РОЗВИТОК ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ – ХVІІІ СТ. НА ТЛІ ПРАВОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ЖИТІЙНО-ПОВІСТЕВИХ ПАМ’ЯТОК)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
РОЗВИТОК ФОНЕТИЧНОЇ СИСТЕМИ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІ – ХVІІІ СТ. НА ТЛІ ПРАВОПИСНОЇ ТРАДИЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ЖИТІЙНО-ПОВІСТЕВИХ ПАМ’ЯТОК)
Альтернативное Название: РАЗВИТИЕ фонетической системе Староукраинского языка ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ XVI - XVII в. НА ФОНЕ правописания ТРАДИЦИИ (На материале житийных-ПОВИСТЕВИХ ПАМЯТНИКОВ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У «Вступі» визначаються об’єкт і предмет дослідження, обґрунтовується його актуальність, формулюються мета і завдання, висвітлюється історія лінгвістичного опрацювання теми. Розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, названо методи і методику дослідження, схарактеризовано джерельну основу  та вказано на апробацію результатів дослідження.


У першому розділі «Розвиток кириличної правописної традиції в XI – XVIII ст. у зв’язку з формуванням фонетичної системи української мови» зазначається, що в основі української правописної традиції лежить слов’янське кириличне письмо, яке не завжди відповідало звуковим потребам живої мови.  Народна мова впливала на старослов’янську, збагачуючи виражальні та комунікативні властивості останньої, тому правописна традиція кирилиці була поступово пристосована до звукової системи давньоукраїнської мови й зазнала певних змін. Розвиток місцевих редакцій старослов’янської мови, у тому числі давньоукраїнської редакції, мав своїм наслідком трансформацію традиційної орфографії й вироблення до середини XIV ст. більш-менш однотипного староукраїнського правописного узусу. З кінця XIV – початку XV ст. у староукраїнській конфесійній, а частково й діловій писемності формування правописних норм відбувалося у процесі взаємодії двох правописних систем: давньоукраїнської та південнослов’янської.


Вагу південнослов’янської системи було підсилено реформою церковнослов’нської мови, проведеною патріархом Тирновським Євфимієм наприкінці XIV ст. у Болгарії та Сербії. Ця реформа мала на меті встановити більш-менш сталі правила правопису, «очистити» церковнослов’янську мову від місцевих нашарувань. Нею посилювався етимологічний струмінь правопису у староукраїнській літературній мові останньої чверті XIV– першої половини XVI ст. Фактично відновлювались на письмі юс великий (@), редуковані (ь, ъ), буквосполучення жд на позначення [ж′д′], літера б замість п після м (Олимбъ), літера д замість т після н (Андоній) та ін. Цей вплив приніс південнослов’янський півустав і південнослов’янську (середньоболгарську) орфографію.


З другої половини XVI ст. на зміну візантійсько-християнській культурній добі з її теоцентризмом настала доба Відродження та ідеологія антропоцентризму. Процес гуманізації й демократизації культури, мистецтва, літератури охопив і літературну мову, сприяючи її переходові на основу живого народного мовлення. Слов’яноруська мова, що обслуговувала релігійні потреби, почала поступово втрачати своє пріоритетне значення. Часто писарі, намагаючись писати нею, «збивалися» на українську фонетику й несвідомо або й свідомо відбивали це в орфографії. Виникали переробки старого літературного матеріалу мовою, зрозумілою пересічному читачеві. Цей процес виразно позначився і на житійно-повістевих текстах.


У кінці XVIXVII ст. важливу роль відіграло опублікування староукраїнських граматик і словників, у яких значна увага приділялася правописним питанням. Хоча згадані філологічні праці дбали про правописну нормалізацію передусім церковнослов’янської мови, проте нормалізаційні спроби значною мірою відбивались і в правописі тогочасної староукраїнської літературної мови. Українська культура XVIII ст. поступово звільняється з-під впливу церковної ідеології й набирає виразно світського змісту.


Схарактеризовано житійно-повістеву літературу XVI – XVIII ст. як мовний жанр, висвітлено на його матеріалі особливості становлення української фонетичної системи та правопису староукраїнської мови. Розглянуто основні особливості другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу, який почав позначатися на староукраїнській орфографії з кінця XIV cт. і тривав до першої чверті XVII ст. Приділено увагу питанню орфографічної норми в середньовічній українській писемності, у якій відбивалась і живомовна фонетична система. Йдеться про запозичення не тільки певних елементів правил, що переважно базувалися на старогрецькій та старосло’янській традиціях, але й накреслень окремих літер. Звернуто увагу на основні особливості фонетичної та правописної систем у пам’ятках, що широко відбивали риси живого українського мовлення XVIXVIII ст.; зокрема, вказано на явища впливу граматичних та лексикографічних праць на нормування фонетичної і правописної систем. З’ясовано графічні відмінності нового шрифту у графемах на позначення одного звука, спричинені запровадженням у 1710 році «гражданки» – спрощеного варіанта кирилиці.


У другому розділі «Розвиток системи вокалізму та його відбиття у правописі житійно-повістевих пам’яток другої половини XVIXVIII ст.» досліджено процеси становлення системи вокалізму та відтворення його звукових особливостей засобами кириличної графіки. Здійснено типологічне зіставлення двох мовних традицій – книжної і живої народної, а також двох правописних традицій – староукраїнської та південнослов’янської. Схарактеризовано найважливіші фонетико-орфографічні риси, кожна з яких простежується, починаючи з давньоукраїнської доби. Окрему увагу звернуто на дублетні букви для передавання того самого звука. Визначено ступінь нормативності старо-українського правопису другої половини XVI – XVIII ст. у процесі відтворення на письмі системи голосних звуків. Висновки підкріплюються відповідними кількісними показниками.


Фонетичне та правописне варіювання h. Виявлено, що писарі ототожнювали звукове значення цієї графеми з українським звуком [i], відбиваючи його в написаннях запозичених слів (Дмитрhє, Сhрhнъ), у невеликому відсотку написань із плутанням h з и та і (роз@мити, михи, человический). Орфографічною ж нормою було вживання h в етимологічній позиції як у коренях слів, так і в афіксах, як під наголосом, так і без нього. Правописна звичка плутати літери h та е або є в наголошеній і ненаголошеній позиціях була поширеною в українському правописі XVI – XVII cт. (прhдсто#mq, заповєдєм, венчаетс‘"«««); її можна пояснити сильним північноукраїнським впливом, а також другим південнослов’янським. Очевидно, під впливом польської мови знаходимо випадки вживання h замість я або # (кнhженhи). Досліджувані житійно-повістеві твори фіксують так званий «новий h» на місці етимологічного е (погибhли). Дослідження і відповідні кількісні підрахунки показали, що виразною, хоча й не переважною у староукраїнській графіці другої половини XVIXVIII ст. була тенденція замінювати літеру h літерами і (и).


Особливості становлення та графічного відбиття українського звука [и]. У системі вокалізму досліджуваних текстів [и] належить до послідовно відбитих живомовних рис. У процесі фіксації цього звука передньо-середнього ряду та високо-середнього підняття на письмі плуталися літери ы та и (великыи великим, сый сий). Зростання частоти вживання и на місці етимологічного ы свідчить про наближення правопису до живої вимови та використання літери и для позначення українського звука [и]. Пізніше ця традиція закріпилася після виходу граматики О.Павловського (1818) та використання журналом «Основа» фонетичного принципу правопису.


Графічне відбиття етимологічного звука [і]. Другий південнослов’янський графіко-орфографічний вплив порушив давньоукраїнську традицію вживати між приголосними графему и на позначення етимологічного звука [і], а перед голосним – графему і, внаслідок чого у XVIXVII ст. писарі часто писали ці графеми на свій розсуд. Проте кириличною літерою и все частіше почали позначати на письмі звук [и], а літерою і – звук [і]. У пам’ятках XVIII ст. нормою cтало передавати звук [і] літерою і, хоча літери і та и при позначенні цього звука ще плуталися у 30% слів. Етимологічний [і] також, хоча й рідше, передавався літерою h.


Перехід етимологічних о, е в і. Про перехід о, е в і свідчить використання літер и, і та h на місці етимологічних голосних (ниж, пєрвінца, пhзнал), а також відбиття перехідної стадії процесу, тобто рефлексів у (ю) на місці етимологічного о (муй, привюз). Проте збереження етимологічних о та е залишалося орфографічною нормою і в деяких випадках збереглося в XIX ст., адже повторюється у творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, Т.Шевченка.


Становлення широкого українського звука [е] та його відбиття на письмі. Однією з основних ознак українського звука [е] є відсутність пом’якшення приголосних перед ним, проте орфографічними засобами це явище в XVIXVIII ст. не відбивалося. У житійно-повістевих пам’ятках літери e та g при написанні не розрізнялися, писарі плутали їх, хоча з XVII ст. виразно постає тенденція (у 64% слів) вживати букву g після приголосних на позначення нейотованого звука, а букву e – на початку слова та після голосного, а почасти після приголосних для позначення їхньої м’якості.


Перехід е в о після споконвічно м’яких приголосних. У пам’ятках XVI ст. збереження етимологічного е було нормою, у XVIII ст. його невеликий відсоток можна кваліфікувати як винятки, що трапляються переважно в книжно-традиційному контексті.


Відбиття на письмі звука [а]. Звук [а] з давньоукраїнського періоду передавався буквою а на початку слів після твердих приголосних та шиплячих, буквою # – після м’яких приголосних, йотований звук [йа] позначався через " на початку слів та після голосних. Проте в текстах із другої половини XVI ст. під впливом південнослов’янської орфографії після шиплячих фіксується й буква # (зр#ш#, отроч#), а під впливом живої мови відновлюється м’якість ц, хоча й не послідовно (мєс#ц#, ^ц" ). У йотованому звукосполученні [йа] (графічно " та #) наслідком другого південнослов’янського впливу була втрата інтервокального звука [й] у написаннях типу житіа, архиереа, дїавола, чрєва єа. Аналіз правопису житійно-повістевих пам’яток показує, що звук [а] звичайно позначався літерою а, йотоване звукосполучення [йа] – буквами # та ‘"«««, а в пам’ятках, писаних скорописом, – також графемою я, що нагадує сучасне написання.


Букви на позначення звука [о]. У давньоукраїнському правописі w або о широке писали на початку слів та складів, о вузьке – після приголосних. Літеру w вживали також у прийменниках, у лігатурі ^; звук [о] зрідка передавали і через ъ. Південнослов’янський правопис кінця XIV ст. спричинив уживання літери w між приголосними. Проте проаналізований матеріал свідчить, що південнослов’янські орфограми не відіграли визначальної ролі при відбитті на письмі звука [о]. Писарі з цією метою використовувалися переважно давньоукраїнські зразки, лише послаблені другим південнослов’янським впливом.


Звук [у] та графеми для його позначення на письмі. Графеми на позначення звука [у] вживалися дуже непослідовно, без дотримання вимог староукраїнської орфографії, за якою диграфи треба було писати на початку слів, після голосних та твердих приголосних, а літери u, у, vміж приголосними та в кінці рядка задля економії вільного місця. Графему @ почали вживати у староукраїнський період внаслідок дії другого південнослов’янського впливу. Найуживанішою у XVIII ст. була літера u, яка трапляється у 74% слів, скорописне y – у 15%, у решті випадків (11%) натрапляємо на диграф q. Зникнення з орфографічного узусу графем @, v, q пов’язане, найпевніше, з запровадженням у XVIII ст. «гражданки».


Редуковані в орфографічній традиції XVIXVIII ст. Орфографічною нормою XVIXVIII ст. було збереження голосного ъ у префіксах і прийменниках (разъмыслh, сътворит, въ градhх, къ симь) та в кінці слів, але не в місцях занепаду редукованих. Після другого південнослов’янського впливу у староукраїнських пам’ятках закріплюється вживання паєрка на місці ъ і ь (мерт’вого, в’зира", ин’шим). Проте частіше редуковані зникають безслідно (всіх, безпечальноє, праздник). Із вивченого матеріалу можна зробити висновок, що з XVII ст. орфографічною нормою поступово ставало використання ь для пом’якшення попереднього приголосного, тобто в ролі «м’якого знака», а ъ за традицією, встановленою М.Смотрицьким для позначення кінця слова.


Досліджуються також фонетичні процеси, не пов’язані з особливостями їх графічного відтворення: повноголоссяаявність неповноголосих форм у текстах XVI XVIII ст. вказує на їхнє книжне джерело), вставні та приставні голосні звуки, які виразно вказують на проникнення живомовної фонетики у літературне вживання і формування фонетичної системи української мови.


У цілому в системі вокалізму вже закріпилися основні риси, які згодом стали нормативними в новій літературній мові. Відбулося також їх відображення на письмі як правописних норм.


У третьому розділі «Розвиток системи консонантизму та його відбиття у правописі житійно-повістевих пам’яток другої половини XVIXVIII ст.» висвітлено процес становлення найважливіших рис системи приголосних української мови та відтворення їх звукових особливостей засобами кириличної графіки. Для аналізу дібрано риси, за якими простежуються закономірності відтворення приголосних звуків засобами орфографії: функціонування і графічне позначення звуків [g], [h] та [f]; передавання на письмі м’якості і твердості приголосних; асимілятивно-дисимілятивних процесів; протетичних приголосних; нескладових [ў] та [ ǐ ] тощо. Визначено ступінь нормативності староукраїнського правопису другої половини XVI – XVIII ст. у процесі відтворення на письмі системи приголосних звуків.


Звуки [g] та [h], їх відтворення на письмі. Житійно-повістеві пам’ятки XVI ст. не розмежовували на письмі питомий фарингальний звук [h] та звук [g]. Проаналізовані тексти XVII ст. засвідчили, що основним засобом передачі фарингального [h] є графема г, незалежно від позиції у слові та звукового оточення. Проривний [g] трапляється лише у словах іншомовного походження та передається найчастіше буквосполученням кг: кгреков, кгвалтованє. У поодиноких випадках вживаються графеми ґ (Лоґґинu) та g (gост").


Особливості графічного відтворення звука [ф]. Літери ф та F у словах іншомовного походження використовувалися паралельно і позначали звук [ф], рідше вживалася латинська графема f. Живомовну адаптацію звука в житійно-повістевих пам’ятках виявлено з XVII ст.: йдеться про заміну ф літерою п або звукосполученням хв і навпаки (fала, Степана).


Другий графіко-орфографічний південнослов’янський вплив на позначення приголосних звуків. Після другого південнослов’янського впливу у правописний обіг повертаються літери k, s, j та v. За нашими спостереженнями, ці літери дуже послідовно писалися в усіх словах іншомовного походження, що мали у своєму звуковому складі звукосполучення [кс] та [пс]. Спостерігається їхнє доволі правильне вживання в текстах XVIII ст.


Твердість/м’якість приголосних на письмі. Послідовно проведений аналіз показав, що орфографічною нормою в житійно-повістевих пам’ятках XVIXVIII ст. була передача твердого дієслівного закінчення -тъ відповідно до традицій південнослов’янського правопису, а твердості шиплячих приголосних відповідно до живомовного звучання. Узвичаєним було й збереження традиційного твердого ц, причому м’який ц у XVI ст. передавався частіше – у 32%, що свідчить про ще сильні правописні впливи давньоукраїнської доби, не зруйновані другим південнослов’янським впливом і вимогами граматичних праць XVI ст. У XVII ст. цей відсоток значно падає (18%), у XVIII ст. знову частотність написань свідчить на користь живої народної мови – 26%. Традиційна м’якість [р] на письмі під впливом живої мови передається непослідовно. Позначення роздільної вимови (твердості) приголосних б, п, в, м, ф перед йотованими голосними не було узвичаєним у правописній практиці XVIXVIII ст.


Редуплікація приголосних (подвоєння), що виникла внаслідок занепаду редукованих ь та ъ, добре представлена в досліджуваних пам’ятках XVIXVIII ст.; очевидно,  це явище стало орфографічним узусом.


Спрощення груп приголосних. Наявність живомовних рис у системі консонантизму та їх відбиття на письмі підтверджується також фактами спрощення в групах приголосних (посним, серцем). Проте в більшості випадків сполуки приголосних зберігаються; так, зберігаються на письмі етимологічні традиційні групи приголосних здн, стн (праздникu, милостникомъ, мhстцh). Як свідчать кількісні підрахунки, у XVIII ст. при написанні важких для вимови сполук приголосних на етимологію зважали вже значно менше.


Асимілятивно/дисимілятивні процеси. Особливу увагу звертають на себе рефлекси праслов’янських сполук *dj, *tj, *sj. Досліджувані житійно-повістеві пам’ятки XVI ст. фіксують у цьому випадку не живомовні, а книжно-традиційні сполуки *tj: ноштu, свhщи. Серед рефлексів *dj трапляються як традиційні книжні варіанти: прихождаше, побhждаємъ, так і спрощені живомовні: мєж@, оутвръжєні#. Фіксацій цих рефлексів у XVIII cт. дуже мало, адже переказ у житіях іде від третьої особи і в минулому часі, але знайдені приклади показові: наїжджав, плаче, свhчу, саджав. У 92% випадків палаталізація відбулася за правилом, решта – інші рефлекси. Цікаво, що сполука *tj послідовно дає рефлекс ч. Непослідовність маємо зі сполуками *dj та *sj: неперехідна м’якість інколи тут заступається перехідною, як у південно-східних говірках: носю, просю, або зберігається давня форма: хожу.


На місці сполук «губний +j» послідовно фіксуються сполуки «губний + л′»: корабли, на зємлю, срамл#. У західноукраїнських пам’ятках наявні відмінні рефлекси: на земи, възлюбєнаго, купенаго.


Найпоширенішим асимілятивним явищем у пам’ятках XVIXVIII ст. було уподібнення приголосних за дзвінкістю/глухістю у префіксі-прийменнику iз, внаслідок чого прийменники та префікси съ та изъ злилися в один і дали різні фонетичні варіанти с-, із-, зі-, іс-: исшедъ, ис Сорокыв, исцhлєні#..  У староукраїнській писемності асиміляція за дзвінкістю відбувалася і перед сонорними та голосними: зодрогнuтис#, з женою безчеснаго. Писарі за етимологічною традицією постійно вживали прийменник і префікс от, тоді як жива мова знала в цих випадках одзвінчення в од: ^ толh, ^вержєс". Факти асиміляції наявні і в інших випадках: wдчинh, т#шко. У кінці слів дзвінкі приголосні зберігаються з більшою точністю, ніж у середині слів.


Дисимілятивні процеси в українській мові значно менше поширені, їх, як правило, ілюструють питально-відносні займенники хто і що. Займенник що більш уживаний, 67% його вживань у житійно-повістевих пам’ятках XVI – XVIII ст. вказують на фонетичний процес дисиміляції: што, нішто, подальшої прогресивної асиміляції у що пам’ятки не відбивають; у решті випадків (33%) вжито книжно-традиційний займенник чъто із відбиттям занепаду редукованого: ч’то, ничто. Асимілятивно-дисимілятивні фонетичні зміни у займенику хто не виявлені.


Лабіалізація [л] > [ў] у пам’ятках XVI ст. найкраще представлена приголосними в кінці дієслів минулого часу. У них старослов’янський кінцевий склад лъ у живій українській вимові перетворився у в: призвав, вз"в. Написань, що підтримують живу вимову, приблизно 98%;  лише 2% – традиційні написання типу: спокусил, благословил. У пам’ятках XVII ст. 52% дієслів минулого часу чоловічого роду написано ще за книжними зразками, отже, звук [ў] не став нормативним. Більшість прикладів XVIII cт. фіксує лабіалізацію [ў], що на письмі відбивається літерою в. Ці форми, поширені в пам’ятках, були послідовно закріплені І.Котляревським як єдина норма нової літературної мови.


Вокалізація [в] > [ў] > [у]. Вокалізація приголосного [в] пам’ятками XVI ст. не представлена, у XVII ст. чергування в – у відбито в невеликій кількості словоформ: впала, оупасти оучоний, навчивъ. Пам’ятки XVIII ст. уже засвідчують чергування фонем /в/ та /у/, а прийменники-префікси въ та оу злилися в один.


Треба також звернути увагу на відбиття на письмі звука [й]. У досліджуваних нами рукописних текстах писарі для позначення цього звука в рядку використовували у 8% літеру латинського алфавіту j; у 74% словоформ писали над кириличною літерою и вгорі дужечку (літера й також часто виносилася над рядок і зображувалася у вигляді двох скісних рисочок над попередньою від й літерою: горки˝, светоносны˝);  у решті випадків писали просто кириличну букву и.


Запозичення дз. Лише пам’ятки XVIII ст. фіксують звукосполучення [дз] у кількох словах, що передається у згоді з нормами української мови: дзвон, дзиґа. Воно трапляється виключно на початку слова і не пов’язуються з асиміляцією [j].


З аналізу рукописних пам’яток житійно-повістевої літератури XVI XVIII ст. випливає, що історичний розвиток системи консонантизму староукраїнської мови, його динаміка, закономірності характеризувалися рядом живомовних особливостей, що виявляються у процесі зіставлення, з одного боку, фонетики, вимови, а з другого – графіки, правопису. Саме тому в пам’ятках спостерігається боротьба двох типів написань – традиційних і заснованих на живій вимові. У цілому в системі консонантизму XVIXVIII ст. вже були закріплені основні риси, що згодом стали нормативними у новій літературній мові, хоч і слабше, ніж у системі вокалізму.


У «Висновках» підкреслюється, що детальний аналіз, здійснений за кожною з названих рис у системах вокалізму й консонантизму, дав можливість констатувати:


1.     Виділення періоду XVIXVIII ст. в історії української мови виявилося плідним з погляду дослідження систем фонетики, графіки і орфографії у їх взаємодії та аналізу співвідношення і функціонування мовних одиниць кожної з них. Увага до книжного типу мовлення, який репрезентують житійно-повістеві пам’ятки, по-перше, розширює джерельну базу досліджень; по-друге, допомагає з’ясувати ступінь проникнення живого мовлення в ці тексти (їх мова в цілому більш книжна і традиційна, ніж, наприклад, ділових); по-третє, надає можливість визначити ступінь нормативності староукраїнського правопису XVIXVIII ст.


2.     Фонологічна система української мови другої половини XVIXVIII ст. у цілому виступає вже сформованою. Основу її становлять більш-менш типові риси живого народного мовлення, як правило, загальномовні, історично перспективні, згодом закріплені в національній літературній мові.


3.     Правописна система української мови другої половини XVIXVIII ст. ще не є цілком унормованою й перешкоджає проникненню живомовної фонетики в літературне, книжне вживання. Саме тому в досліджуваних пам’ятках спостерігається боротьба двох типів написань – традиційних і заснованих на живій вимові, а отже, і боротьба двох типів правопису – етимологічного та фонетичного.


4.     Одержані висновки підтверджуються аналізом вокалізму й консонантизму мови пам’яток. Ступінь нормативності відбиття на письмі цих фонетичних підсистем різний, але різниця не має принципового характеру.


5. Аналіз фонетичних і правописних особливостей збірників житій засвідчує, що в розглянутий період живомовна cистема вокалізму була більш усталеною в літературному вживанні, ніж система консонантизму. Правопис української мови, що мав тривалу історію формування, у цей час ще не постає виробленою. Незважаючи на те, що для позначення голосних звуків існувало чимало дублетних літер, а для передачі приголосних, за винятком кількох звуків, розшарування не спостерігалося, правопис житійно-повістевих творів другої половини XVI XVIII ст. при передачі приголосних звуків залишався більше традиційним.


6. У правописі другої половини XVIXVIII ст. ще був відсутній єдиний принцип, мало місце паралельне використання етимологічних і фонетичних написань. Орфографія поступово долала етимологію, витісняючи з ужитку стару правописну традицію. На це вказує значний відсоток написань, заснованих на фонетичному принципі. Хоча правопис другої половини XVI XVIII ст. орієнтувався ще на книжну традицію, проте аналіз фонетичних і правописних особливостей житій свідчить, що живомовна фонетика широко закріплювалася в літературному вживанні. У писарській практиці зазначеного періоду закладалися основи фонетичного принципу майбутнього українського правопису.


 


Вихід «Енеїди» у 1798 р. підсумував правописні пошуки староукраїнського періоду. І.Котляревський написав її значною мірою ще правописом, який використовувався в XVIIXVIII ст. і продовжував старі орфографічні традиції, дещо стерті «гражданкою». Саме вихід «Енеїди» остаточно поставив питання про окремий український правопис та його фонетичні засади.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины