Мовна особистість Пантелеймона Куліша

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Мовна особистість Пантелеймона Куліша
Альтернативное Название: Языковая личность Пантелеймона Кулиша
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі об?рунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано обєкт, мету і завдання, методи, наукову новизну роботи, описано джерельну базу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дослідження.


Перший розділ “Мовна особистість” як поняття лінгвостилістики” охоплює два підрозділи. У першому подано наукове тлумачення поняття мовної особистості як об’єкта лінгвістичного дослідження (В. фон Гумбольдт, Ю.Караулов, Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів). Мовна особистість, виражена в мові (текстах) і через мову, реконструйована переважно на основі мовних засобів, акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти мовного дискурсу.


Існують різні підходи до реконструкції мовної особистості: лінгводидактичний, започаткований Ф.Буслаєвим, М.Грушевським та розвинутий сучасними мовознавцями Л.Мацько, М.Пентилюк, А.Паламар, Л.Струганець та ін.; психолінгвістичний, пов’язаний з іменами О.Потебні, І.Бодуена де Куртене, Д.Овсянико-Куликовського, Н.Шумарової, Л.Лисиченко та ін., та метод дослідження мови художньої літератури, який передбачає два шляхи до пізнання мовної особистості – лінію “образу автора” як відображення індивідуальності письменника в написаному ним та лінію художнього образу, що спирається на аналіз і відтворення індивідуальної мовної структури (В.Виноградов, Н.Сологуб, В.Статєєва, Н.Дужик, М.Крупа, О.Переломова, М.Кравченко та ін.).


Дослідження ідіостилю письменника не дає змоги вичерпно розкрити його мовну особистість. При достатній повноті охоплення мовних засобів і можливостей їх уживання письменник, автор аналізованих текстів як особистість позбавлений у своїй характеристиці прагматичного складника, яким є соціальний і культурний контекст.


У монографії “Язык и языковая личность” Ю.Караулов висвітлює поняття і структуру мовної особистості. Концепція автора обєднала три підходи до вивчення цього феномена. Автор запропонував поняття трирівневої структури мовної особистості. Нульовим є рівень вербально-семантичний, або лексикон особистості, що охоплює лексичні та граматичні засоби, які особистість використовує, створюючи значний масив текстів. Аналізувати цей рівень на основі мовної партії якогось персонажа або й мови усього твору, навіть великого за обсягом, не можна, бо його дискурсу не властива повнота з позиції наявності в ньому усіх мовних засобів та закономірностей їх уживання. Ця повнота досягається в сукупності творів, і наближенням до неї може слугувати творчість письменника в цілому. Дискурс особистості може й повинен охоплювати різножанрові й різностильові комунікативні одиниці.


Перший рівень – це рівень лінгво-когнітивний, представлений тезаурусом особистості, у якому відбитий „образ світу”, або система знань про світ. Аналіз текстів передбачає аналіз варіативної (й неповторної для певної особистості) частини її тезаурусу на тлі відомої дослідникові інваріантної (втім, динамічної в часі) картини світу цілої епохи, її ідеалів, тобто на тлі інваріантних рис загальнонаціонального мовного типу. Другий рівень – мотиваційний, або рівень діяльнісно-комунікативних потреб, що відбиває прагматикон особистості, тобто систему її цілей, мотивів, настанов, життєвих та ситуативних домінант, які знаходять своє вираження в процесі породження текстів та їх змісті, а також в особливостях сприйняття чужих текстів, що в кінцевому результаті визначає ієрархію смислів і цінностей в мовній моделі світу особистості.


Отже, в самому виборі мовної особистості як об’єкта лінгвопсихологічного дослідження закладено потребу комплексного підходу до її аналізу, можливість і необхідність виявлення її психологічних, філософсько-світоглядних передумов, етно-національних особливостей, соціальних характеристик, історико-культурних витоків (Ю.Караулов).


Одним із актуальних напрямків сучасного мовознавства є дослідження мовної особистості письменників, які відіграли важливу роль у процесі становлення й розвитку української літературної мови.


У другому підрозділі об?рунтовано доцільність вивчення мовноособистісних характеристик П.Куліша в контексті мовно-літературного процесу другої половини ХІХ ст. Подано огляд наукових праць, присвячених життю і творчості визначного культурного й громадського діяча, серед яких праці Б.Грінченка “П.А.Кулиш” (1889), Д.Дорошенка “Пантелеймон Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність” (1918), В.Петрова “Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість” (1929) і “Романи Куліша” (1930), Я.Гординського “Кулішеві переклади драм Шекспіра” (1928), Ю.Шевельова “Кулішеві листи і Куліш у листах” (1984) та ін. Сьогодні постать П.Куліша, його творчість, оригінальна й перекладна, стали предметом дисертаційних досліджень (А.Гуляк, І.Девдюк, Т.Дзюба, О.Лучук, Н.Слободянюк).


Зазначено, що дослідження мови творів П.Куліша та його поглядів на мову дає змогу ввести в науковий обіг новий фактичний матеріал, окреслити місце письменника в процесі розвитку української літературної мови.


У другому розділі “Пантелеймон Куліш у мовно-літературному процесі другої половини ХІХ століття” схарактеризовано екстра- та інтралінгвальні чинники формування мовної особистості П.Куліша. Прилучення з дитячих років до кращих зразків усної народної творчості, ознайомлення в юнацькі роки з науковими та художніми творами української та зарубіжної літератури заклали фундамент світогляду Пантелеймона Куліша, стали основою його життєвої та суспільно-культурної позиції. Хоча мовна особистість його формувалася в умовах українсько-російського білінгвізму (як і переважна більшість українських письменників і культурних діячів ХІХ ст., П.Куліш з дитинства володів російською і українською мовами), у своїй літературній творчості письменник свідомо надавав перевагу рідній мові.


Спілкування із М.Максимовичем, Т.Шевченком, М.Костомаровим, І.Пулюєм, пізніше – з М.Драгомановим, М.Павликом та іншими визначними українськими культурними й громадськими діячами справило великий вплив на формування життєвих та творчих домінант письменника.


Велике значення для розвитку української літератури й мови мала редакторська й видавнича робота П.Куліша. Він мріяв про українське періодичне видання, але йому вдалося видати тільки альманах “Хата” (1860). З початку 1861р. в Петербурзі починає виходити “Основа” – перший загальноукраїнський часопис. П.Куліш не лише подавав до журналу літературні й наукові матеріали, але разом з редактором, колишнім кирило-мефодієвцем В.Білозерським, брав активну участь у редакторській роботі: відбирав матеріали для друку і стежив, щоб не лише змістом, але й формою вони були досконалі. Глибоке знання народної мови, літературний талант і широка освіта надавали його редакторській роботі значного авторитету. Щоб легше було здійснювати свої літературні наміри, П.Куліш відкриває у Петербурзі власну друкарню, у якій друкує українською мовою свої твори і твори інших авторів. Редагує й видає першу книжку „Народних оповідань” Марка Вовчка. І хоча Т.Шевченко зазначав, що Кулішеві правки „опрозили” оповідання молодої письменниці, а сама Марко Вовчок не завжди з ними погоджувалася (В.Агєєва), ймовірно, саме редакторові вони завдячують своєю гарною виробленою мовою.


І.Огієнко називав Куліша “мовним Шевченковим учителем”. Відомо, що Шевченко цінував критичну думку, глибокі мовні знання Куліша і дослухався до його порад. Інколи Пантелеймон Олександрович самовільно коригував, „підчищував” твори поета, які сам готував до публікації (так, він створив варіанти поем „Невольник” і „Наймичка”). І.С.Нечуй-Левицький завдячував Кулішеві „щось більше, ніж впровадження в літературний світ”, а Куліш до певної міри вважав Івана Семеновича своїм учнем. Це засвідчує та редакторська робота, яку виконав Куліш над повістю Левицького „Причепа”, перш ніж вона була надрукована 1869 року у „Правді”. Радіючи появі нового талановитого письменника, Куліш піддав його повість пильній редакційній праці: він не тільки змінив правопис, мову, а й переписав окремі речення і навіть цілі абзаци. Стверджувати це нам дає підстави порівняння двох автографів, рукопису Левицького і редакції Куліша, що збереглися в архіві товариства „Просвіта” у Львові і були опубліковані в „Записках НТШ” 1928 року М.Возняком.


Правопис Левицького був не послідовний, тому Куліш вніс багато своїх правок: змінив дев’ятьнадцятий на дев’ятнадцятий, понаізджаютьпонаіжджають, візмувізьму, запорожська – запорозька, шклоскло, звенілодзвеніло, пчілкибжілки, паньсьтво й паньствопанство, товарищівтоваришів, білшомубільшому, потрапятьпотраплять, зеленьюзеленню, людзький людський та ін. Скасував у правописі Левицького ъі, наприклад, чорнъі очі, зазначивши: „Оце Нечуй не знать що видумав – якесь середнє и між и і і, то ви всюди печатайте і, де в ёго написано ъі.


Як високоосвічений філолог Куліш усвідомлював, що якою б розвиненою, гарною не була народна мова, її недостатньо для культурного поступу й духовного зростання української нації. Для цього потрібний літературно опрацьований культурний варіант української мови – висока літературна мова, в основі якої він бачив староруську (староукраїнську) книжну мову.


Цій проблематиці присвячені мовознавчі студії П.Куліша, серед яких наукова стаття “Дві мові, книжня і народня” (1863). Утвердження української мови як нової літературної потребувало розв’язання й правописного питання. П.Куліш зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань окремі елементи фонетичного письма в єдиний правопис, що отримав назву “кулішівка”, і спопуляризував його через численні видання (“Граматку”, альманах “Хата”, “Основу” та ін.). Куліша глибоко шанували в Галичині, і тому його правопис знайшов відгук і там. Це був помітний крок на шляху до мовно-національної єдності. В концепції розвитку української літературної мови Куліша однією з провідних ліній була теорія формування та становлення її в західноукраїнських землях. Він закликав до мовно-національної єдності, вважаючи західних і східних українців двома частинами одного південноруського народу, з великою повагою ставився до галицької народної мови, збереженої у фольклорі, був вдячним західним українцям за те, що вони „переховали від старосвітщини” слова і вирази, забуті наддніпрянцями. Свої погляди на мовно-літературну та етнічну цілість українського народу Куліш задекларував у листі „До галичан”, де висловив мрію вдихнути в них „живого, нескаліченого духа українського”, щоб Галичина злилася духом своїм з Україною „в єдине тіло”. Безперечно, важливу роль у цьому злитті мала відіграти соборна українська літературна мова, єдина для всіх політично роз’єднаних українських земель. Кулішева концепція соборної української літературної мови полягала у витворенні загальноукраїнської літературної мови із східноукраїнською діалектною основою та активним залученням галицьких лексичних елементів.


П.Куліш був одним з перших, хто порвав з традицією переспівів і по-новому розглядав перекладацьку справу. Саме йому належить пріоритет у запровадженні адекватного перекладу в Україні. Добра обізнаність із світовим літературним процесом у поєднанні з володінням іноземними мовами сприяла перекладацькій діяльності письменника, що передбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та “європеїзацію” української літератури – з іншого. Показовим у цьому контексті є підбір Кулішем творів для перекладу – Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Міллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.


Окреме почесне місце в перекладацькій діяльності Куліша посідає його переклад Святого Письма (Біблії) українською мовою. Основною трудністю при перекладі був пошук мовних ресурсів, які б могли “служити зразками для виразу ідей, що належать до вищої розумової области” (М.Сагарда). П.Куліш довго готував себе до цієї роботи: вивчав мови, аналізував численні переклади, досконало вивчав історію, засвоював лексику текстів Біблії та їх тлумачення. Він прагнув не відступати від оригіналу й залишитися вірним духові рідної мови. Це був перший повний переклад Святого Письма, здійснений сучасною українською мовою. І хоча критики зауважили, що Куліш часто підміняв реалії оригіналу назвами відповідних українських номенів (свитка, кожух, гетьман, осавула, клуня тощо) та дещо переобтяжив мову перекладу архаїчними елементами, в умовах, коли діяли Валуєвський циркуляр та Емський акт, це була велика мовотворча праця, яка залишила помітний слід у розвитку конфесійного стилю української мови.


Беручись за переклади, Куліш ставив не лише просвітницьку мету. Для українського письменника важливим був саме мовний аспект. Адже протягом усього творчого життя він завжди пов’язував національне відродження з розвитком рідної мови.


Отже, мовна особистість П.Куліша формувалася під впливом етнонаціональних, соціальних, історико-культурних умов, філософсько-світоглядних орієнтацій, що в поєднанні з індивідуальними психологічними особливостями дали поштовх до виокремлення в історії української літературної мови характерного ідіолекту.


Третій розділ “Особливості мовостилю П.Куліша” присвячено аналізові мовної тканини творів письменника. У ньому з’ясовано співвідношення народнорозмовних, фольклорних та книжних лексичних елементів у його художній та нехудожній, а також у перекладацькій мовній практиці.


Мова П.Куліша ?рунтується насамперед на народній українській мові, в якій можна виділити принаймні два стильових різновиди – розмовно-побутовий і фольклорно-пісенний. Обидва ці різновиди письменник підніс до рівня літературно-мовного опрацювання. Народнорозмовні елементи, широко представлені у мові творів письменника, – це естетично модифіковані діалектизми, лексеми-побутовизми, що створюють нейтральне ситуативне тло, зменшувально-пестливі форми, просторічні елементи. Переважно це емоційні, експресивні слова, що виокремлюються в синонімічних рядах іменників, дієслів, прикметників, прислівників і поповнюють систему виражально-зображальних засобів літературної мови, відображають напрямки естетизації її народнорозмовної стихії та стан унормування на період другої половини ХІХ століття.


Отже, Куліш орієнтувався на живу мову всього українського народу, виразної переваги не надавав жодному говорові, і все ж рідний східнополіський говірковий колорит у мові його творів стихійно виявляється. Серед  діалектних рис у мові творів П.Куліша можна вказати на такі: уживання голосного [о] замість [і] (война, конець, бой та ін.); [е] замість [і] (сем’я, опека, утекають тощо); наявність у словах приставного [і] (іще, ізнов, ігратись тощо); відсутність у більшості випадків протетичних приголосних перед голосними [о], [у] (огонь, ухо, отчизна та ін.); уживання прикметникового і прислівникового суфікса -ійш- (веселійше, раднійша, голоснійше тощо); прийменник ік у значенні до (вернувсь він ік пам’яті) та ін. Поряд із фонетичними й граматичними діалектизмами письменник уживає ряд лексичних (ушули, дівойка, луччий, слобонити, одвітувати тощо). У мовній тканині творів вони не є стилізуючим компонентом. Активно функціонуючи як у мові персонажів, так і в мові автора, діалектизми виступають природним компонентом народнорозмовної стихії в ідіостилі П.Куліша.


До слів, які становлять характерну ознаку розмовного стилю, належать побутовизми, що представлені у творах Куліша найменуваннями реалій хатнього вжитку, одягу, взуття, страв і напоїв (лавки, божник, коновки; плахта, кармазини, кирея; млинчики, вишнівка, настойка, запіканка тощо). Новаторство Куліша-прозаїка у використанні деталей-побутовизмів полягало в тому, що він не обмежувався зображенням тільки реалій сільського життя, а розширив їх функцію соціальної характеристики, змальовуючи побут заможного козацтва і міської інтелігенції.


Серед розмовної лексики зафіксовано слова різних граматичних категорій – дієслова, іменники, прикметники, прислівники. Функціонально вагомою є дієслівна синоніміка, що охоплює лексеми і фраземи загальномовного характеру і з різним ступенем емоційності на позначення: а) процесів мовлення (балакати, бовкнути, мугикнути, репетувати та ін.); б) руху в просторі (вештатися, гасати, плентатися, сновигати та ін.); в) фізичної дії (попорськати, клюкнути, назирити та ін.);   г) психічної діяльності та стану (мізкувати, спантеличити, розчовпати        та ін.). Розмовні прикметники – переважно згрубілі, оцінювальні художні означення (скажений, пузатий, проклятий тощо).


Вагомим мовностилістичним засобом характеристики персонажів у творчості П.Куліша виступають літературно-художні антропоніми, створені за зразком фольклорних та народнорозмовних іменувань. У мовній тканині Кулішевих творів антропоніми вказують на вік, сімейний стан або соціальний статус персонажів: Ігнатко, Оленка, Лободівна, Череванівна, Ковбаниха, Домонтовиченко та ін.


Розмовна емоційно-експресивна лексика: назви осіб, просторіччя, згрубіло-зневажливі, лайливі слова, демінутиви допомагають письменникові увиразнити образи й характери та передати живу усномовну стихію. Наприклад: „Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. ...А тепер хто йде на Запоріжжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба”; „Не йму я собі віри; протер віхтем – його парсуна”; „[Пугач до Кирила Тура] – А що, вражий сину! Зопявсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу? ...Пакосник ти паскудний! Плюгавець!..”; „Він (титар Петро – Т.Д.) тілько на те мені в дорозі й здався, що як увійдемо, було, до господи, то він з тарілочкою – сивий, як голуб, борідка біленька, кучерявенька, сам тихесенький, лагідненький такий!” тощо.


У поетичній і прозовій творчості П.Куліш активно послуговується народнопісенним джерелом. Фольклорні мовні засоби (постійні епітети, метафори-уособлення, гіперболи, різноманітні повтори, традиційні числівникові форми та кольороназви) автор вводить в систему засобів художнього вираження задуму, розкриття дійсності (предметів, осіб, дій, процесів, зображень природи і т.ін.), робить їх складовою частиною мовної оболонки, в яку втілено зміст твору.


Характерною рисою мови творів П.Куліша є поєднання “життєдайного народного первослова” з абстрактною книжною вченістю. У мовно-літературному процесі другої половини ХІХ століття він був тією постаттю, яка протягом усього творчого шляху намагалася створити на основі народної високоінтелектуальну літературну мову, що дорівнювала б мовам культурних народів. Ішлося, перш за все, про розширення функціонально-стильових меж української мови: про розвиток наукового стилю та публіцистики, а також ділового стилю.


У дослідженні мови наукових і публіцистичних творів П.Куліша простежено функціональне співвідношення книжних та розмовних елементів. Так, серед книжних компонентів виокремлено: 1) літературознавчу та мовознавчу термінологію (граматка, критика, риторика, акростих, правопис тощо); 2) загальнонаукову лексику (академія, розумова робота, філософія, мораль тощо); 3) лексику офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери (правителі, держава, нація, законник тощо). До загальнокультурної термінологічної лексики належить шар абстрактних слів, репрезентований у науково-популярних та публіцистичних творах Куліша: а) загальнонародною лексикою, переважно успадкованою з староукраїнської мови, на позначення почуттів і душевних станів (доля, дух, душа, віра, честь та ін.);                               б) запозиченнями із старослов’янської мови (благодать, воскресеніє, богобоязливость та ін.) та в) абстрактними іменниками з характерними суфіксами -ість-, -ств(о), -щин(а) (язичество, господарство, праведність, слов’янщина тощо). Письменник широко вводить у свої твори іншомовну лексику на позначення різних понять духовного, культурного, суспільно-політичного життя людини: оригінал, екземпляр, етнографія, цивілізація, прогрес та ін.


Характерною ознакою мови нехудожніх творів П.Куліша стало поєднання книжної лексики з емоційною. У наукових і публіцистичних стилях сприймаються як іностильові слова, в лексичному значенні яких закладена позитивна чи негативна експресивність: неміч, пиха, забавка, любощі, ледачий, пестувати, наплодити тощо. До цієї групи належать емоційно-забарвлені слова, утворені за допомогою зменшувально-пестливих або збільшувально-згрубілих суфіксів (кришечка, служака, недавнечко та ін.), а також фольклорна лексика та фразеологія (батько-мати, лежнем лежати, болить серце та ін.). Окремо слід виділити у творах П.Куліша науково-публіцистичного характеру розмовно-просторічні елементи (пащековитий, дурний, реготати, недоумки, погань тощо), що надають мові невимушеності, відтінку фамільярності, інколи певної різкості, грубості.


Окремий підрозділ присвячено аналізові мовностилістичних особливостей епістолярію П.Куліша як універсального жанру, що є особливо сприятливим полігоном для дослідження мовної особистості в усьому багатстві її проявів. У листах письменник використовує суспільно-політичну, філософську, абстрактну лексику, іншомовні слова, поєднуючи їх з емоційно-забарвленою лексикою, влучною фразеологією з експресивно-оцінними настановами, наприклад: “Польща мала свою національную, а не чужу політику, вибилась вона на широкий шлях цивілізації і з варварської зробилась навіть гуманною”. П.Куліш мав свій погляд на особливості формування української літературної мови, на її подальший розвиток, який у дев’яностих роках оформився в теорію “старорущини”. Він високо цінував попередній (до І.Котляревського) етап української літературної мови і не раз підкреслював високу вартість літописів та іншої літературної продукції давньою українською книжною мовою. Він також намагався відновити перерваний царськими заборонами розвиток старої руської (давньоукраїнської) мови і закономірний перехід її елементів у нову українську літературну мову, хотів у своїй творчості (прозі, віршах, перекладах, науково-популярних і публіцистичних статтях, в епістолярію) відбити неперервність цього процесу, тому широко використовував хронологічно марковану лексику (історизми, архаїзми, церковнослов’янізми).


Письменник намагався надати „високого стилю” творам усіх жанрів, у яких він працював. І якщо архаїчні елементи в наукових і публіцистичних творах компенсували нестачу засобів абстрактного вираження, створювали певний колорит, то в художніх творах, зокрема в „Чорній раді”, історична та архаїзована лексика стала необхідним компонентом історичної оповіді, засобом індивідуалізації мови героїв, підкреслювала їх освіченість, культуру, високий соціальний стан. Автор використав у романі історизми в їх номінативній функції, змальовуючи державний і політико-господарський лад та відтворюючи колорит мовлення героїв: „Всякую прискорбна єси, душе моя, і всякую смущаєши мя? Уповай на Господа”; „Знатні були міщани уже з того, що не носили шабель, – тілько ніж коло пояса: одні пани та козаки ходили при шаблях... підперезувалися по жупану, а кунтуші носили наопашки... ходили тоді в кармазинах тільки люди знатні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогі носили личакову одежу”. Старокнижна українська лексика, процитовані уривки з літописів і релігійної літератури в українській мові вперше були використані в такому обсязі. П.Куліш  мовою свого твору пов’язав старокнижну українську традицію і нову літературну мову, переконливо продемонстрував значні виражальні можливості давньоукраїнської мови у творах на історичну тематику. Вперше в українській літературі ці елементи виступають як засіб творення історичного колориту. П.Куліш продовжив традицію Г.Квітки-Основ’яненка у використанні старослов’янізмів як засобу індивідуалізації мови персонажів, давши їй інший напрямок: якщо у Квітки-Основ’яненка в основному вони служать засобом гумору, то у Куліша підкреслюють освіченість, культуру, високі  моральні якості героїв, їх соціальний стан.


Відповідно до тенденцій узвичаєння творів світової літератури в рідній культурі, П.Куліш активно вживає народнопісенні й народнорозмовні елементи у перекладних творах, репрезентуючи “фольклорну” течію в історії українського перекладу. Другим потужним струменем, який живив мову перекладів Куліша, стали архаїчні елементи. Природним стало їх використання в перекладі релігійної літератури, де автор послуговується низкою слів-старослов’янізмів: власть, речі, утроба, нарождений тощо. Використовує також цілі фрази старослов’янською мовою: истино бо глаголю вам, избави нас од лукавого та ін.


Отже, основою мовотворчості П.Куліша стала народнорозмовна мова, її емоційно-нейтральна лексика та експресивно-забарвлені елементи. До лексики живої народної мови автор активно вводить фольклорні словесні елементи. Третім шаром художньо-образного мовлення творчості Куліша стали літописні та церковно-книжні мовні явища, які на тлі мовного розвитку другої половини XIX ст. виступали помітним кроком на шляху до інтелектуалізації української літературної мови.


У висновках узагальнено результати дослідження:


1. Діяльнісний, антропоцентричний підхід до мови зумовлює введення в контекст лінгвістики мовної особистості як рівноправного об’єкта дослідження. Багаторівнева структура цього об’єкта інтегрує такі аспекти вивчення мови, як соціальний, історичний, психологічний та системно-структурний.


2. Мовна особистість Пантелеймона Куліша, реалізована в мовно-літературному процесі другої половини ХІХ ст., уособила в собі рівень національної свідомості письменника, його бачення української культури в контексті інших європейських культур, прагнення піднести українську літературну мову на вищий рівень розвитку.


Світогляд письменника не обмежується його поглядами, висловленими у прямій публіцистичній формі, а й відображається у мові його творів, які завжди спираються на особистий досвід автора, є виявом його внутрішнього світу.


Творчий дискурс особистості охоплює не лише різножанрові й різностильові комунікативні одиниці, а й мотиви його культурницької, громадської діяльності.


Індивідуальний стиль П.Куліша як система засобів мовного вираження реалізувався в оригінальних і перекладних творах письменника, публіцистичних і наукових текстах, епістолярії.


3. Серед екстра- та інтралінгвальних чинників, які визначили сутність мовної особистості Куліша, виділяємо такі:


– рідна говірка письменника (дитячі та юнацькі роки він провів на східному Поліссі, тривалий час жив в оточенні сусідніх із східнополіськими середньонаддніпрянських говірок Лубенщини і, хоча писав свої твори загальноукраїнською літературною мовою, серед письменників ХІХ і ХХ століття особливості східнополіської говірки відбив найвиразніше);


– навчання в Новгородсіверській гімназії, Київському університеті, постійна самоосвіта. Духовна атмосфера, в якій формувався Куліш як мовна особистість, визначила його глибоке зацікавлення українською словесністю, українознавством, спрямувала його діяльність науковця, письменника, громадського діяча на об’єднання розчленованої між різними державами української нації в цілісний суспільно-політичний, культурний, мовний організм; Куліш вважав східних і західних українців двома частинами одного “південноруського народу”, хоч у тодішній мовно-літературній практиці галичан і наддніпрянців фіксував розходження і оцінював їх як дві різні літератури й мови;


– знайомство і спілкування із визначними культурними й громадськими діячами другої половини ХІХ ст. Вивчення творчості Максимовича, Шевченка, Костомарова, а також захоплення Куліша українським фольклором стимулювало активізацію власної творчості – написання поетичних і прозових творів;


– свідоме надання переваги в літературній діяльності мові українській, незважаючи на те, що письменник з дитинства вільно володів російською мовою і протягом своєї творчої діяльності пережив декілька періодів “загравань” з царським урядом і його політикою. Наголошуючи на різниці у формуванні української та російської мов, Куліш торкався питання білінгвізму письменника, звертав увагу на відмінності мовомислення українців і росіян, на труднощі передавання змісту українського історичного роману російською мовою;


багаторічна фольклористична діяльність, підсумком якої були „Записки о Южной Руси”; занурення в етнографічний матеріал позначилося на його художній творчості;


– захоплення історією України, вивчення літописних пам’яток, ознайомлення з архівними матеріалами, що зумовило створення власної концепції відродження “старорущини”. Задушлива атмосфера самодержавства, складні умови праці, а також непростий характер Куліша були причиною хитань автора щодо висвітлення історії України, різних оцінок козаччини тощо;


– природне мовне чуття, яке дозволило досягти вершин не тільки у власній художній творчості, а й у редакторській роботі над творами Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького та інших;


– вивчення іноземних мов, знайомство з творами світової літератури та світовим мовно-літературним процесом, що зумовило плідну працю П.Куліша на ниві перекладацтва.


4. Мовна особистість П.Куліша переконливо засвідчує його науковий підхід до проблем формування літературної мови на гомогенній діалектній основі (з подальшим урахуванням також інших діалектів), до потреб функціональної та експресивної стильової диференціації мови, до теоретичних засад правопису, до мовної освіти взагалі, до проблем теорії і практики перекладу, жанрового поділу літератури і фольклору та до інших фундаментальних проблем мовознавства і літературознавства.


П.Куліш не тільки теоретично доводив у статтях, рецензіях, листах полемічного характеру спроможність української мови стати рівноправною серед світових мов. Він активно розширював функціонально-стильові обрії української мови, створював тексти науково-популярного, публіцистичного, ділового характеру, перекладав твори світової літератури та Біблію, намагаючись європеїзувати українську мову та літературу. Усе це справляло позитивний вплив на збагачення української літературної мови, сфери використання якої, не зважаючи на заборони, помітно розширюються в другій половині ХІХ ст.


