ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ (кінець ХІХ ст. – 80-ті роки ХХ ст.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ (кінець ХІХ ст. – 80-ті роки ХХ ст.)
Альтернативное Название: Зарождение и развитие журналистиковедческих ИССЛЕДОВАНИЙ В УКРАИНЕ (конец XIX в. - 80-е годы ХХ в.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні межі, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет, джерельну базу, принципи і методи дослідження, аргументовано наукову новизну та практичне значення дисертації, вказано особистий внесок здобувача в підготовці до друку наукових праць, зазначено апробацію результатів наукового пошуку на конференціях, подано список опублікованих робіт.


У першому розділі „Історія питання та умови розвитку журналістикознавчого процесу в Україні” проаналізовано ступінь наукового опрацювання проблеми, розглянуто умови розвитку журналістикознавчого процесу в Україні у радянський час.


Загалом заявлена тема дисертації є малодослідженою. Вона знайшла лише часткове, фрагментарне відображення у вітчизняному журналістикознавстві. Відсутні наукові роботи, які узагальнюють цю тему, дають певне уявлення про розвиток українського журналістикознавства в цілому. Хоч існують окремі матеріали, здебільшого наукові статті, про деякі аспекти журналістикознавчих досліджень в Україні і їх авторів, а також бібліографічні покажчики українських журналістикознавчих праць. Увесь цей доробок можна поділити на кілька груп.


Першу групу становлять роботи, в яких одночасно з літературними, журналістськими, публіцистичними розглядаються також й журналістикознавчі праці окремих українських дослідників кінця ХІХ – другої половини ХХ століть, зокрема І. Франка, М. Грушевського, Б. Грінченка, М. Возняка, І. Кревецького, В. Ігнатієнка, І. Брика, С. Сірополка.


Останніми роками з’явилися наукові статті, в яких досліджуються основні етапи


 життєвого, творчого, наукового шляху українських журналістикознавців вже другої


половини ХХ століття, а саме Д. Прилюка, А. Москаленка.


До другої групи можна віднести наукові праці, в яких розглядаються певні етапи у розвитку українського журналістикознавства, зокрема формування історико-журналістської науки в Україні. Науковцями проведено аналіз здобутків і прорахунків дослідників української преси, зроблена спроба осмислити методологічні засади історико-журналістської науки, відкинуто розроблену в радянський час періодизацію історії української преси. Натомість сучасні українські вчені М. Нечиталюк, М. Романюк, С. Кость, І. Моторнюк, І. Михайлин запропонували власні варіанти періодизації історико-журналістського процесу в Україні.


Підкреслимо, що на сьогодні відсутні роботи, в яких би аналізувався процес розвитку українських досліджень із теорії журналістики.


Третю групу наукових праць з історії українського журналістикознавства становлять бібліографічні покажчики журналістикознавчих досліджень українських вчених.


На сьогоднішній день також відсутні наукові розробки, в яких досліджувався би весь журналістикознавчий процес в Україні. У зазначених працях розглядаються лише окремі аспекти цього процесу, вивчається доробок лише дослідників історії чи теорії преси. Системного, комплексного підходу до розкриття цього пласту питань у нас ще не вироблено.


Початкові розвідки про пресу в Україні відбувалися в системі інших, більш розвинених суспільних знань. Насамперед дослідники преси намагалися визначити шляхи її чіткої систематизації і коментування. Наукова цінність перших журналістикознавчих досліджень зосереджується в їх історико-систематичній частині, у фактичному матеріалі, скрупульозно зібраному і з бібліографічною ретельністю опрацьованому. Праці такого типу відносяться до кінця ХІХ – початку ХХ століть. Вони з’являлися на території як Західної, так і Східної України.


Досить плідними у розвитку українського журналістикознавства були 20-ті роки минулого століття. Хоча в цей період радянська влада вже панувала у Наддніпрянській Україні, однак дослідження у галузі пресознавства тоді ще робилися тут з науково-об’єктивних, національно-державницьких позицій, які вже у наступні десятиліття були втрачені.


Журналістикознавчі дослідження українських авторів у радянський час варто розглядати як частину загальносоюзного наукового процесу. З одного боку, це негативно позначалося на якості і стані досліджень, оскільки науковцям необхідно було беззастережно орієнтуватися на „старшого брата”, цитувати і розвивати думки російських апологетів партійної журналістики. Тож українська наука була приречена на вторинність. З другого ж боку, це давало можливість спілкування з науковцями інших республік, участі у дискусіях, певного розповсюдження за межами України своїх поглядів, концепцій.


Варто відзначити, що активні і більш-менш ґрунтовні дослідження російських учених з історії дожовтневої журналістики були певним стимулятором розпочатої ще у кінці ХІХ і на початку ХХ століття роботи українських науковців у галузі рідної преси. Зрештою, за аналогією з російською почалося вивчення історії української дожовтневої і партійно-радянської преси.


Серед праць у цій галузі потрібно вказати на дослідження М. Бернштейна, М. Возняка, В. Дмитрука, О. Дея, В. Рубана, Л. Суярка, П. Федченка, Й. Цьоха.


В окремих сферах українські дослідники зуміли продемонструвати свою оригінальність, самобутність. Вони висували концепції, які пробивалися і на загальносоюзну арену. Так було із теорією публіцистики, у розробленні якої Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк стали загальновизнаними авторитетами.


Пошуки переважно молодих учених у сфері загальної теорії публіцистики були започатковані майже одночасно у Москві, Києві, Львові.


Найґрунтовнішою стала наукова дискусія з питань теорії публіцистики на сторінках „Вестника Московского университета. Сер. Журналистика” (1968), у якій взяли участь московські, казахські вчені, а також Г. Вартанов та В. Здоровега з України.


В історичному ракурсі варто відзначити, що тогочасні заслуги українських вчених у складному і суперечливому формуванні громадської думки і формуванні поглядів на журналістику та її суспільну роль були загальновизнаними. Про це писали не схильні до похвал націоналів авторитетні московські вчені у передмові до колективної монографії „Мастерство журналиста”, яка побачила світ у 1977 році.


У другому розділі „Зародження журналістикознавчих досліджень в Україні” проаналізовано напрями наукових пошуків у галузі журналістики, які в Україні розпочалися у другій половині ХІХ століття.


Думки про виникнення і розвиток української преси, її роль, завдання та місце в суспільному житті не раз висловлювали в своїх творах, листах відомі діячі української культури і літератури І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов, В. Щурат. Їхньому перу належать перші дослідницькі праці, які можна віднести до розряду журналістикознавчих.


Дослідником, який вперше ґрунтовно проаналізував розвиток української преси і чітко висловився щодо теорії журналістики, був Іван Франко. Хоч він і не залишив цілісної теоретичної праці про цей вид суспільно-політичної діяльності, існують твори, у яких його судження становлять досить чітку систему поглядів щодо розуміння ним журналістської теорії.


І. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, висловив багато думок про її властивості і внутрішні закономірності.


Першочерговим обов’язком преси він вважав інформування читачів про поточні події суспільно-політичного життя. Від постановки внутрішньої і зовнішньої інформації залежить успіх і популярність газети. За Франком, газетна інформація має бути оперативною, об’єктивною, правдивою, систематичною.


Одне з найголовніших положень, яке запропонував І. Франко, – це принцип міжпартійності преси, до якого він дійшов у своїх пошуках шляхів реорганізації галицької періодики. Саме цей принцип, на думку Каменяра, є запорукою об’єктивності та правдивості преси. Головною функцією журналістики вчений вважав формування громадської думки через постановку актуальних суспільних проблем і загострення загальної уваги до них шляхом ведення публічної дискусії.


І. Франко не лише виробив теоретичні засади функціонування журналістики, але і висловив цінні думки щодо пройдених нею шляхів становлення і розвитку. У низці своїх праць він відобразив процес розвитку української журналістики, об’єктивно охарактеризувавши періодичні видання, які виходили впродовж другої половини ХІХ – на початку ХХ століть, проаналізувавши напрям, стиль, жанрові особливості видань, проінформувавши про коло авторів, редакторів, видавців, які брали участь у творенні того чи іншого часопису.


Над принципом міжпартійності преси, окрім І. Франка, як на дуже важливій теоретичній проблемі, замислювався у багатьох своїх редакційних статтях М. Грушевський. Саме він теоретично обґрунтував цей принцип і ввів його у практику. С. Єфремов, відкинувши принцип міжпартійності, запропонував принцип демократизму преси.


Варто зазначити, що громадська, політична діяльність, творча спадщина М. Грушевського і С. Єфремова зазнала гострої критики з боку радянського режиму. Їх вважали ідеологами українського „буржуазного націоналізму”, ворогами радянської влади. І тому їхній доробок у подальшому радянськими журналістикознавцями не використовувався зовсім.


У дисертації оглянуто перші історико-журналістські праці українських авторів, які, аналізуючи в хронологічному порядку часописи середини XIX – початку XX століть, прагнули визначити основні етапи розвитку вітчизняної періодики, її головні завдання на кожному з цих етапів та зробили кілька спроб створити періодизацію журналістського процесу.


Із постановкою деяких фахових питань журналістської справи на західноукраїнських землях виступив у 1898 році О. Маковей. Він, по суті, був зачинателем системного освоєння історії української преси. Саме у його статті „П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (1898) простежуються перші ознаки наукового підходу до вивчення історії української журналістики. О. Маковей першим порушив одне з найважливіших питань історії журналістики – створення її періодизації. Однак цю проблему він розглядав стосовно виключно галицької періодики, без зв’язку з загальноукраїнським журналістським процесом.


На початку ХХ століття помітний внесок в історико-журналістську науку, що тільки-но зароджувалася, зробили своїми працями В. Щурат, М. Возняк, Б. Грінченко, І. Брик.


У 20-х роках відбулася жвава дискусія про пресу на сторінках журналу „Бібліологічні вісті”. У ході дискусії уточнювався час появи першої газети в Україні, визначався початковий період української преси. Наголошувалося на тому, що потрібно розрізняти поняття „початок преси в Україні” (територіально-етнографічний принцип) та „початок української преси” (україномовний та національно-тематичний принцип). Єдиної думки стосовно визначення початків української періодики тогочасні дослідники так і не дійшли.


Історико-журналістські праці видатних бібліографів української преси В. Ігнатієнка та І. Кревецького в цілому засвідчили, що завершився перший період становлення пресознавства як самостійної наукової галузі. Хоча ці дослідження з’явилися вже в період утвердження більшовицької влади у Наддніпрянській Україні, все ж процес становлення української преси розглядався в них із об’єктивних, національно-державницьких позицій, без ідеологічної кон’юнктури, у порівнянні з науковими розробками вчених-журналістикознавців пізніших років.


Вивчення історичного шляху української преси розвинулося в ті часи також у напрямі статистично-бібліографічного опису національної періодики. Це безпосередньо пов’язано з діяльністю Українського наукового інституту книгознавства. Але його було ліквідовано на початку 30-х років, коли бібліотечна справа проголошувалася більшовиками розсадником українського буржуазного націоналізму. Історико-журналістські дослідження на деякий час припинилися.


Проведений системний огляд журналістикознавчих досліджень другої половини ХІХ і початку ХХ століть доводить, що, незважаючи на несприятливі умови, з’явилася не тільки українська преса, але й перші дослідження про неї. Переважно це були історико-описові праці. Проте розглядалися також і принципові теоретичні питання.


У третьому розділі „Розвиток історико-журналістських досліджень у радянський час” простежено хід наукових пошуків радянських істориків української преси М. Бернштейна, О. Дея, П. Федченка, В. Дмитрука, М. Шестопала, І. Дорошенка, В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха, М. Нечиталюка, Г. Вартанова, О. Мукомели, І. Крупського, а саме – дослідження ними української дожовтневої, партійно-радянської періодики, оглянуто також науковий доробок зарубіжних дослідників-журналістикознавців А. Животка, Ю. Тернопільського.


Досліджено, що протягом двох із половиною десятиліть, від початку 30-х до середини 50-х років минулого століття, розвиток історико-журналістських досліджень в Україні призупинився. У другій половині 50-х років почали з’являтися роботи з історії української дожовтневої, партійно-радянської преси, зарубіжних періодичних видань.


Однією з важливих проблем історико-журналістської методології стала періодизація журналістського процесу. Визначено, що процес історичного розвитку української преси радянські науковці фактично розділили на два етапи – дожовтневий і післяжовтневий (радянський). В основу схеми розвитку української дореволюційної преси лягла ленінська періодизація визвольного руху в Росії. Історію післяреволюційних періодичних видань було поділено на етапи, що збігалися із визначеними партійною історіографією „етапами будівництва соціалізму”. Таким чином, науковці розглядали історію партійно-радянської преси України як складову історії комуністичної партії України. Зовсім інші варіанти періодизації історико-журналістського процесу в Україні запропонували діаспорні дослідники А. Животко та Ю. Тернопільський. У своїх працях вони намагалися дотримуватись об’єктивно-хронологічної систематизації матеріалу.


Радянські дослідники історії української дожовтневої преси вивчали лише окремі, тенденційно дібрані частини журналістського процесу, тому й увесь процес видавався досить однобоким, неповним. Не доводиться говорити про те, що у радянський час була відтворена історія української преси у всій повноті фактів і постатей, політичних проблем та боротьби різних течій і напрямів. Наприклад, зовсім замовчувалась або ж лише побіжно згадувалася з негативною характеристикою діяльність редакторів, публіцистів із народовського чи москофільського таборів, що діяли в Західній Україні. Також були виключені з історичного процесу ті періодичні видання, якими керували люди з націоналістичними поглядами. Ігнорувалися статті, висловлювання, оцінки, які мали, так би мовити, суперечливий характер з погляду комуністичної ідеології. Опускались цілі підрозділи української преси, наприклад друковані органи соціал-демократичної партії Галичини. Переважно в негативно-критичному тоні писалося про такі періодичні видання, як „Правда”, „Діло”, „Літературно-науковий вісник”. Науковий об’єктивізм, бібліографізм засуджувався як буржуазний метод дослідження. Від науковців вимагали узагальнень, побудованих лише на вибірковому, партійно-тенденційному використанні фактів.


Кон’юнктурщина та однозначність у тлумаченні й оцінці фактів, помилкові уявлення і явні фальсифікації призвели, по суті, до історичного спотворення і недостовірного показу цілісної системи журналістики. Однак, потрібно також відзначити, що дослідження з історії української преси, які проводились у радянський час, з погляду зібраного в них емпіричного матеріалу не втратили і донині своєї цінності.


У четвертому розділі „Узагальнення практики української журналістики, формування її теорії (5080 роки минулого століття)” проаналізована розробка питань теорії і практики журналістської діяльності у наукових працях Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Г. Вартанова, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, В. Качкана, оглянуто хід формування наукових пошуків у галузі публіцистики, характеризується таке поняття, як „українська школа” у дослідженні журналістики.


Праці українських науковців 50-х років містили, окрім ідеологічних, все ж таки і фахово-практичні настанови. Їх автори зосереджували увагу головним чином на теорії жанрів. Згодом теоретики журналістики вже намагалися дослідити природу самої творчості журналіста, з’ясувати внутрішні закономірності цього виду літературної праці.


Перші спроби дещо ширше глянути на природу журналістики з’явилися на зламі 50–60-х років, у період хрущовської „відлиги”. Це пов’язано насамперед із певним пожвавленням після смерті Й. Сталіна у різних сферах суспільного життя. І торкнулося це не тільки літератури й мистецтва, але й такої постійно контрольованої партією галузі суспільного життя, як ЗМІ.


Досліджено, що у курсі теорії і практики журналістики виокремились дві основні групи питань. До першої групи були віднесені проблеми, пов’язані з розглядом суспільного становища засобів масової інформації і ролі журналістської діяльності, з визначенням принципів і функцій журналістики. В цілому ж при характеристиці принципів і функцій, суспільної ролі преси не можна було вийти за межі усталених і перетворених у жорсткі догмати про журналістику як зону захисту партійних інтересів, як засобу впливу на аудиторію у комуністичному дусі, виховання тих соціальних чеснот, які були потрібні правлячій еліті. Дослідник змушений був танцювати у визначеній функції газети як колективного пропагандиста, агітатора і організатора, чим збіднювалися інформаційні та просвітницькі можливості преси. Все це сковувало пошук науковців, вело до одноманітності висновків тощо.


Друга група питань у зазначеному курсі стосувалася тонкощів журналістської майстерності, вироблення системи журналістських жанрів.


Варто зауважити, що в цілому поділ теоретичних праць на дві вищезазначені групи є досить умовним, оскільки більшість із них була присвячена одночасно і встановленню ролі засобів масової інформації у суспільстві, і визначенню принципів та функцій журналістики, і розглядові засад журналістської майстерності, і вивченню журналістських жанрів.


 У дисертації зроблено спробу узагальнити тези дослідників, що стосуються таких понять: публіцистика, різниця між термінами „публіцистика” і „журналістика”, функції, методи публіцистики, зміст і форма публіцистичного твору, складові публіцистичної майстерності.


З початку 60-х років, у період хрущовської „відлиги”, у гострих суперечках російських, українських та інших дослідників почала формуватися загальна теорія публіцистики. Виникнення цієї відносно самостійної наукової дисципліни було результатом характерної для тих часів диференціації наук. Але в її утвердженні був закладений і певний політичний підтекст. Не випадково ці дослідження викликали опір ортодоксів. У цілому ж теорія публіцистики розглядалась як певна складова частина ще не сформованої загальної теорії журналістики. Дослідження питань теорії публіцистики велися дещо однобічно. Переважно йшлося про функції, предмет, зміст, форму, метод публіцистики. Саме в 60–80-х роках науковцями зроблено ґрунтовні дослідження в галузі публіцистики, які й нині складають основну теоретичну базу цієї науки.


На новому дослідницькому напрямкові науковими розробками з питань публіцистичної творчості, які стали помітним явищем у радянському, зокрема українському, журналістикознавстві, були праці Ю. Лазебника „Проблеми літературної майстерності в журналістиці” (1963), „Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження” (1971), В. Здоровеги „Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис” (1966), „У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності” (1969), „Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики” (1979), Д. Прилюка „Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми” (1973), „Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності” (1983). Ці роботи зіграли значну роль у визначенні місця публіцистики в загальній багатоплановій і багатоканальній системі журналістської діяльності.


Ця група досліджень характеризується широким діапазоном творчих пошуків. У них досить зримо проявилась еволюція поглядів, перехід від цитування творів класиків і партійних документів до розробки відповідних концепцій, використання і осмислення журналістської практики, яка, на щастя, ламала канони, вносила багато нового. Словом, незважаючи на певні стримуючі фактори, журналістика, особливо у 80-х роках, із наближенням до перебудовчих процесів, не стояла на місці. Ці прогресивні тенденції не могли не знайти відображення у наукових розвідках, у навчальних посібниках, публікаціях у періодиці. Це особливо помітно у дослідженнях В. Здоровеги, Д. Прилюка, А. Москаленка та їхніх колег із Київського та Львівського університетів.


У „Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження і викладено основні положення дисертації.


Уважний огляд і вивчення великої кількості найбільш вагомих публікацій на теми української журналістики, переважно друкованої, у період із кінця 80-х років ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття дають нам підстави вважати, що українська наука про журналістику пройшла досить довгий, важкий, суперечливий і нерівномірний шлях розвитку. Поява науково-популярних розвідок, принагідних висловлювань, статей, оглядів, а згодом книг, посібників пояснюється загальною цікавістю до періодичного слова, намаганням вплинути на розвиток і якість національної журналістики, потребою популяризації її серед громадськості, а також осмисленням її закономірностей, а з виникненням організованих форм журналістської освіти – допомогою молодим адептам журналістики засвоїти ази цієї професії.


До розробки питань журналістики і публіцистики причетні видатні діячі української культури. Часто це були принагідні висловлювання, окремі статті і книги, які з’явилися у руслі досліджень розвитку суспільно-політичної думки, літературного процесу, формування української мови. Це був порівняно довгий етап, коли журналістикознавчі праці розвивалися у лоні інших традиційних наук. Лише з появою організованої журналістської освіти, яка на території України була започаткована у 20-х роках ХХ століття, почався період більш-менш системного вивчення історії та теорії української журналістики. Однак відбувалося це в умовах панування марксистсько-ленінської ідеології, основу якої становили класовий підхід, антиісторизм, відсутність демократизму.


У результаті цього дослідження процес зародження і зигзагоподібний розвиток вивчення української преси можна поділити на шість умовних періодів. В основу такого поділу покладено хронологічно-тематичний і проблемно-регіональний принципи. Зазначаючи умовність цієї періодизації, маємо на увазі те, що цей процес взаємозв’язаний. В один і той же час паралельно могли розвиватися, скажімо, дослідження в Україні і діаспорі, внутрішньоцехові пошуки дослідників журналістики і незалежні від них студії літературознавців чи мовознавців.


 I-й період. Час появи перших праць про пресу І. Франка, О. Маковея, М. Грушевського, С. Єфремова, В. Щурата, М. Возняка, Б. Грінченка та інших авторів, які трактували пресу як складовий елемент культурного і національного відродження, освіти й організації громадськості (з кінця XIX ст. – до 20-х років XX ст.). Цей період позначений такими здобутками: виробленим І. Франком і М. Грушевським принципом міжпартійності преси та запропонованим С. Єфремовим принципом демократизму, Франковою схемою дослідження історії газет і журналів із застосуванням літературознавчого підходу, зробленою О. Маковеєм першою спробою періодизації історії преси на західноукраїнських землях, розглядом М. Возняком та В. Щуратом важливої проблеми – про час і місце зародження української преси.


II-й період. 20-ті роки минулого століття, коли з’явилися історико-журналістські праці І. Брика, В. Ігнатієнка, І. Кревецького. Вони засвідчили початок становлення журналістикознавства як самостійної наукової галузі знань. Саме тоді на сторінках журналу „Бібліологічні вісті” відбулася перша наукова дискусія з питань преси. Науковці намагалися визначити дату зародження преси в Україні, використовуючи територіально-етнографічний принцип, та час зародження української преси, керуючись україномовним та національно-тематичним принципом.


У дослідженнях вищеназваних авторів спостерігається науковий підхід до визначення самого предмета вивчення, систематизації журналістських явищ у певній історичній послідовності. В цих роботах містився найбільш багатий на той час фактологічний матеріал. Загалом 20-ті роки ХХ століття були одним з найбільш плідних періодів у розвитку історико-журналістської науки в Україні. Однак саме цей час позначився майже повною відсутністю праць із теорії журналістики.


ІІІ-й період. У 30-х роках ХХ століття дослідження в галузі журналістикознавства, що велися до цього часу з науковою об’єктивністю, припинилися. Розпочався складний етап функціонування суспільних наук лише під знаком комуністичної партійності, марксистсько-ленінського догматизму.


Саме на цей період припадають окремі публікації науковців харківського УКІЖу, які трактували пресу як зброю пролетаріату в боротьбі за соціалізм. Ці роботи не залишили помітного сліду в журналістиці, були антинауковими, а їх автори разом із тисячами працівників тогочасної преси пропали у млині сталінських репресій. Єдиним здобутком цього періоду можна вважати те, що, незважаючи ні на що, дослідницький процес в галузі журналістики не припинився на зовсім.


IV-й період. Емігрантський – 40 роки ХХ століття. З початку війни журналістикознавство в Україні не подавало ознак життя. Однак за кордоном у цей час його розвитком займалися українські емігранти.


Діаспорні дослідження історії української преси і теорії журналістики продовжувались і у пізніші часи. Значення цих робіт в тому, що вони трактували пресу у дусі демократичних традицій і віддавали належне ролі журналістики у національно-визвольній боротьбі.


V-й період. Відновлення в Україні наукових розробок у галузі журналістики (50–60 роки XX століття). Достатньо чітко окреслюються напрями диференціації наукових дисциплін всередині сукупності знань про журналістику. Дослідження, які велися у ці роки, стали певною мірою основою творчих пошуків у галузі історії і теорії журналістики для науковців у наступний період історії українського журналістикознавства.


У період так званої хрущовської відлиги відбувалася помітна активізація вивчення теорії журналістики. Особлива увага приділялася розвиткові теорії публіцистики. Перші наукові розробки з питань журналістської, зокрема публіцистичної, творчості, які велися у загальносоюзному контексті і стали помітним явищем не тільки в українському журналістикознавстві, належать Ю. Лазебнику, В. Здоровезі, Д. Прилюку. Саме ці дослідження давали підстави поважним московським авторам, загалом не щедрим на похвали націоналів, визнати пріоритет київських і львівських науковців, назвати їх „українською школою” теорії журналістики.


VI-й період. Поглиблення наукових розробок з історії, теорії, практики журналістики в Україні у 70–80-х роках ХХ століття.


У 70-х роках з’являються праці, присвячені вивченню радіо- і тележурналістики, а також зображальної журналістики.


Друга половина 80-х років, тобто період так званої демократизації, гласності, політичної реформи в Радянському Союзі, характерна тим, що почала наближатися до реального життя як сама журналістика, так, слідом за нею, і українське журналістикознавство.


Зі здобуттям у 1991 році Україною незалежності почався наступний етап розвитку журналістикознавства, як і самої журналістики. Його ознаки: повне позбавлення партійного догматизму, антиісторизму, переоцінка наукового доробку істориків і теоретиків преси з позицій нового часу, з врахуванням національно-демократичних принципів розвитку суспільства і науки.


Етапи вивчення журналістики як певного явища суспільного життя, як цікавого феномена культури і процесу формування української нації, дають змогу встановити загальні закономірності.


Спочатку історія української журналістики як наука розвивалася активніше, ніж теорія журналістики. Це засвідчує, передусім, більша кількість праць, присвячених саме дослідженню історико-журналістського процесу в Україні. І це був, по суті, емпіричний етап розвитку історичної науки про журналістику, в якому здебільшого використовувався літературознавчий підхід до вивчення журналістських явищ. Важливо відзначити, що від самого початку для цих розвідок була характерна тенденція розглядати пресу і публіцистику як важливу складову частину національно-культурного виховання, відродження нації. Цим, а ще об’єктивним підходом до історичних явищ, ці, як і діаспорні дослідження, відрізнялися від пізніших, вже радянських розробок з їх упередженістю і задогматизованістю.


Праці, в яких розглядалися деякі теоретичні питання журналістики, символізували собою лише перші кроки в освоєнні фактичного матеріалу і вирішенні таких проблем, як визначення принципів, функцій преси. Багато суджень і висновків мислителів того часу не втратили значення донині.


У радянський період питання історії української періодики розроблялися у можливих на той час межах, тобто поза увагою дослідників залишилося багато періодичних видань, багато діячів преси, які проповідували дещо відмінні від марксистсько-ленінських ідеали і про яких ми дізнаємося лише сьогодні. З історії преси ХІХ – початку ХХ століть викидались або згадувались лише з негативною характеристикою всі національно-патріотичні видання, журналісти, публіцисти національного спрямування, суперечливі з точки зору радянської влади статті, висловлювання, оцінки.


Непростимим гріхом досліджень радянського періоду було замовчування ролі преси у формуванні нації та у національно-визвольних змаганнях і післяреволюційного періоду.


Недослідженою аж до кінця 80-х років минулого століття залишалась українська преса Західної України 1920–1939 років. Популяризувались лише видання прокомуністичної та прорадянської орієнтації. Повністю замовчувалась підпільна преса ОУН-УПА.


Варто зазначити, що певним чином прогалини у радянських дослідженнях української періодики намагалися заповнити діаспорні дослідники, які дотримувались в основному всезагального, загальнонаціонального осмислення журналістського процесу без поділу на бажані і небажані, замовчувані видання. Різні підходи зумовлювалися протилежними ідейно-методичними принципами висвітлення цього процесу – науково об’єктивного в діаспорі та класово-партійного в радянській Україні.


Саме з цих причин ми й досі не маємо повної картини історичного розвитку національної періодики. Українська преса все ще залишається невивченою ділянкою у сфері нашої культури.


Варто підкреслити, що в 30–80-х роках минулого століття наукові дослідження українських вчених розвивалися в контексті загальносоюзного процесу, який координувався з панівної у той час Москви.


Певною мірою стимулювали науковий пошук в історії та теорії журналістики спільні науково-теоретичні конференції у Москві, Ленінграді, Алма-Аті, Львові, Києві, у яких брали участь науковці з багатьох тодішніх республік.


У 60–70-х роках минулого століття відбулися певні зрушення у загальній теорії журналістики. Особлива увага в той час приділялася розвиткові теорії публіцистики. Викликана реальними потребами життя самої журналістики теорія публіцистики стала разом з тим спробою вийти з кола догматичних уявлень про пресу. Було започатковано комплексний підхід до публіцистики з використанням досягнень таких суміжних наук, як філософія, соціологія, теорія інформації, психологія.


 


Українські журналісти і вчені, у тому числі діаспорні та й ті, що працювали у складних тоталітарних умовах, доклали чимало зусиль для створення власної історії і теорії журналістики, зробили свій внесок у розвиток теоретичної думки у Східній Європі. Зі зміною суспільно-політичних умов життя, вільного розвитку наукового мислення більшість дослідників журналістики, самокритично оцінивши зроблене, активно включилися в осмислення нових, далеко неоднозначних і суперечливих масовокомунікаційних процесів уже у суверенній Україні. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины