ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПОЧАЇВСЬКИХ ВИДАННЯХ ХVІІІ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТ.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛЕКСИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ПОЧАЇВСЬКИХ ВИДАННЯХ ХVІІІ – ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХІХ СТ.
Альтернативное Название: ЛЕКСИКА УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА В Почаевской ИЗДАНИЯХ XVIII - первой трети XIX в.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У «Вступі» розкрито сутність і стан дослідження порушених у роботі проблем, визначено об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано мету і завдання дослідження, вказано на наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, названо методи й методику дослідження, схарактеризовано джерельну основу та вказано на апробацію результатів дослідження.


  У першому розділі «Видання Почаївського Успенського монастиря XVIII– першої третини ХІХ ст. як пам’ятки української мови» викладено результати джерелознавчого аналізу масиву почаївських видань, у процесі якого вдалося виявити 39 видань, що є повністю україномовними або містять більшого чи меншого обсягу україномовні частини.


З’ясовано, що у XVIII – першій третині ХІХ ст. Почаївський Успенський монастир був впливовим культурним центром. До кінця XVIII ст. Почаївська друкарня, тоді одна з найпродуктивніших в Україні, видала близько 250 книг кириличним та близько 200 книг латинським шрифтом – різними мовами. Роль цього центру, в умовах дії імперських заборон українського друку 1720 і пізніших років, поширювалася і на східну частину України, про що свідчать історичні факти контактів почаївських василіян зі Cхідною Україною (зокрема, з друкарнею Києво-Печерської лаври) та факти розповсюдження почаївських книг на східноукраїнській території.


 У ХVІІІ – на початку ХІХ ст. українська мова на Волині, зокрема в середовищі духівництва, мала невисокий суспільний статус. Ступінь полонізації (на рівні мовної практики) греко-католицького духівництва у XVIII ст. був значним і постійно зростав. Коли поставало питання про недостатнє володіння священиками церковнослов’янською мовою, то в ролі контрастного «просторіччя» частіше виступала вже не українська, а польська мова: вона поступово замінювала українську в друкованих глосах і ремарках до церковнослов’янських текстів, тлумачних частинах церковнослов’янських словників (напр.: Лексикон, сирÔчъ Словесникъ славенскій // Богословія нравоучительная. – Почаїв, 1751. – Арк. [18–52] останнього рахунку), утверджувалася як мова перекладів біблійних текстів (напр.: Давіда пророка и царя пÔсни, рекше псалми, съ преложенієм на сообщїй намъ и обычный языкъ…: [Ц.-сл. та пол. мовами]. – Почаїв, 1779. – [1], 261 арк.; 2-е вид. – 1798 р.). Усе ж традиції україномовного книговидання в Почаєві не переривалися протягом усього греко-католицького періоду існування монастиря і друкарні.


Безперечним доказом того, що українська мова не втратила тоді всіх позицій у житті церкви, є не тільки велика кількість видань «для народу», де використання рідної мови виправдовувалося неосвіченістю сільського населення, а й той факт, що, принаймні серед почаївських стародруків, не існує жодного, навіть канонічного видання, де б церковнослов’янський текст не містив густої домішки українських рис, у т. ч. на лексичному рівні. Так, численні україномовні вкраплення містить церковнослов’янський текст неодноразово видаваної збірки «Гора Почаевскаœ» з описом чудес, що походять від Почаївської ікони Богородиці. Укладачі, описуючи випадки з життя сучасників, часто вдавалися до повсякденної української лексики. Тут постійно вживаються назви осіб за професіями: гарбар, слюсаръ, шаповал, столœръ, кравецъ, поручникъ панцирный, малœрка, пекарка та багато інших. Описуючи сучасні події, автори мимоволі вживають звичні їм народнорозмовні назви побутових реалій, слова та вирази: имуще же..., простÔ рекши, барилку горÔлки..., и̀хъ частовалъ (25 зв.); поÔхавши на ловъ съ хортами (26); на средÔ гребли става тамошнагω (58); повелÔвъ впрœгти двоеконный возъ (68); паробчакъ имущїй лÔтъ близъ осмнадесœти, мелничукъ тамошнїй… оубилъ качку на ставÔ (73 зв.); огнь… всю стÔну паркана подч самъ дахъ на оуглїе испали (88); разболÔвшисœ… предч запустами Фїлíпповчаными на хребетъ (88–88 зв.) (цит. за вид. 1772 р.).


