом опису в словниках крилатих слів виступає антропоцентризм, що визначає якісний склад КС(в), який формується з урахуванням не тільки досить високого (на думку лексикографа) ступеня складності інтерпретації звичайним носієм мови слова або стійкого звороту, але й виняткової здатності деяких мовних утворень додавати виразності. У цьому разі словник полегшує пошуки мовцем експресивних одиниць відповідно до поставленої комунікативної мети. Лексикографічне опрацювання КС(в) здійснюється здебільшого у широкому аспекті.
Важливим етапом у розвитку російської ептографії стала праця М. С. і М. Г. Ашукіних “Крылатые слова” (1955 р.), після виходу якої окреслилася розгалужена мережа жанрових різновидів спеціалізованих словників:
– іншомовно-російські ептографічні словники, наприклад словники латинських висловів (М. Й. Овруцький, 1964 р.; М. Т. Бабичев, Я. М. Боровський, 1982 р.);
– російсько-іншомовні ептографічні словники (В. П. Берков, 1980 р.; І. О. Уолш та В. П. Берков, 1984 р.; Ю. М. Афонькін, 1985 р.);
– лінгвокраїнознавчий словник (В. П. Феліцина та Ю. Є. Прохоров, 1979 р.);
– словники, спеціалізовані на відображенні певних груп КС(в) російської мови: а) за тематичним принципом (О. М. Жигульов та М. П. Кузнецов, 1982 р.); б) за джерелом (довідники біблійних зворотів – М. А. Горбачов, 1991 р.; Н. П. Матвєєва, 1993–1996 рр. та ін.; КВ з творів мистецтва – С. Г. Шулежкова, 1993–1994 рр., 2003 р.; В. С. Єлістратов, 1999 р.; пушкінських КВ – К. П. Сидоренко, 1998 р.; В. М. Мокієнко та К. П. Сидоренко, 1999 р.; з урахуванням часового параметру – К. В. Душенко, 1996, 1997, 2002 рр.; Л. П. Дядечко, 2001–2003 рр.); в) за сферою функціонування (М. І. Кондаков і Л. А. Кленовська, 1989 р.; В. П. Бєлянін та І. А. Бутенко, 1994 р.).
Новий етап в ептографії пов’язаний зі створенням “Большого словаря крылатых слов русского языка” В. П. Беркова, В. М. Мокієнка, С. Г. Шулежкової (2000 р.), виконаного в послідовно лінгвістичній традиції.
У вступних статтях до зазначених лексикографічних видань починалося теоретичне осмислення КС(в).
Найважливіші системні і функціональні ознаки мовних утворень цитатного походження були експліковані в окремих спостереженнях видатних лінгвістів і пареміологів ХІХ – початку ХХ ст., а саме: для одно- і неоднослівних одиниць – семантичне перетворення (О. Х. Востоков, І. І. Давидов, Ф. І. Буслаєв), здатність виступати експресивно-стилістичним засобом (М. В. Ломоносов, М. І. Греч) і заміняти собою значні фрагменти тексту або весь текст (О. О. Потебня); для неоднослівних – стійкість, неподільність (І. І. Давидов, І. І. Срезневський, І. О. Бодуен де Куртене), цілісність значення (О. Х. Востоков), національна самобутність (І. І. Давидов, Ф. І. Буслаєв, Д. М. Щепкін), неможливість перекладу кожного слова ідіоматичного вислову (І. М. Снєгірьов), своєрідність джерел, похідність прислів’їв від авторських зворотів, діалектичний взаємозв’язок між ними (І. М. Снєгірьов, Ф. І. Буслаєв, І. І. Срезневський), екстралінгвальний характер проникнення в мову (М. О. Максимович), специфіка актуалізації в мові (І. М. Снєгірьов).
Спеціальні дослідження КС(в) російської мови, що стимулюються передусім лексикографічними потребами, ведуться, як показує вивчення історії питання, в трьох напрямах: джерелознавчому, стилістичному, феноменологічному. Перші два напрями розвивалися без урахування структурних особливостей досліджуваних одиниць і у відриві від третього – суто теоретичного, інтегрованого у фразеологію і тому орієнтованого виключно на вивчення неоднослівних одиниць – КВ.
Треба підкреслити, що ще до становлення фразеології як окремої науки Л. А. Булаховський визначив роль і мовний статус КВ, виділивши їх в особливий розряд фразеологічних одиниць російської мови (див. його праці 1928, 1935 рр.). Однак загалом у теоретичній фразеології КВ посідали досить хистке становище: їхня належність до фразеологічного фонду мови визнавалася тільки при широкому розумінні обсягу фразеології.
Позитивний вплив дискусії про об’єкт особливої лінгвістичної галузі виявився в тому, що було визначено категоріальні ознаки фразеологічних одиниць, які екстраполюються на КВ. Серед негативних наслідків дебатів про межі фразеології слід назвати практику розподілу фразеологічних одиниць на стрижневі (фразеологічні зрощення та єдності) і другорядні (фразеологічні сполучення, КВ та ін.), що зрештою відбилося на ступені вивченості останніх: вони перебували поза увагою науковців. Провідні фразеологи зазвичай тільки декларували належність КВ до корпусу фразеологічних одиниць і не аналізували характерних властивостей КВ, безумовно, відмінних від ознак фразеологізмів інших типів.
Теоретично найбільш важливою у феноменологічному напрямку дослідження КВ у той його період, який можна назвати фразеологічним, стала написана з приводу виходу в світ відомого збірника М. С. і М. Г. Ашукіних стаття С. І. Ожегова (1957 р.), де він порушив питання про своєрідність КВ. Її основні положення було доповнено Л. І. Ройзензоном, який висловив думку про можливість створення теорії крилатих слів (1967 р.).
Фразеологів цікавили формально-семантичні ознаки КВ, їхні відмінності від ідіом, проблеми переходу КВ до ідіоматичного корпусу мови, а також теоретичні принципи лексикографування – питання, що в перспективі зводяться до проблеми мовного статусу КВ. Наукові погляди на останню діаметрально протилежні. На одному полюсі ті, хто вважає КВ лінгвістичною категорією, а відповідні феномени – одиницями мови (А. П. Коваль і В. В. Коптілов, 1964 р.; Ю. Є. Прохоров, 1977 р.; W. Chlebda, 1998 р.; В. М. Мокієнко, 2003 р.), на іншому – ті, хто виводить КВ за рамки мовної системи, навіть за межі лінгвістики (І. М. Шмельова, 1974 р.; В. М. Телія, 1996 р.).
На входженні крилатих одиниць до системи мови наполягає С. Г. Шулежкова – автор першої в історії мовознавства монографії про КВ (1995 р.). Ця праця, в якій чітко визначено диференційні ознаки неоднослівних одиниць зі знаком авторства, уперше виявлено їхні синтаксичні моделі, досить повно описано фонд КВ російської мови з генетичного погляду, доведено вирішальну роль творів мистецтва у збагаченні цього фонду на сучасному етапі, стала важливим етапом фразеологічного періоду у вивченні КВ.
Визнання КС(в) одиницями мови означає включення їх до номінативної системи останньої, але саме їхня номінативна природа, експресивність, суть і ступінь вияву ептонімічності, а також процес стабілізації структурних і семантичних параметрів тих чи тих висловів при перетворенні їх на крилаті не були предметом вивчення. Очевидно, що висновок про мовний статус КС(в) має бути зробленим після виявлення їхніх знакових властивостей.
У другому розділі “Ептоніми як елементи мовної системи” визначено місце КС(в) у системі російської мови та охарактеризовано їхню основну властивість – ептонімічність.
Неоднозначність розв’язання питання про статус КС(в) потребує додаткової аргументації на користь належності їх до мовної системи, і передусім утворень зі структурою речення, навколо яких найчастіше точаться суперечки. До цього ж та сама категорія – категорія відтворюваності, що є обов’язковою властивістю будь-якої мовної одиниці, використовується як аргумент ученими протилежних поглядів. Звичайно вона пов’язується з категорією усталеності, яка відіграє важливу роль у процесі фразеологізації, що має, за
Л. І. Ройзензоном (1973 р.), три типи: власне лінгвістичний (семантичний), логіко-синтаксичний і екстралінгвістичний. Реалізація останнього типу фразеологізації, зумовленого наявністю текстів, зміст яких різними способами конденсується, відображає саме умови ептонімізації.
У синхронії, як наполягав М. М. Шанський, між усталеністю і відтворюваністю встановлюються причиново-наслідкові зв’язки. У діахронії на перший план виступають процеси стабілізації фразеологізму. Саме при відтворенні в мові викристалізовується його граматична модель та її лексичне наповнення. Треба підкреслити, що тільки наявність двох ознак водночас є категоріальним аргументом при виявленні фразеологічної ідентичності. Гіпертрофія однієї з них створює передумови для неправомірної кваліфікації форм на зразок віршів, анекдотів, молитов як фразеологічних, що викликає справедливі нарікання з боку провідних фразеологів. Однак декламування віршів, читання казок, молитов, репродукування наукових формул і законів тощо є видами естетичної, релігійної, наукової, навчальної діяльності людини. Відтворювання – необхідна умова існування результатів такої діяльності. Відповідні тексти не беруть участі в конструюванні висловлювання, як це буває зі словами або фразеологізмами, що видобуваються з пам’яті і, зберігаючи сигніфікативне значення, іменують у кожній конкретній ситуації свій денотат. Навпаки, оскільки вектор значення фрагментів таких текстів є жорстко зафіксованим, їхнє неодноразове відтворення не призводить до появи якісно нового явища, доки середовище існування такого уривка залишається незмінним. Тоді ж, коли це середовище змінюється та відтворення фрагментів у новому значенні поширюється, виникає КВ, пор. звороти з підручників: Мама мыла раму ‘про дуже легке, примітивне (ірон.)’; От перестановки [перемены] мест слагаемых сумма не меняется ‘про заміщення, яке не спричиняє будь-яких змін’; репліки з анекдотів: белая и пушистая; А я опять хочу в Париж.
При характеристиці відтворюваності не менш важливим є кількісний бік: одиночне включення якого-небудь текстового фрагмента без посилання на джерело – явище мовленнєве, часто оказіональне. Такі одиниці названо цитатами-ремінісценціями. Вони, відрізняючись від КС(в) передусім частотою функціонування, є джерелом поповнення ептонімічного фонду.
Отже, в цьому дослідженні категорії відтворюваності й усталеності визнаються взаємопов’язаними. Під усталеністю розуміємо відносну постійність формально-семантичних ознак КС(в) як цілісного мовного утворення, яку спостерігаємо при його відтворенні-повторенні в ситуації, онтологічно відмінній від вихідної, тоді, коли таке повторення не пов’язане з визначеними для самого тексту-джерела формами існування. Таке розуміння відображено як у працях ептологів, так і у проведеному в ході даного дослідження експерименті (пор. відновлення початкової форми висловлювання при помилковому визначенні джерела КВ: приписаний інформантом Козьмі Пруткову вислів пояснювався: “Трохи змінена форма: Ба, знакомые все лица!”).
Вважаємо за необхідне дещо зауважити й щодо характеристики головної (генетичної) диференційної ознаки КС(в). Їхнє літературне походження не можна тлумачити надто загально, бо тоді будь-який натяк на літературно-книжний характер слова або звороту сприймається як ознака їхньої ептонімічності, хоч стилістична забарвленість номінативних одиниць, набута завдяки їхній гіперфункціональності в тематично і жанрово однотипних контекстах, свідчить насамперед про їхню належність до певної сфери використання, а не про генезис.
Проблема авторства дотична до теми, що обговорюється у зв’язку з ознакою загальновідомості КС(в). Глобальний вияв цієї ознаки багато в чому знімає гостроту питання про їхню мовну природу. Однак такий підхід дуже спрощений. Як свідчить дослідження В. В. і Г. В. Морковкіних (1997 р.), середній носій російської мови не знає майже кожного десятого слова з МАС. Що тоді говорити про фразеологію? Ідеться про широку популярність КВ у принципі. Потрібно при цьому підкреслити, що сучасні ЗМІ, сприяючи демократизації у сфері функціонування КС(в), істотно змінили суть самого явища, позначеного терміном “крилаті слова”, яке набуло зараз справді загальнонаціонального характеру (пор. звороти з вербального супроводу мультфільмів, виступів гумористів, з текстів реклами: Спокойствие, только спокойствие; Кажется, дождь начинается; Щас спою!; Вопрос, конечно, интересный; У-у ты кака-а-я!; Не просто, а очень просто; Новое поколение выбирает “Пепси”).
Визнання номінативної природи ептонімів дозволяє уточнити їхнє місце в лексико-фразеологічній системі. Оскільки найважливішою диференційною ознакою КС(в) є їхнє походження, то локалізація цих одиниць має вестися в історико-генетичній площині. Тоді на першому етапі рубрикації номінативний фонд розподіляється за загальновстановленим порядком на питому і запозичену лексику та фразеологію; на другому – на створену народом (для першої групи – своїм, другої – чужим) і створену автором (або авторським колективом); на третьому етапі – на крилаті номінативні одиниці (ептоніми) і некрилаті номінативні одиниці (неептоніми).
У мовленні яскраво виявляються експресивні властивості КС(в), складниками якої (за Є. М. Галкіною-Федорук) виступають інтенсивність, емоційність, оцінність, образність, зображувальність, досить специфічні в ептонімічній сфері. Так, емоційність представлена найширшим діапазоном. Більше того, оскільки джерелом багатьох КС(в) є твори мистецтва – форми діяльності, яка відображає людські почуття та емоційно “заражає” весь текстовий простір, то наділяються емотивним значенням навіть звороти, які не включають емотивів (у термінах В. І. Шаховського), що взагалі є характерним для мови при її протиставленні мовленню, наприклад КВ Мы университетов не кончали, який передає гамму почуттів із властивою їм амбівалентністю – від войовничо-хвалькуватих до награно-самопринизливих інтонацій, якщо мовець пояснює свою поведінку, і презирливо-поблажливих, якщо оцінює чужу (пор. контексти: “Некогда мне читать, – огрызнулся Дружинин. – Все вы там, на Петровке, больно грамотные, а мы уж так, мы академиев не кончали” (А. Маринина) та Да и может ли быть иначе, если культурой руководили люди, гордящиеся тем, что “университетов не кончали”? (з газети). Названі Є. М. Галкіною-Федорук складники виразності не вичерпують, однак, усіх засобів реалізації цієї властивості в ептоніміці, якщо брати до уваги, що будь-яке мовне явище, яке контрастує зі звичайним, стандартним, “працює” на експресію. При такому підході стосовно ептонімічного фонду російської мови найважливішим виявляється зіставлення “свого” слова, з одного боку, і “чужого”, авторитетного або такого, що видається за нього, – з другого. “Пов’я-заність слова з авторитетом – все одно визнаним нами чи ні, – відзначав М. М. Бахтін, – створює специфічну виділеність, відокремленість його; <...> воно, так би мовити, вимагає не тільки лапок, але й більш монументального виділення, наприклад, особливого шрифту” .
У теоретичних працях залишається практично не поміченою ще одна ознака, що має найважливіше значення для обґрунтування мовного статусу КВ, – це стислість. Аналіз нових ептонімів показав, що 92,6 % з них мають малий (1 – 4) або середній (7 ± 2, пор. правило Міллера – Інгве) компонентний склад.
Зовсім не виділяється у відомих дефініціях така ознака КС(в), як їхній зв’язок із культурою. Він лише опосередковано виявляється шляхом вказівки на джерело: текст, за визначенням, є надбанням духовної культури народу, людства. Але зв’язок із культурою, який базується на генезисі ептонімів, цим, на нашу думку, не вичерпується. Він значно глибший і реалізується в основному, якщо не виключно, в національній площині (пор. хоч би набори іншомовних КС(в), які не збігаються навіть у близькоспоріднених мовах, а також тлумачення зворотів у національно-культурній традиції).
Крім загальнонаціональних, утворюються також соціумні стереотипи, що відрізняють представників певних об’єднань: генераційних шарів, політичних блоків, соціальних угруповань тощо. У російській мові поширюється соціумно стереотипне використання КС(в).
Механізм закріплення КС(в) як особливої одиниці, що характеризується ептонімічністю, у свідомості носіїв мови приблизно такий. Індивід, занурюючись у текстовий простір, що створюється і ним самим і соціумом, запам’ятовує певні місця, звичайно не ставлячи перед собою такої мети спеціально. Надалі, отримуючи вербальну інформацію ззовні, індивід пов’язує її з комунікативною ситуацією і звіряє з тим, що зберігається в пам’яті, включаючи знання, почерпнуті з авторських текстів. Якщо завдяки енергії асоціативних зв’язків відшукується текстовий прецедент і переноситься в “світлу зону” свідомості, то створюються умови зіставлення не тільки з актуальною ситуацією, але й з відомим цій мовній особистості контекстом. Знайома фраза або словосполучення стає точкою відліку при оцінці схожих подій, явищ, об’єктів, виступає в ролі стереотипу (або, в термінах О. М. Вольф, квазістереотипу). При триразовому та подальшому сприйнятті мовного утворення мовець апелює не до одного з вторинних застосувань, а до початкового контексту.
Фраза з відомого тексту сприймається носіями мови як така, що має особливу властивість незаперечної авторитетності. Приваблива сила одиниці зі знаком авторства у передбачуваності реакції співрозмовника (при наявності загальної когнітивної бази), і тому мовець за допомогою КС(в) поповнює свій прагматикон, використовує їх як експресивний засіб.
Масове звернення при осмисленні ептоніма саме до того тексту, який основна частина носіїв мови сприймає першим і в якому, як правило, було сконструйовано КС(в), а не до вторинного, називаємо вербальним імпринтингом. Ідентичні умови соціалізації детермінують його супраіндивідуальний характер. У ролі імпринтинг-об’єкта у вербальному імпринтингу виступає текст, який, потрапляючи в поле зору першим, “фіксується”, розцінюючись як первинний, і потім регулює мовленнєву поведінку особистості по лінії кодування / декодування. Вербальному імпринтуванню сприяє поєднання суб’єктивних і об’єктивних, лінгвістичних і екстралінгвальних чинників, але іноді дія тільки одного з них виявляється вирішальною. Сила відображення залежить від умов його здійснення і властивостей вербального імпринтинг-об’єкта. Щоб імпринтуватися, висловлення має бути влучним, образ – ексцитативним, текст загалом – ітеративним, ознайомленість лінгвокультурного соціуму з ним – максимальною. На процес ептонімізації впливає також актуальність змісту, позиція прототипу в тексті. Так, 28 % одиниць, описаних у створеному нами словнику нових крилатих слів, – це назви літературних і кінематографічних творів (палата № 6; Место встречи изменить нельзя; кошка, которая гуляет сама по себе), телепередач (Очевидное – невероятное; Что, где, когда?; сам себе режиссер), живописних полотен (Иван Грозный убивает сына), періодичних видань (аргументы и факты; Хочу все знать) тощо.
Аперцептивна сутність вербального імпринтингу фокусує його дію в зоні зіткнення творчих і деструктивних тенденцій: колективне імпринтування тексту створює реальні передумови виникнення КС(в) як узуального явища. Якщо ж зв’язок у якого-небудь носія мови не встановлюється, то слово / вираз втрачає для нього свою конститутивну властивість ептоніма. Нарешті, окремий випадок імпринтування вторинного тексту, руйнуючи загальномовну одиницю, призводить до появи натомість оказіональної, індивідуально-авторської.
На ідентичність КС(в) впливають також інші чинники лінгвістичного та екстралінгвістичного плану. Прояв ептонімічності багато в чому залежить від властивостей прототипу, які можуть бути виявлені шляхом накладення на певний структурно еквівалентний феномен загальнонародної мови через пошук та оцінку відповідних одиниць номінативного фонду, типових конструкцій, поширених висловів (тобто через застосування першого етапу подвійної аплікації). На відміну від фразеологічної, ептонімічна аплікація передбачає накладення не тільки на омонімічне вільне, але й усталене словосполучення (пор.: Самое слабое звено не справилось с дневной нормой, слабое звено в промышленности та КВ – назву телегри слабое звено або, з одного боку, санітарно-гігієнічне кліше, з другого – райкінський КВ в антисанитарных условиях).
У ході пошуку і подальшого порівняння з’ясовуються формально-семантичні особливості прототипу, ступінь його віддаленості від базового утворення. Зрозуміло, що чим більша відмінність прототипу від його загальномовного аналога, тим рельєфнішою є ептонімічність відповідного КС(в). Головна ознака найбільше виявляється у неаплікованих прототипів. До них у сфері слів належать, наприклад, відсутні в російському ономастиконі власні імена Винни-Пух, Воланд, Рэмбо, Фантомас, а також явно сконструйовані, створені за оказіональними словотворчими моделями оніми: (доктор) Айболит, Вральман, Мойдодыр, Неуважай-Корыто. Усі неапліковані прототипи КВ зберігають більш або менш виразні сліди авторської обробки. Нерідко розпізнавання може йти і по лінії персоналій (пор. гений чистой красоты та А вы ноктюрн сыграть могли бы на флейте водосточных труб?).
У третьому розділі “Функціонування ептонімів у мовленні (синхронічний і діахронічний аспект)” при аналізі КС(в) застосовується другий етап методу подвійної аплікації, коли ептонім накладається на прототип.
Входження ептонімів до мовної системи, перетворення на загальнонаціональне надбання реалізується шляхом відриву КС(в) від свого першоджерела. Очевидно, що утвердження звороту у мові пов’язане із закріпленням певних ознак, що охоплюють, як у будь-якої двобічної одиниці мови, і план вираження і план змісту. Формально-семантична стабілізація ептоніма, однак, не виключає варіативності, тобто в ході стабілізації КС(в) можуть з’являтися кілька структурних різновидів або значень, але в окреслених межах варіювання.
Диференціація способів формальної стабілізації КС(в) здійснюється передусім залежно від структурного різновиду, тобто від того, є ептонім словом чи неоднослівним утворенням. До однослівних ептонімів належать насамперед власні імена. Російські персоніми зазвичай виступають у вигляді, поданому в першоджерелі (пор.: Аленушка, але не Алена або Аленка), іншомовні адаптуються фонетично (пор. три форми імені байронівського героя у Пушкіна в романі “Евгений Онегин”: Child-Harold, Чильд Гарольд, Чальд-Гарольд). Варіативність розвивається найчастіше шляхом подолання меж між словом і надслівним утворенням: Холмс || Шерлок Холмс, Башмачкин || Акакий Акакиевич || Акакий Акакиевич Башмачкин.
Стабілізація КВ, як показав аналіз, специфічна. На відміну від ідіом, вона легко моделюється: за рідкісним винятком, ептонімотворчий контекст не тільки стабільний, але й єдиний. При цьому омонімічний прототипу зворот може і не зникати, а функціонувати в мові паралельно з тим КВ, який закріпився в певній формі, відмінній від початкової. Найбільш поширеним способом стабілізації і філіації форми КВ є синонімічна заміна: и вменяешь мне грехи юности моей (Іов, 13, 26) < грехи молодости; грехи юности; “Край непуганых идиотов”. Самое время пугнуть < страна непуганых идиотов. Така заміна часто обумовлена тим, що лексичний склад, граматична конструкція осучаснюються, пор.: хожение за три моря > хождение за три моря; многоуважаемый шкап > многоуважаемый шкаф; Взявшие меч – мечем и погибнут > Взявшие меч от меча и погибнут).
Абстрагування від першоджерела вимагає зменшити частку ситуативно зумовленої лексики, що сприяє співвідношенню не з одним фактом позамовної дійсності, а з безліччю, тому КВ втрачають передусім займенник, що виконують дейктичну функцію. Формування КВ ведеться і по лінії звільнення від інших слів із послабленим лексичним значенням, а також втрати зворотів, граматично не пов’я- заних із членами речення або таких, які ускладнюють його, наприклад: Раз в стране бродят какие-то денежные знаки, то должны же быть люди, у которых их много < Раз в стране бродят денежные знаки, то должны быть люди, у которых их много; Экзамен для меня – всегда праздник, профессор! < Экзамен для меня – всегда праздник. Рідше зустрічається, як і в ідіоматиці, розширення компонентного складу, зумовлене прагненням мовця: 1) конкретизувати семантику звороту (Сколько вам нужно для полного счастья?); 2) ідентифікувати КВ (картина Репина “Не ждали!”); 3) створити комічний ефект “Да будет свет!” – сказал монтер и вынул спички из кармана). В останньому випадку з’являється, так би мовити, ептонімічний палімпсест (пор. И рече Бог: да будет свет) .
Свою специфіку має і становлення семантичних характеристик ептонімів. Так, якщо префразеологічний аспект, за Н. М. Кириловою (1986 р.), відображає світогляд народу, преептонімічний – автора тексту-джерела. Це контекстуально зумовлене значення прототипу виступає основою формування семантики ептонімів. Тому з широкого спектра об’єктів позамовної дійсності мовець, знайомий з текстом-джерелом, при інтерпретації КС(в) вибирає єдине можливе: от двух до пяти (не годин, метрів тощо, а років), великий и могучий (не союз, не блок, а “русский язык”).
Діалектика формування семантики цих КВ полягає в зіткненні прямого значення його компонентів, кожний з яких робить свій внесок у декодування всього звороту, і похідною семантикою самого КВ, що веде до створення особливого ептонімічного значення. Останнє, за своїм характером аналітико-синтетичне, номінативно-похідне, цілісно конотоване, зорієнтоване на гру, жарт, іронію, на апеляцію до авторитету, на специфічну образність, яка виникає на денотативному рівні завдяки співвіднесенню об’єкта першоджерела з об’єктом актуального повідомлення.
У багатьох випадках становлення семантики КС(в) супроводжується докорінним перетворенням первинного значення. Таке перетворення відбувається в цілому так само, як і розвиток вторинних значень номінативних одиниць, що не мають знаку авторства: через метафоризацію, метонімізацію, розширення та звуження значення. Його особливості полягають у тому, що, наприклад, з усіх типів метонімічного перенесення в ептонімії реалізується тільки один, що набуває вигляду “ім’я (антономасія) персонажа – прізвисько виконавця ролі (або – рідко – автора тексту)” (Штирлиц – артист В. Тихонов; сладкая женщина – актриса Н. Гундарева; Мегрэ – Ж. Сіменон). Специфічно ептонімічний, хоч і непродуктивний, шлях переосмислення відбувається через помилкову інтерпретацію прототипу, що вирізняє КВ-біблеїзми, пор.: ложь во спасение ‘неправда, яка корисна для того, кого обманюють’ < Ложь конь во спасение ‘неміцний кінь, щоб урятуватися’; Блаженны нищие духом; Мне отмщение, и аз воздам (як виправдання власної протидії злу).
Ептоніми, що отримали своє оформлення як готові мовні засоби номінації та характеризації об’єктів і ситуацій дійсності, масово відтворюються внаслідок дії чинників внутрішнього і зовнішнього порядку. До внутрішніх причин належить передусім настанова мовця на експресивізацію висловлювання, що реалізується завдяки великій номінативній цінності, двоплановості КС(в), яка дає змогу за допомогою малої форми виразити глибокий зміст, багату гаму почуттів і оцінок, вступити в гру зі співрозмовником, провести тестування його його соціально-культурних пріоритетів. Очевидно, набирає чинності також закон економії зусиль: мовець експлуатує квазістереотипічні властивості ептонімів, які базуються на їхній внутрішній формі, що зберігає унікальну для мовних одиниць музичну і кінематичну інформацію, якщо КВ походять з творів мистецтва. Специфіка відтворення КВ із текстів “ускладненої фактури” мови (Ю. В. Рождественський) – пісень, кінофільмів, телепередач – полягає в тому, що вони не просто вимовляються, а виконуються (пор. імітацію голосу, копіювання міміки, жестів актора). До зовнішніх чинників, що спричиняють появу КС(в) у мові, потрібно передусім віднести збудження нервових центрів під впливом якого-небудь сигналу ззовні – вербального чи невербального, що веде до утворення асоціативних реакцій – ептонімів (пор. ситуацію, коли промінь зимового сонця торкнувся обличчя (невербальний сигнал), і коментар: “Мороз и солнце – день чудесный”, фразу На улице солнце, а мороз минус 20! – і ті самі пушкінські слова у відповідь (вербальна парадигматична асоціація), початок репліки одного співбесідника Холодина! Мороз! – і закінчення другим: ...и солнце, день чудесный (вербальна синтагматична асоціація).
У функціонуванні КВ виявляються універсальні риси, притаманні інтертекстуальним елементам: одні з таких рис відображають особливості, властиві літературній мові загалом, і характеризують формування та динаміку розвитку ептонімічного корпусу, інші – їхню участь у створенні прагматикону кожного мовця, який прагне посилити вплив на адресата за допомогою узуальних або оказіонально перетворених КВ.
Встановлення меж трансформації КВ дало змогу виявити найголовнішу загальну закономірність, зумовлену єдністю форми і змісту будь-якої мовної одиниці. При цьому збереження сталості вислову в процесі його зміни забезпечується перерозподілом формального та змістового співвідношення в його структурі. Отже, чим кардинальніше перебудована форма, тим більше навантаження лягає на зміст, тобто він має бути максимально наближеним до узуального; і навпаки, чим більше модифіковано зміст, тим важливішою стає роль форми, що вимагає мінімальної видозміни звороту.
Трансформований КВ характеризується одночасною наявністю щонайменше двох суворих відповідностей інваріантові: лексичної (збереженим може бути лише один ключовий компонент) та структурної. Повне перетворення лексичного наповнення допускають тільки унікальні структури, пор.: песнь песней K “Лира лир” (назва збірки віршів С. Боброва, 1917 р.); “Книга книг” (назва журнальної статті про видання світової літератури у скороченому переказі), фестиваль фестивалей (Смотри – и отбыли фестиваль украинской эстрадной песни. Фестиваль фестивалей – з газети).
Таким чином, і становлення, і функціонування ептонімів свідчать про наявність у них ознак, специфіка набору і вияву яких забезпечує їхнє входження до особливого розряду експресивно забарвлених номінативних одиниць.
У четвертому розділі “Основні принципи ептографії” висвітлено авторське бачення лексикографічного опрацювання КС(в) у спеціальних словниках.
Повноцінний словниковий опис розкриває онтологічну природу мовних утворень. Його повнота й адекватність забезпечується у квантитативному аспекті переліком усіх класифікаційних ознак, які вказують на системні (парадигматичні, синтагматичні, епідигматичні), прагматичні, функціональні, етимологічні властивості максимальної кількості представлених слів / висловів, а у квалітативному – їхнім аналізом, результати якого вербалізуються в коментарях, чіткістю дефініцій, що досягається за допомогою відповідного вирішення завдань, пов’язаних з обсягом і типом словника, а також метамовою, здатною експлікувати значення без утрат істотної для сприйняття та усвідомлення інформації.
Виникнення нових типів (фактур) текстів-джерел, що вимагають адекватного відображення в словниковій статті, сучасні технічні засоби, новітні лексикографічні підходи в опублікованих у кінці XX – на початку XXI ст. довідниках, присвячених утворенням цитатного походження, а також, сподіваємося, пропонована нами ептонімічна концепція, яка трактує ептоніми як іпостасну форму поєднання двох контекстів – вихідного й актуального, дозволяють внести істотні уточнення в лексикографічний опис КС(в).
Згідно з цією концепцією, виразність ептонімів формується за участю трьох векторів: прототипічного (первинний контекст зумовлює внутрішню форму звороту), системного (кожне КС(в) є одиницею мови зі своїми семантико-структурними ознаками), актуального (мовець пропускає зворот крізь призму особистісного бачення і “підганяє” його під вербалізовану ситуацію). Усі три складники ептоніма можуть і мають бути відображені у словнику. Відповідно словникова стаття має містити три блоки інформації: перший – блок тексту-джерела; другий – блок, що охоплює узуальні ознаки КС(в); третій – блок вторинних текстів, які використовують це КС(в). У останньому блоці широко відбивається оказіональне перетворення ептонімів.
Крім того, актуальним стає створення мультимедійного варіанта словника крилатих слів, при створенні якого практично знімаються обмеження в обсязі відомостей, що пропонуються користувачеві, а також виникає можливість застосувати різні способи відображення КС(в) згідно з типом інформації, ізоморфним першоджерелам: текстовим, фотографічним, аудитивним, аудіовізуальним.
Нові технічні засоби подачі матеріалів стосуються двох рівнів такого словника – макроструктурного і мікроструктурного. І макро-, і мікроструктура ептографічного твору легко трансформуються. Переструктурація здійснюється залежно від аспекту змісту, який може зацікавити потенційного користувача. Наприклад, у словнику, крім абеткового розташування, пропонується систематизація за автором, жанром першоджерела, мовою оригіналу і мовою цитування. Мікроструктура мультимедійного словника крилатих слів може бути дво- або трирівневою, тобто словникова стаття організується як гіпертекст: на першому рівні відображено найбільш важливі для характеристики мовного утворення факти, на другому і третьому – додаткові відомості залежно від ступеня значущості (наприклад, у блоці джерела – екфразиси, інформація про оцінку твору суспільством), навіть згруповані відповідно до конкретних, призначених для користувача потреб ілюстрації (у блоці вторинних текстів).
Деякі принципово важливі положення ептографії мають інноваційний характер: (а) у першому блоці потрібно дати чіткіше визначення того, що становить прототип: вислів історичної чи міфічної осіби; фрагмент твору, документа (із вказівкою, яким елементом архітектоніки первинного тексту він є: назвою, ім’ям персонажа, початком, приспівом тощо); відтекстовий зворот (усі ці відомості детермінують обсяг і якість інформації, що подається у словниковій статті про першоджерело); (б) у другому блоці мають бути наведені так звані типові трансформації, що схематично відображають найбільш частотний варіант перетворення (зазвичай алгебраїзується “найуразливіший” компонент (компоненти), наприклад: Автомобиль не роскошь, а средство передвижения < N не роскошь, а средство S, пор. назви газетних статей: Подарок – не роскошь, а средство существования; Радиотелефон – не роскошь, а средство защиты от грабителей; Велосипед – не роскошь, а средство транспортировки краденого; Паром – не роскошь, а средство экономии топлива; Хорошие очки – это не роскошь, а средство защиты; Спасение N – дело рук самих N < Спасение утопающих – дело рук самих утопающих; семантико-граматичні ознаки, що зберігаються, пояснюються: Весна. Грачи прилетели < N [время года]. S прилетели; Иван Васильевич меняет профессию < NS [имя, отчество] меняет профессию); також мають бути описані манера вимови, супровідні жести; крім того, слід зазначити переважні стилі (нерідко єдиний стиль), у яких КС(в) функціонує, і частотність (хоча б відносна) використання; (в) в екземпліфікаційній частині можуть цитуватися не тільки традиційні тексти, але й сучасні текстові форми, наводитися графічні твори з написами (пор., наприклад, широке застосування КВ у карикатурах).
Даний підхід може бути врахований також при складанні мультимедійної версії загальномовного тлумачного словника.
У висновках подано підсумки дослідження відповідно до поставленої мети і завдань:
1. У феноменологічному плані ептонім є іпостасною формою поєднання двох контекстів – вихідного й актуального: виступаючи за походженням цитатою з одного тексту, він, стабілізувавши у процесі функціонування свої семантико-структурні параметри, включається в інший як готова одиниця великого експресивного заряду внаслідок асоціативно-генетичного зв’язку з першоджерелом. Інакше кажучи, КС(в), або ептоніми, – це національно-культурно детерміновані та соціумно орієнтовані мовні знаки, які відносно широко відтворюються в значенні, відмінному від вихідного (переносному, образному), при збереженні живого зв’язку з першоджерелом (автором, текстом). До ептонімів належать імена персонажів, назви місця дії, найменування ключових для розвитку сюжету реалій з популярних художніх і кінематографічних творів, а також більш-менш точні й лаконічні вислови історичних або міфічних осіб, назви та уривки вербально імпринтованих художньо-белетристичних, кінематографічних, наукових, навчальних, масмедійних текстів або звороти, створені на основі них. Особливе походження КС(в) детермінує експресивність, яка виявляється принаймні по лінії “своє” –– “чуже”.
2. Ептонімізація прототипів та подальше функціонування КС(в) як яскравих експресивно забарвлених номінативних засобів із живою внутрішньою формою пояснюється з психолінгвістичного погляду явищем, яке називаємо вербальним імпринтингом. Можна сказати, що КС(в) належать до феноменів, які, за Л. Леві-Брюлем, базуються на “колективних уявленнях”, що нав’язуються окремій особі.
3. На ступінь ептонімічності впливають не тільки екстралінгвальні внутрішні і зовнішні чинники, але і власне лінгвістичні: існування загальномовного омоніма; наявність своєрідних компонентів у складі КВ; особливості побудови і поширеність звороту, що має ідентичну з КВ структуру.
4. Закріплення КС(в) у системі російської мови пов’язане зі стабілізацією структурних ознак ептоніма і розвитком у нього специфічної образності. Процес формальної стабілізації притаманний в основному КВ. Власні імена з сучасного російського ономастикону зазвичай виступають у своєму початковому вигляді. При відтворенні кіно- та телефраз мовці прагнуть наблизитися до прототипу, імітуючи гру актора. У російській мові перетворення слів на крилаті реалізується за певними стабілізаційними моделями. Власним іменам з іншомовних текстів притаманна фонетична адаптація, онімам будь-якого походження – варіативність прізвище персонажа || ім’я та прізвище персонажа. Стабілізація більшої частини КВ російської мови здійснюється у напрямку спрощення структури, заміни застарілих форм, слів. У варіантних КВ здебільшого один з варіантів за формою збігається з прототипом.
5. Поява у мові КС(в) пояснюється взаємодією внутрішніх та зовнішніх чинників. Актуалізація, яка має асоціативну природу, ініційована: (а) своєрідністю ептонімів як двопланових одиниць зі специфічною внутрішньою формою, що зберігає, зокрема, унікальну для мовних одиниць аудіовізуальну кінематичну інформацію; (б) активністю в соціально-політичній сфері, зумовленою постійним пошуком нових засобів експресивності; (в) в усному спілкуванні ще й театралізованістю висловлення.
6. У мові КС(в) функціонують за правилами, зумовленими їхньою інтертекстуальною природою: (1) ептоніми, як і взагалі інтертекстуальні елементи, є прикметою будь-якого ідіолекту; (2) у розвинених літературних мовах найбільш продуктивним джерелом цитат загалом і ептонімів зокрема є сакральні тексти (у російській традиції – Біблія); (3) серед авторських текстів твори тих письменників, які зіграли основну роль у становленні сучасної літературної мови, посідають перше місце за обсягом цитованого матеріалу (у російській мові найвища питома вага притаманна пушкінським висловам); (4) проникнення у живу мову авторських висловів часто пов’язане з утратою знаку авторства (у найзагальнішому вигляді можна виділити такі етапи: цитата K цитата-ремінісценція K крилате слово / зворот K фразеологізм / прислів’я); 5) неоднослівні звороти зазнають оказіональних структурних перетворень.
7. КВ, як і інші неоднослівні одиниці, активно використовуються як засіб мовної гри, експресивізації висловлень шляхом видозмінювання їхніх формально-семантичних характеристик. Широке дослідження процесу мовленнєвої трансформації КВ свідчить про можливу деструкцію, як формальну, так і семантичну, – своєрідне розпорошення первинної єдності цього мовного знака. Межею трансформації КВ є таке перетворення, при якому зберігаються принаймні два компоненти узуального варіанта звороту – ключового слова та його базової схеми.
8. І становлення, і функціонування ептонімів свідчать про наявність у них ознак власне мовної одиниці. Специфіка набору і вияву мовних ознак КС(в) дає змогу стверджувати, що ці феномени становлять особливий розряд експресивно забарвлених номінативних утворень і посідають рівноправне щодо одиниць, які не мають знаку авторства, становище в лексико-фразеологічній системі російської мови.
9. Сучасні КС(в), які найчастіше походять із текстів ЗМІ і зберігають у своїй семантиці аудіовізуальний образ, можуть бути найповніше описані тільки у масмедійній версії словника крилатих слів.
Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях:
1. Крылатые слова как объект лингвистического описания: история и современность – К.: ИПЦ “Київський університет”, 2002. – 294 с. (Монографія). (Рецензії: 1) Шулежкова С. Г. Дядечко Л. П. Крылатые слова как объект лингвистического описания: история и современность // Русистика: Сб. науч. трудов. – Вып. 2. – К., 2002. – С. 102–105; 2)Григораш А. М. Крылатые слова: проблема лингвистического описания // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К., 2002. – С. 157–162).
2. Новое в русской и украинской речи: Крылатые слова – крилаті слова (материалы для словаря): Учебное пособие. – К.: Вид. дім “Комп’ютерпрес”, 2001–2003. – Ч. 1. – 145 с.; Ч. 2. – 199 с.; Ч. 3. – 231 с.; Ч. 4. – 213 с. (Рецензії: 1)Григоренко В. Крылатые, как Боинги, слова // “2000”. – 2001. – 5 окт.; 2) Черненко А. Пернатые слова // Зеркало недели. – 2001. – 27 окт.; 3) Кудрявцева Л. А., Черненко А. А. Дядечко Л. П. Новое в русской и украинской речи: крылатые слова –– крилаті слова (материалы для словаря): Уч. пос. – Ч. 1–2. – К., 2001 // Вестник МАПРЯЛ. – М., 2002. – № 34. – С. 49–51; Инф. бюллетень УАПРЯЛ. – К., 2002. – № 3. – С. 49–53.)
3. Ассоциативная природа актуализации предшествующих текстов // Рус. языкознание. – Вып. 20. – К., 1990. – С. 131–136.
4. Семантика цитат-реминисценций в оценочном аспекте // Рус. языкознание. – Вып. 24. – К., 1992. – С. 36–41.
5. Иррадиация темы как прием актуализации вторичных номинативных единиц в современном фельетоне // Вiсник Днiпропетровського ун-ту. – Вип. I. – Днiпропетровськ, 1993. – С. 27–33.
6. Лiнгвiстичний статус цитат-ремінісценцiй у сучасних українській та російській мовах // Вiсник Київ. ун-ту: Лiтературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – Вип. 2. – К.,1994. – С. 102–109.
7. Про формування нових тенденцiй у збагаченнi української фразеологiї (на матеріалі крилатих виразiв) // Opera Slavica IV. – Вип. 2. – Брно, 1994. – С. 20–30.
8. Крылатые слова и выражения как средство вторичной номинации // Семантика языковых единиц: Доклады V Международной конференции. – М.: Физкультура, образование и наука, 1996. – Т. 1. – С. 133–134.
9. Ильфо-петровские крылатые выражения в русском языке // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1997. – № 6. – С. 36–38. [В ін. ред. див.: Утром – роман, вечером – крылатое слово // Рус. речь. – 1998. – № 5. – С. 123–127.]
10. Словарь ильфо-петровских крылатых выражений // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1997. – №7–8. – С. 19–29.
11. О двух горьковских афоризмах // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1998. – № 1. – С. 11–13.
12. Словарь крылатых выражений из песен В. Высоцкого // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1998. – № 5–6. – С. 42–45.
13. О влиянии экстралингвистических факторов на формирование фонда крылатых слов русского языка (на материале толстовских выражений) // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1998. – №7–8. – С. 17–19.
14. Внутренняя форма крылатых выражений // Семантика языковых единиц: Доклады VI Междунар. конф. – М., 1998. – Т. 1. – С. 250–252.
15. Л. А. Булаховский о крылатых словах и выражениях // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – К.: Знання, 1999. – С. 55–62.
16. О пушкинской стихии в русской фразеологии // Рус. язык в школе. – М., 1999. – № 3. – С. 74–81. [В ін. ред. див.: Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 1999. – № 1. – С. 10–12.]
17. Пушкинские крылатые выражения в контексте интертекстуальных универсалий // Русская литература. Исследования: Сб. науч. тр. – Вып. 1. А. С. Пушкин и проблемы мировой культуры. – Т. 2. – К.: Логос, 1999. – С. 201–205.
18. И дольше века длится жизнь... (Крылатые выражения Бориса Пастернака) // Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 2000. – № 3. – С. 27–28; Радуга. – К., 2000. – № 1. – С. 136–139.
19. Термины “крылатые слова” / “крылатые выражения” в их исторических и типологических взаимосвязях // Мова і культура. – К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2000. – Вип. 2. – Т. 2. – С. 70–76.
20. Крылатые слова Достоевского (дополнение к сб. Н. С. и М. Г. Ашукиных) // Русская литература: Исследования. Сб. науч. тр. – Вып. II: Достоевский и ХХ век. – К.: Логос, 2000. – С. 213–217.
21.К проблеме “Пушкин и литературные языки мира” (в свете закономерностей в области интертекстуального) // Пушкин: Альманах. – Вып. 2. – Магнитогорск: МагнитГУ, 2000. – С. С.74-8115–25.
22. О формировании терминосистемы в сфере изучения крылатых слов // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – К.: “Київ. ун-т”, 2000. – С. 173–181.
23. Фиксация и семантизация крылатых слов и их прототипов в древнейших лексикографических памятниках (приточниках) // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2001. – С. 73–79.
24. Фиксация и семантизация крылатых слов и их прототипов в азбуковниках // Система і структура східнослов’янських мов (До 200-річчя з дня народження В. І. Даля): Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2001. – С. 109–115.
25. Исследование семантики крылатых слов (метод двойной аппликации) // Русистика. – Вып. 1. – К., 2001. – С. 9–13.
26. Крылатые слова в толковых словарях русского языка XX века // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті акад. Л. Булаховського. – Вип. 3. – Ч. 2. – К.: ВПЦ “Київ. ун-т”, 2001. – С. 42–50.
27. Специфика воспроизводимости и устойчивости крылатых выражений // Наукова спадщина проф. С. В. Семчинського і сучасна філологія: Зб. наук. праць. – Ч. 1. – К.: ВПЦ “Київський ун-т”, 2001. – С. 339–346.
28. Категория крылатых слов в бытовой и научной интерпретации // Мова і культура. – К.: Вид. Дім Дм. Бураго, 2001. – Вип. 3. – Т. 3. – С. 57–64.
29. Из истории слов и выражений: Положить душу свою за други своя // Рус. речь. – М., 2001. – № 4. – С. 89–92. [Перевид. з доп. та уточн.: Рус. язык и лит. в уч. заведениях. – 2002. – № 2. – С. 36–38.]
30. Фіксація та семантизація крилатих слів та їх прототипів у найдавніших лексикографічних пам’ятках (ономастиконах) // Укр. мовознавство. – Вип. 23. – К., 2001. – С. 46–52.
31. Крылатые слова в толковых словарях русского языка XVIII – начала XX в. // Система і структура східнослов’янських мов: Зб. наук. праць. – К.: Знання, 2002. – С. 109–113.
32. Остенсивное толкование слов (от Даля до наших дней) // В.И. Даль и современные филологические исследования: Сб. науч. раб. – К.: “Київ. ун-т”, 2002. – С. 148–157.
33. Когда крылатое слово крылато // Русистика. – Вып. 2. – К., 2002. – С. 6–13.
34. Роль телетекстів у демократизації сучасної російської та української мови (на матеріалі крилатих висловів) // Вісник Київ. міжнар. ун-ту: Журналістика. Медіалінгвістика. Кінотелемистецтво. – Вип. І. – К., 2002. – С. 145–158.
35. Про диференційні ознаки крилатих слів // Українське мовознавство. – Вип. 25. – К., 2003. – С. 30–36.
36. “Печать авторства” крылатых слов в современном языковом сознании // Русское слово в мировой культуре: Мат-лы Х Конгресса Международной ассоциации преподавателей русского языка и литературы. Санкт-Петербург, 30 июня – 5 июля 2003 г. Пленарные заседания: сб. докладов. В 2-х т. – Т. І. – СПб., 2003. – С. 91–100.
37. Гоголевские крылатые выражения (материалы к словарю) // Гоголь и современность (к 185-летию со дня рождения). – К.: Укр. общество рус. культуры “Русь”, 1994. – С. 210–218.
38. Словарь новых крылатых выражений и его использование в учебных целях // Проблемы учебной лексикографии: состояние и перспективы развития. Материалы общесоюз. конф. – Симферополь, 1992. – С. 65–66.
39. Новые крылатые выражения в русском и украинском языках // I Go adas Andaluzas de Eslavistica. La Eslavistica Europa: Problemas y Perspectivas. Resumen de Ponencias y Comunicaciones. – Гранада, 1992. – С. 25–27.
40. Булгаковские тексты – источник пополнения фонда крылатых выражений рус. языка // Творчество М. Булгакова: К 100-л. со дня рождения. Сб. науч. работ. – К., 1992. – С. 153–156.
41. О стилистической тональности как особой разновидности стилистического значения // Стилистика русского языка: Теоретический и сопоставительный аспекты. – Ч. I. – Киев; Харьков, 1993. – С. 33–34.
42. О фразеологизации выражений, восходящих к тексту-источнику // Диалектические процессы во фразеологии: Тезисы докладов межвузовской науч. конференции. – Челябинск, 1993. – C. 134–135.
43. Семантика цитат-реминисценций // Семантика языковых единиц: Доклады IV м/нар. конференции. – М.: Альфа, 1994. – Ч. 2. – С. 25–27.
44. Пушкинские крылатые выражения (материалы к словарю) // Материалы Пушкинской науч. конф.: 1–2 марта 1995 г. (к 200-летию со дня рождения А. С. Пушкина). – К.: Киев. ун-т, 1995. – С. 151–155.
45. Есенинские крылатые выражения (материалы к словарю) // Сергей Есенин: Науч. статьи и материалы м/нар. конференции, посв. 100-летию со дня рождения поэта. – К.: Укр. общество рус. культуры “Русь”, 1996. – С. 131–134.
46. Метод двойной аппликации и его значение для теории крылатых выражений // Фразеологизм и слово в системе языка: Тезисы докладов и сообщений международного симпозиума. – Новгород: НовГУ, 1996. – С. 69–71.
47. Телетексты как источник крылатых выражений // Фразеология и миропонимание народа: Материалы м/нар. науч. конференции. – Ч. 2. – Тула: Изд-во ТГПУ, 2002. – С. 123–128.
48. Словарь новых крылатых слов русского и украинского языка: цели, принципы составления, структура // Лексико-граматичні інновації в сучасних слов’янських мовах: Матеріали Всеукр. наук. конф. – Дніпропетровськ, 2003. – С. 276–279.
|
