ЗАПОРІЗЬКА ПРЕСА 20-40-х рр. ХХ ст.: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, її хронологічні межі, сформульовано мету й завдання, виділено об’єкт, предмет і матеріал дослідження, визначено наукові принципи й методи роботи, окреслено її теоретичну й практичну цінність, розкрито наукову новизну, шляхи апробації отриманих результатів.

У першому розділі дисертації “Провідні аспекти наукового вивчення мови газети як лінгвального й соціокультурного феномена” розглядається проблема осягнення мови ЗМІ в сучасному мовознавстві, подається широкий спектр різнопланових наукових інтерпретацій публіцистичного дискурсу й визначається їх теоретико-методологічна домінанта, окреслюються основні етапи становлення вітчизняної пресолінгвістики.

Мова засобів масової інформації як один із специфічних структурно-функціональних різновидів літературної мови і як особливий компонент культурно-історичної парадигми соціуму має давню традицію наукового вивчення. Дослідження в царині пресолінгвістики відбуваються в декількох наукових напрямках – нормативно-стилістичному, функціонально-стилістичному, соціо-, психо-, прагмалінгвістичному, когнітивному, кожен з яких репрезентує своєрідну методологічну основу розуміння й тлумачення лінгвальних фактів публіцистичного дискурсу.

Нормативно-стилістичний напрямок починає своє становлення в кінці ХІХ-на початку ХХ ст. і відкриває початковий етап розвитку вітчизняної пресолінгвістики. Саме в цей час відбуваються складні процеси формування провідних методів мовнонормативного аналізу “часописної мови”. Розвідки М.Гладкого, Б.Грінченка, М.Левицького, О.Маковея, Л.Мартовича, І.Нечуя-Левицького, О.Пчілки, І.Франка подають спробу наукового осмислення українського газетного мовлення як окремого специфічного лінгвального й культурного явища, орієнтованого передусім на живу народну (розмовну) стихію. Порушуючи питання діалектної основи газетно-публіцистичного стилю, усталеності його лексичних, граматичних, фонематичних і правописних норм, дослідники пропонували шляхи збагачення й удосконалення української часописної мови.

Традиції наукового вивчення газетної мови в нормативно-стилістичному аспекті знайшли своє продовження в працях Н.Д.Бабич, С.Я.Єрмоленко, М.А.Жовтобрюха, А.О.Капелюшного, А.П.Коваль, З.В.Партика, М.М.Пилинського, О.Д.Пономарева, В.В.Різуна, О.А.Сербенської, О.С.Федик. Насьогодні цей напрямок української пресолінгвістики має цілком сформовану систему методів і прийомів аналізу газетного тексту з погляду мовної культури. Мовлення преси розглядається в контексті літературної мови в цілому, з точки зору її відповідності кодифікованим нормам.

70-ті рр. ХХ ст. у вітчизняній пресолінгвістиці позначені активним формуванням методологічних засад функціонально-стилістичного напрямку. У теоретичних розробках цієї пресолінгвістичної галузі медіа-тексти розглядаються як комунікативні компоненти окремого функціонального (публіцистичного) стилю літературної мови. Співвідношення інформаційної (стандарт) та впливаючої (експресія) сторін у газетних жанрах різна, а отже, специфічною є й система їх мовностилістичних засобів. Функціональна стилістика регламентує вибір лінгвальних одиниць у сфері публіцистичного тексту, забезпечуючи ефективність комунікативних процесів.

Функціонально-стилістистичний напрямок дослідження газетної мови вітчизняної пресолінгвістики репрезентований працями Д.Х.Баранника, І.К.Білодіда, М.А.Жовтобрюха, А.П.Коваль, Г.К.Конторчук, А.І.Мамалиги, М.І.Скуленка.

Першою спробою функціонально-стилістичного аналізу публіцистичного стилю була праця російського дослідника Г.Винокура “Культура языка” (1923). У наукових теоріях ученого газетна мова розглядається як функціонально-стилістична цілісність, лінгвальна специфіка якої випливає зі своєрідності самої газети як особливого соціального продукту, як сукупності неповторних комунікативних ситуацій.

Наукова домінанта пресолінгвістичної теорії Г.Винокура була продовжена й критично осмислена в працях В.Г.Костомарова та Г.Я.Солганика, у яких подано системний аналіз специфіки мови ЗМІ.

Так, В.Г.Костомаров висуває положення, що одним із конструктивних принципів організації газетного мовлення є одночасна його орієнтація на мовний стандарт й експресію. Саме безперервне чергування, співвідношення та постійний “конфлікт” цих обов’язкових складових мовлення преси й утворює її особливу лінгвальну модель.

Г.Я.Солганик називає найхарактернішою ознакою газетно-публіцистичного стилю соціальну оцінність його мовних засобів та жанрову зумовленість функціонування лінгвальних одиниць. Дослідник одним із перших вказав на доцільність виокремлення особливої пресолінгвістичної галузі – стилістики газетних жанрів.

Основні положення наукових розробок з функціональної стилістики показують, що кожен жанр – це своєрідний за своїми мовностилістичними й формальними показниками компонент функціонального стилю, комунікативний акт (“міні-сфера” інформаційного простору (С.Я.Єрмоленко)), викликаний певними умовами побудови композійно цілісного висловлювання.

У межах стилістики мовлення, стилістики тексту відбувається осмислення взаємозумовленості категорій жанр, стиль, текст.

Співвідносячи жанр, що реально існує як відкритий ряд конкретних мовленнєвих творів, з функціональними стилями, Г.Я.Солганик пропонує схему, яка умовно показує шлях від мови до завершеного твору: літературна мова→ функціональний стиль → жанри (або мовленнєві стилі) → мовленнєві твори.

М.М.Бахтін у праці “Проблема речевых жанров” представив концепцію, згідно з якою будь-який стиль нерозривно пов’язаний з висловлюванням і з типовими формами висловлювання (мовленнєвими жанрами). Цілісність мовленнєвих жанрів, на думку вченого, забезпечують три чинники – “тематичний зміст”, “стиль”, “композиційна побудова”.

Виходячи з таких потрактувань понять “текст”, “жанр”, “стиль”, можна стверджувати, що текстова єдність, яка репрезентована певною жанровою формою і носить конкретне комунікативно-змістове навантаження, є тією реальною одиницею мовної сфери, де виникає, формується та існує конкретний стиль.

Б.Я.Місонжніков, Л.Є.Кройчик інтерпретують публіцистичний жанр як певну “видову модель” авторського текстотворення, що має суб’єктивовану, або навпаки – об’єктивовану формально-змістову структуру, певний функціонально-смисловий тип мовлення (розповідь, опис, роздум) та специфічні методи побудови тексту (інформаційні, художньо-публіцистичні, аналітичні).

Тексти з різними жанровими ознаками мають різну мовленнєво-структуральну побудову. Так, публікації з групи інформаційних жанрів створюються з обмеженим залученням текстоутворювального матеріалу, мінімальними інтертекстуальними включеннями, обмеженою стилістичною організацією. Художньо-публіцистичні ж тексти, у яких домінантними виступають художньо-публіцистичні методи жанрової побудови, відзначаються максимально вираженою публіцистичністю викладу, що межує з художністю. Звідси – складність композиційно-сюжетної організації, яка містить широкі інтертекстуальні утворення, яскраво виражену текстову модальність.

Кожен газетний жанр – це певний спосіб організації мовлення, певна мовленнєва форма, у якій ключову роль відіграє образ автора. Саме ступінь прояву авторського “я” в журналістському тексті виступає своєрідним ідентифікатором його жанрової природи. Образ автора зумовлює й характер функціонування прямої, невласне прямої та непрямої мови, а також смислових типів мовлення (розповідь, опис, роздум, повідомлення), які визначають композиційну структуру певного жанру.

Актуальним є соціолінгвістичний аспект вивчення газетної мови. У полі зору досліджень соціальної лінгвістики знаходяться питання функціонування мови в суспільстві, упливу соціальних чинників на лінгвальну систему. На соціолінгвістичному рівні аналізу публіцистичний текст постає як “елемент конкретного соціального простору” (Т.В.Радзієвська).

Починаючи з кінця 80-х-початку 90-х рр. ХХ ст. в українській пресолінгвістиці відбувається парадигмальне розширення аспектів дослідження. Причину формування нової методологічної бази пресолінгвістики вбачаємо в тому, що в сучасному мовознавстві мова розглядається як цілісна структура в її відношенні до різних сфер соціального, матеріального, духовного життя. Саме тому в сучасній пресолінгвістиці актуальними стають такі аспекти, як мова ЗМІ й мислення (когнітивна лінгвістика, психолінгвістика), мова ЗМІ й культура, політика, ідеологія (лінгвокультурологія, прагмалінгвістика).

Вищеозначені підходи до специфіки газетної мови забезпечують її різнобічний, синергетичний аналіз: мова ЗМІ інтерпретується не лише з власне лінгвістичних, а й соціокультурологічних позицій.

Оскільки головними компонентами будь-якої картини світу виступають суб’єкт, час, простір, то когнітивний підхід до аналізу мови ЗМІ (як однієї з часткових моделей буття) дозволяє поглибити й розширити наукові уявлення про найважливіші категорії публіцистичного мовлення (які водночас виступають й жанровими категоріями) – автора, узагальнений образ людини, хронотоп, стилістичні канони вираження яких модифікуються залежно від певної соціокультурної ситуації.

Із психолінгвістичним та когнітивним підходами пов’язаний прагматичний аспект дослідження мови ЗМІ. У полі зору прагмалінгвістичних концепцій знаходяться специфіка мовлення адресата й адресанта (при цьому враховуються індивідуальні та соціальні координати особистості), а також пов’язані з ними стилістичні категорії модальності, оцінності, емоційності.

Активізація таких “гібридних” (М.Г.Яцимірська) лінгвальних теорій актуалізує дослідження медіа-дискурсу – тексту ЗМІ, узятого в подієвому аспекті, у сукупності з екстралінгвальними, прагматичними, соціокультурними чинниками. У лінгвістиці термін “дискурс” позначає мовні особливості, стилістичну специфіку (яка здебільшого визначається кількісними тенденціями у використанні мовних засобів), а також своєрідність тематики, системи переконань, способів розмірковувань певного соціального суб’єкта в реальних історичних та соціокультурних умовах; тобто в дискурсі експлікуються ідеологічні та мовні параметри тексту.

На наш погляд, нові підходи до вивчення мови ЗМІ стимулюються й новими умовами функціонування самих засобів масової інформації в суспільстві, що спричинило розвиток інноваційних лінгвальних процесів у системі стилістики газетних жанрів. Соціально-політичні, економічні зрушення кінця ХХ сторіччя, як правило, деконструювали газетне мовлення. Естетичним компонентом  сучасної публіцистики виступає поетика постмодернізму.

“Феномен проникнення” (І.П.Ільїн) постмодернізму у всі сфери гуманітарної думки позначився й на історії світової лінгвістики. М.Г.Яцимірська зазначає, що розвиток мовознавства ХХ ст. вписується у відому модель загальної динаміки соціального, культурного й інтелектуального розвитку – “традиція – модерн – постмодерн”. При цьому науковий аналіз оформлюється за законами художньої творчості, як “наратив” (І.П.Ільїн). Характерне для постмодерністської поетики заперечення традиції дискредитує останню й у лінгвістиці.

Розробки в галузі вітчизняної пресолінгвістики 90-х рр. ХХ ст. репрезентують не лише критичне осмислення минулої спадщини радянської (тоталітарної) журналістики, а й заперечення деяких традиційних підходів до наукової інтерпретації публіцистичних фактів (Б.В.Потятиник, О.Д.Пономарів, О.А.Сербенська, І.В.Стецула).

Гіпотетична база нормативного, функціонального, соціолінгвістичного, психолінгвістичного та прагмалінгвістичного напрямків пресолінгвістики дозволяє розглядати газетну мову (ширше – мову ЗМІ) як складний лінгвальний, мовленнєвий (дискурсивний) та соціокультурний феномен, специфіка функціонування якого координується, з одного боку, станом і практикою національної мови в конкретний період, з іншого – певними соціальними, політичними, економічними, умовами. Виступаючи своєрідним суспільним і лінгвальним продуктом, мова ЗМІ є важливим механізмом когнітивних та психологічних процесів індивіда/соціуму.

У другому розділі дисертації “Запорізька преса 20-40-х рр. ХХ ст. у системі тоталітарної журналістики: історико-типологічна характеристика” у хронологічній послідовності відтворено процес становлення, розвитку, умови функціонування українськомовної періодики запорізького реґіону від 1920 р. до 1949 р., досліджено суспільно-історичне підґрунття, що зумовило відповідну типологічну й соціокультурну (тоталітарну) модель місцевої преси в означений нами час, розроблено поліматичну класифікацію її газетно-журнальних типів, встановлено залежність лінгвостилістичних і жанрових показників від типоформувальних ознак друкованих ЗМІ.

Теоретичною базою історико-типологічного аналізу запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. стали наукові студії з питань типології газетних видань (О.І.Акопов, Г.В.Жирков, Є.А.Корнілов, О.Д.Кузнецова, С.С.Радченко, В.А.Рубан, Н.М.Сидоренко, О.Д.Школьна).

Досліджуючи витоки видавничо-публіцистичної діяльності в запорізькому краї, з болем констатуєш той факт, що в умовах Російської імперії вся періодична преса виходила мовою поневолювачів. Відсутність українськомовної періодики в Запоріжжі зумовлювалася причинами різного характеру: політичними, етносоціальними; не сприяли поширенню українського слова й численні заборони. Та навіть після прийняття царським урядом дозволу на видання (1905р.), коли в багатьох губернських і повітових містах України друкувалися газети й часописи рідною мовою, в Олександрівському повіті продовжували діяти Емський та Валуєвський укази, місцева преса за своєю тематикою, спрямуванням й стилем залишалася провінційною, аж ніяк не сприяючи національному піднесенню.

Новий період у розвитку періодики запорізького краю починається після революційних подій 1917 року. З’являються видання зовсім іншого політичного спрямування, змінюються тематичні лінії газет. Зазначимо, найпоширенішим типом системи української періодики, у тому числі й запорізької, у 1917-1920 рр. була політична загальномасова газета.

На початку 20-х рр. ХХ ст. відбувається кардинальна зміна типологічної структури запорізької преси – це період становлення, формування нового типу однопартійно-радянської періодики, яка репрезентує нові типи газетно-журнальних видань. Вони, як і будь-які елементи певної соціальної системи, під дією політико-ідеологічних чинників (таке припущення не є постулюючим: політична зумовленість журналістської практики – показова риса тоталітарної журналістики) зазнавали змін.

Досліджуючи типологічну специфіку системи періодичної преси 20-40-х років ХХ століття, виділяємо такі типи газетно-журнальних видань: партійні, селянські, робітничі, молодіжні (комсомольські), професійно-виробничі, літературно-мистецькі (літературно-художні); дитяча преса, як тип періодики, представлена лише у вигляді так званих “сторінок” і додатків. Названі типи періодичних видань диференціювалися за територіальними, національно-мовними ознаками, періодичністю, способами впливу на читача, змістом, формальними показниками (жанри, стиль, графічне оформлення видання), обсягом, накладом, внутрішньою структурою (відділи й рубрики).

Розроблена нами поліматична класифікація системи запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. дає можливість розрізняти її газетні типи за такими типологічними ознаками: територіальною (губернська, повітова, окружна, міська, обласна, районна), ці газетні типи формують клас масової, керівної (однопартійної) преси; соціальний клас формують типи селянських, робітничих, торговельних і кооперативних, літературно-мистецьких газетних видань, які, у свою чергу, розрізняються за демографічною ознакою – молодіжний (комсомольський), дитячий тип преси; за національно-мовною ознакою – українськомовна, російськомовна періодика, газети єврейською та німецькими мовами; за періодичністю – щоденні видання, газети з періодичністю 2, 3 рази на тиждень, однотижнева, декадна, двотижнева преса.

На основі типологічної класифікації запорізької періодики 20-40-х років ХХ століття можемо зробити висновок, що система партійно-радянської преси в зазначений часовий проміжок представляла собою сформовану, складноорганізовану цілісність: визначилися основні типи газетно-журнальних видань радянської журналістики, які, хоча й зазнавали під упливом соціально-політичних факторів незначних типологічних змін, становили собою достатньо стійку й незмінну структуру періодики.

Звичайно, історико-культурні традиції, економічна специфіка певного реґіону зумовлювали й відповідну систему преси: саме неналежний рівень культурного розвитку запорізького краю в 20-40-х рр. ХХ ст. викликав незначну появу, а то й зовсім відсутність типів літературно-мистецьких, літературно-художніх, сатирично-гумористичних, науково-популярних видань. Натомість – перетворення Запоріжжя у величезний індустріальний центр зумовив функціонування широкої типологічної сітки спеціалізовано-фахової періодики (переважно заводських багатотиражок).

Однією з найхарактерніших і супроводжувальних ознак процесу формування радянської періодики виступає система суворого партійного керівництва ЗМІ.

Процес утвердження й формування типологічної системи партійно-радянської періодики в запорізькому реґіоні (20-ті-40-ві рр. ХХ ст.) відбувався в декілька етапів: 1920-1925 рр. – домінантним виступає так званий тип масової загальнополітичної преси, у 1925 р. особливого поширення набув тип селянської газети, хоча названий тип періодики функціонував ще на початку 20-х рр. ХХ ст. (1920-1921 рр.), у цей же час починає формуватися молодіжний і літературно-мистецький тип преси, наприкінці 20-х рр. виникає тип галузевої преси (заводські мало- і багатотиражки), початок 30-х рр. ХХ ст. – на зміну масової селянської газети приходять обов’язкові для кожного району районні газети. З початку 30-х до кінця 40-х рр. ХХ ст. структура типології запорізької преси залишилася по суті незмінною: відбувалася лише трансформація деяких типологічних ознак видання (адміністративно-територіальних, формальних показників, періодичності, жанрів).

У третьому розділі “Система жанрів запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст.: мовностилістична специфіка” проаналізовано основні процеси формування жанрової парадигми запорізької преси досліджуваного періоду, на матеріалі інформаційної й аналітичної групи жанрів місцевої преси визначено закономірності розвитку лінгвостилістичних ознак публіцистичного дискурсу, на основі жанрових різновидів нарису й репортажу виявлено мовностилістичні засоби вираження категорії “образу автора” в текстах тоталітарної журналістики, подано характеристику інтенсифікованої виразності лінгвальних засобів у сатиричних жанрових формах.

Жанрово-стильовий аналіз запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. проводиться із залученням методологічної бази когнітивного, прагма-, психо-, соціолінгвістичного та функціонально-комунікативного підходів.

Система жанрів запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. представлена текстами інформаційної, аналітичної та художньо-публіцистичної груп. Дія екстралінгвальних (передусім політико-ідеологічних) чинників зумовила не лише жанрові модифікації публіцистичного стилю, зміну “жанрових акцентів” у газеті, а й появу або, навпаки, зникнення деяких форм (наприклад, інтерв’ю, репортажу). Аналізований нами період цікавий тим, що саме в цей час відбувався перехід від традицій попередньої публіцистики (20-ті роки) та починало формуватися якісно нове “мовне обличчя” радянської преси.

Інформаційна група журналістських творів запорізької преси 20-40-х років ХХ століття репрезентована жанрами інформаційної замітки, звіту, кореспонденції. Саме ці форми складали домінанту всієї жанрової системи місцевої преси тих часів.

Досліджуючи жанрову специфіку місцевої преси, констатуємо повне домінування монологічних форм і відсутність діалогу, а отже й такого жанру як інтерв’ю (у межах 20-40-х рр. не зафіксовано жодного зразка). Адіалогічність публіцистичного мовлення – характерна ознака всієї тоталітарної журналістики.

Аналітична група жанрової системи запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. представлена такими жанрами, як стаття, огляд, рецензія, коментар, лист. Однією із особливих рис творів цієї жанрової групи, яка, безумовно, становила смислове ядро, ідеологічний конденсат газети, була проекція на пропагування й утвердження основних постулатів комуністичної доктрини. Тому жанрово-стилістична модель цих текстів була підпорядкована політико-ідеологічним настановам. Саме цим пояснюється широке функціонування в структурі аналітичних жанрів величезної кількості слів-ідеологем, суспільно-політичної лексики, яка визначала специфіку газетного мовлення в цілому (політичні метафори, соціально-оцінне розмежування лексики, політична евфемія).

Художньо-естетична модель публіцистичного світу в запорізькій пресі 20-40-х рр. ХХ ст. (ширше – усієї тоталітарної журналістики) конструювалася такими жанровими формами: нарис та його різновиди, зрідка – зарисовка; сатиричне/гумористичне оповідання, сатирична/гумористична замітка; лозунги (“заклики”, “гасла”). Названі жанри були рідковживаними на сторінках місцевої преси й не зазнали в ці роки значних еволюційних трансформацій. Основна риса цих творів – яскраво виражене особистісно-творче авторське начало, яке в умовах тоталітарної журналістики експлікується слабо, “обережно”. Це призвело до спрощення емоційно-образних характеристик, мінімізованої модальності, відсутності оригінальної системи лінгвостилістичних засобів у структурі художньо-публіцистичних текстів, які “асимілювалися” за соціально-оцінним показником з директивними аналітичними й інформаційними жанрами.

У підрозділі 3.1. “Закономірності розвитку лінгвостилістичних ознак публіцистичного дискурсу в запорізькій пресі 20-40-х рр. (на матеріалі інформаційної й аналітичної групи жанрів)” досліджуються основні процеси розвитку, що відбувалися в царині газетного мовлення. Тексти інформаційної й аналітичної груп, що складали жанрове ядро газетних видань, найбільш повно відтворювали еволюційні зміни в системі публіцистичного мовлення зазначеного періоду. Концептуальні слова (суспільно-політичні), які виступають лексичною домінантою названих жанрових груп, відтворюють ідеологічну, політичну спрямованість тоталітарної журналістики в цілому. Саме концептуальна лексика формує і визначає загальні стилістичні характеристики публіцистичного дискурсу, зміни ж у її структурі ведуть до еволюційних процесів у системі газетного мовлення.

Перший етап розвитку газетної мови, окреслений нами 1920-м (час появи першого українськомовного періодичного видання в запорізькому реґіоні) – кінцем 20-х рр., репрезентований складними процесами формування лексико-семантичних, стилістичних, структурно-синтаксичних засобів; це період актуалізації розмовно-просторічних елементів у царині публіцистичного дискурсу й водночас стабілізації та нормативізації мовлення преси. Лексико-стилістичне ядро місцевих ЗМІ складають суспільно-політичні слова, військова термінологія, численні абревіатури.

Другий етап в історії мовотворчості запорізької преси охоплює 30-ті-40-ві роки ХХ століття, який ознаменували процеси десемантизації й стереотипізації, що охопили всі структурні рівні газетного мовлення. Саме в цей час у мові преси відбувається закріплення лінгвальних та мовленнєвих норм, які набувають непорушного й догматичного характеру. Усі мовні рівні публіцистичного дискурсу 30-40-х і подальших дестятиліть мали “ритуалізований” характер, а отже, були позбавлені інформаційного елементу.

У межах аналізованого нами періоду окремо розглядаємо 1941-1945 рр. Відомі екстралінгвальні чинники дещо модифікували газетне мовлення місцевої преси, його характерними ознаками були експресивність стилю, максималізована модальність публіцистичних текстів; стає посиленим публіцистичний струмінь газетних текстів.

Підрозділ 3.2. – “Мовностилістичні засоби вираження категорії “образу автора” в текстах тоталітарної журналістики (на матеріалі жанрових різновидів нарису й репортажу” Окрім концептуальної лексики, на рівень розвитку газетної мови й систему публіцистичних жанрів значний уплив має категорія “образу автора” (“суб’єкт/виробник мовлення”, “авторське я”, “мовна особистість”). Названа категорія в системі запорізької преси 20-40-х рр. знаходить своє максимальне вираження у нарисі та репортажі. Чітко визначена соціальна тематика творів тоталітарної преси не лише модифікувала ці мовленнєві форми та внесла в них переважаючий ідеологічний компонент, а й порушила еволюційні перетворення в царині цих жанрів. З одного боку, нарис і репортаж стають рідковживаними в радянській пресі, з іншого – визначальна стилеутворювальна категорія вказаних жанрів – образ автора, виражалася передусім імпліцитними мовними засобами.

Домінування соціальних (передусім ідеологічних) граней у структурі категорії автора гальмувало й загальний розвиток усієї жанрової парадигми журналістики тих часів, а отже, позбавляло газетну публіцистику притаманної їй лінгвостилістичної виразності, експресії. Проведений мовностилістичний аналіз репортажних і нарисових жанрових форм, у яких суб’єктивація мовлення виступає найхарактернішою ознакою стилю, повністю підтверджує висунуте нами положення.

Підрозділ 3.3. “Інтенсифікована виразність лінгвальних засобів у сатиричних жанрових формах місцевої преси 20-х-початку 30-х рр. ХХ ст.” Експресивність публіцистичного дискурсу запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. найбільшою мірою виявлялася у художньо-сатиричних жанрах (сатиричних/гумористичних замітці, оповіданні). Однією із специфічних ознак цих текстів є стильове контрастування, що, як відомо, виступає визначальною передумовою для виникнення мовленнєвої експресії.

Лінгвостилістичний аналіз сатиричних оповідань запорізької преси 20-х рр. вказує на подібність експресивних засобів художньо-белетристичного й публіцистичного стилів: це й побудова викладу за принципом мовностилістичного й семантико-стильового контрасту, широке залучення в структуру тексту численних стилістичних фігур й елементів тропеїчної образності, активізація розмовно-просторічних конструкцій, оригінальність композиції. Специфічною ознакою сатиричних жанрів вказаного періоду є наслідування фольклорних форм. Вкраплення народнопоетичних стильових компонентів у публіцистичний текст (через літературну цитату, стилізацію) зумовлювало своєрідну поліфонічність газетного мовлення, а отже, максималізувало його експресивність.

Значний уплив художнього мовлення на публіцистичне в цей часовий проміжок, зокрема на парадигму сатиричних жанрових форм, пояснюємо рядом внутрішньомовних й екстралінгвальних причин. По-перше, жанрові норми сатиричних творів вимагають моделювання світу: конкретна подія в таких текстах піддається значній деформації, порушуються звичні форми реалії, факт подається в несподіваному комічному ракурсі. Як правило, така особливість спричиняє функціонування відповідних художніх засобів експресії (гіперболи, літоти, порівняння, каламбуру, пародіювання, шаржу, антитези, алегорії) та літературних прийомів (домислу й вимислу).

По-друге, у період 20-х рр. відбувалася еволюція сатиричних жанрів газети; вони, як і художньо-публіцистичні твори (нарис), тяжіли до художньо-белетристичних форм, наслідуючи, відповідно, їх мовностилістичну специфіку. Лише на кінець 30-х рр. ХХ ст. сатиричні жанри набули “чисто” публіцистичних рис, а отже, художньо-літературні експресивні “вкраплення” у їх структурі починають “дозуватися”.

У висновках окреслені підсумкові результати проведеного дослідження і сформульовано основні положення дисертації.

У дисертації представлене теоретичне обґрунтування й узагальнення питання специфіки газетної мови, що виявляється у визначенні інтра- й екстралінгвальних параметрів моделювання публіцистичного тексту. На основі залучення парадигми різноаспектних наукових підходів (нормативного, функціонального, прагма-, психо-, соціолінгвістичного, когнітивного) до аналізу газетно-публіцистичного стилю потрактовуємо мову ЗМІ як складне лінгвальне, мовленнєве (текстуальне, дискурсивне) та соціокультурне явище, специфіка функціонування якого визначається, по-перше, станом, статусом та практикою національної мови в цілому, по-друге, суспільно-історичним, політико-ідеологічним контекстом.

Аналіз історико-типологічних характеристик місцевої преси свідчить, що запорізька преса 20-40-х років ХХ століття як одна з численних реґіональних мікроструктур системи тоталітарної періодики репрезентує типові процеси становлення й розвитку цієї соціокультурної моделі журналістики. З одного боку, відбиваючи економічні, територіальні, соціально-демографічні, національно-мовні координати реґіону, історико-типологічна парадигма запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. творилася все ж під упливом потужного політичного чинника. Сувора ієрархізація структури радянської періодики (в основі якої – “пірамідальна” залежність газетних типів) зумовлювала єдиний типологічний шаблон, що поширювався й на характер функціонування запорізької преси.

Розроблена нами поліматична класифікація системи запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. дає можливість диференціювати її газетні типи за територіальною ознакою (губернська, повітова, окружна, міська, обласна, районна), ці газетні типи формують клас масової, керівної (однопартійної) преси; соціальний клас формують типи селянських, робітничих, торговельних і кооперативних, літературно-мистецьких газетних видань, які, у свою чергу, розрізняються за демографічною ознакою – молодіжний (комсомольський), дитячий тип преси; за національно-мовною ознакою – українськомовна, російськомовна періодика, газети єврейською та німецькими мовами; за періодичністю – щоденні видання, газети з періодичністю 2, 3 рази на тиждень, однотижнева, декадна, двотижнева преса.

Досліджуючи витоки видавничо-публіцистичної діяльності в запорізькому реґіоні, констатуємо низький рівень функціонування періодики українською мовою. Відсутність стійких традицій національної періодики в реґіоні спричинила низький рівень культури української мови на сторінках місцевих газет 20-х-середини 30-х рр. ХХ ст. (двомовність, ігнорування правописних стандартів, штучне калькування російської мови).

Ідеологічна спрямованість радянської преси, її директивний, суворо контрольований характер зумовлювали відповідну жанрову домінанту публіцистики, особливі лінгвостилістичні моделі текстотворення. Дія екстралінгвальних чинників спричинила не лише жанрові модифікації публіцистичного стилю, зміну “жанрових акцентів” періодичних видань, але й появу або, навпаки, зникнення деяких текстових форм (репортажу, інтерв’ю).

Систему жанрів запорізької преси 20-40-х рр. ХХ ст. представляють твори інформаційної (замітка, звіт, репортаж), аналітичної (жанрові різновиди статті, кореспонденція, лист, міжнародний огляд, рецензія) та художньо-публіцистичної (жанрові різновиди нарис, сатиричне/гумористичне оповідання, сатирична/гумористична замітка) груп. Саме в цей час відбувається еволюція названих газетно-публіцистичних форм, закладаються їх жанрові норми.

Жанрове ядро, ідеологічний конденсат місцевої періодики утворювали тексти аналітичної групи. Характерною ознакою аналітичних творів була проекція на пропагування й утвердження основних постулатів комуністичної доктрини. Тому їх жанрова й стилістична специфіка була підпорядкована ідеологічним настановам. Одним із найпоширеніших аналітичних жанрів місцевої преси цього періоду був лист, який вносив у загальну мовну картину преси потужний народно-розмовний струмінь, що також виокремлює й специфізує газетне мовлення періоду 20-40-х рр.

На основі лінгвального матеріалу інформаційних й аналітичних текстів (як жанрової й мовностилістичної домінанти) простежуємо закономірності розвитку газетної мови в місцевій пресі 20-40-х рр. ХХ ст. й періодизуємо етапи її становлення. Мова преси навіть у такий незначний хронологічний інтервал характеризується неоднорідністю її лексико-фразеологічного, структурно-синтаксичного, стилістичного й орфографічного оформлення.

На рівень розвитку публіцистичного дискурсу, крім фонду концептуальної лексики, впливає й узагальнений, конкретно-історичний тип автора, що має дві полярні грані – соціальну й приватну. Функціонування соціального типу автора в тоталітарній публіцистиці зумовило низький рівень побутування емоційно-риторичних структур, які й стимулюють еволюцію текстових форм та виникнення нових жанрів.

Аналіз лінгвального матеріалу репортажу й жанрових різновидів нарису, у яких експлікація категорії образу автора виражена максимально, виявляє специфіку мовностилістичної суб’єктивації газетного мовлення періоду тоталітарної журналістики.

Ступінь авторської присутності в публіцистичному тексті визначається як внутрішньою еволюцією жанру, так і загальноприйнятим у певній суспільно-політичній формації типом спілкування ЗМІ з аудиторією. У період тоталітарної журналістики характерною була орієнтація на соціальний тип спілкування з реципієнтом, що спричинило в репортажних і нарисових текстах імпліцитні форми вираження авторського “я” (безособистісне, “колективне” ми), їх знижену модальність, мінімізований діапазон зображально-виражальних та емоційно-експресивних засобів, офіційність стилю.

Категорія образу автора в нарисових творах (а це переважно “художні” (безадресні) нариси, твори-подорожі, портретні нариси, меншою мірою – твори проблемної тематики) періоду 20-40-х рр. ХХ ст. була визначальним чинником розвитку їх жанрової форми та мовностилістичних ознак.

Експресивність публіцистичного стилю максимально виражалася в сатиричних жанрових різновидах – у таких оригінальних творах як сатиричне/гумористичне оповідання й сатирична/гумористична замітка, хронологічні межі функціонування яких – 20-30-ті рр. ХХ ст., типологічна сфера їх побутування – селянська газета.

У жанрову основу сатиричних творів покладено комічне відображення ненормативних з погляду морально-етичних орієнтацій соціуму фактів дійсності, відкрите висміювання їх. Саме ця жанрова особливість художньо-сатиричних творів, на нашу думку, зробила їх “неходовими”, “небезпечними” формами в контексті тоталітарної культури.

Стилістичні норми сатиричного/гумористичного оповідання й сатиричної/гумористичної замітки визначав жанровий принцип комічного контрастування, тому специфічними ознаками цих творів були мовностилістичні й семантико-стильові контрасти, що забезпечували інтенсифіковану виразність їх мовлення. Експресивними лінгвальними елементами сатиричних творів місцевої преси 20-40-х рр. ХХ ст. виступали й “засоби загострення” зображення – гіпербола, літота, пародіювання, каламбур, а також розмовно-просторічні конструкції, актуалізація яких у сатиричних текстах пояснювалася й типологічними характеристиками газетного видання.

Поетика сатиричних жанрів цього періоду тяжіла до фольклорних сатиричних форм – жарту, гуморески, райошника (розмовного вірша), що зумовило стилізацію, наслідування стилю цих народнопоетичних творів у публіцистичній практиці запорізької преси 20-40-х років ХХ століття.