Жанровий репертуар україномовних видань Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. складають богослужбові книги, видання катехітичного змісту, ораторсько-проповідницька література, підручник із богослів’я, духовні пісні, світські видання, актові документи (український текст унійної ухвали 1596 р.), поетичні твори.


Широта побутування української мови у книгах церкви залежала від функцій тих чи інших видань у релігійній практиці. У богослужбових книгах ми натрапляємо на українську мову в текстах, де відіграє значну роль волевиявлення окремої особи (шлюбна або чернеча присяга, чин сповіді тощо), а також у місцях тлумачного характеру. До таких книг належать видання Требників (1741; 1771; 1778; 1786; 1792), «Чин іерейскагw наставленїœ в пути вÔчныœ жизни…» (1776), «ПослÔдованіє постригу…» (1750; 1793), «Милостивое лÔто…» (1826; містить виклад обрядових дійств з нагоди ювілейного року в католицькій церкві), «Акаθїсты различныи с(ъ) прочїим(и) душеполе(з)ным(и) молєнїи» (1756).


Необхідністю розуміння тексту широкими колами читачів або слухачів (переважно з селянського середовища) зумовлена поява ряду україномовних видань катехітичної та ораторсько-проповідницької літератури. Практична функціональна спрямованість розширених катехізисів «Богословіа нравоучителнаœ» (1751; 1756; 1787) та «НародовÔщаніє, или Слово къ народу каθоліческому» (1765; 1768; 1778), які мали на меті дати настанови та допомогти як священикові, так і звичайному християнинові при вирішенні ряду проблем повсякденного життя, зумовлює широке представлення в їхніх текстах лексики на позначення назв, що пов’язуються з різноманітними сферами життя. Розвиткові української мови й культури значною мірою посприяли й такі видання, як «Катехизмъ въ кратцÔ собранный…» (1819), «Наука хрїстїанскаœ по рœду катехизма нормальнагω» (1821). Великою популярністю користувалися збірники проповідей «СÔмœ слова Божіœ» (1772; 1781), «Науки парохіалніœ» (1792; 1794).


Важливим джерелом для вивчення історії формування української мови, свідченням поступового завоювання нею різних ділянок суспільного життя на Правобережжі, що треба пов’язувати з ідеями Просвітництва та початками національного відродження, є підручник з догматичного й морального богослів’я для дієцезальних училищ під назвою «Писмена, си єсть начатки догмато-нравоучителныœ богословїи образомъ народовÔщанїœ» (1771), автором якого є Федір Басарабський, управитель Луцької семінарії та схоластик Луцької греко-католицької капітули.


      Широко представлені в репертуарі почаївського друку українські пісні релігійного змісту, які, завдяки своїй популярності, були могутнім морально-дидактичним знаряддям церкви. Найвідомішим виданням є «Богогласник» (1790; 1805; 1825), визначити кількість україномовних пісень у якому непросто: внаслідок редакторської роботи під час підготовки збірника навіть ті пісні, що мають народне походження, були піддані книжному редагуванню, і в новому своєму вигляді вони вже не вирізнялися серед маси творів книжного походження. У ряді випадків після такого редагування українські мовні риси досить хаотично перемішувалися з церковнослов’янськими. І все ж мовний матеріал «Богогласника» викликає зацікавлення в дослідників історії української мови, оскільки пам’ятка містить не лише переробки народних пісень, а й багато авторських, часто із вказівкою на особу (в основному це – ченці-василіяни; серед імовірних авторів окремих пісень також Д. Туптало та Г. Сковорода). Ряд авторських пісень написано по-українськи або ж із домінуванням українських мовних рис. Україномовні пісні духовного змісту входять і до складу збірників «ПÔсни w пресвœтÔй БогородицÔ, въ ІконÔ Почаевской, чудотворной» (не раніше 1771 р.), «ПÔсны благоговÔйныœ» (1806). Деякі пісні українською мовою вміщено наприкінці видань «Гора Почаевскаœ» (1742; 1757; 1772; 1793; близько 1815), «Поученіє христїанское, си єсть Катехизмъ въ кратцÔ собранный» (1790), НародовÔщаніє, или Слово къ народу каθоліческому» (1765; 1768; 1778), «Methodus peragendi missiones apostolicas» (1772; текст пісень подано латинкою).


Видання світського змісту («ПолÔтика свÔцкаœ» (1770), «Книжицœ длœ господарства» (1788) зявилися насамперед завдяки просвітницькій та патріотичній ініціативі. Участь василіян у цих видавничих проектах свідчить про хибність твердження окремих дослідників, буцімто функція української мови в почаївських стародруках була виключно утилітарною: закріпити греко-католицькі догмати у свідомості малоосвіченої маси селянства. Ці видання є початком просвітницького руху з національним забарвленням, що незабаром знайде таких продовжувачів серед духівництва різних регіонів західної України, як Андрій Бачинський, Михайло Левицький, Іван Снігурський, Іван Могильницький та ін.


Дотримуючись принципу публікації документів мовою оригіналу, без жодних змін, почаївські василіяни опублікували у збірнику документів, що стосуються їхнього чернечого чину, «Bullae & brevia…» (1767) акт унійної ухвали Берестейського собору 1596 р., складений книжною українською мовою кінця XVI ст. (с. [17–24] останнього рахунку – сигнатури B2B5).


Цікавим бібліографічним фактом і підтвердженням наявності культурної співпраці зі східною Україною є використання в ролі текстового доповнення до гравюри у виданні «Молитвослов, вч немъ же чинъ часwвъ церковныхъ…» (1755; с. 270) відомого паліндрома Івана Величковського «Анна».


Мова більшості українських текстів у почаївських виданнях перебуває в руслі традицій книжної та «простої» української мови, що активно вживалася з ІІ половини ХVІ ст. і характеризувалася наявністю значної домішки церковнослов’янських та польських мовних рис, передусім у фонетиці, морфології та лексиці. Проте одночасно й жива народнорозмовна мова була джерелом, на яке орієнтувалися автори. Особливо близькою до живого мовлення, як можна припускати, є мова видань «ПолÔтика свÔцкаœ» (1770), «Книжицœ длœ господарства» (1788).


У другому розділі «Лексика, що характеризує людину у світі живої і неживої природи» розглянуто лексику на позначення понять живої і неживої природи (назви, що характеризують людину як біологічну істоту, назви тваринного і рослинного світу, речовин природного і штучного походження). У другому підрозділі проаналізовано назви, пов’язані з часом, простором та іншими характеристиками буття.


З’ясовано, що лексика, пов’язана з людиною як біологічною істотою, була однією з найбільш відкритих для залучення церковнослов’янських одиниць. Це закономірно, оскільки основу нашої книжної традиції складають тексти релігійного спрямування, а людина в усіх виявах її життя, у тому числі біологічного, завжди була в центрі уваги такої літератури. Біологічне життя людини висвітлюється в аналізованих текстах з поглядів суто фізіологічного («Книжицœ длœ господарства»), етичного («ПолÔтика свÔцкаœ»), відповідності принципам моралі (проповіді) та регламентуючим нормам релігії (катехізиси). У більшості текстів, окрім «Книжиці для господарства» та «Політики свіцької», з живомовними лексемами нерідко конкурують церковнослов’янізми. Важливо, проте, відзначити, що в українській мові не відбулося процесу стилістичної нейтралізації великої частини таких назв, як, наприклад, у російській, вживання церковнослов’янізмів майже завжди було стилістично мотивованим, до того ж вони функціонували паралельно з українськими формами.


Наприклад, книжний варіант жена «особа жіночої статі» та «жінка у подружжі» має абсолютну кількісну перевагу щодо форми жонка. Гадаємо, що сталість такої орфографічної норми (жена), яка не відповідає фонетиці розмовного мовлення, пояснюється не стільки тяглістю церковнослов’янської правописної традиції, від якої автори й видавці в багатьох інших випадках не бояться радикально відступати (пор., наприклад, жонатїй «одружений»), скільки свідомим використанням саме лексичних церковнослов’янізмів у цій тематичній групі. Цікаво, що книжна форма не заважає використовувати це слово для суфіксального творення згрубілих назв, навіть у контексті з пейоративною лексикою: но єдна женище, кухарчиско подлое, рекла к нему: якω и онъ [апостол Петро – РК.] съ Іисñомъ Галилейскимъ ходилъ («СÔмœ слова Божіœ», 1772 р. – с. 135). Альтернативною назвою особи жіночої статі виступає невÔста. Те, що у підданих фронтальному аналізові уривках, попри досить високу частотність назв на позначення відповідного поняття, не засвідчено характерних для староукраїнського періоду полонізмів кобÔта, бÔлоgлова (чи, в українському фонетичному оформленні – бÔлоголова, бÔлаœ голова), свідчить про тенденцію до усунення надлишковості синонімічного ряду.


Лексико-семантичні групи назв диких та свійських тварин переважно відображають давно сформовану, ще в праслов’янському та давньоукраїнському періодах, традицію, яка без особливих змін дотривала й донині. Ряд зоономенів використано в регулярному для них символічному значенні. За рідкими винятками, нами не помічено відчутного впливу систем інших мов на фонетичну й морфологічну будову цих слів.


Назви, що стосуються рослинного світу, зустрічаються переважно в лікарському й господарському пораднику «Книжицœ для господарства» (1788), проте подекуди трапляються й в інших пам’ятках. Ботанічна номенклатура «Книжиці для господарства» є традиційною, звичайною для літературної мови господарських порадників XVIII ст. Така відносна консервативність джерел, друкованих і рукописних, вимагає пояснення. Адже якщо говорити про ботанічну номенклатуру діалектну, народнорозмовну, то тут, як правило, натрапляємо на великі синонімічні ряди, викликані автономним процесом номінації згаданих понять у багатьох говірках. На нашу думку, досить високий рівень унормованості номенклатури рослин треба пояснювати польським впливом. Не тільки у польських джерелах XVIII ст., а й у таких виданнях, як «Herbarz…» М. Сенника (1568), «Herbarz…» М. Ужендова (1595), давніших польських перекладах з А. Педемонтана та ін., зробивши відповідну фонетично-орфографічну поправку, можна знайти практично всю номенклатуру рослин, використану в «Книжиці для господарства». Факт симетрії в українських і польських назвах ще, звичайно, не означає, що вся ця номенклатура прийшла до нас із Польщі, але польське авторство літературної норми в цьому випадку не можна заперечити.


Терміни часоподілу представлені здебільшого питомою лексикою, вживаною як у розмовному мовленні, так і в літературній мові. Проте й тут звичка до вживання церковнослов’янізмів, хоч і нечасто, зумовлює наявність конкурентних одиниць, іноді лише в окремих формах словозміни. Наприклад, особливу прив’язаність автори виявляють до книжної форми назви темної частини доби. Засвідченим у такій формі нощь, нощъ, нощ, полунощи «північ, середина ночі» (Род. в.) знаходимо живомовні фонетичні відповідники ночь, ночъ, на нÔчъ, ночей. Конкуренція поширюється й на український прислівник въночÔ, що активно вживався принаймні з ХV ст., та його приймениково-іменниковий книжний еквівалент: въ нощи.


Лексика, пов’язана з простором і рухом, досить широко представлена в досліджених пам’ятках. З окремими живомовними одиницями в текстах зрідка конкурують слов’янізми, але контекст зазвичай свідчить про виразну стилістичну функцію останніх, тому в цих випадках не варто вбачати вияву некерованої мовної інтерференції.


Зокрема, деякі пам’ятки (передусім «Книжицœ для господарства») засвідчують живомовні назви, що позначають напрям руху: з^вÔтки, зчвсюду «з усіх боків, звідусіль», зчтамвÔти «з того боку, звідти», здалека, зчвысока; різного плану просторову характеристику руху: навчпередъ «наввипередки»: до меты навчпередъ другихъ кон^ми женущїи; допути «до цього місця» – у традиційній формулі проповідей, після цитування або переказування уривків зі Святого Письма: допути Єνgлїе свœтое; въслÔдъ (пустилисœ); характеристику руху стосовно об’єкта або позицію об’єкта стосовно іншого об’єкта: наоколо «навколо», въωколо «навкруг, навколо», wokoło, вздовжъ, наскрÔсь, навхрестч, навъхрестъ – але коли йдеться про спосіб лиття води при обряді хрещення, вживається церковнослов’янізм крестаобразнω.


Тематична група лексики, пов’язаної з уявленням про міру в усіх її виявах, представлена одиницями, закріпленими традицією староукраїнського літературного вжитку, більша частина таких назв побутувала в розмовному мовленні. Церковнослов’янізми тут зустрічаються лише спорадично.


У текстах майже всіх досліджених пам’яток багато числівників. Як і на більшість груп високочастотної лексики, на ці назви поширюється міжмовна інтерференція (особливу роль тут могли відіграти ц.-сл. богослужбові книги, де числівників дуже багато, зокрема в підзаголовках їх структурних частин). Думаємо, що саме інтерференція на рівні літературномовної практики, а не тільки правописні навички, зумовлює появу таких виразних церковнослов’янізмів, як тысœщу (Зн. в.), трижды (тріжды), седмь, седмый (тут, можливо, позначився і вплив пол. siódmy та діалектний вплив), седмдесœти (Род. в.). Адже авторів і видавців не стримує етимологічний, за походженням церковнослов’янський, правопис, коли вони використовують такі форми, як пÔвтора, тры, чтыри (діалектний полонізм, звичайний в літературній мові староукраїнського періоду), сÔмъ, вÔсÔмъ, пœтнатця(т), шеснадцœть, вÔсÔмнадцœть, осÔмнадцœти (Род. в). Числівник одинъ, як і тепер у розмовному мовленні, міг субстантизуватися й набувати значення «особа, людина»: видитъ дочка матерь частω гнÔвливую, сварливую, клеветливую, оупивающуюсœ, мужеви непокоривую, кленущую за чтобудь, и прωчаœ и прωчаœ: не лучшаœ будетъ и одна, сподÔватисœ СÔмœ слова Божіœ», 1781 р. – арк. 154 зв.). Латинкова частина «Книжиці для господарства» теж засвідчує живомовні форми числівників: czotyry, szyśt.


Третій розділ має назву «Лексика, що характеризує розум людини, її професійну діяльність, побут, суспільне становище». У ньому розглянуто лексику професій і праці, обрядову та побутову лексику, назви спорідненості і свояцтва, назви, пов’язані з суспільним життям, економічними та правовими відносинами, лексику, що характеризує людину як істоту, наділену душею і розумом.


  Досліджувані пам’ятки дають чимало матеріалу для вивчення історії назв занять і професій та лексики, пов’язаної з професійною діяльністю. Особливо багато її у виданнях катехітичного змісту, наприклад, в описах гріхів, до яких найбільш схильні люди певних занять. Назви засобів виробництва, знарядь та процесів, пов’язаних із тією чи іншою професійною діяльністю, використовуються нечасто – у тих самих контекстах, що й номенклатура професій. При їх номінації автори орієнтуються на практику живого мовлення – професійного чи загальнонародного. Зокрема, досить широко використано народнорозмовну лексику, пов’язану з обробітком ґрунту, іншими польовими роботами, городництвом.


  До обрядової лексики ми відносимо назви предметів і процесів, безпосередньо пов’язаних з літургічним дійством та різноманітними церковними і приватними обрядовими заходами християнського культу. Під таке визначення підпадають назви самих обрядових дійств, назви храму та його частин, а також богослужбових предметів (включно з ритуальним одягом священнослужителів), пов’язаних з цими дійствами. Про домінування питомих українських назв серед обрядової лексики говорити не можемо, бо наповнення цієї тематичної групи зумовлене різними впливами: тут багато грецизмів, що увійшли до складу церковнослов’янської та української мов, їх церковнослов’янських відповідників, а також латинізмів, які входили до вжитку разом з окремими реаліями, перейнятими греко-католиками від римського обряду, або ж як дублети вже існуючих назв – останній процес почався ще в ХVІ ст. і прямо не пов’язаний з Унією. Наприклад, на позначення «оздобленої шафки, призначеної для зберігання дарохранильниці зі св. Дарами» використовується церковнослов’янізм ковчегъ, проте звичнішим для греко-католицького духівництва в другій половині ХVІІІ ст. був, мабуть, латинізм цимборїум (з пол. cyborium < лат. ciborium) – невідмінюваний іменник серед. р., або, в адаптованій до української фонетики й морфології формі – циборїй (пор. сучасне діалектне цимборія), наприклад: Ковчегъ, то єсть цимборїу(м), украшенное иле можности, всегда за(м)чисто, и токмω з потребы ключика оуживати, а без^ потребы и на нощъ ключа оу цимборїумъ не ωставлœти («Слово къ народу каθоліческому», 1765 р. – арк. 192); въ циборїи ховати («Богословіа нравоучителнаœ», 1751 р. – арк. 26). Більшість цих одиниць, незалежно від їх етимології, відображала розмовну мовну практику.


  До побутової лексики належать назви предметів і процесів, пов’язаних з повсякденним життям усіх або більшості членів суспільства. Такі назви найширше представлені у світських пам’ятках, значно рідше вони зустрічаються в решті текстів. Як показує аналіз, майже вся побутова лексика, використана в досліджуваних текстах, є живомовною. Цьому сприяє той факт, що поняття побутової сфери повністю покриває лексикон повсякденного розмовного вжитку. Таким чином, узявши собі за орієнтир живе мовлення українців, авторові завжди легко знайти в ньому одиниці на позначення відповідних реалій. Натомість значно складніше знаходити живомовні назви для розгалуженої системи абстрактних понять інтелектуальної сфери, різних психічних процесів тощо.


  На вибір назв спорідненості і свояцтва впливають як живомовна практика, так і усталена літературна традиція, на якій позначився, крім живомовного, польський і, меншою мірою, церковнослов’янський вплив. Наприклад, у значенні «сім’я» зафіксовано живомовне родына. Слово родичи (родичÔ) (мн.), що в сучасній мові є основним загальним позначенням осіб за спорідненістю, зафіксоване нами тільки в значенні «батьки – батько і мати», яке збереглося за ним, зокрема, в наддністрянських говірках: Вы, родичÔ, маете з^ онои невÔсти прикладъ любы и старанности околw дÔтей своихъ, же не проклонами, якъ теперь посполите межи родичами и дÔтми дÔетсœ, не въ колотнÔ и сварахъ, але въ милости и любвÔ хрїстїанской, вч згодÔ и спокойности дÔти повинни † васъ, рwдичÔвъ своихъ, мати вихованœ («Науки парохіалніœ», 1792 р. – с. 76). Часто з тим же значенням вживаються книжні форми родители (родитєли) або родителїе: ДÔтœмъ чи волно зч дому що винести потай родителей? <…> Не годитсœ, бо родителїе ω тое гнÔваютсœ. («Слово къ народу каθоліческому», 1765 р. – арк. 150 зв.).


  Лексика, пов’язана з суспільним життям, різними соціальними та економічними явищами, представлена у досліджуваних текстах досить широко, особливо в так званих поширених катехізисах, які регламентують більшість сторін життя і, відповідно, відображають процеси, що в ньому відбуваються. Вона є частково орієнтованою на актуальне народнорозмовне слововживання, частково – на староукраїнську літературну традицію, що зумовлює проникнення в тексти незначного відсотка церковнослов’янізмів та полонізмів, недостатньо адаптованих до морфологічної й фонетичної систем української мови. Часто в текстах поруч ужито й українські лексеми, які є семантичними дублетами згаданих іншомовних слів.


  Лексика, що позначає процеси, пов’язані з роботою людського інтелекту і психіки, була в літературній мові західноукраїнських пам’яток ХVІІІ – початку ХІХ ст. досить консервативною ділянкою в лексико-семантичній системі, порівняно з ситуацією в ХVІІ ст. значних змін не відбулося. Вона була здатна достатньою мірою забезпечувати високі потреби номінації в цій сфері понять. Водночас консервативність тут не означає нормативної усталеності: наявність двох і більше семантичних дублетів або близьких синонімів, що відображають різні типологічні впливи на літературну мову, є в назвах зазначеного ономасіологічного класу понять звичайним явищем.


На позначення емоційної пристрасті, наприклад, вживаються церковнослов’янізми пристрастїе, страсть, полонізми намÔтнwсти (мн.) або намїетность (з пол. namiętność), попудливость «запальність, гарячкуватість» (пол. popędliwość), зрідка – латинізм афектъ. Виразним фонетично неадаптованим полонізмом є жондзы «пристрасне бажання, запал» (мн.; пол. żądza): Єсли свои попудливwсти, афекты и жондзы wколо военъ, панwвъ и кнœжатъ, кревныхъ, †чизны, ал^бо певныхъ мÔйсцъ якихъ, будь тежъ иншихъ особъ, не wглœдаючисœ на милость, анÔ на порœдокъ Духа Божого, гамовалъ и мÔрковалъ. («Акаθісти различныи…», 1756 р. – с. 849).


Причиною наявності значної кількості одиниць неукраїнської мовної типології серед цих назв є те, що міра орієнтації літературної мови на народнорозмовне мовлення, його лексичні і словотворчі ресурси ще була недостатньою для того, щоб, послуговуючись власними засобами, усунути з мови надмірний чужомовний пласт.


Результати дослідження дали можливість зробити такі висновки:


1. Серед доступної сучасним дослідникам продукції друкарні Почаївського Успенського монастиря ХVІІІ – першої третини ХІХ ст. є не менше 39 видань, що вийшли друком українською мовою або ж містять україномовні уривки. Серед цих видань – богослужбові книги, видання катехітичного змісту, ораторсько-проповідницька література, підручник з богослів’я, духовні пісні, світські видання, актові документи (український текст унійної ухвали 1596 р.), поетичні твори. Традиції україномовного книговидання в Почаєві не переривалися до кінця греко-католицького періоду існування монастиря і друкарні.


2. У досліджених пам’ятках широко представлена лексика, пов’язана зі світом живої та неживої природи (назви людей за віком і статтю, назви фізіологічних процесів і станів, частин тіла та органів, номенклатура рослинного і тваринного світу, назви речовин природного і штучного походження), назви часових і просторових понять, назви руху, назви, пов’язані з категорією міри, лексика, що характеризує людину як діяльну й розумну істоту (лексика професій і праці, побутова лексика, назви обрядової сфери, лексика на позначення понять суспільного життя, економічних та правових відносин, лексика, що характеризує людину як істоту, наділену душею і розумом).


3. При перевазі живомовної лексики в усіх досліджених тематичних групах, спостерігається взаємозв’язок між тематичною організацією лексики та інтенсивністю впливу народнорозмовного мовлення і книжних джерел, а також іншомовних впливів на літературну мову.


4. Досліджений матеріал дає підстави для виділення кількох факторів, що спричиняють використання лексичних одиниць, які, як можна припускати, перебували поза межами народнорозмовного узусу. Такими факторами можуть бути: стилістична настанова; висока частотність тих чи інших назв в іншомовних текстах, які постійно перебувають у полі зору авторів і видавців; у випадку польського впливу – це ще й повсякденна розмовна практика. В окремих випадках іншомовні одиниці залучаються для заповнення семантичних лакун.


5. Українська літературна мова почаївських друків в основному перебуває в рамках традиції і норми книжної та «простої» української мови другої половини ХVІ – ХVІІІ ст. Ступінь орієнтації на практику народнорозмовного мовлення в різних пам’ятках неоднаковий – найбільший він у світських пам’ятках – «Книжиці для господарства» та «Політиці свіцькій», видання яких було просвітницьким та національно-патріотичним заходом. Проте і в пам’ятках, де мова всього тексту чи окремих частин якоюсь мірою орієнтована й на церковнослов’янські чи слов’яноруські джерела, не помітно якихось упереджень проти залучення одиниць з народнорозмовного мовлення, у т. ч. просторічної лексики. Вузькодіалектної лексики в досліджених текстах мало. Тексти видань друкарні Почаївського Успенського монастиря відіграли важливу роль у розвитку української мови, оскільки ними утверджувалася й апробовувалася лексика, покладена згодом в основу нової літературної мови.


 


  6. Результати дослідження, з одного боку, підтверджують відмінність верхньої часової межі староукраїнської мовної традиції на західних і східних теренах, оскільки і в першій третині ХІХ ст., коли на Лівобережжі вже панували зовсім інші віяння, більшість почаївських видань перебуває в рамках старої традиції (у цьому контексті можна згадати й друковані видання підавстрійської України, що з’явилися заходами М. Левицького, І. Могильницького). З іншого боку, як засвідчують деякі почаївські видання, ще у ХVІІІ ст. відбуваються спроби більш чи менш радикальних змін у системі літературної мови в напрямку її орієнтації на народнорозмовне мовлення. Найбільш яскраво про це свідчать „ПолÔтика свÔцкаœ” та „Книжицœ для господарства”, меншою мірою – різні видання проповідей та катехізисів. Ці зміни співзвучні з тенденціями розвитку літературної мови на Східній Україні, але, знов таки, народнорозмовна база, на яку орієнтуються автори, є альтернативною – це мовлення носіїв передусім південно-західних діалектів. Обидва ці чинники – вплив староукраїнської спадщини і вибір південно-західної діалектної бази при орієнтації на народнорозмовне мовлення і в подальшому спричинилися до певної автономності західноукраїнської мовно-літературної традиції.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины