Журналістська діяльність Августина Волошина в контексті розвитку закарпатської преси

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, поставлено мету та основні завдання, розкрито зв’язок роботи з науковими програмами, зазначено джерельну базу, об’єкт, предмет, матеріал, наукові принципи й методи дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації. Також подаються відомості про особистий внесок здобувача, його публікації, апробацію й структуру роботи.

 У першому розділі – “Августин Волошин – журналіст, редактор, видавець” – аналізується джерельна база з досліджуваної проблеми, дається загальна характеристика А. Волошину на різних етапах його становлення й розвитку як журналіста, редактора, видавця.

У підрозділі 1.1. – “Сучасний стан дослідженості проблеми” – проаналізовано літературу, присвячену А. Волошину як визначному діячеві Закарпаття першої половини ХХ століття, з’ясовано, яку увагу дослідники приділяли його журналістській діяльності.

З ім’ям А. Волошина нерозривно пов’язаний практично весь суспільно-політичний та культурно-духовний процес краю перших чотирьох десятиліть ХХ століття, а тому ще за життя його діяльність і творчість привертали увагу дослідників.

Із приходом радянської влади на Закарпаття А. Волошин як один із найпомітніших національних діячів краю першої половини XX столiття зазнав політичних переслідувань, цькувань. Його ім’я на теренах колишнього Радянського Союзу або замовчувалося, або згадувалося виключно в негативному плані. Лише за кордоном у цей час з’являлися праці, переважно мемуарного характеру, у яких прямо чи опосередковано дослідники намагалися дати виважену, об’єктивну оцінку діяльності А. Волошина.

Із здобуттям Україною незалежності з’явилися широкі можливості для всебічного вивчення життя й діяльності А. Волошина, публікації його творів. Неослабність уваги до цієї постаті сьогодні підтверджують і матеріали зі всесвітньої мережі Інтернет. Загалом із публікацій наукового, публіцистичного, бібліографічного, мемуарного характеру, які побачили світ у різні часи й стосуються А. Волошина, насамперед привертають увагу праці М. Бращайка, В. Бірчака, В. Ґренджі-Донського, А. Штефана, П. Стерча, В. Шандора, А. Пекара, М. Вегеша, О. Мишанича, П. Чучки, Т. Беднаржової, В. Габора та деяких інших дослідників.

Із цих видань, витриманих у дусі історичної правди та наукового об’єктивізму, А. Волошин постає в основному як визначний закар­патський державний, політичний, громадський, церковний діяч, педагог, письменник. Про А. Волошина-видавця, редактора, кореспондента або не йдеться, або говориться недостатньо, переважно на рівні побіжних згадок, посилань чи передруків окремих публіцистичних праць, що не дає належного уявлення про його журналістську діяльність.

У підрозділі 1.2. – “Становлення журналіста” – досліджуються умови, за яких відбувалося формування А. Волошина як працівника друкованих засобів інформації, подається загальна характеристика його участі в пресі.

Творча спадщина Августина Волошина, опублікована в періодичних виданнях, є різноманітною. Так само багатогранним є весь журналістський шлях діяча. Аби дати йому належну оцінку в рамках означеної теми, у дослідженні розглянуто ті витоки, які власне й сприяли формуванню А. Волошина як умілого організатора й керівника періодичних видань, помітного майстра публіцистичного слова. Зокрема наголошується на його родинному вихованні, високих здібностях до навчання, знанні багатьох мов, педагогічній, церковній, літературній, науковій, громадській, політичній діяльності, на контактах із прогресивними діячами, у тому числі з журналістами, що проживали в Австро-Угорщині, Чехо-Словаччині, Галичині, у Західній Європі.

У дослідженні показано, що хоч А. Волошин і не мав жур­налістської освіти, його праця в часописах є широко­масштабною, плідною та професійною. Її формують такі складові, нерозривно пов’язані між собою:

– власне журналістські публікації в періодичних виданнях;

– праця на посаді керівника (редактора чи видавця) часописів;

– участь у розвитку видавничої справи, пов’язаної з журналістикою.

У розділі наголошується, що А. Волошин, з одного боку, видавав або редагував газети, журнали, збірники, календарі протягом тривалого часу, а також входив до складу провідних авторів публікацій, що були надруковані в цих та інших місцевих виданнях. На підставі такої діяльності з’являється можливість ґрунтовно оцінити роль журналіста в розвитку закарпатської преси першої половини ХХ століття. Крім того, з окремими часописами А. Волошин співпрацював час від часу, переважно як дописувач. Проте, досліджуючи вміщені в них публікації, характер зв’язків із колективами редакцій, журналістський портрет А. Волошина можна доповнити суттєвими деталями.

З огляду на сказане, періодичні видання, із якими пов’язана журналістська діяльність А. Волошина, також доречно виокремити за хронологічним, тематичним і типологічним принципом, відповідно до їх внеску в розвиток преси в цілому. Саме такий підхід і використано в дисертації. Загалом на теренах журналістики А. Волошин розкрив себе як талановитий журналіст, здібний організатор і керівник. Він був причетним до створення різних друкованих засобів інформації, а також співпрацював із багатьма газетами, журналами, збірниками, календарями-альманахами. Аналіз праці діяча в пресі дав змогу в хронологічному порядку встановити його зв’язок із наступними виданнями.

1. А. Волошин головним чином працював в Ужгороді, був редактором, видавцем, журналістом у таких часописах:

– духовно-літературний журнал “Листокъ” (1885 – 1903); уперше почав друкуватися саме в цьому виданні – 1892 року, а 1903 р. був один номер його редактором і видавцем після смерті відповідального редактора Є. Фенцика;

– газета “Наука” (1897 – 1914, 1919, 1920 – 1921); редагував і видавав у 1901, 1903 – 1904, 1911 – 1913 рр.; причетний до випуску в 1919, 1920 – 1921 роках;

– щорічний календар-альманах “Мhсяцесловъ”; друкувався, видавав і редагував щонайменше в 1902 – 1922 рр.;

– щомісячне книжкове видання “Поучительное Чтеніе” (1904 – 1905); редагував і видавав;

– додаток до “Науки” газета “Село” (1911); був редактором, видавцем і одним із головних авторів;

– книжкове видання “Читальня” (1913 – 1914); редагував і видавав;

– тижневик “Руська Краина” (1919); головний редактор;

– тижневик “Русинъ” (1920 – 1921), щоденник “Русинъ” (1923); входив до редакційних комітетів цих газет, часто в них друкувався;

– мiсячний орган “Крайового Кооперативного Союзу в Ужгороді” “Кооператива” (1921 — 1924); брав участь у створенні й випуску;

– духовний часопис “Благовhстник” (Ужгород, Хуст, 1921 – 1944); редактор-видавець у 1921 – 1925 рр. та автор ряду публікацій;

– газета “Свобода” (1922 – 1938); друкувався; у 1922 році був редактором-видавцем, у 1929 – 1933 рр. власником, у 1934 – 1937 рр. власником і видавцем;

– щоденник “Нова Свобода” (1938 – 1939); друкувався, входив до організаційного комітету;

– “Науковый зборник товариства “Просвhта” в Ужгородh” (1922 – 1938); один із ініціаторів його створення, членів редколегії й безпосередніх авторів;

– видання “Подкарпатский банкъ” (1922); готував до друку;

– “Доклад о дhяльности ужгородськоh греко-католицькоh пhвцо-учительскоh семинаріh” (1922 – 1938); упорядник і автор ряду матеріалів;

– ілюстрований журнал “Пчолка” (1923 – 1932); головний редактор у 1924/1925 – 1930/1931 рр.; головний і відповідальний редактор у 1928/1929 – 1930/1931 рр., один із найактивніших авторів; у 1926/1927 – 1928/1929 рр. часопис видавався товариством “Просвіта” в Ужгороді під керівництвом і редакцією А. Волошина;

– офіційний орган “Крайового Дружественного Союзу в Ужгороді” “Дружественный Вhстникъ” (1924 – 1938); відповідав за редакцію в 1927 – 1931 роках.

2. У різні роки А. Волошин співпрацював і з іншими часописами, а також [чи] друкувався в них. Мова про такі видання:

– щорічний календар-альманах товариства “Уніо”, який виходив під різними назвами (Ужгород, 1902 – 1932);

– календар “Просвhта” (Ужгород, 1923 – 1938);

– лiтературно-науковий і господарський мiсячник “Просвhта” (Ужгород, 1925);

– орган Хліборобської партії газета “Руська Нива” (Ужгород, 1920 – 1924);

– педагогічні часописи “Учитель” (Ужгород, 1920 – 1938), “Подкарпатска Русь” (Ужгород, 1923 – 1936), “Учительський Голос” (Мукачево, Ужгород, 1930 – 1938), “Наша Школа” (Мукачево, Ужгород, 1935 – 1938);

– “Недhля Русина” (Ужгород, 1923), ілюстрований недільний додаток до щоденної газети “Русинъ”;

– журнали для дітей “Вhночок для пфдкарпатскихъ дhточокъ” (Ужгород, Тячів, 1920 — 1927); “Наш Рфдний Край” (Тячів, 1922 – 1938);

– суспільно-політична газета “Українське Слово” (Ужгород, 1932 – 1938);

– “Альманах підкарпатських українських письменників” (Севлюш, 1936);

– “Урядовый Вhстникъ Правительства П. Р.” (Ужгород, Хуст, 1938), пізніше “Урядовий Вістник Правительства Карпатської України” (Хуст, 1939);

– “Бюлетень Пресової Служби Карпатської України” (Хуст, 1938 – 1939), що виходив українською, чеською, німецькою мовами під різними назвами.

3. Видання за кордоном та іноземними мовами, у яких з’являлися праці А. Волошина (у тому числі інтерв’ю з ним):

– у Празі: збірник “Podkarpatska Rus’”, “Ювілейний альманах Союзу підкарпатських руських студентів у Празі”, “Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі”, газети “Тribuna”, “Duсh novin” (“Дух новин”), “Наступ”;

– часописи угорською мовою “Gorцg Kathоlikus Szemple” (“Греко-католицький огляд”, Ужгород), “Uj Nemzet” (“Нова нація”, Ужгород); готував до друку щорічні звіти королівської греко-католицької обрядової співочої школи угорською мовою “Йrtesнtője” (“Вісті”; у 1917/1918, Ужгород);

– щорічний “Kalendar’ Prosvity sobranija greko-kath. cerkovnych bratstv...”;

– лондонське видання “The Slavonic and East Europian Review” (“Слов’янське й східноєвропейське ревю”);

– “Vpád mad’arských bol’śevikov na Slovensko v roku 1919” (“Напад угорських більшовиків на Словаччину в 1919 році”; Братислава);

– “Вістник українського товариства “Просвіта” в Загребі”;

– збірник “Podkarpatska Rus’” (Нью-Йорк);

– інтерв’ю з А. Волошиним побачили світ в американоруській газеті “День”, в англійському часописі “Tine Magazin”, чеській газеті “Лідове Новини”, у ряді німецьких часописів – “Гамбурґер Нахріхтен”, “Альгемайне Цайтунг”, “Франкішер Курір” (окремі назви часописів подано українською мовою, так, як вони вказані в архівних джерелах – прим. В. Т.).

Загалом працю А. Волошина як редактора, видавця й журналіста вдалося виявити в кількох десятках газет, журналів, збірників, альманахів. Таким чином, на фоні громадсько-політичної, церковної, науково-педагогічної, літературної діяльності участь А. Волошина в журналістському процесі Закарпаття протягом 40 років постає вагомою.

У досліджені зазначається, що автор свої друковані праці часто підписував не тільки власним прізвищем, а й псевдонімами, криптонімами. Серед них відомими є щонайменше 5: “Андрiй Верховинський”, “А. Иванович”, “А. И. В.”, “А. В.”, “В.”. Часто А. Волошин подавав до друку матеріали й без підпису. Тому процес ідентифікації його публікацій триватиме й у майбутньому.   

У другому розділі – “Августин Волошин в обстоюванні народовської преси” – з’ясовується внесок А. Волошина у формування й розбудову системи народовської преси, у становлення й подальший розвиток україномовних закарпатських часописів.

У підрозділі 2.1. – “Концептуальні засади розвитку крайової журналістики” – зазначається, що А. Волошин цілеспрямовано дбав про розвиток місцевих видань. У праці “Ко исторії нашого новинарства” він не тільки дав серйозну характеристику становленню й розвитку закарпатської преси середини ХІХ – початку 20-х рр. ХХ ст., а й визначив місце журналістики в суспільстві загалом та накреслив шляхи її існування як незалежної інституції.

На думку А. Волошина, газета – важливий фактор народного життя, свідок часу, в якому виходить. Її успіх серед читачів значною мірою залежить від мови спілкування з аудиторією. За висловом А. Волошина, часопис є “трубою”, здатною відобразити сподівання народу, вогнищем ідей, осередком солідарності кіл, інтереси яких захищає. Для успішної діяльності періодичних видань необхідна свобода. Запорукою в розвитку “новинарства” є народна свобода.

А. Волошин брав участь у діяльності Товариства письменників, журналістів і митців Закарпаття, послідовно й цілеспрямовано підбирав та згуртовував довкола себе професійні кадри, розвивав зв’язки з прогресивними журналістами краю, інших регіонів України й зарубіжжя, за допомогою різних заходів і форм заохочував читачів до співпраці з виданнями, приділяв увагу розвиткові радіомовлення.

Свідченням неослабної уваги А. Волошина до засобів інформації є значна його увага до розвитку реклами як вагомого джерела утримання часописів, постійне пропагування на шпальтах видань народовської періодики, численні публікації про розвиток журналістики, поліграфічної бази. Чимало з цих публікацій (зокрема такі, як “На порозі 8-го річника “Пчілки”, “Про читання урядових часописів”, “Руська щоденна газета” та ін.) належать перу самого журналіста. Він порушував питання розвитку преси також в епістолярній спадщині.

Періодику, за А. Волошиним, необхідно читати постійно й системно. Це легка, доступна й генеруюча форма світоглядного само­вдосконалення особистості, тому вплив преси на краян має бути якомога частішим. Існування щоденних видань журналіст вважав одним із найбільш визначальних факторів у політичній боротьбі. Не випадково, коли А. Волошин перебував на чолі влади Кар­пат­ської України, тобто в 1938 – 1939 рр., то підтримував і офіційні органи уряду Карпатської України – “Урядовий Вістник...” та “Бюлетень Пресової Служби Карпатської України”.

Часто в часописах, які редагував та видавав А. Волошин вміщувалися передруки або огляди, у яких повідомлялося, як зарубіжні видання висвітлюють життя в краї, Україні, на планеті загалом. Публікувалися в місцевій пресі також враження від перебування на Закарпатті зарубіжних журналістів. Читач у такий спосіб долучався до європейського та світового інформаційного простору, з різних джерел міг черпати й порівнювати оперативну та актуальну подієву інформацію.

У підрозділі 2.2. – “Організація газетно-журнальної справи на Закарпатті” – аналізується участь А. Волошина в розвитку друкарської справи, розглядається підтримка й розбудова ним різних типів видань.

Особливою є заслуга А. Волошина в створенні 1902 р. на основі “Общества св. Василія Великого”, яке тривалий час було єдиним культурним осередком українців на Закарпатті, акціонерного товариства “Уніо”. У його системі тривалий час функціонували книгарня й друкарня. “Уніо” задовольняло потреби місцевого населення в часописах, підручниках, різнотематичних брошурах, церковних книжках, що відіграли важливу роль у морально-релігійному та національно-патріотичному вихованні краян. Значною мірою завдяки зусиллям А. Волошина та на його кошти вдалося створити видавництво “Пчілка”.

З-поміж часописів виділено газету “Наука”, яку А. Волошин очолив на початку ХХ ст. і яка стала по-справжньому першим етапним виданням у журналістській біографії діяча. Це видання протягом багатьох років була єдиним українським періодичним засобом інформації в краї. В умовах асиміляторської політики угорської влади газета виконувала важливі просвітницькі функції й намагалася пробудити закарпатоукраїнців від історичного сну. Таку ж місію здійснював і додаток до “Науки” газета “Село”, прагнучи підвищити освітній рівень селян і викликати патріотичні почуття.

На прикладі газет “Руська Країна”, “Свобода” та “Нова Свобода”, які стали продовженням “Науки”, відтворено якісно новий етап у журналістській діяльності А. Волошина. Чітка українська орієнтація, різноманітні матеріали на захист інтересів народу, його мови, культури, господарства найбільш повно характеризують продовження тих традицій у названих часописах, які журналіст започаткував іще на початку своєї творчої діяльності.

Для посилення впливу на маси силою друкованого слова паралельно з виданням газет А. Волошин узявся за випуск календарів і збірників. Особливо важливу роль у справі поширення знань, кращих зразків писемно-культурної спадщини, християнських цінностей та утвердження національної свідомості серед місцевого населення відіграли “Місяцеслов”, календар-альманах товариства “Уніо”, календар “Просвіта”, “Науковий збiрник товариства “Просвiта” в Ужгороді”.

Важливого значення А. Волошин надавав фаховим виданням. Особливо для вчителів, які, вважав журналіст, є головними постатями у справі виховання молодого покоління. Завдяки спільній плідній праці багатьох діячів у краї вдалося створити цілу систему фахових видань для вчителів патріотичного спрямування: “Учитель”, “Підкарпатська Русь”, “Наша Школа”, “Учительський Голос”... А. Волошин всіляко сприяв цьому процесові.

Разом із учительством ще однією впливовою силою на Закарпатті було духовенство. З патріотично налаштованою його частиною А. Волошин прагнув поширювати в масах власні погляди, християнські ідеали, греко-католицьку віру, використовуючи для цього духовну газету “Благовістник”. З цією ж метою журналіст готував до друку “Доклад о діяльности ужгородської греко-католицької півцо-учительської семинарії” (1922 – 1938).

У своїх публіцистичних працях А. Волошин значну частину журналістської уваги приділяв молоді, у якій вбачав майбутнє держави. Тож не дивно, що за активних його зусиль виходив журнал “Пчілка”. Значна частина підростаючого покоління того часу виховувалася на цьому журналі. Місячник поширював знання, патріотичні почуття, був однією з основних трибун у реалізації завдань, покладених на просвітянський рух.

“Пчілка” найбільше вміщувала вірші, невеликі прозові твори художнього характеру, а також пізнавальні науково-популярні статті, замітки, ребуси, задачі, загадки, поради. На прикладі цього часопису слід констатувати, що А. Волошин важливу увагу приділяв не тільки змісту, а й оформленню видань. Не дивно, що “Пчілку”, за численними даними, читало від 40 до 50 тисяч осіб різного віку. Особлива заслуга цього журналу полягає в тому, що він об’єднав літературні й науково-педагогічні сили Закарпаття, через кращі здобутки української літератури пропагував національну свідомість. Так само А. Волошин схвалював вихід журналів для дітей “Віночок для підкарпатських діточок” та “Наш Рідний Край”, у яких друкувався.

Загалом аналіз взятих для розгляду закарпатських україномовних часописів показує, що майже в половині з них А. Волошин систематично друкувався, відігравав провідну роль як редактор чи видавець. У розділі досліджено, що так само в 20-ті роки ХХ ст., коли в краї активно розвивалася місцева періодика, А. Волошин був пов’язаний приблизно з половиною з майже двох десятків україномовних видань, які виходили в Ужгороді. Уміння об’єднати в одному часописі відомих журналістів, актуальність тем, що порушувалися на шпальтах, постійна праця над удоско­наленням зовнішнього вигляду газет, журналів, календарів, – усе це робило їх популярними серед широкого кола читачів.

Слід відзначити вагомий внесок А. Волошина в розвиток та підтримку місцевих суспільно-політичних, книжкових, педагогічних, молодіжних, релігійних, партійних, просвітянських, економіко-господарських часописів, періодичних видань газетно-журнального, книжкового, календарно-збірникового (альманахового) типу. За безпосередніх зусиль А. Волошина з’явилася перша щоденна по-справжньому українська газета на Закарпатті – “Нова Свобода”. Діяч продовжив розпочату О. Духновичем справу заснування крайової журналістики й доклав значних зусиль до створення системи закарпатської преси, що сформувалась у 20 – 30-і роки ХХ століття й стала унікальним явищем в історії української журналістики.

У третьому розділі – “Особливості публіцистики Августина Волошина” – досліджуються публіцистичні твори автора, вміщені в пресі, його внесок як публіциста в розв’язання злободенних суспільних проблем. Ідеться про А. Волошина як про майстра слова з глибоким науково-публіцистичним мисленням. Відзначається вміння журналіста під кутом національних і християнських інтересів аргументовано впливати на читача, правдиво відображати дійсність, оперативно реагувати на важливі події в краї, дохідливою мовою, втіленою у різні жанрові форми, вислювлювати свої думки, ідеї.

У підрозділі 3.1. – “Утвердження національної ідеї засобами періодичних видань” – простежується використання А. Волошиним преси у справі національного пробудження, в обстоюванні українських інтересів.

Домінантою політичних переконань А. Волошина був захист національної ідеї на християнських засадах за складних історичних умов – у добу чужоземного поневолення й ворожої пропаганди. Через захист рідної мови, культури, пропагування української символіки, кращих здобутків вітчизняної літератури, у першу чергу творчості Т. Шевченка, через дискусії з ідеологічними опонентами А. Волошин намагався піднести національну свідомість земляків. Журналіст узяв активну участь у мовній дискусії, що розгорнулася на Закарпатті в 20 – 30-х роках ХХ ст., і рішуче виступив на захист українства в краї на фоні спроб русифікації, мадяризації й чехізації місцевого населення. Зокрема сказане ілюструють такі праці А. Волошина, як “О письменном язиці підкарпатських русинів” (1923), “Исторія повторяется”, “Українська іредента?” (1934), “Славянизм і наш народний культурний напрям” (1936), “Примітки на “Меморандум”, публікований в “Рус. Н. Голосі” 18.ХІІ.1937” (1937) та ін.

Численні друковані виступи на захист українства, пропагування єдності між земляками в часописах “Свобода”, “Пчілка”, календарі-альманасі “Місяцеслов” та інших виданнях свідчать, що А. Волошин відводив пресі провідну роль у політичній боротьбі й різними методами відстоював народний характер журналістики, яка б захищала інтереси всіх громадян. При цьому він толерантно ставився до представників інших національностей, віросповідань, але був непримиренним до проявів більшовицької та фашистської ідеологій, протидіяв їх розповсюдженню в краї. А. Волошин одним із перших на Закарпатті через пресу сміливо й відкрито розповідав про політичні репресії та голодомор в Україні, засудив спроби втручання Польщі та інших сусідніх держав у внутрішні справи України.

У підрозділі 3.2. – “Проблематика публіцистики автора” – розглянуто коло питань, які А. Волошин виносив на публічне обговорення. Проаналізовано добір фактичного матеріалу, його інтерпретація в контексті доби, відзначено актуальність постановки проблем, широкий діапазон загального та фахового досвіду, висока ерудиція й глибина мислення публіциста.

На основі аналізу друкованих у часописах праць А. Волошина досліджується політико-економічна, соціально-побутова, релігійна, педагогічна, духовно-культурна проблематика. Журналіст на шпальтах видань найчастіше закликав шанувати національні та християнські традиції, до об’єднання патріотичних сил в обстоюванні інтересів народу, пропагував створення кооперативних товариств, виступав на захист рідної мови, за розвиток шкільництва, порушував інші важливі питання. Чимало його праць були присвячені кращим громадсько-культурним діячам краю.

А. Волошин самобутньо порушував тему участі священиків у політичній діяльності. На думку автора, приватна побожна справа не сумісна з політикою, проте коли йдеться про захист народу, його культури, інтереси церкви, то священики в цих процесах повинні брати участь. А. Волошин вважав, що покращити життя земляків можна, озброївшись економічними та юридичними знаннями. У зв’язку з цим журналіст чи не найбільше уваги приділяв освітянській темі: від розробки навчальних програм, підручників, моделей виховання до забезпечення навчальних закладів високопрофесійними й патріотичними кадрами. Автор у висвітленні педагогічної проблематики посилався на власний і європейський передовий досвід, наполягав на реформуванні галузі, створенні вищих навчальних закладів.

У дослідженні підкреслюється, що патріотична налаштованість кращих статей А. Волошина, таких, як “Брест-литовська політика” (1923), “Горожанство” (1925), “Бесіда на анкеті о шкільній реформі” (1929), “Демократія Шевченка (Чи був Шевченко марксистом?)” (1934), “Наш націоналізм” (1935), “До питання язикового провінціялізму” (1935), співзвучна з духом творів провідних українських публіцистів того часу, зокрема Д. Донцова, В. Липинського, М. Шаповала, М. Грушевського. Це ще раз доводить нерозривність українців різних етнорегіонів у прагненні відстоювати право свого народу на самовизначення та дати йому самому вибрати шлях розвитку в історії.

У підрозділі 3.3. – “Жанрово-стильові особливості журна­ліст­ської творчості А. Волошина” – охарактеризовано авторський твор­чий стиль А. Волошина, його мову, прийоми та засоби, які публіцист використовував для посилення дієвості й ефективності виступів у пресі.

Проаналізовані публікації А. Волошина дають підстави твердити, що журналіст найбільш плідно розкрив себе в аналітичних жанрах, вдало готуючи до друку насамперед різні види статей. Із них слід виділити проблемну, передову, полемічну статті. Вищеказане ілюструють такі публікації, як “Демократична шкільна система...” (1928), “Гаслова політика (також відповідь “Неділі”)” (1937), “Хто винен?” (1938). Водночас А. Волошин писав коментарі, кореспонденції. За потреби уміло використовував художньо-публіцистичні та інформаційні жанри. Особливо вдавалися автору нарисові форми, зокрема історичний та етнографічний нариси, зарисовки, а також оповідання та замітки. У пресі А. Волошин часто давав інтерв’ю, використовував листи, жанри усної публіцистики, у першу чергу промови.

У розділі відзначається вміння А. Волошина вести полеміку, працювати з фактами, застосовувати науковий і публіцистичний стилі, аргументацію, проводити аналіз і на його підставі формувати висновки. Для публікацій автора характерний простий стиль, намагання розкрити тему вже з самого початку розповіді. З метою емоційного підсилення виступів у пресі публіцист успішно вико­ристовував різні типи заголовків, діалектну лексику, порівняння, епітети, алегорію, іронію, перлини народної мудрості тощо.

На прикладі праць А. Волошина простежується розвиток україн­ської мови на Закарпатті – від “язичія” до літературної. А. Волошин був одним із перших у краї, хто активно почав вживати живу народну мову. Кращі публікації журналіста засвідчили високу публіцистичну вартість і ставлять його в ряд найпомітніших місцевих газетярів першої половини ХХ століття.

ВИСНОВКИ

У дисертації вперше здійснено спробу комплексно дослідити журналістську діяльність Августина Волошина в контексті розвитку закарпатської преси, яка в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, а потім у 20 – 30-х роках в особі народовських видань активно включилася в процес національного відродження й стала трибуною народного волевиявлення в прагненнях закарпатців здобути свободу й право на власну долю під прапором української державності.

Зібрано й узагальнено матеріал, який відображає цілісну картину журналістської діяльності А. Волошина. Зокрема введено в наукове користування інформацію з малодосліджених і недосліджених першоджерел.

У дисертації з’ясовано, що безпосередньо в становленні А. Волошина як журналіста вагому роль відіграли родинне виховання, високий рівень освіти, особлива схильність до літературної та наукової практики, зв’язки з Галичиною, знайомство з угорськомовними, чеськими, словацькими періодичними виданнями. Крім того, значний вплив на співпрацю з часописами здійснили активна професійна (як педагога, священика), громадська (особливо участь у просвітянському й кооперативному рухах) та політична діяльність (у якості партійного лідера, прем’єр-міністра й президента Карпатської України).

У результаті аналізу першоджерел установлено контакти А. Воло­шина з-понад 30-ма україномовними періодичними виданнями. З більшістю цих часописів журналіст співпрацював систематично або на постійній основі як активний дописувач, кореспондент, редактор, видавець, власник. Переважно це ужгородські газети, журнали й календарі-альманахи. Крім того, праці А. Волошина (включаючи інтерв’ю з ним) друкувалися щонайменше в 20 часописах, збірниках, які виходили іншими мовами й за кордоном. Журналіст доклав вагомих зусиль для того, щоб на Закарпатті функціонували україномовні суспільно-політичні, педагогічні молодіжні, релігійні, партійні, просвітянські, господарсько-економічні часописи. Велика заслуга діяча в розвитку газетно-журнальних, альманахових і книжкових видань, календарів, щоденної преси, друкарства.

У дисертації на підставі понад 300 публікацій А. Волошина (половина з них знайшла відображення в списку літератури) було вивчено публіцистичну спадщину автора в структурному, функціона­льному, тематичному й жанровому аспектах. Аналіз уміщених у пресі матеріалів дає підстави твердити, що в тематиці творів А. Волошина домінують проблеми політики, економіки, культури, освіти, релігії, історії. Він писав доступною для краян мовою, яка пройшла шлях становлення від місцевої говірки до тогочасної української літературної норми.

Публіцист збагатив місцеву пресу різноманітними жанрово-стильовими формами подачі публікацій. Особливо розкрив себе в аналітичній групі жанрів. Найбільш досконало А. Волошин писав передові, полемічні й проблемні статті. Він створював матеріали на основі патріотичних і християнських переконань, оперативно й компетентно відгукувався на проблеми свого часу. Уміння глибоко досліджувати тему, виважено форму­лювати думку, оперувати фактами, відбирати, систе­матизувати, аналізувати й впливово подавати зібраний матеріал, високий рівень документалізму, аргументованість, – усе це підтверджує неабияку майстерність А. Волошина як публіциста. Він використовував вагомий мовностильовий арсенал впливу на аудиторію (різні типи заголовків, тропи, діалектну лексику, перлини народної мудрості). Поєднання автором наукового й публіцистичного стилів, ерудованість, виваженість і наполегливість у веденні полеміки з опонентами дають підстави твердити, що публіцистиці А. Волошина властивий високий ступінь інтелектуальності, професіоналізму.

Опрацювання дисертаційної теми переконує, що публіцистична спадщина А. Волошина залишається злободенною й досi. Вона порушує вагомі суспільні питання, вчить захищати інтереси власного народу. Своїми кращими публіцистичними працями А. Волошин зумів вийти на загальноукраїнський рівень і залишився в історії вітчизняної періодики як один із найпомітніших представників крайової преси.