5. Роль П.Куліша у виробленні українського правопису полягала не лише в теоретичному обґрунтуванні фонетичного принципу правопису, а й у практичному використанні його в “Граматці” (1857), у виданнях “Хата” (1860) та “Основа” (1861-1862). Запроваджуючи українську літературну мову в навчальну, науково-художню, науково-популярну, публіцистичну літературу, П.Куліш дбав про формування національно-мовної свідомості українців.


6. У системі художніх засобів вираження, властивих ідіостилю П.Куліша, виділяємо лексичний рівень як найпоказовіший, оскільки саме через лексику найбільшою мірою передаються комунікативні настанови на розумове й чуттєво-експресивне сприйняття понять, реалій тощо.


Завдяки письменницькому талантові, освіченості, знанню природної української мови П.Куліш продовжив закладену Г.Квіткою-Основ’яненком традицію розвитку української літературної мови на живомовній основі.


Письменник естетизує народнорозмовну стихію, активно послуговуючись емоційно-нейтральною (східнополіськими діалектними елементами, лексико-синонімічними засобами, літературно-художніми антропонімами й побутовизмами) та емоційно-забарвленою (експресивними назвами осіб, просторічними, лайливими словами, демінутивами) лексикою.


7. Національного колориту творам П.Куліша надають народнопісенні елементи, що стали виразною ознакою ідіостилю письменника. Фольклоризми – персоніфіковані назви тварин, рослин, постійні епітети, метафори, порівняння, повтори, суфіксальні словоформи – виступають засобами ритміко-інтонаційної стилізації народнопоетичної оповідності.


8. П.Куліш поєднав народнорозмовні, фольклорні компоненти з елементами староукраїнської мовної традиції. Різне співвідношення цих елементів показове для розмежування жанрів художньої літератури. Так, в історичному романі у найменуваннях військових звань, посад, зброї, назвах представників різних соціальних верств суспільства, найменуваннях українського вбрання, взуття відтворюється темпоральний і локальний колорит, відбивається соціальна характеристика персонажів.


Активним використанням старослов’янізмів у мові художніх, а також науково-популярних та публіцистичних творів письменник намагався відновити зв’язок української літературної мови із староукраїнською (староруською) мовною традицією.


9. За відсутності української школи, преси, видавництв складним було питання вироблення наукового, публіцистичного і ділового функціональних стилів. Жанри останніх закладалися в мовній практиці П.Куліша. Однією з визначальних ознак мови нехудожніх творів П.Куліша є органічне поєднання книжної та розмовної лексики. Книжні елементи, вживані в науково-популярних, публіцистичних творах та в епістолярію письменника, – це літературознавча та мовознавча термінологія, загальнонаукова лексика, а також лексика офіційно-ділової та суспільно-політичної сфери. Активно функціонують у мовній тканині нехудожніх творів П.Куліша шар абстрактних слів та іншомовна лексика, майстерно поєднані автором з експресивними елементами, що сприймаються як іностильові компоненти.


10. Своєю перекладацькою творчістю П.Куліш репрезентує фольклорну течію в історії українського перекладу. Для відтворення стильових особливостей першотвору він широко використовує діалектний та фольклорний матеріал. Характерною ознакою перекладацького творчого методу П.Куліша стала “націоналізація” перекладів: назвам реалій оригіналу часто відповідають назви українських реалій, тобто номінації іншого етнокультурного простору. Ідея Куліша “підперти рідну мову Біблією” керувала невтомною працею його як перекладача. Добираючи твори для перекладу (Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Міллер, Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет та ін.), він збагачував українську літературу і літературну мову. Потужним струменем, що живив мову перекладів, стала хронологічно маркована лексика.


 


11. Мова художніх творів, наукових праць, епістолярію П.Куліша сформована на народнорозмовній основі. Вона ввібрала в себе писемно-літературні традиції попереднього періоду, а також надбання народнопоетичної творчості, що стало помітним кроком у процесі кодифікації нової української літературної мови.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины