НАГОЛОШУВАННЯ ІМЕННИКІВ У ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання роботи. Визначено її новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність одержаних результатів.

Перший розділ „Наголошування іменників чоловічого роду” присвячено аналізу акцентної специфіки непохідних та афіксальних (префіксальних, префіксально-суфіксальних, суфіксальних) іменників чоловічого роду. Дослідження проводиться шляхом визначення відповідних акцентних типів в іменниках, які засвідчені у поезії Володимира Сосюри.

Непохідні іменники чоловічого роду, що вживаються у поезії Володимира Сосюри, утворюють п’ять акцентних типів.

Перший тип складають іменники з нерухомим кореневим наголосом у всіх відмінкових формах однини і множини: багнет, багнета, багнетом, на багнеті; багнети, багнетів, багнетами, на багнетах.

Другий акцентний тип об’єднує низку лексем, більшість з яких досить послідовно зберігає флексійну акцентуацію у словоформах однини та множини, отриману в процесі історичного розвитку української мови: вогонь, вогня, вогню, вогнем; вогнí, вогнíв, вогнями.

Третій акцентний тип утворюють іменники з наголосом на корені в однині, який у відмінкових формах множини переходить на флексію: берег, берега, берегом, на березі; береги , берегíв. Він є найпоширенішим.

Четвертий акцентний тип становлять іменники з наголосом на корені в усіх словоформах однини, крім місцевого відмінка, де акцентується закінчення, і наголосом на флексії у словоформах  множини: вік, вíку, на віку, на вíці;  віки, вікíв, вікам, віками, у віках.

До п’ятого акцентного типу належать іменники з наголосом на флексії у словоформах однини, крім кличного відмінка, і на корені – у множині: кінь, коня, коневі, конем, на конí, коню; коні, коней, кíньми, на конях.

Поетичне наголошення більшості слів відповідає нормі сучасної української літературної мови. Іменник туман характеризується у поезії Володимира Сосюри подвійним наголосом у більшості граматичних форм: в тумані і в туманí, туманів і туманíв, туманами і туманами,  у туманах і у туманах. Лексикографічні праці не засвідчують такої акцентуації, фіксуючи лексему туман з накореневим наголошенням в усіх відмінково-числових формах. Авторський варіантний наголос найчастіше пояснюється специфікою рими: „…і все в золотім туманí ”, „димарі в рожевім туманí”, „все шукаю її в туманí “, „над туманăми вкритою рікою...” (/ ˘/ - наголос у тексті), „як горе пливли тумани...”.

Слово хор у поезії Володимира Сосюри вживається тільки з нерухомим накореневим наголосом: хором, у хорі, хори, хорів, хорами. Лексикографічні джерела частіше засвідчують флексійне наголошення у формах множини: хори, хорíв.

Варіантне наголошення словоформ однини і множини властиве іменникам грім, килим, рік, час, човен, шум: грому і грому, громи і громи; килими і килими; роки і роки; часу і часу, човна і човна, у човні і  у човнí. Воно зумовлене авторськими версифікаційними потребами, а також незавершеністю процесу пересунення наголосу на флексію внаслідок дії тенденції до акцентно-числової опозиції і, як наслідок, неостаточним його закріпленням у цих словоформах.

Префіксальні іменники чоловічого роду, засвідчені у поезії Володимира Сосюри, поділяються на три акцентних типи.

Перший тип складають ті лексеми, які характеризуються нерухомим префіксальним наголосом у всіх словоформах однини і множини: погляд, поглядом, у погляді; погляди, поглядів.

До другого акцентного типу належать префіксальні іменники з нерухомим накореневим наголосом у всіх словоформах однини і множини: забíй, забою; забої, забоїв, забоях.

Третій акцентний тип утворюють іменники з рухомим наголосом в однині та множині: порив, поривом і поривом, пориві і пориві; пориви, поривів і поривів, поривами.

Здебільшого зафіксовані лексеми побутують у поетичному мовленні Володимира Сосюри без акцентних вагань. Авторський двоякий наголос слова порив у низці відмінкових форм зумовлюється необхідністю дотримання ритмомелодики вірша, а також стилістичною специфікою фрази.

Засвідчення неунормованого кореневого наголосу лексеми розстріл пояснюється потребою збереження рими, а можливо й впливом діалектного мовлення. Отже, Володимир Сосюра використовує обидва варіанти: розстріли і розстрíли – „...де розстріли й любов до дна”, „...де тьма, розстрíли й ешелони...”.

Подвійне наголошення іменника приклад (зразок) і приклад (додаток у рушниці) є цілком обґрунтованим через диференціацію за семантикою: приклад, прикладом; приклад, приклада, прикладом. Однак у тексті немає позначки про місце авторського наголосу, тому розподіл за значенням відбувається відповідно до контексту.

Префіксально–суфіксальні іменники чоловічого роду, які вживаються у поезії Володимира Сосюри, утворюють чотири акцентних типи.

Перший тип складають лексеми з нерухомим префіксальним наголосом у словоформах однини та множини. Він малопоширений у досліджуваному матеріалі: виродок, виродка; виродки, виродків, виродкам.

Другий акцентний тип становлять лексеми, що характеризуються нерухомим накореневим наголосом у формах однини та множини. У поезії Володимира Сосюри вони виступають з такими афіксами: 1) префіксами ви-, з-, за-, на-, о-, пере-, по-, при-, про-, роз-, с-, со-, су-, у-; 2) суфіксами  -ець, -ик-, -ок-: визвольник, визвольника;  визвольники, визвольників, визвольникам.

У третій акцентний тип об’єднуються слова з нерухомим суфіксальним наголосом у відмінкових формах однини та множини. Здебільшого в них акцентується не кінцевий суфікс, а той, що передує йому. Ці іменники мають префікси за-, по- та суфікси  -ов+ник-, -ян-, -им-,             -ун+ок-: побратим, побратима, побратиме; побратими, побратимів, побратимам, побратимами.

До четвертого акцентного типу увійшли слова, що мають суфіксальне наголошення у формі називного відмінка однини, яке в інших формах однини і множини переміщується на закінчення. Вони виступають з префіксами в-, по-, с- та суфіксами -ач, -ець: співець, співця, співцем; співцí, співцíв.

Більшість префіксально-суфіксальних іменників чоловічого роду вживається у поезії Володимира Сосюри з нормативним наголосом. Специфіка авторського неусталеного наголошування (а саме – конкуренція кореневого і суфіксального наголосу) виявляється в деяких лексемах другого та четвертого типів (звичай, звичаю, звичаїв, але - звичай, звичаю; посланець, рідше - посланець) і побутує не тільки у класичній та сучасній поезії, а й дотепер реєструється як варіантна у лексикографічних джерелах.

Суфіксальні іменники чоловічого роду складають найчисленнішу групу в поетичному мовленні Володимира Сосюри. З акцентуаційного погляду вони неоднакові і поділяються на чотири акцентних типи.

Перший тип утворюють суфіксальні іменники з нерухомим накореневим наголосом в усіх словоформах однини та множини: братик, братика, братиком; братиків.

Другий акцентний тип складають іменники, що характеризуються накореневою акцентуацією у словоформах однини, яка у множині змінюється на флексійну: батько, батька, батькові, батьком, батьку; батьки, батькíв.

До третього типу зараховуються іменники з нерухомим суфіксальним наголосом у всіх словоформах однини та множини. Більшість з них має в основі два суфікси, один з яких завжди акцентується: галичанин, галичанина; галичани, галичан.

Четвертий акцентний тип формують ті іменники, які мають суфіксальний наголос у формі називного відмінка однини, а в інших формах однини та множини – флексійний: ватажок, ватажка; ватажки, ватажкíв.

Наголошення іменників другого, третього і четвертого типів, засвідчених у поезії Володимира Сосюри, відповідає сучасній акцентній нормі. Переміщення наголосу з кореня на закінчення у лексемах другого акцентного типу зумовлюється дією загальної тенденції, яка почала викристалізовуватися в найдавніших пам’ятках української мови при акцентуванні непохідних іменників чоловічого роду. У нашому матеріалі це стосується лексем на позначення назв осіб: батько – батьки, дядько – дядьки.

Нерухома суфіксальна акцентуація іменників третього типу не є первісною і стабілізувалася  лише у сучасній українській мові. Наголошування слів, які складають четвертий тип, свідчить, що вони характеризуються акцентною усталеністю.

Натомість серед лексем, які утворюють перший тип, є такі, що характеризуються двояким наголосом у певних відмінково-числових формах: володар і володар, володарем і володарем; володарі, володарям. Подібне переміщення наголосу з кореня на суфікс і, відповідно, на флексію пояснюється тривалістю акцентуаційного розвитку української мови.

У другому розділі дисертації „Наголошування іменників жіночого роду” досліджені  особливості поетичної акцентуації непохідних та афіксальних лексем жіночого роду. Непохідні іменники поділяються на вісім акцентних типів.

Іменники першого акцентного типу характеризуються нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини та множини: акація, акацій; акації, акаціях.

До другого акцентного типу належать іменники з нерухомим флексійним наголосом у словоформах однини і множини: імла, імли, імлу, імлí.

До третього акцентного типу зараховуються слова, що мають нерухомий кореневий наголос в усіх словоформах однини і флексійний – у множині: шабля, шаблі і шаблí, шабель; шаблíв, шаблями.

Четвертий акцентний тип утворюють іменники, що мають кореневе наголошення у словоформах однини та в називному-знахідному відмінках множини, а флексійне – в інших словоформах множини: ніч, ночі, нíччю, у ночí, ноче; ночей, ночам, ночами, у ночах.

П’ятий акцентний тип складають слова з рухомим наголосом у словоформах однини і множини. У відмінкових формах однини вони вживаються з флексійним наголошуванням, крім знахідного відмінка, де наголос відтягується на корінь; у називному-знахідному множини побутують із кореневим акцентуванням, а в усіх інших словоформах наголошується закінчення: гора, гори, гору, горою; гори, гір, горам, горí, у горах і  у горах.

До шостого акцентного типу належить лексема вода, яка вживається у поезії Володимира Сосюри з рухомим наголосом у словоформах однини, зокрема флексійним акцентуванням у всіх відмінкових формах, крім знахідного, в якому наголошується корінь, та нерухомим кореневим – у множині: вода, води, водí, воду, водою; води, вод, водами, у водах, що є нормативним.

Сьомий акцентний тип утворюють іменники з нерухомим флексійним наголосом в однині та рухомим – у множині: брова, брови; брови, брів, бровами.

Восьмий акцентний тип становлять слова з нерухомим флексійним наголосом в однині та нерухомим кореневим – у множині: гроза, грози, грозу, грозою, при грозí; гроз, у грозах.

Найпоширенішими є перший та восьмий акцентні типи. Значна частина іменників зберігає давню акцентну парадигму, крім поодиноких фактів вагань наголосу, зафіксованих у певних словоформах однини та множини. Двояким наголошуванням характеризується у поезії Володимира Сосюри лексема туга: туги і туги.

Перехід до нерухомого кореневого типу спостерігається при вивченні наголосу відмінково-числових словоформ іменника вість: вíстей і вістей. Зафіксована варіантність зумовлюється версифікаційними особливостями вірша, зокрема потребою збереження рими.

Своєрідна акцентна специфіка властива лексемам хати і хати, церкви і церкви, шаблі і шаблí. Первинним для таких іменників є нерухомий кореневий наголос, який лише на українському ґрунті отримав опозицію у словоформах множини. Виникнення флексійного наголосу стало можливим внаслідок його вирівняння у множині за формою називного-знахідного відмінків множини і спричинилося до появи акцентних коливань у поезії та варіантного наголошування у лексикографічних джерелах. Поетична нестабільність наголосу в аналізованих творах пояснюється ритмомелодикою вірша, авторським римовідчуттям (зокрема, двояка акцентуація іменника церква у словоформах множини не підтверджена словниками).

Іменники, що утворюють другий, четвертий, п’ятий та сьомий акцентні типи, - малопоширені у поезії Володимира Сосюри і наголошуються відповідно до сучасної літературної норми, яка передбачає неусталеність наголосу (броню і броню), деколи зумовлену рухомістю акцентних парадигм (п’ятий акцентний тип): рука, руки, руку, рукою, у руцí; руки, рук, руками, у руках. Уніфікація наголосу за більшістю відмінкових форм множини тут неможлива через необхідність розрізняти словоформи у називному-знахідному відмінках множини і родовому відмінку однини.

Іменникам зима, сурма у поезії Володимира Сосюри властива акцентна подвійність: зиму і зиму, зими і зими, сурмою і сурмою, сурму і сурму. Словники подають нормативним їх накореневе наголошення, але флексійне теж не є порушенням літературної норми, оскільки воно дуже широко виступає в сучасній поезії (та й усному мовленні). Більшість інших лексем побутує в аналізованому матеріалі без акцентних вагань.

Префіксальні іменники жіночого роду поділяються на три акцентних типи.

Перший тип утворюють ті слова, що мають нерухомий наголос на префіксі у словоформах однини і множини: постать, постате; постаті, постатями.

Другий акцентний тип формують іменники, яким властивий нерухомий кореневий наголос в однині і множині: відплата, відплати, відплату, відплатою; відплати, відплат.

Третій акцентний тип складають префіксальні лексеми з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині: похвала, похвалою; похвали, похвал.

Найбільшу кількість іменників охоплює другий акцентний тип. Перший і третій – малопоширені. Це зумовлено тим, що в українській мові здавна діє тенденція до переміщення наголосу з префікса на корінь у префіксальних іменниках жіночого роду. Конкуренція префіксального та кореневого наголосів рідко спостерігається у поезії Володимира Сосюри: подруго і подруго. Здебільшого засвідчені у поетичному мовленні префіксальні лексеми першого та другого типів характеризуються нормативним наголосом.

Нерухома флексійна акцентуація у словоформах однини іменників третього типу іноді зазнає відхилень: пíтьма і пітьма, пітьмí і пíтьмі, які зареєстровані у лексикографічних працях. В аналізованому матеріалі така варіантність наголосу пояснюється авторською ритмомелодійною специфікою.

Префіксально-суфіксальні іменники жіночого роду поділяються три акцентних типи.

Перший тип утворюють лексеми, які у поетичному мовленні Володимира Сосюри характеризуються нерухомим префіксальним наголосом у словоформах однини: вигадка, вигадко; вигадками, вигадках.

Другий акцентний тип складають слова, що мають нерухомий кореневий наголос в однині й множині: околиця, околицю; околиці, околиць.

Третій акцентний тип формують іменники з нерухомим кореневим наголосом в однині та нерухомим флексійним - у множині: записка, записки, запискою; записки, записками.

Для більшості лексем, які виступають у поетичному вжитку Володимира Сосюри, властивий нерухомий наголос і відсутність акцентних вагань. Лише у поодиноких випадках, зокрема у наголошенні слова усмішка, спостерігається варіантна акцентуація: усмíшка і усмішка, історично зумовлена незавершеністю процесу переміщення наголосу з префікса на корінь, а також авторськими версифікаційними потребами.

Суфіксальні іменники жіночого роду, зафіксовані у поезії Володимира Сосюри, утворюють п’ять акцентних типів.

До першого типу належать слова з нерухомим наголосом на корені в усіх словоформах однини і множини. Найчастіше - це лексеми з суфіксами -к-, -ин-, -иц-: берíзка, берíзку; берíзки, берíзок, берíзками.

Другий акцентний тип формують слова з нерухомим суфіксальним наголосом у словоформах однини і множини. Він є найпоширенішим у поетичній практиці Володимира Сосюри: бабуся, бабусі, бабусею; бабусі, бабусь.

Третій тип складають іменники з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини і нерухомим флексійним - у множині: думка, думку, думко; думки, думкам, думок, думками, у думках.

До четвертого акцентного типу зараховуються слова з нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим суфіксальним – у множині: висота, висоти, висоту, висотí; висоти, висот.

У п’ятий акцентний тип об’єднують іменники, які характеризується нерухомим флексійним наголосом в однині і нерухомим кореневим у множині. Із суфіксальних лексем, що побутують у поетичних творах Володимира Сосюри, до цього типу належить слово дочка, двояка акцентуація якого зумовлюється ритмомелодійним малюнком фрази та впливом діалектного мовлення: дочка і дочка, дочки, дочку і дочку; дочок і дочок.

Найпоширенішими із зазначених акцентних типів є перший, другий і третій. Деякі іменники першого типу побутують у поетичній практиці Володимира Сосюри з подвійною акцентуацією: вулиці і вулицí, вулиць, вулицях; дíвчина і дівчина, дíвчину і дівчину, дíвчині і дівчині, дíвчино і дівчино; синява і синява, синяву і синяву, синяві і синяві. Переміщення наголосу з кореня на суфікс або на флексію у низці словоформ має авторський характер. Поет надає фразі стилістичного забарвлення, зберігає відповідний метр вірша.

Серед лексем другого акцентного типу у поезії Володимира Сосюри кількісно домінують ті, що мають суфікс -ин-. Вони характеризуються суфіксальним наголосом у всіх словоформах однини і множини відповідно до сучасної норми. Деякі з них у давнину виступали з акцентованим закінченням або коренем, що дотепер зумовлює двоякість у їх наголошенні та обґрунтовує дію тенденції до переміщення наголосу на суфікс і розрізнення за семантикою.

В аналізованих поетичних творах побутує лексема батьківщина, в якій наголос не служить засобом семантичної диференціації (батьківщина (вітчизна) - батьківщина (спадщина від батьків). Автор послідовно акцентує тільки суфікс - батьківщина.

Іменник музика характеризується двояким (кореневим і суфіксальним) наголосом: музика  і музика, музики і музики, музику і музику, але акцентно-семантичне розрізнення - музика (вид мистецтва тощо) і музика (музикант) - не спостерігається: „ Грай  музико, ридай моя рана...”, „...та слова заглушає музика...”, „...немов музикою ясною...”, „лийся ти музикою в жили огняні...”. Отже, суфікс наголошується частіше.

Іменникам із суфіксом -к- характерне переміщення наголосу у словоформах множини з кореня на флексію. Здебільшого вони вживаються з варіантним наголосом: гілки і гíлки, квітками і квíтками, книжками і книжками. Засвідчена подвійність є історично обґрунтованою: флексійне наголошування у цьому випадку є специфічним явищем української мови, яке найчастіше, конкуруючи з кореневим, побутує саме у поетичній практиці.

Абстрактні слова четвертого акцентного типу з суфіксами -ин-, -от-  функціонують у поезії Володимира Сосюри з нормативним наголосом.

У третьому розділі дисертації „Наголошування іменників середнього роду” розглядаються акцентні характеристики непохідних та афіксальних лексем середнього роду. За своїми структурними та акцентними ознаками вони одноманітніші порівняно з лексемами  чоловічого і жіночого родів.

У непохідних іменниках середнього роду виділяються чотири акцентних типи.

Перший тип складають такі слова, яким властивий нерухомий кореневий наголос в однині та множині: колíно, колíна, на колíні; колíнами, на  колíнах.

До другого акцентного типу належать іменники, з нерухомим кореневим наголосом в однині та флексійним – у множині: дíло, дíла; діла, ділами, у ділах.

Третій акцентний тип складають непохідні іменники, що мають кореневий наголос у словоформах однини, який у множині переходить на другий склад кореня: озеро, озера, озером, на озері, озера; озер, озерами, на озерах.

Четвертий акцентний тип утворюють іменники середнього роду з нерухомим флексійним наголосом в однині та кореневим – у множині: весло, весла, веслом; весла, веслами, на веслах.

Більшість лексем першого та другого типів уживається у поезії Володимира Сосюри з нормативним наголосом. Подвійна акцентуація слова болото (болота і болота) у формі множини  зумовлена авторськими особливостями ритмомелодики вірша.

Третій акцентний тип малопоширений. Однак словам, що складають його, властива специфічна акцентуація. Так, іменник дерево у словоформах множини характеризується двояким наголошуванням, що суперечить сучасній нормі: дерева і дерева, деревам і деревам, деревах і деревах. Найчастіше використовується флексійна акцентуація, яка має авторський характер: „Деревă зеленіють весною...”, „...і простягають руки деревă ...”, „шумлять весною деревă...”, „...цілує сонце дерева...”.

Аналогічне явище спостерігається при наголошенні слова дзеркало у словоформах множини: дзеркала і дзеркала, дзеркалах і дзеркалах. Варіантний наголос зумовлений специфікою авторської рими, а також впливом діалектного мовлення.

Іменники четвертого акцентного типу здебільшого побутують у поезії Володимира Сосюри з нормативним наголосом. Неусталеним наголошенням характеризується слово чоло, у якому спостерігається варіантний наголос у словоформах однини: чоло і чоло, чолом і чолом, на чолí і на чолі, використання якого обґрунтовується потребою збереження рими.

Префіксальні іменники середнього роду становлять один акцентний тип із нерухомим накореневим наголосом: безгомíння, у безгомíнні; безгомíнням. Вони характеризуються нормативним наголошуванням.

 Префіксально-суфіксальні лексеми середнього роду, що побутують у поетичній спадщині Володимира Сосюри, поділяються  на три акцентних типи.

До першого типу належать слова з нерухомим кореневим наголошенням в однині й множині: побачення, побаченню; побачень, побаченням.

Другий акцентний тип утворюють лексеми з нерухомим суфіксальним наголосом в однині й множині: поривання, поривань, у пориванні; у пориваннях.

Третій тип становлять іменники з нерухомим флексійним наголосом у словоформах  однини й множини: забуття, забуттí, забуттям.

Характерною особливістю наголошування префіксально-суфіксальних лексем середнього роду є відсутність акцентних вагань, зумовлених авторською версифікаційною потребою. В усіх акцентних типах простежується стабілізація наголосу, за винятком кодифікованої акцентної варіантності, зафіксованої у словоформах вбрання і вбрання. Вона пов’язана з їх діалектними особливостями, а саме - у південно-східних говорах закріплюється суфіксальне наголошування, а в південно-західних ніколи не наголошується суфікс, і наголос або залишився на префіксі, або переважно перемістився на корінь.

 Суфіксальні іменники середнього роду складають більшість з афіксальних утворень, які засвідчені у поезії Володимира Сосюри. Вони утворюють три акцентних типи.

Перший тип складають лексеми з нерухомим наголосом на корені у словоформах однини й множини: лíжко, лíжка, лíжку, лíжком; лíжок, у лíжках.

До другого акцентного типу належать слова з нерухомим суфіксальним наголошенням в однині й множині: бажання, бажань, бажанням; у бажаннях.

У третій тип об’єднуються іменники з абстрактним значенням, що мають нерухомий флексійний наголос в однині й множині: чуття, у чуттí; чуттíв, чуттям.

Найпоширенішими є перший і другий акцентні типи. Іменникам цих типів властиве послідовне збереження нерухомого наголосу, що відповідає нормі сучасної української літературної мови.

Акцентна варіантність спостерігається при наголошенні іменника серденько, який уживається як із кореневим, так і суфіксальним наголосом у відмінкових формах однини: серденька і серденька, що є нормативним явищем.

Суфіксальне наголошування лексеми дихання не є літературним: дихання, диханні, диханням, але воно часто вживається у поезії Володимира Сосюри.

Третій акцентний тип є найменш поширеним серед суфіксальних іменників середнього роду, але, як і обидва попередні, характеризується  відносно унормованою системою наголошення.

У четвертому розділі дисертації „Наголошування іменників pluralia tantum” висвітлено акцентуацію непохідних та афіксальних множинних лексем.

У поезії Володимира Сосюри вони складають найменш численну групу. Непохідні множинні іменники утворюють три акцентних типи.

Перший тип формують лексеми з нерухомим кореневим наголосом в усіх відмінкових словоформах: вíти, віт, вíтів, вíтами, у вíтах.

До другого акцентного типу належать слова, які характеризуються нерухомим флексійним наголосом у відмінкових формах: вуста, вуст, вустами, у вустах.

Третій тип складають іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах: двері, дверей, дверима, на дверях і на дверях.

Непохідні лексеми pluralia tantum першого та другого типів характеризуються  нерухомим наголосом і відсутністю акцентних вагань. Двояке наголошення спостерігається при вживанні деяких слів третього акцентного типу. Так, іменник двері виступає з подвійним наголосом у місцевому відмінку: на дверях і на дверях, що не відповідає сучасній нормі і зумовлено ритмомелодикою вірша.

Афіксальних іменників pluralia tantum у поезії Володимира Сосюри засвідчено вісім. Залежно від морфемної будови та способу наголошування вони утворюють один акцентний тип серед префіксальних множинних іменників та два акцентних типи – серед суфіксальних.

Нерухомим наголосом на корені в усіх відмінкових формах характеризується префіксальний іменник сходи: сходами, на сходах, що відповідає нормі сучасної української літературної мови.

Суфіксальні множинні лексеми поділяються на два акцентних типи.

Перший тип утворюють слова, що вживаються з нерухомим кореневим наголосом у відмінкових формах: радощі, радощів, у радощах.

До другого акцентного типу належить іменник санки, який побутує з рухомим наголосом у більшості відмінкових форм: санки і санки, на санках і на санках. Ця  варіантність виникла, на думку деяких акцентологів, під впливом флексійного наголошування у множині лексем типу книжка. У поезії Володимира Сосюри подвійний наголос пояснюється ритмомелодійною специфікою вірша: „На санках по бездоріжжю Полетіли ми ланами!”, „Мчав я на санках хлопчиськом маленьким”.

Отже, наголошування більшості суфіксальних іменників pluralia tantum відповідає сучасній  літературній нормі.

ВИСНОВКИ

1. Дослідження акцентуації іменників, засвідчених у поезії Володимира Сосюри, передбачає їх структуризацію та систематизацію за граматичними, морфемними та акцентуаційними ознаками, що дає можливість визначити їх акцентні типи.

2. Непохідні іменники чоловічого роду, утворюючи п’ять акцентних типів, здебільшого характеризуються літературним наголошенням. Значна частина слів (переважно односкладових) уживається з нерухомим кореневим наголосом у словоформах однини й множини. Невеликій кількості зареєстрованих лексем властиві акцентні варіанти, які зумовлені дією тенденції до акцентно-числового протиставлення і не завжди відповідають нормі сучасної української літературної мови і пояснюються індивідуальними особливостями функціонально-стилістичного навантаження, що є засобом відображення поетично-образного світу Володимира Сосюри.

            Непохідні іменники жіночого роду складають вісім акцентних типів. Їх наголошення найчастіше становить норму. Лексеми, що мають нерухомий флексійний наголос у словоформах однини та нерухомий кореневий - у множині (восьмий акцентний тип), характеризується двояким наголосом. Причина зазначених вагань зумовлена дією тенденції до вирівняння наголошування відмінкових форм не тільки в однині, але й у множині, в результаті чого в українській мові розвинулась акцентна варіантність, а також специфікою поетичної ритмомелодики та рими. Здебільшого авторське наголошення не суперечить нормі сучасного українського літературного наголосу, що свідчить про певну завершеність акцентних змін.

            Значна частина непохідних іменників середнього роду, що утворюють чотири акцентних типи, побутує в аналізованому поетичному мовленні із здавна розвинутою варіантністю в акцентуванні. Це явище зумовлене дією тенденції до акцентуаційного протиставлення форм називного-знахідного відмінків множини і родового відмінка однини, художньо-поетичними особливостями авторської версифікації, а також впливами діалектного мовлення. Більшість варіантів, засвідчених у досліджуваному поетичному мовленні (перший, третій, четвертий акцентні типи), є нормативними.

            Непохідні іменники pluralia tantum складають три акцентних типи. Лексемам першого і другого типів властиве нерухоме кореневе та флексійне наголошення, яке характерне всім словоформам і є нормативним. З варіантною акцентуацією побутують деякі множинні іменники третього типу, які історично мають рухомий наголос. Такі акцентні вагання пояснюються особливостями ритмомелодики вірша.

3. У префіксальних іменниках чоловічого роду подвійне наголошення спостерігається  у першому акцентному типі. Воно зумовлене переміщенням наголосу з префікса на корінь. Варіантне акцентування простежується також в іменниках інших типів (другий і третій), у яких зазначений наголос не був первісним. Засвідчена акцентна рухомість пояснюється історичними обставинами розвитку системи наголосу української мови, а саме – виникненням нового (кореневого) наголошення, а також своєрідністю авторської версифікації, особливостями семантичного навантаження наголосу, що не завжди відповідає літературній нормі.

Префіксальні лексеми жіночого роду, що побутують у поезії Володимира Сосюри, складають три акцентних типи. Більшості іменників (першого і другого типів) не властиві акцентні варіанти. Вони наголошуються відповідно до норми. Низці словоформ, що утворюють третій акцентний тип, характерна акцентна двоякість, а саме – наголошення кореня і флексії або префікса і флексії, зумовлене особливостями авторської ритмомелодики, специфікою рими. Засвідчена варіантність є унормованою.  

Префіксальні іменники середнього роду вживаються зі стабільним кореневим наголошенням, що відповідає літературній нормі.

Нерухоме акцентування (тільки префікса) властиве для префіксальних лексем pluralia tantum.

4.  Префіксально-суфіксальні іменники чоловічого роду  складають чотири акцентних типи. Більшість лексем наголошується відповідно до літературної норми, характеризуючись  уніфікованим наголосом. Виявлена акцентна двоякість (лексеми другого і четвертого типів) зумовлена специфікою авторської версифікації, а також рухомістю наголосу, яка вважається нормативною і дотепер спостерігається у сучасній українській літературній мові.

Поетичне наголошення префіксально-суфіксальних іменників жіночого роду не є однорідним. Низка лексем другого і третього акцентних типів у певних словоформах однини і множини засвідчується у поетичному мовленні Володимира Сосюри з двояким наголосом. Уживання варіантного наголошування зумовлене авторськими потребами: рима, ритмомелодика тощо. Така акцентуація вважається нормативною, оскільки процес стабілізації наголосу в цих типах не завершився. Решта слів, у тому числі й першого акцентного типу, характеризується усталеним наголосом, що відповідає сучасній українській літературній нормі.

Префіксально-суфіксальні іменники середнього роду, утворюючи три акцентних типи (префіксально-, коренево- та суфіксальнонаголошені), вживаються з нормативним наголосом в усіх відмінкових формах однини й множини. Зареєстровані випадки акцентної двоякості пояснюються ритмомелодійною специфікою побудови вірша.

Префіксально-суфіксальні іменники pluralia tantum малопоширені у поетичному мовленні Володимира Сосюри. Вони не утворюють акцентного типу, тому схарактеризувати особливості їх наголошування у відмінково-числовому аспекті  важко.

5. Суфіксальні іменники чоловічого роду об’єднуються в чотири акцентних типи. Лексеми другого і третього типів засвідчені з усталеним наголосом, який  відповідає нормі. При  наголошенні іменників першого і четвертого акцентних типів відзначено акцентну варіантність. У низці відмінково-числових словоформ простежується переміщення наголосу, зумовлене авторськими стилістичними особливостями та специфікою рими. Подвійне наголошування деяких суфіксальних іменників четвертого акцентного типу має історичне походження. У поезії Володимира Сосюри воно може пояснюватись певними версифікаційними обставинами, наприклад, потребою збереження ритмомелодійного малюнку вірша. Однак такий наголос не завжди є нормативним.

            Суфіксальні іменники жіночого роду вживаються у поезії Володимира Сосюри з неоднорідним наголошенням. Вони утворюють п’ять акцентних типів. З нормативним наголосом вживаються всі зазначені лексеми четвертого типу та деякі з тих, що складають другий. Виняток становлять слова, які семантично диференціюються за допомогою наголошування. Зареєстровані акцентні відхилення іменників інших типів пояснюються специфікою авторської версифікації. Так, у низці лексем засвідчено збереження подвійного наголошення в усіх відмінково-числових формах, природа якого зумовлена ритмомелодикою вірша, впливом діалектного (територіального) мовлення, особливостями рими. Подібна рухомість наголосу в межах розвитку акцентної системи може зумовлюватись дією тенденції до його уніфікації на певній морфемі, однак обставини авторського вибору саме такого наголошування не завжди можуть бути правильно визначені.

            Суфіксальні іменники середнього роду, утворюючи три акцентних типи, відзначаються нормативним наголошуванням більшості засвідчених лексем. У поодиноких випадках зафіксовано акцентну двоякість, авторський наголос, що найчастіше зумовлено ритмомелодикою вірша.

            Суфіксальні іменники pluralia tantum складають два акцентних типи і здебільшого наголошуються відповідно до літературної норми.

6. Більшість іменників усіх родів побутує в поезії Володимира Сосюри із наголошуванням, яке відповідає сучасній літературній нормі. Проведене дослідження підтверджує використання сучасних акцентних норм у поетичному мовленні та обґрунтовує закономірності становлення і розвитку системи наголошування сучасної української літературної мови.

---

Винницький В. М. Українська акцентна система... – С. 112.

Скляренко В. Г. Нариси з історичної акцентології української мови. – Київ: Наукова думка, 1983. – С.138.

Булаховський Л. А. Вибрані праці: У 5 –ти т. – Київ: Наукова думка, 1980. – Т. ІV. – С. 352.

Винницький В. М. Українська акцентна система... – С. 214.