Мова українських перекладІВ І. МАцинського : Язык украинских переводов И. МАцинского

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, сформульовано мету та завдання, охарактеризовано методи, аналізовані тексти, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, їх апробацію, визначено особистий внесок здобувача.

У першому розділі “Шлях І. Мацинського до української літературної мови та українських перекладів поезій словацьких романтиків” простежується життєвий і творчий шлях відомого українського письменника і науковця Словаччини І. Мацинського, вказуються причини його пізнього переходу на українську літературну мову та причини звернення до перекладу творів представників штурівської ґенерації романтиків Я. Ботта, Я. Краля, С. Халупки, А. Сладковича.

Другий розділ “Лексико-семантична відповідність українського тексту” складається з 7 підрозділів. У ньому, зокрема, розглядаються особливості відтворення І. Мацинським назв реалій, онімів, символів, традиційних епітетів і порівнянь, усталених виразів тощо на предмет їх відповідності/невідповідності нормам української літературної мови. З’ясовуються також причини вживання старослов’янізмів, русизмів, словакізмів, діалектних та розмовних слів в українському тексті. Пропонуються власні способи вирішення проблемних моментів. Розділ доповнюють 4 таблиці.

У третьому розділі „Граматична відповідність українського тексту” простежується адекватність основних граматичних категорій (роду, числа, відмінка, видових форм тощо) та їх вираження засобами української мови. Розглянуто випадки авторського словотворення і формотворення, що не завжди себе виправдовує, бо призводить до ненормативних слововживань. Один з підрозділів „Особливості відтворення незв’язаних словосполучень” присвячений питанню норми словосполучення в мовній системі. Проаналізовані випадки засвідчують: І. Мацинський не завжди відчуває стилістично-смислову несумісність окремих понять, чого немає в інших перекладачів, що народилися, жили й творили на Україні.

Четвертий розділ “Фонетична відповідність українського тексту” складається із трьох підрозділів. У першому підрозділі “Словесне і ритмічне наголошування” розглядаються випадки, пов’язані з розбіжністю словесного і ритмічного наголосів, що призводить не тільки до немилозвучності, але й руйнує смислову архітектоніку тексту (наприклад, ритміка вимагає плачý замість необхідного плáчу). У другому підрозділі „Дотримання часокількості” йдеться про порушення розміру через невдале чергування звуків і-й, у-в, про підсвідомий вплив на автора словацької силабіки та про особливість словацької мови – збереження складотворних “р” і “л”, які відсутні в українській літературній мові. Третій підрозділ “Відтворення фоніки” складається з чотирьох пунктів “Римування в українському тексті”, “Дотримання правил чергування фонем”, “Надлишковості в українському тексті”, “Передача строф, стилізованих під народну пісню”. Простежуються та пояснюються причини зловживання русизмами, діалектизмами тощо при підборі рим, порушення правил чергування звуків української мови, нагромадження тексту небажаними тавтологіями, надуживанням тих самих слів, про руйнацію народнопісенного тексту через введення лексем книжного походження (кольоровість, пражить тощо).

У “Висновках” узагальнено результати дослідження, з яких найголовнішими є:

1. Іван Миколайович Мацинський (1922-1987) належить до найбільш плідних і талановитих постатей української культури повоєнної доби у Східній Словаччині. Його муза розвивалася разом з піднесенням усієї літератури українців тодішньої Чехословаччини. Митець народився в українській родині, що спілкувалася лабірською говіркою лемківського говору. Внаслідок тривалого культурно-політичного та економічного відокремлення лемків від решти українського народу їх говір розвивався ізольовано від інших говорів української мови, а тому багато хто з уродженців Східної Словаччини, як і І. Мацинський, не вважали себе українцями. Закінчивши державну середню школу в Меджилабірцях, де паралельно викладалося російською й словацькою мовами, Греко-католицьку російську семінарію в Пряшеві й Вище політичне та соціальне училище в Празі (в час, коли друзі, однокурсники із семінарії вже навчалися у вузах України), І. Мацинський був непохитно переконаний, що є росіянином (карпаторосом). Відповідно й перша власна книжка поезій “Белые облака” (1949) та збірка перекладів “Антология словацкой поэзии” (1953) були російськомовними.

         2. У 50-х роках більшість митців Східної Словаччини почала писати українською мовою, однак І. Мацинський все ще залишався вірним своїй русофільській орієнтації. Знайти правильний життєвий і творчий шлях йому допомогли, передусім, українські письменники Пряшівщини (особливо Ф. Лазорик), українські та чеські емігранти (поети, вчені, освітяни Зореслав, В. Гренджа-Донський, Ярослав, Микола і Марія-Лібуша Неврлі, Є.Ф. Коровай та ін.), а також досить скептична оцінка його російськомовних віршів відомими російськими митцями (Б. Полєвой). Виходець із лемківської родини, що з дитинства засвоював словацьку, російську та чеську, І. Мацинський у 32-річному віці береться за вивчення української літературної мови. Однак підтвердження усвідомлення себе не просто україномовним, а істинно українським письменником знаходимо аж у третій поетичній збірці “Карпатські акорди” (1962). Саме у ній уперше зазвучав потяг митця до української культури в цілому, відчулося осмислення спільності свого “малого” до загальнонародного “великого”. Свідченням цьому є й подальша перекладацька діяльність І. Мацинського.

3. Після революційних подій 1968 року І. Мацинський потрапив під удар офіціозу. З того часу й до самої смерті (1987) він самовіддано працював над українськими перекладами поезій словацьких романтиків й підготував до видання чотири збірки – вибране з доробків Я. Ботта “Досвітні ватри” (1981), С. Халупки “Провесни сонячний неспокій” (1984), Я. Краля “Орлами сизими підспіване” (1987), А. Сладковича “Вибрані твори” (1989).

         4. Здобутки митця високо оцінено й у Словаччині, і в Україні: він є двічі Лауреатом літературної премії ім. І. Франка в галузі художнього перекладу. Говорити нині про якусь особливу перекладацьку школу І. Мацинського немає підстав. Він учився переважно в російських, словацьких, чеських, а згодом – в українських класиків перекладу й у своїй роботі, судячи з рівня його доробку, переживав semper tiro. Крім того, І. Мацинський працював над перекладами тоді, коли ще не було навіть укладено “Словацько-українського словника” (він вийшов аж у 1985 році), не кажучи вже про інші види словацько-українських словників.

         5. Аналіз українського тексту в порівнянні з першотвором засвідчує, що І. Мацинський намагається досить адекватно (72% із 200 випадків) відтворити словацькі реалії мовою-реципієнтом. Однак словацьке мовне середовище (транслітерація лексем бача, одземок тощо без жодних роз’яснень у примітках, очевидно, з розрахунком на на їх наявність в українській мові), пресинг існуючих уже російських перекладів (невдалий підбір еквівалента столиця подібно до російського “столица” при наявності точних відповідників “жупа”, “округа”; неточна передача слова cisár, тобто “цісар”, “кесар”, “кайзер”, відповідником цар тощо) та недосконале володіння українською літературною мовою  (передача лексеми onuče загальником дрантя замість відповідного “онучі”, лексеми drumblence новотвором друмбля замість відповідного “дримба” тощо) часто були на заваді грамотному і точному оформленню українського тексту.

         6. Особливо актуальним і не менш проблемним у І. Мацинського є питання відтворення власних назв. Точні відповідники в його доробку складають 63% (із 200 випадків). При передачі онімів, уживаних словацькими романтиками, етнокультурний взаємовплив проявився, передусім, у тому, що І. Мацинський, не знаючи досконало норм передачі іншомовних власних назв українською мовою (оронім Spiš передає то як Спіш, то як Спиш; Batu трансформує в Батухан, очевидно, за аналогією до “Чінгісхан” замість відповідного “хан Батий” тощо), підсвідомо йде то за українською (Jánošík – Яношик, Hanín – Ганин), то за російською (Turcia – Турція замість “Туреччина”) традиціями, а в окремих випадках навіть вдається до перекладуваності онімів (Demitr – Митро, Jakub – Яків).

7. Передача символічного пласту словацької лексики, традиційних для романтичного твору епітетів, порівнянь тощо вимагає досконалого знання національно-культурного контексту першотвору, тонкого чуття мови оригіналу, вродженої інтуїції. Вдалі відповідники в доробку І. Мацинського складають більшість – 57% (із 200 випадків). Найточніше перекладач відтворює символіку чисел та кольорів. Важче дається перекладачеві відтворення словацьких символічних казково-баладних словосполучень – формул, які, однак, надзвичайно близькі до українських, і підшукати їм відповідник неважко. І. Мацинський ніби навмисне уникав такої подібності, чим і спричинені деякі невдачі в українському тексті (bystrý sokol – сокіл кмітливий, od tisíc vekov – давно, od mora do mora – скрізь). Добре справляється І. Мацинський з відтворенням космічної символіки. Легше йому дається підшукати еквіваленти до світлової символіки (čie e mraky – чорні хмари), важче – передати астральні символи. Наприклад, найбільш типовий, широко вживаний романтиками (і словацькими, й українськими) епітет до всіх небесних світил – "ясний" І. Мацинський усіляко оминає (jasná noc – прозора ніч, jasné zore – чудові зорі, jasný mesiac – світлий місяць тощо). Символіку чисел І. Мацинський намагається витримати. Однак число “тринадцять” усе ж оминає, через що словацька народна приказка svet naúčí do trinástej chodiť školy передана штучним книжним виразом доля навчає до смерті розуму шукать.  Поведінку перекладача можна пояснити хіба що намаганням "підтягти" романтичний твір до сучасного рівня, позбавивши його частого повтору одних і тих слів. Однак через це пропадає дух доби романтизму з властивими йому фольклорними мотивами та образами, традиційною символікою. Така позиція І. Мацинського себе не виправдовує.

8. Одним із слабких місць українського доробку І. Мацинського є не завжди вмотивоване, часто підсвідоме використання слів іншомовного походження (або таких, що їх нагадують). Зрідка це залишені без перекладу словацькі слова та словосполучення, старослов’янізми, а частіше – русизми (як лексичні, так і граматичні). Збереження словакізмів пояснюється явищем гіпнозу оригіналу, крім того, чимало словакізмів уживається і в рідній говірці перекладача (krutí – круті замість “люті”, “жорстокі”; korisť – користь замість “здобич”; varyto – варито замість “гуслі”, “лютня” тощо). Причина зловживання русизмами (безстрашен, вкорінь, восходив, неукротима, сокрушає, около, также, чудовищно тощо) чи підсвідоме залучення в текст без певної стилістичної мети старослов’янізмів (благоденствіє, воздавши, возносячи, желана, почіє тощо) є наслідком навчання в школі та семінарії, де, як відомо, панувало сумнозвісне язичіє. Загалом в українському тексті нараховується близько сотні русизмів та старослов’янізмів, тоді як словакізмів набагато менше. Стилістично невмотивоване використання ненормативних лексем знижує піднесеність, вихолощує героїко-романтичний настрій оригіналу або навпаки: просторічні слова та вирази, строфи, стилізовані під народну пісню,  в українському тексті набувають штучної, дещо книжної патетичності.

         9. В українському тексті зафіксовано майже дві сотні діалектизмів, які І. Мацинський уживає не зовсім вмотивовано, як правило, без пояснень і коментарів, вважаючи, очевидно, що більшість із них зустрічається в інших українських говорах (ватра, газда, жупа, шугай тощо) або ж узагалі належить до літературних лексем. Серед ужитих І. Мацинським зустрічаються діалектизми денниця – “квітка Tоrmentilla еrecta”, загуба – “смерть”, згук – “звук”, кичера – “гора, вкрита лісом”, косодеревина – “карликова сосна”, видиться – “здається”, зрить – “дивиться”, ляжут – “ляжуть”, діточа – “дитяча” тощо. Більшість діалектизмів є відповідниками до лексем словацької літературної мови, окремі з них навіть не фіксують сучасні словники, а тому часом важко розібрати, про що саме йдеться в українському тексті. Майже сотню слів складають розмовні лексеми, які також не завжди вписуються, а деколи просто руйнують романтично-піднесений стиль оригіналу (башка, землюка, порішив, черва тощо), а І. Мацинський цього не відчуває.

         10. Лексико-семантичні невідповідності зустрічаються й серед інших загальних назв. Так, словацьке prepelienka І. Мацинський передає як голубка замість відповідного “перепілка”, а лексему jarаbička, що українською означає “куріпка” трансформує в перепілку; лексему ľalia, тобто “лілія“, “лілея“, передає то гіперонімом квітина, то неточним еквівалентом фіялка; studnіčka в доробку І. Мацинського стає струмочком замість необхідної, до того ж глибоко символічної в оригіналі “кринички” тощо. Такі, на перший погляд, несуттєві невідповідності українського тексту знижують смислову та історичну правдивість. Так, вираз strelami ho postrieľali (“стрілами його постріляли”) передано кулями його прошили, між тим, ідеться про період, коли ще порох винайденим не був. Отже, недосконале володіння українською мовою, неуважність до оригіналу спричинили низку лексико-семантитчних невідповідностей і серед загальновживаних апелятивів.

11. При перекладанні словацьких сталих виразів найкраще І. Мацинському вдається передача фразеологічних сполучень. Важче даються перекладачеві фразеологічні єдності, що, однак, пояснюється загальною (і, очевидно, вічною) перекладацькою проблемою передачі іншою мовою прислів'їв та приказок. Крім того, народну фразеологію важко опанувати за допомогою словників та підручників – нею збагачуються з дитинства, перебуваючи в рідномовному середовищі, чого І. Мацинський, як відомо, був позбавлений. Саме тому в доробку перекладача словацькі фразеологізми часто передаються чи то близькими виразами замість існуючих точних (neber si ne srdce – хай чуже не мучить замість “не бери до серця”), апелятивами, вільними словосполученнями (na jazyku sblklo – мовчати замість “присохло (застигло) на язиці”), хибними фразами (krasu zlato nepreváži – красу золото не зневажить замість “красу за гроші  (золото) не купиш”), відповідниками, близькими до російських (hlas volajúci v Sahare – глас вопіющого в пустині), питальними реченнями (jedna štebotná lastovka nepremení zimu v leto – Щебетуня ластівка одна чи обертає хуртовину в літо? замість “одна ластівка літа не приносить”), чи взагалі залишаються зігнорованими, випущеними з українського тексту (znivočí, jak červiaka, тобто “розтопче, як черв’яка”, do posledného dychu, тобто “до останнього подиху“ ).

12. У доробку І. Мацинського деколи зустрічаються неточні відтворення граматичних категорій словацької мови українською. Середовище, в якому він жив і творив, міжмовний взаємовплив підсвідомо спонукали до хибної передачі то категорій роду ( tisíc – тисяч, як у рідній говірці та словацькій літературній мові, замість відповідного “тисяча”), то числа (džungľa – джунгля, як у рідній говірці та словацькій літературній мові, замість нормативного множинного “джунглі”), видових форм (očka sivé zažmurila, тобто “померла”, – оченята сиві мружить, тобто “примружує очі“) тощо. При уважному ставленні до оригіналу І. Мацинський міг уникнути всіх тих граматичних невідповідностей, що наявні в українському тексті.

13. Використовуючи засоби формотворення і словотворення, І. Мацинський, сам того, очевидно, не відчуваючи, не завжди вдало послуговується афіксами української мови (Dunaj – Дунайко, Rimava – Римавонька, hniezdo – гніздище), що часто призводить до хибної передачі смислу першотвору (zo ička – “зірниця” – “яскраве освітлення горизонту перед сходом і після заходу сонця” передано як зоря, зірка; trúba – “труба” – “духовий музичний інструмент” передано як трубка, тобто “назва приладу, що має форму малої труби”), ненормативних утворень (havrany – гайворонняччя, skaly – скелляччя), помилкового слововжитку (відвітить, дотоді, маята, отрутих, пурхкий, сльозавить, спалахли, шкарубкість, шумнула, щерить тощо), утворених за моделями мови-реципієнта.

14. При перекладі вільних словосполучень та виразів українською мовою І. Мацинський часто просто не відчуває стилістично-смислову несумісність окремих понять, через що грубо порушуються лексико-семантичні норми мови-реципієнта. Дається взнаки його пізній перехід на українську мову, вплив етнокультурного середовища, в якому постійно перебував, бо у жодного з-поміж інших перекладачів поезій словацьких романтиків, уродженців України, не зафіксовано словосполучень та виразів на кшталт соколи зладнали гніздище; сокіл горами простує; мотиль, що квіти доглядає; майструє з квітин віночок; бджілоньки крилами лопочуть; драти мозолі; ніжно глитати; пиймо щастя брагу; віддати за народ башку; родила одна рідна мати; ронити зір (очевидно, за аналогією до російського “ронять взор”), червоний пурпур.

15. Якість поетичного перекладу великою мірою залежить від вдало відтвореної ритміки мови-реципієнта. Збіг словесного та ритмічного наголосів у перекладацькому доробку І. Мацинського свідчать про його копітку й сумлінну працю. Однак і тут перекладач не розкрив сповна свої творчі можливості. Є у нього й невдалі спроби досягти точної ритміки шляхом ігнорування специфічного рухомого словесного наголосу української мови. Хоча це пояснюється тим, що І. Мацинський, перебуваючи від народження у діалектному (особливість лемківського говору – постійний наголос у словах на другому складі від кінця) та словацькомовному (у словацькій літературній мові наголос знаходиться на першому складі) середовищі, під впливом російської мови часто не знав і не відчував місце наголосу в словах української літературної мови.

         16. Розглянуті випадки недотримання рівної кількості складів у рядках, тобто порушення віршового розміру, підтверджують, що на перекладача, очевидно, підсвідомо впливала словацька силабіка, а також особливість словацької мови – збереження давніх складотворчих фонем “р” і “л”, чого немає в українській літературній мові.

         17. Недосконале володіння нормами української літературної мови проявилося й при підборі окремих рим. Так, до вишуканих словацьких римотворчих лексем із словникового фонду літературної мови перекладач добирає діалектизми типу квітина–шматина–пшеничина, що не завжди себе виправдовує. Зловживає перекладач і одногрупними римами (вас–нас, щастя–нещастя, вічні–довічні, двох–трьох) на місці словацьких різногрупних, вживає русизми або близькі до них слова (сиротливо–горделиво, сокрушає–розрушає, ноші–обросший), використовує одні й ті ж лексеми на місці рими (погана–погана, грає–грає, теж–теж), ігнорує особливостями словозміни української мови (потворі–ворін замість нормативного “ворон”).

18. Через незнання законів фонетики української мови І. Мацинський деколи порушує норми чергування звуків (гоняють замість "ганяють", сердешність замість "сердечність"), правила подвоєння та подовження приголосних (священих замість "священних", незрівняна замість "незрівнянна", орлення замість "орленя", Вілла замість "Віла" – "міфічна істота"). Авторові не завжди вдається дотримуватися чергувань голосних і приголосних звуків, які представлені в оригіналі (v oblokoch – в вікнах, do venca blaženstva – в вінок блаженства). Деколи текст нагромаджено небажаними тавтологічними повторами, т.зв. "мовною ватою" (вершать на вершині, квітне квіт, співає співанку, облягає облога, відцвітає цвітіння). За звучанням український текст місцями програє словацькому і через плеоназми (одна рідна мати, червоний пурпур) та слова-анахронізми, що не вписуються в поетичний контекст минулої доби (концентрат натхнення; хто слова таємні розшифрує). І. Мацинський часто залишає поза увагою фонологічну організацію першотвору й рідко намагається відтворити в перекладі яскраві зразки евфонії чи какофонії (horí ohník, horí na Kraľovej holí – на Кральовій голі звівся ватри пломінь; dolu, ovce, dolu,  dolu dolinami – долі, вівці, долі тими кичерами; vláči Turčin starkú, vláči – бідну жінку він волочить), які вдало доповнили б смислову насиченість українського тексту.