МОВНЕ ПИТАННЯ В НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ДЖЕРЕЛАХ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано об'єкт, мету і завдання, методи, наукову новизну роботи, описано джерельну базу, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дослідження.    

Перший розділ "Науково-публіцистичні видання як джерело вивчення історії української літературної мови" охоплює кілька підрозділів. У ньому подано визначення мовного питання як об'єкта лінгвістичного дослідження, введено в науковий обіг новий фактичний матеріал, запропоновано розрізнення лінгвістичного та соціолінгвістичного аналізу мови преси, викладено погляди О.Потебні на мову й національну свідомість, висвітлено концепцію В.Вернадського про значення мовного питання в житті української нації кінця XIX – початку XX ст.

Питання зв'язку мови з національним самовизначенням, обґрунтування значення рідномовної освіти в ранньому віці розглядав О.Потебня. Вчений висловив думки про розходження структурно близьких мов, ектралінгвальні чинники самостійного існування мови. Ідеї О.Потебні були суголосні публікаціям у пресі початку ХХ ст., присвяченим відстоюванню української мови в школі, в університеті, в церкві. Пробудженню національної свідомості українців сприяла діяльність громад, зокрема Київської, яка видавала журнал "Киевская Старина". На сторінках журналу велась наукова дискусія про українську мову. Показово, що саме в цей час О.Потебня пише розвідку "Общий литературный язык и местные наречия", в якій фактично  закладено теоретичні основи обґрунтування літературної мови, виявлено характерні ознаки цієї мови та особливості її історичного формування. Зауважуючи, що поняття літературної мови і мови як сукупності говорів часто сплутуються, О.Потебня наголошував на важливості літературної мови, оскільки "думка, що виховується досвідом попередніх поколінь, який зберігається писемністю,… ускладнюється й удосконалюється значно швидше, ніж думка, яка живиться тільки усним переказом… Так само, як свідома думка неможлива без мови, так ще більше складна робота цієї думки неможлива без писемності". Літературну мову Потебня називає "середньою", однаково  прийнятною для носіїв різних говорів. Він пише: "Мови створюються і змінюються не теоретичними вигадками, а вживанням мов усних і писемних" (Потебня О. Общий литературный язык и местные наречия/ Мова. Національність. Денаціоналізація. – Нью-Йорк, 1992. – С. 123-138).

Стан мовного питання в Росії розглядав В.Вернадський, думки якого були суголосні теорії О.Потебні. Академік підкреслював, що в ХІХ ст. українська народність вже була чітко окресленою етнографічною індивідуальністю з національною самосвідомістю, тому всі спроби панівних держав перетворити українців як націю та їх мову на "етнографічний матеріал", будуть безрезультатними. Вчений підкреслює, що впродовж ХVІІ-ХVІІІ ст. Україна в складі Росії без рідномовної школи, свободи книгодрукування втрачала основи місцевого культурного життя.

Вернадський вважає, що саме на середину ХІХ ст. припадає період українського відродження, коли нація починає відстоювати свої права на вільне культивування народної мови у сфері шкільної освіти та літератури. Російський уряд сприйняв це як піднесення української національної самосвідомості й заборонив, передусім, друкування видань українською мовою, українське слово в театрі та освіті, тобто переслідувались будь-які вияви національної самосвідомості.

Для якомога швидшого розв’язання мовного питання як одного із чинників розвитку українського питання вчений накреслив конкретну програму практичних заходів у сфері публіцистики.

Друга половина ХІХ ст. характеризувалася численними заборонами на вживання української мови на теренах Східної України. У дослідженні проаналізовано працю С.Гогоцького (1863 р.) під назвою "На какомъ языкѣ слѣдуеть обучатъ въ сельскихъ школахъ Юго-Западной Россіи?", яка доводила безперспективність україномовного навчання для дітей селян. Автор виступає проти запровадження української мови в школах, називає українську мову так: областноѣ, малорусское нарѣчиѣ, холопский языкъ. Навчання мовою, яку Гогоцький вважає "польським жаргоном", лише збіднювало б, обмежувало інтелектуальний розвиток народу, не давало б можливості селянам торкнутися "вершин і глибин" російської мови – "языка выработаннаго, богатаго умственными произведеніями". Автор засуджує намагання "украинскихъ абетниковъ" (Куліша і Шевченка. – С.Я.) вивести "холопский язык" на рівень літературного.

  Полеміку підтримав і продовжив реакційними виступами в пресі професор Київського університету Т.Флоринський, який відстоював теорію недієздатності української мови, вважав її місцевим діалектом російської мови. Проти такої позиції великодержавних шовіністів на шпальтах "Киевской Старины" виступили В.Науменко, В.Антонович та К.Михальчук. Відстоюючи право українського народу на власну літературну мову (книжный малорусский язык), Науменко писав, що мовне питання – не лише науково-філологічне, а, передусім, соціальне і політичне питання. Учений говорив про "академічну свободу" щодо розвитку літературної мови. Відповідаючи на закиди Флоринського, Науменко доводив "українськість" таких слів: ґедзъ, вдача, кволий, нехтують, сурмачъ, помста, лементъ, вырій, велетень, навантажыты, керуваты та ін. У зв’язку з потребою культурного розвитку української народності Науменко часто звертався до поняття "культивування" книжної, літературної мови. Одну із своїх статей Науменко закінчує риторичним висловлюванням: "Мова людини – це дар Божий… Чи не гріх знищувати її руками людськими?" (КС, 1899, т.64).

Ґрунтовне наукове заперечення поглядів Флоринського знаходимо й у статті К.Михальчука "Что такое малорусская (южнорусская) рѣчь?", теж надрукованій у "Киевской Старине" (КС, 1899, т.66). Михальчук висвітлив неправильне й суперечливе використання термінів "мова" і "наріччя", які в науці не абсолютні, а відносні. Українська мова, на думку вченого, має власні фонетичні, граматичні й лексичні особливості. Михальчук відстоює функціонування літературної мови українського народу, для якого вона є рідною мовою. У Галичині ця мова вже здобула право на вживання в  шкільному, науковому й суспільному житті. Провівши лінгвістичний аналіз, розглянувши лексичні, граматичні й фонетичні особливості української мови, науково доводили її літературну спроможність філологи та історики.

В історії розвитку української мови період другої половини ХІХ ст. є важливим етапом формування писемної, книжної мови на народній основі, становлення літературних норм та розширення її функціональних можливостей. Цей період хронологічно збігався з часом національного самоусвідомлення, культурного відродження й інтелектуального піднесення українського народу.

У другому розділі "Висвітлення мовних питань в періодичних виданнях початку ХХ ст." проаналізовано появу реальних можливостей друкувати україномовні газети й журнали у Східній Україні після зняття заборон на друк.

Традиції газетної мови існували на той час лише в Галичині, тому редактори східноукраїнських видань використовували західноукраїнську мовну практику в наддніпрянській пресі. Відзначаємо правописну невпорядкованість, що зумовлювала суперечки між читачами та редакторами часописів. Показові статті С.Єфремова, Б.Грінченка, Т.Татарина та маловідомих авторів.

У статті "Відгуки з життя і письменства" (ЛНВ, 1907, т.38), викладаючи думки з приводу нестабільності функціонування україномовної преси, С.Єфремов полемізує з І.Нечуєм-Левицьким. Він висловлюється проти викидання з ужитку іншомовних лексем (партійний, з'їзд та ін.), заміни літери ї. Єфремов вважає, що в цілому мова наддніпрянських періодичних видань – це "звичайна мова, якою тепер у нас мало не всї пишуть", але читачі, які ще не визнали україномовну пресу, після таких "фільольоґічних турнірів" знову нададуть перевагу російській періодиці.

Історичний розвиток української мови довів, що філологічні погляди С.Єфремова були прогресивнішими, ніж погляди І.Нечуя-Левицького. У правописну систему 1907 року ввели початкове ї замість буквосполучення йі, іншомовні лексеми, відкинуті Левицьким, почали широко вживатися в мові у зв'язку з суспільно-історичними змінами.

А.Старицька-Черняхівська у трагічному жарті на одну дію "Муки Украінського Слова" (ЛНВ, 1907, т.40) влучно й образно описала правописний хаос періодичних видань, вкладаючи у зміст твору справжні факти, порушила питання про вживання західноукраїнської лексики в наддніпрянських виданнях, потребу використання архаїзмів, неологізмів, використання іншомовних слів (експропріяція, соціялізм, анархізм, шовінізм) за відсутності в лексичному складі мови власного українського відповідника. Авторка заперечувала вживання русизмів (торжественно, побіда), які нібито були зрозуміліші читачеві; наголошувала на потребі впорядкування синтаксису (крапки та притички); акцентувала увагу на виробленні єдиного літературного стандарту української мови для західноукраїнських та східноукраїнських регіонів ("Нам уживать ту мову тра, / Що по обох боках Дніпра"); дотримувалася поглядів Олени Пчілки, І.Нечуя-Левицького щодо якомога ширшого використання в періодиці загальнозрозумілої діалектної лексики ("Провінц'ялїзми красять мову…"); поділяла погляди С.Єфремова щодо оцінки правописних суперечок між видавцями та читачами ("Та залишіть ви цї балачки, / А то часопись піде рачки!").

Передусім А.Старицька-Черняхівська наголошувала на потребі всебічного використання української мови в різних суспільних сферах (науковій, публіцистичній, офіційно-діловій) і, як С.Єфремов та Б.Грінченко, вважала несуттєвим питання правопису на перших етапах функціонування україномовної періодики.

У часописі "Рада" йдеться про потребу україномовної церковно-релігійної літератури. Стаття "Лист про український Псалтирь" (РД, 1906, №11) містить емоційну реакцію дописувача, який, висловлюючи свої думки з приводу рідномовної літератури, запитує: "Де хто докоряє нам за нашу мову, але хиба не любить мати більше свою, як чужу дитину?" Аргументуючи потребу використання української мови в церковному вжитку, автор листа констатує: "Ми не розуміємо московської мови, що до неї силують нас. Тому двічі дорогий моєму серцю Псалтирь рідною мовою". На закінчення листа автор просить прислати україномовне видання Біблії: "Прошу вас, дуже прошу… коли б ви могли здобути мені Біблію моєю рідною мовою".